Текст книги "Діти капітана Гранта"

Автор книги: Жу́ль Ґабріе́ль Ве́рн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 35 страниц)

Розділ II. Острови Трістан-да-Кунья

Якби «Дункан» ішов уздовж екватора, то 196°, що відділяють Австралію від Америки, тобто мис Бернуллі від мису Коррієнтес, відповідали б відстані, рівній 11 760 милям. Та вздовж тридцять сьомої паралелі ці 196° становлять 9 480 миль. Від американського берега до Трістан-да-Кунья 2 100 миль – відстань, яку Джон Манглс розраховував пройти за десять днів за умови, що східні вітри не стануть на заваді. Молодому капітанові пощастило: до вечора бриз ослаб, а потім змінив напрям. Море вгамувалося, і «Дункан» знову зміг виявити свої високі морехідні якості.

Кожен займався своїми справами. Здавалося, пасажири й не полишали судна на місяць.

Замість хвиль Тихого океану плескалися хвилі океану Атлантичного – ті самі хвилі, лише трохи відмінні у відтінках. Стихії, що чинили потужний опір нашим мандрівникам, здавалося, тепер об’єднали зусилля, аби їм сприяти.

Океан був спокійний. Дув попутний вітер, тож «Дункан» ішов під вітрилами й невтомною парою.

Цей перехід минув швидко і без пригод. Усі нетерпляче чекали на появу австралійського берега. Наші мандрівники говорили про капітана Гранта так, ніби яхта йшла по нього у точно вказаний порт. Навіть приготували каюту для нього і койки для двох його товаришів. Мері Грант власноруч облаштовувала батькову каюту. Містер Олбінет поступився каютою, а сам перебрався до місіс Олбінет. Каюта, призначена для капітана Гранта, розташовувалася поряд із уславленою каютою № 6, замовленою Жаком Паганелем на пароплаві «Шотландія». Учений-географ замкнувся в ній і майже не потикав носа на палубу. Від світання до смерку він пітнів над науковою працею з помпезною назвою «Надзвичайні враження географа в аргентинській пампі». Подеколи до пасажирів яхти долинали схвильовані декламування найбільш значущих місць у праці. І не раз захоплений учений зраджував музі історії Кліо, звертаючись до музи аттічних поем Калліопи. Паганель визнавав, що цнотливі Аполлонові дочки охоче покидають його заради вершини Парнасу або Гелікону. [56]56
  Парнас, Гелікон – гори в Греції. За грецькою міфологією, там жили бог поезії Аполлон і музи – покровительки мистецтв.


[Закрыть]

Леді Гелена висловила йому своє захоплення, а майор привітав ученого з цими міфологічними гостями.

– Остерігайтеся, любий Паганелю, своєї неуважності, – кепкував майор. – Якщо часом вам заманеться опанувати австралійську мову, не здумайте її вивчати за китайською граматикою.

Словом, усе було гаразд. Лорд і леді Гленарван з цікавістю спостерігали за Джоном Манглсом і Мері Грант. І оскільки молодих людей не було за що гудити, то вони вдавали, що нічого не помічають.

– Цікаво, що сказав би капітан Грант? – запитав якось Гленарван у дружини.

– Він сказав би, що Джон цілком гідний Мері, любий Едуарде, і мав би рацію, – відповіла Гелена.

На шостий день подорожі, а саме 16 листопада, подули сильні західні вітри. Вони є вельми сприятливими для суден, що огинають південний берег Африки. З напнутими вітрилами «Дункан» під фоком, контр-бізанню, марселем, брамселем, ліселями [57]57
  Лісель – вітрило, яке ставлять на додаток до основних вітрил фок-і грот-щогли для збільшення їхньої площі при попутному вітрі.


[Закрыть], верхніми вітрилами і стакселями помчав уперед, тримаючись лівим галсом, так швидко, що гвинт ледве встигав торкатися хвиль. Складалося враження, що «Дункан» мчить за призом на перегонах Темзинського Королівського яхт-клубу.

Наступного дня наші мандрівники помітили, що поверхня океану встелена величезними водоростями, наче гігантський, порослий травами ставок. Здавалося, то було Саргасове море, вкрите уламками дерев і рослин, які хвилі океану доправляють із сусідніх материків. Складалося враження, що «Дункан» ковзав по величезній рівнині, яку Паганель порівняв із пампою. Рух яхти дещо сповільнився.

А за добу раптом пролунав вигук вахтового матроса.

– Земля! – крикнув він.

– З якого боку? – запитав Том Остін, що саме вахтував.

– З навітряного! – відповів матрос.

При цій хвилюючій звістці палуба яхти притьмом наповнилася людьми. З люка вигулькнула підзорна труба, а за нею – сам Жак Паганель.

Учений направив трубу в указаному напрямку, але не побачив там нічого, що б скидалося на землю.

– Погляньте на хмари, – порадив йому Джон Манглс.

– І справді, – вигукнув Паганель, – вимальовується щось подібне на кручі.

– Це і є Трістан-да-Кунья, – оголосив Джон Манглс.

– У такому разі, покладаючись на свою пам’ять, маю оповістити, – провадив учений, – що ми перебуваємо за 80 миль від острова, адже вершина Трістан, заввишки 7 000 футів, здіймається над горизонтом саме на цій відстані.

– Цілком правильно, – підтвердив капітан Манглс.

За декілька годин на горизонті чітко окреслилася група високих скелястих островів. Конічна вершина виступала на небесній блакиті темним силуетом, осяяна променями сонця на сході.

Незабаром перед мандрівниками постав і головний острів, що становив вершину трикутника.

Трістан-да-Кунья лежить під 37°8’ південної широти і 10°44’ західної довготи за Гринвічем. За 18 миль від нього на північний захід простягається острів Неприступний, а за 10 миль на південний схід – острів Найтінгейл, що замикає цей маленький покинутий в Атлантичному океані архіпелаг. У полудень яхта оминула дві характерні місцеві пам’ятки, які є дороговказами для моряків: скелю на острові Неприступний, що скидається на судно зі зламаним вітрилом, та два острівці північніше острова Найтінгейл, що нагадують руїни невеликої фортеці. О третій годині по полудні «Дункан» увійшов до бухти Фалмут острова Трістан-да-Кунья, захищеної від західних вітрів горою Гельп. Там на якорі дрімали кілька китоловних суден.

Відкриті гавані вельми небезпечні для суден при північному і північно-західному вітрах, тож Джон Манглс заходився шукати надійне місце для стоянки «Дункана». Саме в цій бухті в 1829 році затонув англійський бриг «Джулія» з командою і вантажем. «Дункан» кинув якір за півмилі від берега.

Команда і пасажирки притьмом сіли у спущену велику шлюпку і незабаром висадилися на берег, покритий дрібним чорним піском, – залишками вивітреного перепаленого вапняку.

Столицею архіпелагу Трістан-да-Кунья є невелике селище, розташоване в глибині бухти поблизу широкого гомінливого струмка. У селищі налічується з півсотні дуже охайних будиночків, розташованих за останнім словом англійського містобудування, себто з геометричною точністю. За мініатюрним містечком на півтори тисячі гектарів розстилається рівнина, облямована високим насипом застиглої лави. Над рівниною здіймається конічна гора заввишки 7 000 футів.

Гленарвана прийняв губернатор англійської колонії. На жаль, губернатор не чув про Гаррі Гранта і «Британію». Острови Трістан-да-Кунья лежать осторонь курсу суден, тому сюди рідко хто навідується. З 1821 року, коли англійське судно «Блендон-Голл» розбилося об скелі острова Неприступний, тут зазнали аварій лише два судна: «Прілюге» у 1845 році і трищогловий американський корабель «Філадельфія» у 1857 році. Цими трьома катастрофами обмежувалася сумна місцева статистика корабельних катастроф.

Гленарван і не сподівався почути інше від губернатора, адже запитав лише для остаточного заспокоєння сумління. З тих самих міркувань він наказав обігнути острів на шлюпках. Утім, то було нескладно, адже на цьому острові не помістився б ані Лондон, ані Париж, навіть якби його розміри були втричі більші. Окружність острова не перевищувала сімнадцяти миль.

Тимчасом пасажири «Дункана» оглядали селище й околиці. Населення Трістан-да-Кунья становить з півтори сотні людей – самі англійці й американці, одружені з негритянками і капськими готтентотками. [58]58
  Готтентоти – койсанський народ, що живе на півдні Африки і належить до капоїдної раси.


[Закрыть]

Наші мандрівники були вельми щасливі нарешті відчути твердий ґрунт під ногами, тож пройшли аж до єдиної на острові окультуреної долини, решту ж простору вкривала застигла лава. Пустельний і неродючий острів населяють лише сотні тисяч величезних альбатросів і вайлуватих пінгвінів.

Оглянувши скелі вулканічного походження, мандрівники знову спустилися в долину, де жебоніли швидкі струмки, живлені талими снігами з гірських вершин. Пейзаж пожвавили зелені кущі, на яких пурхали зграйки пташок.

На зеленому соковитому вигоні стояло самотою двадцятифутове дерево родини ріжкових. Гігантське туссе, рослина з деревоподібним стеблом, ацена з колючим насінням, могутні ломарії з волокнистими в’юнкими стеблами, багаторічні чагарникові рослини, дурманні ануерії, бальзамний мох, дика селера, папороті – нечисленна, проте розкішна флора острова. Відчувалося, що на цьому благословенному острові панує вічна весна. Паганель палко переконував, що це і є уславлений острів Оґігія, оспіваний Фенелоном [59]59
  Франсуа Фенелон (1651—1715) – французький письменник.


[Закрыть], і запропонував леді Гленарван у ролі чарівної німфи Каліпсо відшукати грот. Для себе ж відвів лише скромну роль служки німфи.

Так за приємними розмовами мандрівники повернулися на яхту аж уночі.

В околицях селища паслися череди биків і баранів; жито, маїс, городина були основним багатством населення; ними засіяли навіть столичні вулиці.

Незабаром до яхти підпливли і шлюпки, які встигли за декілька годин об’їхати острів по колу – слідів «Британії» не виявили. Ця подорож мала один результат: острови Трістан-да-Кунья виключили з пошуків.

«Дункан» міг одразу продовжувати свій шлях, одначе того вечора він не знявся з якоря – Гленарван дозволив своїй команді пополювати на тюленів, якими кишіла бухта Фалмут. Колись тут вільно пускали фонтани води велетні кити, але їх майже винищили.

Тюленів же було вдосталь. Екіпаж яхти вирішив полювати всю ніч і весь наступний день, аби поповнити запас жирів. Тому відплиття «Дункана» було призначене на 20 листопада. Під час вечері Паганель розповів своїм друзям дещо цікаве про острови Трістан-да-Кунья. Вони дізналися, що архіпелаг було відкрито в 1506 році португальцем Трістаном-да-Кунья (супутником д’Альбукерка) і впродовж сотні років залишався недослідженим. Ці острови цілком обґрунтовано називалися «притулком бур» і мали не ліпшу репутацію за Бермудські острови. Тому жодне судно не кидало якоря тут добровільно, якщо тільки його не приневолювали до цього бурі Атлантичного океану.

У 1697 році три голландські судна Ост-Індської компанії пристали до островів Трістан-да-Кунья і визначили координати цих островів, 1700 року астроном Галлей вніс до цих обчислень свої поправки. У період з 1712 до 1767 року з архіпелагом Трістан-да-Кунья ознайомилися декілька французьких мореплавців. Особливу увагу йому приділив Лаперуз, який побував тут у рамках своєї знаменитої подорожі 1785 року. У січні 1811 року американець Джонатан Ламберт висадився тут із двома товаришами і колонізував територію. Англійський губернатор мису Доброї Надії, дізнавшись про колонізацію острова, запропонував їм протекторат Англії. Джонатан погодився і підняв над своїм дахом британський прапор. Здавалося, Джонатан мав би безтурботно царювати над своїми «народами» – старим італійцем і португальським мулатом, але якогось дня він потонув або йому «допомогли» втопитися, що достеменно невідомо. Настав 1816 рік. Наполеона заслали на острів св. Єлени. Для пильнішої охорони Англія розмістила два гарнізони – один на Трістан-да-Кунья, другий на острові Вознесіння. Гарнізон Трістана-да-Куньї складався з роти артилеристів з мису Доброї Надії і загону готтентотів. Гарнізон залишався тут до смерті Наполеона, тобто до 1821 року, коли й був переведений на мис Доброї Надії.

– Тут залишився лише один європеєць, – додав Паганель, – капрал, шотландець…

– О! Шотландець! – повторив патріот майор.

– Звали його Вільям Ґласс, – провадив географ, – він оселився на острові зі своєю дружиною і двома готтентотами. Незабаром до шотландця приєдналися двоє англійців: матрос і рибалка з Темзи, бувалий драгун аргентинської армії. А 1821 року зазнало катастрофи судно «Блендон-Холлі», з якого вдалося врятуватися одному подружжю. Так до острів’ян приєдналися ще двоє. Отож населення острова у 1821 році налічувало шість чоловіків і дві жінки. У 1829 році там було вже семеро чоловіків, шестеро жінок і чотирнадцятеро дітей. У 1835 році цифра зросла до сорока, а зараз вона потроїлася.

– Так народжуються нації, – сказав Гленарван.

– Скажу на додачу, – вів далі Паганель, – острів Трістан-да-Кунья, подібно до острова Хуан-Фернандес, мені здається цілком гідним називатися островом Робінзонів. І справді, на Хуан-Фернандес було покинуто напризволяще двох моряків, така ж доля спіткала й учених на Трістан-да-Кунья. 1793 року один із моїх співвітчизників, природодослідник Обер Дю-Пті-Туар, так захопився збиранням гербарію, що заблукав і зміг дістатися свого судна, лише коли капітан давав наказ знятися з якоря. 1824 року один із ваших співвітчизників, любий Гленарване, здібний маляр Огюст Ерл, залишився там аж на вісім місяців з провини капітана судна. Той забув про Ерла і відплив без нього до мису Доброї Надії.

– Якийсь неуважний капітан, – відгукнувся майор. – Поза сумнівом, Паганелю, це був один із ваших родичів…

– Ні, майоре, проте він цілком гідний цього звання, – відповів географ і цим поклав край розмові.

Команда «Дункана» пополювала на славу: забили п’ятдесят великих тюленів. Наступний день присвятили витопленню тюленячої ворвані та обробці шкур цих цінних тварин. Ясна річ, пасажири і наступного дня подорожували островом. Гленарван і майор прихопили рушниці, аби пополювати на місцеву дичину.

Мандрівники спустилися аж до підніжжя гори, де вся земля усіяна безформними уламками скель, шлаком, шматками чорної пористої лави й іншими вулканічними виверженнями. Важко було помилитися в походженні цього величезного конуса, тож англійський капітан Кармайкел мав цілковиту рацію стверджуючи, що це згаслий вулкан.

Мисливці здибали декілька кабанів, і майор уклав на місці одного з них. Гленарван підстрелив кілька чорних куріпок, із яких судновий кухар приготував чудове рагу. На гірському узвишші пустували граційні кізочки. Були на острові й здичавілі кішки – горді, зухвалі й сильні тварини, що становлять загрозу навіть для собак.

О восьмій вечора всі повернулися на яхту, а вночі «Дункан» назавжди залишив острів Трістан-да-Кунья.

Розділ III. Острів Амстердам

Джон Манглс мав намір поповнити запаси вугілля на мисі Доброї Надії, а тому мусив трохи відхилитися від тридцять сьомої паралелі і взяти курс на два градуси північніше. «Дункан» перебував нижче зони пасатів і потрапив у смугу попутних західних вітрів.

Менш ніж за шість днів він покрив 1 300 миль, що відокремлюють Трістан-да-Кунья від південного узбережжя Африки. 24 листопада о третій годині дня вже виднілася Столова гора, і незабаром яхта порівнялася з горою Сигналів, що вела до входу в бухту. «Дункан» увійшов туди до восьмої вечора і кинув якір у Кейптаунському порту.

Член Географічного товариства, Паганель, розповів, що південне узбережжя Африки вперше у 1486 році мимохіть побачив португальський адмірал Бартоломео Діас. Лише в 1497 році знаменитий Васко да Гама обігнув мис, про це Паганель довідався із «Луїзіади» Камоенса, де й оспівано славетного мореплавця. Із цього приводу вчений зауважив: якби Діас у 1486 році, за шість років до першої подорожі Христофора Колумба, обігнув мис Доброї Надії, то про Америку ще довго не чули б. Справді, шлях повз цей мис до Східної Індії найкоротший. А славетний генуезький моряк, заглиблюючись далі й далі на захід, шукав найкоротшого шляху до «країни прянощів». Отже, якби мис обігнули раніше, то Колумбова експедиція була б зайвою, і він, імовірно, так і не здійснив би її.

Місто Кейптаун, розташоване в глибині Кейптаунської бухти, заснував у 1652 році голландець Ван-Рібек. Це була столиця доволі великої колонії, яка остаточно перейшла до англійців за угодою 1815 року.

Пасажири «Дункана» скористалися стоянкою, щоб відвідати місто. У їхньому розпорядженні було всього дванадцять годин, оскільки капітанові Джону на поновлення запасів вугілля потрібен був лише день.

Утім, на вивчення шахівниці під назвою Кейптаун, на якій тридцять тисяч білих і чорних жителів грали роль королів, королев, слонів, коней і пішаків, нашим мандрівникам вистачило менше години. Принаймні такою була Паганелева думка. Коли пасажири «Дункана» оглянули замок, що височів над південно-східною частиною міста, палац і сад губернатора, біржу, музей, кам’яний хрест, споруджений Бартоломео Діасом на честь свого відкриття, вихилили склянку понтейського вина – найкращого в цих краях, то їм нічого більше не залишалося, як вирушити далі.

Тож удосвіта наступного дня «Дункан», напнувши клівер, фок і марсель, знявся з якоря і вже за кілька годин огинав знаменитий мис Бур, який португальський король-оптиміст Жуан II так невдало назвав мисом Доброї Надії. 2 900 миль, що відокремлюють мис Доброї Надії від острова Амстердам, при гарній погоді можна подолати за десять днів. Мореплавцям щастило більше, аніж мандрівникам пампою; їм не довелося скаржитися на стихії.

– О море, море! – торочив Паганель. – Що було б із людством, якби не існувало морів. Корабель – це справжня колісниця цивілізації! Замисліться, друзі мої, якби земна куля була величезним континентом, то ми навіть у дев’ятнадцятому столітті не знали б і тисячної її частини. Погляньте, що відбувається в глибині неозорих материків. Людина ледве наважується ступити на землі сибірської тайги, на рівнини Центральної Азії, пустелі Африки, прерії Америки, неозорі степи Австралії, крижані пустелі полюсів… Сміливий відступає, відважний гине. Спека, хвороби, дикість тубільців є непереборними перешкодами. 20 миль пустелі більше віддаляють людей одне від одного, аніж 500 миль океану! Люди, що живуть на протилежному узбережжі, вважають себе сусідами, і вони чужі один одному, якщо їх відокремлює ліс. Англія межує з Австралією, тоді як Єгипет наче віддалений від Сенегалу на мільйони льє, а Пекін є антиподом Петербурга! У наш час перетнути море легше, ніж Сахару.

Паганель говорив із таким запалом, що навіть майор нічого не заперечив проти цього гімну океану. Якби у пошуках Гаррі Гранта потрібно було йти вздовж усієї тридцять сьомої паралелі суходолом, то ця подорож виявилася б нездійсненною, але море було до послуг відважних мандрівників, воно переносило їх з однієї країни в іншу, і 6 грудня перші промені сонця освітили гору, що наче поставала з надр морських. Це був острів Амстердам, конусоподібну вершину якого погожої днини було видно на 50 миль. О восьмій ранку нечіткі контури острова чимось нагадували Тенеріфе.

– Він дуже схожий і на Трістан-да-Кунья, – зауважив Гленарван.

– Цілком правильно, – відгукнувся Паганель. – Що випливає з геометрографічної аксіоми: два острови, подібні до третього, подібні й між собою. Додам, що острів Амстердам, як і Трістан-да-Кунья, був багатий на тюленів і Робінзонів.

– То Робінзони є всюди? – запитала Гелена.

– Слово честі, пані, я знаю дуже мало островів, де не траплялися такі пригоди, – відгукнувся учений. – Саме життя раніше за вашого знаменитого співвітчизника Даніеля Дефо створило його роман.

– Месьє Паганелю, – звернулася до нього Мері Грант, – дозвольте запитати вас.

– Прошу, люба міс. Я завжди готовий відповісти.

– Скажіть, ви б дуже злякалися, якби раптом опинилися на безлюдному острові?

– Я? – вигукнув Паганель.

– Навіть не намагайтеся переконувати нас, що це ваша заповітна мрія, – сказав майор.

– А я й не збираюся нікого переконувати, – відповів географ, – але така пригода не злякала б мене, я почав би нове життя: полював би, ловив рибу, жив би взимку в печері, влітку – на дереві, як слід запасся б провіантом. Словом, колонізував би весь острів.

– Сам?

– Сам, якби так склалися обставини. Втім, хіба на цім світі можна залишитися самотою? Хіба не можна знайти собі друга серед тварин: приручити молоде козеня, балакучого папугу, кумедну мавпочку? А може й так статись, що доля вам пошле товариша, такого собі П’ятницю, годі уявити щось ліпше! Двоє друзів на безлюдному острові – ось вам і щастя. Лише уявіть: я і майор…

– О, красно дякую! – вигукнув Мак-Наббс, – роль Робінзона – не для мене, запевняю вас.

– Любий Паганелю, – втрутилася леді Гелена, – знову ваша бурхлива уява перенесла вас у світ фантазій. Та мені здається, що реалії дуже відрізняються від фантазій. Ви уявляєте вигаданих Робінзонів, яких доля передбачливо закидає на чудові острови, де природа леліє їх, немов розпещених дітей. Ви бачите тільки один бік медалі.

– Як! Ви не вірите, що можна бути щасливим на безлюдному острові?

– Ні, не вірю. Людина – істота соціальна, і жити самотою вона не здатна. На самоті її охопить відчай. Це лишень питання часу. Спершу її поглинуть повсякденні потреби й турботи, що відволікатимуть бідолаху від думок про самотнє майбутнє. Проте згодом, коли людина усвідомить свою самотність, коли зрозуміє, що люди далеко, що навряд чи вона побачить батьківщину… Що має відчувати ця людина? Її острівець – увесь світ для неї; все людство. І коли прийде смерть, страшна самотня смерть, то людина-робінзон почуватиметься останньою людиною в останній день існування світу. Повірте мені, пане Паганелю, краще не бути цією людиною.

Паганель із сумом мусив визнати резонність Гелениних аргументів, та розмова про переваги й недоліки самотності тривала, аж поки «Дункан» кинув якір за милю від острова Амстердам.

Самотній архіпелаг в Індійському океані складається з двох островів, розташованих приблизно за 33 милі один від одного, точно на Меридіані Індійського півострова. На півночі лежить острів Амстердам, або Сен-П’єр, на півдні – острів Сен-Поль. Проте географи і мореплавці часто їх плутають. Ці острови відкрив у грудні 1796 року голландець Фламінг, потім їх відвідав д’Антркасто – капітан кораблів «Есперанс» і «Решерш», що шукали зниклого Лаперуза. Відтоді й плутають острови. Мореплавець Берроу, Боуте-Бопре в атласі д’Антркасто, потім Горсбург, Пінкертон та інші географи острів Сен-П’єр називають островом Сен-Поль, і навпаки.

У 1859 році офіцери австрійського фрегата «Наварра» під час навколосвітнього плавання уникнули цієї помилки. Ну а наш Паганель будь-що прагнув її виправити.

Північніше острова Амстердам розташований крихітний острівець Сен-Поль, точніш, вершина конічної підводної гори, що колись була вулканом. А от острів Амстердам, до якого шлюпка підвезла пасажирів «Дункана», значно більший, 12 миль в окружності. Його населення – усього кілька добровільних вигнанців, які вже давно змирилися зі своїм одноманітним існуванням. Це вартові риболовецьких промислів. Як і сам острів, вони належать Отовану, комерсантові з острова Реюньйон. Володар отримує зі свого володіння до 80 тисяч франків на рік, і все завдяки вилову, засолюванню й вивозу тріски.

Цьому острову Амстердам судилося стати французьким. Спочатку він належав Каміні – судновласнику із Сен-Дені, який оселився на ньому першим. Згодом за якоюсь міжнародною угодою острів дістався полякові, який почав обробляти його за допомогою рабів-мадагаскарців. Ще пізніше острів потрапив до рук Отована і знову став французьким.

Коли 6 грудня 1864 року «Дункан» кинув якір поблизу острова, його населяли лиш троє людей: один француз і два мулати – всі служили комерсантові-власнику Отовану. Отже, Паганель міг потиснути руку співвітчизнику, поважному панові Віо, людині дуже поважного віку. Цей «мудрий старий» надзвичайно привітно прийняв мандрівників. День, коли йому довелося вітати люб’язних і вельми культурних європейців, став для нього чи не найщасливішим. Острів Сен-П’єр зазвичай відвідують лише мисливці на тюленів, ще рідше китобої – люди грубі й неотесані.

Він представив гостям своїх підлеглих – двох мулатів. Троє цих людей, стадо диких кабанів і юрми простакуватих пінгвінів – таким було населення острова. Будиночок, у якому жили троє острів’ян, розташований у південно-західній частині, у глибині природної затоки, що утворилася внаслідок обвалу гори. Ще задовго до «царювання» Отована I острів Сен-П’єр служив прихистком для кораблів, що потерпіли од негоди. Паганель доволі захопливо розповів про це своїм слухачам, давши назву своїй першій розповіді: «Історія двох шотландців, покинутих на острові Амстердам».

– Це сталося 1827 року. На англійському кораблі «Пальміра», який проминав острів, помітили димок. Капітан наблизився до берега і незабаром побачив двох чоловіків, які подавали тривожні сигнали. Невдовзі шлюпка доправила на корабель Жака Пена, двадцятидворічного хлопця, і Роберта Прудфута, чоловіка сорока восьми років. Ці двоє небораків майже втратили людську подобу. Вони проживотіли на острові півтора року, адже там було обмаль прісної води. Харчувались черепашками, інколи їм щастило впіймати на гачок із зігнутого цвяха рибу або забити кабана, та були часи, коли вони по три доби й ріски в роті не мали. Єдиною надією на порятунок для них було вогнище. Вони охороняли його, як святиню, не давали йому згаснути й на мить. Вирушаючи на полювання, брали з собою жаринку як найбільшу коштовність у світі.

Так у стражданнях вони й жили цей час. Пена і Прудфута висадили на острів зі шхуни, що полювала на тюленів. Такий уже був у рибалок звичай: висаджувати на острові людей, які мали топити тюленячу ворвань і вичиняти шкури, поки шхуна полювала.

Однак шхуна по них так і не повернулася. П’ять місяців потому до острова пристало англійське судно «Гойє», що прямувало у Ван-Дімен. Капітан з невідомої жорстокої примхи відмовився прийняти шотландців на своє судно. Він навіть не залишив їм сухаря та кресала. Ясна річ, незабаром двоє нещасних загинули б, якби їх не помітили на «Пальмірі».

Друга пригода, записана в історії острова Амстердам, – це пригода французького капітана Перона. Однак його перебування на острові ознаменувалося ще й кривавою драмою, доволі схожою на ті події, які пережив герой роману Даніеля Дефо.

Капітан Перон наказав висадити себе на острові з чотирма матросами – двома англійцями і двома французами. Він мав намір полювати протягом п’ятнадцяти місяців на морських левів. Полювання було неймовірно вдалим, та п’ятнадцять місяців збігли, а судно не повернулося. Харчі згодом скінчилися, між остров’янами спалахнула національна ворожнеча. Двоє англійців здійняли бунт проти капітана Перона, і він неминуче загинув би, якби матроси-співвітчизники не приспіли на допомогу. Відтоді обидва ворожі табори день і ніч пильнували один одного. Зрештою, одна партія прикінчила б іншу, якби якесь англійське судно не підібрало і не доправило на батьківщину цих невдах, яких на острові серед Індійського океану розділила нікчемна національна ворожнеча.

Ось такі пригоди. Двічі острів Амстердам давав прихисток морякам, двічі провидіння рятувало людей від мук і голодної смерті. Відтоді, на щастя, жодне судно не зазнало катастрофи поблизу цих берегів.

Старигань, що багато років жив на острові, не мав нагоди прихистити моряків, що зазнали аварії. Про «Британію» і капітана Гранта, звісно, він нічого не знав. Очевидно, ця катастрофа сталася не поблизу острова Амстердам, куди інколи навідуються рибалки й китолови.

Гленарвана не здивувала і не засмутила ця відповідь. Він і його супутники лише прагнули переконатися, що на цих пунктах тридцять сьомої паралелі немає Гаррі Гранта. Відплиття «Дункана» було призначено на наступний день.

До вечора мандрівники блукали мальовничим, проте бідним на флору й фауну островом.

Тут траплялися лишень кабани, білі як лунь буревісники, альбатроси, окуні й тюлені. Подекуди з-під темної застиглої лави виривались гарячі ключі й били залізисті джерела, а їхня густа пара клубочилася над вулканічним ґрунтом.

Вода деяких джерел мала високу температуру. Джон Манглс занурив в одне із джерел термометр, і той показав 80 °С. За декілька кроків від джерела можна було впіймати рибу і кинути у майже киплячу воду. За п’ять хвилин риба готова до вживання. Цей факт змусив Паганеля відмовитися від думки скупатися в джерелі.

Після чудової прогулянки, у сутінках, мандрівники розпрощалися з шановним паном Віо. Всі палко побажали йому гараздів на цьому відлюдному острові, а старий побажав успіху експедиції. Нарешті шлюпка з «Дункана» доправила мандрівників на корабель.