Текст книги "Діти капітана Гранта"
Автор книги: Жу́ль Ґабріе́ль Ве́рн
сообщить о нарушении
Текущая страница: 18 (всего у книги 35 страниц)
Розділ IX. Провінція Вікторія
Було 23 грудня 1864 року. Такий грудень, похмурий і сирий у Північній півкулі, на Австралійському материку мав би називатися червнем. Астрономічне літо настало тут два дні тому – 21-го сонце досягло тропіка Козерога, і його перебування над горизонтом щодня скорочувалося на кілька хвилин. Отже, нова Гленарванова подорож мала здійснитися у найспекотнішу пору року, під майже тропічними променями сонця.
Англійські володіння в цій частині Тихого океану мають назву Австралазія, до якої входять Нова Голландія, Тасманія, Нова Зеландія і ряд сусідніх островів. Австралійський материк розділений на декілька великих колоній-провінцій, що різняться як за величиною територій, так і за природними багатствами. Якщо подивитись на сучасні мапи Австралії, то одразу впадає в око прямолінійність кордонів австралійських провінцій. Англійці провели їх прямо, незважаючи на гірські схили, течії річок чи кліматичні особливості. Ці колонії-провінції радше нагадують укладені прямокутники мозаїки, наче складав їх не географ, а геометр. Лише береги з їхніми різноманітними вигинами, фіордами, бухтами, мисами й затоками опираються цій прямолінійності своєю чарівною неправильністю.
Над схожістю із шахівницею завжди справедливо насміхався Жак Паганель.
– Якби Австралія була французькою колонією, то французькі географи не виявили б такої пристрасті до косинця, – казав він.
Величезний острів поділений на шість колоній-провінцій: Новий Південний Уельс – столиця Сідней; Квінсленд – столиця Брісбен; Вікторія – столиця Мельбурн; Південна Австралія – столиця Аделаїда; Західна Австралія – столиця Перт; Північна Австралія, яка досі не має столиці. Колоністами заселене лише узбережжя, і вже за двісті миль від нього більш-менш великі міста трапляються лише зрідка. Центральна частини материка, яка за площею дорівнює двом третинам Європи, майже не досліджена.
На щастя, тридцять сьома паралель не зачіпає ці неозорі пустелі, що забрали життя не одного видатного дослідника. Гленарван не зміг би їх подолати. Їм належало пройти лише південну частину Австралії, яка дробилася на вузьку смугу провінції Аделаїда, перетнути по всій ширині провінцію Вікторія і нарешті подолати вершину перекинутого трикутника, Новий Південний Уельс.
Від мису Бернуллі до кордонів Вікторії приблизно 62 милі. Цю відстань можна було без особливих проблем подолати за два дні, тож наступного вечора Айртон розраховував ночувати вже в Есплі, найзахіднішому місті провінції Вікторія.
Зазвичай на початку будь-якої подорожі вершники і коні трохи квапляться. Якщо до перших не може бути якихось претензій, то других доводилося стримувати. Як уже випав тривалий шлях, то варто поберегти коней, а тому вирішили щодня долати не більше 25—30 миль. До того ж доводилося коней підлаштовувати під неквапливу ходу волів.
Віз із пасажирами та провіантом був ядром експедиції, її рухомою фортецею. Вершники могли брати трохи вбік, але не повинні були віддалятися від воза. Для них не було встановлено певного порядку їзди, тож кожен у визначених межах міг діяти на свій розсуд. Мисливці могли об’їжджати рівнини у пошуках дичини, галантні кавалери – вести бесіди із мешканками воза, філософи – розумувати один з одним. Паганель, у якому чудово поєднувалися всі ці якості, мав усюди поспівати.
Переїзд через провінцію Аделаїда виявився не вельми цікавим. Ряд невисоких запорошених пагорбів чергувався із голими рівнинами, що звуться в цій місцині бушами. Поміж стовпами телеграфної лінії, яка нещодавно з’єднала Аделаїду з узбережжям океану, сумирно паслися вівці зі свинячими рилами – порода овець, що водиться лише в Новій Голландії.
Досі ці рівнини нагадували одноманітну аргентинську пампу: така сама трав’яниста рівнина і різко окреслений на фоні неба горизонт. Мак-Наббс усе стверджував, що вони ніби й не полишали Американського континенту. Однак Паганель запевнив його, що дуже швидко все зміниться. Тож усі перебували в очікуванні дива.
Близько третьої дня віз пересік велику Долину москітів. Наші мандрівники мали можливість пересвідчитися у правильності цієї назви, адже і вони, і тварини потерпали від набридливих комах. Уникнути укусів було просто неможливо, хіба полегшити біль за допомогою нашатирного спирту з аптечки. Зрештою в Паганеля урвався терпець і він став гудити комах на чім світ стоїть.
Надвечір сумний краєвид звеселили декілька акацій, час од часу траплялись привезені з Європи рослини: оливкові й лимонні дерева, дуби; згодом з’явились і дбайливо доглянуті охайні частоколи.
О восьмій вечора воли добрели до станції Ред-Ґум. До речі, словом «станція» у цих краях називають скотарства, основне багатство Австралії. Місцеві скотарі тут звуться скватерами, себто «людьми, що сідають на землю». А й справді – це перше, що робить колоніст після тривалих мандрів неозорими рівнинами.
На невеличкій станції Ред-Ґум Гленарвана тепло зустріли. Тут завжди раді мандрівникам, тож австралійський колоніст як добрий ґазда дасть прихисток подорожньому.
Наступного дня, ледь зажевріла зоря, Айртон запріг волів. Надвечір він розраховував дістатися кордонів Вікторії.
Місцевість поступово ставала горбистою. Стрункі маллі, вид сосни із білястими плямками, простягали свої темно-зелені гілки над преріями, де шмигала сила кумедних тушканчиків. Згодом потягнулись величезні рівнини, порослі чагарником і глеєм. Їх змінили поодинокі дерева, перші представники австралійських лісів.
Із наближенням кордону Вікторії краєвид різко змінився. Мандрівники відчули себе наче в іншій країні. Вони весь час просувалися прямо, і жодна перешкода не могла змінити їхнього маршруту. Подорожні добре пам’ятали геометричну аксіому: пряма є найкоротшою відстанню між двома точками. І їх не бентежили ані втома, ані перешкоди. Вершники підпасовували алюр коней під повільну ходу волів. Ці аж надто спокійні тварини просувалися неквапливо, втім і не зупинялися дорогою. 23 грудня караван прибув до міста Епслі, найближчого до кордону провінції Вікторія. За два дні загін подолав 60 миль.
Айртон зупинив фургон у заїжджому дворі під гучною назвою «Готель корони». На столі вже здіймалася пара над мисками з вечерею, що складалася переважно з баранини. Усім кортіло дізнатися про особливості Австралійського материка, тож на Паганеля обрушилась лавина питань. Географ не змусив довго себе просити і охоче розповів про провінцію Вікторія, яка має ще назву «Щаслива Австралія».
– Зовсім неправильна назва! – поділився своєю думкою Паганель. – Цю провінцію слід було б назвати «Багатою Австралією», адже про країни треба казати так само, як і про людей: «Багатство не приносить щастя». Завдяки своїм золотим розсипам Австралія потрапила до лап навіжених спустошувачів-авантюристів. Коли ми проїжджатимемо повз ці землі, ви на власні очі переконаєтесь у щирості моїх слів.
– Здається, колонію засновано нещодавно? – запитала леді Гленарван.
– Так, справді, колонію Вікторія засновано якихось тридцять років тому, а точніше, 6 червня 1835 року, у вівторок…
– …чверть на восьму вечора, – додав майор, що полюбляв потішатися над географом з приводу його блискучого знання дат.
– Помиляєтеся, – серйозно заперечив географ. – О сьомій годині десять хвилин. Саме цієї миті Батман і Фолкнер заснували поселення Порт-Філіпп на березі тієї бухти, де нині стоїть Мельбурн. Протягом наступних п’ятнадцяти років ця колонія входила до складу провінції Новий Південний Уельс із власною столицею Сідней. У 1851 році вона стала самостійною провінцією з назвою «Вікторія».
– Й відтоді розвинулась і зміцніла? – запитав Гленарван.
– А про це, друже мій, міркуйте самі, – відповів Паганель. – Наводжу вам цифри – останні статистичні дані. Хай там що каже Мак-Наббс, а я нічого не знаю красномовнішого за цифри.
– Що ж, кажіть, – мовив майор.
– Тоді слухайте. 1836 року в колонії Порт-Філіпп мешкало 244 жителі, наразі населення провінції Вікторія досягло 550 000 осіб. Сім мільйонів квадратних футів виноградників щорічно приносять їй 121 000 галонів вина. 134 000 коней чвалом мчать її рівнинами, і 675 272 голови рогатої худоби пасеться на її безмежних пасовищах.
– А чи розводять тут свиней? – поцікавився Мак-Наббс.
– Так, майоре, і тут їх 79 625.
– А скільки ж тоді тут баранів, Паганелю?
– 7 мільйонів 150 943, Мак-Наббсе!
– Це разом із тим, якого ми зараз їмо?
– Ні, без нього, адже ми його вже з’їли на дві чверті.
– Браво, месьє Паганелю! – вигукнула сміючись Гелена. – У питаннях географії ви справжній дока. І хай там як зі шкури пнеться кузен Мак-Наббс, йому не вдасться завести вас у глухий кут.
– Знати такі подробиці – це мій фах, мадам, а тому повірте мені: ця неймовірна країна готує для нас іще чимало дивовиж.
– Але досі… – почав було Мак-Наббс, що полюбляв під’юджувати географа.
– Та заждіть трохи, майоре! – вигукнув Паганель. – Не встигли перетнути кордон, а вже бурчите! Кажу ж вам, усоте повторюю, присягаюсь, що це найцікавіший край у всенькому світі. Його виникнення, природа, рослини, тварини, клімат, його зникнення в майбутті – дивувало, дивує і ще здивує всіх учених світу. Друзі мої, ви лише уявіть собі: материк, який при зародженні піднімався із хвиль морських не центральною частиною, а краями, утворюючи гігантське кільце! Можливо, у серцевині цього материка є море! А ще тут чи не щодня все більше пересихають річки; тут майже немає вологи в повітрі; тут дерева скидають не листя, а кору; листочки тут розвернуті до сонця ребром і не дають тіні; дерева тут не горять; тесаний камінь тане од дощу; тут низькорослі ліси, а трави виростають до гігантських розмірів. А які тут дивні тварини! Ссавці мають дзьоби, як наприклад єхидни і качконоси, що змусило вчених придумати новий клас птахозвірів; у кенгуру лапи різної довжини; барани мають свинячі рила; лисиці шугають із дерева на дерево; лебеді чорні; пацюки звивають гнізда; а які тут чудернацькі птахи! О! Це найбільш дивовижна і нелогічна країна! Земля тут парадоксальна, що заперечує всі закони природи, тож ботанік Ґрімар мав усі підстави сказати: «Ось вона, Австралія, – пародія на світові закони, а точніше, виклик, кинутий усьому світові!»
Здавалося, ця запальна Паганелева тирада не матиме кінця-краю. Красномовний секретар Географічного товариства був в екстазі. Він не змовкав ні на мить і так жестикулював виделкою, що його сусіди по столу ризикували залишитися без очей. Нарешті його голос заглушили бучні аплодисменти і він змовк.
Звісно, після такого переліку особливостей Австралії нікому навіть не спало на думку поставити бодай ще одне запитання. Втім, наш майор все ж спитав своїм незворушним голосом:
– Паганелю, це все?
– Уявіть собі, що ні! – з новим запалом вигукнув Паганель.
– Як, в Австралії є ще якісь дивовижі? – запитала заінтригована Гелена.
– Так, мадам, клімат. За своїми особливостями він перевершує все, що я озвучив досі.
– Розкажіть, Паганелю! – залунало звідусіль.
– Я не кажу про те, що повітря Австралії багате на кисень і бідне на азот; завдяки тому, що мусони дмуть паралельно узбережжю, тут немає вологих вітрів; а більшість хвороб на кшталт кору чи тифу тут зовсім не відомі.
– А це вже явна перевага, – зауважив Гленарван.
– Звісно, але повторюсь, що я не це маю на увазі, – відповів Паганель. – Тутешній клімат має неймовірну особливість…
– І яку ж? – поцікавився Джон Манглс.
– Ви нізащо не повірите…
– Повіримо! – вигукнули зацікавлені слухачі.
– Він…
– То що ж він?!!
– Сприяє моральності.
– Моральності?
– Саме так! – підтвердив учений. – Він сприяє моральності. В Австралії не іржавіє залізо на повітрі, і люди також. Тутешнє сухе, чисте повітря вибілює не лише білизну, а й душі. В Англії помітили таку властивість австралійського клімату і вирішили перевиховувати тут злочинців.
– Як! Невже такий помітний вплив? – запитала Гелена Гленарван.
– Так, навіть дуже. Причому як на тварин, так і на людей.
– Чи не жартуєте ви часом, месьє Паганелю?
– Аж ніяк. Навіть австралійські коні і рогата худоба тут навдивовижу слухняні. Та ви й самі в цьому переконаєтеся.
– Неймовірно!
– Але це так. За декілька років тут духовно перероджуються злочинці – це знає кожен філантроп. В Австралії всі люди добріші.
– Тоді яким ви станете на цій благодатній землі, месьє Паганелю, адже ви й так хороший? – з усмішкою мовила Гелена.
– Чудовим, просто чудовим! – відповів географ.
Розділ X. Річка Вімерра
24 грудня, щойно ледь зажевріло сонце, наші мандрівники рушили в путь. Було ще не дуже спекотно, дорога виявилася зручною для коней. Загін заглибився в ліс.
Увечері зробили привал на березі Білого озера, вода якого була засолоною і непридатною для пиття.
І Жак Паганель мав визнати, що Біле озеро заслуговує на назву «білого» не більше, ніж Чорне море на назву «чорного», а Червоне море – на «червоного». Втім невгамовний географ завзято обстоював ці назви, але його докази нікого не переконали.
А наступного дня, коли фургон швидко подолав пару десятків миль, мандрівники опинилися в гайку високих акацій, мімоз і білих глейових дерев із дивовижними квітами. Казкової краси рівнина розкошувала запашними ароматами і буйноцвіттям, бо її щедро зігрівало денне світило і зрошувала велика кількість струмків. А от тварин було менше. Лише подекуди можна було побачити ему. Однак майорові таки вдалося підстрелити ябіру – гігантського барвистого лелеку. Здавалося, природа витратила всі фарби на оперення ябіру.
Мандрівники замилувалися цим птахом, і майор залишився б героєм дня, якби юний Роберт згодом не поцілив би якусь безформну тварину – чи то їжака, чи то мурашкоїда.
– Це єхидна, – пояснив Паганель.
– Вона огидна! – відгукнувся Гленарван.
– Але цікава, – зауважив Паганель. – До того ж побачити її можна тільки в Австралії.
Паганелю закортіло взяти із собою цю тварину, і він вирішив покласти її в багажний відділ, але містер Олбінет так обурився, що вчений змушений був відмовитися від своєї затії.
Близько четвертої години дня Джон Манглс указав супутникам на величезний стовп пилу, що здіймався на видноколі. Що воно таке? Буйна Паганелева фантазія підказала вченому, що то був якийсь метеор, але Айртон із незворушним виглядом повідомив, що цей пил здійняло стадо.
Боцман мав рацію. Густа хмара пилу наближалася. Незабаром долинуло мукання, іржання, бекання упереміш із хором криків, свисту і лайки пастухів.
Нарешті з вихору пилу показалась людина. Гленарван поїхав навстріч. Погонич виявився власником частини стада, звали його Сем Машель. Він прямував до бухти Портленд. Його стадо налічувало 12 075 голів: тисячу биків, 11 тисяч баранів і 75 коней.
Поки стадо Сема Мітчелла продовжувало брести між мімозами, господар коротко переповів свою історію. Гелена Гленарван і Мері Грант вийшли з фургона, всі вершники спішилися і під розлогим глейовим деревом слухали розповідь скотопромисловця.
Ось уже сім місяців як Сем Машель перебував у дорозі. Щодня він долав десять миль, і його виснажлива подорож мала тривати ще зо три місяці. У цій важкій справі йому допомагали тридцять погоничів і двадцять собак. Серед погоничів було п’ятеро негрів, які досить вправно знаходили по слідах тварин, що збилися зі шляху. Замикали цю армію шість возів. Погоничі, озброєні батогами, з держалном завдовжки 18 дюймів і десятифутовим ременем, їздили між рядами тварин, стежачи за порядком, а собаки, немов легка кавалерія, бігали по флангах. Мандрівників вразив лад, що панував у стаді. Різні види тварин ішли порізно, бо дикі бики не пастимуться там, де пройшли барани. Тому биків гнали окремо від стада. Розділені на два батальйони, вони йшли попереду. За ними під орудою двадцяти вожатих рухались п’ять полків баранів; взвод коней ішов в ар’єргарді. Сем Машель просвітив слухачів, що на чолі цієї армії були не люди, не собаки, а метикуваті бики-ватажки, яким підкорялися всі їхні родичі. Вони повагом сунули попереду, інстинктивно вибираючи кращу дорогу, і, здавалося, були твердо впевнені у своєму праві користуватися загальною пошаною. Все стадо беззаперечно покорялося їм: якщо бики зупинялися, то треба було наслідувати їх прикладу, і жодна сила не могла змусити тварин рушити вперед, поки не рушали бики-ватажки.
Скотар додав ще деяких подробиць, гідних пера Ксенофонта. Поки стадо рухалося рівниною, все було гаразд – жодних перешкод, ні краплі втоми. Тварини паслися собі по дорозі, утамовуючи спрагу в численних струмках, уночі спали, вдень рухалися вперед. Але в дрімучих лісах материка, чагарниках мімоз і евкаліптових дерев ставало важче. Взводи, батальйони, полки то змішувалися, то розбігалися, і треба було докласти чимало зусиль, щоб відновити встановлений порядок. Якщо траплялося таке нещастя – пропадав один із биків-ватажків, його будь-що необхідно було знайти, а то розбіглося б усеньке стадо. Часто неграм-погоничам доводилось витрачати на пошуки по кілька днів. У зливу ледачі тварини відмовлялися продовжувати шлях, а в сильну грозу паніка охоплювала збожеволілу від страху худобу.
Проте завдяки своїй заповзятливості й метикуватості скотар долав постійні ускладнення. Він ішов милю по милі, залишаючи позаду рівнини, ліси, гори. Та інколи до всіх згаданих якостей йому доводилося додавати ще й терпіння, яке потрібно було зберігати не години, не дні, а тижні. Це траплялось при переправі через річки. Уперте стадо відмовлялося йти у воду. Бики, ковтнувши води, повертали назад, барани, взрівши річку, розтікалися врізнобіч. Загнати стадо в річку можна було лише вночі, та й то інколи це не вдавалося. Баранів кидали у воду, але вівці не наважувалися слідувати за ними, тварин по декілька днів не напували, але й це було марно. Пробували переправляти ягнят на протилежний берег у надії, що ягниці попливуть на їхнє бекання. Ягнята бекали, а ягниці з місця не зрушили.
Інколи так тривало місяць, і скотопромисловець не знав, що діяти з цією армією, яка бекає, ірже й мукає. Та раптом однієї чудової днини, наче з чиєїсь дивної примхи, частина стада бреде до річки, і в цю мить виникає ще одна загроза: стадо безладно кидається у воду, утворюється тиснява і гине багато тварин.
Усе це розповів Сем Машель. Під час його розповіді більша частина стада організовано пройшла перед мандрівниками, і скотопромисловець поспішив очолити свою армію, щоб вибрати гарну пашу. Він попрощався з лордом Гленарваном і його супутниками. Усі міцно потисли йому руку, і він, скочивши на чудового тубільного коня, зник у куряві.
Фургон вирушив у путь і зупинився лише ввечері біля підніжжя гори Тальбот. На привалі Паганель нагадав, що нині 25 грудня, тобто перший день Різдва, та містер Олбінет не забув цього: у наметі на подорожніх уже чекала вишукана вечеря, яка викликала справжні овації всіх присутніх. І справді, містер Олбінет перевершив сам себе: він примудрився приготувати різноманітні європейські страви, які навряд чи можна скуштувати в Австралії в такій кількості. На цій святковій вечері подали оленячу шинку, скибочки солонини, копчену сьомгу, пудинг із ячмінного і вівсяного борошна, чай у необмеженій кількості, удосталь віскі й декілька пляшок портвейну. Можна було уявити, що перебуваєш у їдальні замку Малькольм-Касл, у самому серці гірської Шотландії.
Хоча на цьому бенкеті всього було вдосталь, від імбирного супу до печива, Паганель вирішив доповнити десерт плодами дикого апельсинового дерева, що росло біля підніжжя сусіднього пагорба. Слід визнати, що апельсини не мали смаку, а їхнє насіннячко обпалювало рота, наче перець. Географ із любові до науки вперто жував ці фрукти і так сильно обпік собі піднебіння, що навіть не зміг відповідати майорові на численні запитання про своєрідність австралійських пустель.
Наступного дня об одинадцятій ранку фургон дістався до берегів річки Вімерри. Річка завширшки півмилі несла свої прозорі води поміж двох рядів високих акацій і глейових дерев. Безліч птахів – іволги, зяблики, золотокрилі голуби й балакучі папуги – пурхали в зеленому вітті. На воді плескалася пара полохливих і неприступних чорних лебедів. Ці рідкісні птахи австралійських річок незабаром зникли в закрутах Вімерри.
Тим часом фургон зупинився на зеленому килимі трав, що звисали, немов бахрома, над бистрими річковими водами. Треба було перебратися на протилежний бік, одначе не було ні моста, ні порома. Айртон вирушив на пошуки зручного броду. За чверть милі вгору за течією річка здалася йому не такою глибокою, і він вирішив, що в цьому місці можна переправитися на інший берег. Боцман заміряв глибину річки й запевнив, що тут без проблем може пройти фургон.
– А іншого способу переправитися на протилежний берег немає? – запитав Гленарван у боцмана.
– Ні, сер, – відповів Айртон, – але ця переправа здається мені безпечною. Якось переберемося.
– Чи варто дружині і міс Грант вийти з фургона?
– У жодному разі. Мої бики міцні на ногу, і я беруся вести їх певним шляхом.
– Тоді рушайте, Айртоне, – промовив Гленарван, – я покладаюсь на вас.
Вершники оточили важкий фургон і сміливо ввійшли до води. Зазвичай, коли переправляють вози вбрід, то до них прикріплюють низку порожніх бочок, щоб підтримувати їх на поверхні води, але тут не було цього рятувального пояса, тож залишалося покластися на чуття биків та обережність Айртона.
Усе було добре до середини Вімерри, але тут глибина збільшилася і вода піднялася вище за осі. Бики могли втратити дно під ногами і перевернути хиткий фургон. Айртон сміливо зіскочив у воду і, схопивши биків за роги, змусив їх повернутися до броду.
У цю мить фургон несподівано на щось наскочив, щось тріснуло, і він накренився. Мить була небезпечна.
На щастя, вся упряжка биків рвонулася вперед і потягла за собою фургон. Незабаром бики й коні відчули під ногами підйом, що вів до берега. Тварини і люди, промоклі, але задоволені, опинилися в безпеці на іншому березі.
Проте від поштовху у фургона зламався передок, і кінь Гленарвана втратив передні підкови.
Пошкодження слід було усунути. Мандрівники збентежено переглядалися, не знаючи, що зробити. Тоді Айртон запропонував звернути зі шляху й вирушити на стоянку Блек-Пойнт, що за двадцять миль північніше, та привезти звідти коваля.
– Їдьте, звичайно, їдьте, Айртоне, – промовив Гленарван. – Скільки вам знадобиться часу, щоб з’їздити туди й назад?
– Годин п’ятнадцять, не більше, – відповів Айртон.
– То вирушайте, а ми тимчасом отаборимося на березі Вімерри й почекаємо на вас.
За кілька хвилин боцман верхи на коні Вільсона зник у густих заростях мімоз.
