Текст книги "Діти капітана Гранта"
Автор книги: Жу́ль Ґабріе́ль Ве́рн
сообщить о нарушении
Текущая страница: 12 (всего у книги 35 страниц)
Розділ XXIV. Пташиний спосіб життя. Продовження
Ця доволі несподівана новина всіх вразила. Що мав на увазі географ? Може, він геть з глузду з’їхав? Утім Паганель говорив з такою впевненістю, що всі мимоволі повернулись до Гленарвана, адже слова вченого були прямою відповіддю на його питання. Гленарван лише скептично похитав головою. Подолавши хвилювання, географ знову заговорив.
– Так, – повторив упевнено Паганель, – ми помилилися і прочитали в документі те, чого в ньому немає.
– Поясніть вашу думку, Паганелю, – попросив Мак-Наббс, – але спокійніше, будь ласка.
– Майоре, все дуже просто. Я, як і ви, помилявся. Як і ви, я також неправильно тлумачив документ. І коли я сидів на верхівці дерева й відповідав на ваші питання, при слові «Австралія» мене наче блискавкою осяяло. Тепер усе стало на свої місця.
– Ви стверджуєте, що Гаррі Грант… – вигукнув Гленарван.
– Так, я стверджую, – урвав його Паганель, – що слово australу документі не повне слово, як ми вважали, а лише корінь слова Australia.
– Оригінально! – свиснув майор.
– Не оригінально, а неможливо, – заявив, знизуючи плечима, Гленарван.
– Неможливо? – зарепетував Паганель. – У Франції подібного слова не існує.
– Отже, – провадив із сумнівом Гленарван, – посилаючись на документ, ви стверджуєте, що «Британія» зазнала аварії біля берегів Австралії?
– Я певен у цьому, – відповів Паганель.
– Бігме, Паганелю, така заява доволі дивно звучить з уст секретаря Географічного товариства, – промовив Гленарван.
– Та чому ж? – запитав зачеплений за живе Паганель.
– Бо визнаючи слово «Австралія», ви маєте визнати слово «індіанці», а їх там ніколи не було.
Цей аргумент аніскільки не збентежив Паганеля – той усміхнувся, ніби чекав на нього.
– Друже Гленарван, – промовив він, – не кваптеся тріумфувати, адже зараз, як кажуть французи, я вас розгромлю упень. Повірте мені, жоден англієць досі ще не терпів такої поразки. Це розплата за невдачі Франції під Крессі й Азінкуром! [50]50
Крессі й Азінкур – французькі міста, де французи зазнали поразки від англійців (1346 і 1415 рр.).
[Закрыть]
– Що ж, Паганелю, приголомшуйте мене швидше!
– У документі про індіанців згадується не більше, ніж про Патагонію. Фрагмент слова indiозначає не Indien– індіанці, а indigenes– тубільці! Гадаю, ви згодні, що в Австралії живуть тубільці?
Гленарван пильно поглянув на географа.
– Браво, Паганелю! – схвалив майор.
– То як, дорогий Гленарване, тепер ви погоджуєтеся з тлумаченням?
– Погоджуюсь, але за умови, якщо ви доведете, що gonieне стосується слова «Патагонія».
– Звісно, не стосується! – вигукнув Паганель. – У документі йдеться не про Патагонію. Добирайте будь-які слова, тільки не це.
– Але яке ж інше слово?
– «Космогонія», «теогонія», «агонія»…
– «Агонія», – вибрав майор.
– Нехай «агонія», – відповів Паганель, – це слово не має значення, мені байдуже. Важливо, що australсвідчить про Австралію. Якби ви не збили мене з пантелику хибними тлумаченнями, я ще тоді пішов би правильним шляхом… Це ж очевидно! Якби я сам знайшов цей документ, то тлумачив би його лише так!
І Паганелеві слова потонули в гучному «ура». Остін, матроси, майор, а особливо щасливий Роберт, окрилений новою надією, – всі зааплодували поважному вченому. Гленарван, що поволі переконувався у своїй помилці, теж визнав, що майже готовий здатися.
– Ще питання, шановний Паганелю, – сказав він, – і мені залишиться тільки схилити голову перед вашою проникливістю.
– Питайте, Гленарване!
– Як би ви розшифрували документ за нового тлумачення?
– Дуже просто. Ось документ, – відповів Паганель, указуючи на дорогоцінний папір, якого він днями сумлінно студіював.
Географ збирався з думками – запанувала тиша. Нарешті Паганель, водячи пальцем уривчастими рядками документа, почав читати, упевнено наголошуючи деякі слова:
– «7 червня 1862 року трищоглове судно «Британія», з порту Глазго, затонуло…» Тут можна вставити, якщо хочете: «двох днів», «трьох днів», або «довгої агонії», – все це дрібниці – «…біля берегів Австралії. «Прямуючи до берега, два матроси і капітан Грант спробують висадитися…» або «висадилися на континент, де вони потраплять…» або «потрапили в полон до жорстоких тубільців. Вони кинули цей документ…» і таке інше. Зрозуміло?
– Так, зрозуміло, якщо слово «континент» можна застосувати до Австралії, яка є лише островом.
– Та вгамуйтеся, дорогий Гленарване, знані географи дійшли висновку, що цей острів слід називати Австралійським континентом.
– Що ж, друзі мої, залишається сказати тільки одне: до Австралії! І нехай допоможе нам Бог! – вигукнув Гленарван.
– До Австралії! – пролунало у відповідь.
– А знаєте, Паганелю, – додав Гленарван, – ваша присутність на «Дункані» – просто якесь провидіння!
– Що ж, – відгукнувся географ. – припустімо, мене послано провидінням, і годі про це.
Так завершилася розмова, яка в майбутньому привела до таких важливих наслідків. Ці новини змінили настрій мандрівників на краще – вони наче вхопилися за дороговказну нитку, що мала вивести їх із лабіринту, з якого вони вже й не сподівалися вибратися. На їхніх обличчях знову запроменіла надія. Тепер загін міг сміливо полишати Американський континент. Та що там – подумки вони вже його полишили.
Із їхнім поверненням на «Дункан» леді Гелена і Мері Грант не заламуватимуть руки, оплакуючи загиблого капітана Гранта. У захваті від чудових новин вони геть забули, що нині самі перебувають у небезпеці, і шкодували лише про те, що не можуть негайно вирушити в путь.
Була четверта година по полудні. Вечеряти вирішили о шостій. Паганель хотів ознаменувати цей щасливий день помпезним бенкетом, та оскільки запаси їжі були мізерні, він запропонував Роберту пополювати з ним у «сусідньому лісі». Хлопчик заплескав од радості в долоні.
Узяли Талькавову порохівницю, вичистили револьвери, зарядили і рушили.
– Не заходьте надто далеко, – серйозно напучував мисливців майор.
Тим часом Гленарван і Мак-Наббс вирішили перевірити рівень води, а Вільсон і Мюльреді знову розпалили багаття.
Гленарван, спустившись до поверхні новоутвореного озера, не помітив жодних ознак спаду води. Однак її рівень, імовірно, досяг максимуму. Втім несамовита течія свідчила про те, що потоки аргентинські річок не вгамувалися. Вода спадатиме лише тоді, коли зникне течія.
У той час як Гленарван із майором вивчали бистрину, десь на омбу пролунали постріли, а за мить – радісні вигуки. Робертів дискант зливався з басом Паганеля. Хто з них був великою дитиною – годі вирішити. Усі зрозуміли, що полювання розпочалося вдало. Повернувшись до багаття, майор і Гленарван радісними вигуками схвалили Вільсонів винахід: той приєднав до мотузки шпильку і завзято рибалив. Кілька дюжин маленьких рибок мохорас, що смакували як корюшка, жваво тріпотіли на Вільсоновім пончо.
Тут нагодилися й мисливці з верхів’я омбу. Паганель обережно ніс яйця чорних ластівок і клунок горобців, яких надумав подати як дроздів. Роберт поцілив кілька пар ільгуерос, маленьких жовто-зелених пташок. Доволі смачні, вони були дуже популярними на ринку в Монтевідео. Паганелю, який знав безліч рецептів приготування яєць, цього разу довелося обмежитися звичайним їх запіканням у попелі. Обід видався вишуканим і різноманітним. Сушене м’ясо, яйця, смажені мохорас, горобці й ільгуерос – справді вишукана трапеза, що надовго закарбувалася в пам’яті кожного.
Усі весело гомоніли. Паганеля пошанували як мисливця і кухаря. Той вислуховував дифірамби на свою честь із властивою йому скромністю. Перегодя він став доволі захопливо розповідати про дерево, що дало їм прихисток, дивовижний омбу, коріння якого, на думку Паганеля, сягало дуже глибоко в землю.
– Під час полювання нам з Робертом здавалося, що ми в справжньому лісі, – розповідав він. – Була мить, коли мені привиділося, що ми заблукали: я ніяк не міг знайти дорогу назад! Сонце вже схилялося до заходу, тож я марно шукав сліди наших ніг. Ми потерпали від голоду. З темної гущавини долинало гарчання диких звірів… Перепрошую! Я помилився… Там не було диких звірів… А шкода!
– Як, – запитав Гленарван, – ви шкодуєте, що тут бракує диких звірів?
– Ясна річ!
– Вони ж люті!..
– З наукової точки зору, люті не існує, – заперечив учений.
– Наперед даруйте, Паганелю! – втрутився майор. – Та ви ніколи не змусите мене повірити, що дикі звірі корисні. Яка з них користь?
– Яка користь? – вигукнув Паганель. – Та хоч би й для класифікації: види, роди, родини, ряди…
– Теж мені велика користь! – пирхнув Мак-Наббс. – Якби я був Ноєм у ковчегу під час усесвітнього потопу, то не дозволив би цьому нерозсудливому патріархові взяти на облавок пари левів, тигрів, пантер, ведмедів та решту шкідливих і непотрібних звірів.
– Із зоологічного погляду ви не мали б рації.
– А з погляду людського мав би, – відповів Мак-Наббс.
– Це обурливо! – вигукнув учений. – А я змусив би Ноя взяти до ковчега і мегатеріїв, і птеродактилів, і всіх допотопних тварин, які, на жаль, тепер вивелися…
– А я вам кажу, – заперечив Мак-Наббс, – що правильно вчинив Ной, залишивши їх напризволяще, якщо, звісно, вони справді існували за його часів.
– А я вам кажу, – упирався Паганель, – що Ной вчинив украй нерозсудливо і заслужив на довічний осуд учених.
Решта мандрівників у цей час надривали животи від сміху. Досі майор ніколи не вступав у суперечку. Та попри його принципи, він щодня сперечався з Паганелем. Вочевидь, учений мав особливу здатність виводити майора з рівноваги.
Гленарван за своїм звичаєм втрутився в суперечку.
– Звісно, це сумно і з наукового, і з людського погляду, – сказав він, – та нам таки доведеться змиритися з відсутністю диких звірів. До речі, Паганелю, ви ж не сподівалися зустріти їх у цьому повітряному лісі?
– Чом би й ні? – відгукнувся учений.
– Дикі звірі на дереві? – здивувався Том Остін.
– Звичайно! Ягуар рятується від мисливців лише на деревах. Одна з таких тварин могла, як і ми, рятуватися від повені між гілками омбу.
– Сподіваюся, вам не трапився ягуар? – запитав майор.
– На жаль, ні, хоча ми обійшли весь «ліс». А шкода! Було б неймовірне полювання. Ягуар – лютий хижак. Одним ударом лапи він коневі зверне в’язи. Варто хоч раз йому скуштувати людського м’яса, і він прагне його знову. Понад усе йому до вподоби ласувати м’ясом індіанців, потім негрів, потім мулатів і, нарешті, білошкірих.
– Особисто мене вельми тішить четверта позиція, – відповів Мак-Наббс.
– Он воно як? А мені здається, що це є свідченням браку смаку з вашого боку, – презирливо кинув Паганель.
– Я вельми втішений, що позбавлений смаку, – швидко заперечив майор.
– Але це принизливо! – вигукнув невблаганний Паганель. – Адже білі проголошують себе вищою расою, але, мабуть, ягуари зовсім не дотримуються тієї ж думки!
– Хай там що, друже Паганель, – мовив Гленарван, – а оскільки серед нас немає ні індіанців, ні негрів, ні мулатів, то я дуже задоволений, що тут немає ваших любих ягуарів. Не таке вже й приємне наше становище…
– Не таке вже й приємне? – вигукнув Паганель. Здається, суперечка набувала нових обертів. – Ви скаржитеся на свою долю, Гленарване?
– Ясна річ, – відповів Гленарван. – Хіба вам зручно на цих гілках?
– Я ніколи не почувався зручніше навіть у власному кабінеті! Ми живемо, як птахи! Щодалі я більше переконуюсь: людям призначено жити на деревах.
– Їм бракує лише крил, – вставив майор.
– Колись вони їх собі зроблять.
– А поки, – сказав Гленарван, – дозвольте мені, любий друже, надавати перевагу усипаній піском парковій доріжці, паркетній підлозі вдома або палубі судна.
– Знаєте, Гленарван, – відповів Паганель, – потрібно навчитись миритися з обставинами. Хороші вони – то добре, погані – не слід ремствувати. Бачу, ви шкодуєте за комфортом свого замку Малькольм-Касл!
– Ні, але…
– Я певен, що Роберт дуже задоволений, – поспішив сказати Паганель, прагнучи завербувати бодай одного прихильника.
– Дуже задоволений, пане Паганелю! – весело вигукнув Роберт.
– В його віці це природно, – зауважив Гленарван.
– І в моєму також, – заперечив учений. – Що менше зручностей, то менше потреб, а що менше потреб, то щасливіша людина.
– Ну ось! Тепер Паганель напався на багатство і розкіш, – зауважив Мак-Наббс.
– Помиляєтеся, майоре, – відгукнувся учений. – Та як зволите, я розповім вам арабську казочку, що принагідно спала мені на думку.
– Прошу, прошу, пане Паганелю! – вигукнув Роберт.
– А яка мораль вашої казки? – поцікавився майор.
– Як у всіх казок, любий друже.
– Тоді якісь дурниці, – відповів Мак-Наббс. – А втім починайте, Шехерезадо, ви так майстерно розповідаєте!
– Жив колись син великого Гарун-аль-Рашида, – почав Паганель. – Він почувався нещасливим, тож пішов по пораду до старого дервіша [51]51
Дервіш – мусульманський чернець-жебрак.
[Закрыть]. Мудрець вислухав його і мовив, що важко знайти щастя на цьому світі.
«Проте, – додав він, – я знаю певний спосіб ощасливити вас». – «Який?» – запитав юний принц. – «Надіти сорочку щасливої людини», – відповів дервіш. Зрадів принц і вирушив на пошуки талісмана. Довго мандрував він, відвідав столиці всієї земної кулі, пробував на дягати сорочки королів, імператорів, принців, вельмож – усе марно. Тоді взявся він приміряти сорочки художників, воїнів та купців. Знов не те!
Довго поневірявся принц у марних пошуках щастя. Врешті-решт, зневірившись в успіху, повернувся до батькового палацу. Раптом побачив він землероба, який ішов у полі за плугом і весело виспівував… «Якщо ця людина нещаслива, то немає щастя на землі», – вирішив принц. Він підійшов до землероба: «Людино добра, чи щасливий ти?» – запитав. – «Так», – відповів той. – «Чи маєш ти якесь бажання?» – «Ні!» – «Ти не проміняв би свою долю на долю короля?» – «Ніколи!» – «Тоді продай мені свою сорочку». – «Сорочку? Та ж у мене її немає!»
Розділ XXV. Між вогнем і водою
Паганелеву оповідку сприйняли на ура. Йому аплодували. Втім кожен залишився при своїй думці, тож учений досяг результату, властивого дискусії, – він нікого не переконав. Та всі зійшлися на одному: не слід нарікати на долю, і якщо немає хатини, то слід задовольнятися деревом. Настав вечір. Украй змучені спекою мешканці омбу заслуговували на спокійний сон. Їхні пернаті друзі вже повмощувалися на нічліг у гущавині листя й помалу стихали мелодійні рулади пампських солов’їв – ільгуерос. Довкола запанувала тиша. Настав час і людям вкладатися спати. Та перш ніж «вмоститися в гніздечку» (звісно, цей вираз належить Паганелеві), Гленарван, Роберт і географ піднялися у свою «обсерваторію», щоб окинути оком водну гладь. Була дев’ята вечора. Сонце щойно закотилося за обрій, західна частина неба загрузла в розпеченому тумані. Зазвичай яскраві зорі сузір’їв Південної півкулі сьогодні ледь мерехтіли, ніби оповиті імлистим серпанком. Утім їх можна було розгледіти, і Паганель примусив Роберта і Гленарвана розглянути зоресвіт полярної зони. Учений вказав їм і на Південний Хрест (сузір’я, що утворюють ромб приблизно на висоті полюса); і на сузір’я Кентавра, в якому виблискує найближча до землі зірка Альфа; і на дві масивні туманності Магеллана, з яких найбільша заступає простір у двісті разів більший за видиму поверхню Місяця; і, нарешті, «чорну діру» – наче порожнє місце на небесному склепінні.
Ще не видко було Оріона, але Паганель таки розповів двом своїм старанним учням про цікаву деталь індіанської «космографії» [52]52
Космографія – навчальний предмет, що дає загальні відомості з астрономії та фізичної географії.
[Закрыть]. На думку поетичних індіанців, Оріон – це величезне ласо і три бола, кинуті рукою вправного мисливця небесних прерій. Усі сузір’я відбивались у водному плесі другим небом, яким замилувалися мандрівники.
Поки Паганель посвячував слухачів у таємниці космографії, зі сходу небо заволокла густа, темна хмара, що лиховісно здіймалася над видноколом, заступаючи небесні світила. Незабаром похмурий оболок затягнув півнеба. Здавалося, хмара рухається сама собою, адже на дереві й листочок не шелеснув. Повітря було нерухоме. Дихати ставало дедалі важче. Кожна жива істота відчувала перенасичення електрики в атмосфері.
У Гленарвана, Паганеля і Роберта аж кольки пройшли по тілу.
– Гроза наближається, – зауважив Паганель.
– Ти не боїшся грому? – запитав Гленарван хлопчика.
– Ні, сер! – відповів Роберт.
– Добре, бо буде гроза.
– І як видно, доволі сильна, – додав Паганель.
– Мені байдуже до грози, – провадив Гленарван, – а от злива змочить нас до кісток. Так чи так, а гніздо не для людей, і незабаром ви в цьому переконаєтесь.
– Якщо поставитися до цього філософськи…
– Філософія не допоможе вам лишитися сухим.
– Звісно, що ні, але вона зігріває.
– Давайте ліпше спустимося до наших друзів, – запропонував Гленарван, – і порадимо їм, озброївшись філософією, якомога щільніше загорнутися в пончо й запастись терпінням – воно нам знадобиться.
Гленарван востаннє окинув поглядом грізне небо, яке вже цілком заволокли густі чорні хмари. Вода потемніла, нагадуючи величезну хмару, готову злитися з навислим удалині густим туманом. Темно, хоч в око стрель: ні проблиску світла, ні звуку. Тиша була такою ж глибокою, як і темінь.
– Спускаймося, – повторив Гленарван, – незабаром буде гроза.
Усі троє зісковзнули гладким гіллям униз і здивовано спинились у дивному напівсвітлі, що линуло із міріад цяток, які з дзижчанням носилися над водою.
– Це фосфоресценція? – запитав Гленарван географа.
– Ні, – відповів той, – це світляки, живі алмази, з яких пані Буенос-Айреса виготовляють гарні вироби.
– Як! Ці іскри – комахи? – вигукнув Роберт.
– Так, мій хлопчику.
Роберт зловив одного світляка. Паганель не помилився – це була комаха з дюйм завдовжки, схожа на джмеля. Індіанці називають її туко-туко. Ця дивовижна твердокрила комаха випромінює світло двома плямами, що розташовані на її нагрудному щитку. Їхнє доволі яскраве світло дає можливість читати навіть у померках.
Паганель підніс комаху до свого годинника і зміг розгледіти, що була десята вечора.
Гленарван підійшов до майора і моряків, щоб віддати розпорядження на ніч – слід було приготуватися до зливи. Без сумніву, з першими перекатами грому здійметься ураган, і омбу сильно хитатиме. Тому запропоновано було кожному міцніше прив’язатись до гілки-лежака. Якщо не можна уникнути потоків з неба, то слід уберегтися від земних вод і не впасти у бурхливий потік, що розбивався об могутній стовбур дерева.
Усі побажали один одному на добраніч, без сподівання на спокій повмощувалися в імпровізованих ліжках і постаралися заснути. Та сон не йшов, адже наближення негоди у кожної живої істоти викликає якусь непоясненну тривогу, подолати яку не можуть навіть найсильніші. Схвильовані мандрівники не в змозі були зімкнути очей, тож перший віддалений гуркіт об одинадцятій годині їх не збудив. Гленарван пробрався до кінця найвищої гілки і зазирнув крізь гущавину листя.
Ген-ген темне небо вже прорізали меткі блискавки, чітко відбиваючись у водах. Блискавки безшумно розривали хмари, немов м’яку перину.
Огледівши небо, що тонуло в мороці до самого виднокраю, Гленарван спустився назад.
– То що скажете, Гленарване? – запитав Паганель.
– Скажу, друзі мої, якщо так триватиме й далі, то негода буде страшною.
– Пусте! – вигукнув Паганель. – Оскільки неможливо уникнути цього видовища, то принаймні в нас є можливість споглядати красу.
– Ще одна ваша провальна теорія, – зауважив майор.
– Одна з моїх найкращих теорій, Мак-Наббсе! Я згоден з Гленарваном – гроза буде чудова. Коли я намагався заснути, згадав кілька випадків, що вселили мені надію. Ми перебуваємо в царстві великих електричних гроз. Я десь читав, ніби 1793 року саме тут, у провінції Буенос-Айрес, під час однієї грози блискавка вдарила тридцять сім разів поспіль! А мій колега Мартін де Муссі, перебуваючи в цих краях, був свідком грому, який безперервно гуркотів п’ятдесят п’ять хвилин.
– Спостерігав із годинником у руках? – запитав майор.
– Саме так. Та все ж є дещо, що мене тривожить, – додав Паганель, – на всій рівнині єдиним високим пунктом є наше омбу. Не зайвим би тут був громовідвід, адже блискавка найбільше полюбляє влучати саме в це дерево. А вам, друзі мої, відомо ж бо, що вчені не радять під час грози ховатися під деревами.
– Сумніваюся в доречності їхньої поради, – заявив майор.
– Бігме, Паганелю, годі шукати більш слушної миті, аби повідомити нам таке, – іронічно додав Гленарван.
– Набувати знання корисно будь-де і будь-коли, – відпарирував Паганель. – Ну ось! Починається.
Гуркіт грому урвав цю невчасну розмову. Він дужчав, звук підвищувався – розкоти наближалися, переходячи з низьких тонів у середні. Незабаром вони стали різкими, примушуючи вібрувати повітряні маси. Весь простір палав. Серед цього вогню неможливо було визначити, яка саме електрична іскра спричиняє такі перекоти грому.
Неспинні блискавки набували найрізноманітніших форм. Одні падали перпендикулярно і по п’ять-шість разів влучали в одне місце. Інші вельми зацікавили б ученого, бо якщо Араго (за його цікавими підрахунками) лише двічі бачив роздвоєну, вилоподібну блискавку, то тут їх були сотні. Деякі спалахували, розсипаючись коралоподібними завитками, створюючи на темному небі ефемерні світлові ефекти. Невдовзі усеньке небо розсікла яскрава фосфорна смуга. Поступово заграва заволоділа виднокраєм, запалюючи хмари, немов займиста речовина. Омбу опинилося у центрі вогняного кола.
Гленарван і його супутники мовчки спостерігали за грізним видовищем. Промені білого, наче примарного світла, на мить осявали то незворушне обличчя майора, то зацікавлене обличчя Паганеля, то енергійні риси обличчя Гленарвана, то розгублене Робертове личко, то безтурботні фізіономії матросів.
Досі не було ні краплі дощу, ні вітру. Проте незабаром небо розверзлося і по ньому протягнулися косі смуги, наче нитки на ткацькому верстаті. По водному плесу сипнув дощ. Потоки води відскакували тисячами бризок, осяяних спалахами блискавок.
Невже ця злива є завершенням грози і наші мандрівники відбудуться лише рясним душем? Аж ні!
У розпал електричного шаленства на вістрі найвищої гілки омбу враз виникла оточена чорним димом вогненна куля завбільшки з кулак. Вона декілька секунд покружляла на одному місці й вибухла з таким оглушливим гуркотом, що навіть забила безперервні розкоти грому. Запахло сіркою. На мить усе стихло, і раптово долинув вигук Тома Остіна:
– Дерево горить!
Том Остін не помилився. Полум’я миттю охопило всю західну частину омбу. Сухе гілляччя, гнізда з сухої трави і верхній дірчатий шар деревини послужили чудовою поживою для вогню. Враз здійнявся вітер і роздув полум’я. Треба було негайно рятуватися. Гленарван і його супутники швиденько стали перебиратися на східну частину омбу, ще не охоплену вогнем. Схвильовані й розгублені, вони мовчки продиралися по гілках, щоразу ризикуючи впасти у воду. А тим часом палаючі гілки корчилися, тріщали, звивалися у вогні, наче змії, що горять живцем. Палаючі довбні падали у воду і, кидаючи полум’яні відблиски, неслися течією. Полум’я то злітало ввись, зливаючись із палаючим повітрям, то слалося вниз, пробите розлюченим ураганом, охоплюючи все дерево, немов туніка Несса. [53]53
Несс – кентавр, переможений Геркулесом; Геркулесова дружина Деяніра змочила у Нессовій крові туніку чоловіка, щоб повернути його кохання, але кров кентавра виявилася отрутою.
[Закрыть]
Усіх мандрівників охопив відчай. Густий дим спирав дихання, нестерпний жар обпалював тіло. Вогняні язики вже лизали їх і ніщо не могло спинити стихії. Бідолашні люди готувалися згоріти живцем, подібно до індусів, яких спалюють в утробі їхнього божества.
Коли ситуація стала критичною, довелося з двох смертей обирати менш жорстоку.
– У воду! – скомандував Гленарван.
Вільсон, якого вже досягло полум’я, перший шугнув у воду, аж раптом звідти пролунав його відчайдушний крик:
– Рятуйте! Пробі!
Остін стрімко кинувся до нього і допоміг видертися назад на стовбур.
– Що трапилося?
– Каймани! Каймани! – заволав Вільсон.
І справді, навколо омбу зібралися найнебезпечніші з плазунів. Їхні плескаті хвости, гострі голови й банькаті очі переконали Паганеля, що перед ним люті американські алігатори, яких в іспанських володіннях називають кайманами. З десяток лютих хижаків розтинали воду гігантськими хвостами і гризли омбу довгими зубами.
Небораки зрозуміли, що загибель неминуча. На них чигала жахлива смерть – або згоріти живцем, або стати поживою для кайманів. Навіть майор промовив спокійним голосом:
– Мабуть, і справді настав кінець.
Бувають такі миті, коли людина безсила перед стихією.
Гленарван дивився на вогонь та воду непевним поглядом і не знав, звідки чекати порятунку.
Гроза вщухала, але вона спричинила в атмосфері величезне скупчення пари, насиченої електрикою. На північ від омбу утворився колосальний смерч, туманів наче згусток конічної форми, з вершиною внизу і підошвою вгорі. Цей смерч сполучав грозові хмари з нуртуючими водами. Незабаром смерч наблизився. Він усмоктував усе на своєму шляху, наче викачував воду з озера. Раптом гігантський смерч налетів на омбу і охопив його зусібіч. Дерево здригнулося.
Гленарвану здалося, що каймани атакували омбу і виривають його з землі могутніми щелепами. Мандрівники вхопилися один за одного: вони відчули, що могутнє дерево поступається натиску і падає; його палаючі гілки з оглушливим шипінням занурилися в бурхливі води. Це сталося миттєво. Смерч уже промайнув, піднімаючи на своєму шляху воду з озера.
Повалене омбу попливло за течією. Каймани кинулися врозтіч, лише одна потвора спромоглася видертися на стовбур і повзла з роззявленою пащею, добираючись до людей. Тоді Мюльреді вхопив напівзотлілу довбню і щосили вгатив хижака по спині, переламавши йому хребтину. Кайман зник у бурхливому водному потоці.
Гленарван і його супутники перелізли на навітряну частину дерева. Палаюче омбу із мандрівниками попливло у нічну безвість, подібно до охопленого вогнем брандера. [54]54
Брандер – судно, навантажене пальним. У давнину його використовували для підпалювання ворожих вітрильників.
[Закрыть]
