Текст книги "Діти капітана Гранта"
Автор книги: Жу́ль Ґабріе́ль Ве́рн
сообщить о нарушении
Текущая страница: 13 (всего у книги 35 страниц)
Розділ XXVI. Атлантичний океан
Палаюче омбу прямувало величезним озером уже понад дві години, а берега все ще не було видно. Поволі згасало ненаситне полум’я, що пожирало дерево, тож головна небезпека цієї страшної переправи минула. Тепер уже майор оптимістично виголосив, що не бачить нічого дивного в тому, що їм удасться врятуватися.
Подеколи суцільний морок пронизував спалах запізнілої блискавки, і тоді Паганель марно намагався бодай щось розгледіти. Гроза вщухала, хмари розсівалися, великі краплі дощу змінив дрібний водяний пил, що його жбурляв дужий потік вітру. Омбу мчало в бурхливому потоці з такою вражаючою швидкістю, наче під його корою хтось прилаштував потужний двигун. Здавалося, так дерево спроможне пливти ще багато днів, одначе близько третьої години ранку майор зауважив, що коріння омбу зачіпає дно. Том Остін відірваною від дерева гілкою намацав дно і виявив, що воно піднімається. І справді, за двадцять хвилин омбу різко загальмувало.
– Земля! Земля! – радісно вигукнув Паганель.
Кінці обпалених гілок наштовхнулися на ґрунт. Мабуть, досі ще жодна мілина так не ощасливлювала мореплавців. Ця мілина для наших мандрівників і справді була щасливою гаванню.
Першими на земну твердінь зіскочили Роберт і Вільсон, за ними решта. І тут, крізь захоплені вигуки «ура» долинув знайомий свист, потім кінський тупіт, і з мороку виступила довготелеса фігура індіанця.
– Талькав! – вигукнув Роберт.
– Талькав! – хором підхопили його супутники.
– Amigos! Друзі! – відгукнувся патагонець.
Виявляється, він чекав мандрівників саме тут, адже сюди винесла течія і його. Патагонець підняв Роберта, притиснув його до себе, а Паганель кинувся йому на шию. Гленарван, майор і моряки, радіючи, що знову бачать свого вірного провідника, міцно, з дружньою щирістю тиснули йому руку. Потім патагонець повів їх у покинуту хижу естансії, що стояла неподалік. У ній палало яскраве багаття, а на імпровізованому рожні смажилися соковиті шматки дичини, яку мандрівники миттю змегелили.
І коли мандрівники нарешті прийшли до тями, жоден із них навіть не міг повірити, що йому вдалося уникнути стількох небезпек: води, вогню і грізних аргентинських кайманів.
Талькав стисло переповів Паганелю історію свого порятунку, чим щиро завдячував своєму мужньому коневі. Паганель своєю чергою спробував розтлумачити патагонцеві нову запропоновану ним версію документа. Чи збагнув індіанець доводи вченого? Навряд, але він читав великі сподівання в обличчях друзів, цього йому було досить.
Після вимушеного «відпочинку» на омбу наші браві мандрівники аж згорали від нетерпіння просуватися далі. О восьмій ранку рушили пішо, адже естансії та салаведро, де можна було придбати бодай якісь засоби пересування, залишилися ген-ген позаду. Втім до океану зосталося лише 40 миль, тож наші мандрівники розраховували подолати їх за 36 годин. За потреби Таука час від часу могла підвезти одного, а то й двох стомлених пішохідців.
Неозора затоплена низина залишилася позаду, – загін прямував до океану узвишшям. Пейзаж не змінився: так само довкола простирався одноманітний степ; подеколи серед пасовищ зеленіли насаджені європейцями гаї, Втім, як в околицях Сьєрри-Танділь і Сьєрри-Тапалькем, вони траплялися доволі рідко. Тубільні дерева росли тільки на узбіччях прерій і на підході до мису Коррієнтес.
А наступного дня подорожні відчули близькість океану – до нього залишалося ще миль 15. Віразон – морський вітер, що дме в другій половині дня і ночі, хилив долі гінкі трави. На вбогому ґрунті подекуди росли куці деревця, приземкуваті деревоподібні мімози та хащі акації. Солоноводі лагуни блищали, немов скалки розбитого скла, подовжуючи шлях мандрівникам, оскільки їх доводилося огинати. Загін квапився, прагнучи до ночі дістатися озера Саладо в Атлантичному океані.
О восьмій вечора вкрай виснажені мандрівники нарешті почули протяжний гуркіт хвиль.
– Океан! – вигукнув Паганель.
– Так, океан, – відповів Талькав.
Мандрівники, в яких бракувало сил іти, з неймовірною спритністю стали видиратися на дюни. Одначе вже була глупа ніч, тож марно вони намагалися розгледіти обриси «Дункана».
– Він тут! – вигукнув Гленарван. – Він чекає на нас біля берега!
– Ми побачимо його завтра, – запевнив усіх Мак-Наббс.
Том Остін спробував окрикнути невидиму яхту, та відповіді не отримав. Дув сильний вітер, море вирувало; вітер гнав хмари на захід і бризки пінястих хвиль довівав до гребенів дюн. Тож якби «Дункан» і перебував на обумовленому місці, вахтовий усе одно не міг почути окрику.
Цей берег був украй непривітний до кораблів, адже на багато миль тут не знайдеш затоки, бухти чи порту. На березі утворилися довгі піщані мілини, і ці мілини становили неабияку загрозу для суден, навіть серйознішу за підводні рифи. Поблизу мілин нуртували вири, і горе кораблю, що в негоду потрапить на них, – він приречений на загибель!
Тож не дивно, що «Дункан» тримався оддалік небезпечного берега. Обережний і завбачливий Джон Манглс, поза сумнівом, не зважився б наблизитися до нього. Том Остін вважав, що «Дункан» мав віддалитися від берега щонайменше на 5 миль.
Майор порадив своєму нетерплячому другові скоритися й не напружувати марно зір.
Висловивши ці міркування, Мак-Наббс став лаштуватись на нічліг. Залишки провізії спорожнили за останньою вечерею. За прикладом майора всі повиривали в піску своєрідні ліжка і, загрібшись до підборіддя в піщану ковдру, забулися у сні. Не спав лише Гленарван.
Вітер біснувався, і океан усе ще вирував після недавньої бурі. Високі хвилі з гуркотом розбивалися об дюни. Гленарвана тривожила сама лише думка про близьке перебування «Дункана». Про те, що корабель міг запізнитися, він навіть не думав – це було неможливо. 14 жовтня Гленарван покинув бухту Талькауано і 12 листопада досяг берегів Атлантичного океану. Якщо за ці тридцять днів загін перетнув Чилі, перевалив через Кордильєри, перебрався через пампу і Аргентинську рівнину, то «Дункан» повинен був встигнути обігнути мис Горн і піднятися вздовж східного берега континенту. Ніщо не могло затримати таку швидкісну яхту, як «Дункан». Можливо, на просторах Атлантичного океану не раз вирував ураган, але «Дункан» був міцним судном, а його капітан – хорошим моряком. І раз «Дункан» мав прийти, він прийшов.
А втім навіть ці міркування не могли заспокоїти Гленарвана. Коли серце сперечається з розумом, останній рідко виявляється переможцем. А лорд з Малькольм-Касла відчував у непроглядному мороці близькість усіх, кого любив: його любої Гелени, Мері Грант, екіпажу «Дункана». Гленарван сновигав пустельним берегом, на який набігали фосфоричні хвилі. Він вдивлявся, вслуховувався, коли йому здавалося, ніби в пітьмі світиться якийсь тьмяний вогник.
– Я не помиляюся, – переконував він себе, – я бачив світло суднового ліхтаря – ліхтаря «Дункана». Ет! Ну чому я неспроможний поглядом проникнути крізь цей морок!
І раптом він пригадав, як Паганель запевняв, що має здатність бачити в пітьмі. Гленарван пішов будити географа.
Учений мирно спав, немов бабак у своїй норі, аж тут дужа рука підняла його з піщаного ложа.
– Хто це? – скрикнув він.
– Я.
– Хто я?
– Гленарван. Ходімте зі мною, мені потрібні ваші очі.
– Мої очі? – перепитав Паганель, несамовито протираючи їх.
– Так, ваш зір – щоб побачити наш «Дункан». Ідімо ж!
Географ щось невдоволено пробурчав, проте в душі він радів можливості прислужитися Гленарванові.
Паганель, на ходу розминаючи закляклі ноги й руки, пошкандибав за Гленарваном до берега. Лорд попросив його вглядітися в темний морський обрій. Протягом декількох хвилин учений сумлінно споглядав.
– То що ви там бачите? – запитав Гленарван.
– Нічого! У таких померках навіть кішка за два кроки від свого носа нічого не розгледить.
– Шукайте червоне або зелене світло, тобто носовий або кормовий ліхтар.
– Не бачу ні зеленого, ні червоного світла. Чорнота! – відповів Паганель, у якого злипалися очі.
Протягом півгодини він покірно ходив за своїм нетерплячим другом, час від часу зроняв голову на груди, потім різким рухом знову зводив її. Він не відповідав, мовчав. Його ноги почали заплітатись, як у п’яного. Гленарван подивився на Паганеля – Паганель спав на ходу. Гленарван узяв ученого під руку, відвів сплячого до ями і зручно вмостив у ній.
Удосвіта всіх підняв на ноги крик:
– «Дункан»! «Дункан»!
– Ура, ура! – вигукнули за Гленарваном супутники, кидаючись до берега.
І справді, за п’ть миль від берега виднілася яхта, яка дрейфувала під парами зі згорнутими нижніми вітрилами. Дим з її труби змішувався з уранішнім туманом. Море було бурхливе, і судно не могло наблизитися до берега.
Гленарван, озброївшись підзорною трубою Паганеля, стежив за ходом судна. Судячи з усього, Джон Манглс, мабуть, не помічав ще своїх пасажирів на березі і продовжував крейсувати, не міняючи напрямку.
Талькав, усипавши подвійний заряд пороху у свій карабін, пальнув у бік яхти. Усі прислухалися і напружили зір. Тричі карабін індіанця змушував дюни відлунювати.
Нарешті з борту яхти піднявся білий димок.
– Вони нас помітили! – вигукнув Гленарван. – Це гармата «Дункана»!
За кілька секунд до берега долинув глухий звук пострілу. Незабаром «Дункан» змінив курс і попрямував до берега.
Невдовзі у підзорну трубу можна було побачити, як із яхти спускають шлюпку.
– Леді Гелена не зможе плисти, – промовив Том Остін, – море надто бурхливе.
– Та й Джон Манглс, – сказав Мак-Наббс, – не може залишити судна.
– Сестро, сестро! – вигукував Роберт, простягаючи руки до яхти, яку несамовито розхитувало.
– О, як мені не терпиться вже опинитися на «Дункані»! – промовив Гленарван.
– Терпіння, Едуарде, – відповів майор. – За пару годин ви там неодмінно будете.
Дві години! І справді, шестивеслова шлюпка була неспроможна здійснити поїздку в обидва кінці за коротший термін.
Патагонець схрестив руки на грудях і стояв поряд зі своєю Таукою, спокійно спозираючи на бурхливий океан. Гленарван підійшов до нього, взяв його руку в свою і, вказуючи на «Дункан», мовив:
– Їдьмо з нами!
Індіанець похитав головою.
– Їдемо, друже! – повторив Гленарван.
– Ні, – м’яко відповів Талькав. – Тут Таука, там пампа, – мовив він, широким жестом ніби охоплюючи неозору рівнину.
Гленарван зрозумів, що індіанець ніколи добровільно не покине прерій, де покоївся прах його праотців. Він розумів шанобливу любов цих синів пустелі до своєї батьківщини, тож не наполягав – лише міцно потиснув Талькаву руку.
Гленарван не наполягав і тоді, коли індіанець, усміхаючись, відмовився прийняти плату за свою працю.
– Із дружби! – промовив він.
Схвильований Гленарван не спромігся на відповідь. Він прагнув залишити поштивому індіанцеві бодай щось на згадку про друзів-європейців.
Та все пропало під час повені. Його супутники були не багатші. Гленарван не знав, як віддячити безкорисливому провідникові, аж раптом його осяяла щаслива думка. Вийнявши з портмоне коштовний медальйон із чудовим портретом, одного з кращих творів пензля Лоуренса, він простягнув його індіанцеві.
– Моя дружина! – пояснив він.
Талькав зворушено подивився на портрет і сказав:
– Добра і красива!
Роберт, Паганель, майор, Том Остін, обидва матроси один по одному стали прощатися з Талькавом. Ці славні люди були щиро засмучені розлукою зі своїм новим другом. Індіанець по черзі кожного притис на прощання до своїх широких грудей. Паганель подарував йому мапу Південної Америки і обох океанів, яку патагонець не раз із цікавістю розглядав. Це був найцінніший скарб ученого. Роберту нічого було подарувати, тож він палко обійняв свого рятівника, не забувши поцілувати і Тауку.
Тим часом шлюпка наближалась до берега. Прослизнувши крізь вузьку протоку між мілинами, вона м’яко врізалася в піщаний берег.
– Що з моєю дружиною? – запитав Гленарван.
– І з моєю сестрою? – підхопив Роберт.
– Місіс Гленарван і міс Грант чекають вас на яхті, – відповів кермовий. – Але треба поспішати, сер, – додав він, – не можна гаяти жодної хвилини: почався відплив.
Усі востаннє обійняли індіанця. Талькав провів своїх друзів до шлюпки. У ту мить, коли Роберт сідав у човен, індіанець узяв його на руки і мовив з батьківською ніжністю:
– Знай: тепер ти справжній чоловік!
– Прощавай, друже, прощавай! – ще раз сказав Гленарван.
– Невже ми ніколи не побачимося? – вигукнув Паганель.
– Хто зна! – відповів Талькав, зводячи руку до неба.
То були останні слова індіанця.
Човен швидко відчалив од берега і, підхоплений відпливом, попрямував у відкрите море. Довго над пінявими хвилями бовваніла нерухома постать Талькава, але помалу його висока фігура зникла.
За годину Роберт першим вибіг трапом на облавок «Дункана» і кинувся на шию Мері Грант під неугавне «ура» всього екіпажу.
Так завершився перехід через усю Південну Америку. Ні гори, ні річки не змусили мандрівників відхилитися від наміченого шляху, і якщо цим саможертовним, мужнім людям не випало стріти на своєму шляху злих людей, то стихії їх випробовували повсякчас.
Частина друга
Розділ I. Повернення на «Дункан»
Якою ж теплою була зустріч! Лорд Гленарван, щоб не затьмарити радості друзів невдалим результатом пошуків, мовив так:
– Ми маємо вірити в успіх нашої експедиції, друзі мої! Наразі капітана Гранта з нами немає, але ми впевнені, що знайдемо його!
Цих слів було достатньо, аби повернути надію пасажирам «Дункана». Адже за той час, поки шлюпка йшла до яхти, Гелена і Мері Грант зазнали страшенних мук сумнівів. Стоячи на юті, вони намагалися полічити кількість людей у шлюпці. Дівчина то втрачала надію, то знову її віднаходила: їй здавалося, що вона бачить батька, тоді її серце тривожно калатало, і вона ледве стояла на ногах. Леді Гелена тримала її в своїх обіймах. Джон Манглс перебував поряд із Мері, мовчав і пильно вдивлявся вдалечінь. Очі моряка, звиклі до далеких відстаней, не бачили капітана Гранта.
– Він там! Он він! Мій батько! – шепотіла дівчина.
Та з наближенням човна ілюзія розвіювалася. Шлюпка не підійшла ще на сто сажнів, а вже не тільки Гелена і Джон Манглс, а й Мері, очі якої були повні сліз, втратили надію. Тож підбадьорлива промова Гленарвана прозвучала вчасно.
Після перших обіймів лорд розповів Гелені, Мері Грант і Джону Манглсу про всі поневіряння експедиції, а згодом ознайомив їх із новим тлумаченням документа, яке запропонував мудрий Жак Паганель. Гленарван похвалив Роберта і запевнив Мері Грант, що вона може пишатися братом. Він так барвисто описав хлопчикову мужність, самовідданість, небезпеки, яких йому вдалося уникнути, що той не знав, куди сховатись од ніяковості, і знайшов прихисток в обіймах сестри.
– Не червоній, Роберте, – промовив Джон Манглс, – ти гідний син капітана Гранта.
Він пригорнув до себе брата Мері і розцілував його в щоки, ще вологі від сліз дівчини.
Годі й переповісти, як сердечно зустріли майора й географа, з якою вдячністю згадували шляхетного Талькава. Гелена дуже шкодувала, що не може потиснути руку чесному індіанцеві. Опісля Мак-Наббс спустився до себе в каюту, щоб ретельно поголитися. Що ж до Паганеля, то той пурхав, як бджола, збираючи мед компліментів і усмішок. Він хотів обійняти весь екіпаж «Дункана» і, стверджуючи, що Гелена і Мері Грант є частиною цього екіпажу, почав із них і завершив містером Олбінетом.
Стюард вирішив, що єдиний спосіб віддячити вченому за люб’язність – оголосити про подання сніданку.
– Сніданок? – вигукнув географ.
– Так, месьє Паганелю, – відповів Олбінет.
– Справжній сніданок, за справжнім столом, із приборами і серветками?
– Звичайно, месьє Паганелю!
– І нам не подадуть сушеного м’яса, круто зварених яєць чи філе страуса?
– О, добродію, – докірливо мовив уражений стюард.
– Я не хотів вас образити, друже мій, – сказав, усміхаючись, учений, – але протягом місяця ми їли лежачи на землі, щонайкраще, на гілках. Тому пропонований вами сніданок мені здається мрією, вигадкою, химерою.
– Ходімо ж, месьє Паганелю, і впевнимося, що це реальність, – мовила Гелена, ледь стримуючи сміх.
– Дозвольте вашу руку, – запропонував ґречний географ.
– Чи будуть якісь особливі розпорядження щодо «Дункана», сер? – запитав Джон Манглс.
– Після сніданку, Джоне, – відповів Гленарван, – ми спільно обговоримо план нової експедиції.
Пасажири і молодий капітан спустилися в кают-компанію. Механіку було наказано тримати яхту під парами, щоб відплисти за першим сигналом.
Свіжопоголений майор і решта мандрівників швидко перевдягнулись і повсідалися за столом.
Сніданку містера Олбінета віддали належне. Його високо поцінували. Наші мандрівники навіть визнали, що він перевершив дивовижні бенкети в пампі. Паганель брав по дві порції кожної страви, запевняючи, що робить це «через неуважність».
Це злощасне слово спонукало Гелену Гленарван запитати, чи часто любий француз спотикався через свою неуважність. Майор і лорд Гленарван з усмішкою перезирнулись, а Паганель голосно розреготався і присягнувся під час подорожі позбутися неуважності. Потім він доволі кумедно розповів про своє розчарування і про вивчення поеми Камоенса.
– На закінчення скажу: немає злого, щоб на добре не вийшло, і я зовсім не шкодую про свою помилку.
– Чи можна поцікавитися, чому ж, друже? – запитав майор.
– Бо тепер я вивчив не лише іспанську, а й португальську мову. Тепер замість однієї я володію двома мовами.
– А й справді, я про це не подумав, – відповів Мак-Наббс. – Вітаю вас, Паганелю, вітаю від щирого серця!
Усі зааплодували вченому, в якого щелепи й на мить не припинили роботи. Паганель примудрявся одночасно їсти і вести розмову. Однак він дечого не помітив, що, втім, не вислизнуло від пильного ока Гленарвана: уваги Джона Манглса до Мері Грант. Легкий кивок Гелени переконав Гленарвана, що це «саме так».
Гленарван замиловано подивився на молоду пару, а потім звернувся до Джона Манглса, але вже з іншого приводу.
– А якою була ваша подорож, Джоне? – запитав він.
– О, вона минула за найсприятливіших умов, – відповів капітан. – Лишень маю довести до вашого відома, сер, що ми оминули Магелланову протоку.
– Он воно як! – вигукнув Паганель. – Ви обігнули мис Горн, а мене не було з вами!
– Вішайтеся, пане! – порадив майор.
– Егоїст! – відгукнувся географ. – Ви порадили мені це, щоб забрати собі мій мотузок на щастя.
– Облиште, любий Паганелю! – втрутився в розмову Гленарван. – Адже ви не всюдисущі, не можна ж бути в кількох місцях одночасно. Оскільки ви мандрували пампою, то аж ніяк не могли водночас огинати мис Горн.
– Звичайно, але це не заважає мені шкодувати про те, що мене там не було, – відповів учений.
Після цього Паганелеві дали спокій, а Джон Манглс почав розповідати історію свого плавання. За його словами, огинаючи американський берег, він обстежував усі острови західного архіпелагу, але не виявив там слідів «Британії». Поблизу мису Пілар, при вході в Магелланову протоку, яхта наразилась на шалену бурю, тож довелося повернути на південь. «Дункан» минув острови Безнадії, піднявся до шістдесят сьомої паралелі, обігнув мис Горн, пройшов протоку Лемера, залишивши позаду Вогняну Землю, і попрямував уздовж берегів Патагонії. Там, на висоті мису Коррієнтес, він потрапив у страшенний шторм, саме той, який налетів під час грози на наших мандрівників. Та яхта встояла і протягом трьох днів крейсувала вздовж берегів, аж поки постріли з карабіна не сповістили про прибуття довгоочікуваних мандрівників. Капітан «Дункана» не забув згадати про неймовірну мужність леді Гленарван і міс Грант. Під час жахливої бурі вони, забувши про страх, лише переймалися долею своїх друзів, які в той час мандрували рівнинами Аргентини.
Джон Манглс закінчив свою історію. Лорд Гленарван подякував йому і звернувся до Мері Грант.
– Люба Мері, я бачу, що капітан Джон віддає належне вашому героїзму, тож я дуже втішений, що ви добре почувались на облавку його судна.
– Хіба могло бути інакше? – відповіла Мері, поглянувши на Гелену Гленарван і нишком на молодого капітана.
– О, містере Джоне, моя сестра вас дуже любить, – вигукнув Роберт. – І я також!
– Навзаєм, мій любий хлопчику, – відповів дещо збентежений Джон Манглс, а Мері Грант сором’язливо опустила очі долі.
Джон Манглс змінив тему розмови:
– Я закінчив розповідь про плавання «Дункана». Можливо, ви сер, ознайомите нас із подробицями вашої подорожі й розповісте докладніше про подвиги нашого юного героя?
Що могло бути втішніше для Гелени і міс Грант? Гленарван не забарився задовольнити їхню цікавість. Не оминувши жодного епізоду, він змалював усю подорож від одного океану до іншого. Гленарван розповів про перехід через Кордильєри, про землетрус, зникнення Роберта, викрадення його кондором, постріли Талькава, напад червоних вовків, хлопчикову самопожертву, знайомство з сержантом Мануелем, повінь, життя на омбу, блискавицю, пожежу, кайманів, смерч, про ніч на березі Атлантичного океану. Усі ці епізоди, то страшні, то веселі, викликали у слухачів то жах, то сміх. Не раз, коли йшлося про Роберта, його сестра і Гелена Гленарван обсипали хлопчика поцілунками.
Насамкінець Едуард Гленарван додав:
– Тепер, друзі мої, подумаймо про майбутнє. Минуле промайнуло, а от майбутнє в наших руках. Поговорімо про капітана Гаррі Гранта.
По завершенні сніданку пасажири яхти перейшли до салону Гелени Гленарван і вмостилися навколо столу, заваленого мапами і планами. Розмова поновилася.
– Люба Гелено, – звернувся до дружини Гленарван, – щойно опинившись на облавку «Дункана», я сказав, що ми маємо надію знайти Гаррі Гранта. Ми перетнули Америку і зараз переконані, ба навіть більше – певні, що «Британія» не зазнавала аварії поблизу берегів Тихого чи Атлантичного океану. А отже, ми йшли хибним шляхом, неправильно розтлумачивши документ. На щастя, нашого друга Паганеля раптово осяяло, і він подав правильне тлумачення. Він довів, що ми помилилися, проте тепер зміст документа не викликає анінайменших сумнівів. Ідеться про французький варіант документа, тож прошу Паганеля розтлумачити його вам, аби кожен з вас не мав і тіні сумнівів у правдивості моїх слів.
Учений не забарився виконати прохання Гленарвана. Він переконливо і велемовно розтлумачив значення слів gonie, indiта austral(що означає «Австралія»). Паганель доводив, що судно капітана Гранта, прямуючи від берегів Перу до Європи, зазнало катастрофи і могло опинитися в смузі південних течій Тихого океану, вони й понесли його до берегів Австралії. Врешті-решт резонні припущення й висновки географа були такі переконливі, що заслужили на цілковите схвалення навіть Джона Манглса, доволі обережного в таких важливих питаннях і не схильного давати волю уяві. Щойно Паганель стих, Гленарван оголосив, що «Дункан» бере курс на Австралію.
Проте майор попросив дозволу зробити певне зауваження.
– Кажіть, Мак-Наббсе, – промовив Гленарван.
– Я не збираюсь, – почав майор, – послабити враження від доказів мого друга Паганеля. Ще менше збираюся спростовувати їх, оскільки вважаю їх серйозними, мудрими, цілком гідними нашої уваги, і, поза сумнівом, ми повинні взяти їх за основу наших майбутніх пошуків. Та я прагну остаточно переконатися в їх правдивості.
Ніхто не розумів, куди хилить обережний Мак-Наббс, усі схвильовано слухали його.
– Продовжуйте, майоре, – рішуче мовив Паганель. – Я готовий дати відповідь на всі ваші питання.
– Певен, це буде вам завиграшки, – відповів майор. – Коли п’ять місяців тому в затоці річки Клайд ми намагались розтлумачити ці три документи, то були стовідсотково впевнені, що «Британія» зазнала катастрофи поблизу берегів Патагонії й ніде інде. Ми не мали й натяку на сумнів із цього приводу.
– Цілком правильно, – підтвердив Гленарван.
– Пізніше, – провадив майор, – коли Паганель через свою благосну неуважність опинився на облавку нашої яхти і ознайомився з документами, він без вагань схвалив наше рішення здійснити пошуки поблизу берегів Америки.
– Правильно, – підтвердив географ.
– Та все ж ми помилилися, – закінчив майор.
– Ми помилилися, – повторив Паганель. – Людині властиво помилятися, і лише нерозважливий не визнає своїх помилок.
– Вгамуйтеся, Паганелю! – промовив майор. – Я зовсім не хочу сказати, що ми маємо продовжувати пошуки в Америці.
– То чого ж ви хочете? – почав втрачати стриманість Гленарван.
– Я хочу бути певен у тому, що Австралія може бути єдиним можливим місцем аварії «Британії», так само як колись цим місцем здавалася Америка.
– Охоче це визнаємо, – відповів Паганель.
– Хочу застерегти вас від захоплення «очевидністю», – провадив майор. – Хтозна! А якщо після Австралії ще якась країна вселить нам подібну впевненість і нові пошуки також виявляться невдалими, чи не стане втретє «очевидним», що їх слід поновити в іншій країні?
Гленарван і Паганель перезирнулися, вражені майоровими міркуваннями.
– Отже, – провадив Мак-Наббс, – перш ніж ми відпливемо до Австралії, я прагну проведення остаточної перевірки. Ось документи, ось мапи. Перевірмо послідовно всі місця, через які проходить тридцять сьома паралель, і подивімось, чи не трапиться нам інша країна, до якої підходять дані документа.
– Це дуже легко, – заявив Паганель, – оскільки, на наше щастя, під цією широтою лежить порівняно мало земель.
– Що ж, погляньмо ще раз, – мовив майор, розгортаючи англійську мапу в проекції Меркатора [55]55
Меркатор (1512—1594) – фламандський географ-картограф, який запропонував новий метод складання географічних мап. У картографії проекції Меркатора застосовують донині.
[Закрыть], яка передавала зображення земної кулі на площині.
Мапу розклали перед Геленою, і всі розмістилися так, щоб стежити за Паганелевими поясненнями.
– Кажу не вперше, – почав географ, – тридцять сьома паралель, оперезавши Південну Америку, перетинає острови Трістан-да-Кунья. Я стверджую, що в документі жодним словом не згадано про ці острови.
Усі ще раз ретельно розглянули документи і визнали, що Паганель має рацію. Припущення про острови Трістан-да-Кунья одностайно було відкинуто.
– Далі, – провадив географ. – Вийшовши з Атлантичного океану, ми спустимося на два градуси нижче мису Доброї Надії і потрапимо в Індійський океан. Тільки одна група островів заступає нам шлях – Амстердамські острови. Що ж, маємо їх розглянути, як ми це зробили з островами Трістан-да-Кунья.
Після уважної перевірки Амстердамські острови було також відхилено, адже про цю групу островів Індійського океану не було вказано жодного слова чи його частини у французькому, німецькому та англійському документах.
– Розгляньмо Австралію, – вів далі Паганель. – Тридцять сьома паралель проходить біля мису Бернуллі і затоки Туфолда. Погодьтеся, англійське слово straі французьке australможуть означати «Австралію»! Це настільки очевидно, що тут годі сперечатися.
Усі погодилися з висновком Паганеля. Його припущення здавалося обґрунтованим.
– Продовжуйте, – мовив майор.
– Охоче, – відгукнувся географ, – адже така подорож зовсім неважка. Залишивши затоку Туфолда, ми перетинаємо протоку, що омиває східні береги Австралії, і потрапляємо до Нової Зеландії. Тут варто нагадати, що у французькому документі лишився обривок слова contin, що є частиною слова continent. Отже, капітан Грант не міг осісти в Новій Зеландії, що, як відомо, є островом. А оскільки це так, то вивчайте, порівнюйте, переставляйте слова, як вам заманеться, і ви переконаєтесь, що вони не мають ані найменшого стосунку до цієї країни.
– У жодному разі, – погодився Джон Манглс після ретельного зіставлення документів з мапою.
– Ні, – підтримала решта слухачів Паганеля і навіть майор. – Про Нову Зеландію не може бути й мови.
– Отже, – провадив далі географ, – на всьому величезному просторі, що відокремлює цей великий острів од берегів Америки, тридцять сьома паралель перетинає лише один пустельний острів.
– Що за острів? – запитав майор.
– Погляньте на мапу – це острів Марія-Тереза, але у жодному з трьох документів немає цієї назви.
– У жодному, – підтвердив Гленарван.
– Отже, друзі мої, вам вирішувати, чи справедливе моє припущення, що в документі йдеться саме про Австралію! – підсумував географ.
– Безсумнівно, – одностайно відповіли пасажири і капітан «Дункана».
– Джоне, чи вдосталь ми маємо їстівних запасів і пального? – запитав Гленарван.
– Так, сер, у Талькауано я запасся всім необхідним. Утім, за потреби ми зможемо їх легко поповнити в Капштадті.
– Тоді давайте наказ про відплиття.
– Ще одне зауваження… – перебив свого друга майор.
– Так, Мак-Наббсе!
– Хоча ми і впевнені, що Грант в Австралії, все ж вважаю за потрібне витратити день-два на острови Трістан-да-Кунья і Амстердам. Вони лежать на тридцять сьомій паралелі, тож зовсім не затримають нас. Ми повинні впевнитися, що там не залишилося слідів «Британії».
– Майоре, ви надто підозріливі! – вигукнув Паганель.
– Я дбаю про те, аби нам не довелося повертатися, якщо Австралія не виправдає наших сподівань.
– Ця обережність не видається мені зайвою, – зауважив Гленарван.
– А я й поготів не стану вас відмовляти від цих зупинок, – додав Паганель.
– Джоне, рушаймо до островів Трістан-да-Кунья, – розпорядився Гленарван.
– Слухаю, сер, – відповів капітан і піднявся на свій місток. Роберт і Мері Грант палко подякували Гленарванові.
Незабаром «Дункан» віддалився від американського берега, тримаючи курс на схід.
