Текст книги "Діти капітана Гранта"
Автор книги: Жу́ль Ґабріе́ль Ве́рн
сообщить о нарушении
Текущая страница: 22 (всего у книги 35 страниц)
Розділ XVIII. Австралійські Альпи
Шлях на південний схід перетинало пасмо Австралійських Альп. Наче гігантський мур, воно простягалося на 1 500 миль, затримуючи хмари на висоті 4 000 футів.
Небо затягло хмарами, крізь які ледь пробивалося сонячне проміння, що, безсумнівно, полегшувало життя мандрівникам. Та через горбкуватість ґрунту пересуватися ставало дедалі важче. Дорога йшла вгору, від натуги бики гучно відсапувались, а м’язи на їхніх ногах так напружувались, що здавалось, ось-ось луснуть.
Джон Манглс із двома матросами їхав попереду, за кілька сотень кроків од загону, обстежуючи дорогу. Вони видивлялися зручнішого шляху для фургону. Вільсонові навіть доводилося часом прокладати путь крізь зарості чагарнику сокирою. Глинистий вологий ґрунт наче вислизав із-під ніг. До вечора вдалося подолати лише півградуса довготи. Ночувати мандрівникам довелося біля підніжжя Альп на березі річечки Кобонгра.
– Нелегко нам буде перейти ці гори, – мовив Гленарван, вдивляючись у гірське пасмо, яке поступово поглинала нічна пітьма. – Альпи! Сама назва вже змушує замислитись.
– Не беріть усе на віру, Гленарване, – вигукнув Паганель. – Ви ж насправді не збираєтеся долати гори в Швейцарії. В Австралії є також Піренеї, Альпи, Голубі гори, але в мініатюрі. Це свідчить лише про невелику фантазію географів і обмеженість нашого словника власних назв.
– Отже, ці Австралійські Альпи… – почала Гелена.
– Іграшкові гори, – підхопив Паганель, – ми й незчуємось, як перейдемо їх.
– Кажіть за себе, месьє – озвався майор. – Подолати гірський кряж і не помітити цього може лише роззява.
– То он воно як! – вигукнув Паганель. – Про мене вже так не можна сказати! Наші дами можуть підтвердити. Хіба ж я не додержую своєї обіцянки відтоді як ступив на цей материк? Хоч раз у чомусь завинив? Хоч раз схибив?
– Жодного разу, месьє Паганелю, – сказала Мері Грант.
– Тепер ви найдосконаліша людина в світі, – додала, сміючись Гелена. – А вам, до речі, дуже пасувала ваша неуважність.
– А й справді, якщо в мене не буде жодної вади, я стану пересічною людиною, – відгукнувся Паганель. – Та обіцяю, незабаром я знов утну чогось такого, від чого ви животи собі понадриваєте, сміючись. Слово честі, коли я не помиляюсь, то почуваюсь так, наче зраджую самого себе.
Наступного дня, 9 січня, всупереч запевненням наївного географа, маленький загін з величезними зусиллями здійснював перехід через Австралійські Альпи. Доводилось просуватися наздогад, заглиблюватись у вузькі ущелини, які не завжди мали вихід.
Айртонові було б непереливки, якби за годину на шляху їм не трапилася жалюгідна корчма.
– От вже не думаю, що корчма в такому місці приносить шалені прибутки! – вигукнув Паганель. – Кому вона тут потрібна?
– Та хоч би й нам! Ми ж бо можемо розпитати, як їхати далі, – відповів Гленарван. – Ходімо туди!
Гленарван і Айртон увійшли до закладу з вивіскою «Лісова корчма» над дверима. Господар справляв враження грубої людини з неприємним, навіть відразливим обличчям. Тільки кинувши на нього оком, можна було сказати, що він сам є головним клієнтом у цій корчмі на споживання джину, бренді й віскі. Зазвичай сюди зазирають подорожні скватери й пастухи, які переганяють худобу через гори.
На питання корчмар відповідав неприязно, та все ж Айртонові вдалося з його слів визначитись із подальшим курсом. Гленарван подякував корчмареві за поради і вділив монет. Він уже збирався було йти, як раптом помітив оголошення на стіні. Поліція повідомляла про втечу каторжників із Пертської в’язниці, обіцяючи винагороду 100 фунтів стерлінгів за голову Бена Джойса.
– Цей негідник заслуговує на страту, – сказав Гленарван боцманові.
– Та передовсім його слід упіймати! – відповів Айртон. – Сто фунтів стерлінгів – чималі гроші! Він їх не вартий.
– Не подобається мені цей корчмар, хоч він і повісив повідомлення, – додав Гленарван.
– І справді, – озвався Айртон.
Гленарван із боцманом повернулися до фургона. Звідсіль мандрівники попрямували туди, де дорога в напрямку Люкноуського перевалу звужувалась до звивистої стежки, що перетинала гірську ущелину. Почалося складне сходження. Учасникам експедиції доводилося йти пішки. Дорогою вони підтримували важкий фургон, штовхали його, розпрягали биків на крутих поворотах, підкладали під колеса гальма, щоб фургон не впав у прірву. Часом Айртон підпрягав биків до коней. Тварини геть знесиліли.
Того дня загинув кінь Мюльреді. Він раптом упав, хоча ніщо не віщувало такого лиха. Айртон оглянув мертвого коня, проте ніяк не міг визначити причину його смерті.
– Напевно, в коня луснули якісь судини, – припустив Гленарван.
– Мабуть, так, – пристав Айртон.
– Бери мого коня, Мюльреді, – запропонував Гленарван, – я ж сяду у фургон до дружини.
Мюльреді послухався, і маленький загін рушив далі, покинувши мертвого коня крукам на поживу.
Хребет Австралійських Альп не дуже широкий, десь із вісім миль. Тож коли вибраний Айртоном шлях справді веде до східного схилу, то за дві доби загін мав подолати перевал. Тоді до самісінького моря подорож має бути без особливих труднощів і перешкод.
Удень 10 січня було досягнуто найвищої точки перевалу на висоті 2 000 футів. Мандрівники опинились на плоскогір’ї, звідкіль відкривався широкий краєвид: на півночі полискувала гладінь озера Омео, поцяткована водяними птахами, за ним – широкі луки Муррею; на півдні розстилались зелені килими Джінсленду, його золотодайні землі, високі ліси, увесь цей незайманий край. Поки що природа тут нероздільно панувала над своїми багатствами: і над прудкими річками, і над велетенськими деревами, яких ще не торкалася сокира. Здавалося, пасмо Альп відокремлює дві зовсім різні країни, одна з яких зберегла всю свою первозданність.
Сонце саме хилилося до заходу, і в його промінні, що просочувалося крізь багряні хмарки, округ Муррей набув яскравіших барв, тоді як Джінсленд, заслонений гірською верхівкою, поринув у моторошну темряву; здавалось, наче весь заальпійський край оповила передчасна ніч. Глядачі, що стояли між такими контрастними областями, вражені й схвильовані, дивилися на таємничий край, який їм належало пройти аж до кордону провінції Вікторія.
Наступного ранку мандрівники почали спускатись униз по схилах. Рухались досить швидко. Зненацька їх заскочив страшенний град, тож вони мусили шукати укриття під скелями. Власне, це були навіть не градини, а шматки криги завбільшки з долоню, і падали вони так стрімко, наче їх кидали з пращі. [70]70
Праща – стародавня ручна зброя для метання каменя.
[Закрыть]
Фургон у кількох місцях зрешетило. Проти такої стихії не встояли б і дахи будинків, адже крижини врізались навіть у стовбури дерев. Аби град не наробив серйознішого лиха, вирішили перечекати негоду. Лише за годину загін знову вирушив у дорогу кам’янистими стежками, слизькими від розталих крижинок.
Надвечір побитий градом, але все ще міцний фургон спускався останніми відрогами Альп, минаючи високі ялиці. Гірський прохід вів до просторих рівнин Джінсленду. Щасливо подолавши Альпи, мандрівники отаборилися на ніч у долині.
12 січня загін, охоплений неослабним запалом, на світанку вирушив далі. Кожен прагнув якнайшвидше дійти мети, тобто дістатися того місця на березі Тихого океану, де розбилася «Британія». Тільки там можна відшукати сліди потерпілих, а не тут, у відлюдних пустелях Джінсленду. Айртон наполягав, щоб Гленарван швидше віддав наказ «Дунканові» прибути на узбережжя, де яхта знадобиться для подальших розшуків. Боцман вважав, що варто скористатися дорогою, яка вела з Люкноу до Мельбурна, адже пізніше зв’язатися з «Дунканом» буде важче через брак прямого сполучення зі столицею.
Паганелеві боцманова порада здавалася слушною. І Гленарван послав би гінця з наказом, та Мак-Наббс був категорично проти. Майор переконав усіх, що Айртон має обов’язково залишитися з експедицією, бо він знає узбережжя. Коли ж експедиція натрапить на сліди Гранта, то саме боцман зможе його знайти, та й лише він знає про точне місце загибелі «Британії». Тому майор наполягав, щоб у їхньому розкладі нічого не мінялось. Майора підтримав і Джон Манглс. А коли капітан висловив думку, що розпорядження Гленарвана простіше передати на «Дункан» із затоки Туфолда, аніж посилати гінця за 200 миль крізь дикий незвіданий край, то цю думку підтримали остаточно. Мак-Наббс помітив розчарування Айртона, але ні з ким не поділився своїми спостереженнями, а залишив їх, як завше, при собі.
Рівнини простягались від підніжжя Альп під ледь помітним схилом на схід. Одноманітність краєвиду подекуди порушували гайки мімоз, евкаліптів та різних порід камедних дерев, а також кущі гастролобіуму з яскравими квітами. Не раз дорогу перетинали невеликі гірські річечки, точніше, ручаї, порослі дрібним комишем та орхідеями. Ці ручаї переходили бродом. Удалині було видно, як, забачивши людей, утікали дрохви й казуари, а кенгуру, наче пружинні паяци, перестрибували чагарники. Мисливці навіть не думали полювати, та й коні були геть виснажені.
До того ж над рівниною стояла страшна задуха. Атмосфера була насичена електрикою, що відчували і тварини, і люди. Стомлені, всі мовчки посувалися вперед. Тишу розтинав лише голос Айртона, який покрикував на змучених биків.
З дванадцятої до другої їхали дивним лісом папороті. І якби мандрівники так не потомилися, то неодмінно б захопилися цією красою. Ці деревовидні рослини заввишки до 30 футів саме цвіли. Коні й вершники вільно проїжджали під звислим додолу гіллям, і лише інколи в когось дзенькало коліщатко шпори, що торкалось твердих стовбурів. Під непорушним шатром зелені панувала прохолода, на яку ніхто не ремствував. Як завжди експансивний, Жак Паганель кілька разів задоволено зітхнув, сполохнувши зграї папуг, які здійняли оглушливе базікання.
Географ веселився і захоплено вигукував на весь голос, коли раптом його супутники побачили, що він похитнувся й упав разом із конем на землю. Невже в нього запаморочення чи, борони Боже, сонячний удар?
Усі кинулися до нього.
– Паганелю! Паганелю! Що з вами? – закричав Гленарван.
– Я залишився без коня, мій любий друже, – відповів Паганель, вивільняючи ноги зі стремен.
– Що з вашим конем?
– Загинув, наче блискавкою вражений, як і кінь Мюльреді.
Гленарван, Джон Манглс і Вільсон уважно оглянули тварину.
Паганель мав рацію – коняка нагло сконала.
– Дивно, – промовив Джон Манглс.
– Дуже дивно, – пробурмотів майор.
Ця халепа дуже стурбувала Гленарвана. У цій глушині годі дістати коней. А коли це й справді якась пошесть, то як їм дістатися узбережжя?
Між тим думка про пошесть потвердилася: сконав третій, Вільсонів кінь і бик. Тепер у розпорядженні експедиції залишилося троє биків і четверо коней.
Становище ставало загрозливим. Правда, вершники, які втратили коней, могли подорожувати й пішки, як це роблять усі скватери. Та коли поздихають усі бики й доведеться покинути фургон, що станеться з мандрівницями? Чи здатні вони здолати пішки 120 миль до затоки Туфолда?
Стурбовані Джон Манглс і Гленарван пильно оглянули здорових коней. Можливо, їм вдасться запобігти новому лиху? Однак під час огляду вони не виявили жодної ознаки не лише хвороби, а навіть знемоги. Бики й коні виглядали цілком здоровими, важка подорож анітрохи їх не знесилила. І Гленарван висловив сподівання, що ця дивна пошесть омине решту тварин.
Такої ж думки був і Айртон, який ніяк не міг визначити причину раптової загибелі худоби.
Загін знову вирушив у путь. По черзі піші відпочивали у фургоні. Увечері, подолавши всього десять миль, мандрівники отаборились на ніч. Відпочивали під шатром дивовижних папоротей, між якими шугали величезні кажани.
Наступний день, 13 січня, був гожий. Тварини почувались добре. Подорожні також на здоров’я не нарікали. Коні й бики чудово справлялися зі своєю роботою. У «салоні» леді Гелени завдяки напливу відвідувачів панувало пожвавлення. Містер Олбінет частував гостей прохолодними напоями, що було вельми доречно в тридцятиградусну спеку. Випорожнили півбарильця шотландського елю. Усі одностайно визнали, що в усьому Сполученому Королівстві годі шукати броварів, кращих за «Барклея і К°», навіть сам Велінгтон ніколи не варив такого смачного пива (отаке воно, шотландське самолюбство)! Паганель пив багато, а ще більше просторікував на різні теми.
Здавалося, день, що так чудово почався, мав і закінчитися добре. Загін бадьоро подолав 15 миль по горбкуватій місцевості, сподіваючись увечері отаборитися на берегах Снові, чималої річки, яка на півдні провінції Вікторія впадала в Тихий океан. І от колеса фургона, залишаючи глибоку колію в чорнуватому намуленому ґрунті, покотили широкою долиною поміж буйними травами й заростями гастролобіуму. Вечоріло. Туман, що смугою знявся на обрії, чітко окреслив напрям річки Снові. Бики протягли фургон ще кілька миль. За невеликим пагорком дорога круто звертала в ліс. Айртон уже дістався до узлісся, за півмилі од річки, коли фургон раптом загруз аж по самі маточини.
– Обережно! – крикнув Айртон до вершників, які їхали за ним.
– Що сталося? – запитав Гленарван.
– Ми загрузли, – відповів боцман.
Він підганяв биків палицею, але марно, тварини не могли зрушити з місця.
– Тут і заночуємо, – запропонував Джон Манглс.
– Іншого виходу ми не маємо, – відповів Айртон. – Уранці спробуємо витягти фургон.
– Привал! – гукнув Гленарван.
Настала задушлива ніч. Повітря було насичене парою. Обрій часом освітлювали блискавки далекої грози. Заходились лаштуватися на нічліг. Полягали у загрузлому фургоні та в наметі, що його напнули під зводом високих дерев. Мандрівники сподівалися, що цієї ночі обійдеться без дощу.
Айртон ледь витяг биків із болота, в якому ті загрузли по черево. Боцман відвів тварин на пашу – це він дбайливо виконував щодня. Та Гленарван зауважив, що цього вечора Айртон з особливою увагою порається біля худоби, за що подякував боцманові, адже від здоров’я коней і биків залежав успіх їхньої експедиції.
Тим часом мандрівники без апетиту повечеряли. Втома і спека притлумили голод, і всі потребували не стільки їжі, скільки відпочинку. Гелена й міс Грант, як завжди, полягали у фургоні. Чоловіки вклалися хто під наметом, а хто під деревами на густій траві, що аж ніяк не могло зашкодити здоров’ю.
Усі поринули у важкий сон. Небо затягло густими чорними хмарами. Навколо все завмерло – жодного подуву вітерцю. Нічну тишу лише зрідка порушували монотонні крики морпука, схожі на журливе кування європейської зозулі.
Десь об одинадцятій, після нетривалого важкого сну, прокинувся майор. Він із подивом помітив якесь дивне світло, що мерехтіло між дерев. Мак-Наббс спершу навіть подумав, що це пожежа.
Він підвівся і попрямував до лісу. І яким же було здивування майора, коли побачив звичайнісіньку фосфоресценцію величезного поля грибів, спори яких випромінювали яскраве світло!
Майор, який анітрохи не був егоїстом, уже зібрався був збудити Паганеля, аби той помилувався цим дивом, як раптом зупинився, мов укопаний. Від фосфоричного світла в лісі було видно на півмилі навкруги, і йому здалося, наче на узліссі майнули якісь тіні. Невже привиділось?
Майор упав на землю і став придивлятися до тіней. Кілька чоловіків шукали на землі якісь сліди.
Що шукають ці люди?
Мак-Наббс, не вагаючись і не сповіщаючи товаришів, поповзом став пробиратися вперед і зник у високій траві.
Розділ XIX. Несподівана розв’язка
Ніч видалась жахлива. О другій годині по полуночі почалася злива, яка тривала до ранку. Намет виявився ненадійним прихистком, тож Гленарван із чоловіками заховався у фургоні. Звісно, ніхто вже не міг склепити очей. Розмовляли про те, про се. Лише майор, тимчасової відсутності якого ніхто й не помітив, сидів мовчки. Злива не вщухала. І чоловіки стривожилися, що негода може спричинити повінь на річці Снові. Тоді загрузлий фургон витягнути буде вкрай важко. Мюльреді, Айртон, Джон Манглс раз по раз ходили до річки перевірити рівень води. Поверталися змоклі до рубця.
Cвітало. Дощ ущух, але сонячне проміння не могло пробитися крізь щільну пелену хмар. Землю вкривали калюжі жовтої води, схожі на брудні каламутні ставки. З розмитого ґрунту піднімалися гарячі випари, насичуючи повітря нездоровою вогкістю.
Передусім Гленарван зайнявся фургоном. На його думку, це було основне. Під час огляду стало зрозуміло, що важкий віз глибоко загруз у глині. Передок майже весь зав’яз, задні колеса – аж по вісі. Витягти цю махину можна було хіба спільними зусиллями людей, коней і биків.
– В усякому разі слід поквапитись. Ситуація ускладниться, коли глина підсохне. – мовив Джон Манглс.
– Що ж, слід поквапитися, – озвався Айртон.
Гленарван, двоє матросів, Джон Манглс і Айртон пішли до лісу по коней – там їх залишили на ніч. Це був похмурий ліс високих камедних дерев. На чималій відстані одне від одного стояли сухі дерева з голими стовбурами. На висоті 200 футів вони сплелись безлистим гіллям у верховітті. Жодна пташка не звила гніздо у цьому гіллі, жоден листочок не шелеснув на мертвих сучках, що стукали один об одного, наче висохлі кістки. І з якого дива в Австралії гинуть ліси, наче підкошені невідомим мором? Ніхто не може відповісти на це питання. Ані старе покоління тубільців, ані їхні давно померлі пращури ніколи не бачили цих лісів зеленими.
Гленарван ішов лісом і вдивлявся в сіре небо, де чітко вимальовувались, наче вирізьблені, найменші гілочки. Айртон не знайшов коней і биків на тому місці, де їх учора залишив, чому дуже здивувався. Він усіх їх спутав, тож тварини не могли відійти далеко.
У лісі тварин не знайшли. Здивований Айртон попрямував до берега Снові, в надії знайти їх, але ні биків, ні коней там не було. Боцман, здавалося, дуже стривожився. Мандрівники стурбовано перезиралися.
Протягом години загін марно намагався знайти тварин. Гленарван хотів було повернутися до фургона, від якого вони відійшли аж на милю, коли раптом десь здаля почулося кінське іржання й одразу ж за ним – мукання.
– Он вони! – вигукнув Джон Манглс і кинувся у високі зарості гастролобіуму, в яких не помітиш і череди тварин.
Гленарван, Мюльреді та Айртон побігли за ним і остовпіли: двоє биків і троє коней лежали на землі, мов уражені громом, подібно до тих, що загинули раніше.
Лорд і його супутники перезирнулись, а Вільсон не стримався і грубо вилаявся.
– Нічого не вдієш, Вільсоне, – сказав Гленарван, ледь стримуючись. – Айртоне, відведіть уцілілих коня й бика. Тепер їм удвох доведеться рятувати нас.
– Коли б фургон не загруз у болоті, – мовив Джон Манглс, – то ця пара тварин помаленьку дотягла б його до узбережжя. Треба за всяку ціну визволити цей клятий віз.
– Ми спробуємо це зробити, Джоне, – відказав Гленарван. – А тепер повернімося до табору, там, мабуть, усі стривожились через нашу відсутність.
Айртон зняв пута з бика, а Мюльреді – з коня, і всі рушили звивистим берегом річки до табору.
За півгодини Паганель і Мак-Наббс, Гелена й Мері Грант дізналися про смерть тварин.
– Дуже прикро, Айртоне, що ви не підкували всіх тварин, коли ми переходили Вімерру, – не витримав майор.
– Чому, сер? – спитав Айртон:
– Бо ж із усіх коней залишився живий лише той, якого перекував ваш коваль!
– А й справді, – сказав Джон Манглс, – дуже дивно!
– Це просто випадковість, не більше, – відповів боцман, пильно глянувши на майора.
Мак-Наббс стиснув уста, наче змусив себе затримати слова, які крутилися на язиці. Гленарван, Джон Манглс і Гелена чекали, що майор продовжить свою думку, але той мовчки попрямував до фургона, який оглядав Айртон.
– Що він мав на увазі? – запитав Гленарван у Джона Манглса.
– Не знаю, – відповів той. – Але майор не кидає слів на вітер.
– Правильно, Джоне, – сказала Гелена. – очевидно, Мак-Наббс у чомусь підозрює Айртона.
– Підозрює? – стенув плечима Паганель.
– Але в чому? – здивувався Гленарван. – Невже він вважає, що Айртон здатний убити наших коней і биків? Навіщо? Хіба боцманові інтереси не збігаються з нашими?
– Маєте рацію, мій любий Едуарде, – сказала Гелена, – і я додам, що від початку нашої подорожі боцман не раз доводив нам свою відданість.
– Поза сумнівом, – озвався Джон Манглс. – Але я мушу довідатися, що мав на увазі майор.
– А чи не вважає він, що боцман у змові з каторжниками? – прохопився Паганель.
– Якими каторжниками? – спитала Мері Грант.
– Месьє Паганель щось переплутав, – квапливо відповів Джон Манглс. – Він же сам знає, що в провінції Вікторія немає ніяких каторжників.
– А й справді! – вигукнув Паганель, намагаючись виправити свою помилку. – Мелю казна що! Які каторжники? Та їх зроду не було в Австралії! До того ж варто їм лише зійти на берег, і вони миттю перетворюються на порядних людей. Клімат! Знаєте, міс Мері, клімат змінює…
Бідолаха вчений, намагаючись виправити ситуацію, загрузав, подібно до фургона – дедалі глибше. Леді Гелена не зводила з нього очей, що геть позбавляло його самовладання. Гелена помітила це і, щоб не бентежити географа, пішла з Мері до намету, де містер Олбінет готував сніданок за всіма правилами кулінарного мистецтва.
– Це мене слід заслати на каторгу, – засоромлено мовив Паганель.
– От-от, – відповів йому Гленарван.
Незворушно-серйозний тон, яким відповів Гленарван, ще дужче засмутив поважного географа, а лорд із Джоном пішли до фургона.
Айртон із матросами намагався витягти фургон. Запряжені бик із конем рвали вперед із усіх сил. Здавалося, ось-ось тріснуть хомути. Вільсон і Мюльреді підштовхували колеса, а боцман вигуками й палицею підганяв тварин. Та важкий фургон не рухався. Глина тримала його, наче цемент.
Джон Манглс наказав полити глину водою, щоб вона розм’якла. Та марно: фургон не зрушив з місця. Після нових безуспішних зусиль люди й коні полишили марну працю. Залишалось тільки розібрати фургон, але для цього бракувало потрібних інструментів. Лише Айртон не здавався, будь-що прагнучи подолати цю перепону, й заходився знову тягти, аж поки його не спинив Гленарван.
– Годі вже, Айртоне, годі, – сказав він. – Пожалій коня й бика – вони ще знадобляться, адже загону доведеться йти пішки. Кінь везтиме жінок, а бик – провізію.
– Так, сер, – відповів боцман і став розпрягати змучених тварин.
– А тепер, друзі, – додав Гленарван, – повернімось до табору та обміркуймо, що нам робити далі. Зважимо, на що нам слід сподіватися і чого остерігатися, та ухвалимо якесь рішення.
Підживившись після важкої ночі нехитрим сніданком, мандрівники почали раду. Кожен мав висловити свою думку.
Найперше треба було визначити точне місцерозташування табору. Паганель, якому доручили це завдання, виконав його вельми сумлінно. Він оголосив: експедиція перебуває на 37 паралелі, під 147° 53´ довготи на березі річки Снові.
– А які точні координати затоки Туфолда? – запитав Гленарван.
– Сто п’ятдесятий градус довготи, – відповів Паганель.
– Скільки миль становлять ці два градуси сім мінут?
– Сімдесят п’ять миль.
– А на якій відстані від нас Мельбурн?
– Щонайменше 200 миль.
– Гаразд, – мовив Гленарван. – Тепер, коли ми знаємо точне місцезнаходження, нам залишається вирішити, що діяти далі.
Відповідь була одностайна: негайно вирушати до узбережжя океану. Гелена й Мері Грант пообіцяли робити п’ять миль щодня. Сміливих жінок не страхав факт, що, імовірно, їм доведеться пройти пішки від річки Снові до затоки Туфолда.
– Ви дуже хоробра в подорожі, моя люба Гелено, – сказав Гленарван. – Та чи знайдемо ми на узбережжі все, чого потребуємо?
– Поза сумнівом, – відповів Паганель. – Місто Іден засноване не вчора, і його порт напевне має постійний зв’язок із Мельбурном.
Я навіть думаю, що за 35 миль звідсіль, у поселенні Делегіт на кордоні провінції Вікторія, ми зможемо купити провіант і якісь засоби пересування.
– А як же «Дункан»? – запитав Айртон. – Чи не вважаєте ви, сер, що вже настав час послати його до затоки Туфолда?
– Ваша думка, Джоне? – спитав Гленарван.
– Я вважаю, не варто поспішати, – відповів, поміркувавши, молодий капітан. – Ви завжди встигнете викликати Тома Остіна на узбережжя.
– Це цілком очевидно, – підтакнув Паганель.
– Зауважте, – вів далі Джон Манглс, – за якихось чотири-п’ять днів ми прибудемо до Ідена.
– Чотири-п’ять днів? – перепитав Айртон і похитав головою. – Рахуйте п’ятнадцять-двадцять, капітане, коли не хочете помилитися.
– П’ятнадцять-двадцять днів на 75 миль! – вигукнув Гленарван.
– Щонайменше, сер. Нам доведеться подолати найважчий відтинок шляху по Вікторії – пустельні місця. Там, за словами скватерів, немає навіть стоянок, нічого не можна добути. Просуватись доведеться із сокирою чи смолоскипом у руках, а це означає, що за день ви подолаєте небагато миль.
Айртон говорив упевнено. Усі запитливо дивились на Паганеля, а той кивком підтверджував кожне боцманове слово.
– Хай так, – сказав Джон Манглс, – тоді наказ на «Дункан» ви надішлете за п’ятнадцять днів.
– Крім того, – провадив Айртон, – те, що я назвав, не є головною перепоною на шляху. Аби перейти Снові, нам доведеться перечекати, поки спаде вода.
– Чекати? – вигукнув молодий капітан. – Хіба не можна перейти бродом?
– Гадаю, що ні, – відповів Айртон. – Я спробував було сьогодні вранці перейти річку, та марно. Така велика вода – рідкість о цій порі, та оскільки ми тут опинилися, нічого вже не вдієш.
– Хіба Снові така широка? – запитала Гелена Гленарван.
– Широка і глибока, пані, – відповів Айртон. – Завширшки сягає до милі, і течія дуже стрімка. Навіть досвідчений плавець навряд чи її перепливе.
– То й що! – вигукнув Роберт. Його аж ніяк не засмутили слова боцмана. – Зладнаємо човника! Зрубаємо дерево, видовбаємо середину і попливемо. Та й по всьому.
– Молодчина, син капітана Гранта! – вигукнув Паганель.
– І він має рацію, – додав Джон Манглс. – Так і зробимо. Гадаю, не варто гаяти час у марних суперечках.
– Що скажете на це, Айртоне? – поцікавився Гленарван.
– Боюсь, сер, якщо ми вчасно не отримаємо допомоги, то ще місяць сидітимемо на берегах Снові.
– Ви хочете сказати, що маєте інший, кращий план? – уже трохи роздратовано спитав Джон Манглс.
– Так, якщо «Дункан» покине Мельбурн і прибуде до східного узбережжя.
– Знову «Дункан»! І як, цікаво, яхта, прибувши до затоки Туфолда, допоможе нам туди дістатися?
– Я не наполягаю на своїй пропозиції, і те, що кажу, роблю задля спільних інтересів, тож і готовий вирушити в путь за першим наказом, – ухильно відповів Айртон після хвилини розмірковувань.
І він схрестив руки на грудях.
– Це не відповідь, Айртоне, – зауважив Гленарван. – Відкрийте нам ваші плани, і ми їх обговоримо. Що ви пропонуєте?
– Я пропоную таке: з огляду на наше скрутне становище вважаю за правильне не ризикувати, а чекати тут на допомогу, – розпочав Айртон спокійним упевненим голосом. – Ця допомога може надійти до нас лише із «Дункана». Нам варто тут отаборитися, а хтось має поїхати й віддати наказ Тому Остіну вирушити до затоки Туфолда.
Така пропозиція спантеличила мандрівників, а Джон Манглс не приховував свого невдоволення.
– За цей час, – вів далі Айртон, – вода в Снові спаде, і ми перейдемо її бродом або збудуємо човна і перепливемо. Ось такий мій план, сер.
– Що ж, Айртоне, – мовив Гленарван. – Ваша пропозиція заслуговує на обговорення. Та в неї є велика вада: зволікання. Зате ми можемо уникнути реальної небезпеки. Що скажете, друзі мої?
– Кажіть ви, любий Мак-Наббсе, – звернулась Гелена до майора. – Від початку обговорення ви не зронили жодного слова.
– Як вас цікавить моя думка, то скажу так: я підтримую план Айтрона, бо він мислить як людина розумна та обачна.
Усі здивувалися Мак-Наббсовій відповіді, адже досі він весь час виступав проти боцмана. Здивований Айртон кинув на майора швидкий погляд. Паганель, Гелена, матроси, які й до того були на боці Айртона, тепер перестали вагатися, майорові слова розвіяли їхні останні сумніви.
Гленарван оголосив, що боцманів план схвалено.
– То що, Джоне, – звернувся він до молодого капітана, – ви вже також згідні, що найліпше отаборитися на березі ріки й чекати на засоби переправи?
– Так, – відповів Джон Манглс, – тільки якщо наш гонець перепливе Снові.
Усі звернули погляди на боцмана. Той зухвало посміхнувся.
– Нашому гінцеві не доведеться переправлятися через річку, – сказав він.
– Тобто? – здивувався Джон Манглс.
– Він повернеться на Люкновську дорогу і попрямує до самого Мельбурна.
– Двісті п’ятдесят миль пішки! – скрикнув молодий капітан.
– Ні, верхи, – відповів Айртон. – У нас є кінь, на вигляд цілком здоровий кінь. За чотири дні він пройде цю відстань. Плюс два дні на перехід «Дункана» до затоки Туфолда і ще добу, аби дістатися до нашого табору. Отже, за тиждень наш гонець повернеться разом із матросами.
Майор на слова боцмана лише схвально кивав головою, що вельми здивувало Джона Манглса. Отож усі підтримали боцмана, залишалося тільки виконати цей план.
– Тепер, друзі, – сказав Гленарван, – треба обрати гінця. Я не приховую – завдання його важке й небезпечне. Хто ладен ризикнути собою заради товаришів? Хто відвезе наш наказ до Мельбурна?
Вільсон, Мюльреді, Джон Манглс, Паганель і навіть Роберт одразу ж висловили бажання вирушати в путь. Особливо наполягав Джон Манглс. Але тут озвався Айртон, що досі лише мочки слухав.
– Я знаю цей край. Не раз я блукав місцями пустельними й небезпечними. Я виберусь із такої халепи, де інший загине. Тому прошу відправити до Мельбурна саме мене. Ви дасте мені листа, адресованого помічникові яхти, і я обіцяю, що через шість днів «Дункан» кине якір у затоці Туфолда.
– Браво, Айртоне – мовив Гленарван. – Ви розумна й смілива людина, і неодмінно доможетесь свого.
Було очевидно: боцман здатен виконати це складне завдання краще за будь-кого в загоні. Усі погодилися з цим. Тільки Джон Манглс востаннє заперечив, зауваживши, що Айртон знадобиться під час розшуків слідів «Британії» і капітана Гранта. Та майор відповів, що експедиція залишатиметься на місці до повернення Айртона. Отже, відсутність боцмана аж ніяк не може зашкодити пошукам капітана Гранта.
– То рушайте в путь, Айртоне, – мовив Гленарван. – Не баріться і повертайтеся через Іден до нашого табору.
Очі боцмана переможно зблиснули. Айртон відвернувся, та Джон Манглс помітив цей радісний блиск. Молодий капітан лиш інстинктивно відчував, як зростає його недовіра до боцмана.
Айтрон тимчасом збирався в дорогу. Йому допомагали матроси: один порався біля коня, другий готував харчі. Гленарван писав листа до Тома Остіна. Він наказував йому негайно вирушати до затоки Туфолда і рекомендував Айртона як людину, що заслуговує на цілковиту довіру. Том Остін, прибувши на східне побережжя, мав надати матросів з «Дункана» у розпорядження Айртона.
Та щойно він приготувався це написати, як Мак-Наббс, що не відривав погляду від кузена, спитав якимсь особливим тоном, як той пише ім’я «Айртон».
