Текст книги "Діти капітана Гранта"

Автор книги: Жу́ль Ґабріе́ль Ве́рн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 35 страниц)

Розділ IV. Жак Паганель і майор Мак-Наббс побилися об заклад

7 грудня о третій ранку розтопили паленище «Дункана», підняли якір, і лопаті гвинта несамовито збурили воду. Яхта попрямувала у відкрите море. О восьмій ранку пасажири піднялися на палубу – острів Амстердам ледь бовванів на туманному прузі. Команда взяла курс на австралійські береги, а отже, вони мали подолати відстань у 3 000 миль. За попутного вітру і сприятливої погоди «Дункан» мав досягти Австралійських берегів за дванадцять днів.

Мері й Роберт із хвилюванням спостерігали за хвилями, які, можливо, за кілька днів до аварії розсікала «Британія». Імовірно, тут капітан Грант боровся зі страшними штормами Індійського океану, усвідомлюючи, що його корабель невідворотно несе до небезпечних берегів. Джон Манглс показав дівчині течії на морській мапі й розтлумачив їх постійний напрям. Одна течія перетинає Індійський океан аж до Австралії. Вона владарює не лише в Тихому, а й в Атлантичному океані. Якщо під час шторму «Британія» втратила щогли і кермо, то вона не могла опиратися потужним хвилям, тож неминуче мала розбитися на скелях материка.

Утім, згодом виникли певні сумніви: остання звістка про капітана Гранта була з Кальяо 30 травня 1862 року в газеті «Торгівля й мореплавство». То як тоді 7 червня, через вісім днів після відплиття від берега Перу, «Британія» опинилася в Індійському океані? Паганель і на це питання дав вичерпну відповідь.

На шостий день подорожі, увечері 12 грудня, Едуард, Гелена Гленарван, Мері і Роберт Грант, капітан Джон, Мак-Наббс і Паганель розмовляли на палубі. Як завжди, йшлося про «Британію». У ході розмови знову повернулися до вищезазначеного факту, що вельми стривожило присутніх. Зачувши тривожні нотки у словах своїх друзів, Паганель мовчки пішов по документ. Повернувшись, він лише знизав плечима, як людина, якій соромно, що вона могла бодай на мить стривожитися через таку дрібницю.

– Що ж, друже мій, – промовив Гленарван, – ми чекаємо від вас хоч якогось пояснення.

– Пояснень не буде, – відповів Паганель. – Я лише запитаю дещо у капітана Джона.

– Так, пане Паганелю, – відгукнувся Джон Манглс.

– Чи може швидкісне судно за місяць подолати відстань від Америки до Австралії?

– Звісно, якщо щодоби долатиме по 200 миль.

– Хіба це рекордна швидкість?

– Аж ніяк. Вітрильні кліпери можуть іти значно швидше.

– У такому разі вважаймо, що морська вода змила одну цифру, і замість «7 червня» читайте «17 червня» або «27 червня», тоді все стане на свої місця.

– І справді, – вигукнула Гелена, – від 31 травня до 27 червня…

– …капітан Грант міг легко перетнути Тихий океан і опинитися в Індійському, – доказав за неї Паганель.

Слова ученого потонули в заглушливому «ура».

– Отже, ми з’ясували ще одне місце документа, – сказав Гленарван, – і знову завдяки нашому вченому другові. Залишається тільки досягти Австралійського континенту й шукати сліди «Британії» на його західному узбережжі.

– Або на східному, – додав Джон Манглс.

– Так, Джоне, ви маєте рацію. У документі немає жодних вказівок на те, що катастрофа сталася поблизу західних, а не східних берегів. А це означає, що ми маємо шукати вдовж тридцять сьомої паралелі східного і західного берега.

– Це означає, що ви не знаєте, на якому узбережжі слід шукати? – стривожилась Мері.

– О ні, міс! – поквапився заспокоїти дівчину Джон Манглс. – Якби шторм викинув капітана Гранта на східному узбережжі Австралії, то там йому одразу ж допомогли б англійські колоністи. Команда «Британії» зустріла б співвітчизників, не подолавши й десяти миль.

– Цілком правильно, капітане, – погодився Паганель, – поділяю вашу думку. На східному узбережжі, в затоці Туфолда чи в місті Іден Гаррі Грант знайшов би прихисток у якійсь англійській колонії та корабель, на якому міг би повернутися до Європи.

– Та, вочевидь, там, куди пливе «Дункан», капітан Грант такої допомоги не знайшов? – запитала Гелена.

– Ні, місіс, ці береги пустельні, – відповів Паганель. – Звідти немає жодної дороги до Мельбурна чи Аделаїди. Якщо «Британія» розбилася об тамтешні рифи, то їй годі чекати на допомогу.

– То яка ж доля могла спіткати мого батька за ці два роки? – прошепотіла дівчина.

– Люба Мері, – спробував утішити дівчину Паганель, – ви ж упевнені, що після корабельної аварії капітанові Гранту вдалося дістатися австралійського берега? Чи не так?

– Так, пане Паганелю, – відповіла дівчина.

– Тоді давайте поміркуємо, що могло далі статися з капітаном! Тут можуть бути лише три припущення: або Гаррі Грант і його супутники дісталися англійських колоній, або вони потрапили в полон до тубільців, або заблукали в неозорих австралійських пустелях.

Паганель замовк в очікуванні на загальне схвалення слухачів.

– Продовжуйте, Паганелю, – сказав Гленарван.

– Продовжую, – вів далі географ. – Почну з першої гіпотези. Якби Гаррі Грант дістався англійських колоній, то він давно, здоровий і не ушкоджений, повернувся б до своїх дітей, до рідного міста Данді.

– Бідолашний батько! – прошепотіла Мері Грант. – Уже два роки він нас не бачив!

– Сестро, не перебивай пана Паганеля! – зупинив її Роберт. – Він зараз скаже нам…

– На жаль, ні, мій хлопчику! Я вважаю, що капітан Грант перебуває в полоні у австралійців або…

– А ці тубільці, – квапливо перебила його Гелена, – небезпечні люди?

– Заспокойтеся, місіс, – відповів учений, зрозумівши тривогу леді Гелени, – ці тубільці й справді дикі люди, вони й справді стоять на найнижчому щаблі розвитку, але вони покірливі й не кровожерні, як їхні сусіди новозеландці. Повірте мені: якщо капітан Грант із матросами потрапили до них у полон, то їхньому життю ніколи не загрожувала небезпека. Усі мандрівники одностайно стверджують, що австралійці не люблять кровопролиття і часто новозеландці допомагали їм відбивати напади справді жорстоких каторжників-утікачів.

– Ви чуєте, що каже месьє Паганель? – звернулася Гелена до Мері Грант. – Якщо ваш батько потрапив у полон до тубільців, – а в документі про це сказано, – то ми неодмінно знайдемо його.

– А якби він заблукав у цій величезній країні? – запитала дівчина, пильно вдивляючись у Паганелеве обличчя.

– Ну й що! – упевнено вигукнув географ. – Тоді ми все одно його знайдемо! Чи не так, друзі мої?

– Звичайно! – підтвердив Гленарван, аби повернути розмову в більш оптимістичне русло. – Але я не думаю, що він заблукав.

– Я також, – заявив Паганель.

– А чи велика Австралія? – запитав Роберт.

– Австралія, мій хлопчику, займає приблизно 775 мільйонів гектарів, інакше кажучи, це приблизно чотири п’ятих площі Європи.

– Вона така велика? – здивовано промовив майор.

– Так, Мак-Наббсе. Чи вважаєте ви, що подібна країна має право називатися континентом, як її іменують у документі?

– Звичайно, Паганелю.

– І додам, – провадив учений, – що історія майже не знає випадків, коли мандрівники зникали у цій величезній країні без сліду. Здається, Лейхардт – єдиний, чия доля й досі не відома. Та й то перед від’їздом мені повідомили з Географічного товариства, ніби Мак-Інтрі натрапив на його сліди.

– Хіба не всю Австралію досліджено? – запитала Гелена Гленарван.

– Ні, – відповів Паганель. – Цей континент досліджений не більше за центральну частину Африки, попри те, що заповзятливих мандрівників не бракувало. З 1606 до 1862 року більше п’ятдесяти дослідників вивчали прибережні і внутрішні області Австралії.

– Невже п’ятдесят? – недовірливо перепитав майор.

– Так, Мак-Наббсе, саме стільки. Ідеться про мореплавців, які вирушали у небезпечні плавання вздовж невідомих австралійських берегів, і про мандрівників, які наважилися заглибитися в цю величезну країну.

– Та все ж я не вірю, що їх було п’ятдесят, – заявив майор.

– Тоді я доведу вам! – вигукнув географ, що завжди аж кипів, коли йому суперечили.

– То доведіть, Паганелю!

– Якщо ви мені не довіряєте, то я зараз же назву вам усі п’ятдесят імен.

– Ох, ці учені! – спокійно промовив майор. – Як сміливо вони вирішують усі питання!

– Майоре, чи згодні ви побитися зі мною об заклад? Ставка – ваш карабін «Пурдей, Моор і Діксон» проти моєї підзорної труби фірми «Секретан».

– Якщо вас це втішить, то чудово, Паганелю! – відповів Мак-Наббс.

– Гаразд, майоре, – вигукнув учений, – тоді більше вам не доведеться вбивати дичину з цього карабіна! Хіба тільки я позичу його вам. Утім, я залюбки це зроблю.

– Що ж, Паганелю, коли у вас виникне потреба у моїй підзорній трубі, вона завжди до ваших послуг, – відповів серйозно майор.

– Тоді до справи! – вигукнув Паганель. – Шановне панство, будьте нашими суддями, а ти, Роберте, загинай пальці.

Лорд Едуард і Гелена Гленарван, Мері й Роберт, майор і Джон Манглс приготувалися уважно слухати географа, адже йшлося про Австралію, тож Паганелева розповідь була доречна.

– О, Мнемозино! – вигукнув учений. – Богине пам’яті, праматір цнотливих муз, надихни твого вірного і палкого шанувальника!

Друзі мої, двісті п’ятдесят вісім років тому Австралія ще не була відкрита. Щоправда, припускали існування якогось великого материка. Дві мапи 1550 року, які зберігаються у вашому Британському музеї, любий Гленарване, вказують, що на південь від Азії є велика земля під назвою «Велика Ява португальців». Але ці карти не цілком правдиві. Ось чому я переходжу до XVII століття, саме до 1606 року, коли іспанський мореплавець Квірос відкрив невідому землю, яку назвав «Australia de Espiritu Santo», що означає «Південна земля Святого Духа». Деякі автори стверджували, що Квірос відкрив не Австралію, а острови Нові Гебріди, але я не стану про це говорити, тож, Роберте, зарахуй Квіроса, і перейдімо до наступних.

– Один! – оголосив Роберт.

– Того ж року Луїс Вас де Торрес, молодший командир ескадри Квіроса, продовжив дослідження відкритих земель. Однак честь відкриття Австралії належить голландцеві Теодоріку Гартогу, який висадився на її західному березі під 25° широти і дав землі нове ім’я – Ентрахт – на честь свого корабля. У 1618 році Цихен на північному узбережжі землі відкрив землі Арнем-Ленд і Ван-Дімен [60]60
  Ван-Дімен – нині острів Тасманія.


[Закрыть]. У 1619 році Жан Едельє дав своє ім’я частині західного узбережжя. У 1622 році Льовен спустився до мису, що нині носить його ім’я. У 1627 році де Нуітц та де Вітт – перший на заході, другий на півдні – доповнили відкриття своїх попередників. За ними слідує командувач ескадрою Карпентер, який увійшов у величезну затоку, що й понині називається затокою Нуітц де Вітт. Нарешті в 1642 році знаменитий мореплавець Тасман обійшов острів Ван-Дімен і, приймаючи за частину материка, назвав його ім’ям генерал-губернатора Батавії. Згодом історія справедливо перейменувала острів на Тасманію. Отже, мореплавці зусібіч обігнули австралійський материк і з’ясували, що його омивають води Тихого та Індійського океанів. У 1655 році цей величезний південний острів був названий Новою Голландією. Проте цій назві не судилося зберегтися. Скільки я назвав імен?

– Десять, – відгукнувся хлопчик.

– Гаразд, ставлю хрестик і беруся за англійців. 1686 року корсар Вільямс Дамп’єр, уславлений флібустьєр [61]61
  Флібустьєр – пірат.


[Закрыть]південних морів, член «Берегового братства», досяг на своєму судні «Лебідь» північно-західного берега Нової Голландії. Він вступив у контакт із тубільцями і досить детально описав їхнє злиденне життя. 1699 року він повернувся до тієї затоки, де колись висадився Гартог, але вже не як пірат, а як командир «Ребука», корабля королівського флоту. Досі відкриття Нової Голландії становило суто географічний інтерес. Ніхто не мав наміру колонізувати країну, і протягом сімдесяти одного року, з 1699 до 1770, жоден мореплавець не пристав до її берегів. Але з’являється найзнаменитіший у світі капітан Кук, і новий материк швидко заселяється європейськими колоністами.

Під час своїх трьох подорожей Кук тричі висаджувався у Новій Голландії. Вперше – 31 березня 1770 року. Після вдалого спостереження на Таїті, як Венера проходить через сонячний диск, Кук вирушив у західну частину Тихого океану.

Тут, відкривши Нову Зеландію, він поплив до східного узбережжя Австралії і кинув якір в одній із тамтешніх заток, яка виявилася такою багатою на невідомі рослини, що Кук назвав її Ботанічною затокою – вона й понині зветься Ботані-Бей. Відносини Кука з місцевим тубільним населенням малоцікаві. З Ботанічної затоки Кук узяв курс вище на північ, і під 16° широти, проти мису Скорботи, його судно наразилося на кораловий риф за вісім льє від берега.

Корабель міг затонути, але Кук наказав скинути в море начиння і провізію. Уже наступної ночі приплив підняв облегшене судно з рифу, і якщо воно не затонуло, то лише тому, що в пробоїні застряг уламок корала, що зменшувало течу. Кукові вдалося завести свій корабель у маленьку бухту. Тут протягом трьох місяців, поки його ремонтували, англійці марно намагалися налагодити відносини з тубільцями. Із залатаною пробоїною корабель поплив далі на північ. Кук хотів дізнатися, чи існує протока між Новою Гвінеєю і Новою Голландією. Успішно подолавши всі небезпеки, на південному заході мореплавець побачив океан. Отже, протока існувала! Кук пройшов нею і висадився на маленькому острові. Він дав йому типово британську назву: Новий Південний Вельс.

Через три роки зухвалий моряк командував уже двома суднами: «Авантюра» і «Непохитність». Капітан Фюрно поплив на кораблі «Авантюра» обстежувати землю Ван-Дімена і, повернувшись, висловив припущення, що вона є частиною Нової Голландії. Лише 1777 року, під час своєї третьої подорожі, Кук сам відвідав землю Ван-Дімена. Два його судна, «Непохитність» і «Відкриття», кинули якорі в бухті Авантюр. Звідти Кук відплив на Сандвічеві острови, де його й убили дикуни.

– Це була видатна людина, – мовив Гленарван.

– Так, найславетніший мореплавець. Бенкс, один із членів його команди, подав англійському уряду ідею заснувати колонію поблизу Ботанічної затоки. І потяглися до материка мореплавці з усього світу. Лаперуз останнього листа відправив із Ботанічної затоки 7 лютого 1787 року. Мореплавець повідомляв про свій намір відвідати затоку Карпентарія та пройти вздовж узбережжя Нової Голландії аж до землі Ван-Дімена.

Відтоді від Лаперуза немає жодної звістки. 1788 року капітан Філіп у порту Джексон заснував першу англійську колонію. 1791 року Ванкувер обплив більшу частину південного узбережжя материка. У 1792 році д’Антркасто послали на пошуки Лаперуза, і той об’їхав довкруги Нової Голландії. Дорогою він відкрив низку нових островів. У 1795 і 1797 роках двоє сміливців, Фліндерс і Басс, попливли у восьмифутовому човні вивчати південне узбережжя, а в 1797 той самий Басс проплив між землею Ван-Дімена і Новою Голландією протокою, що тепер названа на його честь. Того ж року Фламінг, відкривач Амстердама, знайшов на східному узбережжі Нової Голландії річку Сван-Рівер, де водилися прекрасні чорні лебеді. Що ж до Фліндерса, то 1801 року він поновив свої дослідження, і його судно зустріло в бухті Побачення «Географа» і «Натураліста» – два французькі кораблі, якими командували Боден і Гамлен.

– Капітан Боден? – перепитав майор.

– Так. Чому це вас зацікавило? – здивувався географ.

– Нічого, розповідайте далі, Паганелю.

– Гаразд. Додам також ім’я капітана Кінга, який з 1817 до 1822 року досліджував субтропічні зони Нової Голландії.

– Месьє Паганелю, я записав уже двадцять чотири імені, – попередив Роберт.

– Чудово! – відгукнувся географ. – Половина майорового карабіна вже моя. Переходжу до сухопутних дослідників.

– О, месьє Паганелю! – вигукнула Гелена. – Ви маєте дивовижну пам’ять!

– Що вельми несподівано, – додав Гленарван, – у такої людини…

– Ви хочете сказати неуважної? – урвав його Паганель. – Та, на жаль, у мене пам’ять лише на дати й імена.

– Двадцять чотири імені, – повторив Роберт.

– Гаразд. Двадцять п’ятим був лейтенант Даус. Це сталося 1789 року, через рік після заснування колонії в Порт-Джексоні. Уже було здійснено плавання навколо нового материка, але сам материк залишався недослідженим. Здавалося, ніби довге гірське пасмо, що огороджувало східне узбережжя, перекривало доступ усередину країни. Після виснажливого дев’ятиденного переходу лейтенант Даус змушений був повернутися в Порт-Джексон. Того ж року через це гірське пасмо намагався перевалити і капітан Тенч, але марно. Їхні невдачі аж на три роки відбили у решти дослідників снагу братися за цю важку справу. 1792 року полковник Патерсон, відважний дослідник Африки, знову спробував проникнути всередину материка, але і він зазнав невдачі. І ось наступного року мужній Гокінс, простий боцман англійського флоту, пробрався на 20 миль далі за всіх своїх попередників. Протягом наступних вісімнадцяти років лише двоє – мореплавець Басс та інженер Барельє – намагалися проникнути вглиб материка, але також марно. Нарешті, в 1813 році на захід від Сіднея був знайдений прохід у горах. У 1815 році губернатор Макарі скористався ним, аби перебратися на той бік Голубих гір, і заснував місто Батерст. Відтоді багато мандрівників збагатили географічну науку новими відомостями і посприяли процвітанню колоній.

Спершу Тросбі у 1819 році, потім Окслей, який проник на 300 миль усередину країни, за ним Говель і Гун, до речі, вони рухалися від затоки Туфолда, тобто вздовж тридцять сьомої паралелі. У 1829 і 1830 роках капітан Штурт дослідив річки Дарлінг і Муррей…

– Тридцять шість, – сказав Роберт.

– Чудово! Перемога моя, – вигукнув Паганель. – Згадаю ще Ейре і Лейхрдта, – вони об’їхали частину країни в 1840 і 1841 роках; а також Штурте – він подорожував Австралією в 1845 році; братів Ґреґорі і Ґельпмане, які в 1846 обстежили західну частину материка; Кеннеді, що досліджував річку Вікторія в 1847, а в 1848 – північну частину Австралії; Ґреґорі – в 1852; Остіні – в 1854; знову про братів Грегорі – з 1855 до 1858 року вони вивчали північно-західну частину материка; Бебедже, котрий подолав відстань від озера Торренс до озера Ейр, і нарешті знаменитого мандрівника Стюарта, який тричі перетнув Австралію. Перша експедиція Стюарта датується 1860 роком. І завершу цей довгий перелік іменами сміливих бійців за науку з 1860 до 1862 року: брати Демпстер, Кларксон і Харпер, Берк і Вілс, Нейлсон, Вокер, Ленсбор, Мак-Кінлей, Ґовіт…

– П’ятдесят шість! – вигукнув Роберт.

– Чудово! Бачите, майоре, я жалію вас, – кепкував Паганель. – Бо ще не згадав Дюпера, Бугенвіля, Фіц-Роя, Штока…

– Та годі вже! – благав Мак-Наббс, зморений кількістю імен.

– …Перу, Куає, – торохтів далі Паганель, – Бенне, Кіннінгема, Нутчела, Тьєра…

– Змилуйтеся!

– …Діксон, Стрілецький, Рейд, Вілкс, Мітчел…

– Зупиніться, Паганелю! – втрутився Гленарван, який аж живота надірвав од сміху. – Не добивайте бідолашного Мак-Наббса. Він визнає себе переможеним.

– А карабін? – тріумфував географ.

– Він ваш, Паганелю, – здався майор. – Мені його дуже шкода, але у вас така пам’ять, з якою можна виграти цілий артилерійський музей.

– І справді, мабуть, годі ліпше знати Австралію, – зауважила Гелена. – Не забути жодного імені, навіть незначного факту…

– Хіба що кілька незначних фактів… – зауважив майор.

– Що ви маєте на увазі, Мак-Наббсе? – вигукнув Паганель.

– Я лише хочу сказати, що вам відомі не всі подробиці відкриття Австралії.

– Наприклад? – гонорово запитав Паганель.

– А якщо я озвучу невідому вам подробицю, чи повернете мені мій карабін?

– Негайно.

– По руках?

– По руках!

– А чи знаєте ви, Паганелю, чому Австралія не належить Франції?

– Але, мені здається…

– Точніше, чи відомо вам, яке пояснення дають цьому англійці?

– Ні, майоре, – трохи незадоволено відповів Паганель.

– Так от: Австралія тільки тому не належить Франції, що славнозвісний мужній капітан Боден у 1802 році так злякався квакання австралійських жаб, що хутко підняв якір і втік звідти назавжди.

– Та ну! – вигукнув учений. – Але це злий жарт!

– Згоден, дуже злий, – відповів майор, – але в Англії його вважають історичним фактом.

– Неподобство! – вигукнув патріот-географ. – Невже про це кажуть серйозно?

– На жаль, цілком серйозно, любий Паганелю, – відповів, регочучи, Гленарван. – Невже ви не знали цієї подробиці?

– Не знав. Я протестую! Адже англійці називають нас «жабниками», а хіба можна боятися жаб, яких їси?

– А втім це так, – з усмішкою відповів майор.

Ось так славнозвісний карабін «Пурдей, Моор і Діксон» знову повернувся до майора Мак-Наббса.

Розділ V. Індійський океан лютує

Через два дні по цій розмові після ретельних обчислень Джон Манглс повідомив, що «Дункан» перебуває під 113° 37’ довготи.

Пасажири одразу ж припали до мапи і під гучне «ура» виявили, що перебувають лишень за п’ять градусів од мису Бернуллі. Між ним і мисом д’Антркасто австралійський берег утворює дугу, кінці якої лежать на тридцять сьомій паралелі. Якби «Дункан» піднявся вздовж екватора, то швидко досяг би мису Шатам, що лежить від нього за 120 миль на північ. Тимчасом яхта пливла тією частиною Індійського океану, що омиває Австралійський материк. Отже, можна було сподіватися, що за чотири дні вони побачать мис Бернуллі.

До 13 грудня стих попутний західний вітер. Вітрила мляво повисли вздовж щогл. Добре, що на «Дункані» невтомно працювали потужні лопаті, інакше судно виявилося б заручником океанського штилю.

Така погода могла тривати досить довго.

Увечері Гленарван завів про це розмову з Джоном Манглсом. Молодого капітана штиль дуже непокоїв, адже вугільні камери спустошувалися з неймовірною швидкістю. Він наказав підняти всі вітрила на судні, здійняти ліселі й укріпити штаг, аби використовувати найменший подих вітру, але марно. Як то кажуть матроси, «вітру не вистачало навіть на капелюха».

– І все ж не варто впадати у відчай, адже штиль ліпший за супротивний вітер, – зауважив Гленарван.

– Ви маєте рацію, сер, – відповів Джон Манглс, – але таке затишшя зазвичай провіщає зміну погоди, адже ми перебуваємо поблизу кордону мусонів, які з жовтня по квітень дмуть у північно-східному напрямі. Вони можуть затримати нас.

– Нічого не вдієш, Джоне. Доведеться підкоритися стихії. Та й, зрештою, це лише затримка.

– Звичайно, якщо тільки не здійметься шторм.

– Вас лякає шторм? – запитав Гленарван, позираючи на безхмарне небо.

– Так, – відповів капітан, – я кажу це вам, сер, але не хочу турбувати леді Гленарван і міс Грант.

– Правильно, Джоне, але що саме вас непокоїть?

– Вірні ознаки неминучої бурі. Не покладайтеся на безхмарне небо – це омана. Ось уже два дні як падає барометр. Зараз він упав до 27 дюймів, і це віщує загрозу. Шторми південного океану вельми небезпечні, це я знаю з власного досвіду. Водяна пара у великій кількості згущується над величезними просторами передполярних льодовиків і створює сильне переміщення повітря. Звідси боротьба полярних і екваторіальних вітрів, що призводить до бур, циклонів і ураганів. Кораблям дуже важко з ними боротися.

– Джоне, «Дункан» – міцне судно, а його капітан – вправний моряк. Ми подолаємо найсильніший шторм.

Спершу побоювання Джона Манглса ґрунтувалися лише на інстинкті моряка. Як то кажуть англійці, він був знавцем погоди – «weather-wise». Однак стрімке падіння барометра змусило молодого капітана вдатись до запобіжних заходів. Джон Манглс очікував на сильну бурю. Хоча на небі не було ані хмаринки, барометр сповіщав протилежне. З місць із високим атмосферним тиском повітряні потоки спрямовуються в місця, де атмосферний тиск нижчий. Що ближчі одне від одного ці місця, то більша швидкість вітру.

Джон Манглс простояв ніч на капітанському містку. Близько одинадцятої на півдні небо заволокло хмарами. Капітан зібрав команду на палубі й наказав спустити верхні вітрила. Він залишив лише фок, контр-бізань, марсель і клівери. Опівночі здійнявся холодний вітер. З часом він дужчав, і невдовзі швидкість поривів досягла шести туазів за секунду.

Тріскіт щогл, гомін команди, сухе клацання вітрил, скрип внутрішніх перегородок яхти – пасажири зрозуміли, що відбувається щось надзвичайне. Паганель, Гленарван, майор і Роберт з’явилися на палубі: один з цікавості, решта – готові будь-якої миті взятися до роботи.

Небо, ясне і зоряне ввечері, тепер затягло густими хмарами, поплямувало смугами, наче леопардову шкіру.

– Буде ураган? – коротко запитав Гленарван Джона Манглса.

– Незабаром, – відповів капітан.

Він наказав узяти один риф біля мáрселя. Матроси кинулися виконувати наказ. Докладаючи неабияких зусиль, долаючи вітер, вони зменшили вітрило, підтягнувши його риф-сезнями до спущеної реї. Джон Манглс прагнув зберегти велику вітрильність, аби послабити хитавицю на яхті.

Після ретельної підготовки капітан віддав наказ Остіну і боцманові бути напоготові – ураган невпинно наближався. Подвоїли найтови [62]62
  Найтов – мотузка, трос, який використовують для зв’язування кінців двох або кількох канатів, а також для кріплення шлюпок, рухомих предметів на судні.


[Закрыть]шлюпок і кріплення запасного рангоуту; укріпили бічні талі гармати; якомога тугіше натягнули ванти і бакштаги; задраїли люки. Джон Манглс весь час перебував на юті, з навітряної сторони яхти, наче намагався вивідати таїну грозового неба.

Барометр упав до 26 дюймів, що трапляється вкрай рідко. Штормглас [63]63
  Штормглас – хімічний барометр.


[Закрыть]сповіщав про бурю.

Була перша ночі. Гелена і Мері Грант змучені жорстокою хитавицею в каютах, зважилися піднятися на палубу. Вітер набрав швидкості до 14 туазів за секунду. Він несамовито свистів у снастях. Металеві троси бриніли, наче струни, по яких ударив чийсь гігантський смичок. Блоки налітали один на одного. Снасті з пронизливим свистом ковзали по жолобах. Вітрила оглушливо гахкали, наче гарматні постріли. До яхти наближався жаский вал, та судно чаєчкою злетіло на його пінистий гребінь.

Джон помітив пасажирок, швидко підійшов до них і попросив повернутися до кают-компанії. Хвилі перепліскували через борт і щомиті могли залити палубу. Стихія вирувала з такою силою, що Гелена ледве розчула капітанове прохання.

– Небезпеки немає? – встигла лише запитати у мить відносного затишшя.

– Жодної, – відповів Джон Манглс. – Але вам та міс Мері не можна залишатися на палубі.

Гелена Гленарван і Мері Грант не опиралися наказу, що радше прозвучав як благання, і повернулися в кают-компанію саме тієї миті, коли жахлива хвиля з такою силою накрила корму яхти, що в їхній каюті задвиготіли скляні ілюмінатори. Вітер уже дув із подвоєною люттю.

Під тиском вітрил щогли гнулися так, що здавалося, ніби яхта спурхнула над хвилями.

– Фок на гітови! – скомандував Джон Манглс. – Спустити марсель і клівери!

Матроси кинулися виконувати наказ. Ослабили фали, підтягли гітови і спустили клівери з таким гуркотом, що заглушили навіть рев бурі, і «Дункан», що вивергав клуби чорного диму, судомно спінив воду гвинтом лопатей, які подеколи виринали з води.

Обличчя Гленарвана, майора, Паганеля та Роберта, які стежили за двобоєм «Дункана» зі страхітливою стихією, виражали то захоплення, то жах. Вони цупко вчепились за глиці фальшборта і мовчки спостерігали за зграями буревісників, зловісних птахів, які шугали в повітрі, насолоджуючись шаленством бурі.

Раптом пронизливий свист заглушив рев бурі. Це зі страшною силою вирвалася пара, але не через паровідвідну трубу, а із запобіжних клапанів казана. Пролунав різкий тривожний свисток. Яхту сильно накренило, і Вільсона, котрий стояв біля штурвала, збило з ніг раптовим ударом румпеля. [64]64
  Румпель – спеціальний важіль на стерні.


[Закрыть]

Без керманича «Дункан» пішов насупроти хвиль.

– Що сталося? – вигукнув Джон Манглс, кидаючись на місток.

– Судно дало крен, – відповів Том Остін.

– Стерно зламалося?

– До машини, до машини! – почувся голос механіка.

Джон стрімголов помчав по трапу. Все машинне відділення було заповнене густою парою. Вийшли з ладу поршні циліндрів. Шатуни не обертали гребного валу.

Механік, помітивши збій у машині, щоб уникнути вибуху казанів, випустив із них пару через паровідвідну трубу.

– Що сталося? – запитав капітан.

– Гвинт зіпсувався: погнувся чи щось зачепив, – звітував механік. – Він перестав обертатися.

– А хіба не можна його очистити?

– Ні!

Про ремонт у таких умовах годі було думати. Гвинт не працював – це факт, а тому пара виривалася крізь запобіжні клапани. Довелося Джонові знову вдатися до допомоги вітрил і найгрізнішого противника, вітер, перетворити на союзника.

Він піднявся на палубу, швидко доповів лордові Гленарвану про стан судна і наполіг, щоб той із рештою пасажирів спустився в кают-компанію. Гленарван хотів залишитися на палубі.

– Ні, сер, – рішуче повторив Джон Манглс, – на палубі маю лишитися тільки я і моя команда. Ідіть. Палубу може залити хвиля, і вас миттю змиє.

– Але ми можемо бути корисні..

– Ідіть, ідіть, сер, так потрібно! Зараз я господар судна. Я на полягаю!

Очевидно, становище було критичним, якщо Джон Манглс дозволив собі таким тоном розмовляти з Гленарваном. Той зрозумів, що йому слід подати приклад слухняності. Тож Гленарван і троє його супутників приєдналися до занепокоєних пасажирок, які очікували на фінал боротьби зі стихіями в кают-компанії.

– Джон – дуже енергійний, – зауважив Гленарван, заходячи до кают-компанії.

– Так, – відгукнувся Паганель. – Він нагадує мені боцмана в драмі вашого славетного Шекспіра «Буря», який наказує королеві, що перебуває на його кораблі: «Геть звідсіль! Замовкніть і йдіть до каюти! Якщо ви не здатні втихомирити стихію, то помовчте! Геть звідсіль, кажу вам!»

Тим часом Джон Манглс, не гаючи жодної секунди, намагався вивести судно з небезпечного становища, в якому воно опинилося через зіпсутий гвинт. Він вирішив лягти в дрейф, щоб якомога менше відхилитися від курсу. Конче необхідно було зберегти бодай якісь вітрила і повернути судно в напрямі біснуватого вітру. Поставили марсель, узявши спідній риф, підняли щось на зразок фок-стакселя на грот-щоглі, і «Дункан» розвернули носом до вітру.

Яхта описала дугу, наче боляче пришпорений кінь на перегонах, вітрила рвучко напнулися. А чи витримають вітрила? Щоправда, їх було виготовлено з найкращої шотландської парусини, та яка тканина зможе чинити опір такому жахливому натиску?

Капітанів маневр спрацював: тепер яхта підставляла хвилям свої найміцніші частини і трималася потрібного напряму. Проте їй загрожувала небезпека потрапити у величезне провалля, що зяяло між валами. З такого провалля вже не спливають. Утім, капітан не мав вибору: він вирішив дрейфувати, допоки цілими будуть щогли і вітрила.

Команда стояла напоготові, ладна будь-якої миті кинутися на поміч.

Джон Манглс прив’язав себе до вантів і спостерігав за розлюченим океаном.

Так минула ніч. Усі сподівалися, що до світанку буря вщухне. Та марно! Близько восьмої ранку вітер лише посилився. Тепер його швидкість досягла 18 туазів за секунду. Це був ураган.

Джон Манглс мовчав, але в душі страшенно переймався долею судна і пасажирів.

«Дункан» накренило. Його пілерси тріщали, і час від часу край фок-реї торкався гребенів хвиль. Була мить, коли всі на «Дункані» з жахом думали, що яхта не підніметься. Матроси з сокирами в руках уже кинулися рубати ванти грот-щогли, як раптом вітрила зірвалися зі щогл і відлетіли, наче гігантські альбатроси. «Дункан» випрямився, але, позбавлений опори, вже плив наосліп. Почалася така сильна хитавиця, що будь-якої миті могли впасти щогли. За такої хитавиці яхта б довго не протрималася: щогли ходили ходара, борти давали тріщини, шви розходилися, здавалося, крізь них ось-ось хлине вода.