Текст книги "Діти капітана Гранта"
Автор книги: Жу́ль Ґабріе́ль Ве́рн
сообщить о нарушении
Текущая страница: 9 (всего у книги 35 страниц)
– Чому? – запитав майор.
– Тому що гаучо – сумирні пастухи.
– Ви так думаєте, Паганелю?
– Звісно. Вони прийняли нас за грабіжників і повтікали.
– А я вважаю, що вони не наважилися напасти на нас, – мовив дещо роздратований Гленарван. Йому будь-що кортіло вступити в контакт із тубільцями.
– Якщо я не помиляюся, то ці гаучо небезпечні розбійники, – промовив майор.
– Що ви! – вигукнув Паганель.
І він з таким запалом почав сперечатися з приводу цього етнологічного питання, що примудрився вивести з рівноваги майора, і той, попри природну стриманість, мовив:
– Я вважаю, ви помиляєтеся, Паганелю.
– Помиляюсь? – перепитав учений.
– Так. Сам Талькав прийняв цих індіанців за грабіжників, а він добре знає, хто вони такі.
– То й що? Цього разу Талькав помилився, – дещо різко заперечив Паганель, – гаучо – мирні пастухи. Я сам писав про це в одній брошурі про пампу, яка, до речі, користується певною популярністю.
– Тоді ви помилилися, пане Паганелю.
– Я помилився, пане Мак-Наббс?
– Через неуважність, – продовжував наполягати майор, – і у наступному виданні книжки вам доведеться внести певні правки до вашої брошури.
Паганеля дуже спантеличив той факт, що його географічні відомості не лише беруться під сумнів, а й стають предметом жартів, відчув, що закипає.
– Ну знаєте, пане, – сказав він майорові, – мої книги не потребують виправлень!
– А мені здається, потребують, принаймні в цьому випадку, – уперто заперечив Мак-Наббс.
– Щось ви, шановний, сьогодні надто прискіпливі, – відрізав Паганель.
– А ви надто заїдливі, – відбив майор.
Попри доволі дріб’язковий привід, суперечка розпалювалася не на жарт, тож Гленарван втрутився.
– Поза сумнівом, – сказав він, – один із вас дуже прискіпливий, а другий – заїдливий, і, по правді, ви обидва мене дивуєте.
Патагонець, не розуміючи предмета суперечки, здогадався, що вони сваряться. Він усміхнувся і спокійно мовив:
– Це північний вітер.
– Північний вітер?! – вигукнув Паганель. – До чого тут північний вітер?
– Ну звичайно, – відгукнувся Гленарван, – ваш поганий настрій пояснюється північним вітром. Мені колись казали, що на півдні Америки він надзвичайно збуджує нервову систему.
– Присягаюся святим Патріком, ви маєте рацію, Едуарде! – вигукнув майор і розреготався.
Та роздратований Паганель не бажав здаватися і накинувся на Гленарвана.
– То по-вашому, у мене збуджені нерви?
– Звичайно, Паганелю, і винен у цьому північний вітер. Тут він часто штовхає людей на злочини.
– На злочини! – вигукнув учений. – То я маю вигляд людини, що збирається скоїти злочин?
– Я не кажу цього.
– Краще вже говоріть прямо, що я хочу вас зарізати!
– Жахаюся від самої думки про це! – відповів Гленарван, насилу стримуючи сміх. – На щастя, північний вітер дме всього лише день.
Гленарванові слова заглушив загальний регіт.
Паганель пришпорив коня і поскакав уперед, щоб на самоті розвіяти свій поганий настрій. За чверть години він забув про неприємності. Так, на короткий час незлобливість ученого зрадила йому, але Гленарван мав рацію, то була суто зовнішня причина.
О восьмій вечора Талькав, який їхав попереду, повідомив, що вони наближаються до озера. За чверть години маленький загін спускався крутим берегом озера Салінас. Однак тут подорожніх спіткало розчарування: озеро пересохло.
Розділ XVIII. У пошуках прісної води
Озеро Салінас замикає ряд лагун, що сполучають Сьєрра-Вентана і Сьєрра-Ґуаміні. Колись із Буенос-Айреса в ці місця прямували численні експедиції з метою добування солі, оскільки води Салінас містять багато хлористого натрію. Спека сприяла випаровуванню води, сіль осіла на дно, перетворивши озеро на величезне люстро.
Коли Талькав говорив про питну воду озера Салінас, то він мав на увазі не саме озеро, а прісні річки, що впадають у нього. Втім, і вони пересохли. Палюче сонце випило геть усе. Годі уявити собі розчарування, що охопило спраглих мандрівників.
Треба було негайно ухвалити якесь рішення. Незначна кількість води, що залишилась у бурдюках, затхнулася і не могла вгамувати спрагу. Голод і втома відступали перед потребою у воді. Виснажені мандрівники поселилися в шкіряному наметі, полишеному тубільцями у вибалку. Коні, лежачи на мулистих берегах озера, з огидою жували водорості та сухий очерет.
Коли всі розмістилися, Паганель звернувся до Талькава з запитанням, що, на його думку, слід зробити. Географ та індіанець говорили швидко, проте Гленарвану все ж удалося розібрати кілька слів.
Талькав говорив спокійно. Паганель жестикулював за двох. Цей діалог тривав кілька хвилин, потім патагонець схрестив руки на грудях.
– Що він сказав? – запитав Гленарван. – Мені здалося, що він радить нам розділитися.
– Так, на два загони, – відповів Паганель. – Ті, у кого коні від утоми і спраги ледве переставляють ноги, мають продовжити шлях уздовж тридцять сьомої паралелі. А ті, у кого коні в кращому стані, вирушать на пошуки річки Гуаміні, яка впадає в озеро Сан-Лукас за 31 милю звідсіль. Якщо води в цій річці буде вдосталь, то другий загін почекає перший на березі. Якщо ж Гуа мі ні теж пересохла, то загін попрямує назад, назустріч товаришам.
– А тоді що робити? – запитав Том Остін.
– Тоді доведеться спуститися до відрогів Сьєрра-Вентана, що за 75 миль на південь, – там дуже багато річок.
– Слушна порада, – відповів Гленарван, – і ми скористаємося нею. Мій кінь не дуже постраждав від нестачі води, тож я можу супроводити Талькава.
– О мілорде, візьміть мене з собою! – благав Роберт, ніби йшлося про прогулянку.
– А ти не відставатимеш, мій хлопчику?
– О ні! У мене хороший кінь. Він так і рветься вперед… О, сер… Прошу вас!
– Гаразд, їдьмо, – погодився Гленарван, втішений, що йому не доведеться розлучатися з Робертом. – Нам утрьох обов’язково вдасться знайти джерело свіжої чистої води!
– А я? – запитав Паганель.
– А ви, шановний Паганелю, залишаєтеся із другим загоном, – відгукнувся майор. – Аби покинути нас, ви надто добре знаєтеся і на тридцять сьомій паралелі, і на річці Гуаміні, і на пампі. Мюльреді, Вільсону і мені годі дістатися місця, призначеного Талькавом. Під проводом хороброго Жака Паганеля ми сміливо рушимо вперед.
– Підкорююся, – відповів географ, задоволений тим, що його поставили на чолі загону.
– Тільки не будьте неуважним, – додав майор, – і не заведіть нас до берегів Тихого океану.
– Хто-хто, а ви заслуговуєте на це, нестерпний майоре! – сміючись, відповів Паганель.
– Та скажіть мені, Гленарване, як ви спілкуватиметеся з Талькавом?
– Вважаю, що нам із патагонцем не доведеться розмовляти, – відповів Гленарван, – проте в екстреному випадку для порозуміння мені вистачить і тих іспанських слів, що я знаю.
– Тоді в путь, мій гідний друже! – відповів Паганель.
– Спершу повечеряємо, – запропонував Гленарван, – а потім, якщо зможемо, то трішки подрімаємо перед від’їздом.
Мандрівники перехопили всухом’ятку, а потім повлягалися спати. Паганелю снилися потоки, водоспади, ріки, річки, ставки, струмки, навіть повні карафи – словом, усе, в чому зазвичай міститься питна вода. То був справжній кошмар.
Наступного дня о шостій ранку коні Талькава, Гленарвана і Роберта Гранта були осідлані. Їх напоїли залишками води із бурдюків. Коні з жадобою припали до огидної на смак води. Потім троє вершників скочили у сідла.
– До побачення! – крикнули Остін, Вільсон і Мюльреді.
– Головне, постарайтеся не повертатися! – додав Паганель.
Незабаром патагонець, Гленарван і Роберт залишили позаду маленький загін на чолі з географом. Пустеля озера Салінас, якою їхали вершники, була рівниною з глинистим ґрунтом, порослим хирлявими кущами, куцими мімозами, які індіанці називають кура-мамель, і кущоподібними рослинами юмма, що містять багато соди. Подекуди траплялися величезні шари солі, що надзвичайно яскраво відбивали сонячні промені. Коли б не палюча спека, то можна було подумати, що то обмерзлі ділянки землі. Контраст між сухим, випаленим ґрунтом і блискучими соляними товщами надавав цій пустелі неповторного вигляду.
Зовсім інша картина відкрилася б перед мандрівниками, якби їм довелося спуститися на 80 миль південніше Сьєрра-Вентани.
Цей край надзвичайно родючий. Там розкинулися розкішні, найкращі на індіанських землях, паші. Північно-західні схили Сьєрра-Вентани вкриті буйними травами; нижче тягнуться ліси, багаті на різноманітні породи деревини. Там росте альгарробо – різновид ріжкового дерева, стручки якого сушать, перемелюють і готують хліб; біле квебрахо – дерево з довгими, гнучкими гілками, що нагадує нашу європейську плакучу вербу; червоне квебрахо, що вирізняється надзвичайною міцністю; легкозаймистий наудубай, який часто стає причиною страшних пожеж; вірраро, чиї лілові квіти мають форму піраміди; вісімдесятифутовий гігант тімбо, під колосальною кроною якого від сонячних променів може сховатися стадо. Аргентинці не раз намагалися колонізувати цей багатий край, але їм так і не вдалося подолати ворожість індіанців.
Поза сумнівом, така родючість свідчила про те, що цю місцевість рясно зрошують численні річки, які спадають схилами гірського пасма; навіть під час сильних посух ці річки не пересихають, але щоб дістатися до них, слід було йти 130 миль на південь. Звісно, Талькав мав рацію, запропонувавши спершу попрямувати до річки Гуаміні: це було значно ближче і в потрібному напрямку.
Коні трьох вершників швидко мчали вперед. Ці чудові тварини, либонь, інстинктивно відчували, куди правували їх господарі. Особливо жвавою була Таука. Із дзвінким іржанням вона птахою перелітала через пересохлі струмки і кущі курра-мамеля. За її прикладом коні Гленарвана і Роберта скакали услід трохи повільнішим клусом. Талькав немов приріс до сідла і, подібно до Тауки для коней, був своїм супутникам за приклад.
Патагонець часто озирався на Роберта. Спостерігаючи, як хлопчик міцно і впевнено тримається в сідлі, яку має гнучку спину, пряму поставу, вільно опущені ноги, притиснуті до сідла коліна, він виражав своє задоволення схвальним криком. І справді, Роберт Грант ставав чудовим вершником і заслуговував на похвалу індіанця.
– Браво, Роберте! – заохочував хлопчика Гленарван. – Мабуть, Талькав задоволений тобою.
– І чим він задоволений, сер?
– Задоволений, як ти тримаєшся верхи.
– О, я просто міцно тримаюся, – червоніючи від задоволення, відповів хлопчак.
– А це головне, Роберте, – провадив Гленарван. – Ти дуже скромний, але я передрікаю, що з тебе вийде чудовий спортсмен.
– Ось це добре, – сміючись, сказав Роберт, – а тато хоче зробити з мене моряка. Що він скаже?
– Одне не заважає іншому. Якщо не всі наїзники зразкові моряки, то всі моряки здатні стати чудовими вершниками. Сидячи верхи на реї, привчаєшся міцно триматися, а от змусити коня виконувати бічні й кругові рухи – це приходить само собою, природно.
– Бідолашний батько! – промовив хлопчик. – Коли ви його врятуєте, він буде вам невимовно вдячний, сер!
– Ти його дуже любиш, Роберте?
– Так, сер. Тато був дуже добрий до мене і до сестри! Він тільки й думав про нас! Він завжди привозив нам подарунки з усіх країн, де бував. Повернувшись додому, він так лагідно розмовляв з нами, так ніжно голубив! О, коли ви познайомитеся із татом, ви його неодмінно полюбите! Мері дуже схожа на нього. Він має такий самий м’який голос, як у неї. Це не властиво морякові, чи не так?
– Так, Роберте, – погодився Гленарван.
– Я так чітко уявляю його, – вів далі хлопчик, наче сам до себе. – Добрий, славний тато! Коли я був малим, він заколисував мене на колінах, наспівуючи старовинну патріотичну шотландську пісню. Інколи я частково згадую мотив цієї пісні. Мері також її пам’ятає. О, мілорде, як ми його любили! Мені здається, що потрібно бути дитиною, щоб так сильно любити свого батька!
– Однак потрібно вирости, щоб навчитися поважати його, хлопчику мій, – відповів Гленарван, зворушений відвертістю Роберта.
Під час їхньої розмови коні стишили хід і пішли кроком.
– Ми ж знайдемо його, чи не так? – перегодя запитав Роберт.
– Так, ми його знайдемо, – відповів Гленарван. – Талькав навів нас на слід, а патагонець викликає в мене довіру.
– Талькав – славний індіанець, – відгукнувся хлопчик.
– Поза сумнівом!
– Знаєте що, сер?
– Що ти хочеш мені сказати?
– Я хочу сказати, що вас оточують лише славні люди: місіс Гелена, незворушний майор, капітан Манглс, месьє Паганель і такі відважні матроси «Дункана»!
– Так, я це знаю, хлопчику мій, – відповів Гленарван.
– А чи знаєте, що ви – найкращий з-поміж усіх?
– Ні, цього я не знаю!
– То знайте ж, сер! – вигукнув Роберт, узявши руку лорда і цілуючи її.
Гленарван ласкаво усміхнувся Роберту, але розмова обірвалася, бо Талькав жестом дав зрозуміти, щоб вони не відставали. Слід було пам’ятати про решту загону і не гаяти часу.
Вершники знову пустили коней клусом. Та скоро стало очевидним, що коням, за винятком Тауки, такий темп був не під силу. Опівдні довелося надати їм годину відпочинку. Вони геть знесиліли і навіть відмовилися їсти альфафару, різновид люцерни.
Гленарван стривожився: жодних ознак близькості води. Це могло призвести до невтішних наслідків. Талькав мовчав. Імовірно, він думав, що рано впадати у відчай, поки не з’ясовано: пересохла річка Гуаміні чи ні. Отже, він знову рушив уперед, і хоч-не-хоч коні попленталися кроком – на рись вони вже були неспроможні.
Талькав міг випередити супутників, Таука за кілька годин домчала б його до берегів річки. Поза сумнівом, він подумував про це, але не хотів кидати своїх супутників серед цієї пустелі. Щоб не випереджати їх, Талькав раз у раз змушував свого скакуна стримувати крок.
Опираючись, Таука то ставала дибки, то видавала дзвінке іржання, все ж стишувала свій алюр, підкоряючись умовлянням господаря. Талькав і справді розмовляв зі своїм конем. Звісно, Таука не відповідала йому, проте справді розуміла. Мабуть, патагонець мав переконливі доводи, оскільки після нетривалої «суперечки» Таука піддалася вмовлянням господаря і підкорилася йому.
Талькав також розумів скакуна. Розумна тварина якимсь вищим інстинктом учула ознаки вологи; вона жадібно втягувала повітря, рухаючи і прицмокуючи язиком, наче змочувала його життєдайною вологою.
Патагонець розумів: вода близько. Він підбадьорив супутників, пояснивши їм нетерплячку коня. Незабаром двоє інших коней також відчули близькість води. Зібравшись на силі, вони понеслись навскач услід за конем індіанця.
Близько третьої години по полудні блиснула світла смуга. Вона переливалася під променями сонця.
– Вода! – вигукнув Гленарван.
– Так, вода, вода! – крикнув Роберт.
Тепер не потрібно було підганяти коней. Бідолашні тварини, відчувши приплив сил, помчали вперед. За кілька хвилин вони доскакали до річки Гуаміні й разом із вершниками кинулися по груди в життєдайну воду. Господарі, за прикладом коней, також прийняли ванну.
– Як смачно! – вигукнув Роберт, упиваючись водою посеред річки.
– Не пий так багато, мій хлопчику, – попередив Гленарван, утім не подаючи прикладу помірності.
Якийсь час нічого не було чути, крім частих гучних ковтків. Що ж до Талькава, то він пив спокійно, неквапом, маленькими ковтками, «довгими, як ласо», за висловом патагонця. Він ніяк не міг напитися, і його супутники вже стали побоюватися, хоч би він не випив усієї води в річці.
– Ну, тепер справдяться надії і наших друзів, – сказав Гленарван. – Діставшись Гуаміні, вони матимуть удосталь чистої та свіжої води, якщо тільки Талькав не вип’є всю воду в річці.
– А чи не могли б ми вирушити їм назустріч? – запитав Роберт. – Так ми позбавимо їх кількох годин тривоги і страждань.
– Звичайно, хлопчику мій, але в чому ми везтимемо їм воду? Бурдюки залишилися у Вільсона. Ні, ліпше почекати їх на місці, як і домовлялися. Зважаючи на відстань, яку їм треба подолати кроком, я вважаю, що наші друзі прибудуть лише вночі. Тож приготуймо для них добрий нічліг і смачну вечерю!
Талькав, не чекаючи пропозиції Гленарвана, став обирати місце для привалу. На березі річки йому пощастило знайти рамаду – трибічну кошару. Вона була чудовим прихистком для людей, які не бояться спати просто неба. Тому подорожні не шукали ліпшого і втрьох розтягнулися на землі, під сонцем, щоб просушити змоклий одяг.
– Місце для нічлігу вже є, – сказав Гленарван. – Тепер слід подбати про вечерю. Треба, щоб наші друзі залишилися задоволені посланими вперед гінцями. Сподіваюся, полювання не буде марним. Роберте, ти готовий?
– Так, сер, – відповів хлопчик, зводячись на ноги і піднімаючи рушницю. Гленарван подумав про полювання, бо йому здалося, що береги Гуаміні були місцем зустрічі всієї дичини довколишніх рівнин. У повітря зграями здіймалися тінаму – рід червоних куріпок, що водяться в пампі, чорні рябчики з породи сивок, що йменуються теру-теру, жовті деркачі і водяні курочки з неймовірним зеленим оперенням.
А от чотириногих не було видно. Однак Талькав, указавши на високі трави і густі лісові зарості, дав зрозуміти, де саме зачаїлися тварини. Мисливці лише ступили кілька кроків і опинитися в місці, якого за кількістю дичини годі було знайти в цілому світі.
Спершу вони стріляли у крупну дичину, чим сполохали сотні косуль і гуанако. Та ці лякливі тварини так швидко зривалися з місця, що до них неможливо було наблизитися на відстань рушничного пострілу. Тож мисливці вирішили переслідувати іншу дичину, значно смачнішу. Їм удалося підстрелити з дванадцять червоних куріпок і деркачів. На додачу Гленарван влучним пострілом убив пекарі – таїтетр. М’ясо цієї товстошкурої тварини з рудуватою шерстю дуже смакувало, тож на нього не шкода було витратити пороху.
Менш ніж за півгодини мисливці завиграшки настріляли вдосталь дичини. Роберт не пас задніх і підстрелив доволі рідкісну тварину армадила, щось подібне до броненосця. М’ясо цієї тварини дуже масне, і, за твердженням патагонця, справжній делікатес. Роберт вельми пишався такою щасливою нагодою.
Тимчасом Талькав поділився зі своїми супутниками мистецтвом полювання на нанду, різновид страуса, що вирізняється надзвичайною швидкістю. Маючи справу з такою прудконогою твариною, індіанець не став удаватися до хитрощів і погнав Тауку просто на страуса, інакше той лише замучив би коня разом із мисливцем.
Наблизившись до нанду на необхідну відстань, Талькав так вправно метнув бола, що ремені притьмом обвилися навколо страусових ніг, і той миттю спинився. За кілька секунд нанду лежав долі.
Індіанець доклав зусиль, щоб зловити нанду, не заради хизування. Оскільки м’ясо цієї пташки надзвичайно смачне, Талькавові кортіло, аби ця страва потрапила до столу.
До рамади принесли в’язку червоних куріпок, Талькавового страуса, Гленарванового пекарі і Робертового броненосця. Страуса і пекарі одразу ж білували, м’ясо тонко нарізали. Що ж до броненосця, то ця тварина носить на собі власне деко: його поклали на розжарене вугілля в його ж панцирі.
На вечерю мисливці вдовольнилися куріпками – поживнішу їжу приберегли для друзів. Запивали кришталево чистою водою, проте вона їм видалася смачнішою за всі портвейни світу.
Не забули і про коней. У рамаді знайшлося стільки сіна, що його вистало не лише для їжі, а й для підстилки.
По завершенні всіх справ Гленарван, Роберт та індіанець загорнулися в пончо і вляглися на традиційне ложе мисливців у пампі – перину, набиту альфафарою.
Розділ XIX. Червоні вовки
Настала глупа ніч. Це була ніч перед молодиком, тож лише зірки ледь освітлювали рівнину. Річка Гуаміні повільно несла свої тихі води. Усе живе скидало уві сні денну втому. Пустельна німота облягла неозору пампу.
Гленарван, Роберт і Талькав також спали міцним сном, умостившись на м’якому ложі з люцерни. Знесилені коні вляглися на землю. Лише Таука спала стоячи, як справдешній чистокровний кінь. Навіть уві сні вона зберігала горду поставу, готова мчати вперед за першим покликом господаря. Панував цілковитий спокій. Вогнище дотлівало, подеколи осяваючи судомними спалахами німотну пітьму.
Близько десятої вечора, після нетривалого сну, індіанець прокинувся. Він пильно вдивлявся в пітьму і до чогось прислухався. Його зазвичай незворушне обличчя виражало тривогу. Що йому почулося? До них підкрадаються заброди-індіанці, ягуари, смугасті тигри чи ще якісь спраглі хижаки, яких приваблювала близькість річки? Мабуть, це припущення видалося йому найбільш імовірним, оскільки він швидко зиркнув на купу палива, і його тривога посилилася.
Незабаром і справді мав догоріти весь запас сухої альфафари, а це означало, що йому не вдасться довго тримати зухвалих хижаків на відстані. Талькаву нічого не залишалося, як тільки чекати розвитку подій.
Він чекав, вдивляючись удалеч, немов людина, яка раптово збудилась од близької небезпеки.
Минула година. Будь-хто на Талькавовім місці, переконавшись, що все довкола тихо, спокійно б заснув. Та загострене чуття індіанця підказувало йому, що загроза поряд. Раптом Таука глухо заіржала і потягнула ніздрями повітря. Патагонець рвучко підвівся.
– Таука учула ворога, – пробурмотів він і вийшов із рамади. Талькав почав ретельно оглядати рівнину.
Було тихо, але тривожно. Талькав помітив якісь тіні, що нечутно ковзали серед чагарнику. Час від часу виблискували сяючі цятки. Вони то спалахували, то зникали і знов рухалися, перехрещуючись. Здавалося, це танцювали відблиски якихось казкових ліхтарів. Чужоземець неодмінно подумав би, що то світляки. Їхнє мерехтіння вночі можна побачити в багатьох місцях пампи, але Талькава це не могло ввести в оману: патагонець розумів, із яким ворогом має справу. Зарядивши рушницю, він став на варті біля входу в загорожу.
Довго чекати не довелося. У пампі почувся дивний гавкіт, що переходив у виття. У відповідь вистрілив карабін. Незабаром долинуло несамовите завивання, що лунало, здавалося, із сотні пащек.
Гленарван і Роберт схопилися на ноги.
– Що трапилося? – запитав Роберт.
– Це індіанці? – запитав Гленарван.
– Ні, – відповів Талькав, – агуари.
– Агуари? – повторив Роберт.
– Так, – відповів Гленарван, – червоні вовки пампи.
Гленарван і Роберт зі зброєю в руках приєдналися до індіанця.
Талькав указав, звідки долинало оглушливе завивання. Роберт мимоволі ступив крок назад.
– Ти не боїшся вовків, хлопчику мій? – запитав Гленарван.
– Ні, сер, з вами я нічого не боюся.
– От і добре. Не такі й страшні ці агуари. За меншої їх кількості можна було б узагалі не зважати на них.
– Байдуже! – вигукнув Роберт. – Ми добре озброєні, нехай тільки спробують підійти!
– Ми дамо їм хлосту!
Звісно, Гленарван лише волів заспокоїти хлопчика, насправді його проймав дрож од самої думки про напад незліченної зграї розлючених вовків. Мабуть, їх були сотні. Трьом нехай навіть і добре озброєним людям годі здолати таку силу.
Гленарван згадав, що натуралісти називають цього хижака « canis-jubatus». Це червоно-бура тварина завбільшки з великого собаку, з лисячою мордою; уздовж її хребта стримить чорна грива. Агуар вельми прудкий і дужий. Живе зазвичай у багнистих місцевостях, де переслідує дичину. Ніч виганяє червоного вовка з його лігва, в якому він спочиває вдень. Особливо його бояться скотарі, адже голодний агуар нападає навіть на велику худобу, завдаючи господарствам чималих збитків. Самотній червоний вовк цілком безпечний, чого не скажеш про голодну зграю. Оглушливе виття, що лунало в пампі, й метання тіней переконали Гленарвана, що на берегах Гуаміні зібралася величезна зграя червоних вовків. Хижаки учули вірну здобич – кінське і людське м’ясо, і кожен з них жадав повернутися до лігва з частиною цієї здобичі. Становище не з легких.
Тим часом кільце вовків поступово змикалося. Коні тремтіли від страху. Лише Таука нетерпляче била копитом об землю, пориваючись обірвати прив’язь і мчати. Господар заспокоював її безперервним свистом.
Гленарван і Роберт стояли біля входу в рамаду, готуючись до оборони. Зарядивши карабіни, вони взяли на приціл перший ряд агуарів, аж раптом Талькав мовчки одвів угору дула їхніх рушниць.
– Для чого це Талькав робить? – запитав Роберт.
– Він забороняє нам стріляти.
– Чому?
– Мабуть, агуари ще далеко.
Одначе вдатися до таких дій індіанця спонукала важливіша причина.
Талькав, відкрив і перевернув свою порохівницю, продемонструвавши, що вона майже порожня.
– То що? – запитав Роберт.
– Доведеться берегти вогнепальні запаси. Сьогодні ми вволю пополювали, тож свинцю і пороху вкрай мало. Вистачить лише пострілів на двадцять.
Хлопчик змовк.
– Роберте, ти не боїшся?
– Ні, сер.
– Гаразд, мій хлопчику.
У цю хвилину пролунав постріл: Талькав уклав на місці найбільш завзятого звіра. Вовча зграя, що насувалася тісними рядами, відсахнулась і збилася у безформну масу за сто кроків од частоколу. Гленарван за знаком індіанця нараз заступив його місце. Тимчасом Талькав зібрав хмиз, суху траву – все, що могло палати, завалив цим вхід до рамади і кинув у середину цієї купи жаринки з багаття. Незабаром чорне небо заволокла пломениста завіса, між язиками полум’я можна було розгледіти рівнину, яскраво освітлену загравою. Гленарван зрозумів, проти якої навали хижаків їм доведеться боронитися. Навряд чи кому-небудь доводилося бачити таке величезне скопище голодних вовків. Вогненна завіса, якою Талькав перепинив дорогу хижакам, страшенно їх розлютила. Одначе деякі наблизилися до самого вогнища і обпалили собі лапи. Час од часу доводилося стріляти, щоб утримати люту зграю. Вже за годину валялося з п’ятнадцять убитих вовків.
Тепер обложенці перебували в кращому становищі. Поки вони мали порох і вогненна завіса палала біля входу в рамаду, можна не боятися вовків. Утім що буде, коли всі засоби вичерпаються? Гленарван поглянув на Роберта, і його серце защеміло. Він думав про бідолашного, не по літах змужнілого хлопчика. Роберт сполотнів, але міцно тримав рушницю, сповнений рішучості, – він чекав нападу розлючених вовків.
Тим часом Гленарван холоднокровно обдумував їхнє становище і шукав із нього вихід.
– За годину, – сказав він, – у нас скінчиться порох, кулі й вогонь. Звідси висновок: годі чекати. Діяти слід негайно.
Тож, зібравши докупи всі свої знання іспанської, він звернувся до Талькава, раз у раз перериваючи діалог пострілами.
Ох і важко ж було порозумітися цим двом людям! На щастя, Гленарван знався на звичках червоних вовків, інакше він нічого не зрозумів би із слів і жестів патагонця. Одначе, перш ніж він зміг передати Робертові зміст розмови із Талькавом, минуло принаймні чверть години. Гленарван запитав індіанця, що він думає про їхнє становище.
– І що він на це? – запитав Роберт Грант.
– Нам за всяку ціну треба протриматися до світанку. Агуар виходить на здобич тільки вночі, а на зорі повертається до себе в лігво. Уяви собі сову, але чотириногу – із першими променями денного світла він ховається у своєму лігві.
– Тоді оборонятимемося до ранку!
– Так, мій хлопчику. Коли ж не зможемо захищатися рушницями, тоді пустимо в хід ножі.
І наче на підтвердження цих слів Талькав, помітивши, як звір підкрався зовсім близько до вогнища, розітнув полум’я ножем. За мить лезо багряніло від крові.
Тим часом засоби захисту невпинно танули на очах. Близько другої ночі Талькав кинув у вогнище останній оберемок сухої трави, а зарядів у обложенців залишалося всього на п’ять пострілів.
Гленарван із тугою роззирнувся довкола. Він думав про цього хлопчика, що стояв поряд, про своїх товаришів та всіх, кого любив. Роберт мовчав. Мабуть, у його дитячій уяві небезпека не здавалася такою грізною. Проте Гленарван турбувався за двох і думав, що всі вони приречені на жорстоку смерть. Він більше не міг стримувати почуттів і пригорнув до себе дитину. Він притис хлопчину до грудей, поцілував у чоло, і по його щоці скотилася мимовільна сльоза.
Роберт зі щирою усмішкою подивився на нього.
– Я не боюся! – промовив він.
– Ні, мій хлопчику, не бійся, – відповів Гленарван. – За дві години настане ранок, і ми будемо врятовані!.. Молодчина, Талькаве! О, мій хоробрий патагонцю! Молодчина! – вигукнув він, коли індіанець віртуозно ударом приклада уклав двох величезних вовків, що поривались перестрибнути через вогненну перепону.
Аж раптом при згасаючому світлі багаття Гленарван помітив зграю вовків, що сунула згуртованими рядами на рамаду.
Кінець кривавої драми наближався. Вогонь поволі згасав. Досі освітлена рівнина поринала в морок. У сутінках знову замигтіли очі червоних вовків. Мине ще кілька хвилин, і вся величезна зграя кинеться в загорожу.
Талькав вистрілив востаннє і звалив ще одного ворога. Бойові запаси вичерпалися, і він схрестив руки на грудях, схилив голову.
Здавалося, індіанець щось мовчки обмірковував. Можливо, він шукав якогось сміливого, безрозсудного способу дати відсіч розлюченій зграї? Гленарван не насмілювався його запитати.
Несподівано вовки відступили. Раптом стихло їхнє оглушливе завивання. Запанувала зловісна тиша.
– Вони йдуть звідсіль, – промовив Роберт.
– Можливо, – відгукнувся, прислухаючись, Гленарван.
Одначе Талькав, здогадавшись, про що йдеться, лише похитав головою. Патагонцеві було відомо, що до настання світанку хижаки не упустять свого.
Вороги змінили тактику. Вони вже не намагалися проникнути до рамади крізь вхід, який люди так наполегливо боронили вогнем і зброєю, а обійшли загорожу і дружним натиском намагалися проникнути в неї з протилежного боку. Вже було чутно, як кігті хижаків упиваються в напівгниле дерево. Між хистким частоколом просовувалися могутні лапи й скривавлені морди. Нажахані коні зірвались із прив’язі і металися по загорожі.
Гленарван притиснув хлопчика до себе. Мабуть, у нього навіть промайнула навіжена думка спробувати рятуватися втечею з Робертом, але цієї миті його погляд упав на індіанця. Талькав, який щойно метався по загорожі, наче здичавілий звір, раптом підійшов до свого коня, що аж тремтів од нетерплячки, і став сумлінно сідлати його, не забуваючи жодного ремінця, жодної пряжки. Здавалося, поновлене з подвоєною силою завивання хижаків уже не турбувало його.
Гленарван спостерігав за Талькавом із понурим жахом.
– Він кидає нас! – вигукнув лорд, побачивши, що Талькав узяв у руки поводи, як вершник, готовий сісти в сідло.
– Талькав? Ніколи! – відгукнувся Роберт.
І справді, індіанець не думав кидати друзів напризволяще, він прагнув урятувати їх ціною власного життя.
Осідлана Таука гризла вудила і нетерпляче стрибала на місці; її пломенисті очі метали блискавиці. Кінь зрозумів намір господаря. У той момент, коли індіанець готувався скочити в сідло, Гленарван судомним рухом утримав його за руку.
– Ти кидаєш нас? – запитав він, жестом указуючи на частину рівнини, де не було вовків.
– Так, – відповів індіанець. І додав іспанською: – Таука – ловка коняка! Прудконога! Приманить вовків.
