Текст книги "Діти капітана Гранта"
Автор книги: Жу́ль Ґабріе́ль Ве́рн
сообщить о нарушении
Текущая страница: 27 (всего у книги 35 страниц)
Розділ VI. Теоретичне обґрунтування людожерства
Отже, перший спосіб порятунку, запропонований Джоном Манглсом, виявився невдалим. Тож нашим мандрівникам нічого не залишалось, як негайно здійснити другий план. Якщо зняти «Маккуорі» з рифів неможливо, то єдиним правильним рішенням було покинути бриг. Чекати на судні допомоги марно й нерозумно: корабель на горизонті може з’явитися не скоро, а «Маккуорі» перетвориться на гору трісок за першої-ліпшої бурі. Вітер з відкритого моря підхопить нещасний бриг і пошматує його на друзки. Тому Джон Манглс прагнув дістатися суші до неминучої загибелі судна. Він запропонував побудувати міцний пліт, на якому можна було б перевезти на берег Нової Зеландії пасажирів і необхідну кількість харчів.
Закипіла робота. Працювали аж до настання густих сутінків. По восьмій, після вечері, коли Гелена і Мері Грант відпочивали в рубці, Паганель і його друзі обговорювали на палубі ситуацію, що склалася. Роберт був із ними. Хлопчина слухав і виявляв готовність виконати будь-який наказ, будь-яку небезпечну справу.
Паганель запитав молодого капітана, чи не можна замість висадити пасажирів на берег, проплисти на плоту вздовж узбережжя до Окленда. Джон Манглс відповів, що це небезпечно.
– А чи могли б ми проплисти до Окленда на ялику?
– Це дуже ризиковано, хоча можливо, – відповів Джон Манглс, – і лише за умови, що ми пливли б удень, а вночі стояли на якорі.
– Тобто, поганці, які нас кинули…
– Вони були п’яні в дим, – відповів Джон Манглс, – тому, боюся, тієї темної ночі вони поплатилися життям за свій підлий вчинок.
– Тим гірше для них! – вибухнув Паганель. – Але тим гірше і для нас, бо ялик нам би дуже придався.
– Що ж діяти, Паганелю? – запитав Гленарван. – Дістанемося суші на плоту.
– І цього мені хочеться найменше, – відповів географ.
– Як! – вигукнув Гленарван. – Ми вже подолали довгу путь у пампі і в Австралії, то невже нас злякають якісь там двадцять миль?
– Друзі мої, – мовив Паганель, – я й на секунду не сумніваюсь у нашій мужності чи витривалості наших супутниць. Двадцять миль – це дрібничка в будь-якій іншій країні, але не в Новій Зеландії. Сподіваюся, ви не запідозрите мене в легкодухості – адже я перший підбурював вас перетнути Америку та Австралію. Однак зараз повторю: все що завгодно, тільки не подорож по цій віроломній країні!
– Краще вже небезпечна подорож сушею, аніж моторошна загибель на бригу, що сів на мілину, – заперечив Джон Манглс.
– А що, власне, нам загрожує в Новій Зеландії? – запитав Гленарван.
– Дикуни! – відповів Паганель.
– Дикуни! – повторив Гленарван. – Хіба ми не можемо уникнути зустрічі з ними, пересуваючись уздовж берега? До того ж напад кількох жалюгідних дикунів не злякає десятьох добре озброєних європейців.
– Ідеться не про якихось жалюгідних дикунів, – заперечив Паганель. – Новозеландці об’єднані в грізні племена. Англійці для них загарбники, яким тубільці оголосили війну. Повірте, у більшості випадків вони перемагають. До того ж дикуни завжди поїдають убитих ворогів.
– То це людожери! Людожери! – вигукнув Роберт і ледь чутно прошепотів: – Сестра… леді Гелена…
– Не бійся, мій хлопчику, – спробував заспокоїти його Гленарван. – Наш друг Паганель перебільшує.
– Нічого я не перебільшую! – заперечив географ. – Я розмовляю із Робертом, як із дорослим чоловіком, не криючи правди. Новозеландці – найжорстокіші з людожерів. Вони пожирають усіх, хто трапиться на їхньому шляху. Війна для них – це як полювання на ласу дичину, що зветься людиною. Слід визнати, це єдина війна, що заслуговує на якесь логічне виправдання. Європейці вбивають своїх ворогів, а потім ховають. Дикуни ж убивають ворога і пожирають. Мій співвітчизник Туссенель цілком справедливо сказав, що зло полягає не стільки в тому, що вбитого ворога засмажать, як у тому, що його вбивають, коли він не хоче помирати.
– Знаєте, Паганелю, – спробував заперечити майор, – на цю тему можна довго сперечатись, та не час. Сенс нам обговорювати логічність чи нелогічність бути з’їденим, коли ми не бажаємо, щоб нас з’їли. І ще питання: чому християни досі не викоренили людожерства в Новій Зеландії?
– Мак-Наббсе, мене просто дивує ваша наївність! Невже ви вважаєте, що всі новозеландці – християни? Навернених у християнську віру дуже мало. Та й самі місіонери часто стають жертвами цих двоногих тварин. Ще минулого року високошановного Волькнера по-звірячому замучили дикуни. Маорійці повісили його. Їхні дружини вирвали йому очі, випили його кров, вижерли його мозок. Цей злочин було скоєно 1864 року, за кілька миль від Окленда, під носом у англійської влади.
Друзі мої, щоб змінити людську природу, має спливти не одне сторіччя! Такими маорійці залишатимуться ще довго. Уся їхня історія – це кровопролитна історія. Ще задовго до появи європейців вони ласували людським м’ясом. Велика кількість мандрівників, що живуть серед них, були присутні при трапезах людожерів і свідчать, що перша ж забаганка скуштувати вишуканої страви штовхала їх пожирати м’ясо жінки або дитини.
– Та ну! – засумнівався майор. – Чи не є більшість цих оповідань хворобливою уявою самих мандрівників? Кожному-бо кортить розповісти, що повернувся з небезпечних країв, мало не зі шлунка людожерів!
– Може, в таких оповіданнях і є дещиця перебільшення, – відповів Паганель. – Однак про це розповідають і люди, гідні цілковитої довіри. Кіндал та Марсден, капітани Діллон, Дюрвіль, Лаплас – я не можу сумніватися у правдивості їхніх слів. Новозеландці дуже кровожерні. Коли помирає їхній вождь, вони приносять людські жертви. Цим вони прагнуть угамувати гнів небіжчика, що може впасти на живих. Водночас покійному дарують слуг для потойбічного життя! Та вони одразу ж з’їдають цих майбутніх слуг, і тому можна припустити, що головним поштовхом є не віра в загробне життя, а вимоги шлунка.
– А втім, – зауважив Джон Манглс, – мені здається, що забобони відіграють вирішальну роль у сценах людожерства. Тож коли зміниться релігія, тоді зміниться і світогляд.
– Мій любий друже Джоне, – відповів на те Паганель, – щойно ви порушили серйозне питання про походження людожерства. Що стало поштовхом до цього: релігійні вірування чи голод? Наразі нам це абсолютно байдуже. Чому існує людожерство? І досі невідомо, але воно існує, і це єдине, про що ми повинні думати.
Паганель мав рацію. Людожерство в Новій Зеландії стало таким самим звичним явищем, як і на островах Фіджі чи на берегах Торресової протоки. Забобони справді відіграють не останню роль у цих огидних звичаях, але часто людожерство існує тому, що в тутешніх місцевостях немає дичини. Дикуни почали вживати людське м’ясо задля вгамування голоду, від якого вони мало не вмирають. Тому-то жерці узаконили цей жахливий звичай, надавши йому характеру релігійного обряду.
До того ж, з погляду марійців, поїдати одне одного – це дуже природно. Місіонери не раз розпитували їх про причини людожерства, на що дикуни відповідали, що риби їдять риб, собаки пожирають людські трупи, люди їдять собак, а собаки один одного. У маорійців навіть є легенда, що нібито одне божество зжерло інше. А раз є такі приклади, то чому вони не мають права поїдати собі подібних? Крім того, новозеландці стверджують, що, пожираючи ворога, вони тим самим знищують його духовну суть і успадковують його душу, силу, звитягу, бо все це міститься переважно в його мозку. Тому людський мозок на бенкетах людожерів вважають найвишуканішою стравою.
А ще Паганель наполягав (і небезпідставно), що головною причиною людожерства є голод. І що траплялися такі випадки навіть у європейських дикунів.
– Так, – додав географ, – людожерство тривалий час вважали нормою серед предків найцивілізованіших народів. Не прийміть за особисту образу, але особливо воно було розвинене у шотландців.
– Справді? – здивувався Мак-Наббс.
– Так, майоре, – підтвердив Паганель. – Якщо ви ознайомитеся з деякими літописами Шотландії, то побачите, якими були ваші предки. Втім, навіть не заглиблюючись у стародавні часи, за царювання Єлизавети, коли Шекспір створив свого Шейлока, шотландського розбійника Севнея Бека стратили за людожерство. Що спонукало його вживати людське м’ясо? Релігійні вірування? Ні, голод.
– Голод? – перепитав Джон Манглс.
– Так, саме голод. Адже не секрет, що в людини є потреба вживати м’ясо, тим самим насичувати свій організм азотом, що міститься в живому м’ясі. Для легенів корисні коренеплоди і крохмаль. Але той, хто хоче бути дужим і активним, має споживати м’ясо тварин, що сприяє утворенню органічних тканин і зміцнює м’язи. Поки маорійці не стануть членами «Вегетаріанського товариства», вони харчуватимуться м’ясом, до того ж людським м’ясом, – уточнив Паганель.
– А чому не м’ясом тварин? – запитав Гленарван.
– Бо в цій країні майже немає тварин. І це слід знати не для того, щоб виправдовувати новозеландців, а щоб пояснити причини їх людожерства. У цьому негостинному краї рідко трапляються не лише чотириногі, а навіть птахи. Тому маорійці завжди харчувалися людським м’ясом. У них навіть є таке поняття, як «сезон людожерства». Так-так, у цивілізованих країнах це мисливський сезон. А в новозеландців у цей період точаться великі війни, після яких цілі племена подають до столу переможців.
– І ви, Паганелю, вважаєте, що людожерство в Новій Зеландії зникне, щойно на її луках почнуть пастися стада овець, биків і свиней? – запитав Гленарван.
– Так, сер. Та поки маорійці відмовляться від людського м’яса, ще досить тривалий час їхнім нащадкам до смаку буде те, що полюбляли їхні предки. За словами маорійців, м’ясо новозеландців на смак подібне до свинини, тільки ще запашніше. А м’ясо білих не смачне, бо білі споживають сіль, що додає їхньому м’ясу особливого присмаку, який не до вподоби ласунам-людожерам.
– Щось вони надто перебірливі, – зауважив майор, – а в якому вигляді вони їдять це м’ясо: смаженому чи вареному?
– І навіщо вам це знати, містере Мак-Наббс? – вигукнув Роберт.
– Якщо мені призначено колись померти в зубах людожера, то я вважаю за краще, щоб мене зварили, – серйозно відповів майор.
– Чому?
– Аби бути впевненим, що мене не з’їдять заживо.
– А як вас живцем зварять? – спантеличив його географ.
– Тоді скажу, що це нелегкий вибір, – відповів майор.
– Хай там як, а знайте, Мак-Наббсе, що новозеландці їдять людей тільки у смаженому або копченому вигляді. Вони чемні й великі гурмани. Що ж до мене, то, зізнаюся, я не хотів би бути з’їденим. Закінчити життя в шлунку дикуна! Фе!
– Отже, зі всього сказаного слід зробити висновок: нам не варто потрапляти до рук дикунів, – заявив Джон Манглс. – Сподіватимемося, що колись вони стануть християнами, і це пом’якшить їхні жорстокі душі.
– Так, сподіватимемося, – відповів Паганель, – але запевняю вас, що дикун, який одного разу скуштував людського м’яса, навряд чи згодом відмовиться від цієї їжі. Я наведу вам два приклади, а ви поміркуйте над цим.
– Розповідайте, Паганелю, – сказав Гленарван.
– Перший випадок описаний у «Хронік де ла Сосьєте» в Бразилії. Якось португальський місіонер натрапив на важкохвору стару бразилійку. Вона вже ледь дихала. Єзуїт поверхово ознайомив її з деякими пунктами християнського віровчення. Потім, утамувавши її духовний голод, він запропонував своїй пацієнтці європейські страви. «На жаль, – відповіла стара, – мій шлунок уже неспроможний перетравлювати їжі. Є лише одна страва, якою мені кортить поласувати, та, на лихо, ніхто тут не може мені її дістати». – «Що ж це таке?» – запитав єзуїт. «Ой, сину мій! Це рука маленького хлопчика. Мені здається, що я залюбки погризла б маленькі кісточки».
– Овва! А хіба вони смачні? – запитав Роберт.
– Відповідь буде у другій історії, – відповів Паганель. – Одного разу якийсь місіонер взявся осуджувати жорстокий і осоружний всякому божеському закону звичай пожирати людське м’ясо. «Більше того, воно, огидне на смак», – додав він. «Батечку мій! – відповів дикун, зблиснувши голодними очима на місіонера. – Кажіть, що ваш бог забороняє вам харчуватися людським м’ясом, але ніколи не стверджуйте, що це несмачно!..»
Розділ VII. Висадка на землю, якої слід було триматися якомога далі
Усе, про що розповідав Паганель, не підлягало сумніву. Жорстокість новозеландців була очевидна, тож висаджуватися на їхньому узбережжі було досить небезпечно. Та наші мандрівники не мали вибору. Навіть якщо ця небезпека була б у сто разів більшою, їм доводилося йти їй назустріч. Джон Манглс усвідомлював необхідність якнайшвидше покинути судно, приречене на близьку загибель. Розраховувати на те, що мандрівників підбере якийсь корабель, було легковажно: «Маккуорі» перебував далеко від маршруту суден, що пливуть до Нової Зеландії. Зазвичай вони проходять або північніше, до Окленда, або південніше, до Нью-Плімута, а бриг сів на мілину між цими двома пунктами, поблизу пустельних берегів Іка-на-Мауї. Береги небезпечні. Тож якщо доля заносить сюди судна, їхні капітани прагнуть якнайскоріше полишити ці місця.
– Коли ми вирушаємо? – запитав Гленарван.
– Завтра о десятій ранку, – відповів Джон Манглс, – коли почнеться приплив. Він доправить нас просто до берега.
Пліт був готовий наступного дня, 5 лютого, близько восьмої ранку. Джон Манглс доклав усіх зусиль, щоб якнайкраще його обладнати. Звісно, що пліт, який сколотили для якорів, не міг доправити на берег і пасажирів, і провіант. Потрібен був кращий пліт, легко керований, здатний подолати дев’ять миль. Його можна було спорудити тільки зі щогл.
Вільсон і Мюльреді розпочали роботу. Вони перерубали весь такелаж, а потім узялися за грот-щоглу.
Нижню частину щогли, стеньгу і брам-стеньгу спиляли і роз’єднали. Основні частини плоту спустили на воду і приєднали до уламків фок-щогли. Усі ці жердини міцно зв’язали між собою тросами, а між ними Джон Манглс розпорядився укріпити півдюжини порожніх бочок – вони мали підтримувати пліт над водою.
На цей міцний фундамент Вільсон із ґратчастих люків набив щось на зразок підлоги, щоби хвилі могли перекочуватися через пліт і вода, не затримуючись, стікала крізь ґрати. До того ж міцно прив’язані навколо плоту порожні діжки утворили своєрідний борт, захищаючи пліт від великих хвиль.
Того ранку Джон Манглс, запримітивши, що дме попутний вітер, розпорядився встановити посередині плоту щоглу. Її укріпили за допомогою вантів і підняли на неї вітрило. Для керування плотом встановили велике весло з широкою лопаттю.
Такий пліт мав витримати удари хвиль. Та чи можливо керувати цим плотом у разі, якщо вітер змінить напрям? На це питання ніхто не міг відповісти. О десятій почали завантаження. Передовсім на пліт знесли їстівні запаси в такій кількості, якої б вистачило до самого Окленда, бо в цьому безплідному краї годі було розраховувати роздобути щось їстівне.
Із запасів, куплених Олбінетом, на бригу збереглося тільки трохи м’ясних консервів. Цього, звичайно, було недостатньо, тож довелося запастися нехитрою провізією брига: старими морськими сухарями і двома діжками солоної риби. Стюарда це дуже засмутило.
Продукти склали в герметично закупорені, непроникні для морської води ящики, які спустили на пліт і прикріпили до щогли товстими найтовами. Дбайливо склали у безпечному місці рушниці і набої. На щастя, мандрівники мали вдосталь карабінів і револьверів.
Прихопили із собою також невеликий якір на випадок, якщо не вдасться дістатися до берега з припливом і доведеться чекати наступного.
О десятій почався приплив. Дув слабкий північно-західний вітер.
– Усе готове? – запитав Джон Манглс.
– Так, капітане! – відповів Вільсон.
– На посадку! – скомандував Джон Манглс.
Леді Гелена і Мері Грант спустилися на пліт по грубих сходах із тросу й повсідалися біля щогли на ящики з провізією. Їхні супутники розмістилися навколо них. Вільсон узявся за кермо. Джон Манглс став біля вітрила. Мюльреді перерубав канат, яким пліт був прикріплений до брига. Підняли вітрило, і пліт поплив до берега.
До острова було дев’ять миль. У шлюпці з вправними веслярами цю відстань можна було подолати за три години, але пліт не міг плисти так швидко. За такого вітру берега можна буде дістатися за один приплив, та якщо вітер ущухне, то відплив понесе пліт назад у море і доведеться кинути якір в очікуванні наступного припливу. Таке складне становище дуже непокоїло Джона Манглса. Проте він вірив в успіх. Вітер дужчав. Приплив почався о десятій годині. Берега слід дістатися не пізніше третьої дня, інакше доведеться стати на якір.
Початок був непоганий. Під хвилями припливу дедалі рідше траплялися чорні верхівки рифів і жовтих піщаних мілин. Аби уникнути зіткнення з підводними скелями, потрібні були увага і неабияка спритність.
О дванадцятій годині пліт був за п’ять миль од берега. Небо стояло ясне, тож навіть із цієї відстані можна було розгледіти обриси узбережжя. На північному сході чітко вимальовувалась гора заввишки 2 500 футів. Її чудернацький силует скидався на профіль мавпи, що кривиться, відкинувши голову назад. Згідно з мапою, гора Піронжія височіла точно на тридцять восьмій паралелі.
О пів на першу Паганель примітив, що хвиля припливу сховала всі підводні скелі.
– Крім однієї, – мовила Гелена.
– Якої? – поцікавився Паганель.
– Он тієї, – Гелена вказала на чорну цятку за милю попереду.
– Слід запам’ятати це місце, аби не наразитися на скелю, бо скоро приплив і її вкриє водою.
– Вона розташована точнісінько на півночі гори, – сказав Джон Манглс. – Вільсоне, гляди не пропусти її.
– Так, капітане, – відповів матрос, налягаючи усім тілом на стернове весло.
За півгодини подолали ще півмилі. Але чорна плямка так само здіймалась над водою. Джон уважно вдивлявся в неї і, щоб краще розгледіти, взяв підзорну трубу Паганеля.
– Це не скеля, це якась річ, що плаває, підносячись і опускаючись на хвилях.
– Може, це якийсь уламок щогли з «Маккуорі»? – припустила Гелена.
– Ні, – заперечив Гленарван, – жодний уламок не міг відплисти так далеко від судна.
– Я знаю, що це! – вигукнув Джон Манглс. – Це ялик!
– Ялик з нашого брига! – вихопилось у Гленарвана.
– Так, сер, перевернутий ялик із брига!
– Бідолашні! – скрикнула Гелена. – Вони загинули!
– Так, – тієї темної ночі вони були приречені на смерть, – відповів Джон Мангс, – серед таких підводних скель, у бурхливому морі, вони йшли назустріч смерті.
Кілька хвилин пасажири сиділи мовчки. Вони дивились на ялик, що наближався до них. Найімовірніше, він перевернувся десь за чотири милі від берега. Без сумніву, всі, хто там був, загинули.
– А ялик може нам іще пригодитися, – зауважив Гленарван.
– Прямуй до нього, Вільсоне, – наказав Джон Манглс.
Матрос повернув. Вітер поволі вщухав, тож до ялика дісталися близько другої години. Мюльреді спритно підтягнув ялик до борту плота.
– Порожній?
– Так, капітане, – відповів матрос, – човен порожній та ще й із пробоїнами. Він нам не потрібен.
– То ним не можна скористатися? – спитав Мак-Наббс.
– Хіба що спалити, – відповів Джон Манглс.
– А жаль. У цьому ялику ми могли б дістатися Окленда, – зітхнув Паганель.
– Нічого не вдієш, месьє Паганелю, – відповів на те Джон Манглс. – Та краще вже плисти бурхливим морем ось на такому плоту, ніж на ненадійному ялику. Його ж потрощить навіть від слабкого удару! Ні, ялик нам не придасться.
– Як знаєте, Джоне, – мовив Гленарван.
– Рушай, Вільсоне, до берега! – гукнув молодий капітан.
Приплив мав тривати ще годину. За цей час пліт пройшов дві милі. Але бриз майже ущух і став повівати від берега. Пліт зупинився. Невдовзі силою відпливу його почало знову відносити в море.
– Кидай якір! – вигукнув Джон.
Мюльреді кинув якір. Пліт швидко понесло назад, але його стримав міцно натягнутий канат. Вітрило згорнули, мандрівники приготувалися до тривалої стоянки. Наступного припливу слід було чекати о дев’ятій вечора, та Джон Манглс не наважувався плисти вночі, тож пліт мав стояти на якорі до п’ятої години ранку. Земля була вже за три милі.
На поверхні моря знялась досить сильна хвиля, здавалось, вона жене просто до берега. Гленарван, дізнавшись, що вони мають ніч провести на воді, поцікавився у капітана, чому він не скористається з цієї хвилі, щоб наблизитись до берега. На що капітан відповів:
– Сер, це зорова омана. Хвиля тільки здається рухливою, насправді вона нікуди не біжить. Це лише коливання водних молекул на поверхні моря. Киньте в воду якусь тріску, і ви переконаєтесь, що вона не зрушить з місця, аж поки її не підхопить приплив. Отже, ми маємо лише терпляче чекати.
– І пообідати, – додав майор.
Олбінет витяг кілька шматків сушеного м’яса і з десяток сухарів. Стюард мало не згорів із сорому, пропонуючи таке злиденне меню, але всі їли залюбки, навіть жінки, яких не бентежила сильна хитавиця. Пліт, опираючись натискові хвиль, натягував канат. Короткі хвилі безперестанку гойдали його і так струшували, начебто він весь час наражався на підводні скелі. Канат дуже стирався, тож Джонові доводилося щопівгодини попускати його на цілий брас, інакше він би перетерся і пліт понесло б у відкрите море.
Надходила ніч. Темрява швидко насувалася, і незабаром земля розтанула в пітьмі. Хтось із мандрівників поринув у тривожний сон, а хтось не склепив повік і на мить. Світанок зустріли, знеможені втомою.
Почався приплив, вітер знову подув з моря. Була шоста година ранку. Джон Манглс наказав витягти якір. Але той так глибоко вгруз у пісок, що вирвати його без брашпиля було неможливо. Джон Манглс наказав обрубати линву, хоч цим позбавляв мандрівників можливості зупинитись у морі, якщо приплив не донесе їх до берега. Підняли вітрило, і пліт поволі поплив. Вдало обійшли рифи, але через змінний вітер пліт рухався надто повільно. Інколи навіть здавалося, наче він стоїть на місці. Таким важким видався шлях до Нової Зеландії, до берегів якої було так небезпечно приставати!
О дев’ятій до землі залишалось трохи менше милі. Та підводні скелі так і не зникли. Слід було знайти безпечне місце для висадки. Вітер зрештою зовсім стих, вітрило повисло, та ще й водорості затримували просування плота. Тепер лише приплив ніс пліт до берега.
О десятій годині Джон упевнився, що вони вже зовсім не просуваються вперед, а до берега залишалось добрих три кабельтових. У них більше не було якоря, то невже пліт знову викине у відкрите море?
Джон Манглс із тривогою вдивлявся у цю недоступну для них землю. На щастя (цього разу і справді на щастя), пліт зупинився. Він сів на мілину за двадцять п’ять брасів од берега.
Гленарван, Роберт, Вільсон і Мюльреді пірнули у воду й міцно закріпили канатами пліт до виступів скель. Жінок з такою обережністю перенесли на руках, що ті навіть ніжок не намочили.
Нарешті мандрівники ступили на землю Нової Зеландії: такої жаданої і такої небезпечної водночас!
