Текст книги "Діти капітана Гранта"

Автор книги: Жу́ль Ґабріе́ль Ве́рн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 35 страниц)

Розділ VIII. Ще одна хороша людина на «Дункані»

Завдяки попутній течії біля берегів Північної Африки яхта швидко наближалася до екватора. 30 серпня замаячив острів Мадейра.

Гленарван, як і обіцяв, запропонував кинути якір і висадити ученого на берег.

– О, лорде, – сказав Паганель, – я буду відвертий із вами. Скажіть, а чи мали ви намір до зустрічі зі мною зробити зупинку біля Мадейри?

– Ні, – відповів Гленарван.

– Тоді дозвольте використати мою злощасну неуважність. Острів Мадейра добре відомий. Він зовсім не цікавий для географа. Про нього все сказано, все написано; до того ж знамените колись місцеве виноробство нині цілковито занепало. Вдумайтеся лишень: на Мадейрі більше не залишилося виноградників! 1813 року там виробляли 20 000 піп [21]21
  Піпа – 50 гектолітрів.


[Закрыть]вина, у 1845 році вже 2 669 піп, а нині не виробляють навіть 500 піп. Сумне явище! Отже, якщо ви не заперечуєте, то зсадіть мене поблизу Канарських островів…

– Що ж, тоді зробимо зупинку біля Канарських островів, – відповів Гленарван, – нам це також по дорозі.

– Я знаю, любий лорде. Канарські острови складаються із трьох груп і є надзвичайно цікавими для дослідження. Годі говорити про пік Тенеріфе, який я завжди мріяв побачити. Це чудова нагода. Я скористаюся нею, очікуючи на судно, яке доправить мене до Європи, піднімуся на цю знамениту гору.

– Як забажаєте, дорогий Паганелю, – мимоволі всміхаючись, відповів Гленарван.

Він мав право всміхатися.

Канарські острови розташовані неподалік Мадейри, за якихось 250 миль, – нікчемна відстань для такої швидкохідної яхти, як «Дункан».

31 серпня о другій годині дня Джон Манглс і Паганель походжали палубою. Француз закидав співбесідника питаннями щодо Чилі.

– Пане Паганелю! – раптом урвав його капітан, указуючи на якусь точку на півдні горизонту.

– Що, любий капітане? – відгукнувся учений.

– Погляньте он у той бік. Ви нічого не бачите?

– Нічого.

– Ви не туди дивитеся. Дивіться не на горизонт, а вище, на хмари.

– На хмари? Нічого не бачу.

– Зараз погляньте на вістря бушприта.

– Нічого не бачу.

– Ви не хочете бачити! Ми ж перебуваємо за 40 миль од піка Тенеріфе, його гострий гребінь чітко окреслився на горизонті.

Хотів Паганель бачити, та не бачив. Однак перегодя, аби не зажити слави сліпця, довелося погодитися з Джоном Манглсом.

– Ну нарешті ви побачили, – заспокоївся капітан.

– Так, так, бачу, ясно бачу. Як? Це і є славнозвісний пік Тенеріфе? – зневажливо запитав географ.

– Саме так.

– А мені здається, ніби це не дуже висока гора.

– Проте вона здіймається на 11 000 футів над рівнем моря.

– Монблан значно вище!

– Можливо, та коли вам доведеться дертися на неї, то вам мало не видасться!

– Підніматися? Підніматися на пік Тенеріфе? Дорогий капітане, після Гумбольдта і Бонплана? Геніальний Гумбольдт піднявся на цю гору і так детально описав її, що тут нічого не додаси. Він позначив п’ять зон: зону виноградників, зону лаврів, зону сосен, зону альпійського вересу і, нарешті, безплідну зону. Гумбольдт дістався найвищої точки піку Тенеріфе, де навіть нікуди було сісти. З вершини гори перед його поглядом розстилався простір, завбільшки із чверть усієї Іспанії. Потім він спустився в жерло вулкана, до самісінького дна цього згаслого кратера.

Постає питання: що мені в біса робити на цій горі після такої великої людини?

– Справді, після нього вам нових відкриттів не здійснити, – погодився Джон Манглс. – Вам і справді буде нудно чекати судно в цьому порту. Там годі знайти для себе розваг.

– Отож бо й воно, – сміючись відповів Паганель. – Та скажіть, любий Манглсе, хіба на островах Зеленого Мису немає зручних стоянок?

– Звісно, є. У Вілья-Прайя дуже легко сісти на пароплав, що прямує до Європи.

– А крім того, є ще одна перевага, – зауважив Паганель, – острови Зеленого Мису розташовані поблизу Сенегалу, і там я зустріну співвітчизників. Я знаю, цю групу островів вважають малоцікавою, пустельною, та й клімат там не вельми корисний для здоров’я. Проте географові все цікаво. Уміти бачити – це наука. Є люди, які не вміють бачити, – подорожуючи, вони збагачуються свіжими враженнями не більше за равликів. Та повірте мені, я не такий.

– Як вам буде завгодно, пане Паганелю, – відповів Джон Манглс. – Я певен, що ваше перебування на островах Зеленого Мису збагатить географічну науку. Ми все одно повинні зупинитися там, аби поповнити запаси вугілля, і ви нас не затримаєте.

По цих словах капітан узяв курс на західні береги Канарських островів.

Знаменитий пік Тенеріфе залишився за кормою «Дункана», і, прямуючи швидким ходом, 2 вересня о п’ятій годині ранку яхта перетнула тропік Рака. Погода змінилася. Повітря зробилося важким і вологим, яким воно буває в період дощів. Цю пору іспанці називають «часом калюж». Вельми обтяжлива погода для мандрівників, одначе корисна для жителів африканських островів, які потерпають од браку лісів, а відтак і вологи. Бурхливе море завадило пасажирам перебувати на палубі, натомість у кают-компанії не вщухали бесіди.

3 вересня Паганель заходився пакувати свої речі, готуючись до висадки на берег. «Дункан» лавірував між островами Зеленого Мису. Яхта минула острів Сель, безплідний і похмурий, немов піщана могила, пройшла вздовж величезних коралових рифів, залишила осторонь острів Сен-Жак, із півночі на південь оперезаний ланцюгом базальтових гір, увійшла до бухти Вілья-Прайя і стала на якір. Погода була жахлива, бушував прибій, попри те, що бухта була захищена від морських вітрів. Дощ лив як із відра, і крізь потоки ледве проглядалося місто, розташоване на величезній рівнині. Крізь густу дощову завісу острів виглядав доволі похмуро.

Леді Гленарван не вдалося побувати в місті. Вугілля вантажили з неабиякими труднощами. Тож пасажири «Дункана» почувались наче під домашнім арештом. У той час як море і небо в неозорому хаосі змішували свої води, їм не залишалося нічого іншого, як сидіти в кают-компанії. Звісно, переважно говорили про погоду. Кожен висловлював свою думку, окрім майора, який із такою ж байдужістю споглядав би і всесвітній потоп.

Паганель ходив, похитуючи головою.

– Наче навмисне така погода, – повторював він.

– Так, стихія повстала проти нас, – погоджувався з ним Гленарван.

– Все одно моє буде зверху!

– Не можете ж ви знехтувати такою зливою, – зауважила леді Гелена.

– Особисто я, добродійко, не боюся жодної зливи, ось тільки за багаж та інструменти лячно: все пропаде.

– Небезпечна лише висадка, – зауважив Гленарван, – але щойно ви потрапите до Вілья-Прайя, одразу ж непогано влаштуєтеся. Щоправда, там трохи брудно – розумієте, сусідство з мавпами та свинями… Одначе мандрівник не повинен бути вибагливий. До того ж можна сподіватися, що за сім-вісім місяців вам таки вдасться відплисти до Європи.

– Сім-вісім місяців! – скрикнув Паганель.

– Так, не раніше, адже в період дощів судна рідко заходять на острови Зеленого Мису. Та ви можете з користю провести час. Цей архіпелаг ще мало вивчений у галузі топографії місцевості, кліматології, етнографії та гіпсометрії [22]22
  Гіпсометрія – вимірювання рельєфу місцевості.


[Закрыть]. Тут є над чим попрацювати.

– Ви зможете зайнятися обстеженням великих рік, – додала леді Гелена.

– Тут немає ріки, добродійко, – відповів Паганель.

– То займіться невеличкими річками.

– Їх також немає.

– Тоді якимись потоками, стрімчаками…

– Їх також не існує.

– У такому разі вам доведеться звернути увагу на ліси, – промовив майор.

– Для того щоб був ліс, потрібні дерева, а тут дерев немає.

– Приємний край, що й казати! – відгукнувся майор.

– Тіштеся, шановний Паганелю, – мовив Гленарван, – вам залишаються гори.

– О, сер! Гори тут невисокі й нецікаві. До того ж їх давно досліджено.

– Досліджено? – здивувався Гленарван.

– Так. Мені, як завжди, не щастить. Якщо на Канарських островах мене випередив Гумбольдт, то тут мене випередив геолог Шарль Сен-Клер Девіль.

– Невже?

– На жаль, це так! – тужливо відповів Паганель. – Цей учений перебував на борту французького корвета «Рішучий», коли той стояв поблизу островів Зеленого Мису. Він піднявся на найцікавішу вершину архіпелагу – на вулкан острова Фого. То що мені залишається робити?

– Справді, це сумно, – промовила Гелена. – І що ви, пане Паганелю, думаєте робити?

Паганель якийсь час мовчав.

– Їй Богу, вам слід було висадитися на Мадейрі, хоч там уже й не виробляють вино, – зауважив Гленарван.

Учений секретар Паризького Географічного товариства і далі мовчав.

– Я б не квапився з висадкою, – заявив майор таким тоном, яким сказав би: «Я б негайно зійшов на берег».

– Вельмишановний Гленарван, – нарешті урвав мовчанку Паганель, – де ви маєте намір зробити наступну зупинку?

– О, не раніше ніж у Консепсьйоні.

– Хай йому чорт! Це дуже далеко від Індії!

– Аніскільки: щойно обігнувши мис Горн, «Дункан» почне наближатися до Індії.

– Сумніваюся.

– До того ж, – продовжив серйозно Гленарван, – яка різниця – потрапите ви до Ост– або Вест-Індії?

– Тобто?

– Бо мешканці пампи в Патагонії такі ж самі індіанці, як тубільці Пенджабу.

– А знаєте, сер, – вигукнув Паганель, – ось це б мені ніколи не спало на думку!

– А золоту медаль, шановний Паганелю, – продовжував Гленарван, – можна заслужити в будь-якій країні. Всюди можна працювати, проводити дослідження та здійснювати відкриття: і в Кордильєрах, і в горах Тибету.

– А мої дослідження річки Яру-Дзангбо-Чу?

– Пусте, ви досліджуватимете Ріо-Колорадо. Ця велика ріка ще мало вивчена, і, судячи з мап, географи досить довільно позначили її.

– Знаю, мій шановний лорде. Трапляються всілякі помилки. Я не маю жодних сумнівів, що Географічне товариство мене так само охоче відряджало б до Патагонії, як і до Індії. Але ця ідея раніше не спадала мені на думку.

– Як наслідок вашої надзвичайної неуважності…

– А чому б вам не мандрувати разом з нами, пане Паганелю? – запропонувала ученому найлюб’язнішим тоном леді Гелена.

– Шановна! А моє відрядження?

– Попереджаю вас: ми пройдемо Магеллановою протокою, – зауважив Гленарван.

– Сер, ви спокусник!

– Додам, що ми побуваємо в порту Голоду.

– Порт Голоду! – вигукнув зусібіч атакований француз. – Відомий в усіх географічних літописах порт!

– Зауважте, пане Паганелю, – вела далі Гелена, – ваша участь в експедиції прославить Францію нарівні з Шотландією.

– Звичайно!

– Географ принесе користь нашій експедиції. Що може бути прекрасніше за науку, що служить людству!

– Чудова фраза, леді.

– Повірте мені: як і ми, ви маєте скоритися волі випадку, точніше, волі провидіння, що послало нам цей документ. Ми рушили в путь. Провидіння привело вас на борт «Дункана», не полишайте ж яхту.

– Сказати вам, друзі мої, що я думаю? – запитав Паганель. – Мені здається, що всім вам дуже хочеться, щоб я залишився.

– Вам самому, Паганелю, страшенно хочеться залишитися, – відповів на те Гленарван.

– Ваша правда! – вигукнув учений-географ. – Та я боявся бути докучливим.

Розділ IX. Магелланова протока

Усі на яхті зраділи Паганелевому рішенню. Юний Роберт із таким запалом кинувся йому на шию, що поважний секретар Географічного товариства ледь утримався на ногах.

– Жвавий хлопчик! – сказав Паганель. – Я навчу його географії.

А оскільки Джон Манглс вирішив зробити з Роберта моряка, Гленарван – мужнього легіня, майор – незворушного індивіда, леді Гелена – добросерду і шляхетну істоту, а Мері Грант – вдячного учня таких чудових учителів, то, вочевидь, юному Гранту належало стати неабиякою людиною.

На «Дункані» закінчили завантаження вугілля, і нарешті яхта полишила ці похмурі місця. Узявши курс на захід, «Дункан» потрапив у течію, що проходила поблизу берегів Бразилії, а 7 вересня при сильному північному вітрі перетнув екватор і опинився у водах Південної півкулі.

Нічого не перешкоджало вдалому плаванню. Усі вірили в успіх експедиції.

Здавалося, шанси знайти капітана Гранта зростали з кожним днем. Найбільше в це вірив капітан «Дункана», що пояснювалося його палким бажанням бачити міс Мері спокійною і щасливою. Він так захопився юною дівчиною і так невміло приховував свої почуття, що всі, крім нього самого й Мері Грант, помітили це. Що ж до вченого-географа – той почувався найщасливішою людиною у всій Південній півкулі. Він цілісінькими днями вивчав географічні мапи, розкладені на столі в кают-компанії, що слугувало причиною щоденних сутичок із містером Олбінетом, якому він заважав накривати на стіл. У цих суперечках усі вболівали за Паганеля, за винятком майора, який ставився до географії з властивою йому байдужістю, особливо в обідню пору. Крім того, натрапивши серед суднового вантажу на ящики з численними книгами, що належали помічникові капітана, і відшукавши серед них кілька томів іспанською мовою, Паганель вирішив опанувати мову Сервантеса. Цією мовою ніхто на яхті не володів. Знання іспанської мало полегшити географові вивчення чилійського узбережжя.

Маючи здібності поліглота, Паганель сподівався вільно спілкуватися новою для нього мовою ще до прибуття яхти в Консепсьйон, а поки він затято вивчав іспанську й постійно бубонів собі під носа незрозумілі слова.

Коли знаходилась вільна годинка, він примудрявся займатися з Робертом. Учений викладав йому історію материка, до якого так стрімко наближався «Дункан».

10 вересня яхта перебувала під 5°37´ широти і 37°15´ довготи.

Від Паганеля Гленарван дізнався якусь історичну подробицю, яка, либонь, не була відома більшості найосвіченіших людей. Паганель переказував історію відкриття Америки і, розповідаючи про видатних мореплавців, шляхом яких тепер прямував «Дункан», воскресив образ Христофора Колумба, стверджуючи, ніби видатний генуезець помер, і гадки не маючи, що відкрив Новий Світ.

Слухачі голосно запротестували, але Паганель стояв на своєму.

– Це цілком достеменно, – казав він. – Я зовсім не хочу применшувати слави Колумба, але цей факт неспростовний. Наприкінці XV століття люди прагнули полегшити відносини з Азією і західними шляхами вийти на схід. Словом, хотіли знайти найкоротший шлях до «країни прянощів». Ось яке завдання стояло перед Колумбом. Він здійснив чотири подорожі, підходив до Америки біля Кайманових островів, Гондурасу, Москітного берега, Нікарагуа, Верагуа, Коста-Ріки і Панами, але вважав, що ці землі належать Японії і Китаю. Він помер, так і не дізнавшись про існування величезного материка, який, на жаль, навіть не успадкував його імені.

– Я готовий повірити вам, вельмишановний Паганелю, – відгукнувся Гленарван. – Проте мене дивує, і я прошу вас пояснити мені, які мореплавці приписали Колумбові честь відкриття Америки?

– Його наступники: Охеда, який супроводжував його в подорожах, Вінсенте Пінсон, Веспуччі, Мендоса, Бастідас, Кабрал, Соліс, Бальбоа. Усі вони пройшли вздовж східних берегів Америки, позначаючи на мапі кордони; триста шістдесят років тому їх несла на південь та ж бистрина, що нині несе і нас. Уявіть собі, друзі мої: ми перетнули екватор саме в тому місці, де перетнув його Пінсон останнього року XV століття, а зараз ми наближаємося до 8° південної широти, під яким Пінсон пристав колись до берегів Бразилії. Роком пізніше португалець Кабрал спустився ще південніше, до порту Сегуро. Потім мореплавець Веспуччі під час своєї третьої експедиції, 1502 року, просунувся ще південніше. 1508 року Вінсенте Пінсон і Соліс об’єдналися для спільного дослідження американських берегів, а 1514 року Соліс відкрив гирло річки Ла-Плата, де був розтерзаний тубільцями, і честь першим обігнути новий материк випала на долю Магеллана. Великий мореплавець у 1519 році проплив із п’ятьма суднами вздовж берегів Патагонії, відкрив порт Десеадо, порт Сан-Хуліан, де надовго затримався, під 52° широти відкрив протоку Онз-Міль В’єрж (Одинадцять Тисяч Наречених), яку згодом назвали на його честь, і 28 листопада 1520 року вийшов у Тихий океан. О! Що мав відчувати Магеллан, як калатало його серце, коли на горизонті він побачив невідоме море, що виблискувало у променях сонця!

– Як би мені хотілося бути на його місці! – вигукнув Роберт, якого надихнули слова географа.

– І мені, мій хлопчику, і я не пропустив би такої нагоди, якби народився триста років тому.

– Тоді сумно було б нам, пане Паганель, – зауважила леді Гелена, – бо зараз ви не сиділи б із нами на палубі «Дункана» і ми не почули б цих чудових історій.

– Не я, то хтось інший розповів би вам про це, шановна, і додав би, що західний берег Америки дослідили брати Пісарро. Ці мужні шукачі пригод були засновниками міст Куско, Кіто, Ліма, Сантьяґо, Вільярріка, Вальпараїсо і Консепсьйон, куди прямує «Дункан». З відкриттями братів Пісарро збіглися в часі відкриття Магеллана, і на превелике задоволення вчених Старого Світу контури американських берегів було нанесено на мапу.

– А я прагнув би ще нових відкриттів, – заявив Роберт.

– А навіщо? – запитала Мері, дивлячись на юного брата, захопленого розповіддю Паганеля.

– А й справді, мій хлопчику, навіщо? – з підбадьорливою усмішкою запитав лорд Гленарван.

– Бо мені цікаво дізнатися, що там, за Магеллановою протокою.

– Браво, друже мій! – вигукнув Паганель. – І я спробував би дізнатися, чи простягається материк до Південного полюса, чи там відкрите море, як припускав ваш співвітчизник Дрейк. Не сумніваюся, що якби Роберт Грант і Жак Паганель жили у XVII столітті, то вони вирушили б услід за двома вельми допитливими голландцями, Схоутеном і Лемером, аби відгадати цю географічну загадку.

– Це були вчені? – запитала леді Гелена.

– Ні, просто відважні купці, яких мало цікавив науковий бік відкриттів. У ту пору існувала голландська Ост-Індська компанія, якій належало виняткове право провозити товари через Магелланову протоку. А оскільки у той час крім цієї протоки іншого шляху до Азії не знали, то Ост-Індська компанія поводилась, як загарбниця. Кілька купців вирішили боротися з цією монополією, намагаючись відкрити іншу протоку. До таких належав Ісаак Лемер, людина розумна й освічена. Він спорядив за свій кошт експедицію, яку очолили його племінник Якоб Лемер і Схоутен, досвідчений моряк родом із Горно. Відважні мореплавці вирушили в червні 1615 року, майже через століття після Магеллана. Вони відкрили нову протоку між Штатами і Вогняною Землею та назвали її протокою Лемера, а 12 лютого 1616 року обігнули прославлений мис Горн, який має більше підстав називатися мисом Бур, аніж його побратим, мис Доброї Надії.

– Як би я хотів там побувати! – вигукнув Роберт.

– Так, ти маєш рацію, мій хлопчику, бо це справжня радість! – натхненно мовив Паганель. – Чи є більше задоволення, більша втіха за те відчуття, що охоплює мореплавця, коли він наносить на суднову мапу свої відкриття?! Він бачить нові землі, острів за островом, мис за мисом, вони немов спливають із морських надр! Спершу контури цих земель нечіткі, уривчасті, ламані. Та поступово відкриття доповнюють одне одного, лінії уточнюються, пропуски на мапах поступаються місцем штрихам, контури бухт врізаються в суходіл, миси увінчують досліджені береги, і ось, нарешті, новий материк у всій своїй красі з його озерами, річками, потоками, горами, долинами, рівнинами, селами, містами і столицями виникає на глобусі. О друзі мої! відкривати невідомі землі – значить творити, переживати хвилювання й несподіванки! Однак нині це джерело майже вичерпано: все відомо, все досліджено, всі нові береги й материки нанесені на мапу, і нам, теперішнім географам, більше нічого робити.

– Ну що ви, Паганелю, роботи купа, – заперечив Гленарван.

– Що ж мені робити?

– Те, що робимо ми!

А яхта тим часом мчала із вражаючою швидкістю маршрутом Веспуччі й Магеллана. 15 вересня вона перетнула тропік Козерога і взяла курс на знамениту протоку. Подеколи ледь помітною смугою на горизонті вимальовувалися низькі береги Патагонії, та вони були на відстані більше десяти миль од яхти, і, вдивляючись крізь знамениту підзорну трубу, Паганель ніяк не міг їх розгледіти.

25 вересня «Дункан» плавно ввійшов у Магелланову протоку. Зазвичай цим шляхом пливуть торгові судна, що прямують до Тихого океану.

Магелланова протока завдовжки має лише 376 миль, але настільки глибока, що нею можуть проходити величезні судна навіть поблизу берегів, її дно зручне для якірних стоянок. Уздовж берегів багато джерел прісної води, велика кількість доступних і затишних гаваней – таких переваг немає ні в протоці Лемера, ні тим паче біля грізного скелястого мису Горн, де повсякчас навісніють урагани і шторми.

Перші години плавання Магеллановою протокою, протягом приблизно 60—80 миль до мису Грегорі, береги були пологими та піщаними. Жак Паганель боявся пропустити бодай якийсь прибережний куточок, бодай якусь частину протоки. Плисти належало близько тридцяти шести годин, а панорама берегів, залитих сяєвом південного сонця, поза сумнівом, заслуговувала на напружене й захоплене споглядання. Уздовж північних берегів людей не було видно, кілька тубільців сновигали лише по голих скелях Вогняної Землі.

Паганель нарікав на те, що йому не довелося побачити жодного патагонця; його це сердило, а супутників тішило.

– Патагонія без патагонців – це не Патагонія, – роздратовано товкмачив вчений.

– Потерпіть, шановний мій географе, скоро ми побачимо патагонців, – утішав його Гленарван.

– Я не певен у цьому.

– Але ж вони існують, – зауважила леді Гелена.

– Дуже сумніваюся, шановна, оскільки не бачу жодного.

– Та ж назва «патагонці» іспанською означає «довгоногі», і дали її не уявним створінням.

– О! Назва нічого не означає! – вигукнув Паганель, котрий дуже любив сперечатися і завжди вперто стояв на своєму. – Крім того, взагалі невідомо, як їх називають.

– Невже! – вигукнув Гленарван. – А ви знали про це, майоре?

– Ні, – відповів Мак-Наббс, – і я не заплатив би жодного шотландського фунта стерлінгів за те, щоб дізнатися.

– Однак вам доведеться про це дізнатися, байдужа ви людино! – вигукнув Паганель. – Магеллан назвав тубільців «патагонцями», це правильно, та вогнеземельці називають їх «тіременеї», чилійці – «каукалу», колоністи Кармена – «теуельче», арауканці – «вільче». У Бугенвіля вони відомі під ім’ям «чайхі», а самі себе вони величають загальним ім’ям «іпокен». Так от, я вас і запитую, як їх слід називати і чи може взагалі існувати на світі такий народ, який має стільки імен?

– Оце так доказ! – вигукнула Гелена.

– Цей доказ припустимий, – сказав Гленарван, – але, сподіваюся, наш друг Паганель визнає: якщо існує сумнів щодо назви патагонців, то щодо їхнього зросту всі однакової думки?

– Ніколи не погоджуся з цією жахливою безглуздістю! – вигукнув Паганель.

– Вони високі на зріст, – наполягав Гленарван.

– Не знаю.

– Вони невисокі? – запитала леді Гелена.

– І цього ніхто не може стверджувати.

– Ну тоді середнього зросту? – промовив Мак-Наббс, аби всіх примирити.

– Не знаю.

– Ну це вже надто! – вигукнув Гленарван. – Мандрівники, які їх бачили…

– Мандрівники, які їх бачили, – перебив його Паганель, – суперечать один одному. Магеллан стверджував, ніби його голова ледве досягала їм до поясу…

– Ну ось бачите!

– Так, але Дрейк стверджує, що англійці вищі за найвищого патагонця.

– Щодо англійців, то я маю великі сумніви, – презирливо зауважив майор. – Ось якби він порівняв їх із шотландцями!

– Кевендіш стверджує, що патагонці кремезні й високі – продовжував Паганель. – Гокінс стверджує, ніби вони велетні, Лемер і Схоутен повідомляють, що вони мають зріст 11 футів.

– Чудово! Свідчення цих людей заслуговує на довіру, – зауважив Гленарван.

– Так, але на таку ж довіру заслуговують Вуд, Нарборо і Фолькнер, а за їхніми словами, патагонці – люди середнього зросту. Щоправда, Байрон, Ла Жіроде, Бугенвіль, Веллс і Картерс доводять, що зріст патагонців у середньому дорівнює шести футам шести дюймам, тоді як пан д’Орбіньї, учений, котрий ліпше за всіх знає цю країну, стверджує, що їхній середній зріст сягає п’яти футів чотирьох дюймів.

– Але де ж тоді істина серед усіх цих розбіжностей? – запитала леді Гелена.

– Істина полягає в тому, – відповів Паганель, – що у патагонців ноги короткі, а тулуб довгий. Жартома можна висловитися так: ці люди мають зріст шість футів, коли сидять, і п’ять – коли стоять.

– Браво ученому! – вигукнув Гленарван. – Правильно сказано!

– Лише в тому разі, якщо патагонці взагалі існують, – продовжував Паганель. – А зараз, друзі мої, скажу вам на завершення, що Магелланова протока прекрасна і без патагонців.

У цей час яхта оминала півострів Брансвік, просуваючись між двома мальовничими берегами. Серед дерев промайнули чилійський прапор і дзвіниця церкви.

Тепер протока звивалася серед величних гранітних масивів. Підніжжя гір ховалися в гущавині величезних лісів, а їх вершини, вкриті шапкою вічних снігів, були оповиті пеленою хмар. На південному заході на 6 500 футів здіймалася вершина гори Тарн.

Після тривалих сутінків настала ніч. Денне світло непомітно згасало, на землю лягли м’які тіні. Небо вкрилося яскравими зірками, і сузір’я Південного Хреста вказувало мореплавцям шлях на Південний полюс. Цей морок осявали зорі, що замінювали в цих краях маяки цивілізованих країн, а тому яхта сміливо продовжувала шлях, не кидаючи якоря у жодній зі зручних для стоянки бухт, якими рясніє навколишнє узбережжя.

Часто яхтові реї торкалися гілок південних буків, що схилялися до хвиль, нерідко гвинт скаламучував води у гирлах великих річок, полохаючи диких гусей, гаршнепів, чирків і все пернате царство цих болотистих місцин. Незабаром показалися руїни та обвали, яким ніч надавала величного вигляду, – то були сумні решки колись покинутої колонії, чия доля назавжди спростовує уявлення про те, що місцевість тут родюча, а ліси багаті дичиною. «Дункан» проходив повз порт Голоду.

Тут у 1581 році поселилися чотириста іспанських емігрантів на чолі із Сарм’єнто – засновником міста Сан-Феліпе. Частина поселенців загинула від лютих морозів, голод добив тих, кого пощадила зима, і корсар Кевендіш, який у 1587 році відвідав колонію, застав останнього з чотирьохсот нещасних емігрантів, що помирав од голоду на руїнах міста. Сан-Феліпе проіснувало лише шість років, але, здавалося, що вже прожило шість сторіч.

Яхта пропливала вздовж відлюдних берегів. Удосвіта вона проходила вузькою протокою перешийка, по берегах якого тулилися буки, ясені й берези. Було видно високі гори, оповиті щільною дикою терниною, а над ними здіймався Баклендський обеліск.

Мандрівники оминули гирло бухти Сан-Ніколас, яку Бугенвіль назвав колись бухтою Французів. Поодаль пустували тюлені й величезні кити. Ці океанічні гіганти викидали потужні водограї, які було видно на відстані чотирьох миль. Нарешті «Дункан» обігнув мис Фроуерд, покритий останніми снігами. Над південним берегом протоки, на Вогняній Землі, здіймалася гора Сарм’єнто – гігантське нагромадження скель, розпанахане грядою хмар, які утворюють щось на зразок повітряного архіпелагу.

Саме мисом Фроуерд закінчується Американський материк, бо мис Горн – це всього лишень кам’янистий острів, загублений серед океану під 56° південної широти.

Між півостровом Брансвік і островом Десоласьйон протока звужується ще більше. Цей довгий острів розпластався серед безлічі дрібних острівців, немов величезний кит, що завалився на берег, усіяний валунами. До чого ж відрізняється цей покраяний на шматки кордон Америки від чітких контурів Африки, Австралії та Індії! Яка космічна катастрофа так розтрощила цей величезний мис, що став вододілом між двома океанами?

Замість родючих берегів там простягнулися оголені пустельні узгір’я, порізані безліччю вузьких проходів заплутаного лабіринту.

«Дункан», не сповільнюючи ходу, безпомилково пропливав вигадливими звивинами, змішуючи клуби диму з клоччям пошматованого кручами туману. Не зупиняючись, яхта минула декілька іспанських факторій, що влаштувалися на цих відлюдних берегах. Поблизу мису Тамар протока знову розширюється. «Дункан», додавши пари, обігнув круті береги островів Нарборо і став наближатися до південного узбережжя. Нарешті через тридцять шість годин після входу в протоку здаля показалася скеля мису Пілар, що здіймалася над островом Десоласьйон. Неокраїй водний простір розстилався перед форштевнем [23]23
  Форштевень – крайня носова частина судна, носовий брус, продовження кіля.


[Закрыть]«Дункана», і Жак Паганель, вітаючи його захопленим жестом, був схвильований не менше за Магеллана в ту мить, коли його корабель «Тринідад» накренився під легкими бризами Тихого океану.