Текст книги "Діти капітана Гранта"
Автор книги: Жу́ль Ґабріе́ль Ве́рн
сообщить о нарушении
Текущая страница: 28 (всего у книги 35 страниц)
Розділ VIII. Сучасне Нової Зеландії
Гленарван поривався одразу ж вирушити берегом до Окленда, але небо ще зранку затягло густими хмарами, і близько одинадцятої години почалася злива. Просуватися вперед було неможливо, тож довелося шукати прихистку.
На щастя, Вільсон помітив грот, що його видовбало море в базальтових скелях, і мандрівники вирішили перебути дощ там. У грот намило велику кількість сухих водоростей, їх подорожні використали як готові лежаки. Біля входу в печеру знайшовся і хмиз. Розпалили багаття і всі обсушилися.
Джон Манглс сподівався, що злива такої сили швидко ущухне, та він помилився. Злива не припинялася кілька годин, на додачу по полудні здійнявся сильний вітер. Така нестерпна погода могла вивести з рівноваги будь-кого. Що було діяти? Вирушати пішки в путь за такої погоди вкрай нерозважливо. Шлях до Окленда займе кілька днів, тож якщо мандрівники запізняться ще на дванадцять годин, це не матиме жодного значення. Питання лише в тубільцях.
Під час вимушеної зупинки розмова зайшла про війну, що точилася на той час у Новій Зеландії. А щоб зрозуміти й оцінити серйозність становища, в якому опинилися на цих островах мандрівники, треба знати історію цієї кривавої боротьби, що спалахнула на острові Іка-на-Мауї.
Після появи Абеля Тасмана у протоці Кука в грудні 1642 року Нову Зеландію часто навідували європейські судна, але це не заважало тубільцям зберігати цілковиту незалежність на своїх островах. Жодна європейська держава навіть гадки не мала захоплювати цей архіпелаг, що панував у Тихому океані. Лише деякі місіонери, що оселилися в різних місцях островів, прилучали місцеве населення до християнської цивілізації. Особливо цим переймалися англіканські місіонери, маючи на меті привчити новозеландських вождів до думки, що їм слід покірливо схилитися під ярмом Англії. Місіонери домоглися свого. Обдурені ними вожді підписали лист до королеви Вікторії з проханням її «високого заступництва». А втім, більш завбачливі збагнули нерозсудливість такого вчинку, і один з вождів, приклавши до цього послання відбиток свого татуювання, прорік: «Ми втратили свою батьківщину. Відтепер вона нам більше не належить. Незабаром прийдуть чужинці і обернуть нас у рабство!».
І справді, 29 січня 1840 року в бухту Островів на півночі Іка-на-Мауї увійшов англійський корвет «Герольд». Капітан корвета Гобсон висадився біля поселення Корора-Река. Тубільців запросили до протестантської церкви на збори. Там капітан Гобсон зачитав їм привезені від англійської королеви грамоти, в яких та виявила згоду на своє заступництво Нової Зеландії.
5 січня 1841 року англійський резидент викликав до себе в селище Пая новозеландських вождів. Там капітан Гобсон переконував їх скоритися англійській королеві, яка, між іншим, уже відправила війська і кораблі для захисту Нової Зеландії. Гобсон запевняв, що влада вождів залишиться недоторканою, також він гарантував цілковиту свободу усім мешканцям Нової Зеландії. «Однак, – завершував свою промову капітан Гобсон, – ці землі мають перейти до королеви. За них вона щедро заплатить».
Більшість вождів визнала ціну королівського заступництва надто високою і відмовилася від пропозиції. Проте обіцянки і подарунки справили сильніше враження на цих дикунів, аніж пишні слова капітана Гобсона, і заступництво Англії було прийняте.
Що ж відбулося в Новій Зеландії зі знаменного 1840 року до того часу, коли «Дункан» вийшов із затоки річки Клайд? Нічого такого, чого не знав би Жак Паганель і про що він готовий був розповісти своїм товаришам.
– Місіс, – звернувся він до Гелени, – я повторюсь, коли скажу, що новозеландці – народ мужній. Раз поступившись Англії, досить скоро вони почали захищати кожен клаптик рідної землі. Маорійські племена організовані, як і стародавні шотландські клани. Складаються вони із кількох іменитих родів, які беззастережно підкоряються мудрому вождеві. Новозеландські чоловіки – гордовиті й мужні. Одні з них – високі на зріст, із гладеньким довгим волоссям, чимось скидаються на мальтійців або багдадських євреїв, належать до вищої раси, інші – менші на зріст, коренасті, схожі на мулатів. Та всі вони дужі й войовничі. Колись був у них знаменитий вождь на ім’я Гігі, такий видатний, як Версенжіторікс. І не дивно, що на острові Іка-на-Мауї й досі точиться безперервна війна з англійцями, бо там живе дивовижне плем’я вайкатів, на чолі якого стоїть Вільям Томсон.
– А хіба головні пункти Нової Зеландії не належать англійцям? – спитав Джон Манглс.
– Так, належать, дорогий Джоне, – відповів Паганель. – Коли капітан Гобсон захопив владу і став губернатором Нової Зеландії, в найкращих місцевостях країни з 1840 по 1862 рік утворилось дев’ять англійських колоній. До їхнього складу увійшло дев’ять провінцій: чотири на північному острові – Окленд, Таранакі, Веллінгтон та Гоукс-Бей, а п’ять на південному острові – Нельсон, Марлборо, Кентербері, Отаго й Саутленд. Населення провінцій на 30 червня 1864 року становило всього 180 тисяч 346 мешканців. У багатьох місцевостях виросло чимало великих торговельних міст. Коли ми дістанемось до Окленда, вас неодмінно зачарує його краса. На сьогодні в Окленді мешкає понад 12 тисяч осіб. На західному узбережжі виросло місто Нью-Плімут; на сході – Агугірі, на півдні – Веллінгтон. Ці неймовірної краси міста полюбляють відвідувати європейці. На південному острові Гаваї-Пуна-Му ви навряд чи змогли б обрати найкрасивіше місто з-поміж Нельсона, чудового саду Нової Зеландії, що славиться свої вином, Піктона, розташованого біля протоки Кука, чи Крайстчерчура, Інверкаргілла або Данідіну – міст багатющої провінції Отаго, куди шукачі золота стікаються з усього світу. Зверніть увагу, ідеться не про якісь халупки, де комашаться дикуни зі своїми сімействами. Це справжні міста з портами, соборами, банками, доками, ботанічними садами, історичними і природничими музеями, газетами, шпиталями, благодійними установами, інститутами філософії, франкмасонськими ложами, клубами, хоровими студіями, театрами, палацами, що їх споруджено для всесвітньої виставки, точно як у Лондоні чи Парижі! І якщо мені не зраджує пам’ять, то в цьому-таки 1865 році, можливо, саме тепер, коли я вам це кажу, промислові вироби з усієї земної кулі демонструються на всесвітній виставці в цій країні людожерів!
– І це попри війну з тубільцями? – спитала леді Гелена.
– Англійці приділяють війні багато уваги, але вони встигають водночас вести битви і влаштовувати вистави. Це їх аніскільки не бентежить. Вони навіть прокладають залізницю під пострілами новозеландців. Залізниці з Дрюрі і з Мере-Мере в провінції Окленд перетинають головні пункти, захоплені повстанцями. Я й на мить не сумніваюсь, що працівники залізниці стріляють у тубільців з паровозів.
– Але чого домоглися обидві сторони у цій нескінченній війні? – спитав Джон Манглс.
– Минуло шість місяців відтоді, як ми залишили Європу, – відповів Паганель, – тож на ваше питання я не можу дати відповіді. Коли ми перетинали Австралію, мені вдалося дізнатися лише кілька фактів із меріборських та сеймурських газет. Тоді на острові Іка-на-Мауї точилися запеклі бої.
– А коли почалася війна? – поцікавилась Мері Грант.
– Вас, люба міс, імовірно, цікавить, коли вона поновилася, – мовив Паганель, – адже перше повстання відбулося ще 1845 року. Ця війна продовжилася в 1863 році, але задовго перед тим маорійці готувалися повалити англійське панування. Тубільна національна партія вела активну пропаганду за вибори маорійського вождя. Її завданням було зробити старого Потатау королем Нової Зеландії, а його селище, що лежало між річками Ваїкато і Вайпа, оголосити столицею нового королівства. Цей вождь не такий хоробрий, як лукавий. Він був уже в літах, але мав розумного енергійного прем’єр-міністра з племені нгатіхахуа, яке до «заступництва» англійської королеви жило на Оклендському перешийку. Цей міністр, Вільям Томсон, став душею визвольної війни. Він дуже вміло об’єднав маорійців у бойові загони. Це саме він намовив одного вождя із провінції Таранакі згуртувати навколо себе окремі племена, об’єднавши їх під гаслом національної ідеї. Інший вождь, із Ваїкато, заснував «Земельну лігу», яка переконувала тубільців не продавати своїх земель англійському уряду. Англійські газети почали друкувати тривожні вісті, і уряд не на жарт сполошився діяльністю «Земельної ліги».
Словом, усіх охопило загальне збудження, міна готова була от-от вибухнути. Аби стався вибух, бракувало лишень іскри або радше зіткнення протилежних інтересів.
– І він… стався? – спитав Гленарван.
– …1860 року, – відповів Паганель. – У провінції Таранакі, на південно-західному узбережжі Іка-на-Мауї. Один тубілець, який мав 600 акрів землі поблизу Нью-Плімута, продав їх англійському урядові. Та коли землеміри прийшли обміряти продану землю, Кінгі, ватажок племені, рішуче виявив свою незгоду. Він звів на цих 600 акрах укріплений табір і обніс його високим частоколом.
За кілька днів полковник Гольд із загоном силою взяв це укріплення. Саме цього дня прозвучав перший постріл колоніальної війни.
– Яка численність маорійців? – запитав Джон Манглс.
– За останні сто років кількість маорійського населення значно скоротилась, – відповів географ. – У 1769 році Кук нарахував їх до 400 тисяч осіб. А в 1845 році, згідно з переписом тубільного протекторату, кількість маорійців скоротилася до 109 тисяч. Наразі попри хвороби, алкоголь та убивства на обох островах все ж налічується 90 тисяч тубільців, зокрема 13 тисяч воїнів, які, здається, ще довго завдаватимуть нищівних ударів англійським військам.
– І що, повстанці перемагали у битвах? – запитала леді Гелена.
– Так. Навіть англійці захоплювалися відвагою новозеландців. Дикуни добре ведуть партизанську війну, здійснюють вдалі напади, відважні у сутичках. Вони налітають на невеличкі загони регулярних військ і грабують садиби англійських поселенців.
Генерал Камерон не почувався тут у безпеці, бо за кожним кущем могли причаїтися дикуни. У 1863 році після тривалих кровопролитних боїв маорійці надійно осіли у верхів’ї річки Ваїкато, захистивши свої позиції на кінці пасма крутих горбів трьома оборонними лініями. Тубільні агітатори активно закликали населення стати на захист рідної землі, гарантуючи цілковиту перемогу над «пакекас», тобто білими. Проти тубільців билися 3 тисячі англійських солдат під командуванням генерала Камерона. Після жорстокого вбивства капітана Спрента англійці нещадно розправлялися з маорійцями. Ішли кровопролитні битви. Інколи вони тривали дванадцять годин, але маорійці не відступали під гарматними пострілами європейців. Ядром цієї волелюбної зухвалої армії було жорстоке плем’я вайкато під проводом Вільяма Томсона. Цей тубільний полководець спершу став на чолі 2 500 воїнів, потім до нього приєдналися двоє грізних вождів, Шонгі й Гекі, і кількість тубільних воїнів зросла до 8 тисяч. Жінки в цій війні самовіддано воювали поруч із чоловіками. Однак не завжди правда на боці справедливості. Генералові Камерону таки вдалося придушити округ Ваїкато, але то вже була безлюдна земля, бо маорійці полишили її. Ця війна стала прикладом високого героїзму. Чотири сотні маорійців, яких у фортеці Оракан тримали в облозі тисяча англійців під командуванням генерала Карея, потерпали від спраги і голоду, але не здалися. Та якось опівдні дикуни зуміли прорвати фронт ворогів і сховалися в болотах.
– І після придушення округу Ваїкато війна закінчилася? – запитав Джон Манглс.
– Ні, мій друже, кінець війні не покладений, – відповів Паганель. – Англійці вирішили йти на провінцію Таранакі і взяли в облогу фортецю Вільяма Томсона, Матаїтава. Але, здається, ця фортеця їм не по зубах. Пригадую, як перед самим від’їздом із Парижа я прочитав у газетах, що плем’я таранга скорилось генералові і губернаторові і що ті залишили тубільцям три чверті земель. У цих повідомленнях ішлося також про те, що головний вождь повстання Вільям Томсон збирається здатися, проте австралійські газети не підтвердили цих чуток. Найімовірніше, зараз новозеландці з новим запалом готуються до опору.
– Як ви гадаєте, Паганелю, – запитав Гленарван, – ареною цих військових дій будуть провінції Таранакі й Окленд?
– Гадаю, що так.
– І одна з них – це саме та провінція, куди нас закинуло через аварію «Маккуорі»?
– Саме так. Ми висадилися за кілька миль від гавані Кахвіа, де ще й зараз, здається, розвівається маорійський прапор.
– Тоді краще вирушити на північ, – запропонував Гленарван.
– Звичайно, – погодився Паганель. – Новозеландці ненавидять європейців, а особливо англійців. Тому постараємося не траплятися їм на очі.
– То ми маємо шанс зустріти загін англійських військ, – промовила леді Гелена. – Ото було б щастя!
– Звісно, – погодився географ, – але я не сподіваюсь на таку зустріч. Маленькі англійські загони – рідкість у таких місцях, де за кожним кущем, за кожним деревом ховається вправний воїн-дикун. Але на західному березі, вздовж якого пролягає наш шлях до Окленда, розташовані кілька місій. Ось там у нас справді є шанс зупинитися. Я навіть планую вийти на шлях уздовж течії річки Ваїкато, яким ішов Гохштеттер.
– Він – мандрівник? – запитав Роберт Грант.
– Так, мій хлопчику, він член наукової експедиції, що здійснила навколосвітню подорож на австралійському фрегаті «Наварра» 1858 року.
– Месьє Паганелю, – не вгамовувався Роберт, оченята якого заблищали на саму згадку про географічні відкриття, – чи були в Новій Зеландії такі відомі мандрівники, як Берк і Стюарт в Австралії?
– Так, їх навіть було кілька, мій хлопчику: доктор Гукер, професор Брізар, природодослідник Діффенбах і Юліус Гаст. Та попри те, що деякі з них поплатилися життям за свою жагу до пригод, вони не зажили такої слави, як дослідники Австралії й Африки.
– А ви знаєте їхню історію? – питав далі малий Грант.
– Аякже! Бачу, тобі дуже кортить дізнатися про них. Гаразд, я тобі розповім.
– Дякую вам, месьє Паганелю, залюбки вас слухаю.
– Та й ми послухаємо, – долучилась до розмови леді Гелена. – Вже не вперше завдяки поганій погоді ми дізнаємося багато нового. Отже, месьє Паганелю, розповідайте.
– До ваших послуг, – відповів географ. – Та моя розповідь буде коротка. Нова Зеландія надто маленька країна, її не так уже й важко дослідити. Тому мої герої не мандрівники, а скромні туристи, які стали жертвами звичайних дорожніх пригод.
– А як їх звали? – запитала Мері Грант.
– Геометр Віткомб і Чарльтон Говіт, той самий, який знайшов останки Берка. Про його загибель я вам уже розповідав на стоянці біля Вімерри. Віткомб і Говіт були керівниками цілком самостійних експедицій на острів Те-Вахі-Пунаму. Обидві експедиції на початку 1863 року вирушили з Крайстчерча з метою відкрити проходи в горах на півночі провінції Кентербері. Говіт, переваливши через гірське пасмо на північному краї провінції, розбив табір на березі озера Браннера. Віткомб же знайшов у долині Ракаїа прохід, що вів до східного схилу гори Тіндаль. З Віткомбом ішов Яків Лупер, який згодом опублікував у газеті «Літтльтон таймс» звіт про цю подорож і про катастрофу, якою вона завершилась. Якщо мені не зраджує пам’ять, то ці два дослідники 22 квітня 1863 року досягли льодовика, де бере початок річка Ракая. Вони зійшли на вершину гори і там розпочали пошук нового перевалу. Наступного дня Віткомб і Лупер, змучені важким підйомом і холодом, зробили привал під час сильного снігопаду на висоті чотири тисячі футів над рівнем моря. Тиждень вони блукали в горах, спускалися в долини, але всюди їм шлях заступали прямовисні скелі. Часто вони не мали змоги розпалити вогонь, терпіли голод і холод, їм дошкуляли комахи. Щодня вони долали не більше трьох миль, але бували дні, коли мандрівники проходили не більше двохсот ярдів. Нарешті 29 квітня Віткомб і Лупер надибали маорійську хижу. У садку знайшлося кілька купок картоплі. Це була остання спільна трапеза двох друзів. Увечері вони добрели до морського берега поблизу гирла річки Тарамакау. Їм треба було перебратись на правий берег, а там прямувати на північ, до річки Грея. Тарамакау – повновода норовлива річка. Луперові вдалося знайти два маленьких дірявих човники. Він залатав їх, як міг, і зв’язав докупи. Надвечір мандрівники спустили човники на воду. Та ледь вони досягли середини ріки, як човни вщерть набралися води. Віткомб кинувся у воду й плавом повернувся на лівий берег. Якоб Лупер плавати не вмів, він учепився за свій човник, і це його врятувало, але йому довелося зазнати страшних мук. Течія понесла сердегу до порогів. Перша хвиля занурила його у воду, друга винесла на поверхню. Його вдарило об скелі. Тільки вночі непритомного Лупера викинуло на берег. Лише на світанку другого дня Лупер прийшов до тями. Він ледь доповз до струмка й побачив, що течія віднесла його на милю від місця переправи. Він пішов уздовж берега й невдовзі натрапив на Віткомба, що втопився у драговині. Лупер вирив яму й поховав свого товариша. Він мало не помер з голоду, та його, на щастя, знайшли якісь жалісливі маорійці (трапляються серед них і такі!). 4 травня він ді стався озера Браннера, де стояв табором Чарльтон Говіт. До речі, за шість тижнів Говіт, так само як і Віткомб, загинув у драговині. Сумна історія, чи не так?
– Так, – сказав Джон Манглс, – здається, ніби мандрівники зв’язані між собою якимись невидимими ланцюгами. І варто їм розірватися, як вони гинуть один по одному.
– Ви маєте рацію, друже Джон, – відповів Паганель, – я часто про це думав. От лише скажіть, через який закон солідарності Говіт загинув майже за тих самих обставин, що й Віткомб? Що тут скажеш?
Чарльтона Говіта запросив містер Вайд, начальник урядових робіт. Йому доручено було скласти проект дороги від рівнини Хурунуї до гирла річки Тарамакау. Говіт виїхав 1 січня 1863 року в супроводі п’яти чоловік. Він блискуче впорався з дорученням: була прокладена дорога завдовжки 40 миль, аж до річки Тарамакау. Говіт повернувся в Крайстчерч і попри зиму просив дозволу продовжувати роботу. Містер Вайд погодився.
Говіт поновив необхідні запаси й повернувся до табору, аби перебути там зимову негоду. Саме тоді там з’явився Якоб Лупер. 27 червня Говіт із двома своїми людьми залишив табір. Вони перепливли озеро Браннера. Відтоді їх більше ніхто не бачив. Говіта та його супутників марно шукали протягом дев’яти тижнів. Можливо, ці бідолахи потонули в озері.
– А чому, наприклад, не припустили, що вони живі-живісінькі й нині мешкають у якомусь новозеландському племені? – спитала Гелена. – Адже їхніх тіл не знайшли.
– На жаль, їх і справді немає серед живих, – відповів Паганель, – бо відтоді минуло більше року, а вони досі не повернулись… – І географ пошепки додав: – А коли з Нової Зеландії не повертаються більше року, то це означає, що люди загинули.
Розділ IX. Тридцять миль на північ
Уранці 7 лютого Гленарван дав команду вирушати. Дощ ущух вночі. Сірі хмаринки, що затягли небо, не пропускали сонячних променів на висоті трьох миль од землі, що забезпечувало помірну температуру і було запорукою не надто виснажливої подорожі.
Паганель за мапою визначив відстань від мису Кахвіа до Окленда: вона становила вісімдесят миль, які можна було пройти за вісім днів, долаючи по десять миль щодня. Та замість іти уздовж звивистого узбережжя, географ вважав за краще заглибитися на тридцять миль до поселення Нгаруавахіа, де перетинаються дві річки – Ваїкато і Вайпа. Там пролягав «поштовий тракт», точніше, придатна для возів стежка, що перетинала майже весь острів – від Нейпіра біля затоки Хокса до Окленда. Цією дорогою можна було дістатися до Дрюрі, а там як слід відпочити в непоганому готелі, який настійно рекомендує природодослідник Гохштеттер. Розподіливши між собою їстівні запаси, мандрівники вирушили вздовж берега бухти Аотеа. Вони йшли, тримаючи напоготові заряджені карабіни, пильно вдивляючись у горбисті рівнини, що простиралися на схід.
Паганель раз по раз зазирав у мапу і з захопленням вихваляв її точність. Скількись часу маленький загін ішов по піску, що утворився зі скалок двостулкових черепашок, висохлих кісток із домішкою закису й перекису заліза. Варто наблизити до такого ґрунту магніт, як він одразу ж покривається іскристими кристалами.
На березі під тихий хлюпіт хвиль припливу без остраху бавилось кілька тюленів. Ці морські мешканці з круглою головою, спадистим лобом і виразними очима були напрочуд милі. Дивлячись на них, розумієш, чому, оспівуючи цих своєрідних морських мешканців, давні оповідачі втілили в них образ спокусниць-сирен.
На берегах Нової Зеландії багато тюленів. Полювання на них – досить прибуткова справа, адже їхній жир і шкура користуються великим попитом.
Серед тюленів особливо виділялись трійко морських слонів. Величезні, завдовжки від двадцяти п’яти до тридцяти футів, сіро-блакитні тварини вилежувались на товстому шарі гігантських морських водоростей ламінарій. Вони піднімали хоботи і смішно поводили довгими грубими вусами, що звивались кільцями, наче бороди у джинджиків.
Роберт із цікавістю спостерігав за ними.
– Овва! – раптом вигукнув він. – Тюлені їдять рінь!
І справді, деякі тварини пожадливо ковтали камінці, що лежали на березі.
– Тюлені й справді ковтають берегову гальку, – відповів Паганель.
– Ох і дивна ж у них їжа! – здивувався Роберт. – Але ж її неможливо перетравити.
– Ці тварини ковтають каміння не задля насичення. Таким чином вони навантажуються баластом, щоби потім було легше зануритися під воду. Коли вони повернуться на берег, то без особливих церемоній скинуть цей баласт. Зараз ти маєш можливість побачити, як тюлені, наглитавшись камінців, пірнатимуть на дно.
І справді, невдовзі шестеро тюленів, ледь перевалюючись, поповзли в напрямку берега і щезли у водній стихії. Та Гленарван не міг гаяти дорогоцінний час в очікуванні на повернення тюленів, аби поспостерігати, як ті скидають баласт. На прикрість Паганелеві, маленький загін вирушив далі.
О десятій зупинились на сніданок побіля підніжжя великої морської скелі. Тут скелі нагадували кельтські кам’яні пам’ятники. На мілині плавало безліч устриць, але вони були надто дрібні й не вельми приємні на смак. Та Паганель порадив Олбінету спекти їх на розжареному вугіллі. Зготовані устриці пішли на «ура» і під час сніданку їх ум’яли не одну дюжину.
Мандрівники трохи відпочили і знову рушили вздовж берега бухти. На гребенях скель тулилися тисячі птахів: фрегати, фульмари, чайки й велетенські альбатроси, які сиділи нерухомо на гостроверхих стрімчаках.
До четвертої години без особливих зусиль пройшли десять миль. Жінки виявили бажання йти далі, не зупиняючись, аж доки за мапою дорога не змінить напрямок. Тоді треба було, посуваючись попід кряжем з кількох гір, оминути їх і заглибитись у долину річки Вайпа.
Удалині простиралось неозоре зелене лугове море. Здавалося, що йти ним буде суцільним задоволенням. Та коли мандрівники підійшли до зеленого килиму, то з прикрістю побачили, що йти ним буде не так-то й просто. Замість трави перед ними постали нескінченні чагарники з білими квітками, серед яких виднілась незліченна кількість високої папороті, вельми поширеної у Новій Зеландії. Довелося прокладати дорогу поміж деревовидними стеблами, що було не дуже приємно. Надвечір зробили привал. Мандрівники подолали чотирнадцять миль, тож слід було подбати про відпочинок. Повлягалися під покровом чудових норфолкських сосен. Ковдр не бракувало, тож мандрівники порозстеляли їх і непогано влаштувались на нічліг.
Гленарван ужив необхідних заходів безпеки. Двоє озброєних чоловіків мали вартувати до ранку. Багаття не палили. Вогняний бар’єр – чудовий захист від хижаків, однак у Новій Зеландії немає ні тигрів, ні левів, ні ведмедів; щоправда, їх повною мірою заміняють самі новозеландці, а вогонь напевне привернув би увагу цих двоногих ягуарів.
Ніч перебули благополучно. Турбували лише настирні піщані мухи – нгаму, як їх називають туземці, та аж надто нахабне сімейство пацюків, яке старанно поточило мішки з провізією.
Наступного ранку, 8 лютого, Паганель прокинувся як ніколи спокійний. Можна навіть було подумати, що він повністю змирився зі своїм перебуванням на новозеландській землі. Йому досі не трапилися маорійці, яких географ особливо побоювався. Ці кровожерливі істоти навіть не тривожили вченого уві сні, про що він з приємністю поділився з Гленарваном.
– Мені здається, що нам пощастить під час цієї невеличкої подорожі, – додав він. – Сьогодні ввечері ми маємо добратися до сутечі Вайпи і Ваїкато і вийдемо на оклендську дорогу. Ну а там вже нічого боятися зустрічі з туземцями.
– А яку відстань нам доведеться подолати до злиття рік Вайпа і Ваїкато? – запитав Гленарван.
– П’ятнадцять миль. Майже стільки, скільки ми подолали вчора.
– Але цей ненависний чагарник дуже гальмує, – зауважив Гленарван.
– Аж ніяк, – заперечив географ. – Тепер ми йтимемо уздовж річки Вайпи. Це легка дорога, тож ми дуже швидко подолаємо її.
– Тоді вперед! – вигукнув Гленарван, бачачи готовність своїх супутників.
Спочатку чагарник заважав мандрівникам іти. Але тут не пройшов би повіз, і кроку б не ступили коні, тож мандрівникам не доводилось шкодувати за своїм австралійським фургоном. Доки крізь ці чагарі не прокладуть цивілізованих доріг, Нова Зеландія буде доступною самим лише пішоходам.
Незліченні різновиди папороті з не меншою впертістю, ніж маорійці, стали на захист рідної землі від чужинців. Тому маленькому загону довелось подолати велику кількість перешкод. Однак мандрівники дістались річки Вайпи навіть раніше полудня й відтіль без ускладнень просувались на північ уздовж її крутого берега. То була невимовної краси долина, яку живили невеличкі чисті гірські річки, що примхливо звивалися довкола чагарників.
За даними ботаніка Гукера, у Новій Зеландії налічується до двох тисяч видів рослин. З них п’ятсот є суто новозеландськими. Тут рідко трапляються квіти, мало однорічних рослин, але не бракує папороті, злаків і зонтикових. Подекуди, оддалік від берега, над темною зеленню здіймались високі дерева: метросідерос із яскраво-червоними квітками, норфлокські сосни, туї з вертикальними гілками й різновид кипарису – риму, такі ж меланхолійні, як і їхні європейські родичі. Стовбури цих дерев потопали в зеленому морі папороті.
Поміж гілок великих дерев і над кущами пурхали й теревенили какаду, зелені з червоною смужкою какарікі, таупо з розкішними чорними бакенбардами і папуги, що їх природознавці нарекли «південні нестори», завбільшки з качку, руді, з яскравим підпушком крил.
Майору з Робертом пощастило підстрелити кілька болотяних куликів і куріпок, навіть не відходячи від друзів. Олбінет на ходу обпатрав дичину. Що ж до Паганеля, то, байдужий до дичини як до гастрономічного об’єкта, він прагнув роздобути собі якусь пташину, що водиться лише в Новій Зеландії. Допитливість науковця взяла гору над апетитом мандрівника. Він згадав описи місцевої пташки туї. Європейці називають її пересмішником за безугавне глузливе воркування, а ще кюре – за оперення з чорно-білим комірцем, достоту, як сутана.
– Туї на зиму так жиріють, що хворіють і навіть не можуть літати, – розповідав Паганель майорові. – Тоді, аби позбавитися зайвого жиру, вони дзьобом розтинають собі груди. Чи не дивина, Мак-Наббсе?
– Це звучить настільки дивно, що я не вірю жодному вашому слову.
На превелику досаду, географ не знайшов жодного екземпляра туї, аби показати недовірливому майору її скривавлені груди. Та Паганелю пощастило натрапити на іншу дивну пташку, яка, рятуючись від переслідувань людей, собак і кішок, тікала світ за очі у відлюдні місцини. Імовірно, це дивне створіння незабаром щезне з новозеландської фауни.
Роберт, вишукуючи дичину, наче справжній хижак, наштовхнувся на гніздо зі сплетених коренів дерев, у якому сиділа пара безкрилих і безхвостих курочок із чотирма пальцями на лапах, довжелезним, як у бекаса, дзьобом і густим білим оперенням. Чуднì тварини здавались перехідним видом від яйцекладних до ссавців. То були новозеландські ківі-ківі, що їх природознавці звуть австралійськими безкрилими. Вони живляться комахами, хробаками та пашнею і водяться лише в Новій Зеландії. У зоологічних садах Європи з величезними зусиллями вдалося акліматизувати цього птаха.
Це створіння з кумедними рухами, що немов загальмувало у своєму фізичному розвитку, завжди цікавило мандрівників. Коли Дюмон-Дюрвіль очолив наукову експедицію на острови Океанії, Академія наук доручила йому привезти до Європи кілька зразків цієї дивної пташини. Та попри обіцяну тубільцям чималу винагороду вченому так і не вдалося придбати живого ківі-ківі.
Щасливий від такої знахідки Паганель зв’язав двох курочок і жваво рушив уперед, тішачись, що подарує їх Паризькому зоологічному саду. Географ уже малював у своїй уяві заманливий напис на найліпшій клітці: «Подарунок Жака Паганеля».
Тимчасом маленький загін досить швидко рухався уздовж річки Вайпа. Місцевість була відлюдною. Жодного сліду туземців, жодної стежини, яка б свідчила про присутність людини на цій рівнині. Річка струменіла поміж високих чагарників чи серед піщаних відмілин, і тоді перед мандрівниками поставала вся рівнина, яку на сході загороджував невисокий гірський кряж.
Своєрідною формою, контурами, що наче потопають в імлі, ці гори скидались на гігантських доісторичних тварин. Здавалось, ніби то лежить стадо гігантських допотопних китоподібних. Таке хаотичне нагромадження скель є свідченням їх вулканічного походження. А й справді, Нова Зеландія – не що інше, як відносно недавній продукт вулканічних процесів. Ці острови й досі піднімаються з води. Трапляються навіть місця, які за двадцять років зринають на сажень над рівнем моря. Вогонь і досі трусить надра Нової Зеландії, викликаючи в неї корчі й вивергаючись крізь численні кратери вулканів.
До четвертої години мандрівники вже подолали дев’ять миль. Паганель щоразу витягав свою мапу, щоб визначити місце злиття річок Вайпа і Ваїкато. До цього місця залишалося п’ять миль. Саме там пролягає дорога на Окленд і там можна буде по-людськи заночувати. Решту п’ятдесят миль можна подолати за два-три дні, а як пощастить раптом зустріти поштовий диліжанс, який ходить тут двічі на місяць, то подорож триватиме всього вісім годин.
– Це означає, що нам доведеться ще раз заночувати просто неба? – запитав Гленарван.
– Саме так, – відповів Паганель, – але гадаю, що це буде востаннє.
– Дуже на те сподіваюсь, адже такі ночівлі – важке випробування для Гелени й Мері.
– Яке вони зносять без жодних скарг, – зауважив Джон Манглс. – Якщо я правильно вас зрозумів, месьє Паганель, то ви згадували про якесь поселення, розташоване неподалік злиття двох річок.
