Текст книги "Діти капітана Гранта"
Автор книги: Жу́ль Ґабріе́ль Ве́рн
сообщить о нарушении
Текущая страница: 33 (всего у книги 35 страниц)
Розділ XVIII. Айртон чи Бен Джойс?
Привели Айртона. Він упевнено пройшов по палубі й піднявся по трапу в рубку з понурим поглядом, зціпленими зубами, судомно стиснутими кулаками. Він не виявляв ні зухвальства, ні покори.
Опинившись перед Гленарваном, боцман схрестив руки на грудях і мовчки чекав допиту.
– Отже, Айртоне, – почав Гленарван, – зараз ми перебуваємо на тому самому «Дункані», якого ви хотіли передати ватазі Бена Джойса.
По цих словах губи боцмана ледь помітно затремтіли. Його безпристрасне обличчя торкнувся легкий рум’янець. Та це був рум’янець не каяття, а сорому за невдачу, що його спіткала. Він – бранець на судні, яким збирався керувати, і його доля мала вирішитись за декілька хвилин. Він мовчав. Гленарван терпляче чекав, але боцман продовжував мовчанку.
– Кажіть, Айртоне, – не витримав Гленарван. – Що ви можете мені відповісти?
Мабуть, Айртон вагався. Зморшки на його лобі поглибшали. Нарешті він спокійно промовив:
– Що я маю вам сказати, сер? Я мав необережність попастися. Тепер чиніть, як знаєте.
По цих словах боцман спрямував погляд на берег і вдав, що його абсолютно не цікавить те, що відбувається навколо. Можна було навіть подумати, що він не має жодного стосунку до того, що тут відбувається. Та все ж Гленарван вирішив стриматись. Йому будь-що потрібно було з’ясувати деякі подробиці минулого Айртона, особливо тієї частини минулого, що стосувалась Гаррі Гранта і «Британії». Він поновив допит. Говорив м’яко, намагаючись притлумити роздратування.
– Здається мені, Айртоне, що ви не відмовитесь дати відповідь на деякі питання. Перш за все скажіть, як вас величати: Айртон чи Бен Джойс? І чи були ви боцманом на «Британії»?
Айртон стояв і дивився на берег, наче й не чув запитань.
У Гленарванових очах спалахнув гнів, та він знову стримався й продовжив допитувати боцмана:
– Дайте мені відповідь, за яких обставин ви полишили «Британію» і чому опинилися в Австралії?
І знову мовчанка, і знову вираз цілковитої байдужості.
– Послухайте, Айртоне, – ще раз звернувся до нього Гленарван, – у ваших інтересах відповідати на мої питання: лише відвертість полегшить вашу долю. Востаннє питаю: ви збираєтесь говорити?
Айртон повернувся до Гленарвана й подивився йому в очі.
– Сер, я не відповідатиму, – промовив він, – нехай мене викриває правосуддя.
– Це досить легко зробити, – зауважив Гленарван.
– Легко, сер? – глузливо запитав Айртон. – Мені здається, ви помиляєтесь. Запевняю вас, що навіть найкращий суддя заплутався б у моїй справі. Як пояснити моє перебування в Австралії, коли не знайдено капітана Гранта? Хто доведе, що я і Бен Джойс – одна й та сама людина? Я ніколи не був у поліції, а мої спільники всі на волі. Хто, окрім хіба вас, може звинуватити мене не лише в якомусь злочині, а бодай у якійсь дрібній провині? Хто доведе, що я намагався захопити «Дункан», аби передати його каторжникам? Ніхто! Чуєте? Ніхто! Ви підозрюєте мене? Гаразд. Та щоби засудити людину, потрібні докази, а ви їх не маєте. І поки так триватиме, я залишатимусь Айртоном, боцманом «Британії».
По цих словах Айртон знову вдав цілковиту байдужість. Очевидно, він гадав, що його слова покладуть край допиту, та помилився.
Гленарван продовжив допит:
– Я не судовий слідчий, аби розслідувати ваше минуле, Айртоне. Це не моя справа. Мені лишень потрібно з’ясувати наші стосунки. Я не збираюсь вивідувати у вас те, що могло б вас скомпрометувати, – це справа правосуддя. Та вам відомо, якими пошуками я займався, ви лише б натякнули мені на втрачений слід. Чи згодні ви відповідати?
Айртон заперечливо похитав головою. Він вирішив мовчати.
– То ви скажете, де перебуває капітан Грант? – запитав Гленарван.
– Ні, сер, – відповів Айртон.
– Скажете, де зазнала аварії «Британія»?
– Ні!
– Айртоне, – промовив Гленарван майже благаючи, – скажіть, де перебуває капітан Грант хоча б заради цих бідолашних дітей, вони ж чекають бодай єдиного вашого слова!
На Айртоновому обличчі з’явилась тінь вагання. І все ж він стиха пробубнів:
– Не можу, сер. – Й одразу ж різко додав, наче картаючись за миттєву слабкість: – Від мене ви нічого не дізнаєтесь! Можете мене повісити, коли хочете!
– Повісити! – вигукнув Гленарван, якому терпець вже урвався. Та миттю себе опанувавши, мовив повагом: – Айртоне, де ви бачите тут судів чи катів? Я здам вас до рук англійської влади на першій же стоянці.
– Цього я й прагну, – відповів боцман.
І він спокійно повернув до каюти. Біля її дверей поставили двох матросів, які мали пильнувати кожен його рух.
Свідки цієї сцени обурились і водночас впали в розпач.
Що тепер мав робити Гленарван? Скоріше за все, здійснити ухвалений ще в Ідені план – повернутися до Європи, аби згодом поновити розшуки. Сліди «Британії» загублені без вороття. «Дункан» обстежив усі країни, що лежали на тридцять сьомій паралелі.
Спільно обговорили питання повернення до Шотландії. Капітан оглянув трюми – пального мало вистачити на два тижні. А це означало, що слід було поповнити запаси вугілля.
Джон запропонував Гленарванові йти до бухти Талькауано – там «Дункан» уже поповнював якось свої запаси, вирушаючи в подорож навколо світу. Це був прямий шлях уздовж тридцять сьомої паралелі. Зробивши потрібні поповнення, яхта попрямувала б на південь, обігнула мис Горн і повернулась Атлантичним океаном до Шотландії.
Спільно узгодили план дій, і механік отримав наказ підкинути в топку палива.
За півгодини «Дункан» взяв курс на бухту Талькауано. Дзеркально чистою поверхнею океану яхта летіла, мов на крилах, й о шостій вечора в тумані зникли останні гори Нової Зеландії.
Це був початок повернення додому – невеселе плавання людей, які намагалися знайти Гаррі Гранта й повертались без нього. Команда «Дункана» вирушала до цих земель у веселому гуморі й сповнена сподівань на успіх, а вертала до Європи із сумними думками. Жодного матроса не тішила перспектива пливти до Європи. Усі готові були скільки завгодно часу плавати в небезпечних водах океану, аби тільки знайти Гаррі Гранта.
Захопливе «ура», яким щойно зустріли Гленарвана, тепер змінило зневір’я. Стихло невгамовне спілкування пасажирів, припинились бесіди, що звеселяли їх у дорозі. Кожен тримався осібно, ховаючись у своїй каюті. Лише зрідка хтось з’являвся на палубі «Дункана».
Завжди аж надто емоційний Паганель, той Паганель, який завжди міг дібрати утішні слова, тепер зберігав мовчанку. Його майже ніхто не бачив. Природна говірливість і притаманна французам жвавість змінились добровільною мовчанкою і смутком. Здавалося, він навіть занепав духом більше за інших. І коли Гленарван заводив розмову про те, що з часом можна буде поновити пошуки капітана Гранта, то Паганель лише хитав головою на те, як людина, що втратила всяку надію.
А між тим на облавку «Дункана» перебував Айртон – чоловік, який міг би розповісти про цю катастрофу, та він уперто мовчав. Поза всяким сумнівом: якщо Айртон не знав, де перебуває його капітан, то принаймні він міг указати на місце аварії «Британії». Та, очевидно, Гаррі Грант був для боцмана небажаним свідком, а тому той мовчав, викликаючи загальний гнів. Особливе невдоволення висловлювали матроси. Вони навіть хотіли розправитись із ним.
Гленарван не раз намагався бодай щось вивідати у боцмана, та не діяли ні погрози, ні навіть обіцянки. Айртонова впертість була такою незбагненною, що Гленарван уже засумнівався: а чи знає той бодай щось. Такої ж думки був і географ.
Та якщо Айртон нічого не знав, то чому він досі не зізнався в цьому? Адже його незнання не могло завдати йому шкоди, а його мовчанка гальмувала ухвалення нового плану. Хіба можна було робити висновок, що Гаррі Грант перебуває в Австралії тільки на основі того, що там знайшли його боцмана? Слід було обов’язково змусити Айртона говорити. Леді Гелена попросила чоловіка, аби той дозволив їй спробувати зламати боцманову впертість. Вона міркувала, що, можливо, там, де зазнав невдачі чоловік, переможе жінка. Хіба це не схоже на стару байку про ураган, який не міг зняти плаща з мандрівника, тоді як перші промені сонця змусили його добровільно скинути із себе верх?
Знаючи розум своєї дружини, Гленарван вирішив надати їх повну свободу дій.
Цього дня, 5 березня, Айртона завели до каюти леді Гелени. Тут сиділа й Мері. Присутність дівчини могла позитивно вплинути на боцмана, а Гелена не хотіла втрачати жодного шансу на успіх.
Годину провели жінки з боцманом. Та що вони йому казали, аби вивідали таємницю в каторжника, ніхто про це не знав. А втім, після побачення з Айртоном Гелена й Мері Грант виглядали вкрай розчарованими. Мабуть, і вони зазнали поразки. Коли боцмана вели до каюти-в’язниці, матроси зустріли його з погрозами, на що той лише мовчки стенув плечима. Тільки втручання Джона Манглса й Гленарвана врятували Айртона від жорстокої розправи.
Та леді Гелена так легко не здавалась. Вона все ще сподівалась дібрати ключик до серця цієї жорстокої людини, тож наступного ранку пішла до Айртонової каюти, щоб уникнути невдоволення команди, яке спричиняє кожна поява боцмана на палубі.
Дві години тиха, добра жінка віч-на-віч перебувала з ватажком каторжників-утікачів. Схвильований Гленарван намотував кола біля каюти. Щохвилини він поривався то випробувати всі можливі засоби, аби вирвати зізнання в боцмана, то негайно позбавити дружину цієї обтяжливої бесіди.
Та цього разу Гелена вийшла з каюти радісна. Невже їй вдалося розчулити цього негідника?
Мак-Наббс, котрий першим побачив Гелену, не зміг стримати недовірливого жесту.
Та серед матросів миттю поширилась чутка, начебто боцман нарешті здався, і команда миттю зібралася на палубі – навіть швидше, аніж коли їх скликав свисток Тома Остіна.
Гленарван кинувся навстріч дружині.
– Невже Айртон усе тобі розповів? – запитав він.
– Ні, – відповіла Гелена, – та він зголосився поговорити з тобою.
– Моя люба Гелено! Невже тобі вдалося домогтися цього?
– Дуже сподіваюсь, Едуарде!
– Чи не давала ти йому якихось обіцянок від мого імені?
– Я пообіцяла лише, що ти докладеш усіх зусиль, аби пом’якшити його покарання.
– Гаразд, люба. Нехай негайно приведуть Айртона.
Леді Гелена з Мері Грант пішли до своєї каюти, а боцмана привели до кают-компанії. Там на нього вже чекав Гленарван.
Розділ XIX. Угода
Боцмана ввели в кают-компанію, і вартові одразу ж залишили приміщення.
– Ви хотіли поговорити зі мною, Айртоне? – запитав Гленарван.
– Так, мілорде, – відповів боцман.
– Віч-на-віч?
– Так. Але мені здається, що було б краще, якби при нашій розмові були присутні майор Мак-Наббс і месьє Паганель.
– Краще для кого?
– Для мене, – відповів спокійним тоном Айртон.
Гленарван пильно поглянув на нього й послав по Мак-Наббса та Паганеля. Ті не забарились з’явитися й повсідались біля свого друга.
– Розповідайте.
Айртон якийсь час збирався думками й нарешті почав:
– Мілорде, коли двоє укладають між собою контракт або угоду, то це має відбуватися при свідках. Відверто кажучи, я хотів би укласти з вами угоду.
Гленарван уже звик до поведінки Айртона, тому навіть оком не змигнув по цих словах, хоча йому не дуже хотілося укладати угоду з цією людиною.
– І що за угода?
– Ви хочете вивідати в мене певні важливі для вас відомості, а я хочу отримати навзаєм певні пільги, вельми цінні для мене. Чи підходить вам це, мілорд?
– А що за відомості? – швидко запитав Паганель.
– Ні, – зупинив його Гленарван, – що за пільги?
Айртон кивнув – мовляв, він розуміє Гленарвана.
– Ось, – промовив він, – мої умови. Скажіть, мілорде, чи не відмовились ви від наміру передати мене англійській владі?
– Ні, Айртоне, не відмовився, і це справедливо.
– Не маю нічого проти, – спокійно мовив боцман. – І це означає, що ви не погодитесь повернути мені свободу?
Якусь мить Гленарван вагався. На таке питання важко було дати миттєву чітку відповідь. Можливо, від цього залежало життя Гаррі Гранта. Та почуття обов’язку взяло гору, і він відповів:
– Ні, Айртоне, я не можу повернути вам свободу.
– А я й не прошу її! – гордо відповів боцман.
– То чого ж ви хочете?
– Чогось середнього між шибеницею і свободою, якої ви не можете мені дати.
– І що ж це?
– Прошу висадити мене на одному з безлюдних островів Тихого океану. Надайте мені предмети першої необхідності. Я спробую вижити, а як буде вільна хвилька, хтозна, можливо, покаюсь.
Гленарван не був готовий до такої пропозиції. Він поглянув на друзів – ті мовчали. За декілька хвилин Гленарван відповів:
– А як я пообіцяю вам зробити це, то чи надасте ви, Айртоне, необхідні нам відомості?
– Так, мілорде, усе, що знаю про капітана Гранта і про долю «Британії».
– Чи все?
– Так, усе.
– Але хто гарантуватиме…
– О, мілорде! Я вас розумію, але тут нічого не вдієш – вам доведеться повірити мені на слово. Така вже склалася ситуація: вам належить повірити злочинцеві.
– Я вам довіряю, Айртоне, – просто відповів Гленарван.
– І ви маєте рацію, мілорде. А втім, хай я навіть обведу вас круг пальця, ви будь-якої миті можете мені помститися.
– У який спосіб?
– Повернутись на острів і знову арештувати мене: я ж не втечу з цього острова.
На все Айртон мав відповідь.
Він передбачив усі можливі труднощі, сам висував проти себе незаперечні аргументи. Складалось враження, що він прагнув довести, ніби дуже сумлінно ставиться до своєї пропозиції. Годі було виявити більше довіри й щирості, ніж він. Та Айртон у своїй відвертості пішов ще далі.
– Лорде Гленарван, джентльмени, – додав він. – Я не прагну переконати вас, що граю відкрито. Я не прагну ввести вас в оману і зараз надам вам доказ своєї щирості. Я відвертий, бо вірю у вашу чесність.
– Говоріть, Айртоне, – відповів Гленарван.
– Я ще не отримав вашої згоди, але не стану приховувати, що небагато знаю про Гаррі Гранта.
– Небагато! – вигукнув Гленарван.
– Так, мілорде. Ті подробиці, що я можу повідомити вам, стосуються особисто мене. Навряд чи вони допоможуть натрапити на загублений слід.
Розчарування відбилось на обличчях Гленарвана і майора. Вони були впевнені, що боцман володіє важливою інформацією, а він признався, що його відомості малоістотні для них. Лише Паганель зберігав спокій.
Однак зізнання Айртона, що було йому не на руку, вразило присутніх. Особливе враження справила остання боцманова фраза:
– Отже, сер, вас попереджено, що угода вигідна радше для мене, аніж для вас.
– Це не має значення, – відповів Гленарван. – Я приймаю вашу пропозицію, Айртоне, і даю вам слово висадити вас на одному з островів Тихого океану.
– Чудово, мілорде, – промовив боцман.
Чи задовольнився цей дивак Гленарвановим рішенням?
Малоймовірно, бо на його безпристрасному обличчі не з’явилось і тіні хвилювання. Складалось враження, що мова йде не про нього, а про когось іншого.
– Я готовий до відповідей, – сказав він.
– Ми не ставитимемо запитань, – сказав Гленарван. – Розкажіть, Айртоне, все, що знаєте. Та передовсім повідомте, хто ви такий.
– Джентльмени, – почав Айртон, – я справді Том Айртон, боцман «Британії». 12 березня 1861 року я відплив із Глазго на кораблі Гаррі Гранта. Протягом чотирнадцяти місяців разом ми пливли Тихим океаном у пошуках годящої місцини для заснування шотландської колонії. Гаррі Грант створений для великих справ, та часто в нас із ним виникали суперечки. Ми не зійшлись характерами.
Не в моєму дусі беззаперечно підкорятися, а Гаррі Грант така людина, що як ухвалив якесь рішення, то ніхто не мав права йому перечити. Це людина залізної волі стосовно як себе, так і інших. Та все ж я осмілився піти проти нього. Я спробував здійняти бунт серед команди й захопити корабель у свої руки. І зараз уже неважливо, хто з нас був правий, а хто ні, та Гаррі Грант без вагань висадив мене 8 березня 1862 року на західному узбережжі Австралії.
– Це означає, що ви полишили «Британію» до її стоянки у Кальяо, адже саме звідтіля були отримані останні відомості про неї.
– Так, – відповів боцман. – Поки я перебував на облавку «Британії», вона жодного разу не заходила в Кальяо. До речі, на фермі Падді О’Мура про Кальяо я згадав лише тому, що про це дізнався з вашої розповіді.
– Продовжуйте, Айртоне, – сказав Гленарван.
– Отже, я опинився сам на пустельному березі, та всього лишень за двадцять миль від Пертської виправної в’язниці. На узбережжі я зустрів ватагу каторжників, які щойно втекли з неї. Я приєднався до них. Дозвольте мені не розповідати про своє життя протягом наступних двох з половиною років. Скажу лишень, що я взяв ім’я Бен Джойс і став ватажком банди розбійників.
У вересні 1864 року я вирушив до ірландської ферми й найнявся туди батраком під своїм справжнім іменем – Айртон. На цій фермі я вичікував щасливого випадку, аби заволодіти якимсь судном. Це була моя заповітна мрія. А через два місяці з’явився «Дункан». Під час вашого перебування на фермі ви виклали всю історію Гаррі Гранта. Саме тут я дізнався про стоянку «Британії» в порту Кальяо, про останні вісті з неї, датовані червнем 1862 року (а це було через два місяці після моєї висадки), про історію з документами, про те, що судно зазнало аварії на тридцять сьомій паралелі. Нарешті, дізнався про важливі причини, які спонукали вас шукати Гаррі Гранта на Австралійському материку. Без зайвих вагань я вирішив захопити «Дункан», чудове судно, здатне випередити найбільш швидкісні судна британського флоту. Однак яхта була пошкоджена й потребувала ремонту. Тому-то я й дав їй відплисти до Мельбурна. Назвавшись боцманом «Британії», що було насправді, я запропонував вам послуги провідника до вигаданого місця її аварії біля східного узбережжя Австралії. Я спрямував вашу експедицію через провінцію Вікторія, а моя банда йшла назирці. Біля Кедменського мосту мої хлопці скоїли абсолютно безглуздий злочин тільки для того, щоб, якби «Дункан» підійшов до східного узбережжя, то неодмінно потрапив до моїх рук, а з такою яхтою я став би господарем океану. Таким чином, не викликаючи зайвих підозр, я довів ваш загін до річки Снові. Бики й коні падали один по одному, отруєні гастролобіумом. Я завів фургон у мочарі Снові. На мої наполягання… Та все решта вам відомо, мілорде. Можете бути певні, що лише неуважність месьє Паганеля завадила мені зараз командувати «Дунканом». Ось і вся моя історія, панове. На жаль, моя сповідь не наведе вас на слід Гаррі Гранта, а відтак угода зі мною для вас не дуже вигідна.
Боцман замовк і, схрестивши руки на грудях, чекав. Гленарван із друзями мовчали. Вони розуміли, що оповідь цього лиходія правдива.
«Дункан» не вдалося захопити через обставини, що від нього не залежали. Його спільники прибули до затоки Туфолда, свідченням чого була куртка каторжника, що її знайшов Гленарван. Тут, за наказом ватажка, вони чигали на яхту. Звісно, їхній терпець урвався, вони знову зайнялись грабунком і підпалами в поселеннях Південного Уельса.
Першим поновив допит майор – він хотів уточнити певні дати, що стосувалися «Британії»
– Отже, – почав він, – вас висадили на західному узбережжі Австралії 8 квітня 1862 року?
– Саме так.
– А чи не знаєте ви, якими були подальші плани Гаррі Гранта?
– Приблизно.
– І все ж, прошу повідомити про все, що знаєте. Навіть найменша дрібниця може наштовхнути нас на правильний шлях.
– Я тільки можу вам повідомити, сер, – відповів боцман, – що капітан Грант збирався відвідати Нову Зеландію, та під час мого перебування на облавку «Британії» він не здійснив цього. Отже, не виключено, що із Кальяо капітан Грант попрямував до Нової Зеландії. Що може збігатись із датою аварії судна, вказаній у документі: 27 червня 1862 року.
– Цілком можливо, – згодився Паганель.
– Але ж із вцілілих фрагментів записок ніщо не вказує на Нову Зеландію, – заперечив Гленарван.
– Нічого не можу відповісти вам на те, – промовив боцман.
– Гаразд, Айртоне, – сказав Гленарван, – ви дотримали слова, дотримаю і я свого. Обговорімо питання, на якому з островів Тихого океану вас висадити.
– Мені байдуже, – відповів Айртон.
– Тоді йдіть до своєї каюти й чекайте на наше рішення.
Боцмана відвели двоє матросів.
– Цей негідник міг би бути нормальною людиною, – промовив майор.
– І справді, – погодився Гленарван. – Це розумна людина із сильним характером. Шкода, що його здібності спрямовані не в той бік.
– А Гаррі Грант?
– Боюся, нам його ніколи не знайти. Бідолашні діти! Хто може сказати, де їхній батько?
– Я! – відгукнувся Паганель. – Так, я!
Читач помітив, що завжди охочий до розмов географ під час допиту не зронив жодного слова. Він мовчки слухав. Та фраза, яку вів промовив, змусила Гленарвана підскочити з місця:
– Паганелю, ви знаєте, де капітан Грант? – вигукнув він.
– Так, наскільки це можливо знати, – відповів географ.
– А звідки ви про це довідались?
– Та з того ж таки документа.
– А-а-а, – скептично протягнув майор.
– Мак-Наббсе, ви спершу вислухайте, а вже потім іронізуйте, – за уважив географ. – Досі я мовчав, бо знав: ви все одно мені не повірите. Тоді й говорити не було сенсу, та зараз я зважуюсь це казати тільки тому, що Айртонові слова потвердили мої здогади.
– То ви гадаєте, що в Новій Зеландії… – почав Гленарван.
– Спершу вислухайте, а потім міркуйте самі, – відповів Паганель. – Бо помилка, якої я припустився, була зовсім не випадкова. У той час, як я писав листа від вашого імені, слово «Зеландія» не давало мені спокою. Поясню, чому.
Згадайте лишень, коли ми їхали у фургоні, Мак-Наббс розповідав леді Гленарван про каторжників, про аварію біля Кедменського мосту? Він ще дав їй число «Австралійської і Новозеландської газети», де описана ця катастрофа. Коли я дописував листа, газета лежала на землі так, що в її заголовку можна було прочитати «ландія». І раптом мені сяйнула думка, що «ландія» в документі є частиною слова «Зеландія».
– Он воно як! – вихопилось у Гленарвана.
– Ось так, – провадив Паганель тоном глибокого переконання, – доти це тлумачення мені геть не спадало на думку. І знаєте, чому? Та тому, що я вивчав французький варіант документа, який зберігся у кращому вигляді за інші, а в ньому саме це слово й відсутнє.
– Ну ви й вигадник, Паганелю! – вигукнув майор. – Як же ви швидко забуваєте свої попередні висновки!
– Прошу, майоре, ставте свої питання – готовий дати на них свою відповідь.
– Тоді скажіть, що означає слово «austral»?
– Те, що й раніше: «Південні країни».
– Ну гаразд, а частина слова «indi», яку спершу ви вважали частиною «indiens» – «індіанці», затим частиною «indigenes» – «туземці»? Як зараз ви його тлумачите?
– Третє й остаточне тлумачення таке: воно є коренем слова «indigence» – «злигодні».
– А «contin»? І досі означає «континент»? – вигукнув Мак-Наббс.
– Ні, оскільки Нова Зеландія – це лише острови.
– Тоді що ж воно означає? – запитав Гленарван.
– Зараз я зачитаю вам документ у моєму новому, третьому тлумаченні, а ви міркуйте самі. Але спершу дуже попрошу: спробуйте забути попередні тлумачення й відкиньте всякі упередження. І майте на увазі: деякі місця ви можете сприйняти за досить вільне тлумачення – наприклад, слово «agorae», яке я ніяк не можу інакше пояснити, та ці місця й неважливі. До того ж моє тлумачення ґрунтується на французькому тексті документа, якого писав англієць, а він міг бути далекий від певних особливостей французької мови. Я вас попередив, а тому починаю:
«27 червня 1862 року трищоглове судно «Британія» із Глазго після тривалої агонії в південних морях затонуло біля берегів Нової Зеландії (англійською – Zealand). Двом матросам і капітану Гранту вдалося дістатися берега. Тут, потерпаючи від безперервних і жорстоких злигоднів, вони кинули цей документ на… довготи і 37° 11’ широти. Допоможіть їм, бо вони загинуть».
Запала тиша. Таке тлумачення документа мало право на існування. Та саме тому, що воно було таке ж переконливе, як і попередні тлумачення, воно так само могло бути хибним.
Гленарван із майором не стали сперечатися.
– Сліди «Британії» не були знайдені вздовж тридцять сьомої паралелі на берегах Патагонії та Австралії, тому переваги на боці Нової Зеландії.
Останнє зауваження географа справило неабияке враження на його друзів.
– А скажіть, Паганелю, – запитав Гленарван, – чому про це нове тлумачення ви мовчали майже два місяці?
– Бо не хотів, аби ви марно сподівались. До того ж ми все одно пливемо до Окленда, що пролягає на широті, вказаній у документі.
– А коли ми завернули з цього шляху, чому ви мовчали?
– Бо хай яке моє тлумачення було правильне, все одно б воно не допомогло врятувати капітана Гранта.
– Чому ви так вважаєте?
– Бо з часу аварії минуло два роки й капітан не з’явився. А це означає, що він став жертвою або аварії, або туземців.
– То ви вважаєте?.. – запитав Гленарван.
– Я вважаю, що ми можемо знайти уламки «Британії», та всі люди загинули.
– Про це ні слова, друзі мої, – сказав Гленарван. – Я виберу слушну мить, аби повідомити цю невтішну новину дітям капітана Гранта.
