Текст книги "Незвичайні пригоди Марко Поло"

Автор книги: Віллі Мейнк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 27 (всего у книги 28 страниц)

ПОДОРОЖ В ІНДІЮ

Венеціанці знову жили, оточені блиском і розкішшю імператорського двору. Вони оселилися в тому самому старому красивому будинку. В дворі біля басейну з золотими рибками ріс кущ жасмину, над квітками гуділи бджоли. Ашіма подовгу сиділа в тінистій альтанці.

Все було, як і раніше.

Перлинка бігала по двору, підслухувала під дверима і з невинним обличчям вибовкувала маленькі таємниці. Дівчина здобула необмежену владу над Фан Кунг-до, бо тепер знала, що попри всі свої погрози, він би її й пальцем не торкнув.

Все було, як і раніше, і водночас все було інакше.

Венеціанців охопила туга за батьківщиною. Вони не говорили про це один одному, хоч і знали, що вона зростатиме з кожним днем. Вони трохи боялися цього почуття, бо не в силі були відігнати його. Туга ховалася в куточках їхніх очей, проривалася в сміхові, в словах, сказаних ніби жартома, але пов'язаних з дорогими спогадами.

… Ось через двір пробігла кішка, стрибнула в траву і причаїлась під кущем. Непорушними очима вона стежила за пташкою, що сиділа на яблуні.

– А пам'ятаєш, Ніколо, як ми ще хлопчиками одного разу ганялись за кішкою і ти впав у воду? – Мафіо весело засміявся і провів рукою по лисині.

Кішка плигнула на стовбур яблуні, намагаючись схопити пташку.

– Спізнилась, дурненька! – вигукнув Мафіо Поло. Пташка полетіла.

– Джованні не любив кішок за те, що вони завжди ганялись за пташками, – мовив. Марко.

– А, Джованні, твій друг! – озвався Ніколо Поло. – Я пригадую, як ти приводив його. Він так зніяковів, коли я велів йому вибрати собі найкращий діамант…

– А як він співав! Такого чудового голосу мені більше ніколи не доводилося чути.

В розмові чоловіків було щось по-дитячому зворушливе.

– Якби я був такий дужий, як Матео, – мовив Мафіо, – я поїхав би до двору короля Кайду і поборовся б з його донькою.

Марко здивовано глянув на нього.

– Ти не чув про королівську доньку? – Мафіо Поло задоволено відкинувся на бильце крісла. – Нам розповідали про неї в Індії.

– Зачекайте трохи, дядьку, – попросив його Марко. – Я покличу Ашіму. Вона дуже любить вас слухати.

– Поклич, – задоволено сказав Мафіо.

Стояв тихий вечір. Вікна були відчинені навстіж. Ашіма зайшла до кімнати і сіла біля чоловіків. Мафіо почав розповідати.

– Тільки не кажіть про це ханові Кублаю, бо він ненавидить короля Кайду. Адже ви знаєте, що Кайду вже не раз мірявся силою з військами Кублая і, здається, знову готується до війни в спілці з Каданом та Сінгтуром… Так ось послухайте про доньку цього Кайду. Її звати Айгіярм, тобто «місячне світло». Вона така дужа, що в усьому королівстві не знаходиться юнака, котрий би міг побороти її. Коли батько вирішив видати її заміж, вона сказала, що не згодиться бути дружиною чоловіка, слабішого за неї. І король Кайду пообіцяв виконати її волю.

Скоро з усіх кінців світу зібрались юнаки спробувати щастя. Змагання відбувались дуже урочисто. Король і королева у супроводі великого почту займали місця в найбільшій залі палацу. Потім на середину зали, де її чекав одягнений у шовк юнак, виходила королівська донька, теж у шовковому вбранні й дорогих оздобах. Коли б юнакові вдалося кинути Айгіярм на землю, він одружився б на ній, зате в разі поразки він мусив віддати сто породистих коней… Кажуть, що королівська донька вже виграла більше десяти тисяч коней. Вона висока й дужа, як велетень…

Мафіо Поло змовк. Оскільки ніхто не промовив жодного слова, він додав:

– Оце таке розповідають про Айгіярм. До речі, кажуть, що вона така ж гарна, як і сильна.

– Чи не захотіли ви завоювати собі королівську доньку? – засміялась Ашіма.

– Сто коней я вже як-небудь роздобув би, – зі тхнув Мафіо. – Та мені багато більше хотілося б занурити бодай один палець у канал Сан-Марко. А старий Куб-лай не відпускає нас, немов ми найкращий діамант у його короні.

– Він зробив нам немало добра, – мовив Марко.

– Авжеж! Зате зараз міцно тримає нас.

Всі замислились.

Мафіо Поло сказав це ніби жартома, але насправді це був зовсім не жарт. Думки про батьківщину не залишали їх ні вночі, ні вдень.

Ашіма так розуміла чоловіків, наче сама народилась у Венеції.

– Ми повинні боротись за повернення додому, – сказав Марко.

– Як юнаки з королівською донькою, – докинув Мафіо. – Може, у нас вистачить сили.

– Ханові Кублаю це не дуже сподобається, – мовив Ніколо Поло. – Але що з нами буде, коли він помре? Він уже старий, і мені часом здається, що смерть уже чигає на нього. А при дворі немало людей, які заздрять нашому багатству. Доки хан живий, вони не зважаться зачепити нас. А як далі?

Вони ще довго радились, як краще вирватись звідси. Здоровий глузд підказував їм, що вирушати в дорогу таємно не можна. Якщо вони хочуть побачити знову свою батьківщину, то повинні будь-що домогтися дозволу імператора.

І ось одного дня Марко вирішив, що настав час звернутись до імператора з проханням. Він саме повернувся із поїздки по країні і доповідав ханові про звичаї жителів і стан управління та фінансів в обстежених ним областях. Хан прийняв Марко в своїх покоях і з цікавістю слухав його розповідь. Крім головного цензора

Юсю Темюра, в кімнаті не було жодного сановника.

– Ви розповіли мені про все, що бачили, – сказав імператор, – і зробили кілька слушних пропозицій. За це я хочу вас нагородити. Ідіть додому і відпочивайте. Коли ви мені будете потрібні, я вас покличу.

Круглоголовий Юсю Темюр щось схвально пробуркотів.

Тоді Марко кинувся до ніг хана і попросив вислухати його.

– Встаньте! – наказав йому Кублай. – Чого ви ще хочете?

Марко почав палко просити імператора, щоб він дозволив їм повернутись на батьківщину. Хан Кублай спокійно вислухав його.

– Ти чув, Юсю Темюр? – озвався він нарешті.

– Так, – буркнув головний цензор. Обличчя його залишилось незворушним.

Великий хан обернувся до Марко і пильно глянув на нього.

– Хіу Хенг помер, і мені потрібні тямущі радники.

Марко мимоволі відступив назад.

– Хіу Хенг помер? – недовірливо перепитав він.

– Так, – відповів імператор. – Помер.

Несподівана звістка приголомшила Марко. Він мало не забув, де знаходиться. Його охопив сум і водночас гнів на хана за те, що той так байдуже говорить про смерть старого вченого. Однак Марко уже навчився володіти собою. Він стояв, похиливши голову, і чекав, що ще скаже хан Кублай.

– Ви прийшли до мене і говорите, що хотіли б поїхати на батьківщину. Хіба вам погано при моєму дворі? Я саме ладнаюся йти війною проти підлого пса Кайду. Хочу провчити його… А вам я ось що скажу: готуйте кораблі і вирушайте морем до великого острова Цейлону, де володарює король Зандернац. У нього є найбільший у світі рубін: у вершок довжиною і завтовшки з руку. Так мені розповідали. Він палає, як вогонь, і має чарівну силу. Скажіть Зандернацу, що я, володар світу, хочу мати цей рубін. За нього він одержить багатства, варті цілого міста. Коли повернетесь, розповісте мені, що ви там бачили. А про повернення додому більше не говоріть мені…

Марко Поло опустився навколішки і тричі торкнувся чолом до килима. Імператор прихильно дивився на нього.

Юсю Темюр кашлянув. Кублай спитав:

– Ви задоволені?

– Дякую вам, ваша величність, за милість, яку ви виявляєте до нас, – мовив Марко. – Я зроблю все, що ви наказали.

Він залишив імператорський палац з двоїстим почуттям. Імператор не задовольнив його прохання, але зате доручив йому справу, про яку Марко давно вже мріяв. Він не раз з палаючими очима слухав розповіді батька й дядька про Індію та острови, розташовані в океані.

Марко спішив повз крамнички й майстерні, і в серці його було одне бажання: швидше дістатись додому і поділитись з рідними новиною.

Коли гомінка головна вулиця лишилась позаду, він раптом згадав сумну звістку – Хіу Хенг помер. Великий хан вимовив ці слова без жодного жалю. Але Марко знав: коли чутка про смерть великого вченого розійдеться по країні, журба охопить мільйони сердець. Марко дивувало: як міг хан Кублай, який сам страшенно боявся смерті, так байдуже поставитись до смерті близької йому людини?

Марко довго сидів, замислившись, у своїй кімнаті. Врешті він зважився розповісти батькові, дядькові й Ашімі про доручення хана.

Смеркало. Служник зачинив віконниці і запалив світло. Ашіма нервово потирала руки. Мафіо сидів, спершись підборіддям на кулак; Ніколо, випрямившись, зціпивши зуби, дивився кудись повз Марко.

– Поїдемо в Індію, – сказав Мафіо, здвигнувши плечима. – Якщо його величність наказує…

– Я не залишусь тут сама, – вигукнула Ашіма. – Мені буде страшно, коли ти поїдеш, Марко!

– Ми попливемо на великих кораблях, Ашіма, – заспокоїв її Марко. – Ти поїдеш з нами.

Ашіма полегшено зітхнула, однак не відчула радості, бо помітила, як засмутились Ніколо й Мафіо Поло.

– Ми стали дуже багатими, – сказав, нарешті, Ніколо. – Якщо нам пощастить, після мандрівки в Індію ми станемо ще багатшими. – Він опустив плечі і якось безпорадно глянув на сина. – Але навіщо все це нам?

– Бути нам до самої смерті мандрівниками, Ніколо…

Слова старих глибоко вразили Марко. Тільки тепер він збагнув, як заволоділа ними туга за батьківщиною, йому нічого, було сказати, але він поклявся собі, що цією поїздкою скінчиться їхня служба ханові Кублаю.

Невдовзі після цієї розмови Мафіо й Ніколо Поло вирушили на південь, у порт Цайтум, щоб там підготувати кораблі і набрати надійний екіпаж. Марко й Ашіма лишились у Камбалі. Через три місяці й вони з почтом у дві тисячі чоловік залишили столицю. Фан Кунг-до і Перлинка теж поїхали з ними, щоб прислуговувати в дорозі своїм панам.

Шлях до Цайтума лежав через знайомі місця. Портове місто було розташоване на відстані десяти днів їзди від Ханьчоу. Переправляючись через Жовту ріку, Марко й Ашіма згадували Матео. Тут поблизу була могила їхнього друга. Вони ніби бачили перед собою його могутню постать, його рідне обличчя з лагідною посмішкою наче надавало їм мужності для далекої мандрівки. Як чудово було б, коли б він міг їх супроводити!

Марко Поло квапив вельможних панів з почту, не дозволяючи їм робити довгі привали.

Незабаром вони досягли передмістя Цайтума. Марко й Ашіма виїхали на пагорб і злізли з коней. На обрії громадились білі хмари. Ніжний вітерець обвівав обличчя Марко й Ашіми. Перед ними розкинулось місто: білі будиночки виглядали з густих садів у долині, ліпились на гірських схилах, тулились біля гирла ріки й оточували тиху голубу затоку. На скелястій горі бовванів похмурий монастир. В бухті стояло на якорі багато кораблів і джонок.

Красиве місто Цайтум мало одну з найбільших і найзручніших гаваней у світі.

Марко й Ашіма з таємною тривогою чекали зустрічі з старими. Вони думали, що побачать їх пригніченими, похмурими, але були приємно розчаровані. Мафіо зустрів їх з гомінливою радістю, а Ніколо, слухаючи його захоплену розповідь про приготування до подорожі, тільки вдоволено посміхався. Невгамовна діяльність останніх місяців пішла їм на користь.

– Можете цілком покластись на нас, глибокошановний адмірале, – сказав Мафіо. – Якщо ви хочете завтра вирушити в дорогу, то прошу: в порту стоять готові до відплиття десять індійських суден, обладнаних Ніколо Поло та його братом, на ім'я Мафіо. Прошу на палубу, панове, можна вирушати в подорож.

Через вісім днів судна вийшли з гавані Цайтума. Сто. ячи на палубі переднього корабля, венеціанці з гордістю оглядали свою маленьку флотилію.

– Тепер ми залежимо від моря, – сказав Мафіо Поло. І подумав: «Дай боже, щоб ми щасливо повернулись назад!»

Що далі вони відпливали від Цайтума, то дужчий віяв вітер. Десять кораблів з напнутими вітрилами, ледь нахиливши щогли до води, велично розтинали піняві хвилі. Небо було якогось невиразного блідуватоголубого кольору. Зате море здавалось то зеленим, як скло, то блакитним, то фіолетовим, або й зовсім чорним, лише помережаним білими баранцями, залежно від того, куди дивитись: біля борту корабля чи десь далі. Старі Поло й Марко, перейшовши на корму, гляділи, ні про що не думаючи, на мерехтливий слід, що лишався за судном. Вони пливли на міцно збитому чотиривітрильному судні, яке було добре споряджене для далеких мандрівок.

Команда корабля складалася з двадцяти п'яти чоловік. За капітана був сивобородий індієць, котрому вже не раз доводилось плавати від Маньї до Індії. Разом з Марко подорожувало двісті вельмож. Їх супроводжувало біля восьмисот служників, п'ятсот солдатів та двісті п'ятдесят купців з такою ж кількістю прислужників і писарів. Очолював експедицію Марко Поло. Він розмістив пихатих вельмож з їхніми слугами та охоронцями на десяти кораблях. Трюми кораблів було забито подарунками великого хана чужоземним королям і, перш за все, – купецькими товарами: сувоями шовкових тканин, золотими й срібними оздобами, різним вбранням, фарфоровими виробами, золотою й срібною пряжею, мечами й списами, військовим спорядженням та іншим крамом.

Два місяці вони вже не бачили землі. Море взяло їх у полон. Воно щохвилини змінювалось. Незмінним лишалось тільки одне: його величина, безкрая далечінь. Воно було величним навіть у ті хвилини, коли, вгамувавшись, мерехтіло під сонцем, тихе й гладеньке, мов дзеркало.

Була світла ніч. На небі сяяв місяць. Тихо поскрипували щогли, лопотіли вітрила. Гаряче повітря трохи охололо, легкий вітерець повівав над палубою.

На білому тлі вітрил чітко вирізнялись мускулисті постаті матросів.

Марко з Ашімою, спершись на поручні, стояли на носі корабля. Марко показав рукою на захід.

– Там, Ашіма, індійський берег. Завтра або післязавтра ми побачимо його.

Ашіма глянула в тому напрямку, ніби справді могла побачити обриси берега. Але там не було нічого, крім моря й неба.

– Тато й дядько вже сплять у своїх каютах, – мовив, ніби сам до себе, Марко. – Мандрівка підбадьорила їх.

– Але їм сниться Венеція, – сказала Ашіма, з легким смутком думаючи про старих Поло, яких вона так полюбила.

Кораблі наближались до берегів Індії. Вони пливли Хайнанською затокою, поминаючи прибережні острови. Мафіо Поло розповів Марко, що на цих островах у гирлах річок індійці вимивають з піску багато золота. Є там також багато міді, хліба, всіляких овочів.

Вони пливли далі, до королівства Ціамба, яке лише кілька років тому було підкорене при незвичайних обставинах військами великого хана. Дізнавшись про незчисленні багатства Ціамби, хан велів генералові Сагату приготувати для завоювання східно-індійського узбережжя велику армію. Татарські війська, кіннотники і піхотинці, пройшовши через Маньї, вдерлись у чужі володіння. Індійці взялися за зброю і, коли загарбники вступили в жарку гористу місцевість, завдали їм неабияких втрат. Однак спинити просування татар їм не вдалося. Вороги плюндрували міста й селища в долинах. В одній жорстокій битві, що відбувалася в гірській улоговині, війська генерала Сагату зазнали нищівної поразки.

Він негайно відправив до імператора посланця з проханням надіслати йому підкріплення, особливо піхоти. Тимчасом вісімдесятирічний король Ціамби, Акамбаль, сховався з своїми військами за мурами укріплених міст і фортець. Його серце краяла туга, коли він думав про страхітливі спустошення, які чинили його землям татари. Хоч він і розбив загарбників, однак розумів, що довго втриматись йому не вдасться, і тому повідомив великого хана про своє підкорення. Наляканий великими втратами, хан милостиво прийняв посланців і наказав генералові Сагату негайно одвести війська і готуватись до підкорення інших земель.

Відтоді король Акамбаль щорічно посилав ханові велику кількість дерева алое та двадцять п'ять найбільших і найкращих слонів.

Кораблі стали на якір у спокійній затоці, і Марко Поло дозволив своїм супутникам восьмиденний відпочинок. Вельможі й купці обрали дврх представників, котрі щовечора доповідали Марко про події за день.

На побережжі Ціамби Марко вперше ступив на індійську землю. Майже від самого берега, за рядком легких бамбукових хижок, починалась зелена стіна непрохідних джунглів.

Стояла нестерпна спека; вже кілька місяців не випадало дощів. Марко хотів було вирушити на кілька днів у джунглі, але Ніколо й Мафіо відрадили його від цього наміру.

– Адже ми тільки починаємо мандрівку, і ще не раз трапиться нагода побувати в тропічному лісі, – говорили вони.

Мандрівники познайомились з мешканцями селища. Це були засмаглі красиві люди з по-дитячому щирими обличчями. Носили вони тільки пов'язки на стегнах. Купці вимінювали в них за дешеві прикраси й інструменти коштовні камені й золотий пісок, маючи від цього неабиякий зиск. Марко наказав закупити харчі й поповнити запаси води.

Нарешті невеличка флотилія покинула гавань.

Стояв штиль. Вітрила на щоглах звисали і випливати з затоки довелось на веслах. У відкритому морі дув легкий бриз, і ескадра взяла курс на південь.

Маркс Поло не було часу нудьгувати. Цілий день до пізнього вечора до нього в каюту заходили вельможі, то скаржачись на когось, то питаючи в нього поради. Він влаштовував справи спокійно, з витримкою і завоював собі великий авторитет. Ніхто не зважувався порушувати його наказів. Адже крім усього, за його спиною стояло п'ятсот імператорських солдатів, і Марко, коли цього вимагали обставини, не тільки погрожував, а й удавався до рішучих дій. Так одного разу він заборонив поєдинок між двома вельможами, а коли ті все ж таки кинулись один на одного з мечами, наказав обеззброїти їх і заперти в каютах.

– Він править нами, як мудрий володар, – казав Мафіо братові. Ніколо тільки вдоволено буркотів собі щось під ніс. Видно було, що він пишається сином. Брати й тепер мріяли про повернення на батьківщину, однак загалом були задоволені. Адже вони знали, що мандрівка дасть їм великий зиск. В Цайтумі вони закупили багато товарів і тепер мали чим торгувати.

Якщо Марко вдавалось підтримувати під час подорожі суворий порядок на кораблях, то він був безсилий запобігти хворобі. Як не дивно, але хворіли тільки чоловіки. Кілька з них уже померли. Хворі ніби горіли, вони ставали жовті, як віск, і такі безсилі, що не могли й пальцями поворухнути. Лікарі не могли нічим зарадити, їхні ліки не допомагали. Щоранку, заходячи до каюти Мафіо й Ніколо, Марко стурбовано приглядався, чи не хворі вони. Однак старі Поло мали залізне здоров'я. Та й Марко з Ашімою добре переносили спеку.

Епідемія непокоїла Марко. Він покликав до себе лікарів і спитав їх, чи не можна як-небудь боротись з таємничою хворобою.

Один китайський лікар, який уже не раз плавав до Індії, сказав:

– Нам нічим допомогти, милостивий пане. Люди одужають лише тоді, коли ми висадимось на сушу і дамо хворим свіжих фруктів.

Почувши це, Марко повеселішав: адже коли буде попутний вітер, вони найближчими днями дістануться до Яви.

Минуло вже три місяці, відколи вони залишили Ціамбу. За цей час кораблі пройшли півтори тисячі миль. Зрідка їм траплялися маленькі і великі острови, але здебільшого мандрівники нічого не бачили, крім неба і моря, нічого не відчували, крім гнітючої спеки і дивного неспокою, який ганяв їх з одного кінця судна на другий, нічого не чули, крім могутнього дихання моря і хлюпотіння хвиль.

Нарешті вони причалили до великого і багатого острова Яви. Марко наказав знести хворих на берег і дати їм свіжих фруктів, яких безліч росло на побережжі.

На Яві володарював король, який нікому не сплачував данини. Жителі острова вели жваву торгівлю з купцями, що приїздили сюди з Маньї і Цайтума. Той, хто зважувався на далеку й небезпечну мандрівку, мав добрі прибутки.

Купці, що приїхали з Марко Поло, швидко ввійшли в стосунки з місцевими торговцями, вигідно продаючи їм свої товари. Ніколо й Мафіо поки що притримували свій крам, бажаючи придбати за нього коштовних каменів і перлів, яких було багато на інших островах.

Хворі, як і передбачав китайський лікар, швидко одужали. Через чотири тижні Марко Поло віддав наказ до подальшої подорожі.

Через тиждень мандрівники підплили до Малої Яви[19]19
  Мала Ява – давня назва острова Суматри.


[Закрыть], острова восьми королівств. Саме настав період дощів з несприятливими вітрами, і венеціанці, проти власної волі, змушені були надовго затриматися тут.

Це був великий і надзвичайно багатий острів. Тут вирощували безліч всіляких прянощів, всюди височіли цілі ліси алое, чорного й сандалового дерева. Острів лежав так далеко на півдні, що звідси не було навіть видно північної зірки. На Малій Яві водились дикі слони, носороги, мавпи та інші звірі.

Королі Малої Яви визнавали над собою владу великого хана, але не сплачували йому ніякої данини. Вони знали, що їхній острів лежить надто далеко від Маньї, щоб хан послав до них війська.

Під час своєї вимушеної зупинки Марко Поло відвідав шість королівств і отримав для імператора багато дорогих і дивовижних подарунків.

В червні, липні й серпні безперестанку йшли дощі. Рослини так швидко росли, що людям здавалось, ніби вони піднімаються просто у них на очах, особливо у ті хвилини, коли між хмар проривалося сонце.

Мандрівники підпливли до королівства Самари, розташованого на північному узбережжі Яви, і там стали на якір, чекаючи попутного вітру, щоб вирушити до острова Цейлону. Сидіти весь час в каютах було важко, тому Марко Поло, підшукавши зручне місце на березі, наказав нап'ясти намети. Він дізнався, що недалеко від берега в горах живуть дикі племена, які пожирають своїх ворогів. Тому навколо табору було викопано глибокий рів, який обома кінцями виходив у море, в дно рову вбито гострі паколи і через кожні сто кроків споруджено невеличкі дерев'яні укріплення.

З жителями прибережних селищ мандрівники жили в цілковитій згоді, оскільки Марко суворо заборонив кривдити голих темношкірих туземців, якщо вони не виявлятимуть ворожості. Мисливці приносили їм у табір дичину, забиту списами або стрілами, рибалки – найкращу рибу, зловлену в річках і в морі, жінки постачали їх вином, фруктами та кокосовими горіхами завбільшки з людську голову.

П'ять місяців пробули мандрівники в королівстві Самарі. Коли вони вийшли, нарешті, в море, туземці довго стояли на березі, махаючи руками, а деякі ще далеко супроводжували їх на своїх незграбних човнах'. Подув давно очікуваний вітер. Венеціанці стояли на палубі і дивились, як поволі зникав на обрії берег.

Знову вони два місяці нічого не бачили навкруги, крім моря, лише зрідка поминаючи невеликі острови!

Вони пливли на захід. Чи далеко залишився Китай?

Може, вони вже на півдорозі від Камбалі до Лайї, що лежить на узбережжі Середземного моря? В голові Марко зародилась думка, яка не давала йому спокою. Адже вони могли б дістатись на батьківщину морським шляхом. І Марко вирішив, якщо вони, виконавши ханське доручення, щасливо повернуться в Камбалі, докласти всіх зусиль, щоб здійснити цей задум.

Під час мандрівки Марко поповнював свої нотатки про чужі краї. Якось ополудні капітан доповів йому, що на обрії з'явився Цейлон. Марко вибіг на палубу. Вдалині таємниче чорніла смужка землі. Колись він чув, що жителі індійського материка вірять, начебто на Цейлоні живуть злі духи. Тому вони й назвали острів «Ланка», тобто «злі духи». Але там володарював також король Зандернац, там були сапфіри, топази, аметисти, найкрасивіші і найкоштовніші в світі рубіни, там навіть був рубін з вершок довжиною і завтовшки в руку, який палав, наче вогонь, збуджуючи жадобу його імператорської величності.

Наступного ранку венеціанці зійшли на берег у супроводі двохсот солдатів, десяти вельмож, перекладача { кількох слуг з подарунками хана. Затока була спокійна, як глибоке, прозоре озеро. Зелена гребля, заросла травами, пальмами, листяними деревами й високою, на зріст людини, папороттю, захищала затоку од вітру.

На воду було спущено всі триста човнів. Вони враз збудили затоку від сну. На деревах заверещали, заметушились маленькі мавпи, застрибали з ліани на ліану, аж поки, нарешті, не знайшли зручне місце, звідки можна було спостерігати незвичну картину. На гілках сиділи барвисті папуги. Якісь маленькі пташки, немов м'ячики, пурхали поміж листям.

Мешканці острова стояли біля своїх хатин і чекали, коли човни підійдуть до берега. Одежа їхня складалася з шматка матерії, обмотаного навколо стегон. Діти були зовсім голі. Коли солдати, сяючи на сонці шоломами й мечами, ступили на землю, перелякані туземці кинулись тікати.

І лише після того, як венеціанці з перекладачами без зброї наблизились до села і запевнили остров'ян, що вони прибули з мирними намірами, чоловіки, жінки і діти, посміливішавши, вийшли їм назустріч.

Якийсь літній чоловік, що носив крім пов'язки на стегнах ще й зелений тюрбан на голові, згодився одвести їх до короля.

Марко Поло попросив батька залишитись з купцями і частиною солдатів на березі і збудувати такий самий укріплений табір, як і на Малій Яві. Сам же він з Мафіо та десятьма вельможами, на чолі двохсотп'ятдесяти вояків і слуг, що несли подарунки, вирушив у глиб острова. Двоє посланців з селища побігли наперед, щоб сповістити короля Зандернаца про приїзд чужоземців.

Вони йшли вздовж берега, пробирались вузенькими стежками крізь ліси, переходили по хистких мостах «річки, піднімалися вгору з допомогою залізних ланцюгів, прикріплених до скель, аж поки, нарешті, на сьомий день не досягли красивої долини, вкритої рисовими полями, пальмовими гаями й садами. Біля підніжжя покраяної проваллями гори розкинулось селище, посередині якого височів королівський палац.

Король Зандернац вислав їм назустріч десять слонів з розкішними паланкінами. Венеціанці, вельможі, перекладач і офіцери посідали в хиткі будиночки на спинах слонів і рушили до дерев'яного, оздобленого різнокольоровим різьбленням королівського палацу.

Король прийняв їх у передпокої і влаштував на їх честь бенкет. Мандрівники посідали на килими і подушки навколо короля та його почту і заходились біля гостро приправлених страв та вин. В кімнаті було нестерпно жарко, тому за кожним гостем стояла служниця і обмахувала його опахалом з пальмового листя.

Король Зандернац був одягнений так само, як і підлеглі. Тільки на його темнобрунатному тілі виблискували дорогі оздоби: неймовірної вартості намисто; одна низка із смарагдів та рубінів, друга, що звисала йому до самого живота, – із ста сорока великих перлин та рубінів і золоті браслети, оздоблені брильянтами персні на пальцях ніг і рук.

– Ти поглянь, як він обвішався! – сказав Мафіо небожеві. – За його прикраси можна було б купити цілий палац.

Після пишного бенкету Марко передав королю подарунки і, розхваливши його країну і його мудре правління, переказав йому бажання володаря світу, імператора Китаю, великого хана усіх татар Кублая.

Король Зандернац, підібгавши під себе ноги, сидів на жовтій шовковій подушечці і з задоволенням слухав Марко Поло. Подарунки великого хана й блискучий почет, що супроводжував Марко, подобались королеві. Але, вислухавши венеціанця, він сказав, що рубіна не віддасть. Він охоче покаже його, щоб іноземці на власні очі пересвідчились в його незрівнянній красі й потім розповіли про все імператорові, але подарувати не може.

Він щось тихо наказав одній із служниць, і та вибігла з кімнати. Через кілька хвилин вона принесла коштовний камінь і поклала його на золоте блюдо перед Марко й Мафіо.

Всі в кімнаті замовкли. Навіть служниці забули від подиву обвівати опахалами гостей.

Великий рубін лежав на золотому блюді і ніби перетворював світло, що падало на нього, у червоне, як кров, сяйво, заливаючи ним усе: залу, обличчя людей, килими, картини на стінах. Він був ніби вогненне джерело, яке освітлювало все, але не згорало.

Король Зандернац був задоволений, що його рубін справив таке велике враження на присутніх. Урвавши, нарешті, мовчанку, він через перекладача сказав венеціанцям, що пошле великому імператорові, про славні діяння якого говорить весь світ, привіт і подарунки, але нізащо в світі не віддасть рубіна, бо успадкував його від своїх предків. На його голову впаде нещастя, якщо він Дозволить вивезти рубін з острова.

Через тиждень Марко Поло залишив резиденцію короля й щасливо повернувся до табору. Король передав для великого хана багато коштовних каменів. Марко сподівався, що хан Кублай, навіть не отримавши жаданого рубіна, буде все ж таки задоволений наслідками подорожі.

За день до від'їзду з Цейлону венеціанці разом з Ашімою вийшли погуляти на берег. Вони піднялись на пагорб і вибрались стежкою на високу кручу над морем. Праворуч від них була затока, де стояли їхні кораблі й човни, а ліворуч голубів океан.

Вони довго стояли мовчки і дивилися на захід. За спиною в них сходило сонце, велике, вогнисточервоне.

Нарешті Марко Поло сказав:

– При доброму вітрі ми за чотири місяці були б в Ормусі.

– Дві тисячі п'ятсот миль, – мовив Мафіо, – можна плисти вздовж індійського узбережжя.

В затоці вантажники й моряки переносили на кораблі подарунки для великого хана та товари купців. Солдати знімали намети. Наступного дня, до схід сонця, судна мали знятися з якоря. У всіх було радісно на серці.

– Але вітер дме з заходу, – сказав Ніколо Поло.

– Можна подумати, що ми стоїмо на березі острова Лідо, – озвався Мафіо.

Вони знову замовкли.

Їхніми серцями заволоділа смілива думка: а що, коли вони не повернуться в Китай? Адже Венеція ближче, ніж Китай. Але вітер дув з заходу, і в Камбалі їх чекав імператор.

Наступного ранку, як тільки на сході зарожевіли небо, вітер надув вітрила, і матроси заспівали пісню. Вогниста куля піднімалася з моря, і туземцям, що стояли на березі, здавалося, немов кораблі вирушали прямо до сонця.