Текст книги "Незвичайні пригоди Марко Поло"

Автор книги: Віллі Мейнк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 28 (всего у книги 28 страниц)

ПОВЕРНЕННЯ

Бурте, дочці татарського хана з племені кунгуратів, було сімнадцять років. Два роки тому дівчині випала честь: імператорські чиновники вибрали її для особистих послуг його величності.

Бурте була гарна і користувалася прихильністю імператора. Коли вона починала співати пісні своєї батьківщини, в очах володаря спалахували вогники. Щоразу він обдаровував її багатими подарунками.

Дівчина жила під надійною охороною в розкішних покоях і мріяла про те, що одного дня з'явиться якийсь заморський принц і одружиться з нею. Астрологи сказали Бурте, що вона народилась під щасливою зіркою, їй, звичайно, не випадало жалітись на життя в садах і парках імператорського палацу. От тільки нудно було трохи.

Саме в цей час тяжко захворіла Болгара, дружина персидського й хорасанського короля. Вмираючи, вона закликала свого чоловіка після її смерті одружуватись вдруге тільки на достойній жінці з її племені. Король Аргон пообіцяв, що виконає це прохання, і одразу ж після смерті Болгари відправив трьох надійних придворних – Улатая, Апуску і Гозу – до двору великого хана, бо небіжчиця була родом з племені кунгуратів, що жило на північ від Камбалі.

Імператор прийняв посланців привітно. Він тільки-но повернувся після переможного походу на Кайду і був у доброму настрої. Кублай наказав служниці покликати Бурте. Дівчина з'явилась у своєму найкращому вбранні, вся в діамантах, браслетах та застібках із слонової кістки, і впала перед володарем навколішки.

– Встаньте, Бурте, – наказав їй імператор. – Прибули три посланці від короля Аргона. Вони шукають дівчину з племені кунгуратів, яка б могла стати дружиною їхнього короля.

Улатай, Апуска і Гоза уважно оглянули Бурте. Вона сподобалась їм і вродою і поставою. Посли подякували імператорові і сказали, що візьмуть її з собою. Дівчина страшенно зраділа – тепер мали здійснитись її потаємні мрії.

Посланці разом з Бурте і пишним почтом із вершників, слуг, та придворних – чоловіків і жінок – залишили місто і вирушили тим самим шляхом, яким прибули з Персії. Але через кілька місяців вони досягли земель, де точилася жорстока боротьба між татарськими князями. Далі посуватися було неможливо. Бурте гірко нарікала на свою долю і не могла нічого вдіяти. Вельможні Улатай, Апуска і Гоза сказали їй, що треба повертатися назад. Через вісім місяців вони знову прибули в резиденцію великого хана Кублая.

Імператор похмуро вислухав їх і наказав чекати, поки він щось вирішить. Однак він не поспішав. Дівчина впадала у відчай, посланці тільки й думали, що про повернення до двору свого короля. Але його величність не бажав втручатися в чвари західних татарських князів, і тому нещасливій нареченій доводилося терпіти. Так минуло три роки.

Саме в цей час у столицю повернулися венеціанці. Звістка про те, як успішно скінчилась їхня морська подорож в Індію, швидко поширилась серед придворних. Подарунки іноземних володарів і прибутки від торгівлі були такі неймовірно багаті, що великий хан у присутності всього двору відзначив венеціанців, збільшивши їхню охорону і віддавши їм десяту частину привезених ними коштовних каменів і перлин. Він прийняв венеціанців у своїх покоях, оточений татарськими князями, і уважно вислухав їхню розповідь про все, що довелося їм пережити в далеких мандрах.

Марко вжахнувся, побачивши, як постарів великий хан за час їхньої трирічної відсутності. Цілющі напої, й еліксири не могли повернути йому здоров'я й молодість. Його повне колись обличчя схудло й покарбувалося глибокими зморшками, плечі опустилися, спина згорбилась. І тільки очі, під важкими повіками, як і раніш, горіли хитрими вогниками.

Венеціанці вирішили більше не просити в імператора дозволу на повернення додому – вони боялися, що через це можуть втратити його прихильність, і тоді буде ще важче покинути імператорський двір. В них визрів новий план: домогтися у хана згоди на нову торговельну подорож до Індії, але без почту і без солдатів. Вони поклали собі нізащо не повертатися з цієї мандрівки в Китай.

Тепер венеціанці тільки й думали про повернення на батьківщину. Вони жили, немов у лихоманці. Ніколо й Мафіо мріяли, як останні роки свого життя вони проведуть в рідному місті, оточені загальною пошаною горожан. Марко ж хотілось розповісти землякам про свої дивовижні мандрівки й пригоди, щоб збагатити їхні знання про великий і безмежний світ.

Якось пообідньої пори в будинок венеціанців з'явився кур'єр від посланців короля Аргона і попросив у них аудієнції для своїх панів. Марко Поло велів переказати, що вони вважатимуть за честь для себе прийняти в своєму недостойному домі вельможних панів. Фан Кунг-до було доручено приготувати все для вшанування гостей.

Улатай, Апуска і Гоза щиро привітались з венеціанцями і після звичайних виявів взаємної пошани сіли до столу. Найстарший серед них, Гоза, одразу ж почав розмову про індійську подорож венеціанців і попросив Марко розповісти їм, як вони пливли через Великий океан. Розмова велась татарською мовою і тому служниця, котра безперестанку сновигала по кімнаті, на превеликий свій жаль, не зрозуміла жодного слова.

– І ви гадаєте, що морським шляхом можна безпечно дістатися з Китаю в Ормус? – спитав Гоза.

Венеціанці насторожилися. Вони, правда, вже бачили при дворі послів, але й досі не знали, що ті роблять у Камбалі. Марко обмінявся з батьком швидким поглядом.

– Безпечно? – перепитав він. – Навпаки, це небезпечна подорож, але, виходячи з власного досвіду, ми можемо сказати, що вона краща, ніж мандрівка суходолом.

– Пробачте, благородні панове, – втрутився Ніколо Поло. – Ви прийшли до нас для відвертої розмови?

Тоді Гоза зважився розкрити перед венеціанцями свої таємні плани.

– Його величність ще не знає про наші відвідини, – сказав він. – Нас послала Бурте, майбутня королева Персії і Хорасану. Вона дуже засмучена, бо ми ніяк не можемо вирушити до Персії. Ви знаєте, що на заході йде війна, яка перегородила нам дорогу… Тому ми так цікавимося морським шляхом. Пробачте, що ми одразу не сказали вам усього відверто.

Гоза очікувально дивився на венеціанців.

– Ви хочете, щоб ми супроводжували вас до Ормуса? – спитав Мафіо Поло.

– Це палке бажання нашої королеви, – сказав Гоза.

– І наше також, – швидко докинув Улатай. – Уже три роки ми чекаємо повернення.

«Три роки», подумав Марко Поло. Він глянув на батька й Мафіо і побачив, що вони ледве стримують хвилювання.

Гості нічого не помічали – вони нетерпляче чекали відповіді.

– А ми не були на батьківщині вже двадцять років, – сказав Марко Поло. – Його величність гнівається, коли ми починаємо розмову про повернення додому.

– То ви згодні? – спитав Гоза.

– Поговоріть з його величністю. Ми були б раді…

Коли гості пішли, Мафіо Поло опустився на стілець і, схилившись на руки, пробурмотів:

– Я не вірю… Не вірю…

– Не будемо більше про це говорити, – попросив Ніколо Поло.

Марко вперше бачив своїх старих такими сумними. Він наказав Фан Кунг-до осідлати свого найпрудкішого коня.

– Ввечері я повернуся, тату, – сказав він.

Марко сам, без жодного охоронця, рушив до північних міських воріт. Поминувши передмістя, він пришпорив коня. Благородний скакун закинув голову, радісно заіржав і стрілою помчав по дорозі. Марко прямував на захід, туди, де темними силуетами здіймалися горби Тай-Хінга. Він летів, припавши до гриви, охоплений непереборною радістю.

Повернувся Марко аж увечері. Він передав слузі змиленого коня, заспокійливо поляскавши його по шиї.

Наступного дня всі були зовні спокійні, обмінювалися незначними словами, але в очах один у одного читали нестерпне напруження. Мафіо Поло втратив свою бадьорість, Ніколо став ще суворішим, ніж завжди. Два тижні минуло без жодних змін. Фан Кунг-до і служниця притихли, відчуваючи, якими вразливими стали їхні господарі. Їх страшенно засмучувало те, що вони не знають причини такого настрою.

На п'ятнадцятий день прибув, нарешті, посланець від Гози і попередив, що його пан має з'явитись до венеціанців. Знову спалахнула майже згасла надія.

Гоза повідомив їх про те, що вони разом з молодою королевою відвідали могутнього володаря і покірно просили задовольнити їхнє бажання. Спочатку він не дуже схильно поставився до таких планів, але зрештою вислухав їхні докази і згодився прийняти венеціанців, якщо вони попросять у нього аудієнції.

Наступного ранку Ніколо, Мафіо й Марко Поло пішли в палац і передали імператорові прохання прийняти їх для розмови.

Володар примусив їх чекати дуже довго. Прийняв він їх аж після обіду у своїх покоях, розташованих у парку, за палацом. З ним був Юсю Темюр, який після смерті Хіу Хенга став першим радником імператора.

Хан Кублай поговорив з венеціанцями про їхню подорож в Індію, поцікавився окремими подробицями. Час від часу він кидав на венеціанців швидкий погляд, але одразу ж знову сонно опускав важкі повіки. Він сидів перед ними маленький і древній – хитрий дідуган з практичним розумом, якому влада не затуманила голови. Юсю Темюр не брав участі в розмові.

Ледве стримуючи нетерпіння, венеціанці докладно відповідали імператорові на всі його запитання. Вони знали, що наближається вирішальна хвилина.

Нарешті його величність сказав:

– До мене приходили Улатай, Апуска і Гоза з Бурте… Значить, ви хочете супроводжувати їх до країни Аргона… Маленька Бурте аж заслабла від туги… Я не хотів би відпускати вас, але Юсю Темюр сказав: «Нащо ти їх тримаєш? Хіба ти не бачиш, що вони прагнуть додому. Відішли їх». Ви добре послужили мені. І тому я вирішив задовольнити ваше прохання. Одвезіть Бурте до двору короля Аргона і їдьте на батьківщину. Кораблі я вам дам.

Імператор говорив привітно, поблажливо. Венеціанці впали перед ним на підлогу і подякували йому за велику милість.

Перлинка і Фан Кунг-до одразу ж помітили, що трапилась якась радісна подія. Їхніх господарів немов хто підмінив. Вони безперестанку сміялися і сипали жартами. Весь дім виповнився їхнім радісним гамором. Перлинка дізналася від Ашіми, в чому річ, і одразу ж розповіла про все Фану. Хазяї виїжджають до себе на батьківщину. Але що ж буде з ними?

– Ох, Перлинко, – важко зітхнув він. – Не хочеться мені їхати в гарячі краї… Краще б купити будиночок і клаптик землі. На свиню і на буйвола теж вистачило б… Якщо хочеш, Перлинко, я поговорю з хазяями… Але ти, мабуть, краще хотіла б, щоб я помер.

Служниця сердито глянула на нього.

– Ось якої ти думки про мене, – сказала вона. – То будь щасливий з своїм буйволом. А я тобі не потрібна.

Вона хотіла вибігти з кімнати, але Фан затримав її.

– Та це я тільки так сказав, Перлинко, – мовив він. – А ти залишишся зі мною, якщо хазяї дозволять?

Служниця з сльозами на очах кивнула головою. Вона сумувала, бо наближався день розлуки з Ашімою, і водночас раділа, що цей дурний Фан нарешті сказав те, чого вона давно вже чекала.

Венеціанці одержали від хана Кублая золоту дощечку, на якій було висічено наказ надавати їм і їхнім супутникам вільний проїзд і всіляку допомогу в підвладних ханові країнах. Імператор уповноважив їх також від свого імені вести переговори з папою та французьким і іспанським королями.

За його велінням в порту Цайтум було підготовлено для далекої мандрівки чотирнадцять кораблів. Це були однощоглові дев'ятивітрильні судна, п'ятеро з яких мали по двісті п'ятдесят чоловік екіпажу. Кораблі брали з собою запас харчів на два роки.

На честь венеціанців, персидських посланців і прекрасної Бурте було дано розкішний бенкет. Обдарувавши Марко, Ніколо й Мафіо Поло рубінами та іншими коштовними каменями незвичайної краси, імператор милостиво попрощався з ними. Від'їжджаючи, вони пообіцяли йому, поживши трохи в Європі, знову повернутись до його двору.

Сім днів вони їхали до моря в супроводі почесної варти, яка складалася з тисячі воїнів. Дорога вела на південь, через велику Жовту ріку. Поки варта переправлялася на джонках на протилежний берег, венеціанці, Ашіма і Фан піднялись на скелю, де було поховано Матео, і попрощалися з своїм другом. Вони мовчки стали навколішки перед кам'яним горбиком. Внизу серед скелястих берегів вирувала річка, десь високо в небі кружляли орли і вітер ніс над землею жовту куряву. Між камінням пробивались крихітні жовті квітки.

Матео спав тут вічним сном. Але в їхніх серцях він лишився живим – із гучним, розкотистим сміхом, із запалими, розумними очима і велетенською, могутньою постаттю. Їм пригадувались радощі й жалі, які вони ділили з Матео. Друзі ніби вели з мертвим другом мовчазну розмову. Але ось Марко підвівся з землі і сказав:

– Він був великою людиною, хорошою людиною… Ми передамо від тебе, Матео, привіт Венеції.

Ашіма закрила руками лице. Вона плакала.

Ясним вересневим ранком чотирнадцять кораблів у бухті Цайтум знялися з якорів. Повівав легкий бриз. Фан Кунг-до і Перлинка, загубившись у великому натовпі на березі, проводжали поглядом красиві кораблі, які під білими вітрилами тихо зникали вдалині. Перед розлукою Марко Поло й Ашіма щедро обдарували своїх вірних слуг.

– Хороші вони, – зворушено мовив Фан Кунг-до. – Тепер ми зможемо купити собі двох буйволів, Перлинко… Ось і покинули вони нас…

Служниця махала шовковою хустинкою. Сльози заслали їй очі.

– Два буйволи! – бурмотів Фан.

– Ти! – гримнула раптом на нього дівчина. – Тільки й думаєш про своїх буйволів!

– Ну чого ти! – заспокійливо мовив Фан.

Шовкова хустинка тріпотіла на вітрі.

– Дивись, Ашіма, їх майже не видно, – сказав Марко Поло. – Онде вони стоять у натовпі. Занадто цікава Перлинка і чесний Фан.

Перед ними велично розкинулось море. Будинки, садки, ліси зменшувались, обриси їхні стирались, аж поки, нарешті, від узбережжя залишилась тільки темна смуга.

Ашіма не могла відірвати очей од морської блакиті. Марко Поло обняв її. Йому хотілось, щоб Ашіма відчула, що він поруч з нею.

– Мені здається, наче я повертаюся додому, – сказала Ашіма.

Ніколо й Мафіо Поло стояли на носі корабля. Вітер розвівав їхнє волосся. Тільки тепер у морі, яке безмежно розкинулось на всі боки, вони по-справжньому відчули себе вільними. «Я зараз здатен говорити ласкаві слова вітрові, пестити вітрила і кожну дощечку корабля», думав сивий шістдесятирічний Мафіо Поло. Він поклав руку братові на плече.

– Їдемо додому, Ніколо.

– Так… Дай боже нам тільки щасливо доїхати!

А мандрівка була нелегка. В Хайнанській затоці лютували шторми, грізні хвилі налітали на кораблі. Потім море знову вгамувалося, і кілька тижнів тривав сонний, підступний штиль. Небо дихало нестерпною спекою. Тропічна лихоманка сіяла смерть серед екіпажу. Як не дивно, але й цього разу хворіли тільки чоловіки. В один день померли Улатай і Апуска, посланці персидського короля Аргона. Старий Гоза і красуня Бурте стояли біля їхніх трун, охоплені невимовним горем.

Венеціанці виходили на палубу тільки озброєні і в супроводі своїх охоронців. Коли наставала ніч, вони навпереміну вартували у своїх каютах. Матроси поглядали на них недобрим оком. Все частіше чулися голоси: «Розгнівалися на нас духи. Викиньмо невірних за борт, і тоді все буде гаразд».

Через три місяці кораблі досягли Малої Яви, острова восьми королівств, і стали на якір біля північного узбережжя. Протягом місяця мандрівники відпочивали після пережитих труднощів. І матроси й мандрівники повеселіли. Але друга частина путі була ще важчою, ніж перша. Вісімнадцять місяців пливли кораблі індійським океаном, доки дісталися до Ормуської гавані. В дорозі померло шістсот чоловік і серед них – лише одна жінка.

Обличчя красуні Бурте висохло й загострилося. Гоза й венеціанці мали теж не кращий вигляд. Всіх виснажила тяжка дорога й нестерпна спека. Тільки Ашіма не змінилася.

Всі страшенно зраділи, коли нарешті ступили на скелястий берег одного з островів Персидської затоки. Правитель Ормуса гостинно прийняв їх і відвів їм п'ять будинків на морському узбережжі.

Сумна звістка чекала мандрівників. Незадовго до їхнього прибуття помер король Аргон. Країною правив тепер намісник Кайкату, опікун неповнолітнього королевича.

Бурте гірко побивалася в сльозах. Ніхто не міг погамувати її горя, втішити її сердечного болю. Вечорами вона сиділа в саду, непорушно дивилася на лінивий перелиск морських хвиль. Придворні дами пробували розважати її, але вона закривала обличчя і проганяла їх. Дівчині пригадувалось безтурботне життя при дворі великого хана, дитинство в наметі батька, пісні пастухів і табуни коней, що паслися на схилах пагорбів. Але молодість взяла своє. Одного дня вона глянула в люстерко і причесала волосся. І коли Гоза сказав їй, що вже час вирушати до двору Кайкату, вона погодилася.

Резиденцією намісника було місто Тавріз. Гоза попрохав венеціанців супроводжувати його. Оскільки Тавріз був по дорозі до Венеції, вони охоче пристали на його пропозицію. Всі добре відпочили після важкої мандрівки і з радісним настроєм покинули Ормус. Великий, пишний караван рушив персидською землею. Між кожною парою прикрашених мулів погойдувались паланкіни, за ними йшли верблюди з вантажами і їхали гордовиті вершники. Золота дощечка великого хана скрізь давала підтримку й надійну охорону. На п'яти верблюдах було навантажено цінні речі венеціанців. Для більшої безпеки найкоштовніші камені вони зашили в свою непоказну дорожну одежу.

Без будь-яких пригод вони прибули в Тавріз. Кайкату зустрів їх з великою пошаною. Дізнавшись, що вони хочуть найкоротшим шляхом дістатися до Венеції, намісник дав їм три золотих дощечки, які зобов'язували всіх у країні зустрічати трьох посланців з належною повагою, як особистих його заступників, і всюди забезпечувати їх надійною охороною.

А красуню Бурте з її почтом було послано до сина короля Аргона, який з шістдесятитисячним військом охороняв од ворожих нападів північні кордони Персії.

Після короткого відпочинку венеціанці й Ашіма вирушили далі. Чотири тижні забрала дорога до Трапезунта, міста на узбережжі Чорного моря. Тут, у гавані, венеціанці побачили корабель сміливої конструкції, схожий на величезну акулу. Таких суден вони ще не бачили ніколи. В порівнянні з ним інші купецькі кораблі й галери здавались незграбними. На щоглі в нього гордо розвівався білий прапор з левом – гербом республіки Сан-Марко.

На одній з портових вулиць венеціанці зустріли двох матросів, що голосно розмовляли, жваво жестикулюючи. Мафіо Поло раптом спинився.

– Послухайте! – сказав він.

Матроси говорили по-італійськи – мелодійною венеціанською говіркою. Затамувавши подих, купці наслухалися до кожного їхнього слова. В гавані стояв корабель республіки Сан-Марко, а по вулиці гуляли венеціанські матроси.

– Ходіть-но сюди, панове матроси! – гукнув Мафіо Поло. – Ми чуємо, що ви з Венеції.

Матроси зміряли поганенько зодягнених незнайомців оцінюючими поглядами і неквапом підійшли ближче.

– Чого вам треба? – спитав один з них.

– Ми бачили в гавані венеціанський корабель, – відповів Марко Поло. – І просто в захваті від нього.

– Ви говорите, як венеціанець, – задумливо сказав матрос. – Але ваша вимова якась дуже дивна… Цей корабель побудував Джованні з Мурано.

Ви не чули про нього? його верф славиться на весь світ.

– Джованні з Мурано, – пробурмотів Марко Поло.

Матроси, похитуючи головами, пішли собі далі.

– Я дивився на них, як на якісь чудовиська, – посміхнувся Мафіо Поло. – Я б їх слухав без кінця.

Був похмурий, дощовий день. Море втратило весь свій блиск. Купці з усіх країн світу сходились у гавань з своїми писарями. Носильники вантажили кораблі. Сіра мжичка оповила все до обрію.

Марко Поло мовчки йшов поруч з батьком і Мафіо. Він відчував таку саму радість і таке саме нетерпіння, як і вони. Ім'я друга викликало спогади про дитинство. Джованні з Мурано… Китай відходив у далеке море спогадів.

Батьківщина була зовсім близько.

Одного ясного дня в кінці літа 1295 року в гавань Сан-Ніколо входив корабель. На палубі його стояли три чоловіки в поношеному дорожньому вбранні і жінка в дивовижному шовковому халаті, гаптованому жовтими й червоними квітами. Вони дивилися на берег острова Лідо, який виростав у них перед очима. Сонце палало на безхмарному небі. Море ліниво котилося на піщаний берег. Якийсь чернець зійшов кам'яними сходами до води і спинився, чекаючи, доки корабель причалить до берега.

На воді погойдувався десяток рибацьких човнів. Рибалки витягали сіть, у якій тріпалася срібляста здобич. На березі палахкотіло багаття. Полум'я лизало закіптявілий мідяний казан. Дві жінки готували їжу. Над водою стелився дим.

Корабель по фарватеру Сан-Ніколо входив у лагуну. Мандрівники все ще мовчки стояли на палубі. По каналу Сан-Марко сновигали гондоли. Невтомні веслярі, перекидаючись жартами, вправно орудували веслами. По-осінньому барвисті сади Сан-Джорджіо ніби слали мандрівникам свій привіт.

І ось перед ними виріс острів Ріальто з палацами, будинками й хижками. Білі чайки сиділи на дубових палях, що позначали фарватер. Небо щедро заливало світлом мерехтливу лагуну, усіяну гондолами, рибацькими барками, човнами-хижками і галерами. Коричневі, жовті, білі вітрила майоріли навколо. Вдалині з'явилася П'яцета. Сяючи білими стінами, здіймався над водою» в усій своїй красі палац дожів. На банях собору святого Марка блищали золоті хрести. Двоє сенаторів у червоних плащах прямували з своїми слугами до П'яцети. З дзвіниці линули урочисті звуки.

– Оце і є Венеція, Ашіма, – сказав Марко Поло.

Кам'яний лев дивився на лагуну. Святий Теодор посміхався з високої колони.

Вони повернулися на батьківщину.