Текст книги "Незвичайні пригоди Марко Поло"

Автор книги: Віллі Мейнк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 28 страниц)

КОРОЛЬ ПОЛІВ

1267 року в Неаполітанському королівстві з'явився загін розбійників. Він складався з селян, у яких поміщики загарбали останній клапоть землі, із батраків, що не витримали сваволі своїх хазяїв. Через рік у загоні було вже 120 чоловік. Очолив його колишній батрак Анджоліно, людина з мужнім і справедливим серцем. Добра слава про нього рознеслась далеко за межі Неаполітанського королівства.

В містах і селах, скрізь, де проходив загін, Анджоліно чинив суд над поміщиками, котрі кривдили селян та ремісників, його присуди були справедливішими, ніж вироки підкуплених суддів. Відібрані гроші Анджоліно роздавав знедоленим людям. Народ звав його Королем полів.

Коли в ту штормову ніч Паоло стрибнув з барки і почав щосили гребти руками й ногами, щоб не піти на дно, все його тіло пройняв нестерпний біль, від якого він мало не втратив свідомість. Тоді він перестав рухатись і, як камінь, пішов на дно.

Через хвилину Паоло знову вихопився нагору. Хвилі били йому в обличчя. Юнак знав: щоб лишитись живим, він повинен будь-що триматись на поверхні. Ні про що він більше не думав: ні про Марко, ні про Джованні, ні про Джіаніну. Думав тільки про самого себе. В правому плечі так заболіло, що Паоло зойкнув, але не перестав гребти. Випльовуючи воду, він почав скидати свою куртку. Незабаром йому вдалось звільнитись від верхньої одежі.

Над ним звисало захмарене небо, на якому лише де-не-де проглядали зорі. Хвилинами з'являвся місяць. Тоді Паоло піднімав голову і намагався зорієнтуватись, куди йому плисти.

Навколо тільки вода, хвилі, біла піна, хлюпіт і завивання вітру.

Він знав, що десь зовсім близько має бути берег острова Лідо. Але з якого боку? Знову й знову, пересилюючи страшний біль, Паоло піднімав голову і очима впивався в морок, шукаючи темної смуги землі, однак нічого не бачив. Раптом він згадав, що вітер, коли його напрямок не змінився, дме паралельно до берега, тому треба взяти ліворуч і плисти проти хвиль. Розгубленість, яка ніби сковувала його, враз зникла. Налягаючи більше на ліву руку, Паоло швидко поплив в обраному напрямку. Він не хотів умирати. Все його єство чинило опір слизькій, мокрій смерті, яка чатувала на нього з усіх боків. Він уже втратив відчуття часу. Рухи його ослабли, і він навіть не піднімав більше голови, щоб відшукати очима землю. Адже це забирало в нього останні сили. Він ледве міг триматись на поверхні води і повільно, дуже повільно просуватися вперед.

Від утоми Паоло почав марити, йому здалося, наче він лежить у ліжку, а завивання вітру і хлюпіт води все віддаляється і віддаляється, він забув, що треба гребти, його ноги опустилися вниз і раптом… торкнулися грунту. Паоло вмить звільнився від заціпеніння. Земля була зовсім близько, він уже стояв на твердому дні. Вода сягала йому до грудей.

Хвилі лишились позаду. Паоло, сам того не помічаючи, заплив у якусь затишну бухточку. Неквапно, похитуючись, він побрів по воді, що ледве сягала йому до колін, з останніх сил вибрався і впав на м'якому прибережному піску.

Кроків за п'ятдесят від того місця, де міцним сном спав Паоло, стояла хатинка старого Дімітро, котрому, як казали люди, було вже біля ста років. Принаймні він пам'ятав події, які відбулися понад дев'яносто років тому. Коли імператор Барбароса зустрівся у Венеції з папою Олександром III, Дімітро уже був чималим хлопцем.

Неподалік від хатини Дімітро неправильним півколом розкинулись ще вісім рибацьких хижок. Правда, сам Дімітро вже не їздив рибалити, але допомагав своїм сусідам сушити рибу, лагодити сіті, ремонтувати човни. За це рибалки віддавали йому частину свого улову.

Дімітро прокинувся раніше за всіх і вийшов надвір.

Буря скінчилась, і лагуна виблискувала в блідому ранковому світлі, немов ніч проминула зовсім спокійно. Місяць на небі збляк, зірки попригасали. Раптом Дімітро помітив непорушне тіло Паоло. Той спокійно спав. Старий схилився, хотів поторсати його і побачив, що в незнайомця плече поранене і дуже розпухло. Дімітро обережно розбудив Паоло.

Над водою вставав холодний осінній ранок. Сонячний диск ще ховався за обрієм. Паоло розплющив очі і відчув, що змерз. Від першого ж поруху його пройняв біль у плечі. Він побачив над собою обличчя старезного діда і подумав, що спить. Тут Паоло згадав пригоди минулої ночі. Він і на мить не сумнівався, що барку капітана Матео захопила поліція і тому одразу ж благально заговорив до старого рибалки:

– Заховайте мене, дідусю! Поліція шукає мене. Повірте, я не вчинив ніякого злочину. Розумієте… я встряв в одну халепу… Потім я вам усе розповім. Сховайте мене, поки не розвиднілось!

Бліде ранкове світло розлилося по воді й по землі, і в ньому виразніше проступали обриси хатин і човнів. Старий кілька секунд мовчки дивився на юнака.

– Ходімо! – сказав він нарешті і махнув рукою.

Паоло з трудом підвівся й пішов слідом за старим.

По дорозі він спробував поворухнути плечем, але відчув гострий біль. Проте Паоло був певен, що рана не важка.

Хатина Дімітро мала всього-на-всього одну кімнату, в якій так пахло рибою, що Паоло аж дух перехопило. Дімітро запалив каганець і вказав своєму гостю на очеретяну постіль, яка лежала в кутку. Паоло був дуже стомлений, тому він мовчки ліг і дозволив старому вкрити себе благенькою ковдрою. В напівсні він уловлював невиразні звуки, що долинали з сусідніх хижок: тихі голоси, стукіт дверей, кроки по піску. Потім він заснув і прокинувся аж тоді, коли сонце вже заглядало в крихітне віконце.

Він лежав з розплющеними очима і обмірковував, що робити далі. Звичайно, йому не лишається нічого іншого, як покластися на старого. Головне, щоб загоїлось плече, і тоді він знову набереться сили. От тільки одежі, крім штанів, ніякої немає. Звичайно, становище незавидне. Але добре вже те, що вдалося втекти від поліції. Треба й надалі стерегтися її, бо кому ж охота потрапити до в'язниці або навічно сісти на галери.

Він вирішив одразу ж, як тільки йому дозволить здоров'я, залишити Венеціанську республіку і податися на південь. Де-небудь він знайде роботу й притулок.

І ось коли він так лежав, заглиблений у свої роздуми, двері тихо відчинилися. Паоло повернув голову і побачив на порозі струнку дівчину років вісімнадцяти.

– Мене послав дідусь, – несміливо озвалась вона. – Ви ще спите?

Паоло посміхнувся.

– Ні, не сплю, – сказав він. – Підійдіть же ближче, я хочу поговорити з вами.

Дівчина заперечливо похитала головою.

– Дідусь заборонив розмовляти з вами.

Але обличчя її аж палало від цікавості. Виглянувши надвір і переконавшись, що Дімітро подався вниз до моря, вона хутко вернулась у хатину.

– Я тільки на хвилинку, – квапливо промовила вона. – Скажіть, де ви взялись? Вчора вас тут ще не було. І чому дідусь говорить про вас з таким таємничим виглядом?

– Але ж вам заборонено розмовляти зі мною! – нагадав їй Паоло.

Дівчина сердито скривилась. І цей з нею поводиться, як з маленькою. Що ж, вона піде геть. Нехай пан незнайомець не думає, що їй дуже кортить узнати про нього.

– Залиштесь! – мовив Паоло. – Я пожартував. Якщо ви нікому не розкажете, я охоче розповім вам про усе, що сталося зі мною.

Її обличчя вмить проясніло.

– Не бійтесь, я не скажу нікому жодного слова. Тільки швидше, поки не повернувся дідусь.

Дівчина присіла біля постелі Паоло. В очах її палахкотіла цікавість.

Паоло вирішив, що краще не розповідати їй усього. Надто балакучою здалася йому ця дівчина. І він розказав їй, що вночі, під час бурі, його змило з корабля і він ледве дістався до берега, йому завдавало втіхи стежити, як на її обличчі відбивалось то співчуття, то розчарування. Співчуття, тому що його було поранено і він лежав перед нею знесилений, і розчарування, тому що дівчина чекала якоїсь таємничої історії, а зовсім не такої буденної.

– Тепер я побіжу до дідуся і скажу йому, що ви вже прокинулись, – мовила вона. Але в цю мить відчинилися двері і до хатини зайшов сам Дімітро. Дівчина схопилася. – Я хотіла йти до вас, дідусю! – вигукнула вона і майнула повз нього на вулицю.

Старий мовчки підійшов до постелі Паоло.

– Розповідай! – наказав він, і здивований Паоло вловив у його голосі владні нотки.

Поки Паоло розказував, Дімітро взявся готувати сніданок. Однак з окремих його реплік Паоло зрозумів, що старий уважно наслухається до кожного слова.

– Спочатку їж, – наказав дід, коли Паоло замовк. – А то залишишся голодний. – Він вийняв з дерев'яної скрині в кутку хліб, в'ялену рибу і поклав перед гостем. Але дивна річ: Паоло, хоч давно нічого й не їв і добре таки знесилів, чомусь зовсім не відчував голоду. Вкусивши кільки разів хліб, він відсунув його від себе.

– Вибачте, дідусю, – промовив він, – але зараз я не можу їсти.

У нього палали щоки й чоло, боліла голова…

Дімітро, який спостерігав за Паоло, велів йому перевернутись на другий бік.

– Не турбуйся, – сказав він, – сьогодні увечері я поговорю з сусідами. Залишишся тут, доки не видужаєш. Ми нікого не видаємо поліції, якщо це не злодій і не вбивця… Ану, зціп зуби!

Дімітро оглянув поранене плече Паоло і, бурмочучи собі щось незрозуміле під ніс, ворухнув його праву руку. Нестерпний біль і раптовий жар пройняли хворого.

– Лежи і не вставай! – наказав дід.

Він вийшов з хатини і невдовзі повернувся з якоюсь маззю. Знову бурмочучи щось незрозуміле, старий намазав гостеві поранене плече і міцно перев'язав його хусткою.

– Тобі не можна рухатися, хлопче, – бурмотів Дімітро. – Мабуть, довгенько погостюєш у мене.

А ввечері навколо постелі хворого стояли п'ятеро рибалок і радились, що робити далі. Дімітро розповів їм, що знав про незнайомця. Було вирішено дати притулок Паоло, доки він не видужає, а потім допомогти йому непомітно піти звідси. Піклуватись про хворого було доручено стрункій дівчині, – правнучці старого Дімітро.

Паоло не чув розмови. В нього почалася лихоманка.

Поволі верталося здоров'я в змучене тіло. Нарешті настав час, коли Паоло зміг подумати про дорогу. Він вирішив сказати Дімітро, що найближчими днями покине його домівку.

– Побудь ще з тиждень, а тоді вже можеш іти, – сказав старий. Паоло припав йому до серця, і Дімітро охоче затримав би його надовше. Але досвідчений рибалка усвідомлював, що Паоло не знатиме спокою, доки не залишить венеціанської землі.

Джулія весь час самовіддано доглядала хворого. Одного вечора він щиро розповів їй, як потрапив на контрабандистську барку, як бився з капітаном Матео і потім упав у воду. Тепер вона знала, що він піде від них і, можливо, ніколи вже не повернеться.

Одне питання мучило її, вона не могла-довше стримуватись.

Йшов дощ. Рибалки виїхали в море. Дідусь Дімітро подався в сусіднє село продавати сушену рибу. Паоло сидів біля столу і дивився крізь маленьке віконце на безлюдний берег. Джулія місила в дерев'яних ночвах тісто.

– Дідусь казав, що ви скоро підете від нас, – озвалася вона..

Паоло ствердно кивнув головою.

– А що скаже ваша наречена Джіаніна? – Дівчина випросталася і відкинула рукою з чола біляве волосся. Обличчя її розчервонілось. – Завжди падає на обличчя, – мовила вона, посміхаючись.

– Що скаже Джіаніна? – здивовано перепитав Паоло. – Моя наречена?

Джулія розмішувала тісто і, здавалось, була цілком захоплена роботою.

– Авжеж, – озвалася вона. – Коли ви марили, то весь час згадували якусь Джіаніну… Власне, мені байдуже. Я просто собі спитала.

– Так, так, – промовив Паоло. – Справді, що ж вона скаже?

– Вона дуже сумуватиме, хіба ні?.. Ох, мало не забула!

Дівчина схопила ночви і вибігла під дощ, навіть не напнувшись хусткою. Через кілька хвилин вона повернулась. З волосся в неї стікала вода.

– Ну й погода! – сказала вона і знову схилилась над ночвами. – Я бачу, ви зажурились.

– Джіаніна – не моя наречена, – озвався Паоло. – Але ваша правда, Джулія, вона дуже сумуватиме, та й Джованні теж, і Марко…

На обличчі дівчини відбивалась то журба, то радість.

– І я сумуватиму, Паоло, коли ви підете від нас, – сказала нарешті вона.

Наступного дня надвечір Паоло прощався з Венецією, з мовчазними гостинними рибалками, з столітнім Дімітро, у якого на старечому зморшкуватому, засмаглому обличчі молодо виблискували очі, з стрункою Джулією.

– Може, ви ще коли-небудь повернетесь до нас? – спитала дівчина.

Паоло стояв, оточений рибалками. Вечоріло. Під ногами, взутими в грубі рибацькі черевики, рипів пісок. Поблискувала сиза вода.

– Дякую вам усім! – сказав Паоло. Потім обернувся до дівчини: – Обов'язково повернуся, Джулія.

Нелегко було прощатися. Рибалки дали Паоло сорочку, куртку й черевики.

І ось він ішов шляхом, несучи в руці полотняну торбину з сушеною рибою, самотній, але здоровий і дужий після перенесеної хвороби, охоплений радісним почуттям волі, яке було сильніше за біль розлуки. Тепер починалося його власне життя. Адже досі він жив лише для інших, жив лише там, де був потрібний іншим, вірний і надійний Паоло, який умів ховати так глибоко в серці свої бажання і пристрасті. Тепер він починав нове життя.

Тієї штормової ночі, коли він кинувся з кулаками на капітана Матео, його життя пішло по новому руслу.

Але що ж буде далі, Паоло? Перед ним пролягала дорога. Вона вела далеко на південь через міста, навіть назви яких викликали захват; через гори і скелі, вздовж морського берега, крізь густі ліси й оливкові гаї.

І Паоло помандрував цією курною дорогою. Він працював носієм у маленькому портовому містечку, носив кошиком землю на схили гір, звідки її змивали дощі, збирав врожаї апельсинів, просив хліб у святому місті Римі, спав у стайнях, повітках і нічліжках, блукав, мандрував і мріяв про Великий канал і про маленьку рибацьку хатинку на березі лагуни.

Тепер він вирішив податися в Неаполь, місто біля підніжжя Везувія, який похмуро здіймався над блакитним морем.

Його преосвященство епіскоп Неаполітанський їхав до Рима. Ще 29 листопада 1268 року помер папа Климент IV, а на його місце й досі не було нікого обрано. За таких обставин варто було частіше відвідувати священне місто. Єпіскоп віз з собою три тисячі унцій, заховавши їх під сидінням карети, його преосвященство мандрував під охороною озброєних найманців, бо ходили чутки, що на цих дорогах з'явився розбійник, який не дуже поштиво ставився до багатих панів.

Карета котилась по курній дорозі. Перші січневі дні принесли вітер і дощі, але сьогодні небо було знову блакитне, і яскраве сонце провіщало недалеку весну.

Наблизившись до лісу, охоронці міцніше стиснули алебарди. На безлюдній дорозі не видно було жодної купецької валки, жодного селянського воза, ба, навіть кішки чи собаки. Їх прийняв під свої тінисті шати ліс – густий листяний ліс із першими, ще склеєними листочками на гіллі, пронизаному сонцем, з гладенькими й шерехатими стовбурами, з непролазними заростями поміж деревами.

Назустріч кареті вийшов високий, широкоплечий чоловік. Видно було, що він голодний. Вони стрілися якраз у томі місці, де ліс обабіч дороги розступався, утворюючи немов якийсь майданчик.

Це був Паоло. Він простував до Неаполя, радіючи, що все навкруги залляте таким яскравим світлом. А єпіскоп їхав до Рима, закрившись фіранками од сонця. Паоло зняв капелюха і зійшов з дороги, щоб пропустити озброєну процесію. Шибки карети брязкотіли.

Його преосвященство саме відчув голод і протягнув руку до кошика, який стояв навпроти.

За деревами заіржали коні, але так далеко від карети, що охоронці нічого не почули.

Анджоліно, Король полів, стояв за стовбуром дерева і дивився, як процесія наближається до середини галявини. В лісі панувала тиша, тільки пташки цвіріньчали, пурхаючи поміж гіллям.

За кожним деревом ховалась озброєна людина. В глибині лісу десять чоловік тримали коней. Напад було продумано до найменших дрібниць. Троє розвідників весь час повідомляли Анджоліно, куди і з якою швидкістю прямує процесія, п'ятеро тимчасом підшукали найзручніше місце для нападу і звідти прорубали через гущавину прохід до невеличкої галявини, на якій розмістили коней. Другий прохід, котрий міг стати в пригоді на випадок втечі, вів від галявини назад до шляху.

Анджоліно підняв руку. Цей знак було передано від дерева до дерева. Виставивши вперед списи, озброєні люди без жодного вигуку кинулись на дорогу. Анджоліно хотів, щоб охоронці епіскопа почули про напад в останню мить. Він завжди прагнув, щоб під час сутичок проливалось якомога менше крові.

Король полів на чолі групи в десять чоловік першим вибіг на дорогу. Не встигли найманці епіскопа прийти до тями, як їх з трьох боків оточили розбійники і спрямували на них свої списи. З четвертого боку вони залишили прохід для тих, хто мав більше смаку до життя, аніж до грошенят епіскопа.

По всій країні від Рима до Неаполя здавна вже пронеслася чутка, що Король полів і його люди не чіпають найманців, навербованих для охорони вельмож, якщо ті не чинять опору. Але ж найманці не забували й про те, що гроші їм платили не за втечу. Дезертирство могло їм дорого коштувати.

Командир охоронців, побачивши перед собою відчайдушні обличчя розбійників і спрямовані на нього списи, на мить завагався. Однак він був командиром, до того ж стояв далеко позаду, і тому віддав наказ до наступу.

– Вперед! Вперед! – кричав він гучним голосом.

Та перш ніж найманці без будь-якого запалу взялися виконувати його наказ, у ході подій стався несподіваний поворот. Адже там був ще Паоло, який і на цей раз, сам того не бажаючи, потрапив у халепу, що навряд чи могла добре скінчитися для нього. Він не роздумував так довго, як найманці, а вихопив з рук одного з них алебарду і кинувся на розбійників, очолюваних Анджоліно.

В наступну мить трапилась ще одна несподіванка. Відчинилися дверцята карети, з м'якого килима в доме рожну куряву хутко ступили дві маленькі ноги в маленьких черевиках, і перед очима розбійників з'явився одягнений у парчу й оксамит чоловік. По виразу його обличчя видно було, що він не злякався, його преосвященство знав всемогутні слова, якими йому не раз вдавалося наганяти страх на бідних грішників, чи то в церкві, чи в скромній хижці.

– Забирайтесь геть, сини диявола! – закричав він і в священному гніві звів догори руки. – Не чіпайте служителя господнього! – Люди в подиві замовкли, а епіскоп, скориставшись з слушної нагоди, підійшов до одного з розбійників і, сповнений благородного наміру повернути його на путь істини, сказав: – Сину мій з ніжним і лагідним обличчям, що привело тебе до цих недобрих людей? Схаменись, поки не пізно…

– Повісити його! – розлючено закричав розбійник.

Його преосвященство зблід, гучні слова завмерли на його вустах. Маленькі черевички схвильовано затупотіли по куряві назад до карети і ступили на килим.

Паоло, якому допіру вдалося збити з ніг двох розбійників, все ж був подоланий іншими. Коли він побачив, як найманці, слухаючись наказу Анджоліно, покидали свої алебарди й подалися за своїм командиром по єдиній, завбачливо залишеній для них дорозі в ліс, то зрозумів, що повівся, як дурень. Але тепер уже нічим не зарадиш справі. Що наробив – те мав і спокутувати.

Розбійники в суворому порядку поставали біля карети. За сигналом Анджоліно спеціально обраний скарбничий загону вийшов вперед і заліз у карету. Діловий, зосереджений, він уже був готовий лічити гроші. Єпіскоп з жахом глянув на нього, але отримав наказ негайно вилізти з другого боку карети. Не утруднюючи себе запитаннями, скарбничий швидким поглядом окинув покривала із золотої парчі й оксамиту, вправно, як добрий фахівець, підняв сидіння і одразу ж виліз на дорогу з туго набитим мішечком. Лице його сяяло від задоволення, – роботу було зроблено швидко і бездоганно.

Скарбничий сумлінно перерахував гроші. Потім розклав монети на дві однакових купки.

– Три тисячі унцій, – сказав він, і, вийнявши добре потертий гаманець, висипав туди півтори тисячі. Другі півтори тисячі повернулися в мішечок епіскопа. Хоч він наполовину й спорожнів, однак мав іще досить солідний вигляд. Анджоліно взяв мішечок і підійшов до переляканого епіскопа, що стояв біля карети.

– Ось ваші півтори тисячі унцій, – сказав він. – Їдьте з богом!

Після цього він наказав рушати, і розбійники швидко зникли в лісі.

На галявині залишилась тільки розтрощена алебарда, карета та спантеличений епіскоп з півтора тисячами унцій.

Анджоліно велів одвести Паоло до найближчого пристановища розбійників. Вояки, яких Паоло повалив ударами алебарди на землю, тепер уже оклигали й були в доброму гуморі. Один з них, хизуючись, показував усім велетенську гулю, що вискочила в нього на лобі.

Руки у Паоло були зв'язані. На шию йому накинули вірьовку, один кінець якої тримав верхівець. Паоло був змушений бігти за конем, бо інакше вірьовка задушила б його. Промчавши галопом майже кілометр, верхівець звернув на якусь стежку, що вела до підніжжя крутого пагорба. Тут Анджоліно наказав розв'язати бранцеві руки. Розбійники попрямували вгору крутою стежкою над самою прірвою.

Паоло витер з чола піт. «Прощай, Венеція. Прощайте, Дімітро і Джулія, прощавайте, Джованні, Джіаніна іі Марко. Один крок убік, і я полечу в страшенну прірву». Паоло не звик ходити по таких дорогах, де кожної хвилини можна було скрутити собі в'язи.

Тепер дорога піднімалася так стрімко вгору, що Паоло доводилося рачкувати. Нарешті він подолав останній крутий підйом і на мить спинився. Вітер свистів у вухах і рвав одежу. Перед його очима розкинулось широке прямокутної форми плато, вкрите ріденькою травою і низькорослими кущами. Тут, на підвищенні, було холодно. Паоло із здивуванням побачив багато будиночків, збудованих з каменю сотні років тому. Не одну бурю й негоду витримали вони за цей час. На цій відкритій всім вітрам рівнині хліборобство давало мало зиску, тому в будинках років сто вже ніхто не жив, аж поки не оселився із своїм загоном Анджоліно.

До пристановища вела лише одна стежка. Двоє людей могли успішно закрити шлях поліцейським, якби ті зважились вчинити напад на табір. Вистачало в селищі й запасів харчів. В разі потреби загін міг витримати дворічну облогу.

Біля одного будиночка горів вогонь. Двоє чоловіків смажили на рожні воляче стегно. Частина загону завжди лишалася в селищі – виконувала необхідну роботу і закуповувала в селян з навколишніх сіл харчі. Платили розбійники добре, і селяни охоче збували їм своє добро.

Тут не було ні панів, ні слуг. Анджоліно, обраний ватажком, кожного разу, коли йшлося про якусь важливу ухвалу, скликав увесь загін і радився. Ядро загону складалося з хороших людей, які підтримували справедливі дії свого ватажка.

Верхівці, впоравши своїх коней, розбились на групки і почали жваво обговорювати вдалий напад. Деякі розійшлися по хатинах. Паоло, замість того щоб думати про втечу, вражено спостерігав життя, що розкривалося перед ним на цій велетенській, піднятій до неба кам'яній долоні. Та й марна річ було намагатися утекти. Стоячи на краю плато, Паоло бачив біля своїх ніг страшну прірву. Спуск униз означав вірну смерть. Дорога ж до плато так пильно охоронялася, що по ній не могла проскочити й миша.

Та Паоло не дали довго роздивлятися й роздумувати. До нього підійшов молодий, стрункий юнак з веснянкуватим обличчям і рудим волоссям.

– Ходімо, чужинцю, я маю тебе заперти, – сказав він привітним, як здалося Паоло, голосом.

– Що ви хочете зробити зі мною? – спитав Паоло.

– Дехто хотів би тебе повісити, – веснянкуватий зміряв бранця швидким, вивчаючим поглядом.

Паоло нічого не відповів. Зараз йому все було байдуже, його дошкуляв голод – адже кілька днів він не мав у роті нічого путнього. Коли вони проходили повз багаття, в ніс йому вдарив запах смаженої яловичини.

– Я не від того, щоб перед смертю скуштувати шматок яловичини, – мовив він.

Веснянкуватий засміявся.

– Ходімо. Бачиш будинок по той бік вулиці? Туди нам і треба.

Він відсунув великий іржавий засув і відчинив двері. Паоло зайшов усередину. За спиною в нього знову грюкнув засув. Він опинився у просторому приміщенні, яке раніше, мабуть, правило за стайню для двох коней.

Паоло обмацав холодні стіни і сів на солому. Страшенна втома пройняла його тіло – нелегко було бігти з вірьовкою на шиї і, напружуючи останні сили, дертися під гору. За дверима чулися веселі вигуки, іржання коней, уривки розмов. Однак Паоло не вловлював змісту слів. Що йому було з того, що надворі сяяло сонце, повівав вітерець? Адже сьогодні ввечері його, мабуть, повісять.

Він сидів і навіть дивувався, що так спокійно, без особливого хвилювання чекає вирішення своєї долі. Судячи з того, що йому вдалося почути в дорозі, він був у руках людини, яка прославилася своєю справедливістю і любов'ю до простих трудівників. Коли це справді так, то можна з легким серцем ждати вечора.

Його роздуми обірвав грюкіт засува. Відчинилися двері, і веснянкуватий уніс шматок яловичини, окраєць білого хліба і кухоль свіжої води.

– У нас не будеш голодувати, – сказав він. – Можеш не боятися. Ніхто тобі не вчинить нічого поганого, їж!

Увечері весь загін – чоловік сто двадцять – зібрався в затишній улоговині навколо багаття. Вмостившись на землі, розбійники чекали полоненого.

Анджоліно сидів, оточений десятком помічників, і похмуро дивився у вогонь. Паоло окинув поглядом мовчазний гурт людей. Він чув завивання вітру, рев водоспаду, і на якусь мить йому здалося, що десь зовсім близько шумить його рідне море.

– Ти знаєш мене? – спитав його Анджоліно. Паоло заперечливо хитнув головою. Яскраво палахкотіло багаття, відбиваючись вогниками в очах присутніх, що насторожено дивились на високого широкоплечого юнака.

– Мене називають Королем полів, – гордо промовив Анджоліно. – Ми забираємо у багатих і віддаємо бідним. Ти чув що-небудь про нас?

– Так, я чув про вас.

– І ти, дурню, все ж таки вирішив захищати товстопузого епіскопа? – гнівно мовив Анджоліно. – Ти знаєш, що оті три тисячі унцій, які він віз з собою, здерто з селян?

– Коли я захищав епіскопа, я й гадки не мав, хто ви такі. – В голосі Паоло не відчувалося страху.

– Він бреше! – крикнув хтось із присутніх. – Повісити його!

– Прикуси язика! – Голос Анджоліно звучав суворо й рішуче.

Всі стихли.

Анджоліно, нічим не видаючи свого хвилювання, знову звернувся до бранця.

– Розкажи нам, хто ти такий і куди йдеш? Говори голосно, щоб усі тебе чули.

Паоло, ніби прокинувшись від сну, почав розповідати про свої пригоди. Ніхто не перебивав його. Вуха слухали його розповідь, серця розуміли її. Ніколи ще не доводилося Паоло говорити про своє життя. Ніколи ніхто не питав у нього: хто ти такий? Але тепер, осяяний теплими відблисками багаття, він говорив, і слова ніби самі собою зривалися з його вуст.

Похмуре обличчя Анджоліно проясніло.

– Мене примусила тікати в гори сваволя поміщика, – сказав він, коли Паоло скінчив свою розповідь. – Тобі ж горя завдали п'ятнадцять мішків солі. Але, зрештою, це те ж саме. Куди не подивишся – скрізь те саме. – Розбійники мовчки кивали головами і задумливо дивилися у вогонь.