Текст книги "Незвичайні пригоди Марко Поло"

Автор книги: Віллі Мейнк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 23 (всего у книги 28 страниц)

– Гірше, – серйозно відповів Марко. – При дворі більше фальшивих монет, ніж справжньої міді. Їхні обличчя – тільки маски. Важко здогадатися, що за ними ховається.

– Що нового при дворі? – спитав Ніколо Поло.

– У хана Кублая болить живіт, – докинув Мафіо, – і придворні бігають довкола нього з золотими нічними горщиками.

– Страчено Чжоу Іна, начальника одного з відділів центральної канцелярії, – відповів Марко. – Кажуть, що це помста міністра Ахмеда.

– А що ти думаєш про це? – спитав Ніколо Поло.

– Не знаю. Зі мною Ахмед завжди люб'язний.

– В Камбалі розкрито змову китайців, – задумливо сказав Мафіо Поло. – Рука Ахмеда давить народ, його скрізь ненавидять.

В кімнаті не було однієї людини, відсутність якої всі відчували.

– Жаль, що з нами немає Матео, – промовив Мафіо, а Ніколо Поло подумав: «Мене завжди тішило, що біля Марко є Матео». Вголос же промовив: – Не треба йому було плисти.

– Тепер їздив би з нами. Слова падали, як важкі краплини.

– Весь флот біля Ціпангу знищено, – не підводячи голови, озвався Марко.

Запала довга мовчанка. Нарешті Мафіо сказав немов сам до себе:

– Значить, ти вже знаєш про це.

Ніколо й Мафіо уникали погляду Марко. Так, вони вже знали про загибель флоту, але не зважувались сказати про це Марко.

– Я вірю, що він ще живий, – сказав молодий Поло.

– Будемо сподіватися, – відповів батько.

ВИКРАДЕННЯ

«Оце і моє життя», думала Ашіма. Ранкові голоси дратували її. Від третього двору до вулиці було досить далеко, і сюди не долинали вигуки, розмови, шум майстерень. Та що з того, коли пташки співали на все горло і кожен крок, кожна посмішка заважали їй?

Молодий пан рано пішов з дому.

– Я хотів сьогодні побути цілий день дома, але міністр Ахмед прислав по мене кур'єра. – Марко посміхнувся трохи зніяковіло. – Пробач мені, Ашіма! – І зник.

Для нього вона тільки блискучий камінь, який прикрашає сад.

Може, їй треба було сказати: «Чому ви пробачаєтесь переді мною? Я вас не розумію, месер Поло. Хіба є що-небудь важливіше за ваші справи при дворі? – І потім ущипливо додати: – Ви ж знаєте, що я найбільше люблю сидіти сама вдома».

Ашіма вигадувала нові й нові відповіді, все вагоміші і все ущипливіші. Вона взяла срібне люстерко, оправлене в слонову кістку, протерла його до блиску і глянула на себе. Хіба вона не красива? Вітер шарпав відчинене вікно. На вербі тріпотіли листочки і співали тиху мелодію, доповнюючи її мовчазною грою тривожних тіней.

Служанка, яку Ашіма прозвала Перлинкою, принесла чай. Вона дрібно, нечутно протупотіла по килиму, ніби танцюристка. Ашіма відклала люстерко і відступила од вікна.

– Ти така весела! – сказала вона. – Завжди смієшся.

Дівчина зиркнула на господиню. Її пройняв легенький острах. Може, вона її розгнівала? Але Ашіма була зовсім не сердита, тільки трішки зажурена. Хіба вона не чує, як співають пташки?

– Я кинула в ставок камінець, – сказала Перлинка, – і рибки порснули на всі боки. Так було весело!

Вона показала руками, як швидко розбіглися золоті рибки, і широко розкрила рота: ось як вони хапають воду. Вона так скривилась, що Ашіма не могла стриматись од сміху.

– Ну, досить! – сказала вона, знову посерйознівши. – Адже мені зовсім не хочеться сміятись.

Дівчина одразу ж послухалася, хоч її обличчя залишилось веселим.

– Тут так хороше! – зважилася докинути вона. – Ви такі добрі до мене. І їсти є вдосталь.

«Її не б'ють, – подумала Ашіма, – і вона рада». Ашімі стало трохи соромно за свою невдячність. Як вона могла забути, що вона стояла на найнижчому ступіні людського існування, поки її не визволили Матео й Марко. Голод, побої, лахміття замість одежі – ось що знала вона тоді.

– Я хочу тебе щось спитати, – мовила вона до служниці.

Та з цікавістю схилила голову, облизнувши кінчиком язика губи. Вона мала такий вигляд, наче сподівалась почути якусь величезну таємницю.

Щоки Ашіми почервоніли. На мить вона завагалась, але врешті все-таки спитала:

– Скажи, Перлинко, чи я красива?

І враз так засоромилась, що не знала, куди очі подіти.

Але дівчина відповіла їй з щирим подивом:

– І ви ще питаєте? Ви гарні, як фея. Хто тільки гляне на вас, того одразу полонить ваша краса. Та ви й самі це знаєте. Нащо ви питаєте мене? Ви гарні й добрі, як небесна королева, – мрійливо додала служниця.

Ашіма збентежено бавилася намистом з перлів.

– Я питаю такі дурниці, – мовила вона. – Пообіцяй мені, що ти нікому не скажеш про це жодного слова.

– Нікому! – урочисто пообіцяла дівчина. – Навіть золотим рибкам у ставку не скажу нічого.

Раптом Ашіма почула чиїсь кроки.

– Хтось прийшов, – мовила вона, встаючи з свого місця. – Ходи-но подивись, може, це пан повернувся.

Двері тихо відчинились. В Ашіми закалатало серце. Вона приколола волосся шпилькою з бірюзи і схвильовано розгладила руками вбрання. Вітер доніс до її слуху чужі чоловічі голоси. Ашіма розчаровано сіла на своє місце. Коли повернулась Перлинка, вона знову була байдужа й холодна.

– Що там таке? – спитала вона.

– Посланець від пана Марко Поло. Пан чекає вас у віллі над річкою. Він прислав по вас паланкін.

– Марко… молодий пан? Хіба він пішов не до міністра Ахмеда?

Ашіма безпорадно дивилась на служницю. Але одразу ж, охоплена радістю, забула всі свої сумніви. Заплескавши в долоні, уже весело вона сказала:

– Тоді треба переодягнутись. Скоріше! Ти ж чула: мене чекає у віллі пан. Чого ти стоїш, наче вкопана?

З ним що-небудь трапилось? – Ашіма злякано завмерла на місці. – Ніколи він не присилав по мене паланкіна. Чом посланець не заходить у дім? Скажи, що трапилось, що все це означає?

Дівчина, хутко допомагаючи Ашімі одягати сукню, спробувала заспокоїти її:

– Нічого не трапилось. Пан хоче говорити з вами. От і все. – Вона тихенько засміялась,

– У мене неспокійно на серці.

Дома їй ні в кого було спитати поради. Де її великий, добрий Матео? Як він умів своїм громовим голосом розвіювати її страх. Інколи їй здавалося, що він уже ніколи більше не повернеться. Їй хотілось поговорити про це з Марко, але йому нібито було важко чути ім'я капітана. Та й брати Поло намагалися в її присутності не говорити про Матео.

Ашіма вийшла з дому з якимось двоїстим почуттям. Але на осяяній сонцем вулиці її раптом знову охопили сумніви. Носильники, які присіли трохи відпочити в затінку, послужливо схопилися.

Носильник Янг відсунув шовкову завісу і допоміг Ашімі сісти в паланкін.

– Куди ви понесете мене? – спитала дівчина.

– Недалеко, пані, – відповів небалакучий носильник.

Ашіма опустилась на м'яку подушку. Від шовкової матерії йшов приємний запах. Легке погойдування навівало сон. Страх покинув дівчину. Марко чекає на неї. Напевно, хоче познайомити її з своїми друзями. Дівчину охопила велика, нестримна радість. Більше їй не доведеться сидіти наодинці з своїми гіркими думками. Згадавши запитання, з яким вона звернулась до служниці, Ашіма посміхнулась. «Ви гарні, як фея!» Це було сказано щиро, чи щоб підлеститись? Аби тільки дівчина не розповіла нікому про її дурне запитання… Звичайно, вона й справді так думає,

Янг, задумавшись, механічно ступав у такт крокам свого напарника. Він не звертав уваги на околишню місцевість. Нести було не важко. Коли в носилках сиділа Джамбуїк-Хатун, держак тиснув на плече куди дужче.

«Віднесеш її в віллу над річкою, – сказав йому Саїд. – Якщо добре виконаєш завдання, одержиш нагороду. І щоб нікому не говорив про це жодного слова, а то втратиш голову».

Ванг і сліпий Шю втекли з Камбалі. Пекар Лі сидить у в'язниці. Думки носильника гарячково працювали: чому міністр Ахмед звелів однести дівчину у віллу? Вона китаянка. Янг бачив її обличчя, коли вона питала: «Куди ви понесете мене?» І він не міг забути цього обличчя.

Он і вілла стоїть на пагорбі, оточена садом. Тут порожньо й гарно. В саду цвітуть квіти й кущі. Висока біла стіна оточує цей тихий світ. А внизу, біля підніжжя пагорба, виблискує, немов коштовний камінь, річка.

Відчинились ворота. Слуга показав носильникам, куди йти. Ашіма почула його слова. Вона ніби прокинулась від заціпеніння. Її сумніви зникли. Ось, нарешті, вони й тут. Зараз вийде Марко і, посміхаючись, зустріне її.

Носильники поставили паланкін на землю. Янг відсунув завіску і допоміг Ашімі вийти.

Ашіма окинула поглядом сад. Перед нею стояв багато одягнений слуга і низько вклонявся їй.

– Де пан Марко Поло? – спитала вона.

Слуга злегка здвигнув плечима. Ашіма перевела зляканий погляд на Янга.

– Куди ви принесли мене?

Янг дивився повз дівчину. Що він міг відповісти їй? Носильники підняли паланкін на плечі і пішли з саду. Кілька хвилин Ашіма стояла непорушно.

– Вам доведеться зачекати, пані, – мовив слуга і жестом запросив її в будинок. Потріскані кам'яні сходи вели до темних дверей. Обабіч них на оповитих зеленню п'єдесталах сиділи крилаті бронзові леви.

Ашіма хотіла побігти слідом за носильниками, але слуга заступив їй стежку.

– Вам доведеться зачекати, пані, прошу вас… – з притиском повторив він.

В цю мить відчинились двері і з вілли вийшов якийсь чоловік. Він роздратовано гукнув:

– Чого ти вагаєшся? Тягни її силою, якщо не хоче!

Цей голос перелякав Ашіму. Чоловік ішов просто на неї. Вона побачила його скривлене в глузливій посмішці обличчя. Він підходить усе ближче й ближче. Ось вона вже побачила його спадистий лоб, його незвичайної форми підборіддя, його відкопилені губи. Це був чоловік з вовчим обличчям – Саїд.

Ашіма злякано закричала і кинулась тікати.

Слуга схопив її, але вона вп'ялася в його обличчя нігтями, почала відбиватися руками й ногами. П благальні крики далеко лунали в задушливому повітрі.

Янг почув крики. Ним оволодів глухий гнів. Він уповільнив кроки.

– Чого вона кричить? – спитав він носильника, який ішов поруч з байдужим, втомленим обличчям.

– Яке нам діло? – відповів той.

Вулиця була безлюдна. Вілла на пагорбі і білі мури залишились позаду. На лузі плюскотів струмок. Верби хилилися до нього, як придворні до оздобленого блискучими драконами трону імператора.

У вухах Янга все ще звучав благальний крик дівчини.

Марко Поло нетерпляче сидів у передпокої палацу. Він не хотів іти сюди. Але посланець сказав, що міністр Ахмед настійно хоче говорити з ним. І ось Марко уже скільки часу чекає цієї розмови. Приходили знайомі й незнайомі вельможі. Якась неспокійна діловитість панувала в палаці. Біля дверей стояли з непорушними обличчями охоронці. Через передпокій пройшло кілька чужоземних купців, магометанських чиновників і уйгурських вельмож, тихо перемовляючись між собою. Марко ловив на собі їхні здивовані погляди і немов читав їхні думки: невже він потрапив у немилість до міністра Ахмеда? Чому його примушують чекати?.. Гордий венеціанець сидить, немов жалюгідний прохач.

Марко встав і окинув поглядом строкато одягнений натовп чиновників і купців. Подавивши в грудях наростаючу хвилю роздратування, він неквапливо попрямував через передпокій. Пан міністр викликав його до себе, і він зразу ж прийшов. А тепер сидить і чекає. Роздратування переростало в гнів.

Коли відчинилися двері, і слуга назвав чиєсь ім'я, Марко Поло голосно промовив:

– Скажіть міністрові Ахмеду, що я більше не буду чекати. Швидше! На вулиці мене жде паланкін.

Присутні багатозначно перезирнулись. Марко Поло був улюбленцем імператора. Одне його слово могло принести їм нещастя або лихо. Тому відверто показувати свою зловтішність ніхто з них не наважувався. Всі чекали. Якщо цей високий пан і справді потрапив у немилість, у них ще буде час дати волю своїм почуттям.

Секретар вклонився Марко Поло.

– Пробачте милостивий пане, – мовив він збентежено. – Прошу вас, зачекайте хвилинку. Пан міністр Ахмед…

– Ідіть і передайте те, що я вам наказав, – владним голосом мовив Марко.

Заклавши руку за спину, він почав задумливо походжати по передпокою. Нікому не було помітно, як напружено чекає він відповіді. Кілька тижнів тому імператор виїхав з своїм двором в літню резиденцію в Шаньту. Марко пригадалось кілька подій, яким він досі не надавав значення, але тепер раптом побачив їх у зовсім іншому світлі. Після проводів імператора Ахмед сказав йому, люб'язно посміхаючись:

– Його величність залишив нас. Тепер ви цілком у моїх руках, бег Поло. Дехто боїться мене, але ж ви ні?

– Чому б я вас боявся? – здивовано спитав його Марко.

– Не вірте тому, що кажуть люди. Ви – мій друг. – Міністр поклав руку Марко на плече і привітно посміхнувся.

1 ще згадував Марко Поло про одну нараду, в якій він брав участь, йшлося про заміщення посад спалювачів паперових грошей. Ахмед запропонував замінити кількох начальників відділів, хоч усі знали»: робилося це лише тому, що Ахмед вирішив віддати вакантні посади своїм прихильникам. Однак ніхто не заперечив. Тільки Марко Поло спитав:

– А чому їх хочуть звільнити, міністр Ахмед? Вони зловживали довір'ям на службі?

Міністр відповів йому коротко й сухо:

– Вважайте, що вони зловживали довір'ям на службі. – І одразу ж спритно перейшов до іншої теми.

Спливав час. Марко думав про слова батька: «Я б ніколи не рвав стосунків з Ахмедом. Адже він користується цілковитою довірою імператора».

Гордість Марко була вражена. Йому здавалося, ніби він чекає цілу вічність. Нарешті двері відчинились, і секретар обвів поглядом залу.

– Милостивий пане, – звернувся він до Марко, – пробачте, що вам довелося чекати. Трапилась помилка, пане.

Марко одразу відчув себе вільніше і пішов слідом за секретарем. Ахмед устав з свого срібного крісла і рушив йому назустріч.

– Що я чую, бег Поло? – мовив він. – Ви були змушені чекати? Пробачте, непростима помилка. Я звелю покарати свого секретаря. Але скажіть, що привело вас до мене? Говоріть сміливо. Напевно, важлива справа, про яку ви хочете розповісти мені.

– Ви посилали по мене кур'єра, – відповів Марко Поло. – Невже ви цього не пам'ятаєте, милостивий пане? Він сказав, що ви хочете говорити зі мною в якійсь нагальній справі.

Міністр Ахмед непорушним поглядом дивився кудись повз Марко, його чоло наморщилось. Обличчя, допіру ще люб'язне, нараз стало холодним і неприступним.

– Ви кажете, що я посилав по вас кур'єра? Сьогодні ви мені не потрібні, бег Поло. Нащо б я посилав по вас? Я вас не розумію.

Марко міцно стиснув кулаки. Ще ніколи міністр так не розмовляв з ним. Він відповів Ахмедові спокійно, жодний мускул не поворухнувся у нього на обличчі.

– Сьогодні я вам не потрібний, міністр Ахмед? Тоді дозвольте мені залишити вас. Можете більше не присилати по мене: я не прийду до вас.

Ця відповідь була ніби удар в обличчя для честолюбного сановника, йому ледве вдалось зберегти самовладання, його обличчя скривилося і темні очі спалахнули вогнем, коли Марко Поло, обернувшись, попрямував до дверей. Цей венеціанець був з іншого тіста, ніж придворні, що оточували його. І як він забув про це? Ні, завдавати йому прямого удару не варто. Адже хан Кублай все ще наслухається до його порад. Марко Поло не так легко зіпхнути з дороги, як начальника відділу центральної канцелярії Чжоу Іна. Марко Поло виявляв мудру стриманість, не прилучаючись до жодної з партій, що боролись при дворі за владу. Даремно намагався Ахмед перетягнути його на свій бік. Після суперечки з Хіу Хенгом міністр ненавидів Поло впертою, незмірною ненавистю, яка часом навіть переважала в ньому вимушену розсудливість, йому назавжди запам'ятались слова Марко Поло: «Не можна обтяжувати народ новими податками».

Думки Ахмеда працювали швидко й чітко. Сьогодні він замахнувся, щоб завдати венеціанцю рішучого удару. Викрадення Ашіми повинне було спонукати його до непродуманих вчинків.

Марко вже взявся за ручку дверей, коли раптом почув голос міністра:

– Стривайте, бег Поло! Це ж безглузде непорозуміння! Ви не уявляєте, як обтяжують мене державні справи! Прошу вас, забудьте все, що я вам сказав. Я був надто схвильований.

Марко Поло відпустив ручку, обернувся і кинув допитливий погляд на міністра. Той був уже спокійний і привітливий.

– Сядьте, бег Поло, – сказав Ахмед, показуючи на крісло. – Може, для мене й краще забути на деякий час про турботи.

Марко Поло мовчки сів. Його гнітило те, що він ніяк не може збагнути думок цієї людини. Зараз він майже каявся, що погарячкував.

– Я не хочу забирати у вас часу, пане міністр, – сказав він, спершись рукою на темне бильце крісла.

– Ні, я бачу, ви ще не зовсім заспокоїлися, – заперечив, посміхаючись, Ахмед. Але за мить посмішка вже згасла на його обличчі. – Я буду говорити з вами відверто, бег Поло. Не вперше до мене з'являються люди і говорять, начебто їх викликав якийсь посланець від мого імені. Ви знаєте, що в мене є немало ворогів, які не схвалюють моєї фінансової політики в інтересах його імператорської величності. Повірте мені, що я не посилав до вас ніякого посланця. Я сам стурбований, бо не можу уявити, що це все має значити. Якщо хочете, я покличу секретаря. Він підтвердить мої слова.

Марко Поло заперечливо махнув рукою.

– Я вам вірю, пане міністр. Пробачте, я погарячкував.

Міністр провів Марко до дверей і люб'язно попрощався з ним. Вельможі, які чекали у передпокої, поштиво дали йому дорогу. Марко вийшов з палацу з якимось почуттям неспокою і невдоволення. На вулиці повз нього пронесли жовтий паланкін. Але він не звернув на нього уваги. Сяяло сонце. Життя в місті вирувало, як і завжди.

Марко відіслав своїх носильників і подався додому пішки. Відтоді, як Матео залишив його, а батько й Мафіо вирушили в далеку подорож у торговельних справах, він почував себе самотнім при дворі. Крім того, Марко вважав себе винним перед Ашімою, бо й досі не розповів їй про невдачу походу на Ціпангу. Сьогодні він мав намір поговорити з нею. Йому стало відомо, що з двох тисяч китайських джонок до рідного берега повернулося тільки двадцять п'ять, і все ж таки він вірив, що Матео врятувався.

Слуга явно збентежився, побачивши Марко. Перлинка сказала йому, що пан повернеться нескоро, і подалася в місто.

– Що трапилося? – Роздратовано спитав Марко. – Ти дивишся на мене, як на привид.

– Пробачте, милостивий пане, – пробурмотів той.

Марко заглянув до альтанки, сподіваючись побачити там Ашіму. Сонце пробивалося крізь зелене шатро. Ашіми не було. «Напевне, вона у себе в кімнаті», вирішив Марко.

Раптом з'явився слуга і схвильовано повідомив про щось неймовірне:

– Хіу Хенг, пане… До вас прийшов милостивий пан Хіу Хенг. Він хоче говорити з вами.

Вчений Хіу Хенг був для слуги, як і для всіх простих китайців, якоюсь вищою істотою. Тисячами невидимих шляхів доходили до ремісницьких майстерень і до мулярів, до носильників і селян чутки про все, що він говорив і що робив при імператорському дворі.

«Хіу Хенг – безсмертний, – переказували один одному китайці. – Ви знаєте, що він сказав імператорові? «Якщо ти накажеш китайцям носити в свято біле вбрання, нещастя впаде на твою голову. У мого народу колір щастя – червоний». І король дозволив, щоб китайці носили червоний одяг, бо він знає, що Хіу Хенг безсмертний».

І ось канцлер Хіу Хенг прийшов до Марко Поло. Він стояв біля басейну і дивився на священних золотих рибок, його обличчя з ріденькою борідкою і густими білими бровами було зовсім спокійне. Сонце виблискувало на його шовковому халаті.

– Гостинно прошу вас, милостивий пане, у свій недостойний дім, – сказав Марко Поло.

Хіу Хенг вклонився, подякував і зайшов до кімнати. Слуга приніс чай. Хіу Хенг сказав:

– Я прийшов до вас, бо не забув ваших слів. Настав час діяти, пане Марко Поло. Міністр Ахмед не розуміє, коли йому кажуть: відмовся від пихи і поганих бажань, від зовнішнього блиску і далекосяжних планів.

Марко Поло, мов зачарований, слухав ученого, який одразу, без манівців, заговорив про головне. Він відчував, що настав час рішучих дій.

– Ви сказали імператору, що не можна обтяжувати народ новими податками, – продовжував Хіу Хенг. – Але Ахмед забирає у простих людей останнє. Він жорстокий і ставить суворі вимоги. Якщо ви подивитесь на народ, то побачите, як він змарнів і виснажився. Імперія бідніє і дичавіє. За минулий рік Ахмед прибрав до своїх рук 29000 тінгів паперовими грішми, 25 тінгів золотом, 180 тінгів сріблом, 12000 паків чаю, 110 коней, 20 мисливських наборів і багато інших речей. Ахмед наказав стратити Чжоу Іна, хоч той не зробив ніякого злочину. Він убивця. Я прийшов до вас, пане Марко Поло, щоб сказати вам це. Якщо вам потрібні докази, то спитайте полковника Ван Ку. Ахмед відрубав голову його другові. Або поцікавтесь історією генерала Чена. Ахмед викрав у нього жінку й доньку, а на самого генерала звів наклеп перед імператором. – Хіу Хенг підвищив голос і суворо сказав – Ахмед повинен умерти!

Він одкинувся на спинку крісла.

Його обличчя знову набуло байдужого, холодного виразу. Тільки біля рота залягли зморшки давньої скорботи.

– Вирішити вам буде нелегко, – сказав він. – Я піду в сад… Сюди я прибув у закритому паланкіні, з надійними носильниками, і про мої відвідини не знатиме жодна душа.

Марко Поло схопився і благально звів руки.

– Стривайте, милостивий пане!

Він не хотів лишатись зараз на самоті. Звичайно, він міг би відговоритись кількома незначущими фразами і залишити іншим судити Ахмеда. Імператор перебував у Шаньту. Кронпринц Чінкім полював десь на півночі країни. Особисту ж охорону Ахмеда останнім часом було посилено. Скинути цю могутню людину – небезпечно. Як поставиться хан Кублай до свавільних дій у Камбалі? Хіу Хєнг сказав правду: вирішити нелегко. Але Марко не хотів уникати вирішення. Він навіть відчув легкий сором, коли подумав про своє негідне намагання лишитися між добром і злом.

– Чому ви служите імператорові? – спитав він ученого.

– Бо я хочу допомогти своєму народові, – коротко відповів Хіу Хенг.

Марко Поло розумів ученого. Настав час зробити найвирішальніший крок, йому здалося, ніби він бачить перед собою суворе обличчя свого батька, ніби чує його голос: «Купці – не благодійники. Коли ти, нарешті, зрозумієш це? Не втручайся в такі справи». Але в ту ж мить перед ним постало мужнє, добре обличчя Матео. «Ми повинні взяти її, Марко. Цей диявол заб'є її до смерті… Вони думають тільки про свої жовті дукати».

«Треба поговорити з Ашімою», подумав Марко. Його обличчя було бліде, ніби висічене з каменю, коли він сказав:

– Я піду з вами, Хіу Хенг.

На карту було поставлено життя. Марко Поло повторив:

– Я піду з вами, Хіу Хенг. – На його щоках проступив легкий рум'янець.

Обоє підвелися. Хіу Хенг став прощатися. Чай у чашках на столі лишився невипитим.

Носильник Янг не міг забути обличчя Ашіми і її переляканого крику: «Куди ви принесли мене?»

Жовтий паланкін стояв поряд з іншими у великому просторому приміщенні. Був обідній час. Янг вийшов на подвір'я. Він згадував перелякані очі незнайомки і думав про своїх сестер, яких забрали за податки. Вони з товаришем пішли геть, залишивши незнайомку в саду. З яким німим відчаєм дивилася дівчина їм услід.

«Чого ти вагаєшся? Тягни її силою, якщо не хоче».

Це був голос Саїда.

Янг вийшов за ворота.

– Куди ти йдеш, Янг? – гукнув йому, посміхаючись, вартовий. – Може, хочеш відвідати в обід свою наречену?

Дівчина кричала, благаючи допомоги, а вони пішли геть з своїм жовтим паланкіном, бо Саїд звелів: «Щоб не казали нікому жодного слова, бо заплатите головою!»

Важко стало жити в Китаї. Янг розлюбив своє життя. З ранку до ночі носив він на своїх плечах багатих панів і одержував за це чашку рису. А інші й того не мали. Раніше, коли в кузні Ванга збиралися його друзі і жевріла надія, що однієї ночі в горах спалахнуть сигнальні вогні, хоч було на що сподіватися. А тепер у Камбалі все затихло, немов у могилі.

Двоє чоловіків випередили Янга. Один голосно сміявся.

«Смійся, смійся!» подумав він. Он там маленька вулиця звертає вбік. Ще кілька кроків, і він підійде до будинку венеціанців.

Нащо отой диявол викрав дівчину? Вона зовсім не схожа на пихатих сановниць, які навіть не дивляться на носильників.

Янг підійшов до воріт. Може, зайти й сказати: «Міністр Ахмед тримає вашу пані у віллі над річкою». Він сперся на кам'яного лева. Такі кам'яні охоронці стояли перед усіма будинками, відганяючи злих духів. Поки Янг думав, що йому робити, ворота відчинилися. Він відступив убік, носильники швидко пронесли повз нього закритий паланкін.

Янг провів їх задумливим поглядом. Одного з них, високого, жилавого носильника, що йшов праворуч, він знав. Це був служник канцлера Хіу Хенга.

Стояла спека, немов серед літа. Вкриті лісами горби стримували західні вітри.

Марко Поло сидів у своїй напівтемній, прохолодній кімнаті. Настрій у нього був піднесений: ненависть, двоїстість його становища при дворі, яке так пригнічувало його, лишилась позаду. Марко розумів, як важко буде виконати задумане, але не боявся небезпеки. Він наказав служникові принести чорнило й папір і написав три листи: один – Ашімі, другий – Ніколо й Мафіо Поло, третій – своєму другові Матео. Потім покликав Перлинку. Служниця була сумна й заплакана, та Марко, заглиблений у свої думки, не звернув на це уваги.

– Якщо завтра ввечері я не повернуся, передай листа пані, – сказав він. – Не раніше, як увечері. Запам'ятай. І поклянись, що нікому не скажеш про це жодного слова.

Він поклав листа в шухляду стола.

– Ось тут знайдеш його, – мовив він, не підводячи голови. – Чому ти не відповідаєш?

Перлинка схлипнула і впала йому до ніг.

– Вбийте мене, пане… Я така нещасна… – у відчаї мовила вона. – Де наша пані? її ніде немає!.. А я ходила в місто. Я ж не знала… – Вона затулила руками обличчя і гірко заплакала.

– Встань! – суворо сказав Марко Поло. – Що ти говориш? Розказуй, що сталося. Чуєш? Негайно встань!

Покоївка встала.

– Ви ж, милостивий пане, прислали посланця і жовтий паланкін. Вони забрали пані у віллу над річкою. – Сльози знову залили їй обличчя. – Вона була така рада. «Швидше, Перлинко, – сказала вона, – мені треба переодягнутися. Пан чекає мене у віллі над річкою».

І ось ви тут, милостивий пане. А пані немає… Я так боюся…

Марко Поло урвав балакучу дівчину.

– Ну, досить! Розкажи краще, як це все трапилось.

Він похмуро слухав покоївку.

– Ти кажеш, жовтий паланкін?

Служниця несміливо глянула на Марко. Голос його звучав так, начебто він говорив про щось зовсім стороннє.

– Вийди, легковажне дівчисько! – не стримався він. – Я не можу більше тебе бачити.

Багато подій сталося за сьогоднішній день. Доки він був у Ахмеда, викрали Ашіму. Що йому говорив Хіу Хенг? «Якщо вам потрібні докази, то поцікавтесь історією генерала Чена. Ахмед викрав у нього дружину й доньку, а на самого генерала звів наклеп перед імператором». У вухах Марко Поло все ще лунав насмішкуватий голос Ахмеда: «Ви мені сьогодні не потрібні. Чого б це я посилав по вас кур'єра?

Нестримна лють охопила Марко. Він судорожно вчепився в бильця крісла. Тепер він не сумнівався, що призвідця цього ганебного вчинку – Ахмед.

Минуло кілька хвилин, поки він переміг свій гнів. Що робити? Бігти вулицею і питати всіх, чи не бачили жовтого паланкіна? Але ж мереживо вулиць і завулків у Камбалі без кінця розкинулось на всі боки. І жовтих паланкінів у місті, напевне, більше тисячі. Марко безпорадно ходив по кімнаті. Якби його не одвідав Хіу Хенг, він, мабуть, мечем примусив би Ахмеда сказати правду. Але тепер не лишалось нічого іншого, як чекати, доки суворий суд не покарає Ахмеда. Тільки що ж йому робити зараз? Не сидіти ж отак, склавши руки, в порожній кімнаті.

Він гукнув слугу.

– Принеси мені меча і осідлай коня.

– На вулиці стоїть якийсь чоловік. Він хоче говорити з вами, – сказав слуга, несміливо поглядаючи на бліде обличчя свого пана.

Марко Поло насторожився. Що там таке? Він невдоволено нахмурив чоло. Брови його загрозливо зійшлися на переніссі.

– Приведи його до мене, – коротко мовив він.

До кімнати ввійшов Янг. Низько вклонившись, він став чекати, доки господар не поцікавиться метою його приходу.

Марко Поло по одежі здогадався, що перед ним носильник, і в душі його прокинулась слабка надія. Він примусив себе бути привітним.

– Що ви хочете? – спитав він,

Янг глянув на служника, який стояв біля дверей. Поло звелів йому вийти і знову повторив своє запитання.

– Саїд наказав нам віднести вашу пані у віллу за місто, – мовив Янг.

– А хто такий Саїд?

– Шпигун Ахмеда, – з ненавистю відповів Янг. – Він сказав мені, що я втрачу голову, коли розповім кому-небудь про це.

– Ти знаєш, де Ашіма? – швидко спитав Марко Поло.

– Так, пане, я відніс її у віллу над річкою.

– Сідай, – сказав Марко Поло. – Як тебе звати? Ти одержиш нагороду.

В голові його товпились думки. Вислухавши Янга, він покликав служника.

– Дай йому поїсти і попити.

Янг всівся до столу і наліг на страви. Давно йому не доводилось куштувати таких смачних речей. Забулася навіть небезпека, що нависла над ним. І тільки наївшись, він згадав про неї.

– Якщо Саїд дізнається, що я його видав, я накладу головою.

Але Марко Поло заспокоїв його.

– Треба, щоб Саїд нікому більше не загрожував, – рішуче мовив він. – Я захищу тебе. Ти зробив добре.

На вулиці стояв кінь. Був жаркий післяобідній час. Думка, що Ашіма ось уже кілька годин у владі того негідника, не давала Марко спокою.

– Янг, ти вмієш орудувати зброєю?

– Так, пане, – відповів носильник.

Служниця, яка прибирала посуд, завмерла на місці, широко розкривши очі.

– Не товчися тут, – гримнув на неї Марко Поло. – Іди і скажи, щоб нам приготували ще одного коня і зброю.

У віллі над річкою панувала гнітюча тиша. Беззвучно сновигали по кімнатах слуги. Безшумно відчинялися й зачинялися двері. Не чути було жодного людського голосу. Ашіма стояла біля вікна і дивилася через густу зелень дерев та кущів на осяяну сонцем річку. По ній на веслах та під вітрилами пропливали човни. Було тихо, і вітрила звисали на щоглах.

Ашіма схопилася за залізні грати і закричала, охоплена відчаєм:

– Допоможіть! Вони заперли мене! Допоможіть! Але її крики не сягали далі саду.

З-під вікна до неї долинув насмішкуватий голос:

– Мовчи, моя пташко, а то мені доведеться заперти тебе в льох. Там накричишся й налютуєшся, скільки хочеш.

Це був Саїд. Та Ашіма не звертала на нього уваги. Вона благала порятунку, кликала людей, доки розлючений Саїд не зайшов до кімнати і не відірвав її од вікна. Дівчина забилася в найтемніший куток кімнати.

– Не чіпай мене, чуєш! – кричала вона, простягаючи поперед себе руки, готова вчепитися йому в обличчя нігтями.

Саїд опанував себе, йому добре запам'яталися червоні пошкрябини на обличчі служника.

Стоячи за столом, він загрозливо сказав:

– Підеш у льох, якщо не замовкнеш. В Лопі ти була тихенькою, а тепер стала, як дика кішка! Зачекай, мій пан швидко тебе приструнчить.

Даремно намагалася збагнути Ашіма, за що так ненавидить її оцей чоловік з вовчим обличчям. Їй пригадалось, як у Лопі Матео викинув його за двері. Дівчина впізнала його з першого погляду. Що він хоче від неї? Хто доручив йому ув'язнити її?