Текст книги "Незвичайні пригоди Марко Поло"

Автор книги: Віллі Мейнк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 28 страниц)

НОВИЙ ДЕНЬ

Настав погідний ранок. Повівав легкий вітерець. Ніщо не нагадувало більше про бурю, яка лютувала вночі. Лагуна дрімала, осяяна лагідними сонячними променями.

Новий день!

П'єтро Бокко чекав його з нетерпінням. Адже цей день мав нарешті принести йому звістку, чи щасливо закінчилась нічна поїздка. Тисяча дукатів! Він уже прикидав, скільки товарів зможе закупити на цю суму. Настав час розширити торговельні справи.

Вночі йому дошкуляли погані сни. Він безпересталь схоплювався і вдивлявся в темряву. Чи вірно він зробив, що послав слугу Марко? Може, надмірна поквапливість штовхнула його на помилковий шлях?

Він сів обідати в поганому настрої і майже не доторкнувся до страв. Важкі думки, які не покидали П'єтро Бокко всю ніч, знову обсіли його. Відмовившись звичного післяобіднього сну, він одразу ж пішов себе в кабінет і невдоволеним порухом руки вислав звідти секретаря, нагнавши на того неабиякий страх. Дарма намагався він заспокоїтись. Тривога проймала його все дужче й дужче.

Раптом він почув у сусідній кімнаті чийсь незнайомий голос. В наступну мить хтось постукав у двері. На порозі з'явився слуга і доповів, що з месером Бокко хоче говорити якийсь чоловік.

– Приведи його до мене! – сказав П'єтро Бокко і з гідністю розправив плечі.

До кімнати з похмурим обличчям увійшов кривоногий Ернесто. Було видно, що він майже не спав цієї ночі. Мнучи в руках кашкета, Ернесто несміливо оглянув умеблювання кімнати і почав пригадувати слова, які за дорученням капітана Матео мав переказати месеру Бокко.

П'єтро Бокко привітно глянув на нього і підбадьорливо сказав:

– Ну, яку новину привіз? Кажи швидше! – Поклавши на долоню цехіна, він, ніби бавлячись, почав підкидати його в повітря.

– Товар доставлено в призначене місце, пане, – мовив кривоногий.

– Добре, друже мій. Така новина варта цехіна.

Він кинув кривоногому монету. Той спіймав її на льоту і нерішуче стиснув у долоні. Адже треба було переказати ще одну річ, яка навряд чи завдасть радості месеру Бокко.

– Тут ще одне… Капітан Матео велів передати… – забелькотів кривоногий.

П'єтро Бокко здивовано підвів голову.

– Яка там ще новина? – нетерпляче спитав він. – Швидше, в мене обмаль часу.

– Загинув один чоловік, його змило за борт, – видавив з себе Ернесто.

П'єтро Бокко невдоволено звів брови. Йому здавалося, що контрабандисти хочуть вирвати в нього додаткову оплату. Але водночас він відчув полегшення.

– Це ваша справа. Так і скажи капітанові! Я не можу піклуватися за вашу команду!

– Слуга, якого ви послали, пане… упав за борт…

Минуло кілька секунд, перш ніж П'єтро Бокко збагнув усю значимість цієї новини. Виходить, одним ударом він убив двох зайців. Тисяча дукатів і загибель небажаного слуги, якому він уже давно не йняв віри! Байдуже, чи зроблено це чесним чи нечесним шляхом.

– Он воно що! – мовив він, намагаючись надати своєму голосові гнівної інтонації. – Погану ви мені зробили послугу! Він загинув?

– Був сильний вітер, коли він упав за борт, – сказав кривоногий, знизуючи плечима. – Більше ми його не бачили…

– Гаразд, іди!

Тільки-но кривоногий зник за дверима, як до кабінету без стуку вбіг схвильований Марко.

– Вибачте, дядьку, – квапливо заговорив він, – що трапилось з Паоло? Він і досі не повернувся. Я чекаю його з самого ранку.

– Ти дуже схвильований, – мовив П'єтро Бокко вкрадливим голосом, – і тільки тому я пробачаю тобі, що ти вбіг без дозволу і заважаєш мені працювати. Ти бачиш, я дуже засмучений новиною, котру мені тільки-но повідомили…

Марко побачив майже перед своїм носом довгасте обличчя з красивим чолом і жагучими очима і одразу ж згадав застережливі слова Паоло: «Пане, бережіться месера П'єтро Бокко! Я не можу сказати нічого певного, але…»

– Твій вірний Паоло втонув цієї ночі під час виконання своїх службових обов'язків. Будь мужнім, сину мій!

– Ні! Ні! Це неправда! – крикнув Марко.

П'єтро Бокко, відхилившись назад, на мить втратив самовладання.

– Ти хочеш звинуватити мене в брехні? – загрозливо мовив він.

Обличчя Марко стало блідим, як холодний мармур. Рішуча, нестримна лють охопила його.

– Ви брешете! – вигукнув він, судорожно стискуючи кулаки. Здавалось, ще мить і він кинеться на дядька.

– Ти заслуговуєш ляпаса! – прошипів П'єтро Бокко.

Гнів Марко раптово згас, як вогонь, засипаний мокрою землею. «Що скаже Джіаніна? – подумав він. – А Джованні?» йому навіть важко було уявити своє життя без Паоло, який завжди так піклувався про нього. Ще вчора ввечері Марко вирішив відкрити йому свої таємні плани і прохати в нього допомоги.

– Нащо я відпустив його? – ледь чутно мовив він.

Наче здалеку, до нього донісся холодний дядьків голос:

– Можна з тобою, нарешті, говорити по-діловому? Прошу тебе, згадай, що йдеться всього-на-всього про слугу!.. Я забуду твою нечемну поведінку. Але зараз ти повинен іти додому. Я наказую тобі!

Марко не промовив жодного слова. Він мовчки повернувся і вийшов з дядькового кабінету.

У МАЙСТЕРНІ БЕНЕДЕТТО

Джованні з самого ранку працював у майстра Бенедетто.

йшлося до обіду, коли якась велика грузова барка з дивно пофарбованими вітрилами з'явилася перед маленьким володінням корабельника. На ясному тлі лагуни вона вирізнялася, немов велетенська тінь, і від того здавалась похмурою, загрозливою. Джованні випростався і, наставивши долоню над очима, глянув на блискучу гладінь. Чим ближче барка підходила до берега, тим виразніше бачив хлопець, що вона пофарбована в чорний колір. Він кинувся до майстра Бенедетто.

– До нас причалює барка з червоними вітрилами! – схвильовано сказав він.

На щоглі барки опустились вітрила. Залунали вигуки. Барка пришвартувалася до причалу, у воду впав якір. Якийсь кремезний чоловік хутко збіг по трапу на берег.

– Це ти, Матео! – вигукнув Бенедетто. – Чого в тебе такий вигляд?

Капітан Матео блимнув на нього одним оком – друге запливло кривавим синцем.

– Трапилась невеличка біда, Бенедетто, – зніяковіло озвався він. – Не варт про неї говорити. Барка теж трішки зазнала лиха. Ви мені підремонтуєте її.

– Ха-ха-ха! – на все горло зареготав Бенедетто. – Ну й коники ти викидаєш. Вибач, але коли я бачу тебе у такому вигляді та ще й твою барку… Ха-ха-ха! Ти схожий на циклопа! А барка – немов труна з вітрилами! її просто не впізнати. Що це ти знову накоїв? Капітан Матео підняв забинтовану руку.

– Вгамуйся, Бенедетто. Ти ж знаєш, що я не люблю багато шуму…

Але Бенедетто, все ще сміючись, тільки одмахнувся.

– Гаразд, Матео… Філіберто, Джуліо! – покликав він своїх підмайстрів. – Сходіть на борт і подивіться, що там треба полагодити. Швидше! Швидше, ледарі!

– Я привіз з собою діжечку доброго винця! – пошепки сказав Матео.

Обличчя Бенедетто осяяла радісна усмішка, але одразу ж він стурбовано хитнув головою.

– А як ми його перенесемо на берег, щоб не побачила моя стара?

Тепер уже зареготав Матео, – гучно, розкотисто.

– Як-небудь зробимо, – сказав він, трохи заспокоївшись. – Можеш покластися на мене.

Джованні, стоячи на деякій відстані, стежив за їхньою розмовою і за їхніми жестами. Раптом, на свій подив, він побачив, що капітан і майстер зникли в складі. Власник чорної барки був, мабуть, у добрих стосунках з Бенедетто.

Друзі, які товаришували ще з молодих років, взялися до вина. За ним прийшли й спогади. Після останнього кухля добродушні очі майстра Бенедетто підозріло заблищали. Однак голови його вино не затуманило.

– Мабуть, той, хто тебе отак розмалював, був дужий хлопець! – мовив він.

Капітан Матео задумливо глянув на верстат.

– Жаль мені його. Не можу збагнути – чому, але він мені сподобався з першого ж погляду…

– Тобі сподобався? – недовірливо спитав Бенедетто.

Однак Матео не мав більше бажання говорити про нічну подію. Згадка про неї викликала в нього сум і незадоволення.

– Ти вже все випив? – похмуро спитав він. Бенедетто сумно перевернув свого кухля.

Крізь щілини в стінах пробивалися сонячні промені, і по тих золотих доріжках пливли порошинки.

– Кривоногий! Ходи-но сюди! – пролунав гучний голос Матео.

– Джованні! Джованні! – закричав і собі майстер Бенедетто.

Капітан пошепки дав якусь вказівку кривоногому. Бенедетто ж наказав Джованні повідомити господиню про прибуття капітана Матео й сказати їй, що гість залишиться на обід.

ПОШУКИ

В серці Марко ще не згасла надія, що Паоло живий. Можливо, з якоїсь причини він ховається або ж його схопили і тримають ув'язненим. Після розмови з Джіаніною Марко від обіду до півночі блукав по вулицях і завулках, заглядав у пивниці й таверни, стояв подовгу на Понта дела монета і на Понте дела пагліа, обходив великі й маленькі площі, перепитав жебраків і матросів, торговців кренделями й солдатів, аж поки змушений був змиритися з думкою, що марна річ розшукувати в місті з стоп'ятдесятитисячним населенням людину, про котру тільки й знаєш, що вона незрозумілим чином зникла під час поїздки на човні.

Площа святого Марка тонула у вогнях смолоскипів, які золотими цятками розсипались по безкрайньому людському морі. Марко, байдужий до всього, пробирався крізь строкату, гомінливу юрбу. Хлопець був стомлений і голодний. Він дивився, як тисячі людей у масках розгулювали по площі, і йому робилось ще сумніше.

Ні, дарма він прийшов сюди. Джіаніна сидить дома, потерпаючи від страху. Він пообіцяв одразу ж повідомити її про все. Але що він їй скаже?

Коли хлопець прийшов додому, Джіаніна зустріла його ще біля воріт. Вона глянула на нього і одразу зрозуміла, що пошуки були марними. Обличчя Марко так витягнулось і така втома проступала на ньому, що дівчині стало жаль його.

– Нічого не знайшов, – промовив Марко, намагаючись не дивитись на дівчину. – Де мені його шукати? Адже ми нічого не знаємо, Джіаніна. – Він спробував підбадьорити себе. – Завтра я ще раз піду до дядька.

Вночі Марко майже не спав. Тільки-но перший промінь сонця упав у кімнату, як він схопився з ліжка й почав одягатися. Служниця з заплаканими очима принесла йому сніданок, мовчки поставила його на стіл і вийшла.

Марко вже мав готовий план, який він намислив собі вночі, йти знову до дядька – марна річ, краще він спробує спочатку дізнатися що-небудь у слуги П'єтро Бокко.

Щастя посміхнулось йому. Коли він зайшов у дім дядька, слуга саме спускався по східцях. Марко заступив йому дорогу.

– Я хочу поговорити з тобою, – прошепотів він. – Але тихо, щоб нас не почув дядько.

Слуга, здавалось, не зразу впізнав його. Він широко розкрив очі і роззявив рота, немов зустрів самого нечистого.

– Стіни мають вуха, мій юний пане! – прошепотів слуга, все ще не в силі звільнитись від жаху. – Ідіть геть! Прошу вас!

Марко, неприємно вражений гнітючою атмосферою дому, пройшов за слугою в темний куток, йому хотілось схопити цього маленького, хирлявого чоловічка за плечі, і добре струснути. Та знаючи П'єтро Бокко, він розумів страх його підлеглих.

– Тобі відомо що-небудь про Паоло? – квапливо спитав він. – Ти бачив його?

Скрипнули двері. На другому поверсі почулися кроки.

Слуга підняв руки, немов захищаючись від удару, і притиснувся до холодної стіни. Марко став поряд. В його-голові проносились слова, які він збирався сказати дядькові.

Кроки наближалися.

– Тікайте, мій юний пане! – тремтячи прошепотів слуга.

Але Марко не поворухнувся, його охопив гнів від думки, що йому довелося грати таку принизливу роль. Однак він опанував себе.

Кроки вже чулися майже поряд.

Паоло зник. Як пішов увечері, так і не повернувся. Ця думка не залишала його ні на хвилину. Вона була сильніша за почуття до. Джіаніни, сильніша за його тугу по далеких країнах, вона краяла йому серце болючіше, ніж спогади про смерть матері. І все ж таки Марко не міг вийти з темного кутка і крикнути в обличчя П'єтро Бокко: «Я хочу знати, де Паоло! Скажіть мені це! Скажіть!»

Нарешті П'єтро Бокко пройшов повз них, відчинив важкі двері в кінці коридора і зник у своєму складі. Слуга весь тремтів:

– Я скажу вам, мій юний пане, все, що знаю. Але одразу ж ідіть геть! Прошу вас: ідіть геть!

– Значить, ти щось знаєш? – швидко спитав Марко.

– Увечері біля нашого дому спинилась якась велика чорна барка. Ось і все, що я знаю. Але я прошу вас: ідіть! Бо зараз повернеться месер П'єтро Бокко. Паоло поїхав на чорній барці. Більше я нічого не знаю, мій юний пане. Ідіть! Хазяїн уже повертається. Я чую його кроки!

Марко кинувся до дверей, відчинив їх і вислизнув на вулицю.

Паоло поїхав на чорній барці. Нарешті знайдено зачіпку. В серці Марко знову з'явились паростки надії. І водночас ще дужче зміцніло переконання в тому, що дядько обдурив його. Хлопець повеселів і одразу ж забув усе, що йому довелося тільки-но пережити в темному закапелку коридора.

«Я знайду тебе, Паоло! – сказав він сам собі. – Ти не втонув! Ні! Ви брешете, дядьку! Я скажу вам це ще раз: ви брешете!»

Спочатку Марко хотів без зайвих зволікань розпочати пошуки Паоло, але потім вирішив, що краще розповісти про все Джіаніні: хай вона знає, що йому вдалося дещо розвідати.

З радісним серцем хлопець побіг додому.

Джіаніна, яка вже наготувалась їхати на Мурано, з нетерпінням чекала Марко.

– Ти взнав що-небудь? – спитала вона, побачивши його збуджене обличчя.

– Паоло поїхав на великій чорній барці, скажи про це Джованні! Зараз я мушу йти, бо на мене чекає брат Лоренцо. А потім ми обов'язково знайдемо чорну барку!

Джіаніна захоплено слухала його. Напоєний сонцем ранок розвіяв важкі думки, що гнітили її протягом усієї ночі.

– Ми обов'язково знайдемо чорну барку! – впевнено сказала вона.

«Я ж приготував для Джованні одежу», раптом згадав Марко.

Він приніс з своєї кімнати клунок і попросив Джіаніну передати його другові.

Якусь мить дівчинка дивилась на хлопця, ніби не розуміючи його.

– Для Джованні? – спитала вона і незграбним рухом відкинула з чола пасмо волосся. – Тоді я повинна одразу ж іти…

– Не забувай про чорну барку! – ще раз нагадав їй Марко. – Мені зараз дуже ніколи. Будь здорова, Джіаніна! До вечора!

Марко підкликав човняра. Той саме співав пісню, але, почувши голос хлопця, замовк і під'їхав до берега. Марко сів у човен, і вони стрілою помчали по осяяній сонцем гладіні і по кількох тісних рукавах випливли до Великого каналу. За словами дядька барка їхала в гавань Сан-Ніколо.

– Пливіть до Сан-Ніколо! – наказав він човняреві.

– До Сан-Ніколо? – весело перепитав той. – Ми полетимо туди, мій пане. Ніколи ви ще не плавали до Сан-Ніколо так швидко, як попливете сьогодні. – Він ударив веслом, і стрункий човен, мов стріла, помчав по хвилях.

Марко уважно роздивлявся на всі боки. Блискучі хвилі хлюпотіли об борти найрізноманітніших суден. Тут були й купецькі каравели, і каторжні галери, і поліцейські шхуни, і барки, і рибацькі човни, і суденця з дахами, що нагадували маленькі будиночки.

І все було залите сонячним світлом.

Та скільки Марко не придивлявся, він ніде не міг побачити чорної барки.

Тимчасом човняр, безтурботно виспівуючи, зовсім легенько, здавалось, без будь-яких зусиль, орудував довгим веслом.

Нарешті вони приїхали. Марко зійшов на берег і наказав човняру чекати його. Хлопець вирішив знайти ганчірника Умберто, котрий завжди торгував у Сан-Ніколо всілякими старими речами. Він знав про всі події, що траплялися в гавані. Варто йому було пронюхати про якусь цікаву новину, як він, не задумуючись, міг залишитись тут на цілу ніч. Підтримуючи жваву торгівлю з матросами, що поверталися з далеких мандрівок, він дізнавався про речі, які навряд чи були відомі звичайним смертним.

Лоток Умберто, звичайнісінький дерев'яний столик, на якому лежали для продажу найрізноманітніші речі з усіх країн світу, містився в тісному завулку поруч з величезним казаном макаронника. Марко підійшов до нього. Чоловік сім або вісім затуляли спинами від хлопця маленьке, зморшкувате, засмагле лице жвавого ганчірника.

Коли люди розійшлись, Марко підступив до Умберто.

– Моє вам шанування, молодий пане! – привітав той хлопця. – Чим можу служити вам? Дивіться, скільки я всього маю! Ось корабель з слонової кістки, з вигравіруваним на носі поганським чаклунським написом, а ось мідна чаша султана.

– Ні, Умберто, – урвав потік його слів Марко. – Я нічого не купуватиму. Хочу дізнатися у вас про одну річ.

– Дізнатися? – На обличчі ганчірника, щойно ще аж червоному від захвату, враз проступив вираз розчарування.

Марко кинув йому кілька дрібних монет.

– Ви не бачили минулої ночі в гавані чорної барки? – весь напружившись, спитав Марко.

Умберто замислився.

– Це тоді, коли був шторм? – спитав він. – Джуліо, чуєш! Джуліо! – знову пожвавішавши, гукнув він раптом макаронника.

Джуліо вийняв із казана копистку і витер руки об фартуха, який не знати коли був білий.

– Тобі не доводилось бачити в Сан-Ніколо чорну барку? – спитав його Умберто.

Марко наперед знав, якою буде відповідь, то ж і не здивувався, коли скупий на слова черевань заперечливо хитнув головою і знову почав мішати тісто.

Марко уже втрачав надію. Якщо нічого не знає кмітливий, всюдисущий Умберто, то хто ж може йому дати пораду? В душі Марко вже визнав, що поїздка до Сан-Ніколо була даремною. Нелегко, виявилося, знайти серед численних човнів, що сновигали по каналах і затоках Венеції, саме той, на якому поїхав Паоло. В першу мить хлопець навіть завагався, чи правду сказав йому слуга П’єтро Бокко. Хіба не міг він, потерпаючи перед хазяїном, просто збрехати, аби швидше позбутися небажаного гостя? Та й чи існує взагалі ота таємнича чорна барка?

Однак Марко був не таким, щоб одразу ж припинити пошуки. Чим більше перешкод ставало на його шляху, тим рішучіше він діяв.

Портова вуличка сповнювалась криками торговців і пішоходів. Переважно дерев'яні, вкриті соломою будинки стояли так тісно ряд повз ряд, що два чоловіки, розставивши руки, могли б заступити всю вулицю. На вірьовках, прив'язаних до вікон, сохла білизна. Одним своїм кінцем вуличка впиралася в гавань, другий переходив у лабіринт заплутаних стежок. У повітрі стояв запах смаженого м'яса, риби і жарених каштанів. Тут траплялися люди з різних країн, переважно моряки: греки, турки, маври, німці, іспанці. Всі були одягнені в барвисте вбрання. Спокійно йшли курною дорогою віслюки, щедро навантажені найрізноманітнішими товарами; фокусники й співці намагалися привернути увагу перехожих; два літніх ченці з доброзичливою посмішкою спостерігали за галасливою грою хлопчаків – і над усім синів клаптик неба, на якому сяяло сонце, заливаючи ясним світлом один бік вулички і лишаючи в прохолодних сутінках другий.

Та Марко не цікавило це рухливе, нужденне життя.

– Я мушу продовжувати пошуки, – рішуче сказав собі хлопець. – Додому повернусь лише тоді, коли знайду барку. А в думках додав: «Що ж подумає Джіаніна, якщо я прийду так нічого й не узнавши?»

І Марко вирушив у путь, лишаючи на вологому піску свої сліди. Поруч хлюпотіли хвилі, вітер кидав йому в обличчя запах моря. Марко дістався аж до Маломоко, скрізь розпитуючи про те саме: в рибацьких будиночках, у тавернах, конторах, на складах. Розмовляв навіть з робітниками-солекопами, котрі втомлено поверталися кожного вечора додому, байдужі до кораблів і барок.

І вже зовсім смерком, коли сонце сховалось за морем, розкидавши по хвилях і по небу вогнистий жар, Марко повернувся в Сан-Ніколо. На пломеніючому тлі неба різко виділялося дерево з журливо опущеним гіллям. «Везіть мене у Венецію» наказав Марко човняреві, який, поринувши в мрії, лежав на дні човна.

Коли Джіаніна вступила на берег острова Мурано і вдихнула запахи лугів, полів і вистеленого, наче килим, листя, вона трохи повеселіла, і в серці її знову прокинулось почуття впевненості. Наче якийсь голос сказав їй: не бійся, Джіаніна, все буде добре. «А може, коли я повернуся до Венеції, – думала дівчина, – то застану Паоло вже дома – і він тільки сміятиметься з наших страхів».

Джіаніна квапливо проминула розкиданий на пагорбі хутірець месера Кельзі. Тепер вона вже не боялася довготелесого худого чорта, але й зустрічатися з ним не дуже хотіла. Діставшись до будинку своїх батьків, вона побачила в сусідньому садку Ернесто. Він виставив уперед ногу і грів її на сонці.

– Джіаніна, це ти? – гукнув він, почувши її кроки. – Оце зрадіє Джованні! Надовго прийшла?

Слова Ернесто нагадали дівчині про її невеселу справу. Вона сіла поруч нього на лавку і розповіла йому про все. Ернесто задумався. Він ніяк не міг збагнути, як це людина може безслідно пропасти. І щоб отака халепа скоїлася саме із здорованем Паоло!

– Чим я можу вам допомогти? – спитав він. – Адже я тепер каліка…

Болючий клубок знову підкотився йому до горла. Але, побачивши сумне обличчя Джіаніни, він пересилив себе.

– Ось Марко прислав для Джованні одежу й черевики. Він сказав, що вже виріс із цього вбрання, а для Джованні воно зараз підійде.

– Он воно що! – обличчя Ернесто сіпнулося. Джіаніна розіклала речі на лавці.

– Якби Паоло знайшовся… – мовила вона, – тоді все було б добре… Ви погляньте, які гарні черевики застібками!

– Заховай усе, Джіаніна! – грубо обірвав її Ернесто.

Дівчина вражено глянула на нього. Ернесто погладив її по голові.

– Ти гадаєш, що Джованні візьме ці речі? – тихо спитав він.

Дівчина почервоніла.

– Але ж Марко запропонував їх від щирого серця, – несміливо озвалася вона.

– Я знаю, Джіаніна. І все ж таки тобі доведеться віднести все це назад. Скажеш Марко, що я сам куплю Джованні нову одежу. Завтра ж куплю! Але зроби це так, щоб він не образився! Може, він і зрозуміє мене, – замислено додав Ернесто.

Джіаніна не знала, що й відповісти. Та турбота за Паоло швидко витіснила з її голови думки про одежу. Дівчина зайшла в будинок і приготувала для себе й для Ернесто легенький сніданок. Поївши, вони прикинули, що робити далі. Батько Джованні був тієї думки, що дівчині треба піти в обід до майстра Бенедетто і розпитати його про чорну барку. Більше він нічого не міг їй порадити.

З важким серцем подалася Джіаніна до свого друга. Вона знала, як Джованні любив Паоло. Звістка боляче вразить його. Але що ж їй робити? Вона повинна повідомити його про все, що трапилося, і чим швидше, тим краще.

Красота лагуни не хвилювала серця дівчини. Коли вона підійшла до залитої сонцем маленької верфі, Джованні саме стояв біля майстра Бенедетто і вислуховував одну з його мудрих і веселих порад. Раптом, все ще тримаючи в повітрі вказівного пальця, майстер урвав мову.

– А! Насувається буря, – сказав він до Джованні. – Ну що ж, хутко біжи їй назустріч! – і майстер зник у складі.

Джованні здивовано глядів услід старому. Як йому розуміти цей новий жарт майстра? Що він має на увазі? Нараз хлопець помітив Джіаніну. Вона йшла до нього повільно, зовсім не так, як завжди, коли, побачивши його, радісно кидалась назустріч. Джованні не знав, сміятися йому, чи бути серйозним. Однак радість була така велика, що гнів на майстра вмить забувся. «Хай знає, що Джіаніна – моя подруга, хай усі знають це!»

– Нарешті ти завітала до нас! – сказав він. Серйозність дівчини дивувала його. – Він одпустив тебе? – І одразу ж поправився: – Тобто… Марко… переказував що-небудь?

Але Джіаніна не звернула уваги на його розгубленість. Вона зупинилась перед ним, безсило опустивши плечі і почала розповідати, чого прийшла. Вітер тріпотів її сукнею, сонце осявало її темне блискуче волосся. Удари сокир і стукіт молотків ніби відлунювались у її голові.

Джованні витер рукою очі.

– Щось залетіло, – пробурмотів він і одвернувся.

– Ми не віримо, що Паоло втопився. Месер Бокко бреше! – сказала Джіаніна, щоб якось порушити гнітючу мовчанку.

– Звичайно, він бреше, – похопився й Джованні. – Зачекай, щось таки добре засіло мені в оці. Ну от, тепер ніби краще.

Він розповів їй, що вчора бачив чорну барку. Джіаніна радісно скрикнула, але одразу ж затулила рота рукою: адже це ще не значило, що Паоло живий.

Вони порадились, що робити далі. Джованні запропонував найперше розповісти про все майстру Бенедетто. Він, напевне, скаже їм, де мешкає капітан Матео. Джіаніна погодилася.

Майстер Бенедетто дуже серйозно вислухав їхню розповідь. Згадуючи відвідини Матео, пошкоджену барку, синці капітана і його, здавалось, трохи штучну веселість. Бенедетто уявляв справу в чорному світлі. Чи не було це якось пов'язане із зникненням Паоло? Можливо, Матео в бійці викинув свого супротивника за борт?

– Ходімо! – сказав він.

Джованні й Джіаніна вийшли з ним надвір. Мовчанка майстра непокоїла хлопця.

– Я розповім вам, де живе капітан Матео, – сказав Бенедетто і носком черевика намалював на піску, куди треба йти. – Підіть до нього. Найкраще завтра вранці. Сьогодні ви його все одно не застанете. І поясніть йому, що це я вас послав. Скажіть, що я хочу знати, як усе сталося. Але нікому не говоріть про це. – І він важким кроком подався в майстерню.

– Ну, тепер я піду, – сказала Джіаніна. – Найголовніше ми знаємо.

– Так, – відповів Джованні. – Іди… Сьогодні наче справжнє літо – цілий день можна пробути надворі.

Коли Джіаніна залишила його, він ще довго стояв, замислено втупившись поглядом поперед себе.

Марко повернувся додому пізно ввечері, йому відчинила двері служниця Марія.

– Приходив месер П'єтро Бокко, – сказала вона. – Він був у брата Лоренцо. Дуже гнівався, що вас немає дома.

Марко хотів сказати щось дошкульне, але, побачивши її заплакане обличчя, стримався. Він знав, як Марія побивалася за Паоло.

«Прийдіть-но ще раз, дядьку, і я вам скажу все, що думаю про вас!» сердито вирішив хлопець. Але бойового запалу йому вистачило ненадовго. Марні пошуки зовсім пригнітили його.

– Джіаніна вже спить? – спитав він.

– Вона чекає вас, пане.

Марко неквапом піднявся по сходах.

Коли він зайшов до кімнати, дівчина стояла біля вікна. Вона одразу побачила, що Марко повернувся ні з чим.

– Нарешті! – вигукнула вона, зрадівши, що принаймні скінчились важкі хвилини чекання. Їй хотілось швидше розповісти другові приємну новину. Одежу, яку Марко передав для Джованні, вона принесла назад і поклала в скриню. Зараз вона не хотіла говорити про це.

– Завтра вранці я знову почну пошуки, – сказав Марко.

Дівчина швидко підійшла до нього.

– Джованні знає, де є чорна барка, – мовила схвильовано вона. – Завтра ми підемо до капітана Матео, він хазяїн чорної барки.