Текст книги "Незвичайні пригоди Марко Поло"

Автор книги: Віллі Мейнк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 28 страниц)

ПОСЛАНЕЦЬ З СОКОЛИНИМ ПЕРОМ

Після дощу засяяло сонце. На небі купчилося біле громаддя хмар, осяяне сліпучим світлом. Широка дорога між двома рядами дерев вела до палацу намісника.

Через парк покірним кроком ішов чоловік. Товста нижня губа його звисала донизу, хитрувате вовче обличчя з широким спадистим лобом виказувало затаєний страх. Чоловікові здавалося, що дорога до воріт не має кінця. Він був один-однісінький тут, серед дерев і кущів.

– Ти хто? – спитав його на воротях татарин.

– Це – Саїд. Хай проходить! – втрутився другий і ногою відчинив невеличку хвіртку.

Саїда провели до намісника Абаки. Той сидів у чорному, різьбленому кріслі. Праворуч і ліворуч від нього стояли фігурки звірів – журавля й черепахи. Абака погладжував густу чорну бороду. На ньому було шовкове, багато вишите вбрання. Саїд упав перед його кріслом навколішки і схилив до землі голову, йому було страшно глянути вгору. Коли йшлося про те, щоб когось убити, він був схожий на тигра, що, причаївшись, кидається на свою жертву; коли ж йому доводилося з'являтися до могутнього володаря, він нагадував лякливого шакала.

Намісник сам викликав його. Години, які минули з учорашнього дня, були для Саїда жахливими. «Чи не втекти мені?» думав він. Але ж влада Баки сягає далеко: від Кашгара до Камбалі, від Джаханнора до Талі. Він був знаряддям у руках Ахмеда Злого, який володарював у столиці могутньої держави, користуючись необмеженим довір'ям великого хана. Тому, хто викликав незадоволення Ахмеда, відрубували голову, а тіло віддавали собакам. По всіх містах сиділи прихильники Ахмеда. В таємних канцеляріях та державних установах він мав цілу армію шпигунів.

Саїд торкнувся чолом підлоги. Тепле сонячне проміння пригрівало йому спину.

Абака холодним, владним голосом промовив:

– Дивись на мене!

Саїд підняв голову і втупився зляканим поглядом в очі намісника, в темній глибині яких горів огонь. Він не витримав і знову опустив голову.

– Дивись на мене! – наказав Абака.

Саїд глянув на вузеньке обличчя Абаки, покладаючись тільки на свою долю та на раптову надію, що враз спалахнула в його серці. Але після перших же слів намісника та надія згасла, як кволий вогник від подуву вітру.

– Ти не виконав свого завдання!

– Не виконав, пане.

– Дивись на мене! – обличчя Абаки скривилося, очі його спалахнули, гнівні складки покраяли чоло. – Собака! – його короткі, товсті пальці, що аж ніяк не личили до вузенького обличчя, міцно стиснули бильця крісла, відпустили їх, знову стиснули і, нарешті, так і лишилися лежати на темному дереві.

Саїд тремтів. Він чекав страхітливих слів Абаки: «Сто сім ударів!» Сто сім ударів палицею означали смерть. Раптом у ньому прокинулось нестримне бажання жити. Він подався вперед усім тілом, стукнувся чолом об кам'яні плити підлоги і з відчаєм заскиглив:

– Пробачте, пане! Пробачте! Той велетень у спілці з самим шайтаном! Він заворожив мене, і я не зміг поворухнути жодним м'язом…

На обличчі Абаки промайнула презирлива посмішка, яка одразу ж поступилася місцем виразові самовдоволення. Він втішався своєю владою над скоцюрбленою людиною, що лежала перед ним на підлозі. Абака! Намісник Канчоуський! Люди тремтять, коли дивляться на нього. Він позбавляє життя кожного, хто накликає на себе його немилість. Хіба його могутність менша за могутність Ахмеда в Камбалі? Аллах спинив на ньому свій вибір.

– Пробачте, милостивий пане! О, пробачте!

– Мовчи, – суворо мовив Абака. – І дивися на мене!

Саїд випростався.

Руки намісника лежали на бильцях крісла.

– Бег Баяндер наказав тобі заманити велетня в пустелю. Ти не виконав його доручення… Я наказав тобі вбити молодого диявола з гладеньким обличчям. Ти не зробив і цього. – В голосі намісника зазвучав гнів. – Довго ще ті невіруючі собаки будуть отруювати своїм смородом нашу країну?

Абака стримав свій гнів. Він зважував: убити Саїда чи ні? Може, ця людина коли-небудь ще стане йому в пригоді?

В парку біля палацу виблискували росою на сонці лужки й дерева. Над верховіттями літали журавлі. Серед гілля співали якісь маленькі пташки. Двоє чоловіків, один стрункий, високий, другий – широкоплечий, трохи нижчий, підійшли до вартових біля воріт. Схрещені списи перетнули їм дорогу. Тоді високий витягнув золоту дощечку з печаткою великого хана. Списи опустилися, і вартовий послужливо відчинив ворота.

В кімнату Абаки падало сонячне проміння, відбивалося на гладенькій поверхні меблів, осявало шовкові килими і робило ніби живими дерев'яну черепаху, журавля й вирізьблених на стінах драконів, левів та крилатих зміїв. Тихо відчинилися двері, до кімнати зайшов секретар намісника, кинувся перед своїм володарем на підлогу і підняв голову.

– Що там таке? – невдоволено спитав Абака.

– Пробачте, пане! – квапливо сказав секретар. – З вами хочуть говорити двоє чужинців з золотою дощечкою. Я гадав…

Намісник спинив його помахом руки і встав з крісла. Саїд, немов побитий пес, відповз убік, даючи йому дорогу. Кілька секунд Абака стояв непорушно.

Потім мовив, показуючи на Саїда:

– Відведи його надвір. Хай Селім всипле йому двадцять сім палиць. Впусти панів до мене!

– Спасибі, о володарю! Молитиму бога, щоб ви жили тисячу років! – бурмотів Саїд, цілуючи полу халата Абаки. Намісник штовхнув його ногою.

– Спасибі, о володарю! – бурмотів Саїд, кланяючись і задкуючи до дверей.

Намісник сів у крісло, з непроникливим обличчям чекаючи чужинців.

Ніколо й Мафіо Поло стали навколішки, схилили голови і підвелися тільки за знаком намісника. Погляд Абаки невдоволено ковзнув по оправленій у золото бірюзі, що на вузенькому ланцюжку висіла на грудях у Ніколо.

– Вибачте, що ми заважаємо вам займатися важливими державними справами, але дозвольте передати вам невеличкий подарунок.

Ніколо Поло витягнув гаманець з матовими перлинами і поклав його на простягнену долоню намісника.

– Ваша доброта безмежна, скрізь тільки й говорять про ваші славнозвісні діяння на службі імператора, – вів далі Ніколо Поло. – Ми послали листа володарю володарів, наймогутнішому повелителеві світу, який своєю мудрою рукою керує народами, і в тому листі писали про безмежну доброту й люб'язність, з якою ви, о благородний пане, прийняли нас, негідних слуг його величності імператора Китаю. З вашого дозволу ми проїхали через прекрасну країну тангутів і скрізь чули, як люди з любов'ю і глибокою повагою вимовляють ваше ім'я. Ми бачили багато міст і палаців і добре поторгували. Ми придбали хустки, зіткані з верблюдячої шерсті й білої вовни, найкращі хустки в світі… Ми дякуємо вам, о пане, за безмежну доброту і люб'язність…

Купці низько вклонилися.

На обличчі Абаки не поворухнувся жодний мускул. І тільки в його очах спалахнули зрадливі вогники. Ці білі собаки вирішили зірвати його плани. Він прекрасно розумів їхню хитру гру. Але їхні розумно підібрані слова все ж таки примусили його відповісти байдужим і ледь насмішкуватим голосом:

– Ви послали листа великому хану? Ви могли б цього й не робити. Його вже й так сповістили про ваше прибуття.

– Це тільки коротка депеша, о благородний пане! – докинув Мафіо. – Пробачте, що ми спочатку не порадились з вами. Ми просто не наважилися турбувати вас такою незначною справою… Але зараз ми хочемо просити у вас великодушної допомоги, бо наші серця охоплені глибокою тривогою і неспокоєм…

Абака зберігав холодну байдужість. Бавлячись, він кинув гаманець з перлинами на широке сидіння крісла, потім знову зважив його на долоні.

– Ну, кажіть, – промовив він. – Але не забувайте, що мене чекають важливі справи.

Ніколо Поло примружив очі.

– Мені важко, благородний пане, говорити про такі речі… Ви знаєте, що мене супроводжує мій син. Поки ми з вашого дозволу подорожували по вашій країні, хтось хотів убити його…

– Вам привиділося, – сказав Абака.

– Ось цим кинджалом, пане! – Ніколо Поло витягнув з-за пояса кинджал. – На нього напали вночі в саду.

Брови Абаки грізно зійшлися на переніссі. Він намагався прочитати на обличчі Ніколо Поло, чи знає той про справжню причину замаху, однак не знайшов там нічого, окрім батьківської турботи про сина і вимогливого прохання допомоги.

– Дайте мені зброю, – протяжно мовив він. – Я накажу відшукати злочинця. Мої солдати охоронятимуть вас.

Помахом руки він дав знати, що розмову закінчено.

– Дякуємо вам, благородний пане! – сказав Ніколо Поло.

Брати стали навколішки, тричі вклонилися і вийшли геть.

Щойно зачинилися за ними двері, як на порозі з'явився секретар, чекаючи наказів володаря.

– Саїд одержав свою кару?

– Ще ні, пане!

Раптом Абаку знову охопив гнів.

– Поклич слугу! – закричав він, – Я більше не можу дихати цим повітрям. Нехай він обкурить кімнату.

Слуга помахав кадильницею з ладаном. Відіславши слугу, Абака наказав:

– Нехай увійде Саїд!

Секретар вклонився і хутко побіг виконувати наказ володаря.

У Саїда аж коліна тремтіли, коли він заходив до кімнати. Він упав перед Абакою.

– Ось, дурню, твій кинджал!

Саїд не зважувався доторкнутися до зброї, доки Абака не наказав йому різким голосом:

– Бери!

Несміливим поглядом обмацавши обличчя Абаки, Саїд схопив кинджал і встромив його собі за пояс.

– Сьогодні ввечері ти вирушиш у дорогу! Будеш їхати день і ніч! Я дам дощечку з своїм підписом, щоб тобі давали найпрудкіших коней. Вночі бігуни освітлюватимуть тобі шлях палаючими смолоскипами.

У вухах Саїда змовницький голос Абаки звучав, як чудова пісня.

– Ти повезеш важливе повідомлення! Ніхто не повинен його бачити. Ніхто не повинен його знати. Чуєш? Інакше – смерть… Ти їхатимеш день і ніч. Ти – посланець з соколиним пером. Ніхто не зважиться затримати тебе, доки ти не віддаси цього листа в руки милостивого пана міністра Ахмеда… – Голос Абаки знову набув звичної інтонації:. – Зрозумів мене?

– Доки я не віддам листа в руки милостивого пана міністра Ахмеда, – віддано повторив Саїд.

– На нього чекає Селім, – озвався від дверей секретар. – Він ще одержить свою кару?

– Сімнадцять ударів дурневі, – сказав Абака. – Хай не дуже б'є, щоб він сьогодні ж увечері міг вирушити в дорогу.

– Ти собака, Селім, бив мене з усієї сили! – люто пробурмотів Саїд, обмацуючи зранену спину. – Ось зачекай, повернуся я!

Дужий Селім тільки засміявся.

– Біжи, Саїд, – гукнув він. – А то моя палиця ще раз потанцює по твоїй спині!

Коли настав вечір і секретар віддав Саїду запечатаного листа й дощечку з соколиним пером, той одразу ж забув про біль. Він сховав листа за пазуху, повісив на шию дощечку і бігцем подався до поштового двору, що містився біля головних воріт міста. Це було просторе приміщення, в якому значні подорожні могли знайти все необхідне. В стайнях завжди стояли напоготові чотириста добрих коней до послуг ханських посланців. В державі великого хана було більше десяти тисяч таких поштових дворів з двомастами тисячами коней. Хан Куб-лай заклав їх навіть у гористих місцевостях, далеко від великого шляху, де не було ні сіл, ні міст. За його наказом тисячі родин покинули насиджені місця і поселилися біля поштових дворів, щоб обслуговувати ханську пошту. Так тут виникли села, з'явились оброблені поля й безкрайні зелені луки.

Від Камбалі в усі провінції ханства пролягли великі дороги, по яких, на відстані двадцяти п'яти – тридцяти миль один від одного, було розташовано поштові двори. Між ними вздовж шляху тулилися маленькі села в тридцять або сорок хижок, де жили ханські кур'єри.

Коли треба було передати звістку про повстання в якійсь провінції або про непокору якого-небудь хана, кур'єрам доводилось проїжджати верхи за день по двісті або й по двісті п'ятдесят миль. Наближаючись до поштового двору, вони ще здаля гучно трубили в ріг, щоб для них готували свіжих коней.

– Пропустіть мене! Я кур'єр намісника! – важко дихаючи, крикнув Саїд. – Що ви, дурні, не бачите? Ось у мене табличка з соколиним пером.

Вартові зніяковіло посміхаючись, впустили його досередини.

Писар занотував, якого дня і о котрій годині прибув Саїд, і наказав дати йому одного з найкращих коней.

– Тобі потрібні факельники показувати шлях до найближчого двору? – послужливо спитав писар.

Саїд встромив собі в тюрбан соколине перо, підперезався поясом з брязкальцями і повісив на шию поштовий ріжок. Одне тільки дошкуляло йому – боліла спина.

В пам'яті його все ще стояло вузеньке обличчя Абаки з міцно стуленими губами і грізно зведеними бровами, він ніби чув його голос: «Ти їхатимеш день і ніч. Чуєш? Ти повезеш важливе повідомлення. Ніхто не повинен його бачити…»

Ці слова весь час підганяли Саїда.

– Я сам знаю дорогу, – різко відповів він і, скривившись від болю, скочив у сідло, щосили стьобнув коня і помчав у темряву.

– Зачекай, Селім, ось я повернуся назад… – бурмотів він.

На його поясі видзвонювали брязкальця. Соколине перо і табличка відкривали йому всі дороги. Чи то вдень, чи вночі, чи тоді, коли сяяло сонце, чи коли туман оповивав рівнини й гірські схили – його завжди зустрічали послужливо, подавали йому найкращі страви, перед ним, посланцем Абаки, схилялися писарі й кур'єри поштових дворів.

Саїд не знав спокою. Втомлений від безперервного напруження, він засинав лише на кілька годин, пробуджений неспокійними снами, схоплювався серед ночі з постелі і галасливо вимагав факельників супроводити його до наступного поштового двору.

До Камбалі йому лишилося ще двісті миль. Він їхав на білому коні з шовковистою гривою. Яскраво сяяло сонце. Кінь летів, як стріла. На мулких рисових полях буйволи тягнули дерев'яні плуги, на ланах хвилювались хліба.

Попереду в невеличкій долинці Саїд побачив рукав якогось озера. Дорога поволі спускалася до піщаного берега. Він протрубив у ріжок, викликаючи поронника. Між двома палями на воді погойдувався великий порон. З очерету неквапом вийшов з вудочкою в руці молодий дужий чоловік.

– Швидше! – гукнув йому Саїд. – Хіба не бачиш: я посланець з соколиним пером і везу важливу звістку для самого пана міністра Ахмеда в Камбалі.

– Для Ахмеда? – похмуро мовив поронник і процідив крізь зуби так, що Саїд не міг добре розчути якусь лайку.

– Швидше! – люто повторив Саїд і кинув йому повід свого коня. – А то скажу твоєму панові!

– Сідай, ти, посланцю з соколиним пером!..

Поронник мовчки погнав порон через рукав. Кінська грива виблискувала на сонці, немов тисяча срібних ниток.

– Озеро глибоке, – сказав поронник, перестаючи гребти.

На протилежному березі по згірку проходив караван верблюдів. Тварини несли на своїх горбах прямокутні дерев'яні ящики. Гордо звівши голови, вони поважно прямували до озера. Вже було чути втомлені вигуки погоничів.

– Швидше! – наказав Саїд

Зажура пом'якшила суворі вогники в очах поронника. Він схопив весло і знову заходився гребти.

– У цих клітках – фазани, дикі качки, куріпки… і перепілки. Ти бачиш, посланцю з соколиним пером?

Човен ковзнув об піщане дно.

– Їх везуть ханові на полювання.

Саїд не зважав на слова дивного поронника. Він їхав день і ніч, виконуючи наказ Абаки. За пазухою він беріг, як найдорожчий скарб, послання до Ахмеда.

Через чотири дні Саїд уже стояв на лисій жовтій горі, а біля його ніг розкинулось передмістя Камбалі – людський мурашник, над яким плив мелодійний переспів дзвіночків паяльщиків, цирульників, точильників, ритмічні удари маленьких, завбільшки в півдолоні барабанів ганчірників. Будиночки і маленькі хижки тонули в садках. А над усім цим здіймалися могутні мури й мармурові палаци імператорської резиденції. Думаючи про майбутню зустріч з могутнім міністром, Саїд забув про втому. До двору Ахмедового палацу він під'їхав з хвилюванням і почуттям благоговійного чекання, змішаного з рабським страхом. Він полапав рукою груди, де було сховано листа від Абаки.

– Повідомлення для милостивого пана Ахмеда! – здавленим голосом сказав він слузі, який узяв у нього коня. Той показав йому на двері.

– Тобі доведеться трохи зачекати. Пан зараз у нашої милостивої імператриці Джамбуїк-Хатун.

– Я мушу негайно говорити з милостивим паном Ахмедом!

Слуга поблажливо посміхнувся.

– Іди в канцелярію, повідом про свій приїзд… Тебе покличуть… Я ж сказав тобі, що верховний намісник зараз у Джамбуїк-Хатун…

Ахмед повернувся від імператриці після обіду у гарному настрої. Протягом останніх років він користувався милістю імператриці, схиляючи її до своїх планів. Завдяки їй він зробився наймогутнішим міністром у державі.

Ахмед пам'ятав ще ті часи, коли він честолюбним юнаком прийшов з Фенакета, свого рідного міста, розташованого на березі Сігуна, до двору князя Ічі Нояна. Там він уперше побачив Джамбуїк, красиву доньку князя, і вловив на собі погляд її темних очей.

Одного дня до нього з'явився слуга Джамбуїк і за дорученням своєї пані попросив передати таємного листа в руки молодого татарського князя Кублая. В першу мить Ахмед хотів з обуренням відкинути це прохання, адже в глибині душі він сподівався сам завоювати серце красивої дівчини. Але зрештою переміг холодний голос розуму, і Ахмед виконав бажання князівни. Він служив їй і пізніше з корисливою відданістю.

Ахмед любив згадувати про свій життєвий шлях. Син купця, навіть не з родовитої сім'ї, він став верховним намісником і володарем фінансів могутньої держави хана Кублая.

Джамбуїк-Хатун не забула його послуг.

В куточках рота в нього ховалась жорстока посмішка.

Ахмед був хитрим і відчайдушним.

Він роздавав намісництва та інші посади, розправлявся з кожним, хто ставився до нього вороже або стояв йому на шляху. Коли він хотів когось знищити, то йшов до імператора й казав: «Генерал Янг вчинив злочин проти вашої імператорської величності. В присутності простих солдатів він наважився недобрим словом згадувати свого великого володаря. Янг заслуговує смертної кари». І імператор відповідав: «Робіть, як вважаєте за потрібне!» І тоді Ахмед, не гаючи часу, наказував виконати смертний вирок.

Шановні міністри привітно посміхалися йому в вічі, народ ремствував і стогнав під ярмом Ахмеда, який утричі підвищив податки.

Ахмед нажив величезні багатства. Адже кожен, хто одержував посаду, давав йому щедрі подарунки.

Чотири служники на білих конях тримали над головою всемогутнього міністра Ахмеда парасольку, намагаючись їхати з ним пліч-о-пліч. Брязкотіла зброя почесної варти, і в такт кінській ході тонко видзвонювали срібні дзвіночки на вуздечках.

– Милостивий пане, вас чекає з важливим повідомленням посланець з соколиним пером.

– Звідки?

– Від Канчоуського намісника Абаки.

– Ведіть його до мене!

Саїд боязко переступив поріг і впав на підлогу перед верховним намісником, який сидів у срібному кріслі.

– Давай листа!

Саїд простягнув листа. Кілька секунд Ахмед уважно дивився на посланця з соколиним пером. Той схилив голову. Від хвилювання він забув про втому. Важка темна розкіш великої кімнати, посеред якої, немов бог на троні, сидів могутній володар, гнітила його.

Нарешті Саїд зважився кинути погляд на міністра. Ахмед саме зірвав печатку і почав читати листа. На його гладенькому лобі не проступило жодної зморшки. І враз Саїд забув свій страх і відчув себе дуже щасливим.

Він пройнявся дивною довірою до Ахмеда, якої не знав у палаці Абаки.

Верховний намісник поклав лист на коліна. Спершись підборіддям на руку, він затарабанив пальцями по губах.

Ні по чому не було видно, задоволений він чи сердитий. Раптом Ахмед мовив:

– Мені подобається твоє обличчя. Як тебе звати?

– Саїд.

– Ти – вбивця?

– Ні, пане! – пробелькотів Саїд.

Але Ахмед не взяв його заперечення до уваги.

– Мені потрібні вбивці, – тихо сказав він.

Саїд почув ці слова і проковтнув виправдання, яке ледь не зірвалося з його вуст.

– Розкажи, що говорять про Абаку.

– Я їхав день і ніч, – безпорадно відповів Саїд.

– Ти повинен розповісти мені, що говорять про Абаку!

Саїд пригадав удари й штурхани.

– Люди люблять його, милостивий пане, – сказав він здавленим голосом. Дивлячись на бліде обличчя Ахмеда з удавано байдужими очима, він раптом відчув жах. Що хоче від нього ця страхітлива людина?

– Ти – брехун, – сказав Ахмед.

Саїд змовчав.

– Це добре. – Раптом Ахмед підвищив голос: – Але мене ти не обдуриш!

Саїд здригнувся.

Враз Ахмед спитав його діловим тоном:

– Ти бачив чужинських купців?

– Так, пане! Серед них є один чоловік, високий, як велетень. Він уміє чаклувати… І потім ще красива дівчина-рабиня…

Саїд розгубився і замовк. Нащо він це каже? Зараз милостивий пан покличе своїх охоронців.

– Ти будеш служити мені, – промовив Ахмед. – А тепер іди геть!

МІСТО СТА ВОСЬМИ ХРАМІВ

Володар володарів хан Кублай, обраний на курултаї татарських князів повелителем усіх підкорених народів, імператор величезної Китайської імперії, сидів у своїй залі на троні обличчям на південь. Двері були широко розчинені, світло чотирма смугами вливалося в залу з високими мармуровими колонами. Два кремезні охоронці стежили за тим, щоб жодна людина, входячи в приміщення, не зачепила порога, бо це вважалося поганою прикметою. В передпокоях іноземних послів і купців попереджали про цей своєрідний звичай, що існував при дворі імператора. Того, хто мав нещастя зачепити високий поріг, охоронці одразу ж хапали, знімали з нього одежу і потім вимагали за неї високий викуп.

«Чао найман суме хотан», місто ста восьми храмів, як називали його татари, або Шаньту, як звалася ця літня резиденція татарських володарів китайською мовою, було залите гарячими променями літнього сонця. Будиночки і сади обліпили некруті узгір'я й розкинулись, наче клітинки на шаховій дошці по широкій долині. На зелених схилах, в затінку високих мовчазних дерев, стояли храми й павільйони. Їхні різьблені дахи були оздоблені драконами і дивовижними фігурами звірів. В місті жили ремісники з усіх кінців світу: папірники з Самарканда, шовківники з південних провінцій Китаю, ювеліри з Бухари, Багдада і Сіза, канатники з Балха й Кірмана, зброярі з Єзда і кушніри з Новгорода. Безліч купців, учених, авантюристів, ченців, комедіантів, клоунів, шаманів, астрологів і чаклунів у літні місяці, коли хан Кублай перебував у резиденції, з'їжджалася до Шаньту.

Палац було збудовано з мармуру та інших прекрасних матеріалів. Своєю величною формою і чудовими архітектурними деталями він викликав захоплення всіх, хто лише мав щастя бачити його на власні очі.

Палац стояв серед парку, оточеного муром довжиною в шістнадцять миль. На зелених луках за муром паслося десять тисяч сніжнобілих жеребців і кобил, що належали імператорові. Того, хто наважувався лякати й тривожити тварин, карали, як найгіршого злочинця. Молоко від кобил пили лише нащадки Чингіс-хана та ще кілька родин, члени яких у присутності хана Кублая звершили якийсь героїчний подвиг.

В парку теж були прекрасні, багаті луки, зрошувані численними струмками. Поміж дерев бігали олені, козулі й козли. Служники годували їх просто з рук. В клітках трималось більше двохсот соколів для полювання, яких великий хан оглядав принаймні раз на тиждень. В імператорському парку були також леопарди й інші спеціально привчені для полювання звірі.

Цього року хан Кублай побудував серед садків і гаїв розкішний дім для розваг, що своїм дахом спирався на позолочені й розмальовані колони. Навколо колон звивались крилаті дракони, теж позолочені. Дах було зроблено з бамбука. Щоб дім не завалило вітром, його закріпили двомастами шовкових линв. Про високу майстерність будівельників свідчило те, що весь дім можна було легко розібрати на частини і перевезти в будь-яке інше місце.

Володар цього багатства хан Кублай зараз сидів на троні у себе в залі, його погляд перебігав по натовпу придворних, які зібралися тут: князях, рицарях і астрологах, чиновниках і воєначальниках, сокольничих, лікарях і посланцях, одягнених, відповідно до свого положення, багатше чи бідніше; на мить затримувався на охоронцях і потім звертався до небесної блакиті. Придворні трималися з гідністю. Коли двері зачинились, у залі запала мовчанка.

В цю мить імператор помітив у смузі світла чотирьох чоловіків, несхожих одежею та обличчями на інших. Він схилився до Хіу Хенга, який стояв ліворуч від нього, і сказав:

– Вони прийшли.

Старий китайський учений хитнув головою. В напівтемному приміщенні пролунав гучний голос одного з сановників:

– Схиліть голови для молитви!

Придворні стали навколішки і нахилилися до самої землі.

– Велике небо, ти, що покриваєш усе навколо! Земле, ти, яка розкинулась під небесним шатром! Ми волаємо до вас: пошліть благословення на голову імператора! Даруйте йому десять, сто тисяч років життя!

Другий сановник дзвінким голосом продовжував:

– Хай вічне небо збереже велич і щастя його імперії! Хай дарує воно всім підлеглим імператора блага миру й щастя, і хай багатствами сповнюються їхні землі!

Придворні забубоніли:

– Хай вічне небо збереже нашого імператора! Сановники чотири рази торкнулись чолом підлоги.

Хан Кублай задумливо дивився кудись понад схиленими спинами своїх підлеглих. За знаком старшого камергера охоронці відчинили двері, і світло знову залило залу. Придворні піднялися і півколом оточили трон. Від дверей до трону лишився тільки вузенький прохід, по якому м'яким, котячим кроком пробіг приручений лев і ліг біля ніг імператора, поклавши голову на передні лапи. Хан Кублай грайливо поторсав його за гриву. Лев позіхнув, вишкіривши гострі ікла. Імператор сказав:

– У мене болить живіт.

Камергер стурбовано нахмурився і суворо мовив до одного з пажів:

– Ти хіба не чув? У його імператорської величності болить живіт. Приведи арабського лікаря!

– Хто це сказав, що мені треба лікаря?.. Виведіть лева!.. Хай прийде старий Хунан.

Швидше, ніж стріла, пущена в ціль, рознеслася звістка про те, що у його імператорської величності болить живіт. Лев, підкоряючись оклику свого наглядача, побіг до дверей. В натовпі почулися притишені розмови.

– Сьогодні у його величності справді не дуже гарний вигляд.

– Де це подівся лікар? Треба негайно привести лікаря!

Імператор не хоче лікаря.

– Оце недавно в мене теж розболівся живіт, погляньте, ось в цьому місці, ну, начебто миша кишки гризе. І що ж ви гадаєте, мені допоміг лікар? Я просто побіг у ліс…

Балакучий товстий сановник раптом зблід і, урвавши мову, відступив назад. Прямо перед ним спинився лев.

Очі лева втупилися в товстуна, який затулився руками.

– Заберіть це страховисько! – сказав він здавленим голосом.

Почувши грізний оклик наглядача і скуштувавши нагая, лев невдоволено заревів, труснув гривою і побіг далі до дверей.

На втомленому обличчі імператора промайнула посмішка.

Двоє слуг ввели до зали старого татарського вояка Хунана, який воював ще з Чингіс-ханом та його воєначальником Субутай-Багадуром. Старий опустився на килим біля імператора і сказав:

– Ти кликав мене, ось я й прийшов. Що ти хочеш? Чому ти сидиш на золотому троні? Чому ти живеш між мертвим камінням, яке не можна перенести з одного місця на інше?

– Мовчи, Хунан! – мовив хан Кублай.

– Нащо ти привів мене сюди, якщо я повинен мовчати? Я бачу, скрізь тебе оточують чужоземні радники. Мої внуки не хочуть більше жити в юртах…

Старий вояк почав бурмотіти щось незрозуміле, доки його не обірвав владний голос хана:

– Хунан, ти чуєш мене? Розкажи нам, як Чингіс-хан наказав завоювати весь світ.

– Я чую тебе, хан Кублай. – Старий випростався, в його очах спалахнув вогонь спогадів; він забув, що сидить в імператорському палаці, і почав розповідати:

– Багато років тому, коли всемогутній мороз покрив срібною кригою велику ріку, а зима одягнула горби й долини в білий горностай, коли Онон замерз на глибину списа, Чингіс-хан покликав свого воєначальника Субутай-Багадура в золотий намет на вершині гори і сказав: «Тепер ти повинен підкорити сарацинів. Бери сто тисяч верхівців і вирушай у похід. Юний Кублай буде супроводжувати тебе і вершити геройські діла!»

Запалені нестримним вогнем зненависті, ми помчали на сарацинів. На чолі війська летіли одноокий герой Субутай і хоробрий юнак Кублай. Небо потемніло від стріл. Як грім, лунав гуркіт наших возів і стукіт копит наших коней. Вороги тікали, а ми, як вітер, мчали за ними…

Хан Кублай слухав з заплющеними очима. Придворні, нудьгуючи, пошепки перемовлялись між собою.

– Моє серце стікає кров'ю, Хунан, – тихо сказав хан Кублай. – Не говори далі. Ох, якби ж я міг знову повернутися в степи!

І тільки китайський учений і радник Хіу Хенг наслухався до розмови. Він був задоволений, однак не показував цього.

– Чужоземні посли чекають, – сказав він. – Час прийняти їх.

Слуги вивели старого вояка, і тоді імператор наказав покликати до себе чужинців, його вузенькі, близько поставлені одне до одного очі втратили вираз задуми, і м'ясисте вилицювате обличчя з цікавістю нахилилося вперед.

Венеціанці впали перед імператором на підлогу.

– Встаньте, – сказав хан. – Ви бачите, я не забув вас. Чи добре вели вас сюди з Канчоу мої воїни?

– Ми глибоко вдячні, ваша величність, за велику милість, яку ви виявили до нас, – сказав Ніколо Поло. – За час нашої відсутності ще більшою стала ваша держава, ще дужче розцвіла вона. Ваші воїни й чиновники з повагою ставилися до нас.

Добре продумані слова венеціанця справили на хана приємне враження. Він перевів свій погляд з Ніколо на Марко, який стояв на півкроку позад батька.

– Скажіть, що доручив передати мені ваш володар папа?

Поки Ніколо відповідав ханові, Марко роздивлявся навкруги. Хоч він уже багато чув од дядька й батька про життя могутнього володаря, але казкові багатства, які він побачив у палаці, і хід прийому справили на нього величезне враження.

Здійснились мрії його дитинства про мандрівку в далекі краї. І все ж таки він у цю мить відчував, як ніколи, що це тільки початок шляху, що його пристрасть до пригод ніколи не вдовольниться досягнутим.

Князі й радники, які оточували хана, з інтересом наслухалися до слів Ніколо Поло, намагаючись прочитати на обличчі володаря, задоволений він чи розгніваний. В залі виникло пожвавлення і почулися здивовані голоси, коли кілька слуг на чолі з Матео підійшли до трону і розіклали перед імператором папські подарунки. Подив викликали не так подарунки, як могутня постать Матео. Імператор теж затримав на ньому свій погляд.

Потім він звернувся до Ніколо Поло:

– Ваша відданість і ваша старанність заслуговують на похвалу. Ви одержите за це подарунки. Я дам вам золоті келихи й гаптоване золотом святкове вбрання. Смолу з труни вашого бога я зберігатиму з пошаною. Якщо ви спитаєте мене, чи можна вам їздити по моїй країні, то я скажу: їдьте куди хочете; той, хто підніме на вас руку, стане моїм ворогом. Ось що я вам скажу. А хто той юнак, що прийшов з вами? Я його не знаю.

– Це мій син і слуга вашої величності.

Імператор уважно оглянув Марко.

– На обличчі вашого сина – блиск, в його очах – вогонь, – сказав хан Кублай. – Я беру його під свій особистий захист і призначаю його своїм почесним пажем.