Текст книги "Незвичайні пригоди Марко Поло"

Автор книги: Віллі Мейнк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 24 (всего у книги 28 страниц)

Перед нею на столі стояв чай, лежало печиво. Мовчазний служник подав їй обід і через деякий час забрав його назад. До чаю й печива Ашіма теж навіть не доторкнулася. Вона не хотіла нічого брати в рот у цьому домі, якби навіть їй довелося померти голодною смертю.

Вона схопилася і знову підбігла до заґратованого вікна. Що робити? Кричати, доки не охрипне? Ніхто її не почує. Але де ж Марко Поло? Що це все означає?

Ашіму раптом охопив такий страх, що їй стало млосно. Вона відчула, що Марко Поло загрожує небезпека. Це було гірше за все. Непевним кроком Ашіма підійшла до стола і опустилася на стілець. Але скоро подолала хвилинну слабість, підбігла до дверей і щосили затарабанила в них кулаками.

– Відчиніть! – закричала вона. – Якшо ви не відчините, я вистрибну з вікна!

– Попробуй, стрибни! – пробуркотів Саїд, стоячи за дверима. Він засміявся і пішов геть.

Весна царювала в природі. На небі непорушно завмерли білі хмарини. Тіні дерев і стін подовшали. Вкритий червоною черепицею будинок, який гармонійне зливався *з навколишньою місцевістю, тішив око кожного перехожого.

Вісім озброєних верхівців мчали вулицею. Попереду були Марко Поло і Янг. Шість інших належали до особистої охорони Хіу Хенга.

– Ось де він, пане, – мовив Янг, показуючи на будинок.

Вершники перейшли на легку рись. Перед муром вони спинилися, зіскочили на землю і щосили загупали у ворота.

Марко Поло і Янг з мечами напоготові стояли біля входу. Охоронці сховалися в затінку муру. Вони напружено прислухались до кожного звуку. У вухах Марко гуділо. Серце його калатало, а рука міцно стискала держак меча. За цими мурами було ув'язнено Ашіму. Звідти не чути жодного звуку. Тільки пташки виспівують у гіллі. Десь у глибині саду голосно тьохкає соловей. Цей спів був нестерпним.

– Постукай ще раз! – наказав Марко Янгові.

Носильник затарабанив ногою у ворота. Раптом почулися кроки. Марко Поло поглядом дав знак Янгу. Охоронці міцніше стиснули списи і наготувалися до стрибка.

– Відчиніть ворота! – гукнув Янг. – Ми прийшли від милостивого пана Ахмеда.

Але йому ніхто не відповів. Кроки затихли. Однак напружений до краю Марко Поло відчував присутність людини за ворітьми. Більше не можна було зволікати. Держаком меча він щосили вдарив у ворота.

– Відчиніть ворота! – щосили гукнув він. – Іменем імператора!

Хтось квапливо пішов у глибину саду. І одразу ж десь здалеку виразно долинув крик Ашіми:

– Допоможіть! Я тут! Допоможіть!..

Марко Поло застромив меч у піхви і, підскочивши, вхопився за край муру, його приклад наслідували Янг і охоронці Хіу Хенга. Перелізши в сад, вони побігли до вілли. Ніхто не перестрів їх. Двері в будинок були замкнені.

– Лишайтесь тут! – наказав Марко охоронцям. – Щоб ніхто не втік.

Разом з Янгом вони проникли в дім і, проминувши кілька кімнат, потрапили до кухні. Тут вони побачили двох служників, служанку і товсту куховарку, яка без-пересталь скиглила:

– Не чіпайте нас, панове! Ми не зробили нічого поганого!

Марко Поло схопив одного з служників і витяг його з переляканого гурту.

– Де ви її заперли? – спитав він. – Іди вперед!

Служник, високий, кремезний чоловік, повів їх сходами нагору. Вони йшли довгим, напівтемним коридором. За колоною стояв Саїд. Він звик до темноти, і тому добре бачив Марко Поло, людину, за якою стежив уже вісім років, бо таким був наказ його пана. Зараз він ненавидів Марко більше ніж раніше, ненавидів, бо знав, що ніколи тепер не здійсняться його мрії про маленький будинок і спокійне панське життя. Ніколи не пробачить йому Ахмед того, що він випустив з рук дівчину. А він так безпечно почував себе у цьому будиночку. Тепер цей диявол і сюди прийшов. Ось він перед ним, за якихось п'ять кроків.

– Я йду, Ашіма! Ти чуєш мене?

З-за дверей долинув радісний голос дівчини:

– Марко, це ти?

Служник повернув у дверях ключ.

Саїд стояв беззбройний. Непрохані гості з'явилися так несподівано, що він зовсім розгубився. Ледача, одноманітна шпигунська робота приспала в ньому обережність. Нараз в коридор ввірвалося сонце. Ворог стояв перед ним, залитий яскравим світлом, високий, сяючий, його меч, глухо стукнувши, упав на підлогу.

Двері було відчинено. Марко побачив Ашіму. Вона несміливо ступила йому назустріч. Їй здавалось, немов вона піднімається на гору. На вершечку стоїть її коханий на тлі пломеніючого вечірнього неба.

Саїд, напруживши м'язи, приготувався до стрибка. Перед ним на підлозі лежав меч, блискучий, як срібло.

– Ашіма, – тихо мовив Марко. – Іди ж до мене!

Тоді вона кинулась до нього і сховала обличчя в нього на грудях. Марко міцно обняв її.

В цю мить Янг почув якийсь шерех. Повернувши голову, носильник побачив невиразні обриси чиєїсь постаті. Він підняв меч і замахнувся. Але Саїд прошмигнув повз нього і помчав униз по сходах.

Перед дверима в дворі стояли три охоронці. Саїд, наче вовк, вскочив у пастку. Він почав відбиватись, кусаючись, шкрябаючись, люто лаючись. Охоронці безжально вбили його.

В ПАЛАЦІ КРОНПРИНЦА

Вони, здавалося, в'їхали прямо у вогненне вечірнє небо. Червоне світло осявало їхні постаті. Ашіма сиділа поперед Марко на коні. Вони їхали на чолі невеличкого загону. Одразу ж за ними сопів Янгів кінь. Замикали загін чотири охоронці Хіу Хенга.

– Ти ще й досі боїшся, Ашіма? – стурбовано запитав Марко.

Повз них пролітали придорожні дерева. Зелене вруно на полях хвилювалось од вітру. Небо поволі згасало. Перед вершниками вимальовувалось місто: безладно розкидані по рівнині будинки й хижки, надмогильні пам'ятники і жертовники для добрих і злих духів.

Марко Поло відчував неспокій. За хвилюючими подіями останніх годин він мало не забув про важке і водночас величне завдання, поставлене перед ним. Він обіцяв смерком зустрітися з Хіу Хенгом, і тому з тривогою чекав першого удару дзвону, який мав сповістити всіх, хто забарився за містом, про те, що скоро буде зачинено міські ворота.

– Марко, я вже не боюсь, – радісно сказала Ашіма і сперлася на його руку. – Ох, я б убила його!

«Маленька моя», з ніжністю подумав Марко і водночас відчув, як у грудях його піднімається, аж подих перехоплює, глуха ненависть до Ахмеда.

Небо посіріло.

– Ти завжди мовчиш, – з легким докором мовила Ашіма.

В цю мить Янг підігнав коня і порівнявся з ними.

– Онде бачите, пане, паланкін? – сказав він. Марко Поло розгледів закритий паланкін під охороною восьми солдатів.

– Що з тобою, Янг? – здивовано запитав Марко Поло. – Чому ти такий схвильований?

– Я загинув, – прошепотів Янг. – Вони знайдуть мене, де б я не сховався.

– Я тебе не розумію, говори ясніше, – нетерпляче сказав Марко.

– Це паланкін міністра Ахмеда, пане, його несуть у віллу над річкою.

Марко натягнув повід. Кінь відкинув назад голову і, гарцюючи, спинився.

– Ти не помилився? – спитав Поло.

Паланкіна вже не було видно. Тепер не можна було гаяти жодної хвилини. У віллі двоє людей залишились наглядати за слугами. Якщо їх не попередити про небезпеку, вони загинуть. Кого ж послати туди? Янга? Чи доручити цю справу комусь із охоронців.

Марко Поло помахом руки підкликав до себе одного з них, мовчки оглянув його і нарешті сказав:

– Їдь назад! Ти повинен перегнати паланкін з вісьмома вершниками, але дивись, щоб вони тебе не помітили. Скажи нашим, щоб вони негайно пішли з будинку. Тільки не вулицею, а понад річкою.

Охоронець кивнув головою.

– Увага й послух! – відповів він і підвівся в сідлі.

– В паланкіні сидить міністр Ахмед, – подумавши, додав Марко.

– Розумію, пане! – мовив верхівець. Повернувши коня, він швидкою риссю подався до вілли.

Пролунав удар великого дзвона. Постать вершника розтанула у вечірніх сутінках.

– Краще б ви послали мене, пане, – озвався Янг, який уже подолав свій страх.

– Ти поїдеш зі мною, Янг. Ти мені ще будеш потрібний.

Вони рушили далі. Перед ними білів міський мур з великою баштою над ворітьми. Ашіма мерзлякувато звела плечі і вчепилася в руду гриву коня. «Ти завжди мовчиш». Нащо вона так сказала? Ще не минула небезпека, а вона вже заважає йому своїми нікчемними думками.

Охоронці на воротях пропустили загін Марко. Людський потік, що вливався в місто, розтікався по численних вуличках і завулках. Погоничі розпрягали перед тавернами своїх віслюків, коней і мулів. Дрібні торговці вантажили на візки свій крам і парасольки від сонця.

Марко спробував уявити, як діятиме Ахмед, дізнавшись про невдачу свого задуму. Перш за все, треба сховати десь у безпечному місці Ашіму – адже властолюбний міністр не спиниться тепер ні перед чим.

Марко пришпорив коня. На перехресті охоронці Хіу Хенга відокремились од нього. Марко з друзями дивилися вслід вершникам, аж поки їхні постаті не зникли в темряві.

Марко Поло розмірковував, чи не попросити йому Хіу Хенга, щоб той узяв Ашіму до себе. Що буде, коли їх спіткає невдача? Ашіма сиділа попереду, навіть не здогадуючись про його роздуми. Вона дрімала, спершись йому на руку. Хвилювання виснажило її. Марко пришпорив коня і звернув у бічну вулицю до свого будинку.

– Ми вже приїхали? – спитала Ашіма. Їй здавалося, немов проминула ціла вічність, відколи її забрали в жовтий паланкін.

Коли вони зайшли в двір і слуга зачинив ворота, Марко відчув себе у цілковитій безпеці, начебто всі тривоги лишились позаду. З кімнати вибігла служниця. Плачучи й сміючись, вона кинулась обнімати свою господиню.

На башті вдруге вдарив великий дзвін Вулиці спорожніли. Марко прикинув у думках, що Ахмед на цей час уже дістався до вілли над річкою.

– Замовкни нарешті! – гримнув він на служницю. Разом з Ашімою і Янгом він зайшов до кімнати.

Служниця, боячись гніву свого пана, швиденько зникла.

Слуга запалив свічки і приніс чай. Янг лишився стояти біля дверей. Ашіма сіла навпроти Марко, стурбовано дивлячись на його покарбоване важкими роздумами чоло.

– Сідай, Янг, – мовив Марко. – У нас лишилося небагато часу.

Янг опустився в крісло. Марко глянув на просте селянське обличчя носильника. Воно йому подобалось. Вийнявши з потайної шухляди свого стола пачку паперових грошей, він поклав їх на стіл.

– Візьми, Янг.

Носильник здивовано подивився на гроші і похитав головою.

– Ні, пане! – мовив він.

За ці гроші він міг би купити своєму батькові клапоть землі і дерева на новий дім. Та ще лишилося б і на те, щоб добре, безтурботно пожити.

Марко Поло посунув гроші по столу.

– Бери ж, – повторив він. Потім обернувся до Ашіми. – Це йому ми повинні дякувати за твій порятунок. Тебе наказав викрасти Ахмед. Ми бачили його біля міських воріт. Напевно, він уже знає про все, що трапилося.

– Ахмед? – перепитала Ашіма. – А що йому треба від мене? – Враз вона збагнула, яка небезпека загрожує Марко. Визволивши її, він накликав на себе гнів страшної людини. Не вагаючись, Ахмед жорстоко помститься Марко.

– Ти повинен тікати, Марко, – схвильовано сказала вона. – Негайно тікай! Він уб'є тебе, коли повернеться!

Вона схопилась, підбігла до нього і труснула його за плечі.

– Ти чуєш мене, Марко? Чого ж ти сидиш?

Але його обличчя було спокійне. Він навіть злегка посміхнувся.

– Треба одвести тебе в безпечне місце, – мовив він, помахом руки відкидаючи всі її заперечення. – Тільки до завтрашнього вечора, а там ми знову будемо разом. – Він глянув на Янга. – Ти не можеш до завтрашнього дня сховати в себе пані?

У Янга було немало друзів. Він згадав про родину пекаря Лі. Дружина пекаря мешкала за якихось триста кроків звідси в маленькій хижці. Та чи можна вести в таку жалюгідну халупу молоду пані?

– Ну що, Янг? – спитав Марко.

– Недалеко звідси, пане… є маленька хатинка. Там живуть надійні люди.

– Янг, будь з Ашімою цілий день, – тихо мовив Марко. – Якщо завтра ввечері я не повернуся, тікай з нею геть. Візьми гроші і оцей гаманець з дорогоцінними каменями.

Ашіма почула все, що говорили між собою чоловіки. Вона мусила йти з Янгом, залишивши Марко.

– Я не піду, Марко, – рішуче промовила вона. – Я залишуся з тобою.

Носильник вийшов з кімнати. Марко й Ашіма залишилися наодинці. Легенький вітерець шелестів листям дерев і ніс до кімнати прохолоду. На дворі хропів кінь. Слуга опускав у колодязь відро. Чути було навіть, як падали краплі.

Марко сказав:

– Сьогодні в мене був Хіу Хенг. Тоді я ще не знав, як повівся з тобою Ахмед. Але я сказав йому, що допоможу вбити Ахмеда. Тепер я вже не маю сумніву, що дію правильно. Він – убивця. Він веде країну до загибелі.

– Але нащо ти хочеш відіслати мене геть? – спитала Ашіма.

Марко Поло обняв її і притягнув до себе.

– Послухай, Ашіма, що сказав Матео, коли залишав нас. Я завжди думав про його слова, але не зважувався поговорити з тобою про це… «Може, вона поїде з нами до Венеції. Поговори з нею». Ось що сказав Матео.

Його темні очі допитливо дивились на дівчину.

– Матео завжди сумував за Венецією, – мовила Ашіма. – Якщо ти хочеш, я поїду з вами в Венецію. Тільки де Матео?

– Похід на Ціпангу зазнав невдачі. Багато кораблів знищено.

Янг постукав у двері.

– Пробачте, пане! А що коли Ахмед вишле наперед свого кур'єра? Вони можуть прибути сюди кожної хвилини.

– Іди, Ашіма! – сказав Марко. – йди з Янгом. Завтра ввечері я буду в тебе. Я певен цього.

– Якби з нами був Матео, – прошепотіла Ашіма.

Імператорські сади лежали під зоряним весняним небом, чаруючи тихою красою. Серед темносиніх хмаринок виблискував серп місяця.

Під аркою моста мерехтіла вода каналу. По ній плив човен, на якому горів прикріплений на довгій жердині ліхтарик, його світло відбивалося у воді. Жіночий голос під срібні звуки гітари співав:

 
Коли дзвенять струни гітари, спиняють на небі нічному
хмаринки свій лет,
І рибки пливуть на відлуння, що лине із темних
глибин.
На пагорбах і на узгір'ях осипані цвітом,
дерева.
І тиха краса розлилася у місячнім сяйві
яснім.
 

Весляр стояв на кормі і тихо гріб веслом. Придворні дами і вельможі, слуги й служниці насолоджувалися красою ночі. Джамбуїк-Хатун, яку прозвали Вередливою, виїхала з імператором до Шаньту, міста ста восьми храмів, і тому ніхто не боявся, що її охоронці перешкодять нічному гулянню.

Марко Поло в супроводі одного з охоронців Хіу Хенга прямував до Зеленого Павільйону. Солдати на воротях беззаперечно пропустили його всередину, знаючи, що венеціанець має золоту дощечку з печаткою самого великого хана. Як завжди перед великою справою, він прагнув якнайшвидше усе закінчити і тому лишався байдужим до чарів ночі. Це була ніч, коли повинен був померти Ахмед. Марко готовий був своїм мечем убити жорстокого міністра, якщо Хіу Хенг цього забажає.

Звивистою доріжкою Марко піднявся на пагорб і побачив, що з вікон Зеленого Павільйону пробивається вузенька смужка світла.

– Тут, пане, – мовив охоронець.

Павільйон мовчазним півколом оточували велетенські дерева. Марко останній раз глянув назад, немов прощаючись з безтурботним життям дерев і рослин, байдужих до людської долі. Пройшовши через кілька кімнат, він вступив до невеличкої комірчини.

В ній горіли дві свічки. Навколо столу сиділо троє чоловіків. Глянувши на непорушні обличчя, Марко Поло чомусь пригадав старий китайський вислів: «Зустрівшись з людиною, не говори їй усього, що думаєш. Не віддавай їй у руки всього серця».

Він мовчки вклонився.

За столом сиділи: полковник Ван Ку, командир десяти тисяч солдатів, розташованих біля південних міських воріт, колишній генерал південної імператорської армії Чен, якого внаслідок інтриг Ахмеда було призначено командиром шеститисячного загону, і китайський учений Хіу Хенг.

Вони встали і відповіли на привітання Марко Поло.

– Сідайте, пане Марко Поло, дякую, що прийшли.

«Не віддавай їм у руки всього серця», знову промайнуло в голові Марко, але його серце чомусь саме тягнулося до них.

– Що сталося, панове? – спитав він. – Чому ви мовчите?

– Ми довго вас чекали, – сказав Ван Ку. В його словах прозвучала недовіра.

Марко Поло відчув це. Він уже хотів щось різко відповісти, але стримався і звернувся до Хіу Хенга:

– Ви ж знаєте, чому я не міг прийти раніше. Хіба ваші охоронці не розповіли вам, що трапилося?

Хіу Хенг заспокійливо підняв руку.

– Я все знаю, пане Марко Поло. Ван Ку не хотів вас образити. – Він обернувся до Ван Ку: – Ви говорите нерозумно. Ще не настав час запалювати в горах сигнальні вогні. Зрозумійте це, Ван Ку! Смерть друга затьмарила вам свідомість. Не забувайте, що убивця вашого друга – Ахмед.

– Скрізь по всіх містах китайці чекають нашого сигналу, – мовив Ван Ку.

– І скрізь стоять татарські війська, готові кожної хвилини придушити в крові повстання, – відповів Хіу Хенг.

– Краще вмерти вільним, аніж ганебним рабством ославити своїх предків.

Хіу Хенг схопився з місця, його обличчя різко змінилося. Тепер на ньому й сліду не лишилося від зверхньої байдужості і мудрого спокою. Воно спалахнуло гнівом і енергією.

– Мовчіть, Ван Ку! – гнівно мовив він. – Ви не знаєте, що говорите. Краще слухайте. Ми повинні вбити Ахмеда, а його прихильників по всій країні притягти до відповідальності. Це все, що ми здатні зараз зробити.

– А рабство лишиться, – пробурмотів Ван Ку.

Марко Поло слухав пристрасну суперечку з двоїстим почуттям. Він зовсім не хотів устрявати в заколот, спрямований проти хана Кублая, і тому полегшено зітхнув, коли перемогла зрештою розумна стриманість Хіу Хенга. Ван Ку змушений був відмовитись від своїх бунтарських планів і погодитись з старим ученим.

Генерал Чен мовчав, не встряючи в суперечку. Тепер він сказав:

– Якщо Ахмед не прийде, ми даремно чекаємо.

Хіу Хенг схрестив на грудях руки. Він уже погамував своє хвилювання. Ван Ку теж тихо сидів на своєму місці.

– Нелегко видертися на гору і вбити тигра, – мовив Хіу Хенг. – Ходімте в палац кронпринца і засвітимо там світло.

Міністр Ахмед неспокійно ходив по кімнаті. Слуга запалив усі свічки. Знадвору чулося бряжчання зброї охоронців.

Секретар, тихо постукавши в двері, зайшов до кімнати.

Ахмед подивився на нього і, нічого не сказавши, знову почав ходити.

– Милостивий пане…

– Мовчи! – наказав йому Ахмед.

Секретар нерішуче стояв біля дверей. Та Ахмед не звертав на нього уваги. Він був поглинутий своїми думками. Гнів перехоплював йому подих, але разом з гнівом у душу йому закрадався й страх. Він ніяк не міг забути спотвореного обличчя Саїда і його закривавленого тіла. Слуги доповіли йому, що Марко Поло і шість озброєних охоронців забрали дівчину з вілли. Він найкоротшим шляхом повернувся у Камбалі і звелів заарештувати венеціанця. Злостива посмішка скривила обличчя міністра. Венеціанець заплатить своїм життям за те, що осмілився стати на шляху першого намісника імператора. Яскраве світло дратувало його.

– Чого ти товчешся тут? – гримнув він на секретаря. – Погаси сім свічок!

Секретар став квапливо виконувати наказ. Треба було погасити не більше семи свічок: його пан вірив у магічну силу цього числа. Він тінню сновигав від одного свічника до іншого, загашуючи мокрими пальцями кволі вогники.

Міністр Ахмед підозріло стежив за його рухами.

– Що сталося? – спитав він раптом. – Вони вже повернулися?

– Прийшов посланець, милостивий пане, – сказав секретар. – Його світлість кронпринц Чінкім чекають на вас у своєму палаці, його світлість бажають, щоб ви з'явилися до нього негайно.

Ахмед вражено спинився.

– Кронпринц Чінкім? – перепитав він. – Коли ж він повернувся в Камбалі? Чому мене не повідомили про це?

– Його світлість прибули годину тому, – сказав посланець.

«Він хоче говорити зі мною, – міркував Ахмед. – Напевне, якась нагальна справа».

Його навіть тішило те, що Чінкім забажав розмовляти з ним серед ночі.

– Скажи служникові, щоб приніс мою одежу. Швидше! Хай приготують також паланкін і сім охоронців.

Коли паланкін наблизився до воріт Тайду, з затінку мурів вийшов татарський полковник, командир дванадцятитисячної двірцевої варти хан Коготай і спитав:

– Куди, міністр Ахмед?

– Зі мною хоче говорити його світлість кронпринц Чіпкім.

Хан Коготай ступив крок назад.

– Кронпринц Чіпкім? – здивовано спитав він. – Його ж ще немає в Тайду.

– Він прибув годину тому, – відповів Ахмед.

– Як же він проїхав, що я навіть не помітив його? Я б виставив варту для зустрічі.

– Ідіть далі! – наказав Ахмед носильникам. – Тепер ви знатимете, що його світлість прибув у місто, – звернувся він до коменданта. – Я ж вам сказав, що його світлість кронпринц Чінкім хоче розмовляти зі мною у важливій справі. Спіть спокійно, хан Коготай.

Полковник похмуро глянув услід паланкінові. Зарозумілий дурень! Нащо хан Кублай роздає чужинцям найвищі посади?

– Ви бачили кронпринца? – спитав полковник у вартових.

– Ні, пане.

Полковник задумливо піднявся сходами на мур і поглянув на смугу зоряного неба за високими деревами. Невже Чінкім в'їхав у місто через північні ворота, а вартові забули повідомити про це його, коменданта? Хан Коготай ввійшов до вартівні і, помахом руки наказавши солдатам сидіти, сів і сам до збитого з червоних дощок столу. У вартівні пахло потом і шкірою. Вартові не зважувалися розмовляти навіть пошепки. Над нарами тьмяно горіли дві олійні лампи. Біля дверей стояли напоготові списи.

– Іди й приведи мені коня, дай лук і стріли! – наказав одному з солдатів хан Коготай. Таємничий приїзд Чінкіма не давав йому спокою. Він вирішив поїхати в палац і там на власні очі пересвідчитися, чи правду сказав йому Ахмед.

Тимчасом носильники Ахмеда проминули ворота другого муру й підійшли до палацу. У вікнах світилось. Міністр вдоволено посміхнувся. Розмова з татарським полковником настроїла його на добрий лад. Він уже подумав, чи не сказати кронпринцові Чінкіму про арешт Марко Поло, але потім вирішив зачекати, поки не переконається, що його наказ виконано.

Між палацом імператора і палацом кронпринца протікав по вимощеному мармуром дну тихий, темний струмок. Через нього було перекинуто білий міст. Коли паланкін наблизився до палацу, чиясь темна постать майнула в коридор. Це вартовий повідомив Марко Поло про прибуття міністра Ахмеда.

Марко з мечем у руці сховався за колоною. В коридорі було майже поночі. Біля дверей, які вели у покої палацу, вартували охоронці Хіу Хенга. На троні недбало розкинувся Ван Ку. На його обличчя падала тінь. Неподалік за колоною, тримаючи меча напоготові, сховався генерал Чен. Хіу Хенг стояв позаду.

Міністр встав з паланкіна і наказав своїм охоронцям чекати його надворі, йдучи до передпокою, Ахмед прикидав у думках, як він з люб'язною покірністю доповідатиме кронпринцові про останні події в Камбалі. Він ішов, не оглядаючись довкола, його кроки гучно лунали серед тиші.

Від темночервоних гладеньких колон на підлогу лягали довгі тіні. Невеличкий чоловічок, наче привид, прямував через велику кімнату.

Хан Коготай на своєму стрункому чорному жеребці їхав через імператорський сад до палацу. Кінь скакав швидкою риссю, і стукіт копит лунав далеко серед нічного саду. Комендант хотів пересвідчитися, чи справді кронпринц прибув у свою резиденцію, чи. може, Ахмед обдурив його. Скоро він побачив освітлені вікна. Жеребець перейшов на галоп і хутко перелетів через білий місток. Скочивши на землю, хан Коготай віддав повід в руки служника, який вибіг йому назустріч.

Ахмед чув стукіт копит, але це не відвертало його від приємних думок. Двоє охоронців стояли перед дверима тронного залу. Міністр знав, що кронпринц навіть інтимні розмови любить вести, сидячи на своєму троні. Служник відчинив двері.

Міністр побачив кронпринца, впав навколішки і доторкнувся чолом до підлоги. Помахом руки йому було наказано наблизитись до трону. В шестисвічкових канделябрах попід стінами зали горіло тільки по одній свічці. Різьблені стіни і меблі, вкриті лаком, тьмяно виблискували.

Тиша й урочистість пригнічували Ахмеда, він докладав усіх зусиль, щоб зберегти самовладання. Кронпринц Чінкім, не озиваючись, дав знак йому підійти до самого трону, його обличчя було в затінку, і тому Ахмед бачив лише невиразні обриси голови. Ахмед відчув тривогу. Чому кронпринц такий непорушний і мовчазний? Згідно придворного етикету Ахмед став навколішки і тричі доторкнувся чолом до підлоги. Кланяючись, він почув позад себе якесь збуджене перешіптування, але не зважився обернутись.

В цю мить Чен підбіг до трону. Одним ударом меча він відтяв Ахмедові голову. Ван Ку встав з трону і глянув на злочинця, що вмирав біля його ніг. Це була помста за смерть його друга Чжоу Іна. Ван Ку підняв голову і подивився на двері. Тепер світло падало йому в обличчя. Раптом він почув гнівний вигук і одразу ж впізнав хана Коготая. Той стояв біля входу, натягуючи тятиву лука. Просвистіла стріла, і Ван Ку відчув холодний подих смерті. Він якусь мить ще стояв непорушно, і враз з пробитим серцем упав на підлогу.

Марко Поло, який йшов слідом за ханом Коготаєм, побачив усе надто пізно.

– Що ви наробили? – вигукнув він. – Ви убили Ван Ку!

Він стояв з мечем у руці перед комендантом. Хан Коготай поклав стрілу на тятиву і спрямував лук на Марко Поло.

– Кидайте меч! – промовив він холодним тоном. – Ви заарештовані!

Марко Поло бачив спрямоване на нього вістря. Татарин стояв за якихось два кроки від нього, тятива була натягнута до краю. Якщо рука відпустить тятиву, стріла проб'є його груди, і він упаде, як полковник Ван Ку. Вузенькі очі коменданта стежили за кожним рухом Марко Поло.

В пам'яті Марко постало обличчя Ашіми. Воно закрило від нього і татарина, і його лук. Марко Поло кинув меч на підлогу. В ту ж мить почувся голос Хіу Хенга:

– Зачекайте, хане Коготай! Опустіть лук!

Китайський вчений поспішав до них.

– Ми вбили злочинця Ахмеда і будемо відповідати за це перед його величністю імператором, – сказав Хіу Хенг. – Відпустіть нас. Завтра вранці ми вирушимо в Шаньту.

– Я комендант охорони палацу і зобов'язаний слідкувати за порядком, – відповів хан Коготай. – Ви заарештовані!

Обернувшись до охоронця, що стояв на дверях, він наказав:

– Йди до воріт і склич усю варту!

Солдат нерішуче тупцявся на місці. Це був один з охоронців Хіу Хенга.

– Виконуй наказ коменданта! – сказав Хіу Хенг, і, обернувшись до хана Коготая, мовив: – Ви бачите, ми не думаємо про втечу. Дайте нам можливість цієї ж ночі написати обвинувачення. Не припускайтесь хибних вчинків! Подумайте про гнів його величності!

– Ідіть уперед! – наказав хан Коготай. – Нехай Чен кине свого меча.

Марко Поло, Хіу Хенг і Чен попрямували під охороною хана Коготая до виходу. Вони чули вигуки, бряжчання зброї, команду. Немов і не було чар прекрасної весняної ночі. Відблиски смолоскипів падали на обличчя й списи.

В тронному залі горіли свічки. Полковник Ван Ку з широко відкритими очима лежав мертвий перед золотим троном.