Текст книги "Незвичайні пригоди Марко Поло"

Автор книги: Віллі Мейнк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 28 страниц)

СМЕРТЬ МАТЕРІ

Ніч заглянула в вікна.

Сеньйора Поло неспокійно лежала в ліжку і не зводила погляду з свічки. З самого ранку йшов дощ. Наближалася осінь. О цій порі Венеція нагадувала великий покинутий корабель, на якому то в одному, то в іншому місці погойдуються тьмяні ліхтарі.

Повітря було вологе і нездорове, але хвора наказала, щоб вікна й віконниці ввесь час були відчинені. Біля її постелі звисав шовковий шнурок дзвінка. Однак вона рідко користувалася ним. Сеньйора Поло любила самотність і водночас боялася її. В самотні нічні години в ній з особливою силою прокидалася надія, що чоловік і його брат повернуться. Але з такою ж силою пробуджувався й сумнів. Тисячі разів гнала вона від себе думку, яка настирливо лізла їй у голову: що її чоловіка вже немає в живих.

Ці диявольські думки міцніли під впливом тверезих міркувань: справді, де вже йому бути живим! Як поїхав чотирнадцять років тому, то відтоді жодної звістки від нього немає. Він був сміливою людиною і не боявся небезпек. А хіба ж мало кораблів спочивають на морському дні?..

Щоки сеньйори Поло стали блідими, аж прозорими. Не один уже рік минув, відколи вона позбавилась здорового рум'янцю. Її лице оживало тільки в ті хвилини, коли з нею був Марко. Він сідав біля ліжка, і вона розповідала йому про дідуся Андреа Поло да-Сан-Феліце та про батька, Ніколо Поло, і, ще раз переживаючи минуле, уявляла на якусь хвильку, що все це – радісна сучасність. «Ваше тіло здорове, – казав їй лікар. – Але нездужає ваша душа, сеньйора. Вона й позбавляє вас волі до життя».

Миготливі відблиски свічок падали на червоні килими. І раптом її пройняв страх; вона сіпнулась, немов її пронизав біль, і схопилася за шнурок. Серед тиші гучно закалатав дзвоник. Почулися квапливі кроки, і зайшла Джіаніна.

– Що трапилось, сеньйоро? – спитала вона. – Чому у вас так блищать очі? У вас жар? Я покличу лікаря.

– Ні, ні, не треба лікаря! – вигукнула хвора. – Де Марко? Скажи мені, де Марко? – Вона схопила Джіаніну за руку. – Скажи мені швидко, Марко дома?

Сумним серпанком стояла за вікнами непрониклива, сповнена мжичкою темрява.

Раптове напруження так ослабило сеньйору, що вона ледь спромоглася ворухнути поверх ковдри рукою. Схилившись над нею, засмагла, здорова Джіаніна, лагідно, наче маленька мати, заспокоювала її:

– Так, Марко вдома, сеньйоро. Він міцно спить і не почув вашого дзвінка.

– Паоло з ним?

– Так, сеньйоро, Паоло спить у його кімнаті, як ви наказали.

– Слідкуй за ним, Джіаніна, – прошепотіла хвора, – Марко не повинен нікуди виходити. Чуєш? Він батькової вдачі, і я боюся, що колись він вирушить у море. Я ненавиджу море.

І в думках вела далі: «Якщо повернеться Ніколо, я попрошу його виїхати з Венеції далі від моря. Я не можу дивитися на воду. Вона приваблює до себе людей, але ніколи не віддає їх назад. Скрізь по берегах моря, причаровані його таємничою силою, виникли селища й міста. Венеція ж виросла просто серед підступної води. Сім'ї більше не належать самим собі: море розділило їх. По один бік стоять жінки й діти, по другий – їхні чоловіки, які торгують золотом, діамантами, пушниною, козячими шкурами, хлібом і килимами. Кожного року дож віддає в жертву морю золоту обручку, вінчає Венецію з морем. Поганський, диявольський звичай!»

– Мені страшно, Джіаніна! – сказала сеньйора Поло. – Зніми кіптяву з свічок, щоб вони не погасли!.. Що це? – Вона підвелася на постелі. – Джіаніна, дивись, ручка в дверях поворухнулась.

До кімнати тихо зайшов Марко.

– Мамо, це я. Вам погано?

Джіаніна залишила спальню.

– Сядь-но, сину мій! Добре, що ти прийшов. Зачини вікна. Я хочу побути з тобою наодинці.

Марко здивовано глянув на матір. Він зачинив вікно і сів на стілець поруч з ліжком. Обличчя матері було бліде, як вишневий цвіт у сяйві місяця.

Жовтаве світло падало на червоні килими й різнобарвні шибки. На столі стояла фігурка з слонової кістки – слон з лев'ячими лапами. Меблі були з чорного дерева.

– Паоло спить з тобою? – спитала мати.

Марко боявся цього запитання. Після того як він, розшукуючи Джіаніну, три дні не був дома, вірний Паоло став залишатися на ніч у його кімнаті. Хоч мати й нічого не знала про замах, вчинений на хлопця, однак їй скрізь ввижалась небезпека для сина. Це почуття ще більше посилилось після подій останніх тижнів.

Сьогодні Паоло попросив Марко відпустити його. Він сподівався знайти якісь сліди. Але хіба скажеш про це матері? Найменше хвилювання було небезпечним для неї. Лікар велів приховувати від неї й погані, й радісні новини. Однак Марко не міг брехати, коли його запитувала мати. Ні, він не міг казати неправду під спрямованим на нього поглядом матері.

– Мамо, вам треба прийняти ліки, у вас гарячі руки.

– Паоло спить з тобою?

– Ні, мамо, – тихо промовив він, – сьогодні я відпустив його.

– Я вже не можу поворухнути лівою рукою. Мені здається, наче в моє серце вп'ялася голка… Ти щось приховуєш від мене, Марко… Скажи, ти радий, що Джіаніна живе в нас?

– Так, мамо. Але вона належить Джованні. Його тато покалічився на роботі і тепер Джованні ніколи співати…

– Приведи його до мене, Марко. Я хочу ще раз послухати його…

– Мамо, я трохи посиджу тут, – сказав Марко. – Паоло скоро повернеться. А поки що я залишуся з вами. Якщо хочете, я ляжу біля вас спати, ось тут, на килимі – мені все одно де. Я тільки хочу бути тут, коли буду вам потрібний.

– Сядь, сину мій. Ти весь пройнятий неспокоєм, як і твій батько. Але про мене можеш не турбуватися, уже все проходить… Ой, як світло в кімнаті. Свічки всюди горять, мов зірки. Сядь, сину мій, я вже не бачу тебе…

– Що з вами, мамо? – Марко схилився над обличчям матері. Воно було жовте, як віск, а ліва рука заклякла поверх блакитної шовкової ковдри. Очі неприродно округлились і відбивали світло, немов мертві дзеркала.

Марко кинувся до дверей.

– Джіаніна! – закричав він. – Що сталося з мамою? Як їй допомогти?

Джіаніна зайшла до кімнати з мискою води і рушником.

– Чи не покликати священика? – спитав Марко, холонучи від страху.

– Їй скоро полегшає… Відчини вікна! – Дівчина поклала хворій на лоба прохолодного вологого рушника. Її дихання стало рівнішим, очі заплющились. Здавалося, на її обличчі навіть ось-ось з'явиться посмішка. В кімнату ввірвався вітерець.

Ніч за вікнами була наче сповнена тихою, примарною музикою.

Сеньйора Поло розплющила очі.

– Це ви? – спитала вона. – Де я була? І вікна розчинені навстіж. Я дихаю, моє серце зовсім заспокоїлось. Дякую тобі, Джіаніна.

– Тепер я піду, – обернулась дівчина до хлопця. – Якщо я тобі буду потрібна, покличеш. Я одразу ж повернуся.

Марко знову сів біля ліжка.

– Мамо, вам не можна говорити жодного слова. Я сидітиму біля вас, доки вам не покращає.

– Мені не важко говорити, сину. Зараз у мене все так просвітліло… Вони кажуть: Венеція – королева моря. Не вір їм. Не королева вона, ні. Вона рабиня моря… Вчора до мене заходив твій дядько П'єтро Бокко. Він хороший чоловік. Якщо трапиться що-небудь, можеш довіритись йому…

– Що ж може трапитися? П'єтро Бокко мені не подобається, мамо. Він привітний, але очі в нього холодні. Він нам не потрібний. Я буду з вами, скільки ви захочете. Ніколи не піду од вас. І мої друзі тут: Джованні, Джіаніна… і Паоло. Паоло піклується про мене, як брат. Я люблю його… Мамо, хіба ви не вірите, що тато повернеться?

– Не знаю… – мати говорила так тихо, що Марко довелося нахилитися до самих її губ. – На вулиці світить сонце?.. Мені хочеться… бачити багато… людей… Не бути самотньою! Ніколо!

Лагуна й небо набули однакового кольору. Дощ стер усі відтінки. Шпилі собору святого Марка з позолоченими хрестами бовваніли над будинками, немов п'ять поганських храмів. Вулиці й площі були майже безлюдні. Жебраки й усі, хто не мав притулку, шукали собі сховку в галереях біля площі святого Марка, але поліцейські виганяли їх звідти, і тоді вони заповзали хто куди: в дров'яні склади, під арки мостів, в підворіття будинків, під перекинуті рибальські човни.

Лише поодинокі ліхтарі мерехтіли серед ночі.

На каналах стояв гомін. По воді пливли човни. Дами Гі кавалери їхали до нічних клубів і казіно, де вони про-полили ночі за азартною грою і приємними розмовами.

О цій порі Паоло сидів у таверні за овочевим базаром. Протягом останніх тижнів він став постійним відвідувачем її і навіть потоваришував з хазяїном.

Кілька днів тому сюди з'явився якийсь чоловік з чорною пов'язкою на оці. Хазяїн довірливо звертався до нього по імені. Звали його Джорджіо. Здебільшого він самітно сидів у кутку і, не п'яніючи, пив склянку за склянкою вино. Паоло здалося, що це той самий чоловік, який намагався вбити Марко. Він кілька разів пробував розпочати з ним розмову, але у відповідь на його безневинні запитання Джорджіо кидав похмуро кілька скупих слів, і всі спроби Паоло зводились нанівець.

Хазяїн був про нього високої думки. «Чорний Джорджіо – хлопець небалакучий, – пояснював він Паоло. – Хоч убий його, слова не скаже».

По тій байдужості, з якою Джорджіо дивився на нього, Паоло зрозумів, що його не впізнано.

Таверна була повна людей. Хазяїн і служниця заклопотано бігали поміж бочками й столами, наливаючи в карафки червоне, жовте й біле вино. Олійна лампа скупо цідила тьмяне світло, стираючи риси розгарячілих облич.

Раптом Паоло насторожився. Дерев'яні двері із скрипом відчинились, і до таверни зайшов Джорджіо. Його обличчя все ще закривала чорна пов'язка. Окинувши швидким поглядом приміщення, він спустився по кам'яних східцях, привітався до хазяїна і сів на єдиний вільний стілець біля великої бочки.

Тепер уже Паоло був певний, що це Джорджіо вчинив напад на його молодого пана. Йому пригадались гнучкі, котячі рухи, руді, кущуваті брови і волосся, що росло майже від самих брів.

Від випитого вина думки працювали швидше. В пам'яті тінями спливали спогади. Паоло устав з-за столу і хотів було прямо підійти до Джорджіо. Він і сам не знав, що скаже. Може, просто схопить його за комір і трястиме, аж доки той не розкриє рота.

Але, на щастя Паоло, в цю мить у таверну зайшов якийсь чоловік, одягнений у чорне, з непорушним, блідим обличчям і гладенько зачесаним назад волоссям. Він наблизився до хазяїна, гордовито привітався з ним і сів біля Джорджіо. Це прийшов вельмишановний писар арсеналу Луїджі Фаріно.

По виразу його обличчя ніхто не здогадався б про хвилювання й лють, які не давали йому спокою після невдалого нападу на Марко. Його пан, месер П'єтро Бокко, не сказав йому жодного слова, а тільки зміряв його зловісним поглядом. Луїджі знав, як просто благородні вельможі позбавляються тих, хто надто багато знає про їхні таємниці. Хоч він і не належав до лякливого десятку, однак у нього було неспокійно на серці.

Але страх пересилювала жадоба до грошей. Луїджі прийшов сьогодні, щоб вирвати у Джорджіо принаймні три дукати з одержаних ним п'яти або примусити його виконати завдання. Однак забобонний Джорджіо боявся знову братися за справу, яка вже раз не вдалася. Зрештою, свою винагороду він одержав і майже всю залишив у цій таверні. Тому й віддавати йому було нічого. Писар тільки дратував його.

– Може, милостивий пане, принести винця? – спитав хазяїн. Луїджі ствердно кивнув головою.

– Ну, як справи, Джорджіо? – звернувся Луїджі до свого співрозмовника, намагаючись говорити якомога загрозливіше.

– Краще дайте мені спокій! – роздратовано одказав Джорджіо.

– Тоді поверни мені гроші! Ти ж одержав п'ять дукатів, телепень!

– Прикуси язик, ти, свиняче вухо! – розлючено прохрипів Джорджіо. – Ходімо зі мною, я дам тобі на вулиці стільки дукатів, скільки хочеш. – Кинувши хазяїнові кілька сольді, він підвівся з-за столу, потім нахилився до писаря й промовив: – Якщо ти й далі будеш чіплятись до мене, писарю, то тебе скоро витягнуть з каналу.

Чорний Джорджіо вийшов з таверни, навіть не глянувши на Луїджі.

– Може, милостивий пан хоче ще винця? – спитав хазяїн.

– Хай йому чорт! – вилаявся Луїджі. – Принеси вина!

– Необтесаний мужлан, – прошепотів хазяїн. – Ви краще відчепіться від нього.

Паоло з непослабною увагою спостерігав за цією сценою. Писаря з арсеналу він бачив уперше і тільки здогадувався, що той причетний до замаху. В усякому разі, треба взнати, що це за птиця. Ледь похитуючись, Паоло підійшов до нього і важко опустився на стілець.

– Ви такий самотній, пане, – сказав він, хитрувато примружившись. – Дозвольте мені трохи посидіти біля вас.

– Хто ви такий? – холодно спитав Луїджі.

– Вантажник, пане мій. Добре заробив на цьому тижні. А тепер не вадить і винця випити. Хазяїне, принеси нам два кухлі.

Писар не відмовився. Добродушний, мускулистий вантажник викликав у нього довір'я.

Паоло, якому Марко дав вдосталь грошей, щоб вести пошуки, труснув кишенею, і в ній забряжчали монети. Одразу ж після першого кухля Паоло замовив другий. При цьому він уважно прислухався до кожного слова писаря. Спочатку йому вдалося дізнатись небагато – Луїджі умів приховувати свої думки. Паоло розвідав лише, що цеховий писар Луїджі служить в арсеналі у месера П'єтро Бокко. Це ще більше насторожило Паоло, зміцнивши в ньому переконання, що писар таки замішаний у справі.

– Пийте, писарю! – вигукнув він гучним голосом. – Пийте, щоб не загусла кров! Сьогодні я можу платити за все, принесіть вина, хазяїне!

Луїджі посміхнувся куточками рота. Щоки, ніс і очі в нього залишились непорушними, ніби закам'яніли. Вино було безсиле оживити маску, що стала другим обличчям Луїджі. Але поволі п'янкий напій затуманив йому свідомість, і з його язика почали зриватися скупі фрази.

– Ти дужий хлопець, вантажнику, і можеш легко заробити грошенят, якщо захочеш, – ледве повертаючи язика, промовив Луїджі.

– А чому б і ні, писарю! Та я вам за гроші місяць з неба дістану!..

– Місяць, місяць! – перекривив його Луїджі. – За це тобі ніхто не дасть і ламаного гроша.

– Не дуже кривись, братіку, бо як придавлю, то й не писнеш, – сказав Паоло і обхопив йому шию, немов кліщами, великим і вказівним пальцями. – Розчавлю тебе, мов пташку.

– Може бути! – незворушно байдуже одказав Луїджі. – Це мені вже більше подобається, вантажнику. Але для таких справ у тебе надто чесні очі… А міг би легко заробити кілька дукатів… Про мою шию можеш забути, ніхто тобі за неї нічого не заплатить. Найбільше, це потрапиш до в'язниці або на галери. Гребтимеш там усеньке життя. Ну, мені час іти. А з мене ти нічогісінько не витягнеш… Твої очі мені не подобаються…

– Несіть вина, хазяїне! – крикнув Паоло.

Луїджі сидів на стільці з закам'янілим обличчям. Паоло втратив владу над своїми думками.

– Ви знаєте Марко, сина Ніколо Поло? – спитав він, неспроможний більше приховати в своїх очах лють.

Ці слова сполохали врівноваженого писаря.

– Значить, ви шпигун месера Бокко, вантажнику? – пробелькотів він. І враз закричав: – Ідіть, геть! – В його очах спалахнув страх. – Геть від мене! – Він сперся рукою на спинку стільця, важко підвівся і непевним кроком попрямував до дверей. Хазяїн хутко підскочив до нього і відчинив йому двері. Вологий вітерець ввірвався досередини.

Паоло заплатив за вино і подався услід за писарем.

– Де ви? – гукнув він у пітьму. – Гей, чорний могильнику, зачекайте! Це я, ваш друг вантажник!

Свіже повітря задурманило його. Похитуючись, він ішов, сам не знаючи куди. Завулок кінчався на березі маленького каналу. Біля будинку, спершись об стіну, непорушно стояв писар. Паоло побачив його бліде обличчя.

– Нарешті я тебе знайшов!

– Від мене ти нічого не дізнаєшся! – промовив той п'яним голосом.

Паоло міцно схопив його за руки.

– Що ви хочете зробити з Марко Поло? Хто доручив вам убити його?

Дощ обгортав їх пеленою. Вулиця перетворилася в болото. На каналі не було жодної душі. Десь миготів вогник. Писар заверещав від болю.

– Від мене ти нічого не дізнаєшся! – вперто повторив він.

Тоді Паоло схопив обома руками жилаве тіло писаря, який даремно намагався випручатися з його дужих обіймів, відірвав його від землі і, піднісши до каналу, розмахнувся й кинув у воду. Почувся хлюпіт, немов у канал упав великий камінь. На хвилях, ледь видимий серед темряви, поплив капелюх.

– Рятуйте! – закричав писар. Волосся пасмами звисало йому на лоба – Не чіпайте мене, вантажнику!.. Рятуйте!

Дощ і темна тіснота поглинали його крик.

Писар щосили гріб до берега. Нарешті він відчув під ногами дно, схопився за паколи і, наче велетенський пацюк, виліз на крутий берег.

Паоло стояв над ним, широко розставивши ноги.

– Посмійте мені лиш вчинити що-небудь проти хлопця! – сказав він з холодною люттю в голосі. – Наступного разу я вб'ю вас.

Він повернувся і пішов геть. Свіже повітря і все, що тільки-но скоїлося, протверезило його. «Мій юний пане, остерігайтесь месера П'єтро Бокко, – прошепотів він сам до себе. – А ви, сеньйора Поло, не бійтесь. Я вже як-небудь догляну за ним».

Цієї темної, дощової ночі, коли осінні квіти в садах Венеції несміливо розкривали свої пуп'янки і починало жовтіти на деревах листя, коли предковічні хвилі билися об дамбу, цієї темної ночі сеньйора Поло попрощалася з життям.

Нічого не встиг розповісти їй вірний Паоло. Спокійна й безмовна лежала вона під шовковою ковдрою з заплющеними очима. Біля її похололої руки білів маленький, вирізаний з слонової кістки слоник, останній подарунок її чоловіка Ніколо.

Горіли свічки, священик, стоячи на колінах перед ліжком, бубонів слова останньої молитви. Потім він тихо вийшов.

Марко спадали на думку чомусь лише звичайні, буденні слова: «Мати мертва. Треба трохи відчинити вікно, щоб свіжий вітер обвіяв її обличчя. Але ж вона не відчує цього. Вона не озветься до мене жодним словом!»

Марко був сам у кімнаті. «А може, ти тільки спиш, мамо? Може й справді вона тільки спить?»

Він схилився над нею, побачив, що подих смерті вже торкнувся її обличчя. І тоді Марко подумав про те, що в нього на світі не лишилось нікого рідного, ніби все навколо нього вимерло.

І він заплакав.

Цієї темної, дощової ночі в житті Марко почався новий період.

Першим до кімнати зайшов Паоло, його вбрання пахло вином і вологою.

– Можна, пане, побути трохи з вами? – Він ледве наважився глянути на мертву.

Марко мовчки хитнув головою.

– Ваш батько взяв мене з сирітського будинку. Тоді вас ще не було на світі. – Губи Паоло з натугою вимовляли слова. – Я не знав ні свого батька, ні своєї матері. От і все. Якщо ви не проженете мене, я залишусь з вами… Тепер сеньйорі вже ніщо не болить… – Він став перед ліжком навколішки і схилив голову.

– Дякую, Паоло, – озвався Марко.

Джіаніна, подолавши страх, теж зайшла до кімнати. «В ці хвилини, – подумала вона, – Марко не повинен лишатись на самоті». Стримуючи сльози, дівчина провела рукою по столу і кинула на Марко, який сидів біля ліжка, несміливий погляд.

– Джіаніна!

– Що?

– Вона хотіла ще раз послухати спів Джованні. Але тепер вона вже нічого не почує. Чи знає батько, що вона померла?

Думки Марко полинули далеко від цієї кімнати. Він думав про батька. Думав так, наче знав напевне, що він живий. Мама багато розповідала йому про нього, і тепер хлопцеві здавалося, наче він дуже добре знає батька: його суворі очі, високу, струнку постать і зрідка – радісну посмішку й швидку відповідь на несподіване запитання.

– Завтра я йду до Джованні, – сказала Джіаніна.

– Тепер усе буде зовсім по-іншому, – задумливо мовив Марко.

ЧЕРНЕЦЬ ЛОРЕНЦО

Смерть матері залишила в душі Марко глибокий слід. Інколи йому здавалося, ніби він чує в мовчазному домі її тихі кроки. Тоді біль засліплював його. Та невдовзі хлопець зрозумів, що життя загоює навіть найтяжчі рани.

Осінній вітер дув над морем і лагуною. Соняшники на городах Венеції зів'яли. Жовте й коричневе листя осипалось у канали і, погойдуючись, пливло по хвилях.

Але Марко було байдуже до завивання вітру. Він сидів у своїй кімнатці, схилившись над рукописом, який дав йому вчитель-чернець Лоренцо. В рукописі розповідалося про те, як сліпий дож Енріко Дондоло, високий, сильний, дев'яностотрьохрічний старик, завоював оточену могутніми мурами столицю Східно-Римської імперії – Візантію.

У Венеції ще жили люди, які брали участь у тому поході. Одним із них був і чернець Лоренцо. Тоді, 1204 року, він бився в перших лавах вояків, котрі з високих венеціанських суден з допомогою дерев'яних містків видерлися на вали, що оточували місто, і в жорстокому кривавому бою перемогли грецьких солдатів. Попереду всіх, запалюючи мужністю своє військо, ввірвався в місто Енріко Дондоло з білим хрестом на пишному пурпурному плащі.

Цей рукопис, написаний в самотній келії якимось ченцем, Марко читав, затамувавши подих. Він відчував дивне задоволення, коли знайомився з розповідями про завоювання Візантії. Описи боїв так запалювали його фантазію, що інколи під час читання він зненацька зривався з місця, хапав уявного меча і, заплющивши очі, кидався на ворожих солдатів, як це робив колись відчайдушний дож. Врешті він натикався на важкий дубовий стілець, перекидав його і, опам'ятавшись скоріше від шуму, аніж від болю, опускав невидимий меч і розплющував очі. Він несміливо оглядався на всі боки: чи, бува, не спостерігав хто-небудь його запальних військових дій. Він був сам у кімнаті. Перед ним лежав перекинутий стілець. На килим широкою смугою падало сонячне проміння. Вітер шарудів прив'ялим листям каштана, що самотньо ріс за вікном у квадратовому дворику.

Візантія була далеко. Далеко були палаци і церкви з білого мармуру, позолочені бані грецьких храмів, що відбивались в блакитних водах заллятого сонцем Мармурового моря.

Марко ставив на місце стілець і підходив до вікна. Звична картина забрукованого двору, з каштаном і стіною сусіднього дому навпроти, викликала почуття спокою і затишку, хоч за вікнами скаженів осінній вітер і кидало на берег хвилі Адріатичне море.

По-справжньому за навчання Марко взявся лише після смерті матері. Раніше він ставився до своїх занять абияк. Йому було цікавіше блукати з Джованні й Джіаніною по острову Мурано, сидіти серед очеретів у старому рибацькому човні і разом з друзями плекати романтичні мрії.

Але тепер неначебто чиясь дужа рука штовхнула його в самий вир життя: ось, дивись! Все, що бачиш, – живе.

Церкви, палаци й пам'ятники – не мертві предмети, нони мають свою історію і самі є часткою історії Венеції. І ще належать до історії твого міста рибацькі села, майстерні ремісників, скляні фабрики на Ріальто й Мурано, військові й торговельні кораблі, склади й порти на далеких узбережжях.

Море й канали і незчисленні робочі руки, які будують дамби, прокладають нові річища, забивають в грузький грунт дубові палі, щоб здіймалися нові будинки, палаци й церкви.

Чернець Лоренцо високо цінував спостережливість свого вихованця і радів, що в' нього зростає інтерес до навчання. Та й П'єтро Бокко, котрого було призначено після смерті матері опікуном, був задоволений, що Марко нікуди не виходить з своєї кімнати і віддається наукам. «Станеш ученою людиною, – говорив він з доброзичливою посмішкою племінникові. – Венеції потрібні розумні голови». А Марко дивився у вікно і згадував слова Паоло: «Бережіться, пане, месера П'єтро Бокко. Я не можу сказати вам нічого певного, але серце моє відчуває, що вам треба бути насторожі».

В голові Марко роїлись думки, непокоячи його. Але цей неспокій не мучив хлопця. Він навіть допомагав йому забути минуле і краще бачити сучасне й майбутнє.

Відчинились двері і зайшов Паоло.

– Мій пане, час іти до Лоренцо. Ви просили, щоб я нагадав вам узяти з собою рукопис.

Марко відійшов од вікна.

– Скоро ми знову поїдемо в Мурано, – сказав він.

– Месеру П’єтро Бокко це не подобається, – відповів Паоло, зиркнувши на хлопця.

Обличчя Марко почервоніло од гніву, на скронях в і акт ударам серця засіпалась жилка.

– Я буду робити те, що хочу!

На обличчі Паоло промайнула вдоволена посмішка.

– Може, він ще заборонить мені відвідувати могилу моєї матері в Сан-Міхеле, – мовив Марко, все ще охоплений гнівом.

– Пане, я хочу вам щось сказати. – Паоло озирнувся, наче остерігаючись, що його хтось підслухує… Марко запитливо глянув на нього.

– Сьогодні вранці з каналу витягли труп писаря Луїджі Фаріно. З кинджалом у спині.

Марко підступив до Паоло і схопив його за плечі.

– Це той самий писар, про якого ти мені розповідав? – Він струснув Паоло. – Це ти зробив, Паоло? Скажи, ти це зробив заради мене? – Марко не зводив стурбованого погляду з великого, добродушного обличчя слуги.

– Ні, хтось інший прибрав його з дороги. Можливо, він знав надто багато. Вельможі не вагаються, коли йдеться про людину, яка багато знає і стає їм небезпечною.

– Слава богу, Паоло… А я боявся за тебе.

– Я придивляюся до всього, – пробурмотів слуга. – День і ніч придивляюся. – І голосно промовив: – Я проведу вас, пане, до Лоренцо!

Вони пішли до ченця пішки, йти було легко, бо вітер висушив вулиці. Марко ніс рукопис обережно, як найдорожчий скарб. Перед невеличким будинком, неподалік від Понте дела монета[6]6
  Понте дела монета – Міст грошей (теперішня назва його – Міст Ріальто).


[Закрыть], збудованого чотири роки тому через Великий канал до Старого Ріальто, Марко попрощався з Паоло.

Чернець Лоренцо сидів на оббитому шкірою стільці; перед ним на підставці лежала розкрита книга. Маленький білий пудель, весело гавкаючи, кинувся до Марко.

– Замовкни, Тіберіус! – гукнув старий, весело примруживши очі.

Але собака збагнув, що застереження зроблено жартома, і загавкав ще дужче, аж доки Марко не витягнув і кишені пакет кісток і не кинув йому їх.

– Ти забув привітатись, як я тебе вчив, – сказав Лоренцо. – Напевно, через Тіберіуса?

Марко почервонів.

– Мир дому цьому! – сказав він.

– Амінь! – відповів чернець. – Ну, сідай! А ти, Тіберіус, більше не заважай нам!

Тіберіус захрускотів кістками.

– Брат Лоренцо, собака кивнув головою, – насмілився пожартувати Марко.

Старий посміхнувся. Він був середнього росту і, незважаючи на свій вік, ще стрункий, тримався ще прямо. Весь сивий, у коричневій сутані без капюшона, Лоренцо нагадував апостола, яких малюють на стінах собору. Тільки обличчя його було не таким добродушним, а навпаки, говорило про пристрасну, хитру вдачу, пом'якшену лише мудрою урівноваженістю. Здавалось, його жваві, маленькі очі були здатні залізти в саму душу.

Напередодні до нього завітав поважний гість. Месер П'єтро Бокко зайшов розпитати, якого успіху досягнув його небіж у вивченні теологічних наук. Він натякнув, що був би радий, якби під впливом брата Лоренцо Марко став ченцем. Привітно кивнувши на прощання головою, пін поклав на стіл гаманець, в якому брат Лоренцо, випровадивши гостя, знайшов двадцять п'ять цехінів.

Правда, четверта глава «Правил для братів-послушників» категорично забороняла ченцям приймати власноручно або через посередників будь-які гроші. Як це не раз траплялося з братом Лоренцо, його почали мучити докори сумління. Однак він і на цей раз сказав собі, що під час далеких паломницьких мандрів, йому, монахові-францісканцю, довелося звідати досить і голоду, і злиднів, тож невеликим гріхом буде, якщо покладе собі в кишеню двадцять п'ять цехінів, щоб прикрасити кінець того життя склянкою вина і смаженим курчам. Та, зрештою, месер П'єтро Бокко і не вимагав від нього нічого поганого. Навпаки, йшлося про цілком богоугодну справу. Брат Лоренцо повинен був увести в лоно церкви розумного, тямущого хлопця.

Звичайно, чернець здогадувався, що сміливий у своїх розрахунках купець прагнув заволодіти майном родини Поло. Досі Лоренцо ще не вирішив, на чий бік він стане. Адже до хлопця він відчував справді батьківську прихильність.

Нічого не підозрюючи, Марко очікувально дивився у досвідчені очі свого вчителя, оточені густою сіткою зморщок.

– Ти приніс з собою рукопис? Гаразд. Сподобався він тобі, сину мій?

– Брате Лоренцо, розкажіть мені про Енріко Дондоло. Адже ви бачили його на власні очі.

На обличчі Марко відбивалось радісне чекання.

Брат Лоренцо замислено звів білі брови. За спинкою його крісла стояли вази, прикрашені різнокольоровими малюнками, і маленькі бронзові фігурки. Під іконою горіла лампадка.

– Мені холодно, принеси жаровню! – наказав старий.

Марко приніс жаровню, зроблену у вигляді чаші з поставлених вертикально металевих дубових листків, і подув у неї. Лоренцо, тримаючи руки над жаровнею, дивився в розжарене вугілля. Тепло оживляло його спогади.

– Сину мій, ти прийшов до мене в добрий час. В житті старих людей трапляються хвилини, коли їм здається, що сучасне померло для них і живим залишилося лише минуле.

В очах старого з'явився юнацький блиск.

– Ти хочеш почути про великі військові подвиги, про завоювання Візантії або про битви з генуезцями… Але я розповім тобі не це. В моєму серці живуть інші спогади, ще цікавіші. Ти переконаєшся в цьому, коли почуєш їх. – Старий одним поглядом стер вираз невдоволення, що проступив на обличчі Марко.

– Поглянь назад, – продовжував він. – Онде портрет брата Франца. Гарненько придивися до нього. 1229 року, рівно сорок сім років тому, я вперше побачив святого Франца. Це було на верховному капітулі в храмі святої Марії Портіункульської. На схилах невисокої гори нас сиділо біля трьох тисяч; вітер стих, і сонце сяяло, неначе жаркого літнього дня. Святий Франц був уже старий, немічний, і замість нього говорив брат Еліас… Під кінець капітулу брат Франц сіпнув Еліаса за туніку. Той нахилився до старого і, вислухавши його, промовив: «Браття, існує земля, яка називається Німеччиною. Жителі її – теж набожні християни. Ви знаєте, що вони часто приходять у нашу країну з довгими посохами, у високих чоботях; вони славлять бога і його святих, мандрують, обливаючись потом, під пекучим сонцем і відвідують святі місця. Якщо хто-небудь з вас забажає в ім'я бога і спасіння душі піти проповідувати в ті краї, брат Франц дасть йому охоронну грамоту такої ж сили, ба, навіть більшої, аніж для тих, хто вирушає в морські подорожі. Ну так от, хто з вас зважився на цю мандрівку, нехай встане і відійде вбік…» Ось що сказав Еліас за дорученням брата Франца.

Старий урвав свою розповідь. Марко слухав його з непослабною увагою.

– І після цього ви вирушили в Німеччину? – спитав він.

– Слухай мене, сину мій, – озвався по хвилі брат Лоренцо. – Я хочу правдиво розповісти тобі про все, що тоді було. В ті часи моє серце не знало спокою, ніякі небезпеки не лякали мене, і тому я один з перших зголосився на мандрівку. Було відібрано дев'яносто ченців. В дорогу ми вирушили групами по троє й по четверо. В день святого Михайла ми були вже в Трієнті, де нас привітно зустріли. В Боцені й Бріксені ми теж не знали нужди. Але далі мандрівка стала для нас справжнім лихом. Ми не мали чого їсти, а просити не могли, бо не знали німецької мови. Я вже пробував жебрати по-латині, але й це мало нам зарадило. Німці відповідали: «Ми не розуміємо латині, говоріть по-німецьки». Я пояснював, що не розумію німецької мови. Тоді вони казали: «Дивно, ти говориш по-німецьки, що не знаєш німецької мови», і додавали: «Бог дасть»… Ось, сину мій, як нам ішлося. То були веселі, але й суворі люди. Гори в них сягають аж до самого неба, а потоки в гірських ущелинах прозорі, мов зелене скло. Одного разу я зупинився перед якимось чоловіком і жінкою і попросив у них хліба. Вони незлобиво посміхнулися і відповіли отим завченим: «Бог дасть». Це привело мене у відчай. Не знаючи, що робити, я сам гірко засміявся і сів на лавку. Чоловік і жінка перезирнулись і теж засміялись, а потім за мою безсоромність дали мені хліба, яєць і молока. Я збагнув, що такий спосіб просити стане нам у пригоді, і обійшов ще дванадцять домів. Мені вдалося нажебрати стільки, що вистачило б і на сім ченців…