Текст книги "Незвичайні пригоди Марко Поло"

Автор книги: Віллі Мейнк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 28 страниц)

ПОВЕРНЕННЯ

Легкий бриз надув вітрила, і корабель повільно вийшов з затишної бухти. Далека морська подорож почалася при сприятливому вітрі. Капітан уже встиг потоваришувати з своїми пасажирами і разом з ними часто грав у кості, пив вино та слухав дивні морські історії бувалого моряка-француза.

Брати Мафіо й Ніколо Поло, які поверталися після багаторічних мандрів у рідну Венецію, не дуже щедро розкривали свої таємниці і не квапились розповідати про блукання по світу.

Вони майже весь час сиділи на палубі.

Скоро судно проминуло острів Кіпр. Спливло ще кілька днів, і ось якось, післяобідньої пори, перед очима братів ніби виріс із синього моря гористий острів Крета[11]11
  Крета – старовинна назва острова Кріт.


[Закрыть]. В одному місці гори відступали широким півколом, утворюючи велику зелену долину, що сягала до самої води. Мафіо показав на містечко, яке розкинулось від узбережжя аж до гірських схилів. Там видно було людей, що махали руками, лани, луки, отари худоби, сріблясті оливкові дерева і стрункі кипариси.

Штурман змінив курс і повів корабель далі від берега, який таїв чималу небезпеку. Поволі люди, будинки й дерева зменшились до іграшкових розмірів, а там уже тільки й можна було розгледіти на горизонті обриси далеких гір, ледь-ледь темніші від сліпучої, без конечної блакиті моря.

Ніколо Поло перейшов на ніс корабля. Він намагався перебороти якесь моторошне передчуття, що з'явилось у нього, тільки-но корабель вийшов у відкрите море і вдалині зникло знайоме містечко біля підніжжя гір.

Чотирнадцять років тому залишив він з своїм братом Мафіо Візантію. Тоді в кишенях у них не було нічого, окрім кількох коштовних каменів, – всього, що залишилось після продажу привезених на кораблі товарів. Коштовними каменями охоче торгували у всіх частинах світу. Невдовзі виявилось, що мандрівники не помилились: за камені можна було виміняти все.

Імператор Балдуїн II, дізнавшись про їхній намір податися в далеку казкову країну монгольських володарів, 1255 року вирядив їх у дорогу. Перепливши на кораблі Чорне море, брати Поло дісталися до порту Сольдая. Звідти сухопутним шляхом вони досягли міста Сарай на Волзі і з'явилися до двору хана Баркая, володаря західних татар. Хан прийняв венеціанців з великими почестями, взяв від них подарунки і, в свою чергу, дав їм камені вдвоє коштовніші, ніж ті, що були привезені ними, та багато інших речей.

Кілька років венеціанці жили при дворі хана, їздили по величезних просторах західної частини татарської держави. Війна між ханом Баркаєм та його братом Гулагу примусила їх виїхати до Бухари. Переправившись через Сир-Дар'ю, вони за вісімнадцять днів подолали пустиню Кизил-Кум. В Бухарі брати Поло провели три роки, придбавши за цей час ще чимало коштовних каменів.

Ще при дворі хана Баркая венеціанці познайомились з посланцем великого хана, постійна резиденція якого була далеко на сході, в Китаї, в місті Камбалі[12]12
  Камбалі – старовинна назва Пекіна.


[Закрыть]. Мандрівники дізналися, що могутній хан Кублай мешкає у величезному палаці, який вміщає понад шість тисяч чоловік. Переказували, що ця грандіозна споруда, оточена з усіх боків парком, займає територію у вісім китайських лі (22,5 кілометра).

Чого тільки не говорили про казкові багатства великого хана. Однак венеціанці вирішили пересвідчитися в усьому на власні очі і тому з радістю прийняли запрошення ханського посланця вирушити з ним до двору його володаря. Більше року тривала нелегка подорож. Те, що вони побачили в столиці хана, набагато перевершило всі їхні сподівання.

Великий хан зустрів перших італійських гостей дуже гостинно і велів їм розповісти про володарів і народи, які проживають на заході. Особливо цікавився він військовим мистецтвом, немало розпитував про папу і про християнське вчення.

Одного дня він запропонував італійцям поїхати в Рим і від його імені попросити папу надіслати до нього сто вчених, які б познайомили мудреців його імперії з християнством і залучили б його народи до цієї віри. Брати Поло охоче погодились, тим паче, що в їхніх серцях давно вже горіло бажання повернутись на батьківщину.

За день до від'їзду хан Кублай передав їм золоту дощечку і листи для папи, писані татарською мовою. Щедро обдаровані італійці в супроводі офіцера виїхали з ханської резиденції. Одначе вже на другий день дороги їм довелося залишити свого провідника, оскільки він тяжко захворів. Далі вони мандрували самі, і золота дощечка скрізь розкривала перед ними кордони імперії й ворота міст.

Три роки пробули вони в дорозі, доки дісталися до берегів рідного моря.

Тепер Ніколо Поло намагався в думках уявити своє навернення на батьківщину – як він знову ступить на рідне подвір'я, як відчинить двері свого будинку. Але варто йому було сягнути думками далі, і в його пам'яті спливала єдина картина: вдалині зникають будиночки і люди прощально махають йому руками…

Хвилі билися в борт. Попутний вітер мчав корабель до червоного сонячного диска, який, щохвилини збільшуючись, поволі опускався в море.

– Сеньйор Поло, чи не бажаєте зіграти одну партію? – звернувся до нього капітан. – Нема рації цілими годинами дивитися на воду.

– Ваша правда, капітане, – відповів Поло. – Це аніскільки не прискорить і не уповільнить нашу мандрівку.

На початку квітня 1269 року Мафіо й Ніколо Поло, після чотирнадцятирічних блукань, вперше ступили на італійську землю в порту Тарент, почули італійську мову, пройшли, наче уві сні, через місто. Лише коли вони дістались до оповитих зеленню руїн старовинного грецького храму, до них повернулась, нарешті, здатність тверезо міркувати і властива їм рішучість. Мандрівники знали без слів, куди поїдуть далі. Продавши кілька діамантів, вони запаслися потрібною сумою грошей, придбали собі карету з двома швидкими кіньми і, найнявши п'ять охоронців, через два дні вирушили в дорогу. До них дійшла чутка, що в Неаполітанському королівстві і в папській державі діє розбійник, який завдає немало лиха багатим подорожнім. Ніколо сприйняв звістку з презирливою усмішкою, але обережний Мафіо сказав, що вони не для того чотирнадцять років проблукали по світу, щоб тепер потрапити до рук розбійників. Тому вони вирушили в дорогу під охороною озброєних найманців. Крім того, Мафіо й Ніколо придбали собі панцири та шпаги.

Старовинною римською військовою дорогою вони дісталися до папського посланця Теобальдо ді-Вісконті, який прийняв їх дуже привітно, вислухав їхню розповідь про далеку подорож і взяв лист від хана. Розпечатавши його, він наказав мандрівникам перекласти татарський текст на італійську мову, а сам уважно слухав кожне слово, спершись підборіддям на вузеньку долоню, що виглядала з горностайового закавраша. В нього було розумне, енергійне обличчя, а брови над переніссям зійшлися в грізну складку. Він прагнув зайняти папський престол, і тому послання легендарного володаря Сходу могло неабияк стати йому в пригоді.

Під час короткої бесіди він обережно натякнув братам Поло, що, коли його оберуть папою, він прийме пропозицію хана і пошле в його імперію вчених ченців.

Мафіо й Ніколо Поло пішли від нього задоволені – доручення великого хана було виконано, послання потрапило в надійні руки.

Наступного дня брати знову сіли в карету і рушили додому, все ще в тому самому дорожньому вбранні, яке не скидали навіть під час аудієнції у Теобальдо ді-Вісконті.

Вони проїхали повз старовинний монастир на Монте Кассіно, поминули, нічого не підозрюючи, пристановище Короля полів і, залишивши позаду кордони папської держави, в'їхали в Тоскану, немов оточену величезним, квітучим садом, що розкинувся по горбах, луках і полях.

Прекрасна була їхня батьківщина. Мовчки відкинувшись на подушках, брати заплющили очі. Хотілося назавжди зберегти в пам'яті картину життєдайної, багатющої землі.

В Падуї вони відіслали охоронців додому, продали карету і решту шляху проїхали верхи на конях.

В дорозі брати Поло майже не розмовляли. Кожного обсіли думки, кожний намагався приборкати свої почуття.

Тихого, сонячного вечора вони досягли Местре, залишили там коней і найняли барку для подальшого шляху.

Лагуна дихала їм в обличчя свіжим вітерцем.

БАТЬКО

Справи месера П'єтро Бокко складалися непогано. З другої ескадри венеціанських кораблів надходили добрі вісті. Попереду чекали нові торговельні успіхи. Тільки племінник завдавав мало радості – запроторити його в монастирську школу виявилося не так легко. Старий прокуратор, який по цей бік Великого каналу вів справи опікунства сиріт і захисту їхнього майна, одного дня відвідав Марко Поло і з подивом довідався, що хлопець не має аніякісінького бажання вступати до монастиря. П'єтро Бокко ж говорив йому зовсім інше. Правда, він переконався, що Марко дійсно намагався втекти з міста, однак за таку хлопчачу витівку ще не заганяють проти волі в монастир. Прокуратор відмовився поставити свій підпис під документом про зарахування хлопця в монастирську школу і навіть в одній з гострих суперечок з П'єтро Бокко заявив, що коли він дізнається про зловживання, яких припускається месер Бокко при здійсненні опікунства, то притягне його до відповідальності. Тепер він здогадувався, чому купець зажадав кинути спадкоємця за монастирські мури.

Під час цієї розмови месер П'єтро Бокко намагався зберегти привітний вираз на обличчі і виявити до старого прокуратора якнайбільше запопадливості. Але додому повернувся розлючений. Він і в думці не мав відмовлятися від свого наміру, але збагнув, що краще буде поки що не вживати ніяких заходів. Прокураторові було вже вісімдесят два роки, й ходили чутки, що цього року він складе свої повноваження. Таким чином, залишалося тільки одне – чекати.

Кінчався квітень. Після відвідин прокуратора ув'язнення Марко Поло стало не таким суворим. Правда, біля нього все ще чатував слуга, котрому було наказано не допускати до хлопця нікого чужого, і Марко не міг вільно блукати по місту, як робив це раніш. Одначе свідомість того, що він не такий уже й беззахисний перед своїм дядьком, сповнювала серце хлопця вдоволенням. Ще більше, ніж розмова з старим прокуратором, його схвилювала принесена Джованні звістка про те, що Паоло повернувся і живе тепер у рибацькому селищі на острові Лідо. Цілими днями Марко розмірковував, як би йому зустрітися з Паоло. Хотілося побачити свого старшого друга, почути його тихий, сердечний голос, поплавати з ним, як раніше, по лагуні. Але саме тепер не можна було давати месеру П'єтро Бокко жодних підстав для звинувачення в непослуху. Погрози дядька примусили хлопця бути обережним.

Каштан на подвір'ї перед кімнатою Марко стояв весь у цвіту. Хлопець сидів біля вікна, схилившись над книжкою. Джіаніна запалила свічки й пішла готувати вечерю. Було приємно відчувати, що вона тут, поблизу. Скільки разів в години його самотності Джіаніна допомагала йому добрим словом.

Хлопець сидів, тримаючи на колінах книжку, і чекав, поки повернеться Джіаніна, щоб при світлі свічок перекинутись з нею кількома словами. Раптом його вухо вловило надворі важкі кроки і чоловічі голоси. Незнайомці зупинились перед парадними дверима.

Марко насторожився. Він почув, як відчинилися двері. Один чоловік вступив досередини, другий пішов геть. Марко підвівся і намацав кинджал. Хто б це мав бути такої пізньої години? В душі його раптом ворухнулась надія. Може, прийшов Паоло? Судячи по важких кроках, це й справді міг бути він. Марко радісно кинувся до дверей, відчинив їх і вже хотів вигукнути: «Паоло!», але слово завмерло в нього на вустах.

До кімнати зайшов високий, засмаглий чоловік. Він оглянувся навколо, ніби чогось шукаючи, врешті спинив свій погляд на Марко і довго дивився на нього. На його обличчі проступив вираз подиву, як у людини, котра побачила щось незрозуміле і водночас всім серцем бажане, однак не може збагнути, чи те, що вона бачить, – дійсність чи сон.

До кімнати зайшла з вечерею Джіаніна, поставила її на стіл і знову вийшла. Марко не помітив її. Трапилось щось дивне. Посеред кімнати стояв чужий чоловік з чорною бородою, в запорошеному дорожньому вбранні. Але що нагадують йому ці великі очі, вуси, лоб, ці зморшки, що пролягли од вилиць до куточків рота?

Свічка почала чадіти. «Треба вкоротити гніт», подумав Марко і, так, наче перед ним нікого й не було, пішов через кімнату.

Чужинець стежив за кожним рухом юнака. Нарешті він спитав:

– Як тебе звати?

Ті слова розвіяли чари. Чужоземець говорив зовсім не так, як говорять венеціанці.

– Спершу ви скажіть, хто ви такий! – войовниче промовив Марко. – Що вам треба від мене?

– Я Ніколо Поло! – сказав незнайомець, і на його обличчі промайнула тінь нетерпіння. Марко помітив її, він взагалі помічав у цю мить усе, тільки його думки переплутались.

– А я саме читав! – невлад мовив він. – Мене звати Марко.

– Марко Поло! – ніби сам до себе промовив гість, і потім голосніше спитав: – Ти не радий, що повернувся твій батько?

В Ніколо защеміло серце. Він здогадувався, що відбулись якісь зміни, хотів і водночас боявся спитати про дружину. Перед ним стояв його син, юнак з рисами свого батька, стрункий, високий, трохи похмурий від постійних роздумів.

Ніколо обняв сина.

– Я твій батько, – сказав він. – Поглянь на мене!

Марко притулився обличчям до запорошеної одежі і почав говорити щось незрозуміле для батька – слова, в яких відчувались заразом подив, нетерпіння, радість, задоволення і гордість. Раптом він відхилився від батька і сказав:

– Тепер П'єтро Бокко не зможе робити зі мною все, що схоче. Я знав, що ви обов'язково повернетесь, тату.

І, вимовивши ці слова, Марко чомусь подумав про матір, поховану на кладовищі Сан-Міхеле. Почуття довіри до чужинця, який виявився його батьком, поступилося місцем внутрішній порожнечі, і та порожнеча вмить загасила усе інше.

– Мама померла, – сказав він. Хотів додати «тату», щоб приглушити цим біль, однак не зміг. Згадав, як мати з німим докором говорила про море, про кораблі й про далекі принадливі береги, і зрозумів, що її мовчазний докір стосувався і цього чужинця, котрий стояв перед ним – його батька.

– Ліонора померла, – беззвучно мовив Ніколо Поло.

– Її поховали на кладовищі Сан-Міхеле… тату!

– Я піду в свою кімнату… Пришли дівчину, хай постелить мені, я дуже втомився… Після чотирнадцятирічних мандрів справді можна втомитися. Ти кажеш, вона похована на кладовищі Сан-Міхеле? Гаразд, ну, я пішов…

Марко побачив на батьковому обличчі біль. Нікому б іншому не впав він у вічі. Але син побачив його. І йому здалося, ніби батько зачинив перед ним двері до свого серця.

Прямо, не горблячись, батько вийшов з кімнати. Марко поклав на місце книгу. Пахло горілим гнотом. Марко зайшов на кухню і сказав Джіаніні:

– Повернувся мій батько… Він утомився… Ти повинна зрозуміти це: чотирнадцять років він їздив по світу. Завтра підеш до Джованні і скажеш, що повернувся мій батько. Тепер усе буде добре.

Цієї ночі Марко майже не спав. Зустрівши вранці на сходах свого наглядача, він сказав йому:

– Я більше не хочу вас тут бачити. Ідіть до мого дядька і передайте йому це!

Батько ще спав. Марко кілька разів тихенько прокрадався під двері, сподіваючись вловити бодай найменше шарудіння. Нарешті він почув якийсь шум, однак зайти не наважився. Може, він і відчинив би двері, коли б знав, що постіль у кімнаті була не зім'ята, а батько до ранку просидів біля столу, спершись головою на руки.

Тимчасом слуга месера Бокко чимдуж подався до свого пана й передав йому слова племінника. Месер П'єтро Бокко тільки й ждав цього. Замкнувши склад, він одразу ж пішов до Марко, обдумуючи по дорозі, яким би чином спровокувати хлопця на нові непродумані вчинки.

Марко зустрів його з холодною привітністю і, перш ніж дядько встиг промовити завчену фразу, сказав йому таке, що той аж оторопів з подиву:

– Дядьку, вчора ввечері повернувся мій батько. Він буде радий вітати вас.

Не дослухавши речення до кінця, месер Бокко вже знав, що це не вигадка племінника. Мозок його гарячково працював.

– Де він? – спитав месер Бокко, насилу ховаючи своє збентеження.

Марко показав рукою на двері, однак у ту ж мить збагнув, що буде погано, якщо дядько перший поговорить з батьком. Та було вже пізно. П'єтро Бокко, навіть не глянувши більше на племінника, вибіг з кімнати.

Розмова Ніколо Поло з шурином тривала дуже довго. Марко схвильовано ходив по кімнаті, кілька разів виходив у коридор, намагаючись підслухати, про що говорять дядько з батьком.

Джіаніна принесла йому сніданок.

– Піди до них! – сердито сказала дівчина. – Він, певно, говорить про тебе тільки погане.

Однак Марко тільки знизав плечима.

– Ти гадаєш, що батько йому повірить? – мовив він і глузливо посміхнувся. – А якщо він і справді вірить йому більше, ніж мені, то нічого вже не вдієш… – Навіть розмовляючи, Марко напружено прислухався до кожного звуку в коридорі.

П'єтро Бокко пішов од них аж в обідню пору.

Марко чекав, що буде далі. Тиша, яка завжди панувала в будинку, сьогодні була нестерпною. Ніколо Поло звелів принести їжу до себе в кімнату. Він жодним словом не виявляв бажання побачити свого сина.

– Висипав на стіл цілу купу блискучих камінців, – розповідала Джіаніна хлопцеві, – і стоїть перед ними, немов заворожений.

– Не кажи ще Джованні, що повернувся мій батько, – попросив Марко.

Джіаніна похитала головою і сказала, що вона й на думці не мала їхати сьогодні в Мурано.

Служниця Марія навшпиньки пройшла по кімнатах. Марко важко було бачити її радісне обличчя.

Вітер періщив дрібним дощем по вікнах. Потім знову визирало з-за хмар сонце, спалахувало діамантами на краплинах і жадібно випивало їх.

Марко кілька разів без діла проходив коридором в інші кімнати, хоч йому туди й не треба було. Адже батько кожної хвилини міг вийти од себе і покликати його. Що ж, він не дуже поспішатиме на його поклик.

Та двері не відчинялись. Ніколо Поло сидів біля столу і, поклавши голову на руки, міцно, спав. Втома, нарешті, здолала його, витіснивши з голови всі важкі думки.

– Тебе гукає батько! – сказала раптом Джіаніна.

Марко почервонів. Він ще на кілька хвилин затримався біля столу, гортаючи книгу, але вже не бачачи її. Слова Джіаніни ніби луною відбились у нього в серці: «Тебе гукає батько». Марко зовсім втратив відчуття часу. Можливо, зараз ранок, а може, й обідня пора. Нарешті батько згадав про нього. Марко поставив на полицю книгу.

– Ну, тепер тут усе в порядку, – мовив він. Ніколо Поло сидів біля столу.

Вони глянули один на одного.

«Він дуже схожий на мене, – подумав батько, – напевно, в молоді роки я був точнісінько таким».

«Він схожий на розбійника, – в свою чергу подумав син. – Отаким і я буду колись».

На обличчі Ніколо Поло з'явилась посмішка.

– Я добряче заснув після відвідин П'єтро Бокко і нічого не чув. Ну, давай поговоримо. – Він не хотів зізнаватись собі, що ясні, запитливі очі сина викликають у нього неясне почуття остраху, – Дядько розповів мені, що ти був справжнісіньким бродягою, – сказав він різкіше, ніж сам того бажав.

Марко нічого не відповів йому.

– Ти пропускав заняття, цілими днями блукав десь з дітьми ремісників. Він сказав також, що ти завдавав дуже багато прикростей своїй матері… Це правда?

– Правда, – відповів Марко, йому здалось, що всі його надії були даремними. – Це так… Але він хотів заперти мене в монастир. – Хлопець похмуро дивився поперед себе.

– Месер Бокко сказав мені, що просто не знав, як з тобою бути…

– У нього недобрі очі, – заперечив Марко. – Він тримав мене, немов бранця… – Гнів розв'язав хлопцеві язика. – Можете спитати Паоло, або капітана Матео, або Джованні! – Його обличчя палало від хвилювання, і слова швидко злітали з вуст. Він щиро казав усе, що спадало йому на думку. Нарешті він міг говорити, не боячись, що його не зрозуміють. Батько сидів перед ним, і по його мовчазній зосередженості й по ледь вловимій посмішці Марко здогадувався, що він пройнятий до нього співчуттям і теплотою.

Ніколо Поло, чоловік розумний, збагачений життєвим досвідом, умів з першого погляду розрізняти правду від брехні. Він схвильовано встав з свого місця, обняв сина за плечі і підійшов з ним до вікна. Ось він, нарешті, знову дома. Поруч стоїть його син, котрий зріс без належного догляду. В ньому живе – батько відчув це по його схвильованій розповіді – багата фантазія, але він не позбавлений і здорового глузду, з допомогою якого уміє тримати свої мрії в руках.

Ніколо Поло глянув на подвір'я і на сусідні будинки. По небу пливла сіра хмарина. Пустотливий вітер підхопив її і почав шматувати, аж доки сірі барви не поблякли й не злилися з кольором неба.

– Ти хотів податися в Дамаск? – спитав батько. – Лише для того, щоб врятуватися від монастиря?

Марко замислився, шукаючи в думках найповнішої відповіді.

– Мені завжди хотілося вирушити в чужі краї, геть звідси. Це засмучувало маму. Вона сердилась, коли я казав про свої наміри… Я сподівався зустріти вас.

Того ж дня Ніколо Поло поїхав з сином на кладовище і відвідав могилу дружини. Повернулися вони додому тільки пізно ввечері. Батько був мовчазний, заглиблений у свої думки. Їх чекав Мафіо Поло. Кремезний, добродушний, гомінкий, він немов заповнив собою усю кімнату. Дізнавшись, якої тяжкої втрати зазнав брат, він вирішив нізащо не залишати його на самоті з гіркими думками.

Марко одразу ж відчув прихильність до дядька, тим паче, що той, бажаючи розважити брата, охоче відповідав на запитання племінника і весело описував пригоди, яких вони зазнали при дворі великого хана.

Марко був ладен слухати дядька до ранку. Спати він пішов аж ген за північ.

Мафіо й Ніколо Поло ще довго радились, що їм робити далі. По дорозі від папського нунція в Венецію вони твердо вирішили розповісти про свої дивовижні пригоди лише небагатьом найближчим друзям. Теобальдо ді-Вісконті пообіцяв їм повідомити, чи посилатиме він до великого хана вчених людей, чи ні. Напевне, братам Поло доручать очолити цю нелегку мандрівку.

Мафіо Поло вже минуло сорок п'ять років, але він мав чудове здоров'я і був готовий вдруге вирушити в дорогу.

Але що збирається робити його брат? Ніколо думав про розмову з сином. В жилах хлопця текла неспокійна кров батька і дядька. Для нього мандрівка була б здійсненням найзаповітніших бажань. Та чи не надто молодий він для такої небезпечної справи? Батько згадав татарського офіцера, який мав супроводити їх, але після дводенної мандрівки тяжко захворів, згадав про нестерпну спеку, про верблюдів, які байдуже брели пустелею повз білі скелети, що траплялись на жовтому піску, про напад у горах, який мало не коштував їм та їхнім охоронцям життя, про тисячі небезпек, які скрізь чатували на них.

– Він ще надто молодий, – сказав Ніколо братові. Раптом двері тихенько відчинилися, і до кімнати зайшов Марко в нічній сорочці.

– Пробачте, тату, – сказав він. – Я хочу щось запитати дядька.

Брати весело глянули на нього. Але Марко серйозно запитав:

– Дядьку, ви казали, що кожен, хто наближається до великого хана, мусить цілувати перед ним землю.

Мафіо ствердно кивнув головою.

– Ви теж це робили?

Мафіо засміявся.

– Звичайно! Не могли ж ми бути неввічливими.

Наморщивши чоло, Марко вийшов з кімнати.

– Він трохи замолодий, – сміючись, мовив Мафіо, – але душа в нього не з лопуцька.

Поки Марко жив під владою месера П'єтро Бокко, йому здавалося, що дні тягнуться старечою ходою. Тепер вони спливали, як вода в сріблястому струмку, що тече по розкішній красивій місцині. Знову, як і колись, Марко, Джіаніна та Джованні в недільні дні блукали по острову. Про минуле вони майже не згадували. В них тільки й розмови було, що про майбутню велику подорож Марко. Тепер це вже була не якась там нездійсненна мрія. Ніколо Поло сказав синові, що візьме його з собою, коли дядько погодиться на це. Зрозуміло, Марко в ту ж мить кинувся до Мафіо і без особливих зусиль переконав його, що ніяк не можна відмовлятися від такого цінного помічника.

Тепер у житті Марко з'явилася ясна мета. Проминуло літо, осінь, і настав новий рік. Марко завжди був з батьком і Мафіо, коли вони займалися своїми торговельними справами. Це дало йому змогу глибше познайомитися із мистецтвом торгівлі й одержання зиску. Два рази на тиждень він, за бажанням батька, відвідував школу, в якій учені й сенатори навчали учнів, переважно з багатих і родовитих сімей, світських наук – математики, астрономії, географії, вчення про державу та іноземних мов. Марко вчився добре. Знав, що ці знання стануть йому не раз у пригоді під час їхньої великої подорожі.

Якось увечері Ніколо Поло покликав до себе сина. Це анітрохи не здивувало Марко. Останнім часом вони частенько сиділи разом у батьковій кімнаті. Ніколо й Мафіо розповідали про дивовижні пригоди в країні великого хана, а Марко – про матір і про все, що його хвилювало. Брати вже знали, як ставився до хлопця месер Бокко, і тому рішуче відхиляли його намагання зблизитися з ними. Марко не розповів їм тільки одного: про замах, вчинений на нього влітку 1268 року. Він і сам не розумів, чому досі мовчав про це.

Не дуже радісно було на серці в Мафіо й Ніколо, коли вони звеліли служниці покликати Марко. Обоє прийшли до висновку, що Марко виховується не так, як слід. Вони виконували найменше його бажання і прямо-таки танцювали під його дудку. Особливо не подобалася їм дружба хлопця з дітьми ремісників.

Хлопець весело ввійшов до кімнати, його трохи здивувала серйозність батька і дядька, однак це не зіпсувало його настрою. Він чемно вклонився і сказав:

– Ось і я.

Мафіо й Ніколо вирішили про себе, що на такого ввічливого хлопця, як Марко, не можна сердитись. Їхні обличчя трохи проясніли. Мафіо глянув на Ніколо, той, у свою чергу, подивився на Мафіо. Адже вони так і не домовились, кому першому звертатись до хлопця.

Дядько відкашлявся і… промовчав. Хіба йому належить говорити першим? Зрештою, не він же батько, а Ніколо.

– Що ви хочете від мене, тату, і ви, дядьку? У вас такий дивний вигляд, – сказав Марко.

– Нам треба з тобою серйозно поговорити, – мовив Ніколо. – Сину мій, так далі тривати не може. – Батько нахмурився.

Марко здивовано дивився на старших. Що трапилось? Чи не одержали вони поганої звістки? На обличчі хлопця не лишилося й сліду од веселості. Може, йдеться про їхню подорож?

Хлопцеві не довелося довго чекати пояснення.

Ніколо заговорив з сином розважливо, як говорять з молодшим товаришем. Він заявив, наголошуючи на своїх словах, що ні брат, ні він не потерплять більше тісної дружби Марко з дітьми ремісників. Марко ще ніколи не замислювався над цим. Та й хто б міг наштовхнути його на таку думку?

Хлопець довго щось обмірковував. Останнім часом він щиро полюбив батька й дядька і завжди слухався їх. Однак цієї вимоги Марко не міг виконати. Треба переконати їх, що вони діють несправедливо. Доки Марко житиме у Венеції, він не перестане товаришувати з Джованні і Джіаніною – надто багато пережили вони разом, і ці події міцно зв'язали їх між собою.

Раптом йому пригадався напад, який колись учинили на нього в провулку за базаром. Хіба ж тоді не Джованні врятував йому життя, сміливо кинувшись на незнайомця? Тепер він знав, що відповісти батькові.

– Тату, ви не знаєте, що Джованні врятував мені життя? – спитав Марко і з задоволенням помітив збентеження на обличчях Ніколо й Мафіо Поло.

– Якийсь злочинець хотів убити мене кинджалом. Тоді Джованні, як кішка, кинувся йому на спину. Якби не він, то я б давно не був живим. А ви забороняєте мені зустрічатися з ним.

– Про що це ти говориш? – різко спитав Ніколо Поло. – Ану, розказуй усе!

Марко обережно, щоб, бува, хвилюючись, чого не наплутати, почав свою розповідь.

Ніколо Поло, схопившись з свого місця, швидко ходив по кімнаті. Мафіо сидів біля столу, стиснувши кулаки.

– Тобі треба було сказати нам про це раніше, – мовив Мафіо.

– Йди спати, сину, – звелів батько, намагаючись стримати хвилювання. – А з месером П'єтро Бокко ми ще поговоримо, так поговоримо, що він запам'ятає нашу розмову на все життя.

Про заборону їздити на острів Мурано не було більше й мови. Марко пішов спати. Він бачив, як розхвилювались батько й Мафіо, і це трохи непокоїло його, однак у глибині душі хлопець був задоволений, що зумів заступитися за своїх друзів.

Ніколо й Мафіо Поло ще довго сиділи й розмовляли.

Невдовзі вони запросили до себе Паоло, який раз уже приходив до них. Брати розпитали його про замах, але Паоло розповів їм те саме, що вони чули від Марко. На жаль, він не міг повідомити нічого такого, що дало б їм підставу звинуватити месера Бокко у замаху на життя Марко. Але й почутого було досить, щоб переконати братів у вині П'єтро Бокко. Вони вирішили при першій-ліпшій нагоді поговорити з ним начистоту.

Вже більше року брати Поло жили у Венеції, з нетерпінням чекаючи звістки від Теобальдо ді-Вісконті. Нестримне бажання вирушити в дорогу не давало їм спокою, але, мабуть, чи не найбільше за всіх хвилювався Марко. Хоч Мафіо й Ніколо розповіли лише небагатьом близьким друзям про все пережите ними, серед купців скоро стало відомо, що брати привезли з собою великі багатства. І ось одного дня до них з'явився шановний шурин П'єтро Бокко, справи якого йшли не так добре, як він того хотів. Він вирішив попросити у своїх родичів великої позички для вигідної торговельної угоди.

Мафіо, старший у сім'ї Поло, прийняв його з непроникливим обличчям і запропонував сісти. П'єтро Бокко хотів було одразу ж розпочати люб'язну розмову, однак Мафіо помахом руки спинив його. Він устав, підійшов до дверей і наказав служниці покликати Ніколо.

Потім знову сів і з байдужим виглядом попросив месера Бокко трохи потерпіти. Обмінюючись незначними словами, вони чекали Ніколо. Нарешті той прийшов і стримано привітався з гостем.

Месер Бокко почав розмову. Він розсипав компліменти братам Поло за вміння, з яким вони вели свої торговельні справи після такої тривалої відсутності. Брати лише вряди-годи озивалися якимось коротким реченням, а більше слухали.

«Марко казав правду, – думав Ніколо Поло, – в цієї людини холодні очі. Вони свідчать, що вся ця люб'язність – удавана». Спостережливість хлопця сповнювала батьківське серце гордістю.

Нарешті, після вмілого вступу, П'єтро Бокко перейшов до головного. Він просив братів Поло зробити йому маленьку послугу: позичити дві тисячі п'ятсот дукатів. Адже вони родичі. Ніколо Поло мовчав. Він думав про те, що почув від Марко й Паоло. Шкода, що немає достатніх доказів. Він грізно нахмурився.

Мафіо Поло встав і вийшов з-за столу.

– Ви просите в нас дві тисячі п'ятсот дукатів? – спитав він тоном, який примусив П'єтро Бокко насторожитися.

– А скільки ви заробили на своїй нічній контрабандистській операції? – спитав раптом Ніколо Поло. – Ви пам'ятаєте оті п'ятнадцять мішків солі?

Месер П'єтро Бокко зблід. Надто несподіваним був напад. Тимчасом Ніколо вже завдав йому другого удару.