Текст книги "Незвичайні пригоди Марко Поло"

Автор книги: Віллі Мейнк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 28 страниц)

ЖЕБРАК ПРИНОСИТЬ ЛИСТА

Чистим передзвоном сповнювали ранкову тишу дзвони собору святого Марка, скликаючи сенаторів і радників на засідання Великої ради. Коли завмер останній звук, двері до зали засідань в Палаці дожів зачинились. Того, хто запізнився, не впускали. В цьому році Велика рада складалась лише з 318 членів. Власне, за конституцією міста їх мало бути 480, обраних дванадцятьма старшинами-виборцями з найродовитіших і найбагатших родин шести сестірій міста. Але старшини обрали лише 318 чоловік, воліючи усунути бідніші сім'ї.

Народ під час обрання уряду був позбавлений слова. Можновладного володаря міста – дожа – і сенат, який здійснював управління, обирали члени Великої ради. Двадцять сім родин посилали до Великої ради своїх представників, двадцять сім родин вирішували долю міста, двадцять сім родин боролися одна проти одної, зчиняли заколоти, вбивали небезпечних претендентів, двадцять сім родин прагнули просунути своїх представників у сеньйорію, до складу якої входили дож, шість його вищих радників і троє старших судових урядовців.

Чистими звуками сповнювали ранкову тишу дзвони собору святого Марка. Вельможні городяни сідали на мулів та коней або вирушали до Палацу дожів у розкішних барках.

Ворота Палацу були розчинені навстіж. Біля них зібрався цілий натовп жебраків. Зодягнені в лахміття, вони виставляли напоказ свої бридкі виразки. Коли через П'яцету проїжджав якийсь радник, вони оточували його, немов зграя голодних звірів, і не випускали з полону, поки той не кидав їм кілька золотих монет. Потім зчинялася запекла колотнеча, і часто траплялося так, що найслабші залишалися після цієї бійки на землі, сповнюючи повітря жалісним стогоном і плачем. Та нікому не було до них діла. Прочумавшись трохи, вони відповзали до набережної і там канючили милостиню у вантажників і моряків. Тисячі жебраків жили в могутній, квітучій Венеції, королеві північно-італійських міст.

Біля Понте дела паглія[5]5
  Понте дела паглія – Солом'яний міст (назва одного з мостів Венеції).


[Закрыть] та біля Палацу дожів стояли верхові коні сановників. Їх охороняли слуги.

Марко Поло вийшов з дому, привітався до якогось вельможного городянина, що саме проїжджав верхи повз нього, зиркнув мимохідь на балкон і швидко подався вулицею. Вчора ввечері, повертаючись в супроводі свого вірного Паоло від ченця Лоренцо, він одержав незвичайним способом листа. До нього підкрався якийсь жебрак, зодягнений в строкате ганчір'я з оксамиту, полотна та гаптованого золотом сукна, і потай від Паоло всунув йому в руки листа. В цьому листі хтось запрошував Марко з'явитися завтра вранці до невеличкої таверни, що містилася за площею святого Марка. Там він одержить важливе повідомлення. Він не повинен нікому показувати цього листа і має прийти на визначене місце сам.

Неприємне почуття закралося в душу Марко, коли він згадав обличчя жебрака. Він хотів уже повернутися назад і попросити Паоло, щоб той на деякій відстані Ішов за ним. Але незвичайність події захопила хлопця, і він, поклавши собі бути обережним, рушив далі. В глибині душі він сподівався дізнатися що-небудь про свого батька й дядька.

Таверна містилась в одному з глухих завулків за площею святого Марка. Про неї ходили недобрі чутки. Тут ночували клоуни й віщуни, лоточники й розорені комедіанти, жебраки і спудеї, які в мандрах від міста до міста заробляли кілька сольді на прожиття виступами перед публікою або якимось іншим способом. Траплялось, що ховалися тут на кілька ночей і матроси, які втекли з чужих кораблів. Але це ще були найпристойніші гості – жили вони здебільшого з чесної праці, хоч, звичайно, й серед них траплялися люди, котрих не лякала чужа кишеня і котрі були ладні за кілька срібних монет виконати найбрудніше завдання.

В таверні охоче призначали побачення й особливі нероби, так звані булі. Вони перебували на службі у високопоставлених осіб, котрі утримували їх і користувалися їхніми послугами. В таємній боротьбі за владу, яку провадили вельможні родини міста, застосовувались всі засоби. Досить було главі такої родини кивнути булі, як той починав діяти.

Поліція рідко втручалася в справи таверни, знаючи, що високе начальство не схвалює надто суворих заходів.

Одначе інколи до таверни з'являлись і поважні гості, котрими неабияк пишався хазяїн. Так час від часу сюди заходив вельмишановний писар арсеналу Луїджі Фаріно. В задній кімнатці він попивав вино і про щось таємниче розмовляв з господарем. Якраз учора він відвідав таверну. Правда, він забіг не надовго і навіть не скуштував вина, а лише перекинувся кількома словами з хазяїном і, намагаючись не впадати нікому в вічі, одразу пішов геть.

В багатоголосому гаморі Марко й не почув, коли затих дзвін на дзвіниці. Він пробивався крізь захаращений людьми рибний базар. Натужуючи до краю голос, торговці пропонували каракатиць, осьминогів, лангустів, каламаретті, цілі гори крабів, великих і маленьких риб найдивовижнішої форми. Повітря було напоєне запахами моря, болота й морських водоростей. Служниці, закуповуючи продукти для своїх панів, галасливо торгувалися з продавцями. Двоє монахів-францісканців в грубих коричневих рясах, ні на кого не дивлячись, посувалися крізь людський натовп; їхні ноги в сандалях були сірі від куряви.

Марко весело простував через Понте дела паглія повз мулів і коней радників міста до П'яцети. Враз йому захотілося їсти, і він купив собі кілька смачних смажених каштанів.

Неподалік, в каналі Сан-Марко, стояли кораблі, вичікуючи припливу, який дав би їм змогу вийти в море. На їхні» щоглах гордо маяли прапори з золотим зображенням лева, що мав набожне обличчя святого Марка. Немов червона труна, завмерла між ними каторжна галера – в'язниця для тих, хто вчинив злочин, відбуваючи морську службу в Венеціанській республіці.

Вітер ніс прохолоду і надував коричневі, сірі й жовті вітрила рибацьких, митних та поліцейських барок.

Життя на воді геть заполонило Марко, йому здавалося, що вітрила погойдуються над хвилястою блискучою гладінню каналу, немов крила птахів. До його слуху долинув тремтячий голос: «Я старий бідний чоловік. О пане, будьте ласкаві, дайте мені що-небудь! Я ще й досі не мав крихти в роті, благородний пане. Дайте що-небудь, бо я помру з голоду!» Жебрак, зодягнений у лахміття, благально простягав до хлопчика руку. Марко віддав йому каштани, які ще лишилися в нього,

1 в нагороду за це отримав тисячі подяк та побажань довгого життя і безумовного раю на небі.

На світі не було іншого міста, такого як Венеція. Марко ніколи не виїжджав далі Фусіно, Местре й Падуї, але серцем він відчував, що Венеція – це щось неповторне, дивовижне, діамант серед інших міст, осяяний яскравим золотим світлом і вкритий похмурими, грізними тінями, могутнє, здорове, безмежно багате і безмежно бідне місто, котре любили і боялись, місто, в яке вгризалося море, як бобер у дерево, місто, котрому море служило, як диявол, що засипає його золотом і мармуром, міддю і блиском і при цьому зловтішно потирає руки, бо знає, що всі ті багатства одного дня знову будуть принесені йому в жертву. Але зараз Венеція жила, зараз вона розквітала, як юнак, що вступив у вік змужніння і, обдарований усіма дарами природи, являє собою неперевершений взірець краси і могутнього життя.

Три маври, слуги молодого месера Моросіно, пройшли повз Марко. На них були багаті й строкаті лівреї, неначе мозаїка в соборі святого Марка і в Палаці дожів.

Жебрак, який передав напередодні Марко лисі а, був зодягнений у лахміття, прошите золотими й срібними нитками, бідне і водночас барвисте, як саме життя на каналах, провулках і площах.

Паоло, вірний слуга Марко, непомітно йшов слідом за ним. Раптом він звернув увагу на хлопця, що хутко пробіг повз нього. Чи це не Джованні? Чи це не той друг Марко з Мурано?

– Джованні! – здивовано вигукнув Паоло. – Джованні, куди ти поспішаєш?

Хлопець спинився. Побачивши Паоло, він підбіг до нього і схвильовано промовив:

– Паоло! Добре, що я тебе зустрів! Ти не знаєш, де Марко? Мені треба негайно поговорити з ним! Невже ти не знаєш, що трапилось?

Паоло обняв Джованні.

– А що трапилось? Чому ти такий схвильований? Поглянь, онде твій друг Марко. Але він не повинен знати, що я йду слідом за ним…

Та коли Паоло показав на площу, де щойно стояв Марко, там уже нікого не було.

– Де ж він подівся, Джованні? – безпорадно спитав слуга.

– Онде завернув на базар. Ходімо, Паоло!

Вони почали швидко пробиватися крізь море жебраків, торговців і злодіїв, які заповнили П'яцету. Джованні хутко проскочив уперед, і йому вдалося помітити, що Марко завернув у якийсь вузенький провулок. Джованні і Паоло вражено перезирнулись. Але раптом їх охопив страх: чи не загрожує Марко якась небезпека? Джованні навіть забув, чому він, немов ошпарений, біг з Мурано аж на острів Ріальто.

Коли друзі, нарешті, досягли провулка, вони з великим полегшенням побачили, що Марко неквапом походжає взад і вперед, немов когось вичікує.

В кінці провулка стояв укритий соломою кам'яний дім. По чавунній змії над дверима можна було здогадатися, що це таверна.

– Я залишусь тут, – тихо сказав Паоло. – Марко не повинен знати, що я йшов назирці за ним.

В цю мить пробило дев'яту годину ранку.

З таверни вийшов середнього росту жилавий чоловік, спокійно озирнувся навкруги і котячим кроком попрямував до Марко.

– Марко! Марко! – вигукнув Джованні і щосили помчав до свого друга.

Чоловік уповільнив крок. «Прокляття! – буркнув він крізь зуби. – Що треба цьому горбуну?» його рука в кишені стиснула кинджал.

– Джіаніна зникла! – сказав Джованні. – З учорашнього дня ніхто її не бачив. Жодна душа не знає, що з нею трапилось.

– Джіаніна зникла? – здивовано перепитав Марко.

– Ану забирайся звідси геть, горбата жабо! – закричав чоловік, який саме підійшов до хлопців, і так пхнув Джованні в груди, що той аж поточився до стіни.

Марко стояв, ніби паралізований, і непорушним поглядом дивився на Джованні, який скривившись од болю, опускався під стіною на землю. Зникла Джіаніна? Ця фраза заполонила всі думки Марко.

В руці чоловіка блиснув кинджал.

– Марко! – закричав Джованні. Відштовхнувшись ногами від стіни, він немов кішка плигнув, кинувся незнайомцеві на спину і вчепився йому в волосся. Це дало змогу Марко ухилитись від удару. Чоловік упав на землю, миттю скинув з себе Джованні і знову схопився на ноги.

– Ох ти ж, собака! – вигукнув Паоло. Почувши крик Джованні, він побіг до хлопців.

Залишивши долі кинджал, чоловік дременув вулицею і хутко зник за рогом. Паоло погнався за ним.

– Ходімо, – сказав Джованні. – Тобі треба негайно зникнути звідси! – Марко завагався, але товариш узяв його за руку і потягнув за собою.

– Ми вже тут не потрібні, – переконував Джованні. – Паоло й сам упорається із злочинцем. Тобі треба зникнути, Марко!

Джованні підняв з землі кинджал і повів друга геть Неподалік від базару вони спинилися, щоб зачекати Паоло. Тут, серед людей, вони трохи заспокоїлись. Здавалось, тільки тепер Марко остаточно прийшов до тями.

– Яке щастя, що ти прийшов, Джованні! – сказав він. Хлопець здригнувся від жаху, згадавши спотворене люттю обличчя чоловіка, який кинувся на нього з кинджалом. Ще трохи, і був би кінець: ніколи б він більше не поїхав у Мурано, ніколи б не побачив звабливої сяючої усіма небесними барвами лагуни, його задерев'яніле, закривавлене тіло лежало б серед брудного завулка. Але Джованні врятував його. Якимсь чудом з'явився він у найтяжчу хвилину.

– Джованні, ти кинувся йому на шию, як стріла. Справді, як стріла!

Очі Джованні заслали сльози. Він ніби не чув слів товариша. Злочинець назвав його горбатою жабою.

– Але що ж сталося з Джіаніною? – спитав Марко і поклав руку на плече товаришеві. – Джованні, що ти там говорив про Джіаніну?

Та Джованні ніби не чув його. В ньому раптом прокинувся страх за Паоло.

– Треба допомогти Паоло. Скоріше, Марко! Хлопці побігли назад і зустріли біля таверни Паоло.

Він важко дихав, обличчя його лисніло від поту.

– Втік, негідник! – вигукнув він. – Я його більше не бачив. Дременув, як чорт. Ходімо скоріше звідси.

– Добре, Паоло, що ти знову з нами, – сказав Марко, обнімаючи його.

– Ох і перелякався ж я, коли той негідник кинувся на вас, – мовив Паоло, витираючи з лоба піт.

Джованні обережно обмацував свою праву руку, якою вдарився об стіну.

– Ти забився? – стурбовано спитав його Марко.

Джованні заперечливо похитав головою. Вони сіли на якусь кам'яну лавку.

– То оце той лист, що завів вас у кляту дірку? – спитав Паоло. – Цікаво! – Тримаючи своїми грубими пальцями папірець, він задумливо роздивлявся ретельно виписані літери. Марко прочитав листа і розповів, як він потрапив йому до рук.

Але тепер уже їх турбувало інше. І Марко і Паоло приголомшила звістка про зникнення Джіаніни.

– Ми повинні розшукати її, – сказав Марко. – Негайно!

– Де ж вона може бути? – спитав Паоло і безпорадно глянув на хлопців.

ВЕДМІДЬ-ТАНЦЮРИСТ

Вже кілька днів не випадало жодної краплини дощу. Осяяна яскравим літнім сонцем дорога в Падую була ніби мертва. Проїхала карета, запряжена двома баскими кіньми з стайні дожа і зняла хмару куряви, яка поволі осідала на траву обабіч дороги.

На невисокому згірку неподалік від шляху стояла маленька капличка. Перед кованими дверима її сиділа Джіаніна і згаслим поглядом проводжала карету. Курява обгортала її, набивалась у ніздрі і вуха, осідала на волоссі, що пасмами спадало на обличчя, ятрила очі.

Ніч дівчина провела в клуні. Пізно прокинувшись, вона вмилася над маленьким струмочком і знову вирушила в дорогу.

Жінки, що гребли сіно, дали їй вина, хліба, козячого молока і поцікавились, чому вона сама і зовсім не злаштована в дорогу мандрує шляхом. Джіаніна відповіла їм, що прямує в Падую до дядька, але про свою втечу не промовилась жодним словом.

Ніколи вона не повернеться до месера Кельзі. Джіаніна обіперлася спиною об гарячу стіну каплиці і протерла закурені очі. Вона втомилася, і їй дуже хотілось лягти де-небудь у затінку й поспати. Але треба йти далі, бо вирішила попрохатися на ніч у якому-небудь селі неподалік від Падуї і наступного ранку дістатися до міста.

Повз неї повільно проїхав запряжений волами віз. Селянин, звісивши через полудрабок ноги, клював носом. Вдалині маячіли хати села. Джіаніна, немов у напівсні, відійшла від порога каплиці і вклалася в затінку під муром. Їй хотілось заснути й забути все, що завдавало їй болю. Незабаром вона вже спала. Дивлячись на неї, важко було здогадатись, які неспокійні сни заполонили її.

Шляхом до каплиці наближалася дивна група. Попереду літній, бадьорий ще чоловік, бідно зодягнений, з засмаглим, зморшкуватим обличчям та чорною, посрібленою бородою, тяг візок. На голові в нього був жовтий капелюх з розкішним пером. Його сміливе циганське обличчя та орлиний ніс свідчили про те, що родом він не з Італії. На плечі в нього сиділа маленька мавпа, вбрана в червоні оксамитові штанці і жовтий піджачок.

– Ну, Геркулес, ти ще можеш іти? – обернувшись назад, спитав чоловік. – Жарко сьогодні, старий мій друже, га? Зачекай, онде біля тієї каплиці ми спочинемо.

Геркулес, рудий, заввишки з людину ведмідь з сумними очима, похитав головою так, наче зрозумів слова свого хазяїна.

Старий знову взявся за дишло візка, котрий скоріше можна було б назвати просто кліткою на колесах, і сіпнув за вірьовку, спонукаючи ведмедя рушати далі. Геркулес втомлено потюпав поряд з ним. На товстих залізних штабах клітки бряжчав замок, мавпа вправними рухами виловлювала бліх.

Біля каплиці маленький караван спинився.

– Ну, Геркулес, я тебе трішечки відпущу на волю. Будь розумним, не відходь далеко. Зараз я приготую їсти. А з тебе, Піпіно, ми скинемо штанці, – звернувся він до мавпи. – Ти будеш прив'язаний, а то ще забіжиш кудись.

Піпіно аж заплигав од радості, що позбувся обтяжливих штанів.

Поки старий діставав з клітки харчі, Геркулес, оббігши каплицю, вражено спинився перед дівчинкою, яка лежала на траві. Радісно забуркотівши, він нахилився до її обличчя і обнюхав його своїм мокрим носом.

– Що там таке, Геркулес? – спитав його старий.

Пробуджена так несподівано від сну, Джіаніна розплющила очі і здивовано глянула на руду, волохату морду. В першу мить їй здалося, що це ще сон. Та коли Геркулес випростався на ввесь свій велетенський зріст і, скоряючись якомусь внутрішньому потягу, почав незграбно витанцьовувати перед нею, коли Джіаніна побачила траву, квіти, небо і почула голоси людей, які йшли дорогою, вона зрозуміла, що вже не спить. Дивно, але вона зовсім не злякалася цього велетенського звіра. Навпаки, її навіть розсмішили його рухи.

– Геркулес, що сталося? Я тебе не просив, а ти танцюєш! – Старий стояв біля каплиці і похитував головою. Але в цю мить він помітив Джіаніну, яка, звівшись з землі, сперлась на мур і відкинула з обличчя пасмо волосся.

– Он воно що! – вигукнув старий. – Та ти в мене справжнісінький кавалер! Ану, ходи сюди, їжа вже готова! А ти, моя маленька квіточко, – звернувся він до Джіаніни, – спиш отак одна-однісінька, коли вже давно день, і зовсім не боїшся мого Геркулеса? І не треба боятися його, він любить дітей.

Старий опустився біля Джіаніни на траву. Геркулес, понюхавши повітря, почвалав за каплицю, де на нього чекала їжа.

– Так, так, – вів далі старий циган, – Геркулес – розумна тварина. Моя Зусінка любила його, як брата. Вона була гарна, як волошка серед жита. – Старий задумливо дивився поперед себе.

– У вас була донька? – зацікавлено спитала Джіаніна. – Де ж вона?

– Ох, донечко, якби я міг тобі розповісти! Сумна історія. Відколи Зусінки немає з нами, щастя залишило нас. – Старий циган швидко зиркнув на дівчину.

– Дідусю! Розкажіть мені про неї! – попрохала Джіаніна, забувши своє лихо.

– Зусінка була маленькою чарівницею. Коли вона била в бубон, всі присутні кидались у танок. Отака вона була моя Зусінка. Коли вона збирала серед глядачів гроші, навіть найчерствіші серцем розкривали свої гаманці. Досить їй було сказати слово, і Геркулес, навіть втомлений, починав танцювати. Мені часто доводиться з ним лаятись, перш ніж він піде в танок. А от Зусінку Геркулес слухав з одного слова…

Джіаніна напружено прислухалася до монотонного голосу старого цигана, який час від часу кидав на неї запитливі погляди, немов хотів пересвідчитися, чи його слова досягають бажаної мети.

– Одного разу багатий, поважний пан, одягнений, немов султан, у шовкове, гаптоване вбрання, побачив, як танцює моя Зусінка. Він спинився, неначе заворожений, і впився в неї поглядом. О донечко моя, коли б ти знала мою Зусінку! В своїй червоній сукеньці вона була гарна, як принцеса з казки. Пан дав нам золоту монету, а Зусінку ласкаво погладив по щоці. Потім він одвів мене вбік і запропонував мені за Зусінку п'ятсот золотих дукатів…

– Звичайно, ви не погодились? – спитала Джіаніна, яка слухала старого, затамувавши подих.

– Та я б її не віддав і за тисячу дукатів, – відповів старий. – Але ж ти знаєш, як воно буває, коли багачеві що-небудь забажається. Одного дня моя Зусінка пішла по харчі і по воду для Геркулеса та Піпіно і більше не повернулася до нас. Я всюди шукав її. Мабуть, разів десять бігав скаржитись на багатія, аж поки вони мене не вигнали з міста. Добре, що не всипали мені ще п'ятдесят палиць. Кому яке діло до нещасної циганської дів-чини-сирітки?

Старий сумно дивився поперед себе. Цю історію він переказував уже тисячі разів, ввесь час додаючи до неї все нові й нові подробиці, доки, врешті, й сам повірив, що все було так, як він розповідав.

– А що це ти, квіточко моя, робиш одна-однісінька посеред шляху? – Він хитро подивився на неї. – У тебе такий вигляд, начебто тебе спіткало лихо.

Джіаніна, все ще під враженням розповіді про дівчинку циганку, не зразу зрозуміла його слова. Якесь неясне почуття підказувало їй, що не треба розказувати старому про своє горе. В цю мить до них знову підійшов ведмідь і привітно обнюхав руку дівчини, немов заохочуючи її, щоб вона погладила його. Джіаніна провела рукою по рудій шерсті звіра, і аж зраділа, почувши його вдоволене бурчання.

– Ти хороша дівчинка, – сказав старий. – Ти йдеш до своїх батьків?

Джіаніна сховала обличчя в шерсті Геркулеса.

– Ні, я не можу з'явитись додому, – схлипнула вона, забувши про обережність. – Ні, я ніколи не повернуся більше додому!

– Я так і думав, що в тебе якесь горе. Ти така ж гарна, як і моя Зусінка. Облиш плакати. Я ось тобі покажу ще нашого Піпіно.

Він узяв дівчинку за руку і підвів до візка.

– Це вся наша сім'я. Але з Піпіно будь обережною. Не встигнеш і оком моргнути, як він сяде тобі на голову і почне скубти за волосся. Та й бліх у нього, як піску на березі моря. Але коли ти погодуєш його кілька днів, він звикне до тебе… Геркулес буде ходити за тобою, мов слухняний песик… Ну, донечко, сядь і розкажи мені, чом ти не хочеш повертатися додому… Може, старий Ферко порадить тобі що-небудь путнє.

В Паоло було неспокійно на душі. Адже він пішов з хлопцями, не попередивши матері Марко. Але тепер уже було пізно. Вони прямували дорогою на Аквілею. Один рибалка з Местре сказав їм учора, що цим шляхом пішла якась дівчина, і, судячи з його слів, це була Джіаніна.

Всі троє були пригнічені. Перед ними лежала безконечна дорога з численними роздоріжжями й мостами, які перекинулись через струмки й річки.

Біля таверни, що стояла у затінку двох великих дерев, наші мандрівники спинилися. Марко зайшов досередини спитати про Джіаніну. Хазяїн привітно розповів йому все, що знав. Але й цього разу нічого нового вони не почули. Останніми днями сюди не заходила жодна дівчинка.

– Скільки шляхів перед нами! Де нам шукати Джіаніну? – сказав Паоло, запитливо дивлячись на друзів.

– Ми повинні її розшукати, навіть коли б довелося зайти на край світу, – відповів Марко. На серці в нього було неспокійно. Він турбувався за матір: адже вона не знала, куди він так раптово зник.

Обабіч шляху плелися по дерев'яних жердинах виноградні лози. Над полями лунав церковний передзвін. В небесній блакиті, що велетенським склепінням розкинулась над землею, біліли поодинокі хмарки, запалені по краях рожевим вогнем. На заході лежала Венеція, на сході розкривав свої обійми ліс, і в ньому зникала дорога.

Ліс дихнув на мандрівників свіжістю й п'янкими пахощами. Якась стара жінка, що збирала дрова, почувши їхні кроки, кинулась у затінок дерев. Ліс, лани і виноградники належали отцям церкви, які суворо карали за найменшу крадіжку дров.

– Ми вже другий день у дорозі, – сказав Паоло. – Скоро ніч, а нам ще не вдалося знайти жодних слідів. Повернемось назад, мій пане. Сеньйора не знає, де ми поділися. Вона хвора і буде турбуватися.

Марко промовчав.

– Паоло правду каже, – озвався Джованні. – Іти далі марна річ. Може, вона пішла в протилежному напрямку і зараз усе більше й більше віддаляється від нас. Ходімо, Марко. Повернемося до Венеції і поговоримо з батьками Джіаніни. А тоді знову вирушимо в дорогу.

Обличчя Марко залишалось замкнутим і непроникним. Ніхто не повинен бачити, які почуття хвилюють його. Розум підказував хлопцеві, що друзі мають рацію, але думка про те, що беззахисна Джіаніна десь блукає сільськими шляхами, можливо, навіть не маючи чого їсти і де спати, витісняла з його голови всі тверезі міркування.

«Може, Джованні правий? – думав Марко. – Що, коли вона подалася в Падую? Тоді кожен крок віддаляє нас від неї. Ми ніде не знайшли жодного сліду. Навпаки, все говорить за те, що вона йшла не цим шляхом. То чи ж варто йти до Аквілеї або ще далі? А мама? Що вона скаже, коли взнає про моє зникнення».

Нараз Марко боляче вразила думка: може, матері загрожує небезпека? Чом його хотіли вбити? І що мав значити таємний лист? Як він міг забути про це?

О мамо, люба мамо!

Дерева обабіч дороги чорніли, немов страшні велетні. Марко бачив перед собою широку спину Паоло, яка рухалася в такт ході. Поряд ішов Джованні, намагаючись не збитися з кроку. Раптом він зупинився і зачекав, доки Марко порівнявся з ним.

– А що, коли вона подалася в Падую? – спитав він.

– Та я теж думав уже про це, – нерішуче мовив Марко.

– Твоя мати боятиметься за тебе, Марко. І мій тато теж. Нам треба повертатися. У мене таке почуття, що ми обов'язково знайдемо Джіаніну. Може, вона де-небудь зовсім близько, і ми просто пройшли повз неї…

– Скоро вже вечір, – докинув Паоло.

Марко ще трохи для виду повагався, та коли Джованні й Паоло неквапом рушили назад тим самим шляхом, яким йшли сюди, він теж подався за ними.

Друзі прямували до Венеції. Залишивши ліс, вони вийшли у відкрите поле і з насолодою вдихнули тепле вечірнє повітря. Надія на врятування Джіаніни підганяла їх. Вони забули навіть про голод і втому. В лісових сутінках пошуки дівчини здавалися їм безнадійними, але зараз, коли вони вийшли на залитий золотим надвечірнім промінням простір, їхня віра зміцніла.

Тепер друзів уже не лякали численні роздоріжжя, які ще кілька годин тому збивали їх з пантелику. Перед ними виднілись принишклі хатинки села, ліворуч від якого на згірку височів замок. За опущеним підйомним мостом бігали дві мисливські собаки в рудих і білих плямах. Паоло, Марко й Джованні не зводили погляду з мурів, що оточували житлові приміщення і присадкувату сторожову вежу. Замок загрозливою примарою тяжів над красивим ландшафтом.

Паоло перший відірвав погляд від замка і вигукнув:

– Що це за дивне товариство он там на шляху? Чоловік у жовтому капелюсі! – Він приставив долоню дашком до очей, захищаючись від сліпучого вечірнього сонця. – І якась дівчинка з ними…

– Може, це Джіаніна? – сказав Марко.

– Джіаніна! – вигукнув Джованні і кинувся назустріч дівчинці.

За ним кинулись Марко й Паоло, і всі майже разом підбігли до дівчинки. Старий Ферко опустив дишло візка і, знявши свого жовтого капелюха, привітався з незнайомцями. По його обличчю ніхто і не помітив, якою небажаною була для нього ця зустріч. Напередодні ввечері він доклав немало зусиль, щоб умовити Джіаніну піти разом з ним, а тепер виявилось, що все було марним.

– Ось де ти, Джіаніна! – сказав Джованні. – А ми тебе шукаємо!

Він сердився на себе, що говорить так по-буденному. Але ж де він міг знайти слова, щоб передати свої почуття?

– Джованні? Марко? – здивовано вигукувала дівчина, немов перед нею були привиди, а не живі люди, котрих вона знала вже багато років і котрі стали ніби частиною її життя, так само, як і вода навколо Мурано і абрикосове дерево в батьковому саду.

– Ми тебе шукали, Джіаніна, – сказав Марко. – Ми скрізь розпитували про тебе, але ніхто тебе не бачив. Чому ти втекла, не сказавши нам жодного слова? І ось раптом ти тут. Як добре, Джіаніна, що ми тебе зустріли! Тепер ходімо швидко додому!

Але в серці Джіаніни поволі, немов свічки, що їх одну за одною гасить людська рука, згасала радість. Вертатися додому, каже Марко. До месера Кельзі?

– Ходімо, Геркулес! – промовив циган і відчинив дверці клітки. – Розімни собі трохи ноги. Потанцюй, мій старенький, потанцюй для моєї маленької Джіаніни!

Глухо вистукував бубон, заклично видзвонювали дзвіночки.

Геркулес танцював.

Піпіно, якому довелося залишитися в клітці, щосили торсав грати.

Сонце згасало. На заході від землі до червоних, жовтих, оранжових і фіолетових хмаринок перекинулись золоті доріжки світла.

Геркулес танцював, не зводячи журливих очей з Джіаніни. Марко, Джованні й Паоло теж були немов зачаровані старим ворожбитом. Червоне сонце ніби запалило все небо. Шерсть Геркулеса вилискувала. Очі старого цигана горіли, з його вуст злітало бурмотіння, яке раз по раз переростало в гучні вигуки, і ті вигуки були наче якийсь дивний, хвилюючий акомпанемент до ударів бубна.

– Танцюй, Геркулес! Зусінка знову з нами. Волосся в неї стало чорне, як ніч. Вона сумує. Щоки в неї білі, як молоко. Вона плаче. Танцюй, Геркулес! Скоро ти будеш танцювати перед графами і панськими синками.

– Досить, старий! – грубо обірвав його Паоло. – Не зводь з розуму дівчину. Вона повернеться з нами. – Він став навколішки перед Джіаніною і притягнув її до себе. – Поглянь на мене, Джіаніна. Помацай мої руки. Ці руки зуміють захистити тебе. Ніхто не скривдить тебе.

Бубон раптово замовк. Геркулес знову став на всі чотири лапи. Піпіно розлючено стрибав у клітці.

Якийсь пан і пані проїхали через підйомний міст і наблизились до гурту.

– Геть з дороги, цигане! – вигукнув пан Ферко, який стояв посеред шляху, квапливо вклонився і відступив назад.

– В клітку, Геркулес! Чуєш? Підемо в замок!

– Месер Кельзі бив мене кулаком в обличчя, топтав ногами, – сказала Джіаніна. – А що ж я такого накоїла?

Її очі потемніли від болю й ненависті.

– Ти більше ніколи не підеш до нього. – На обличчі Марко з'явилась раптом радісна посмішка. – Я поговорю з мамою. Вона нездужає, і їй потрібна покоївка. Ти перейдеш до нас, Джіаніна. І все буде гаразд.

– Ти ніколи більше не підеш до месера Кельзі, – І казав і собі Джованні. – В мене тепер є кинджал, таким гострий, що може і пташине перо розрубати на льоту. Ось глянь, Джіаніна. Тобі тепер справді нічого боятися… Твій тато аж зблід, коли дізнався, що тебе побито, – вів далі хлопець після короткої мовчанки.

– Йому розповіла про це одна служниця, котра бачила, як ти бігла з кухні. Він жбурнув на підлогу дзеркало, яке саме тримав у руці, і розтоптав його ногами. Коли б мати не стримала його, він одразу ж побіг би до месера Кельзі… Ти знаєш, що якісь люди хотіли вбити Марко?

Джіаніна злякано глянула на Марко. На неї звалилося зразу стільки вражень, що вона збагнула лише останнє речення.

– Тебе хотіли вбити, Марко? Це правда?

– Мене врятували Джованні й Паоло, – відповів Марко.

– Ось цим кинджалом його хотіли вбити. – Джованні простягнув дівчині зброю. Вона взяла її і поклала собі на долоню.

– Тато розтоптав дзеркало? – без будь-якого зв'язку з попереднім спитала дівчинка.

До неї востаннє підійшов Геркулес і потерся об її плече головою. Потім слухняно дозволив заперти себе в клітку.

– Будьте щасливі, дідусю! Будьте щасливі, Геркулес і Піпіно! Я не можу йти далі з вами.

– Будь здорова, квітко моя! – відповів старий циган. – Нехай бог дарує тобі здоров'я і багатство. А я піду далі шукати свою Зусінку.

Він підняв з землі дишло і впрігся у візок. Колеса з скрипом покотилися по дорозі.

Сонце палало уже над самим лісом.

– Думав, що знайшов нарешті свою Зусінку, – бурмотів про себе старий, – але не щастить більше старому Феркові…

Клітка незграбно погойдувалась на візку. Колеса котились по вибитих коліях. Вдалині гавкали собаки.