Текст книги "Незвичайні пригоди Марко Поло"

Автор книги: Віллі Мейнк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 28 страниц)

БЛАКИТНА БІРЮЗА

У Багдаді всюди поміж густих садків виднілись руїни. Розкішний каліфський палац із баштою, в якій колись зберігалися золоті й срібні скарби, лежав в уламках. Мури навколо міста були здебільшого розвалені, а рови замулені. І тільки білі мечеті, стрункі й прекрасні, стояли незаймані посеред будинків. З мінаретів лунали протяжні вигуки: «Ля ілла іль аллах…» Магометани падали ниць і молились.

Місто вже звикло до чужих володарів. Та й чужинці почували себе в будинках багатіїв куди затишніше, аніж в сідлах коней і в своїх наметах. Вони вже були не такими, як їхні діди та батьки за часів Чингісхана – безстрашними воїнами-кочівниками, ім'я яких наводило жах на весь світ. Та у них ще вистачало сили для того, щоб тримати в покорі завойовані країни.

Багдад поволі оживав після страшного нападу і знову ставав великим торговельним центром.

З Хоросана й Кірмана сюди привозили надзвичайної краси бірюзу. Ніколо й Мафіо Поло вирішили придбати цих сяючих блакиттю коштовних каменів, які високо цінувались у країнах Сходу. Їм приписували таємничу силу. Говорили, що досить мати бірюзовий камінь з Нішапура, так званий Абу Ішакі, на грудях, щоб захистити себе від усіх нещасть. Цей камінь мав гострозорість людського ока, забезпечував перемогу над ворогом і прихильність принців.

Так говорилось в одному з старовинних Нішапурських рукописів.

Ніколо, Мафіо й Марко Поло йшли гомінкою базарною вулицею. Марко гостріше за батька й Мафіо Поло відчував чарівність цього чужого і водночас уже близького його серцю життя. Він ладен був зупинятися на кожному кроці. Але час квапив. Незабаром вони вийшли на вуличку, де було менше шуму й метушні. Перед крамничками на сонці сиділи індійці, які обмінювали гроші різних країн. Біля них стояли найрізноманітніші маленькі ваги.

З майстерень ювелірів доносилось тихеньке постукування молоточків. Якийсь літній ювелір підкликав до себе венеціанців і поцікавився, чого вони бажають. Почувши, що вони розшукують бірюзу, майстер жваво запросив їх до своєї крамниці, всіляко розхвалюючи при цьому свої товари.

Оглядаючи клієнтів і розмірковуючи, чи не можна їх обдурити, він повів їх у маленьку кімнатку. Тут у нього зберігалися камінці, які він протягом кількох днів потримав у глиняному кухлі з водою, від чого вони потемніли і набули вигляду найкращої бірюзи. Але за кілька тижнів камінці знову посвітліють і втратять весь свій блиск. Тоді вони стануть не дорожчими за гравій, яким усипано береги річок.

У маленькій кімнатці зберігалась приємна прохолода. Крізь заґратоване вікно падало сонячне світло. Ювелір дістав із шафи гаманець і висипав на стіл коштовні камені. Побачивши їх, Марко ледве не скрикнув від захоплення. Прекрасні камені заблищали на сонці.

Ювелір клявся усіма святими, що це – найсправжнісінька і найкраща бірюза з Нішапура.

– Ви тільки погляньте, панове, – вигукнув він, – хіба ці камені не блискучіші від зірок? – Він по-змовницькому притишив голос: – Вельмишановні панове, повірте мені, що вам випало щастя! Таких каменів не було з часів царя Соломона. – Він перейшов на таємничий шепіт: – Тільки я прошу: не видавайте мене. Оці камінці, які ви бачите перед собою, прикрашали колись скарбницю каліфа. Мені продав їх один татарський князь. – Торговець узяв у руку кілька каменів і подивився на них проти сонця. На його обличчі проступив вираз безмежного захоплення: – Вони сяють яскравіше, ніж сонце, і своїм сліпучим блакитним кольором нагадують. очі богів.

Брати слухали ювеліра з байдужим виразом на обличчях. Мафіо відшукав найбільший камінь, зважив його в руці, потім підігрів трохи над жаровнею і понюхав.

– Деякі торговці, – сказав він Марко, – інколи підсовують замість бірюзи підфарбовану слонову кістку. Фальшива бірюза легша і пахне кісткою, коли її підігріти.

Ювелір сплеснув руками і, заприсягаючись, що він найчесніший торговець у світі, висипав камені назад в гаманець і натомість дістав з шафи інший.

Ніколо Поло ледь посміхнувся братові й синові. Торговець висипав на стіл камені з другого гаманця. Не звертаючи уваги на палкі запевнення хитрого торговця, Ніколо Поло уважно оглянув бірюзу. Тепер уже не було сумніву, що це справжні коштовні камені: вони горіли блакитним вогнем, не мали й сліду зеленого відблиску і добре витримали випробування над жаровнею.

Торгувались недовго – за півгодини справу було покінчено. Ювелір-сказав, що він на цьому не заробив жодного діршема, і венеціанцям довелося дати йому ще кілька дрібних монет. Брати Поло поклали камінці в невеличкий ящичок з пальмового дерева і запечатали його своєю купецькою печаткою. Через місяць, перед тим як від'їздити, Ніколо і Мафіо мали зайти до ювеліра і забрати коштовності, заплативши решту грошей.

По дорозі в караван-сарай братів наздогнав Хасан-бек. Привітавшись, він поцікавився їхніми справами. Ніколо й Мафіо Поло зустріли його стримано. Хасан-бек був сьогодні балакучіший, ніж завжди, не такий похмурий. Однак відчуваючи, що його присутність не дуже до серця венеціанцям, він попрощався з ними, сказавши, що має піти ще на кінський базар підшукати собі доброго скакуна.

Ніколо Поло, дивлячись йому вслід, задумливо промовив:

– Не подобається він мені. У мене таке передчуття, ніби він готує проти нас щось недобре. Чому це його раптом зацікавили наші справи?

– Бувають такі самітники, – сказав Мафіо. – Нелегко їм доводиться в житті.

– Вчора прийшло троє чоловіків з Ормуської рівнини, – сказав Ніколо. – Тільки їм і вдалося врятуватися. На них напали розбійники з гір, про яких кажуть, ніби вони знають магію і володіють диявольським мистецтвом. Коли вони напали на караван, враз стало темно: торговці перестали бачити один одного.

– Ну, що ж, – посміхнувся Мафіо Поло, – а ми, почепимо собі на шию Абу Ішакі.

– Краще дістанемо собі добру зброю! – мовив Ніколо.

Мафіо теж посерйознішав.

– Ти маєш рацію, – сказав він. – Треба бути пильним. У Хасан-бека фанатичні, похмурі очі асанінця. До того ж він ненавидить татар. Однак це ще не значить, що Хасан-бек обов'язково повинен бути спільником розбійників.

Марко уважно прислухався до розмови старших. Його співчуття до Хасан-бека поступилось місцем недовір'ю. Тепер хлопець вирішив уважно стежити за ним. Він задоволено відзначив, що їхня мандрівка ставала небезпечною. А хіба він подався в дорогу не для того, щоб зазнати пригод?

– Я не розумію, дядьку, – звернувся хлопець до Мафіо Поло, – що значать ваші слова: фанатичні, похмурі очі асанінця.

– Повернемось у караван-сарай, і я розповім тобі історію про Старого з гори. Тоді ти все зрозумієш.

– То розкажіть зараз, – попросив Марко.

– Як тобі не терпиться, – посміхнувся Ніколо.

– Поїмо й про все дізнаєшся, – пообіцяв Мафіо.

За глиняним муром стояло вкрите цвітом абрикосове дерево. Повітря було по-весняному ніжне. Теплі сонячні промені пробуджували до життя молоді паростки. На деревах та кущах несміливо розпукувалися квіти.

На подвір'ї караван-сарая було тихо. Купці сховалися в своїх вистелених килимами й шерстяними матами кімнатках і відсипали там освячену богом обідню. годину. Їхні вікна були завішені від сонця.

Марко нагадав дядькові про його обіцянку. Разом з Ніколо та капітаном Матео вони пішли в садок. Слуга приніс їм шерстяні мати, і вони посідали на них, підібгавши, за персидським звичаєм, під себе ноги.

– Я чув історію про Старого з гори від багатьох людей, – почав Мафіо Поло. – Слухайте, що вони мені розповідали. Багато років тому в Єгипті виникла магометанська секта, яка сповідувала вчення ісмаїлітів[15]15
  Ісмаїліти – члени мусульманської шіїтської секти, яка виникла у VIII столітті на Близькому Сході. Спочатку секта відображала настрої селянства, міської бідноти і дрібного рицарства, але згодом характер її змінився. В наші часи керівники секти стали вірними слугами англійських та американських імперіалістів у країнах Сходу.


[Закрыть]. Її члени мали таємні зв'язки з багатьма країнами. Хасан бен-Алі заснував у Персії ісмаїлітську секту асанінців, яка невдовзі набула великої сили. Завдяки хитрощам, підкупам і зраді він зумів прибрати до своїх рук численні замки і фортеці на півночі Персії. Жив він постійно у неприступній гірській фортеці Аламут. Члени секти обожнювали його, як святого, і називали Старим з гори. Його веління виконували беззаперечно.

Наступники бен-Алі прагнули ще дужче піднести могутність свого ордену.

Володар асанінців Рокнеддін звелів закласти в прекрасній, оточеній горами долині розкішний сад, де б росли квіти і чудові плоди. На терасах було споруджено найрізноманітнішої форми палаци, увінчані золотими дахами, багато оздоблені картинами та блискучими шовковими тканинами. Перед палацами переливалися райдугою чисті, як кришталь, водограї. В облямованих у мармур берегах через сад протікали струмки вина, молока і меду. В палацах жили найкрасивіші дівчата. Вони грали на різноманітних інструментах і танцювали на всіяних квітами лугах. Жінки, які наглядали за ними, ховались у потаємних кімнатах.

Князь недарма заклав цей чарівний сад. Адже мусульманська релігія вчить, що віруючі, які суворо дотримуються заповідей Магомета, потрапляють у рай. І ось Рокнеддін вирішив поширити чутку про те, що він теж і пророком і що йому дано силу відкривати перед своїми прихильниками райські ворота. Він збудував біля входу в долину неприступну фортецю, в яку можна було потрапити лише таємним ходом. При дворі володаря жило чимало юнаків від дванадцяти до двадцяти років, котрі своєю мужністю і відчайдушністю виділялися серед жителів навколишніх гір. Цілими днями він розповідав їм про пророка і про свою власну могутність, яка здатна навіть відчинити ворота раю.

Потім десятьом або дванадцятьом хлопцям давали напій, від якого вони поринали в глибокий сон, і після цього їх переносили в сад, у різні кімнати палаців. Коли вони прокидались, навколишня пишнота до безтями вражала їх. Молодих асанінців звеселяли красиві дівчата, котрі співали й награвали їм, пригощали їх найсмачнішими стравами і найчудовішими винами. Потрапивши поміж молочні та медові річки, юнаки проникалися вірою в те, що вони в раю. Залишати це місце їм, звичайно, аж ніяк не хотілося.

Через чотири-п'ять днів їх знову присипляли і виносили з саду. Після цього володар закликав їх до себе і питав: «Де ви були, сміливі мої брати?»

Юнаки відповідали: «Милістю вашої високості – в раю». І потім у присутності всіх придворних, які з заздрісним подивом слухали їх, вони розповідали про свої незвичайні пригоди.

Тоді Рокнеддін говорив їм: «Пророк нас вчить, що той, хто захищає свого володаря, потрапить до раю. Така щаслива доля чекає й вас, якщо ви збережете вірність моїм заповідям і будете слухняно виконувати мої накази».

Нестримний запал проймав юнаків. Виконати наказ свого пана було тепер для них справжнім щастям. Кожен прагнув віддати своє життя, услуговуючи йому.

Терор асанінців відчули на собі народи всіх навколишніх країн. Підступна смерть чекала кожного, навіть наймогутнішого правителя, котрий би зважився викликати невдоволення Старого з гір.

Коли татари просунулись далеко на захід і захопили й землю асанінців, хан Улагу, брат великого хана Менке, дізнався про жахливі вчинки Рокнеддіна. Йому стало відомо, що асанінський князь грабував усіх, хто тільки проїжджав через його країну. 1256 року хан Улагу послав одну з своїх армій на облогу фортеці жорстокого володаря. Одначе фортеця була так укріплена, що татари не могли взяти її протягом трьох років. Нарешті голод змусив Рокнеддіна здатися в полон. Фортецю було «зруйновано і райський сад знищено.

Закованого в кайдани Рокнеддіна мали привезти до великого хана Менке в його резиденцію Кара-Корум, але на Гіоні[16]16
  Гіон – річка біля Єрусалима.


[Закрыть] його було вбито.

Татари жорстоко помстилися за злочини асанінців. Великий хан Менке наказав знищити усю їхню секту разом з жінками й дітьми. Врятуватися вдалося лише небагатьом.

Мафіо Поло замовк. Марко задумливо дивився на квітку, що, зігріта весняним сонцем, розправляла свої пелюстки.

– Піду погляну на Джульєту, – сказав капітан Матео. – Не можна довіряти конюхам.

Він встав і пішов садом. Марко бачив, як він відчинив вузеньку хвіртку і зник на подвір'ї.

– Тепер ти розумієш, що я мав на увазі, коли говорив про похмурі, фанатичні очі асанінця? – сказав Мафіо Поло.

– Так, тепер розумію. І ви думаєте, що Хасан-бек… – Юнак згадав нічну розмову і додав: – Хаджі-Мухаммед розповів мені біля водограю, що татари знищили дім Хасан-бека, пограбували його майно і вбили сім'ю.

– Можливо, що ми й несправедливі до нього, – сказав Мафіо.

– Але краще бути пильними, – мовив Ніколо.

ЗУСТРІЧ З КАРАУНАСЦЯМИ

Капітан Матео їхав у кінці каравану. На боці в нього висів великий меч. Дорога круто піднімалася вгору. З пальмових гаїв струмувала спека, що збиралася там протягом дня. Небо було схоже на величезний, розжарений сонцем бронзовий дзвін.

– Та скінчиться ж це коли-небудь! – говорив Матео. – Поглянь, Джульєта, коли ми виїдемо на оту гірку, перед нами засяє море. І одразу ж стане прохолодніше.

Він витер з чола піт. Джульєта терпляче слухала його слова. Попереду йшли п'ятнадцять верблюдів. Спокійно трюхикали непоказні віслюки.

– Ти навіть не уявляєш, яка чудова Венеція о цій порі року. З моря повіває свіжий вітерець. Ти бачила коли-небудь місто, що стоїть посеред води? Ні, цього тобі не уявити. Я вже не кажу про палаци й мости.

Матео через силу ворушив пересохлим язиком. І все ж таки він не змовкав, йому немов легше було від розмови.

– Уяви собі, з усіх боків ти оточена водою. І варто занурити в ту воду руку, як по всьому тілу розливається прохолода. Тоді почуваєш себе, як риба, котру ще не віднесли на базар.

Караван здіймав хмари куряви, яка сірим шаром лягала на траву й дерева. Серед пожовклого листя пурхали строкаті папуги. Тетеруки й фазани злітали з-під самих копит Джульєти і шугали в кущі. Капітан Матео попустив повід. Кобила не квапилась, адже попереду ще виднівся караван.

Дорога проходила через гірське селище. Обабіч неї тулились убогі хижки з фінікових пальм, вкриті лапатим листям. З-за низеньких глиняних мурів виглядали густі садки, в яких визрівали волоські горіхи, цитрини, смокви і гранати. На вулиці не видно було жодної душі. В обідню спеку села тут ніби вимирали.

Марко їхав поряд з батьком. Стрункий, жилавий, засмаглий від постійної спеки, він міцно тримався в сідлі, впевнено скеровуючи кожен рух коня. Юнак став добрим верхівцем. Як і джигіти, він не пропускав нагоди, щоб показати свою вправність у верховій їзді. Правда, сьогодні він намагався не робити зайвих рухів. Захищаючись від сонця, Марко обмотав голову вузенькою білою хустиною.

– Де Матео?

Запитання батька вивело Марко з дрімотного стану. Він оглянувся. Дядько Мафіо був сам. Позад нього їхав Хасан-бек. Дорога повужчала – вони наближалися до вершечка гори.

– Матео не видно. Я вернусь назад, – сказав Марко.

– Гаразд. Але не заїжджай далеко. Якщо не знайдеш Матео, повідом про це джигітів.

– Добре, тату.

Несподіване доручення освіжило Марко, немов прохолодний напій. Він звернув убік. Мафіо, клюючи носом, проїхав повз нього.

– Куди ви зібралися, бег Поло? – спитав його Хасан-бек, гострим оком оглядаючи навколишню місцевість.

– А вам яке діло? – нечутно пробурмотів Марко, але вголос промовив: – Я зараз повернусь.

– Не од'їжджайте далеко від каравану, – гукнув, услід йому Хасан-бек.

Марко роздратовано ляснув у повітрі канчуком. Чого цей Хасан-бек турбується про нього? Досить того, що йому надокучають своїми вказівками батько й Мафіо.

Повз нього проїжджали коні й мули, віслюки й верблюди з своїми погоничами. Джигіти розтягнулися вздовж усього каравану. Марко спитав одного з них, чи не бачив він капітана Матео. Але джигіт тільки співчутливо знизав плечима. Марко вирішив зачекати. У повітрі хмарами носились мухи й комарі. Марко відмахувався від них канчуком. Кінь неспокійно гарцював на місці.

В цю мить останні верблюди зникли за поворотом. Може, слід повернутись, так і не знайшовши Матео? Вдалині затих стукіт копит і крики погоничів, і раптом запала незвична тиша. Здавалось, рослини припинили свій ріст під убивчим промінням сонця, квіти зів'яли і втратили свої барви, дерева стали схожими на кам'яні колони. І лише всілякий непотріб продовжував жити: мухи, комарі, отруйні павуки, змії.

Де ж дівся капітан Матео?

Караван проходив через гори, в яких жили розбійницькі племена караунасців. До Ормуса звідси було три дні їзди. Батько попереджав його, щоб він був обережним.

– Матео! – гукнув Марко, але його голос потонув в задушливому повітрі. Тоді він пришпорив коня і галопом помчав назад до селища. Раптом його обличчя потемніло від гніву: він побачив біля колодязя Матео серед одягнутих у біле людей, з темнобрунатними обличчями.

Матео саме вмочив у шкіряне відро хустку, витер нею обличчя, потім провів ганчіркою по спині Джульєти. Гнів Марко швидко минув.

– Капітане Матео, – гукнув він, – їдьмо! Караван уже на горі. А то зовсім не доженете його!

– Добре, Марко, що ти тут! – Матео спустив відро в колодязь, знову витяг його вірьовкою нагору, водночас пильно стежачи за людьми, які стояли навколо нього.

– Може, хоч ти поясниш мені, що це за богом прокляті головорізи зібралися біля мене? Не злазь з коня, Марко! Тут щось не так. Ей, ти, чортова борода, а забери-но геть свої смердючі пальці! – сердито крикнув Матео. Один з тих, що в білому, спробував узяти коня Марко за повід. Але Матео схопив його за руку і підтягнув до себе.

– Ану, друже, спокійно, бо полетиш у колодязь! Не злазь із коня, Марко!

Він підштовхнув чоловіка в білій одежі до Джульєти. Той спробував звільнитися, але йому забракло сил вирватись з могутніх рук капітана Матео. Від болю на шиї і на лобі в нього надулися сині жили. Одержавши доброго стусана, він одлетів на кілька кроків. Матео тимчасом не випускав з поля зору й інших. Здавалось, ті не знають, що їм робити з таким велетнем.

Матео знову сів у сідло. В цю мить він почув чиюсь команду. З хижок вискочили озброєні люди і, щось люто вигукуючи, кинулись до колодязя. Повз саме плече Марко просвистів спис. Другий впився в стегно Джульєти. Кобила здибилася і рвонулась на розбійників. Кров цебеніла з її тіла. Раптом її передні ноги підломилися, і вона впала. Матео полетів наперед, однак у ту ж мить схопився з землі і витягнув свого меча.

«Це караунасці», подумав Марко. Він нарахував десять чи одинадцять чоловік, крім трьох беззбройних, що побігли назад у будинок. Напружений до краю мозок підказав йому про небезпеку. Він інстинктивно скорчився і щільно притиснувся до гриви коня. Над самісінькою його головою пролетів спис. Хлопець круто повернув коня і збив з ніг розбійника. Другого повалив мечем. Одежа прилипла йому до тіла, волосся змокріло, немов після купання. Кінь, неспокійно гарцюючи, почав віддалятися від місця бою.

З дому вибігло троє озброєних чоловіків і кинулися до колодязя, де вже бився з цілим гуртом капітан Матео. Тепер Марко міг тікати. Розбійники не звертали на нього уваги. Безсумнівно, вони за кілька хвилин подолають Матео, який ще шалено відбивався мечем. Чи не краще привести сюди джигітів? В голові Марко спалахували думки.

– Тікай, Марко! – почув він голос Матео.

Перед ним лежав чийсь спис. Курява стояла хмарою, брязкотіла зброя, лунали крики й стогін поранених. Четверо розбійників було вбито.

– Поклич допомогу! – прохрипів Матео.

Все трапилось з блискавичною швидкістю. На шиї Матео стягнувся зашморг, червоні кола попливли у нього перед очима, і він, втрачаючи від болю свідомість, упав на землю. Меч полетів у куряву. Марко спрямував коня проти розбійників. П'ять списів перетяли йому шлях. Думки його працювали швидко й чітко. Він пришпорив коня. Той здибився і, круто повернувшись на задніх ногах, помчав геть.

Марко оволоділа одна думка: врятувати Матео!

До нього долинали прокльони і лайка розбійників. Кінь летів повз дерева, кущі і прірви з швидкістю, на яку тільки був здатний. Марко припав до його гриви. Дорога, петляючи, вела вгору.

Врятувати Матео!

Голова в хлопця боліла, кров шуміла у вухах і била в скроні, тупо віддавався по всьому тілу пульс серця. Нестерпно хотілося пити. Рот заповнила клейка слина. А сонце продовжувало немилосердно пекти. Здавалось, дорога до вершини гори не матиме кінця.

Раптом Марко здалося, що він чує цокіт копит. Він обернувся, але на дорозі не було нікого. Розбійники не гнались за ним. Очевидно, вони боялися джигітів, які охороняли караван.

Марко сіпнув коня за повід і вперіщив його канчуком. В цю мить, на превеликий свій подив, він побачив двох коней без вершників, які спокійнісінько бігли йому назустріч. Спочатку Марко подумав, що коні просто-напросто втекли під час обіднього привалу, однак зразу ж відкинув цю думку. Адже джигіти легко зловили б їх.

Коли коні підбігли ближче, він упізнав скакуна свого батька. Страх скував його сили. Марко одпустив повід, і його запінений кінь спинився. Тепер уже не лишалось сумніву: це був вороний жеребець батька, до того ж ще й поранений. Марко зіскочив з коня і підкликав вороного; почувши знайомий голос, той обережно підійшов до Марко.

Хлопець схопив його за вуздечку, але зразу знову відпустив. Треба дізнатися, що трапилось. Намагаючись одігнати важкі думки, він прив'язав коня до дерева і побіг далі пішки.

Адже разом з батьком – дядько Мафіо і джигіти. Та ще й купці, що їдуть з ними, мають зброю. Не так просто напасти на караван.

Тепер Марко вже докоряв собі за те, що покинув батька. Він міг би допомогти йому. Але звідки він узяв, що на караван вчинено напад? Ось зараз він побачить, як вони всі мирно відпочивають у затінку пальмового гаю.

Марко прискорив кроки. Дорога вела через плато і зникала в тісній ущелині.

Якесь дивне почуття самотності опанувало його серед цих тихих, темних гір, під безхмарним небом. Плато було вкрите сірозеленою, степовою травою впереміж із колючками.

Гарячий вітер дув над цією жалюгідною рослинністю, здіймаючи хмари куряви. Марко приставив дашком долоню до очей і побачив на краю плато групу вершників, яка швидко наближалася до нього. Хтозна, чи вершники в білому вже помітили його, чи ні. Бігти назад до коня було пізно. Він упав на землю і поповз по траві, поміж низенькими кущами. Кроків за п'ятдесят від дороги він лишився нерухомо лежати.

За хвилину він обережно підняв голову і глянув крізь траву. Пилюка різала йому червоні, запалені очі, пасма волосся звисали на обличчя. Він нарахував дванадцять озброєних верхівців. Судячи по їхньому вигляду, це були розбійники з села. За зброю їм правили списи. На спинах в них висіли луки, але в сагайдаках не було вже жодної стріли.

Серце в Марко закалатало. Здавалось, вершники їдуть просто на нього. Він витягнув з піхов меч і поклав на похваті біля себе, а в ліву руку взяв кинджал. Страху він уже не відчував. Насувалось щось неминуче, і втекти від нього було неможливо. Якщо його побачили – він загинув.

Оце-то пригода!

Чи ж про таке він мріяв у Венеції, в ті часи, коли рвався серцем на далекі кораблі, коли йому остогидла прекрасна сліпуча лагуна!

Чи ж про такі пригоди він мріяв! Він б'ється з розбійниками і работорговцями. Він звільняє Зусінку, красиву, сумну дівчину-циганку! Він – славнозвісний герой! А там і нагорода: золото, срібло й подяка людей.

І ось він лежить у пилюці, на вітрі, під пекучим сонцем… Серед пахучих трав…

І сріблястий фазан плигає перед його очима.

І верхівці в білому вбранні з темними, відчайдушними обличчями наближаються до нього.

І здається, що кожен удар серця триває цілу вічність.

Марко втратив відчуття часу. Він ладен був битися мечем і кинджалом, ногами й зубами. Він міцно стиснув у кулаці кинджал і напружив м'язи для стрибка.

Списи вершників були в крові, одежа – пошматована. Вони поминули Марко. З собою караунасці везли двох полонених, міцно прив'язавши їх до коней. Один з них був Хасан-бек. Закривавлений, без пам'яті, він лежав на спині коня.

«Що ж трапилось?» питав себе Марко.

Другий полонений був джигіт.

Марко встав на коліна. Вершники вже зникли. Ще мить, і вони побачать коней з каравану та скакуна Марко, прив'язаного до дерева. Ні, треба тікати. Юнак узяв свою зброю і почав одходити від шляху. Ноги його заплітались у дикому винограді, колючки роздирали одежу.

На краю плато знялася хмара куряви. Марко почув крики тварин і, сховавшись за кущами, побачив, що то були верблюди, мули, коні і віслюки з каравану. Їх гнали, ляскаючи бичами і лаючись, люди в білому вбранні. Переполохані тварини не тримались купи. Двоє верблюдів кинулись геть від шляху. Марко знову злякався, що його можуть побачити. Але тепер він був на такій відстані, що, зігнувшись, міг побігти до низенького корчуватого дерева.

Приставивши руку дашком до очей, Марко зачекав, поки розбійники не поминули його. Що сталося з людьми каравану? Де батько? Де дядько Мафіо? Невже розбійники вбили їх?

Стільки питань, на які йому ніхто не може дати відповіді..

Ні, це вже була не пригода! Пригоди вигадують біля каміна, коли затишно потріскують дрова, охоплені червоним полум'ям.

Марко мучила спрага.

За високою горою протікав струмок. Він мчав по родючій долині, заповнюючи водою рови й канави, напоюючи жовточервону землю. В долині росли листяні дерева й фінікові пальми. На зеленій луці бродили коні, вівці та віслюки. Лісова стіна ховала селище караунас-ців від стороннього ока.

Наближався вечір. Ватажок караунасців, маленький, товстий чоловічок, з задоволенням оглядав здобич: шовкові тканини, килими, мішки з пшеницею і рисом, тюки бавовни, хутра і багато іншого добра. На його широкому, товстощокому обличчі з чорними вусами проступив вираз жадоби і задоволення. Караунасці мовчки чекали на розподіл награбованого. І тільки діти не могли стримати вигуків захоплення.

Сонне сідало за лісом, щедро заливаючи гори рожевими барвами. В хижках лежали вбиті в сутичці розбійники, і їхні жінки, підібгавши під себе ноги, протяжно голосили над ними.

Охоронець розмірковував над своєю гіркою долею, що примусила його охороняти полонених у той час, коли інші ділили здобич.

– Ей, ти, шакал, сиди тихо! – сердито закричав він.

Просунувши списа крізь дерев'яні грати у глибоку яму, він спробував ударити полоненого, якому увірвався терпець. І раптом міцний ривок кинув його на грати. Ударившись головою об залізний замок, вартовий залишився лежати, оглушений.

Полонений на дні ями тримав у закривавленій руці спис розбійника. Він вирвав його з рук караунасця, схопившись за гостре вістря.

– Гей, ти, чорношкірий сатана! – лютував Матео, кривлячись від болю. – Постривай, зараз я тебе полоскочу твоїм власним списом.

Минула хвилина або й більше, поки Матео у своїй тісній земляній в'язниці зміг обернути спис вістрям догори. Поставивши спис на долоню, він щосили штовхнув його крізь грати, але влучив у дерево. Вартовий відскочив і, похитуючись, побіг геть. Його проводжав переможний регіт полоненого.

Капітан Матео сів у кутку, оддер від одежі клаптину і обв'язав нею свою закривавлену долоню. Тепер він принаймні мав зброю, якою вирішив відбиватися до кінця.

Тимчасом вартовий трохи отямився, його пройняв страх. Лютий велетень, небезпечний і без зброї, вирвав у нього списа. Караунасець уявив, як реготатимуть товариші, дізнавшись про цю халепу. З яким презирством дивитиметься на нього ватажок! З соромом і ганьбою його кинуть до цієї ж в'язниці.

Нещасливий охоронець підповз до ями і спробував обережно заглянути досередини. Та тільки-но він висунув голову за край ями, як полонений знову жбурнув списа. Вартовий відсахнувся назад. Тоді він почав просити капітана Матео віддати списа, обіцяючи йому за це кобиляче молоко, пшеничні млинці, шматок баранини і кумис.

Матео, хоч і не зрозумів жодного слова, однак здогадався, що охоронець йому щось обіцяє. Адже зброя була в руці Матео, і це справляло на вартового належне враження. Тепер уже капітана не так мучив сором, що він сидить, як собака, у смердючій дірі. «Наберись духу, Матео, – сказав він сам до себе, – а то загинеш тут нізащо». Турбувала його також доля Марко, котрий через нього наразився на страшну небезпеку.

– Ходи-но сюди, голубчику! – покликав він спокійним, голосом. – Давай поговоримо!

Темношкіре обличчя, на якому блищали перелякані очі, повільно висунулося з-за краю ями.

– Ходи-по сюди, собачий сину, я тебе не чіпатиму! – привітно сказав Матео. – Біжи принеси мені поїсти і що-небудь випити холодненького. Цілу купу їжі, розумієш? Тоді я віддам тобі списа, і ти зможеш спокійнісінько проколоти мене. Ось твій спис, бачиш? Ну, біжи, друже!

Вартовий озирнувся на всі боки. Поволі спадали сутінки. Його товариші все ще ділили здобич. Він радо кивнув головою і жестами пояснив Матео, що виконає його бажання.

Як тільки він побіг, Матео взявся до діла. Він одламав вістря списа і почав видовбувати у твердій стіні приступки. В земляній в'язниці стало зовсім темно. На небі проступили перші зірки.

Раптом до слуху Матео долинув приглушений стогін. Здавалось, наче він іде з-під землі. Капітан Матео завмер і прислухався. Тепер він уже розрізняв кволі поклики. Хтось називав його ім'я. Матео не боявся ні людей, ні чортів, але цей примарний голос нагнав на нього добрячого страху. Чи не смерть кличе його до себе?

В'язниця, в якій він сидів, була на краю села. Гомін уже вщух. Не чутно було ні валування собак, ні щебетання пташок на деревах. Затихло й голосіння жінок.

– Хто мене гукає? – спитав Матео, але його громовий голос поглинула тісна яма. Він знову прислухався і знову почув своє ім'я. Вловивши перські слова, Матео з полегшенням зітхнув. Йому пригадалось, що в караунасців було чотири ями для полонених. Значить, окрім нього, тут десь недалеко сидить ще один в'язень.

– Хто там? – гукнув Матео. – Назвіть своє ім'я!

– Хасан-бек.

– Зачекайте, Хасан-бек. Я зараз спробую вибратися з цієї паскудної дірки. Може, мені вдасться допомогти вам.

І він знову з гарячковою поквапливістю взявся за роботу. Розмовляти було ніколи. Те, про що він тільки догадувався, тепер підтвердилось. На караван вчинено напад. Але де ж інші? Що сталося з Ніколо й Мафіо Поло? Де Марко?

Вганяючи глибоко в стіну вістря списа і користуючись ним, як держаком, Матео спробував вибратися по приступках нагору. Однак скоро переконався, що його спроби марні. Ледве подолавши кілька приступок, він втрачав рівновагу і падав на дно. Дістатися по стіні, яка звужувалася вгорі, до дерев'яних ґрат було неможливо. Тепер капітан зрозумів, що яма стала для нього справжньою могилою.

Йому лишалася єдина втіха – розмовляти з Хасан-беком. Але й це виявлялося неможливим, бо ж Матео не знав по-персидськи, а Хасан-бек – по-італійськи. Капітан зажурено сидів на дні ями. Важка задуха трохи спала. Однак від напруження він весь обливався потом. Боліла поранена рука, нестерпно хотілося пити і їсти.

Побачивши нарешті над собою хитре обличчя вартового і почувши його притишений голос, він схопився. В яму полетіло кілька пшеничних млинців. Похапцем об-дмухнувши їх, Матео заходився їсти. В роті в нього так пересохло, що аж ковтати було важко.