Текст книги "Незвичайні пригоди Марко Поло"

Автор книги: Віллі Мейнк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 28 страниц)

Ло-бзанг ударив у барабан. Він пильно вдивлявся в непорушні, гарячі бархани.

– Ти втомилася, донечко.

– Ми знайдемо його, Ло-бзанг?

– Коли ти почуєш три удари в барабан…

– А чи велика ця пустеля?

– З півдня на північ – триста днів дороги. Зі сходу на захід – двадцять вісім днів.

– Триста днів дороги, – тихо промовила дівчина і, підвищивши голос, уже не як боязка рабиня, повторила: – Ми повинні його знайти. Чуєте, Ло-бзанг?

Вона благально глянула на непорушне обличчя старого вождя.

– Коли ти почуєш три удари в барабан…

На землю спав вечір. Шукачі повернулися до каравану. Вони повечеряли, напились води. Погоничі примусили верблюдів стати навколішки і зняли з них вантажі, потім повели їх на водопій. Мандрівники наповнили водою бурдюки. Чулися голосні вигуки й тихі розмови, крик віслюка. Сяяв місяць, мерехтіли зірки…

Невдовзі табір поринув у глибокий сон.

І тільки ті, хто виїжджав на пошуки, та Ашіма все ще сиділи вкупі.

– П'ятий день, – глухо мовив Матео. – Де ж він подівся?

– Я не докоряю йому, – озвався з несподіваною гарячковістю Ніколо Поло. – Якби тільки він повернувся!

Його чоло порізали глибокі зморшки. Мафіо Поло спитав:

– Чи є ще надія, Ло-бзанг?

Всі поглянули на старого вождя, чекаючи, що він скаже.

– Він сильний духом, – сказав Ло-бзанг.

До схід сонця шукачі знову вирушили в пустелю. Широко розтягнувшись, вони їхали ліворуч від караванового шляху. Час від часу лунали удари барабанів. Ашіма лічила їх.

– Послухайте, Ло-бзанг, здається вдарили тричі? – говорила вона, хапаючи старого за рукав.

– Ні, доню!

Ашіма рахувала далі. Кожен удар відлунював болем в її серці. Скільки часу вони вже їдуть? Тіні вершників покоротшали. Від напруження нестерпно боліли очі. Дівчина заплющила їх і поринула в неспокійну дрімоту.

Він лежав на піску в неглибокій виямці, викопаній знесиленими руками. На горбику виднілося сідло з прикріпленими до нього двома хустками – білою і червоною. Вони майоріли на вітрі. Кроків за двадцять від непорушної постаті, біля підніжжя горба, лежав віслюк. Передні його ноги були притиснуті до тулуба, задні – витягнуті.

Здавалося, смерть уже торкнулась своїм подихом цієї мовчазної групи.

«Бум-бум-бум», почулися лункі удари барабана. З усіх боків до пагорба помчали вершники. Ніколо Поло жбурнув. на пісок барабан і схилився над юнаком.

Всі оточили батька й сина. На потрісканих губах, на носі, підборідді й запалих щоках Марко запеклася темна кров.

Ашіма дістала бурдюк, намочила білу хустку і витерла нею обличчя Марко. Кров з його шкіри легко стерлася. На лиці не було ран.

– Серце б'ється! – Ніколо Поло випростався. – Дай йому попити, Ашіма.

– Він сильний духом, – сказав Ло-бзанг.

– Чому в нього на обличчі кров? – спитав Мафіо Поло.

– Він перерізав віслюкові жилу й напився його крові.

Ашіма дала Марко води. Він розплющив очі і побачив над собою облямоване чорним волоссям лице дівчини і суворе, стурбоване, з посивілими враз бородою і скронями обличчя батька. Незважаючи на пекучий біль у шлунку, він надзвичайно виразно сприйняв цю картину. І одразу ж збагнув, що це вже не сон і не омана.

Марко швидко прийшов до пам'яті. Він побачив друзів, і на його схудлому обличчі промайнула радісна посмішка.

– Тебе треба було б добре відлупцювати, – з удаваним гнівом сказав Мафіо Поло. – Скільки клопоту завдав!

– Не чіпай його, бачиш, який він кволий! – сердито мовив Ніколо Поло.

– Дайте води сіренькому. Може, він ще живий, – сказав Марко.

Ло-бзанг і погонич заходилися біля віслюка. Вони дали йому води й насипали вівса. Віслюк поволі оклигував.

Напившись води і попоївши, Марко відчув свинцеву втому. Чоловіки постелили йому і нап'яли над ним намет. Ашіма сіла біля нього і почала обвівати його сплетеним з соломи віялом.

– Ти турбувалася про мене, Ашіма? – вже засинаючи, спитав Марко.

– Так, юний пане… Але тепер ви повинні заснути.

– Так, юний пане, – пробурмотів Марко і вдоволено заплющив очі.

ПІД ТІННЮ ВЕЛИКОГО ВЕРШНИКА

Мандрівники їхали через королівство тангутів, підкорене Чингіс-ханом незадовго до смерті. Дорога проходила вздовж підніжжя пасма Тянь-Шаньських гір. Вона то піднімалася на узгір'я, то, петляючи, немов скам'яніла жовта ріка, спускалася в родючі долини. На схилах гір нескінченними рядами тягнулися намети каратангутів.

Після теплої, сонячної осені настала зима, яку мандрівники вирішили провести в чудесній столиці королівства тангутів – місті Канчоу.

Венеціанці прожили тут більше року. За цей час вони кілька разів їздили в глиб країни, влаштовуючи свої торгові справи, і Марко дістав можливість досконало познайомитись з чужою релігією і звичаями.

Він намагався також оволодіти мовою китайців і монголів. Адже не за горами був день, коли венеціанці мали стати перед великим ханом Кублаєм, імператором величезної Китайської імперії, і передати йому послання і подарунки папи.

Як і в Вірменії, Багдаді, Ормусі, Кашгарі та інших землях, через які пролягав путь мандрівників, Марко відчував і тут тінь великого вершника, що зловісно лягла на підкорені народи. В густо заселених областях було розмішено озброєні, як на час війни, татарські орди. Міські мури, укріплення й мости було зайнято татарськими вояками або іноземними найманцями. Марко помітив також, що всі вищі урядові посади татари тримали в своїх руках.

Ніколо й Мафіо Поло, володіючи скріпленою печаткою великого хана золотою дощечкою, скрізь мали доступ. Канчоуський намісник удостоїв їх навіть особистої аудієнції і пообіцяв повідомити хана Кублая про їхнє прибуття та про строки їхньої подальшої мандрівки. Для мешкання він дав їм будинок, розташований у красивому місці, прислав їм служників і неодноразово через своїх посланців цікавився їхніми бажаннями.

Одного сонячного весняного дня Марко й Матео пішли на головний базар Канчоу. І раптом там Матео вдруге побачив чоловіка з вовчим обличчям, широким лобом, дивної форми підборіддям. Чи, може, це тільки хтось схожий на того? Помітивши на собі погляд Матео, чоловік негайно зник у натовпі. Розшукувати його серед численних крамничок і лотків було б марною справою. Матео пригадав занесений на нього кулак і палаючі гнівом очі незнайомця, коли він у Лопі викинув його за поріг.

Матео, замислившись, на мить спинився, потім повільно рушив далі. Він намагався заглушити неприємне почуття і водночас, байдужий до закликів торговців, пильно приглядався до людського потоку.

– Ви такий неуважний, Матео, – сказав Марко. – Чи вам подобаються тутешні божки? – Він показав на маленьку вирізану з слонової кістки фігурку людини, що сиділа, підібгавши під себе ноги і склавши під товстим черевом руки.

Торговець одразу ж розіклав на прилавку свої фігурки і засипав чужинців цілою зливою слів. Матео дивився кудись повз нього, його раптом охопив неспокій. Чи не краще було б розповісти Марко про те, що він помітив? Чи, може, смішно говорити про такі речі? Хто міг заборонити цій людині мандрувати так само, як і вони, з Лопа в Канчоу? Хай їм чорт, таким думкам!

– Ходи-но сюди, обшарпаний брате, – звернувся він до якогось старого жебрака, що канючив милостиню, і дав йому цілу жменю мідних монет. Старий, безпересталь кланяючись і бурмочучи побажання, зник за лотком.

До обіду лишалося ще досить часу, і Марко умовив друга відвідати найбільший храм міста, що здіймався на високому пагорбі над навколишніми будинками й садками.

– Чи не збираєшся ти стати служителем оцих поганських божків і молитися їм? – насмішкувато спитав Матео.

– Як ти можеш таке казати, Матео? – сердито одмовив Марко. – Я зневажаю їх. Ми ж для того й прибули сюди, щоб розповсюдити справжнє християнське вчення.

– І водночас добре поторгувати. Ну, та досить, – добродушно мовив Матео, – а то ти ще почнеш читати мені проповідь, як патер на кораблі, що заповзявся було відучити мене від лайки.

Вони вивели із стайні коней і рушили на «гори мудрості». Як і в інших містах, де вони вже побували, в Канчоу їм теж зустрічалися зруйновані будівлі – сліди татарського завоювання. Однак храм лишився непошкодженим.

На кам'янистій вулиці, що вела до воріт у монастирському мурі, венеціанці зустрічали чоловіків, жінок і дітей. Прив'язавши коней до дерева, вони зайшли крізь ворота на тихе подвір'я. Люди тут ходили несміливо, стримано. Побачивши іноземців, вони почали перешіптуватись, але на обличчях їхніх не було неприязні.

Через двір по кам'яному дну протікав струмок, над яким звисали три мармурові мости. Верболози і вкриті ніжною зеленню дерева робили ще красивішим це сповнене урочистою тишею оточене з усіх боків колонадою подвір'я. Стіни були розмальовані картинами з життя засновника будизму Гаутами Будди. Згідно переказу, цей син короля багато століть тому розповсюдив у Індії своє священне вчення.

Марко й Матео разом з урочистою процесією пройшли крізь другі ворота в парк. На чолі процесії йшов якийсь чоловік і вів чорного барана. На підвищенні, оточений з усіх боків маленькими пагодами, стояв головний храм. Чотири ченці в чорному одязі з побожним виразом на обличчі поволі пройшли до входу. Люди запопадливо давали їм дорогу.

Опинившись у півтемряві храму, Марко з невдоволенням відзначив про себе, що його пройняло якесь почуття урочистого чекання.

Чари подіяли й на Матео. Але водночас у ньому знову прокинувся неспокій. Прихилившись до червоної, полакованої колони, він похмуро дивився на величезного ідола, що лежав посеред храму, спершись головою на руку, а другу руку простигши вздовж тіла.

Мерехтливі відблиски свічок осявали золоті фігури, цівки диму виповняли повітря священними пахощами. Люди падали ниць перед величезною статуєю, схиляли голови до землі і бурмотіли молитви. Марко й Матео теж стали навколішки, щоб не образити чужинських звичаїв.

Здавалось, велетенське обличчя бога глузливо оглядає своїми мертвими очима кожного присутнього в храмі. Матео ще гостріше відчув тривогу. Ашіма лишилася вдома з самими слугами, обидва купці вирушили більш ніж на тиждень у своїх торговельних справах. Матео хотілося встати й побігти до дівчини, однак він боявся порушити урочисту тишу і не міг подолати в собі остраху перед могутнім чужим божеством.

Тимчасом Марко, навіть не підозрюючи, що робиться в душі Матео, спостерігав, як приносили в жертву чорного барана. Четверо дужих служників схопили тварину і, кинувши її на жертовний камінь перед статуєю, забили. Хоч це і викликало в душі Марко відразу, він все ж таки рушив за натовпом на подвір'я. Там ченці здерли з барана шкуру, випотрошили його і розрубали на шматки. М'ясо вкинули в казан, у якому вже кипіла вода.

Коли жертву було принесено, венеціанці, полегшено зітхнувши, вийшли з монастиря. Їх здивувала нестримна веселість людей, котрі ще кілька хвилин тому лежали в поросі перед своїми ідолами.

– Я їх не розумію, – задумливо сказав Марко.

– Їдьте швидше додому!

Марко завагався, але потім скочив у сідло і поїхав услід за Матео в місто.

– Я турбуюся за Ашіму, – сказав Матео.

Марко злякано підняв голову.

– Чому? Адже Ашіма лишилася дома. Що з нею може статися? – здивовано спитав він.

Матео пробурмотів щось незрозуміле.

– Та що ж трапилося?

Матео неохоче розповів про зустріч на базарі.

– У Венеції я б укинув його в воду. Але тут… Ти ж бачив, що вони виробляють. Хтозна, яку силу мають їхні боги…

Велетенська фігура позолоченого бога справила на Матео неабияке враження.

Марко поборов досаду, яку викликала в нього довіра капітана до чужих богів, його підганяла думка, що Ашімі загрожує небезпека.

Решту дороги вершники промчали галопом. Ашіма стояла біля будинку і чекала на них.

– Ти тут, донечко! – одразу ж повеселішавши, вигукнув Матео. І пробурмотів сам до себе: – Ти, Матео, інколи буваєш полохливий, як забобонна жінка!

І, щоб розвіяти останні сумніви, він спитав:

– Ніхто не приходив до тебе?

– А хто до мене мав прийти, месер Матео? – здивувалась Ашіма.

– Все може бути! – сказав Матео, хитрувато посміхаючись. – Ти ж найкраща дівчина, яку тільки можна побачити в Канчоу.

Ашіма засоромилась і, трохи незадоволена, відвернулась од нього.

– Що це ти сьогодні мелеш? – сердито спитав Марко.

– Чуєш, Ашіма? Він не вірить, що ти найкраща дівчина, яку тільки можна здибати в Канчоу… Може, ти бачив кращу? – продовжував жартувати Матео.

Веселість Матео передалася й іншим. Після обіду Матео запросив Марко й Ашіму до себе в кімнату трішки побалакати. Всі посідали навколо палаючої жаровні. Крізь вікна падало бліде вечірнє світло. Меблі в кімнаті були темного кольору. Все це створювало якийсь урочистий, очікувальний настрій.

Ашіма була вдягнена в червону шовкову, сукню, вишиту барвистими фігурками звірів. На її обличчя падали теплі відблиски жаровні. І враз вона здалася Марко якоюсь незвичайною, загадковою, йому захотілося зазирнути в найпотаємніші куточки її уяви.

Так вони сиділи, думаючи кожен про своє, аж доки Марко не порушив мовчанки запитанням.

– Скільки тобі років, Ашіма?

Дівчина провела тоненькою рукою по шовковій тканині. Давно розбито іржаві кайдани. Але на кісточці ноги ще й досі лишився червоний слід від рани. Ледь видимий червоний слід.

– Я не знаю, юний пане…

– Вона не знає, – повторив Матео.

– Не кажи на мене «юний пане», – мовив Марко. – Не кажи так хоча б сьогодні ввечері.

В сутінках танули обриси їхніх постатей. На шибці з'явилась легка тінь. Хтось заглянув у вікно і зразу ж пригнувся вниз.

– Ти ж у нас не служниця.

– Ні, ти не служниця, донечко.

– Ні сьогодні ввечері, ні завтра… ніколи!

За вікном причаївся якийсь чоловік.

Матео згадав мертві, позолочені очі чужого бога.

– Ти повинна все нам розповісти, Ашіма, – сказав він. – Розкажи нам що-небудь про червоні гори.

– Я інколи думаю про Венецію, – мовив Марко. – Там немає червоних гір. Тільки кипариси. І ще каштан. Тепер він саме цвіте посеред двору…

– Може, мені шістнадцять років, – сказала Ашіма. – Мабуть, що так. Багато років тому мати розповідала мені безліч цікавих переказів. Деякі я пам'ятаю й досі.

– Розкажи нам хоч один із них, Ашіма.

Тепер їхні обличчя здавалися якимись світлими плямами. Все інше, окрім вугілля, що жевріло в жаровні, потонуло в мороці. Непомітно настала та година, про яку так мріяла дівчина. Вона остаточно звільнилась від тіней минулого, важкі роки осяяло світло дитячих спогадів.

– Говори ж, донечко, – приглушеним голосом мовив Матео.

Вона сотні разів переказувала сама собі розповідь матері, тому в її пам'яті та розповідь жила до останньої фрази, до останнього слова. Дівчина могла розказувати її, навіть не задумуючись.

І Ашіма почала розповідати.

– Дві тисячі років тому в Індії жив король. В нього було троє синів, яких він дуже любив, його скарбниці були повні казкових скарбів. Але найбільшим його багатством був кінь з білою шовковистою шерстю. Той кінь бігав прудкіше вітру, здавалося, що він навіть не торкається копитами землі. Досить було сказати йому на вухо чарівне слово, щоб він піднявся аж під хмари, як стріла, переніс свого верхівця з одного кінця країни в інший, його, – довга грива розвівалася на сонці, немов полум'я.

Багато ночей думав король про те, кому віддати цього коня. Нарешті надумав. Він випустив коня на волю, покликав до себе синів і сказав їм: «Ідіть і ловіть білого коня. Він буде належати тому, хто його спіймає. Але не пересваріться між собою».

Всі три сини, які завжди жили в щирій, братерській дружбі, низько, до самої землі, вклонилися батькові. Вони були задоволені батьковою ухвалою і одразу вирушили на пошуки.

Двічі мінявся на небі місяць, перш ніж вони досягли Куньміна, прекрасного, як сонце міста по той бік північного кордону індійської держави. Тут вічно панувала весна, і на червоній родючій землі цілий рік цвіли квіти.

Якийсь старий рибалка розповів їм, що він бачив у горах білого коня і хотів було впіймати його, бо вирішив, що в коня немає хазяїна, але кінь піднявся в повітря і на вогняній хмарі полетів геть.

З розповіді рибалки брати збагнули, що це і є їхній чарівний кінь, і вирушили в трьох напрямках на розшуки.

Середній брат подався на схід. Через кілька днів він дістався до лугу, вкритого соковитою травою, на якому побачив білого коня. Знаючи, куди пішли його брати, він послав їм услід вісників.

Старший брат помандрував на захід. Коли ввечері другого дня над горами зійшов місяць, перед ним з'явилась птиця Фенікс і оповістила його, що коня знайдено. Спочатку королевич засмутився, але ненадовго. Місцевість навколо була така прекрасна, що він скоро забув свої похмурі думки. Гори, які лежали перед ним, залиті ніжним місячним світлом, він назвав Горами Зелених Схилів.

Менший брат дійшов до іншого міста. Там він дізнався про те, що його брат впіймав чарівного коня. Через деякий час брати зустрілися в домовленому місці, і королевич, який упіймав коня, сказав: «Нехай цей кінь належить нам трьом».

Між ними виникла дружня суперечка, бо два інших брати вважали, що треба поважати батьківську волю. Поки вони сперечалися, кінь перервав вірьовку, якою був прив'язаний до дерева, і зник у повітрі. Небо одразу набрало золотого кольору, і його відблиск упав на східні гори. Тоді другий брат сказав: «Погляньте, це Гори Золотого Коня. Нащо нам сумувати? Кінь привів нас в чудову країну».

Брати поселилися біля підніжжя Гір Золотого Коня і навіть перестали сумувати за Індією,

Через двісті вісімдесят днів до братів з'явився королівський посланець і передав їм наказ короля негайно повернутись на батьківщину. Однак вони не змогли розлучитися з новою країною і залишилися там.

Дізнавшись про це, король покликав свого брата і сказав йому: «Злий чарівник по той бік кордонів нашої держави тримає в полоні моїх синів. Рушай з трьома тисячами солдатів і приведи моїх синів назад».

Брат короля пообіцяв виконати усе, що від нього вимагали. Він одібрав собі три тисячі вояків у срібних панцирах і вирушив на слонах та верблюдах у прекрасну, як сонце, країну. Скоро йому вдалося відшукати своїх племінників, бо вони й не ховалися від нього. Навпаки, вони з пошаною вийшли йому назустріч.

Та коли дядько побачив сяюче Куньмінське озеро, оточене стрімкими скелями і зеленими горами, його наміри змінилися. Він сказав собі: «Якщо людей прив'язує до цього місця чарівник, то це має бути добрий чарівник». І він вирішив залишитись на червоних землях, забувши про своє завдання.

Трьом тисячам солдатів теж так сподобалися нові місця, що вони не повернулися в Індію. Вони побудували собі глиняні будиночки й бамбукові хижки й почали вирощувати на полях рис. І природа щедро винагородила їх за працю невичерпними багатствами, яких їм вистачило до кінця життя…

За вікном щось зашкряботіло, потім почулося шарудіння, немов ящірка пробігла по сухому листю, і хтось тихо кашлянув.

Ашіма мерзлякувато звела плечі.

– Так, – задумливо мовив Матео.

Вугілля в жаровні перегоріло, тільки білів попіл. В повітрі стояв гіркуватий запах.

– Отже, твоя батьківщина – Куньмін… Але ж індійський кордон довгий. Можна п'ятсот днів іти вздовж цього кордону. Ніхто не знає, якої він довжини…

– Що значить для нас п'ятсот днів дороги? – озвався Матео.

Але Ашіма мовила:

– Якби я весь час ішла на південь, я дісталася б до Куньміна. Через гори, річки й ліси. Але в лісах живуть злі духи, хижі звірі, змії завтовшки з дерево, вогненні дракони і білі тигри.

– Звідки ти це знаєш, Ашіма?

– Мені розповідав один вантажник, месер Поло.

– Вантажник! – засміявся Марко. І, трохи помовчавши, додав: – От якби ти мала чарівного коня! Тоді б ти могла вмить покинути нас.

За вікном сиділа людина, притиснувшись до стіни. Ніхто її не бачив. Ніхто не чув її. Ніхто не здогадувався про її присутність. Ті троє, що були в кімнаті, заглибились у свої думки. Нарешті Матео сказав:

– Похолодало. Ти змерзла, донечко. Засиділись ми.

– Ашіма, – з раптовою рішучістю сказав Марко, – я повезу тебе в Куньмін. Ось тільки побуваємо у великого хана. Я попрошу в нього дозволу поїхати через Китай. Ми вирушимо разом: Матео, ти і я.

Матео щось схвально пробурмотів.

– В Куньміні цілий рік цвітуть квіти, – сказала Ашіма.

Марко вийшов трохи погуляти в сад. Минулий день приніс багато подій. Було так приємно думати й мріяти прохолодної весняної ночі.

В кімнаті Ашіми блимала свічка. Ось і Матео засвітив світло.

«Месер Поло», сказала вона. Час їй уже говорити просто «Марко». А то може трапитися, що він одного разу вклониться їй і скаже «сеньйоріна Ашіма». Марко тихо засміявся.

На чорному, як оксамит, небі сяяли поодинокі зорі…

Якийсь срібний туман, що буває тільки весняної ночі, лагідно обгортав дерева й кущі. Хтось непомітно скрадався за спиною. Марко. Рука незнайомого стиснула кинджал, готовий для смертельного удару. За два кроки від Марко він замахнувся.

Але тут незнайомець ступив з м'якої грядки на кам'янисту доріжку, і Марко почув легенький шерех. Він обернувся і в ту ж мить помітив невиразну постать одягненої в чорне людини. Як отруйне жало на гадючій голівці, блиснув у руці кинджал. Марко зігнувся. Сталеве лезо промайнуло над ним і впилося в дерев'яну хвіртку.

Марко блискавично випростався і штовхнув напасника. Той відлетів до паркана, потім схопився на ноги і кинувся в глибину саду. Марко погнався за ним.

У вікнах на першому і другому поверхах привітно миготіло світло.

Ашіма тоненьким голосом наспівувала пісню. Нарешті вона погасила свічку і вклалася спати.

Матео, заполонений приємними думками, ходив по кімнаті. Марко, важко дихаючи, вийшов з темного саду. Він наблизився неквапом до воріт, витягнув кинджал і, здригаючись від жахливої думки, провів рукою по холодному лезу. На мить він кволо сперся об хвіртку, наче мовчазна боротьба забрала всі його сили.

Раптом йому згадалися відвідини храму, людські постаті, розпластані в пилюці перед величезним золотим ідолом із мертвими очима, бурмотіння молитов, ніж, що впився в шию чорного барана, темночервона кров у мисці.

Може, він образив чужого бога? Невже ідол вирішив помститися йому? Марко струснув головою, відганяючи він себе забобонний страх. Ні, ні, зовсім не те. На нього напав живий чоловік, з плоті й крові, напав підло й підступно.

Марко рушив назад по садовій доріжці і спинився біля вікна Ашіми. Дівчина, мабуть, уже спить. Тоді він тихенько відчинив двері і піднявся сходами у кімнату Матео.

Той зупинився і вражено глянув на юнака.

– Ти ще не спиш?

Марко показав йому кинджал і розповів про підступний напад.

Матео гнівно стиснув могутні кулаки.

– Грабіжники і вбивці! – процідив він крізь зуби. – Нехай тільки впіймаю його – я розчавлю оту вовчу морду!

– Ти гадаєш, це той чоловік з Лопа? – спитав Марко.

Матео безпорадно розвів руками.

– Ашімі про це краще не говорити.

– Так! Може, це був звичайнісінький злодій.

Марко відчинив вікно. В обличчя йому війнув подих мовчазної ночі. Чорне гілля, розчепіривши свої галузки-пальці, тягнулося до світла.