Текст книги "Незвичайні пригоди Марко Поло"

Автор книги: Віллі Мейнк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 28 страниц)

Марко й Матео залишились наодинці. Матео витягнув з кишені гаманця і висипав на долоню рубіни. Коштовні камінці засяяли, як кров.

– Намилять мені шию Ніколо й Мафіо, – сказав Матео, посміхаючись. – Але ж тут… – Він стулив долоні і струснув камінці, які задзвеніли, немов шматочки скла. – Це рубіни з рук його величності найсвітлішого короля Бадахшана. Де моя донечка? Найкращий з цих камінців я подарую їй.

Марко з подивом вислухав розповідь Матео. Забувши про свою хворобу, він кілька разів вибухав реготом. Та коли він спробував підвестись, то знову відчув слабість.

Великі руки Матео доторкнулись до його чола.

– Більше я не скажу тобі жодного слова. Спи й набирайся здоров'я, сину.

В ГОРАХ

У березні 1272 року мандрівники залишили королівство Бадахшан. Через три дні вони в'їхали в провінцію Вахан. Тут їм довелось чотирнадцять днів підніматися в гори, такі високі, що навіть не всякий птах міг би досягти їхніх вершин. Вів їх Ло-бзанг, старий вождь, який втратив під час навали татар і своє плем'я, і сім'ю, і свої табуни.

… Марко сидів з Ло-бзангом біля багаття і слухав його розповіді про становлення світу, про виникнення великих і безславно загиблих держав, про страхітливе панування татарських ханів.

Ло-бзанг підвівся, відійшов від багаття і прислухався до якихось далеких звуків.

– Демони вітру виють у царстві гірських льодовиків, – промовив він. – Ми повинні завести тварин у печери. – І він нечутно, як кішка, пішов у темряву.

Марко здалося, немов якась чужа казкова постать розтанула в мороці.

Крижаний подих вітру забрав останнє денне тепло. У відблисках світла видно було, як летіли дрібні сніжинки, ніби рухався білий серпанок. Марко став спиною до вогню.

Вісімнадцять місяців були вони вже в дорозі і за цей час пройшли половину свого шляху. Розповідь Ло-бзанга примусила Марко задуматись. Яким велетенським був світ, оточений з усіх боків океаном! Чи вдасться коли-небудь людям подолати оті льодовики, що, пробивши хмари, врізалися в небо?

Ло-бзанг повернувся від печер, в які він завів коней, мулів і верблюда.

– Допоможіть мені занести в печеру харчі, – сказав провідник. – Буде буря й хурделиця.

Вождь Ло-бзанг, прозваний Добродушним, вимовляв слова так, що вони звучали, як наказ. Мрії й спогади його немов вітром здуло. Очі старого знову блищали по-соколиному, його вуха чули таємничі ознаки, його ніс уловлював снігову небезпеку, його мисливський інстинкт застерігав від неї.

– Роздмухайте вогонь і занесіть у печеру головешки. Треба, щоб праворуч і ліворуч від входу всю ніч горіло багаття. – Останні слова він промовив ніби до самого себе.

Ашіма готувала їжу. Чоловіки внесли в печеру харчі, ковдри і шкури. Все дужче шаленіла хурделиця, все сильніше завивав вітер. Люди закутувались у ковдри й шкури. Буря ревла. Холод заповзав крізь щілини навіть у скелі. Ло-бзанг, Марко і Матео зрубали двоє дерев і підтягли їх до печер. Ло-бзанг підтримував вогонь. Марко, незважаючи на те, що холод добирався крізь ковдру до самих кісток, скоро заснув, йому снився вогонь і сонячне тепло. Розбудив його Ло-бзанг.

– Прокиньтесь, юний пане, та порухайтесь. Допоможіть мені розбудити й інших, бо нас усіх забере тут холодна смерть.

Так, то засинаючи, то прокидаючись, вони провели ніч. Довго, нестерпно довго минав час, доки не настав ранок. Буря невгавала. Проклинаючи дим, мандрівники грілися біля вогню. В казані кипіла вода для чаю. Ашіма вкинула туди чайного листя, перемішаного з квітками жасмину.

За обід їм правили сухарі і порубане на шматки в'ялене м'ясо. Марко відкидав з проходу сніг, Ло-бзанг і Матео, взявши сокири, вийшли з печери і нарубали дров для вогнища, Ніколо й Мафіо Поло перевірили, як себе почувають тварини, як їх охороняють.

Буря лютувала. Минали дні. Купці спохмурніли, зробилися буркітливими, часто гримали один на одного. Матео піклувався про Ашіму, яка виросла в теплих краях і тому дуже терпіла від холоду.

– Скільки вже днів триває оця триклята буря? – глухо спитав Матео.

– П'ятнадцять днів, – відповів Марко.

Скінчились запаси їжі. Довелось забити верблюда.

– Якщо й далі так буде, ми вб'ємо всіх тварин, – висловив хтось думку, яка сиділа у кожного в голові.

Чи надворі ніч, чи день? Мандрівники з розчервонілими очима зібрались навколо вогню і гріли руки над мідяним казаном. В кутку ще лежало півстовбура і трохи хмизу.

Вождь вийшов надвір і зник у сніговій хурделиці. Незабаром він повернувся, сів на свою ковдру і глянув на вогонь.

Нарешті він сказав:

– Не треба вбивати тварин. Буря стихає. – Жоден мускул не поворухнувся на його обличчі.

Наступного ранку в печеру заглянули перші сонячні промені. Виснажені до краю люди заходились відкидати сніг, готуючи місце для годівлі тварин.

Ло-бзанг сказав:

– Саме час вирушати в малі кам'яні гори. Юний пане, ходімте зі мною. Сухі кам'яні гори – батьківщина диких кіз.

Погоничам він звелів:

– Збирайте гульджанове коріння[17]17
  Гульджан – рослина, що росте на Памірі. Коріння її сушать і розтирають на борошно.


[Закрыть], сушіть його на сонці і потім розтирайте каменями.

Марко і Ло-бзанг, озброєні мисливськими списами, стрілами й луками, вирушили в гори. Старий вождь ішов стежкою, протоптаною дикими звірами. По слідах на снігу і на вологій землі він визначив, що десь недалеко має бути стадо.

Ло-бзанг обережно видряпався по похилій скелястій стіні, кинув хлопцеві аркан і зачекав, доки той вибереться до нього.

Раптом вони почули страшенний гуркіт. Ось він усе ближче й ближче – це снігова лавина з скаженою швидкістю мчала на них.

Ло-бзанг і Марко кинулись під скелястий виступ і притиснулись до стіни. Земля задрижала, в повітрі застугоніло. Холодна біла хмара обгорнула їх. Марко здалося, ніби чиясь могутня рука придавила його до скелі, йому забракло повітря. Величезна снігова брила прокотилася по похилій стіні і шугнула в долину, знищуючи все на своєму шляху. Луною відгукнулися гори. Потім стало тихо.

– Лавина, юний пане, – сказав Ло-бзанг.

Мисливці піднімалися все вище й вище. Далеко під ними звивалася між горами й проваллями річка. Мовчазні льодовики палали холодним вогнем: жовтим, блакитним, рожевим, білим.

Раптом Ло-бзанг спинився, взяв Марко за рукав і показав униз на луг. Там мирно паслися гірські кози з чорною блискучою шерстю і стадо диких овець.

Мисливці довго стояли над урвищем, милуючись чудовою картиною, аж доки в їхніх серцях не прокинувся мисливський запал. Марко охопило нестримне хвилювання. Разом з Ло-бзангом він почав скрадатися проти вітру по узліссю. Нарешті Ло-бзанг велів юнакові спинитися, а сам пружною, безшумною ходою подався до групи дерев, що росли метрів за сто від них. Марко опустився навколішки і вклав у лук стрілу.

Тимчасом старий дістався до групи дерев. Над водою пролетіла зграя диких гусей. Вівці й кози стривожено задерли вгору голови. Марко натягнув тятиву, прицілився у великого барана і пустив стрілу. Баран підскочив угору, впав, знову звівся на ноги і, похитуючись, побіг геть. Козел, підстрелений Ло-бзангом, рвонувся вперед, але одразу, забивши ногами, впав.

Обидва стада помчали вздовж берега озера і зникли за пагорбом. Марко невідривно стежив за своїм бараном, боячись, що він втече від нього. Баран спіткнувся об звалений вітром стовбур дерева і впав на землю. Юний мисливець дорізав його ножем.

За два дні мисливці вбили чотирьох диких баранів і двох козлів. У табір вони повернулись з повними мішками м'яса. Мандрівники, які з нетерпінням чекали на них, зустріли їх бурхливою радістю. Скоро біля печер палахкотіли вогнища і в казанах варилося м'ясо.

Наступного для Матео і двоє погоничів під проводом Ло-бзанга вирушили за рештою здобичі. Марко залишився в таборі з батьком і Мафіо.

В оточеній горами долині було тихо. Неподалік од табору паслися під наглядом погонича коні і мули.

Ашіма розірвала на вузенькі стьожки шматок матерії і несміливо наблизилась до Марко.

– У вас опухли руки, юний пане, – сказала вона.

Марко швидко підвівся і глянув на свої руки.

– Так, – сказав він гордо, – це після полювання. Але що тут страшного!

Ашіма помастила йому рани маззю і перев'язала їх.

Після семиденного відпочинку караван рушив далі на схід. Кістки загиблих тварин вказували їм караванний шлях, що тягнувся через гори й долини. Доводилось переходити річки й потоки, луки, ліси й голі узгір'я. Протягом сорока днів мандрівники не зустріли жодного селища.

Потім вони спустилися з високих гір у пустелю Маран-Су, залиту пекучим сонцем. Ця пустеля відділяла Дах Світу від родючої долини, по якій протікала річка Кашгар-Дар'я.

Обличчя мандрівників були червоні від снігових хурделиць, темні від сонця. В порепану шкіру набилося піску. Вони гордо озиралися назад, сповнені непохитної впевненості в успіхові своєї подорожі. Далеко позаду, в тремтливому мареві, бовваніли величезні силуети скелястих гір.

Люди й тварини завмерли в урочистому мовчанні. На жовтий пісок падали довгі тіні від коней і вершників.

БАЯНДЕР ЩЕДРИЙ

Марко їхав на своєму білому, широкогрудому жеребці по головній вулиці Кашгара. З почуттям зверхності дивився він на галасливих торговців, які продавали свіжі овочі, бавовняні тканини, шовк, конопляні вірьовки, вино й багато інших товарів. Кашгарські базари мало чим відрізнялися від базарів Персії, хіба що було менше на них коштовних товарів – парчі, різьблених із слонової кістки речей, золотих прикрас і, коштовних каменів. В Кашгарі переважали предмети щоденного вжитку.

Не один кашгарець проводжав юного венеціанця здивованим поглядом. На його довгастому, мужньому обличчі з світлою шкірою, з орлиним носом і високим чолом проступав здоровий, рожевий рум'янець. Сувора лінія брів і допитливий погляд великих сірих очей говорили про сміливий характер.

Було приємно почувати, що ти їдеш у гарній одежі людними вулицями міста. Небезпечна подорож через Дах Світу не тільки зміцнила в юнакові віру в себе, але й породила нові взаємини між сином і батьком. Це вже був не той зелений хлопчисько, якого треба було оточувати безнастанною турботою. Старші прийняли його в своє коло, як рівноправного мужчину, і рахувалися з його думками, його поради мали тепер таку саму вагу, як і поради батька чи дядька.

Марко носив, як татарські хани, синій шовковий халат, оздоблений блискучим, оправленим у золото рубіном, подарунком Матео. Взутий він був у коричневі чоботи з м'якої верблюжої шкіри.

Поминувши міські ворота, юнак пришпорив коня і галопом помчав назустріч сонцю, повз виноградники, сади, зелені луки і жовті поля хлібів, його заполонило непереборне почуття волі. Позаду залишались віслюки, що везли повні візки сіна, хмизу, деревного вугілля і свіжих овочів, свині, верблюди – безперервна низка возів, людей і тварин. Жеребець летів галопом по збитій, сухій землі. Його блискуча шкіра туго облягала могутні м'язи. Марко сидів, нахилившись аж до гриви, що розвівалася на вітрі.

Юнак натягнув повід, і жеребець перейшов на швидку рись.

Раптом Марко побачив перед собою в промінні вечірнього сонця хмару куряви. Вона швидко наближалася. Ще кілька секунд, і перед ним спочатку невиразно, а потім усе чіткіше й чіткіше почав вимальовуватися загін татарських кіннотників. На чолі його виступав прапороносець, далі – командир сотні у вишитому золотом халаті, ще далі – командири десятків і, нарешті – в суворому порядку їхали на маленьких, швидких, довгогривих конях вояки. Вони були озброєні стрілами, луками і кривими мечами, засунутими в багато оздоблені піхви.

Візки одразу звернули вбік, чоловіки зігнали верблюдів і віслюків на луг, байдуже кудись дивлячись повз верхівців.

Жовтолиці вояки промчали з непорушними, ніби скам'янілими обличчями. Процокотіли по землі копита, знялася курява, і в повітрі залишився запах шкіри і кінського поту.

Вони були такі чужі і такі неприступні, оті внуки степових кочівників, оточені страхом і зненавистю підкорених народів. Скрізь на захоплених землях, від Багдада і Новгорода до далекого Камбалі, резиденції великого хана Кублая, розташувалися сотні, тисячі і десятки тисяч жовтолицих вояків, ладні придушити будь-яке повстання і за законом Ясаха покарати найменшу непокору.

Зустріч з татарами примусила Марко замислитись. Він відчував ворожнечу, яка оточувала їх невидимою стіною. Назавжди лишилися в його пам'яті гіркі слова нещасного Хасан-бека: «Більше в нашій країні не лишилося краси. Її розтоптали татарські копита». Та й Хаджі-Мухаммед з обережною стриманістю натякнув йому, що він не підтримує татарського панування, хоч воно й не позбавило його земних благ. А старий вождь Ло-бзанг розповів йому про загибель свого племені, як про щось чуже й далеке його серцю. Щоправда, він був надто старий, і в його серці згас вогонь зненависті. Але ж де він мав його підтримувати? Біля чужого багаття довго не всидиш, бо ти там – лише непроханий гість.

В Марко росло бажання вивчити історію татар, які п'ятдесят років тому, за часів Чингіс-хана, завоювали півсвіту. В глибині душі він захоплювався ратними подвигами жовтолицих вояків. Хіба в дитинстві його не зачаровували подвиги Енріко Дондоло, старого дожа Венеції, який 1204 року на чолі війська хрестоносців захопив оточену могутніми мурами столицю Східно-Римської імперії? Хіба сильні й розумні не мають права підкоряти собі інших?

Марко їхав, глибоко задумавшись. Татари вбили матір Ашіми і продали дівчину работорговцям. Чингіс-хан наказував своїм воїнам убивати всіх чоловіків, які здатні оборонятися.

Думки Марко двоїлися. Він був невдоволений собою, бо не міг знайти відповіді на питання, які виникли в нього після зустрічі з татарами.

його батько і Мафіо Поло, заповзятливі й досвідчені купці, глибоко шанували великого хана Кублая, внука Чингіс-хана, який підкорив собі Китай і проголосив себе імператором. Ще в Балху Ніколо Поло казав синові: «Коли ти, нарешті, зрозумієш, що ми купці, а не благодійники!» А от Матео взяв за руку дівчину і подарував їй людське життя. Він навіть не побоявся смертельної небезпеки, аби тільки було за віщо добувати для неї одежу і прикраси.

Марко спинив коня і зіскочив на землю. Праворуч від вулиці протікала поміж зеленими пагорбами Кашгар-Дар'я. Юнак спутав свого жеребця і пустив його пастися на берег.

На сході виднілись будинки Кашгара. Їхні дахи виблискували в променях вечірнього сонця. Над міськими мурами здіймалися мінарети мечетей і дві дзвіниці з золотими хрестами. В Кашгарі під верховною владою великого хана мирно жили поряд магометани і несторіанські християни.

Марко пішов вздовж берега річки. Дорога вела повз огороджений парканом садок. На деревах рясніли золотаві абрикоси, персики, груші і яблука. З-за паркана звисали червоні й жовті троянди. Посеред саду стояв білий дім. Його двері були прикрашені різьбленими і мальованими орнаментами. Марко озирнувся і, не помітивши нікого, швиденько нарвав собі троянд з одного куща.

Ашіма любила квіти.

Зненацька серед вечірньої тиші пролунав сміх. Багато зодягнений пан з чималим черевцем підвівся з лавки, схованої серед кущів, і весело гукнув:

– Заходьте, іноземцю, і нарвіть собі квітів, скільки хочете. – Він ввічливо вклонився. – Ви потрапили у володіння окружного судді міста Кашгара. Мене звуть бег Баяндер, тобто Щедрий. Рвіть, рвіть.

Очі його насмішкувато поблискували. Він вдоволено оглянув багато вдягненого іноземця.

Марко нерішуче стояв з квітами в руці перед хвірткою.

– Пробачте мою крадіжку, бег Баяндер, – зніяковіло озвався він. – Мене звати Марко Поло. Я з Венеції.

– Зайдіть до мене і трохи освіжіться, перш ніж повертатись у Кашгар.

Марко зайшов до тихого по-вечірньому саду. Бег Баяндер провів його в зелену альтанку. Служниця принесла диню, абрикоси і вино. Десь за стіною дерев небо палало червоними й жовтими барвами, які поволі згасали, переходячи в однотонний сірий колір. Повітря було тепле, і від квітів линув приємний запах.

Опасистий бег Баяндер засипав Марко питаннями. Він вперше зустрівся з венеціанським купцем.

– Вибачайте, бег Поло, – сказав він. – Адже мені не часто випадає розмовляти з іноземцями. Службові обов'язки забирають весь мій час. Ви навіть не уявляєте, скільки розвелось злодіїв, жебраків і заколотників. Хай їх покарає аллах! З татарською владою я в добрих стосунках. Татари також люблять послух і порядок. – На товстому обличчі судді з'явилася самовдоволена посмішка. – Минулого тижня я наказав повісити двох селян за те, що вони підбурювали проти татар мирне населення. Рвіть, бег Поло! Ви покуштуйте оцих абрикос. Це ж просто мед! – Бег Баяндер, інакше Щедрий, важко зітхнув, обтяжений своїми службовими обов'язками. Він зробив недвозначний жест, провівши собі товстим пальцем по шиї. – Відтяти голову – кращий засіб привчити отой набрід до порядку. Татарські хани дуже вдоволені мною… Ви тільки погляньте на мої володіння. Все оте поле аж до самої річки і оті виноградники, доки сягає око, належать мені. Ох, нелегко тримати все це в руках!

Він підвів Марко до паркана і важкою від перснів рукою показав на свої землі.

Марко згадав зустріч з татарською сотнею. На мить йому здалося, ніби він побачив за спиною товстого базікала непорушні, скам'янілі обличчя жовтошкірих вояків.

– Ви – громадянин Кашгара, бег Баяндер? – спитав він.

– З незапам'ятних часів, бег Поло, – гордо відповів окружний суддя.

– Дякую вам за гостинність, – з холодною ввічливістю мовив Марко і вклонився. – Але я повинен квапитись, щоб своєчасно проїхати міські ворота.

– Зачекайте трошки, бег Поло, – вигукнув окружний суддя. Він задріботів до грядки і нарвав великий букет квітів. – Візьміть ці квіти. І приходьте ще в мій скромний дім. Хай вас благословить аллах!

Марко розпутав коня і галопом помчав дорогою до Кашгара. Коли дім бега Баяндера вже не було видно, він жбурнув у пилюку букет подарованих квітів і розтоптав його копитами коня.

Але маленький букет украдених троянд лишився в нього за поясом.

Починало сутеніти, коли Марко під'їхав до таверни, де зупинились венеціанці. Він помітив біля стіни струнку дівочу постать. Дівчина кинулась до воріт і відчинила їх. Марко скочив з коня і за повід завів його у двір.

– Це ти, Ашіма! – радісно вигукнув він.

– Я випадково виглянула надвір, юний пане, – відповіла дівчина. – Уже пізно.

Вона зачинила ворота. Над будинком розкинула своє гілля магнолія. Між темнозеленим шатром листя палахкотіли дві великі білі квітки. На небі сяяв місяць.

Ашіма говорила італійською мовою. Слова в її вустах звучали, немов далека чужа музика.

Марко обережно витягнув з-за пояса букет троянд.

Тоді Ашіма тихо промовила:

– Мені треба поспішати. Месер Матео чекає на мене.

«Вона молиться на нього, як на бога», подумав Марко.

– Я ось привіз квітів, візьми їх для месера Матео! – коротко сказав він.

Дівчина, вагаючись, взяла букет.

– Дякую, юний пане.

І вона хутко зникла в будинку.

ГОЛОСИ В ПУСТЕЛІ

Минуло рівно два роки від початку мандрівки. Венеціанці вступали в маленьке місто Лоп, збірний пункт багатьох караванів. Звідси починалась горезвісна Лопська пустеля. Гарячий вітер ніс зі сходу куряву і засипав нею провулки, базари і вбогі хатинки. Венеціанці найняли два маленькі будиночки на околиці.

Якось після обіду Марко прийшов до Матео. Той стояв біля вікна і дивився на маленький садок. На його обличчі лежала тінь сумної задуми.

– Ти сумуєш за домівкою? – спитав його Марко.

– Сумую за домівкою? Ти краще послухай, що трапилося вчора. Зайшов у наш сад якийсь чоловік. Ашіма покликала мене. Бачу, стоїть вона перед ним і вся тремтить. «Що трапилось, Ашіма?» спитав я і хотів було схопити його за карк. «Не чіпайте його, месер Матео, – каже вона, – він не має нічого поганого на думці». Чолов'яга скривив у посмішці своє вовче обличчя і щось каже мені. «Що він хоче, Ашіма?» питаю я. «Він каже, що ви сильніші за демонів вітру, які охороняють золоті скарби. Ви повинні відшукати з ним у пустелі золотий скарб». Отаке зважився мені запропонувати той нікчемний брехун. Я навіть і не дізнався, що він справді надумав. Коли я пожбурив його за двері, він скривив від люті обличчя і погрозив мені кулаком… Чом Ашіма така полохлива? Я не розумію тутешніх людей…

– Тебе дивує, що Ашіма злякалася? А я її вже розумію. Вона боялася, що ти вирушиш з тим чоловіком шукати золотий скарб.

Тінь задуми зникла з обличчя Матео. Він посміхнувся сам до себе.

Через чотири тижні венеціанці разом з великим караваном розпочали похід через пустелю Лоп. Старий вождь Ло-бзанг найняв для перевезення вантажу ще двох верблюдів і трьох дужих віслюків, а крім того, він закупив стільки харчів, що їх вистачило б щонайменше на місяць дороги. Він застеріг мандрівників ні в якому разі не відходити від каравану далі, ніж на п'ять кроків. «В пустелі живуть злі духи, які наводять оману на подорожніх і не одного вже призвели до загибелі», сказав він.

На шиї тваринам було прив'язано дзвіночки. Їхній монотонний передзвін навівав дрімоту. Куди не кинь оком, скрізь простяглися піщані дюни.

Марко похмуро їхав на своєму віслюкові. Ніколо й Мафіо Поло теж мовчали. Не повівав навіть легенький вітер. Раптом Марко звернув увагу на якийсь предмет, що білів зліва від шляху на одній з піщаних дюн. Юнак спрямував до нього віслюка.

Нараз здійнявся вітер. Марко здалося, немов він чує. вдалині музику. В тремтливому від спеки повітрі з'явився якийсь своєрідний співучий звук, він усе наближався і враз перейшов у шалений свист. В обличчя Марко, наче з раптово відчиненої печі, вдарив струмінь гарячого повітря. Небо потемніло, чорна стіна куряви налетіла на Марко й огорнула його.

Закривши рот хусточкою, він зіскочив з сідла. Людина й тварина впали в розпечений пісок. Марко притулився до віслюка й затулив обличчя руками. Курява проникала крізь заплющені вії, крізь стиснуті губи, набивалась в ніздрі, в очі.

Над пустелею ревіла буря.

Марко нерухомо лежав, сховавшись за віслюка, і важко дихав. Напружуючи всі сили, він намагався стримати в собі кашель і нудоту, йому здавалося, немов він опинився під пекучим піщаним горбом, який, наростаючи з кожною хвилиною, ось-ось має його задушити. На зубах тріщав пісок. На шиї набрякли жили. Щось з такою силою здавило юнакові горлянку, що він мимоволі розкрив рота. Важко кашляючи, Марко почав судорожно розмахувати руками і, нарешті, вчепився пальцями в шкіру тварини. Все його тіло зненацька ослабло.

Піщаний горб більше не зростав, бо його розносив нестримний ураган. Серце Марко ледве билося, легені наповнились курявою. Тільки інстинкт самозбереження підтримував ще в ньому життя. Кров ще пульсувала в жилах.

Співучий свист, який нагадував звук туго натягнутої струни, став глухішим. Ураган почав непомітно спадати. Піщаний горб над Марко й віслюком виріс – вітер уже не міг розвіяти його.

Все навколо змінилось. Після шаленої бурі настала неймовірна тиша. Хмари куряви, що носились у повітрі, опали на землю, і на небі проступило, немов отвір палаючої печі, темночервоне сонце. Там, де ще недавно височіли пагорби, тепер розкинулась рівнина, а там, де раніше оку ніде було зачепитись на одноманітній гладіні, зараз виросли високі піщані горби. Хвиляста жовта поверхня вирівнялась і від того здавалась ще пустельнішою.

З нерухомого піщаного горба витикалась зодягнена в білі полотняні штани нога.

Сонце ховалось за обрієм, заливаючи темночервоною загравою землю й небо. Промені його поволі згасали. Над похмурою пустелею густіли сутінки.

І в цьому сірому, непорушному морі дюн кволо билося людське серце.

На нічному небі проступив серп місяця, замерехтіли зірки.

Тоді в піщаному пагорбі щось заворушилося. З'явилася спина віслюка, чотири ноги почали спочатку кволо, а потім все сильніше й сильніше розгрібати пісок, шукаючи опори. Нарешті після кількох невдалих спроб віслюкові вдалося встати. Він похитнувся, упав, знову підвівся й знову впав. Потім зробив кілька непевних кроків, спинився, і, труснувши головою, хрипко, ледве чутно, заревів.

Весь у піску, віслюк став серед пустелі, немов якесь казкове створіння.

Марко лежав, скоцюрбившись, на землі і затуляв руками обличчя.

Він давно втратив свідомість. Але в грудях ще тліла іскорка життя. Минав час…

Марко прийшов до пам'яті, перевернувся на спину і розкинув руки. Звільнившись від шару піску, він хотів було глибоко вдихнути повітря, але відчув, що в ніс і в рот йому набилося повно пилу.

Підійшов віслюк і зупинився біля Марко. Близькість живої істоти надала юнакові сили. Вчепившись за ноги тварини, він підвівся з землі, намацав у саквах бурдюк і витягнув його. Затичка вберегла воду від піску. Марко прополоскав собі рот і жадібно випив кілька ковтків теплої рідини.

Почало смеркати. Марко напружено прислухався, але навколо була мертва тиша. Неподалік від нього невиразно білів предмет, який зманив його з шляху. Це був кістяк людини, що загинула в пустелі від голоду й спраги.

Де ж дівся караван? Свинцевим тягарем лягло на душу Марко почуття самотності. Віслюк потерся головою об його плече.

Раптом Марко вчулося, що десь недалеко їде караван.

– Ходімо, сіренький! – сказав юнак. – Хіба ти не чуєш? Нас розшукують друзі.

Він скочив у сідло, прислухався до навколишньої тиші і тепер уже зовсім виразно вловив тупіт багатьох копит за великим пагорбом. Він злегка пришпорив віслюка. Тварина байдуже рушила в бажаному напрямку.

– Скоріше, сіренький! – роздратовано крикнув Марко, вдарив віслюка острогами і сіпнув за гриву.

Виїхавши на пагорб, Марко спинився і оглянувся навколо. Однак він побачив тільки залиті блідим місячним світлом мертві, гладенькі дюни. Звуки згасли. Здавалось, усе живе вимерло. Навіть гієн і стерв'ятників не було в цій безмежно самотній пустелі, жодного деревця, жодної тваринки – самі лише білі кістяки людей і тварин, пісок і голі пагорби.

Марко ще раз з відчаєм озирнувся навкруги. Куди ж йому їхати? Де караван?

Чорні думки насіли на нього. «Де подівся караван? Вони залишили тебе напризволяще, а самі кинулись рятувати власну шкуру. Яке їм діло до того, що твої кістки забіліють серед піщаної пустелі? Батько і дядько Мафіо тільки й турбуються про свої торговельні справи. Матео за щастя матиме, якщо йому вдасться провести здоровою і неушкодженого через пустелю свою маленьку Ашіму. А дівчина? Що б вона сказала, коли б ти знову повернувся?»

«Так, юний пане! Так, юний пане!»

«Геть, чорні думи! Геть!»

– Так, юний пане, – безтямно закричав Марко.

Охоплений відчаєм і гнівом, він витягнув з саков бурдюк і став пити. Чи не все одно, коли він околіє: завтра чи через три дні? Віслюк нашорошив свої великі вуха, і, немов почувши якесь лихо, пронизливо закричав. Марко відірвав од рота бурдюк.

– Твоя правда, сіренький, – пробурмотів він. – Ти розумніший за мене.

Марко дав тварині теж попити і сховав пляшку на самий спід саков. Кілька хвилин він безпорадно стояв на місці. В нього було таке почуття, наче він з ранку топчеться на одному місці. Навколо була та ж сама загрозлива пустеля, залита червоними променями призахідного сонця. Від постійного напруження боліла голова.

– Вперед, сіренький! Ми будемо жити!

Він знову схопився за повід. В животі у нього було порожньо. Хіба можуть вгамувати голод два пшеничних млинці і маленький шматочок в'яленого м'яса?

В голову лізли дивовижні думки: «Ти сумуєш за домівкою, Матео? Он воно що! Викинь на вулицю отого чоловіка з вовчим лицем! Хіба ти не бачиш, як тремтить Ашіма? Чого йому треба від неї? Чи я сумую за домівкою? Ні! Я ж хочу в Китай! Золоті палаци… Я п'ю воду з великого кухля. Холодну воду. В казані вариться м'ясо гірського козла. Пахне чудесно. А які квіти звисають над парканом! Червоні й жовті. Бери, Ашіма, я їх нарвав для тебе. Або віддай їх Матео, якщо вони тобі не потрібні. Ти чуєш музику?»

Так, то починаючи марити, то прокидаючись, Марко їхав пустелею. Постаті Матео й Ашіми, немов живі, з'являлися між дюнами, йшли йому назустріч, розмовляли з ним. Він чув музику, чудесні срібні звуки. Ашіма плакала, і там, де падали на пісок її сльози, утворювались чисті, як кришталь, озера.

Повід вислизнув з рук Марко. Віслюк спинився. Марення зникли. Марко дістав другий бурдюк і випив води.

– Ковтни трішки, сіренький!

Вони обоє лягли на пісок. Марко вже нездужав навіть розіслати ковдру.

Настав третій день. Пекло сонце, і гарячий вітер жбурляв в обличчя куряву. Щоб протягти ще день, Марко вдвічі зменшив пайку. Сірий спинився. Марко вдарив його нагайкою.

– Вперед, сатана! – закричав він хрипким голосом.

Потім кинув нагайку на пісок і обняв тварину за шию. Сірий, вишкіривши зуби, спробував укусити його. Марко відскочив і витягнув кинджал. Дикий гнів спалахнув у його очах. Чи не кинутись зараз на віслюка і, перерізавши йому шию, напитись його крові?

Вони стояли, дивлячись один на одного. Віслюк, немов скоряючись своїй долі, схилив голову. Марко безсило опустив руку з кинджалом.

Настав четвертий день.

Тіло Марко висохло. Він випив уже всю воду, до останньої краплини, потім розрізав бурдюк і сухим язиком вилизав його внутрішні стінки. Після цього він намотав повід на руку і рушив далі.

– Скоро тобі доведеться вмерти, сіренький, щоб я прожив ще один день!

П'ятий день.

Пальці стискали кинджал. Очі почервоніли, під ними набрякли синці. Марко невідривно дивився на дюни. Кроки його стали непевними. Голод викручував кишки. Але ще гірше мучила спрага. Язик набряк і лежав у роті, немов шматок чужої шкіри. Губи потріскалися і кровоточили.

Віслюк безсило сіпнув за повід, ніби передчуваючи небезпеку, що нависла над ним.

«Спрага – це сіль на живому серці, – згадалися хлопцеві слова Насреддіна. – Спрага – це вогонь у кишках. Спрага – це пилюка в жилах… тортури людства – ось що таке спрага!»

Пальці Марко все міцніше стискали кинджал. Він спинився. Раптом віслюка пройняв прадавній інстинкт його предків. Він ладен був кинутись на свого ворога і розтоптати його копитами. Та варто було Марко сіпнути його за повід, як він одразу ж підкорився волі людини.

– Зачекаємо ще, сіренький! Лягай! Уже стемніло. Ранком вони прийдуть… Вони вже йдуть. Хіба ти не чуєш цокоту копит?

Людина й тварина поринули в неспокійний, наче в лихоманці, сон.

«Там, де панує велике мовчання барханів, – там царство смерті. Там, де вода не напоює землі, – немає зелені. Де немає води й зелені – немає живих істот. А де немає живих істот – там володарюють демони пустелі; бо вони безтілесні і не потребують ні води, ні зелені. Демони пустелі – помічники смерті. Це вони заманили з шляху юного пана».

Ло-бзанг ударив палицею в туго натягнутий барабан. Чотири рази, немов луна, відгукнулась йому з усіх кінців пустеля. Там їхали, далеко розтягнувшись один від одного, Ніколо, Мафіо, Матео і погонич верблюдів.

– Краще б ти залишилась біля каравану, донечко, – сказав старий вождь Ашімі.

– Там, де лунають барабани і людські голоси – там життя, – відповіла йому Ашіма. – Ми повинні знайти юного пана.