Текст книги "Незвичайні пригоди Марко Поло"

Автор книги: Віллі Мейнк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 26 (всего у книги 28 страниц)

ІВЕЙ ВАЙ СІНЬ

Старий різьбяр сидів перед своєю майстернею в затінку широколистого бананового куща. Його довгобразе, зморщене лице здавалось ще довшим завдяки сивій бороді. Він одпочивав, поклавши руки на столик поруч з різцями і маленьким, прямокутним оцупком, випиляним з кореневища. Навкруги валялися стружки. Майстерня була розташована на околиці Ханьчоу біля канави, що за якихось сто кроків звідси впадала в імператорський канал.

Пекло сонце. По каналу одне за одним пропливали судна. На полях працювали селяни. Вздовж імператорського каналу торохтіли по забрукованому шляху вози.

– Щось не хочеться мені більше працювати, – пробурмотів різьбяр. – Шю, де ти подівся?

Сліпий хлопець сидів за хатиною і наслухався до шуму та голосів. Ось уже рік, як вони з Вангом утекли з Камбалі і жили в старого різьбяра. Іноді вони ходили в місто і продавали на базарі вирізаних з дерева драконів, левів, орлів, фігурки селян у великих брилях або безсмертних богів. Але найчастіше Шю лишався вдома і, якщо того бажав старий майстер, грав на бамбуковій сопілці або слухав його розповіді.

– Я йду, дідусю, – озвався Шю.

Він спинився перед столом і став обмацувати стружки, доки не торкнувся до руки старого.

– Ванг ще не прийшов, – сказав різьбяр. – Це б допоміг мені випилювати з кореневища оцупки.

– Його немає з учорашнього вечора, – сумно мовив Шю.

– Ванг – неспокійна людина, хлопче. Іди, сідай біля мене, – запросив старий.

– Дідусю, я інколи боюсь, що він колись зовсім не повернеться додому, його так легко розгнівати.

– Розповісти тобі про генерала Ба Мана?.. Ось зачекаємо, поки прийде Ванг… Якщо хочеш, я розповім тобі також про коваля Хан Ель-канга, який одним ударом меча розсік надвоє величезний камінь… Або заграй на сопілці що-небудь веселеньке.

Але сліпий Шю, схиливши голову, до чогось прислухався.

– Я чую, як наближається багато вершників, дідусю. Ви їх уже бачите?.. Багато вершників!

Загін їхав брукованим шляхом вздовж імператорського каналу. На тлі неба постаті верхівців і коней здавалися величезними. Чотири охоронці їхали попереду, звільняючи дорогу.

– Я бачу їх, – сказав старий. – Чотирнадцять днів тому вони прямували на південь, а тепер вертаються назад.

– Хто це, дідусю?

– Милостивий пан намісник із своїм почтом та охоронцями.

– Багато коней, – мовив Шю.

– Ходімо туди, Шю.

Різьбяр узяв сліпого за руку і пішов з ним до греблі, по якій пролягала широка дорога.

– Я хочу побачити його обличчя, – пробурмотів він.

– А який він на вигляд, дідусю? Розкажіть мені.

– Він їде на рябому коні. Двоє охоронців тримають над ним балдахін з голубого шовку. Уяви собі: високий чужинець із смаглявим обличчям. Великі очі, гордовитий погляд, довгий ніс, темна борода, високе чоло. Нестарий. Чужинці, які носять довгу бороду, насправді молодші, ніж можна подумати. Тримається він у сідлі прямо і має гарну поставу. А що можна сказати про його обличчя я й сам не знаю. Тепер ми повинні стати навколішки і торкнутись чолом землі перед милостивим паном намісником. Мені здається, він такий самий, як і інші, – чужинець та й більш нічого. Всі вони заслуговують тільки ненависті, всі до єдиного. Але коли ти постарієш, Шю, ти розучишся ненавидіти.

– Скільки в них коней, дідусю?

– Багато коней, більше, ніж ти можеш порахувати на пальцях. Набагато більше. Ось вони проїжджають, а ми лежимо перед ними в пилюці. Тепер уже можна вставати. – Різьбяр втомлено підвівся з землі. Піднялися й інші. Почулися розмови, сміх. Побачивши Ванга, який наближався до них, старий радісно посміхнувся.

– Іде Ванг, – сказав він. – Ну, тепер уже нічого турбуватися.

Вони рушили всі втрьох додому. Шю і Ванг допомогли різьбяреві вибратися на насип. Старий сів до столу і взявся за роботу.

– Ви будете вирізувати безсмертного бога або дракона? – спитав його Ванг.

– Ні, смертного, Ванг. Він тільки-но проїхав під голубим балдахіном.

– Тоді не забудьте вирізати слова: чужий диявол! – похмуро мовив Ванг.

– Я бачив його обличчя, – пробурмотів старий. І суворо додав: – Не бігай так часто в місто, Ванг. Шю боїться, коли тебе немає цілу ніч.

Марко Поло їздив для нагляду на південь своєї провінції. Під його владою було двадцять сім міст. Незважаючи на велику шкоду, яку завдало країні хазяйнування Ахмедових ставлеників, торгівля й ремесло знову процвітали. Ось уже протягом року Марко намагався підбирати чесних чиновників, проганяючи шахраїв.

Хан Кублай, як і раніше, вимагав від своїх намісників величезні суми грошей для поповнення державної каси. Єдине, чим Марко Поло міг полегшити долю населення – це скасувати всілякі дрібні податки, які потрапляли в кишеню чиновників-шахраїв.

Марко їхав на чолі загону охоронців забрукованою вулицею вздовж імператорського каналу, не оглядаючись навколо. Не можна було передати словами все те, що йому довелось пережити і побачити в цій країні. Марко жалкував, що не володіє пензлем, щоб відтворити на полотні свої враження.

Він часто згадував про друга, похованого високо на скелі над величною рікою. Здійснилося тривожне передчуття Матео. Він лежав у могилі на чужій землі, далеко від батьківщини, так далеко, що від однієї згадки про це щеміло серце.

Інколи Марко теж ставало важко на душі – байдуже, чи він був у дорозі, оточений загоном охоронців, чи на людних базарних площах. На службі в хана Кублая він зазнав найвищої честі, яка коли-небудь випадала на долю іноземця, і все ж таки його все дужче й дужче охоплювало, хай ще несміливе, почуття туги за Венецією.

Рік тому, у маленькій церкві в місті Чінкянг, збудованій 1274 року, Ашіма прийняла християнство і одружилася з Марко Поло. Весілля було відсвятковано тихо й спокійно. Ніколо й Мафіо Поло не знали ще про нього. Марко з тривогою думав про батька й Мафіо, які вже два роки як поїхали з дому і лише раз подали про себе звістку.

Поруч з Марко Поло їхав носильник Янг. Звичайно, тепер він уже був не носильником. На поясі в нього висів меч, а через плече – лук. У сагайдаку стирчало десять червоних стріл. Янг став капітаном, командиром охоронців намісника. Він не помітив свого друга з Камбалі – Ванга, бо не любив дивитися на вкляк-нуті постаті своїх земляків, навіть коли вони кланялися Марко Поло. А не помітивши Ванга, Янг не згадав і тієї ночі, яку він колись провів у будиночку коваля.

Коли Марко Поло й капітан проїхали, Ванг підняв голову і зміряв їх гнівним поглядом. Він теж не впізнав Янга. Хіба ж він міг здогадатись, що отой розкішно одягнений верхівець із срібним шоломом на голові – його давній друг, носильник Янг?

– Скоро будемо вдома, милостивий пане, – мовив Янг.

– Скоро, – відповів Марко Поло.

Будинок намісника стояв у центрі міста. З усіх боків його оточував чудовий парк. На вершечку дерев гніздились журавлі. Біля ставка, вкритого квітками лотоса, здіймався на чотирьох червоних колонах чудовий павільйон. Ашіма, схилившись на балюстраду, годувала золотих риб.

– Можна мені вже йти? – спитала Перлинка. – Фан Кунг-до буде гніватись, якщо я не з'явлюся до нього своєчасно.

– Іди, – посміхнувшись, сказала Ашіма.

Дівчина була розчарована, що господиня її не затримала, їй хотілося залишитись тут і трохи погомоніти.

Фан Кунг-до став грозою для всіх слуг у домі. Під час урочистих прийомів йому навіть випадала честь стежити за порядком у домі. До своїх обов'язків він ставився надзвичайно сумлінно. З Перлинкою Фан був дуже суворий. Ніхто не знав, які почуття поєднували їх. То вони підсміювались одне з одного, то обмінювалися погрозами: «Зачекай, я розповім про все господині», або: «Стережись, наклепнику!» і після того цілими днями не говорили одне з одним.

– Знову ти запізнилася на цілих півгодини, – незадоволено сказав Фан. – Гляди, а то колись скуштуєш у мене лозини.

Дівчина перекривила його:

– Як ваша величність зволить.

– Негайно іди в місто, – сказав Фан. – Забереш у ювеліра браслет і принесеш милостивій пані халат. Та не дуже довго розбалакуй, а то дочекаєшся свого.

Перлинка мовчки повернулась до нього спиною. Фанові стало трохи жаль її, і він уже лагідніше промовив:

– Ну, чого ти плачеш. Я ж не хотів тебе скривдити.

Але дівчину розпирав гнів. Адже в місто могла піти перша-ліпша служниця. Перлинка спинилася на дверях, не знаючи, як висловити йому своє презирство. Врешті вона обернулась до нього, показала язика і з сльозами на очах вибігла геть.

Але тільки-но Перлинка вибігла з кімнати, як зіткнулась з капітаном Янгом, який допіру приїхав з паном. Дівчина забула свій гнів. Витерши сльози, вона вигукнула:

– Щасливо повернулись?.. Я повинна негайно сказати про це милостивій пані.

Не чекаючи відповіді, вона побігла в парк. Їй було страшенно цікаво знати, як сприйме милостивий пан несподівану новину, котра чекала на нього. Хіба ж вона могла бігти в місто по якийсь там браслет і шовковий халат!

Марко Поло покликав Фан Кунг-до.

– Де господиня? – спитав він.

– У парку, – відповів Фан. – Вас чекають двоє панів. Вони прибули три дні тому. – Хитро поблискуючи очима, він намагався надати своєму обличчю якомога більше таємничості.

– Двоє панів? – здивувався Марко Поло. – Тут, у моєму будинку?

– Пани Ніколо Поло й Мафіо Поло, – оголосив Фан Кунг-до.

Марко вражено глянув на нього. Нарешті повернулися! Він часто думав про них, особливо після смерті Матео, і в його серці зароджувався страх, що, можливо, й вони не повернуться з своєї небезпечної мандрівки.

– Добра новина, – схвильовано мовив він.

До першої радості примішалося легке побоювання: як вони сприймуть його одруження з китаянкою? Але радість витіснила всі сумніви.

В супроводі служниці до кімнати зайшла Ашіма. Її щоки від швидкої ходи розчервонілись. Щаслива, вона обняла чоловіка.

– Я вже сказав про все милостивому панові, – промовив Фан Кунг-до. – Зрештою, це мій обов'язок.

Та Ашіма не чула його. Рада, що Марко повернувся з далекої дороги, вона переказала йому те ж саме, що допіру розповів Фан.

Служниця підбігла до зніяковілого Фана і показала йому кулак.

– Ти вже все виляпав… – прошипіла вона. – Ох, ти… ти…. Не знаю, що тобі й сказати! Соромся! Іди геть! Пани не хочуть тебе бачити!

– Чого ви сваритесь? – спитав, посміхаючись, Марко. – І чого ви тут стоїте всі? Ану, Фан, біжи до батька й дядька і скажи їм, що я приїхав.

Служниця опустила кулачок. Фан Кунг-до зміряв її нищівним поглядом.

Першим до кімнати зайшов батько, такий, яким його завжди пам'ятав Марко: прямий, з суворим, довгастим обличчям. Було видно, що він намагається стримати радісне хвилювання. Марко й Ніколо Поло наблизились один до одного і міцно обнялися. Вони були дуже схожі, навіть однакові на зріст. Марко подумав: «Він зовсім не змінився…» Ніколо Поло хотілось сказати: «Сину!», але він лише промовив:

– Ось ми й тут. – Потім повернув голову і гукнув: – Мафіо, де ти там застряв? Ти що, не хочеш навіть поздоровкатись?

«Зовсім не змінився», знову подумав Марко. Мафіо Поло зупинився на порозі і, посміхаючись, сказав:

– Чого це ви дивитесь один на одного, як на ікону… Слава Всевишньому, шановний наміснику! Не здивуюсь, якщо ти одного чудового дня станеш китайським імператором.

Ашіма непомітно вийшла з кімнати. Їй не хотілось заважати першій зустрічі чоловіків. Та лихо! Вона так швидко й тихо підійшла до дверей, що, відчинивши їх, стукнула Перлинку по лобі. Служниця ледве стрималась, щоб не зойкнути, почервоніла, як рак, і пробурмотіла:

– Я саме хотіла зайти і спитати, чи не бажають чогось милостиві пани.

– Ти їм зараз не потрібна, – сказала Ашіма. – Йди геть і змочи холодною водою свій надто цікавий лоб.

Чоловіки сіли до столу. Марко Поло покликав Фан Кунг-до і велів йому нікого не пускати, яка б там не була важлива справа.

Ніколо й Мафіо Поло розповіли про свою подорож до берегів великого Індійського океану. Вони вже встигли побувати в хана Кублая й склали перед ним звіт. Марко, за звичкою, ставив їм безліч запитань, одразу ж нотуючи в свідомості усі найважливіші події. Тепер, як ніколи, в його серці спалахнуло бажання – побачити Індію й розташовані в океані острови.

Під час розмови Марко поглядав то на батька, то на дядька. Він помітив, що мандрівка в жаркі країни залишила на них свої сліди. Батько схуд, зморшки покраяли його чоло, і дві складки від носа до кінчиків рота стали ще глибшими. У Мафіо Поло поменшало волосся. Срібний віночок сивини облямовував його лисину. Обоє були засмаглі, постарілі, але не старі.

Марко здавалося, що різниця у віці між ним і братами Поло немовби зменшилась. Своїми думками він давно випередив свої роки. Щождо Ніколо й Мафіо Поло, то в своїй заповзятливості вони були такими ж молодими, як і тоді, коли вирушали з прекрасної Венеції в країни Сходу.

Вони згадали про Матео. Під час переїзду з Камбалі в Ханьчоу Марко й Ашіма побували на його могилі. Марко розповів про смерть Матео – все, що почув від Фан Кунг-до.

– Чому він не поїхав з нами? – спитав Мафіо, боляче вражений звісткою про смерть друга. – Я гадав, що він доживе до ста років. – І задумливо додав: – Коли він помер, йому було стільки років, скільки тепер мені… Ми вже не молоді. Твоєму батькові п'ятдесят два, мені – п'ятдесят чотири… – Мафіо твердо подивився у вічі Марко. – Ми вважаємо, що вже час подумати про повернення на батьківщину.

«Чого вони нічого не кажуть про Ашіму?» подумав Марко. Він не хотів показувати своїх почуттів і зробив вигляд, ніби нічого не чує.

– Ми багаті, як королі, – мовив батько. – Мафіо правильно каже: ми повинні подумати про повернення додому. Коли ми заговорили про це з ханом Кублаєм, він дуже розгнівався. «Хіба я не засипав вас подарунками? – закричав він на нас. – А тепер ви хочете залишити мене. Нащо вам вирушати в небезпечну й важку подорож, в якій ви легко можете загинути? Якщо вам треба більше прибутків, я дам їх стільки, скільки ви хочете. Якщо ви прагнете почестей, я призначу вас на високі посади. Хіба я не зробив вашого сина намісником? Лишайтесь тут…» Нелегко буде одержати дозвіл хана Кублая на повернення додому.

Марко відчув, що батько схвильований.

– А він сидить собі й мовчить, – докинув Мафіо Поло.

В пам'яті Марко постали привабливі картини рідної землі. Але розповідь старших про мандрівку знову пробудила в його серці прагнення поїхати в Індію.

– Я б не хотів, щоб мене поховали в Китаї, – сказав Ніколо Поло.

– Ви незадоволені, що я одружився з Ашімою? – спитав Марко.

Ніколо й Мафіо здивовано глянули на нього. І враз Мафіо зареготав.

– Так ось чому він сидить і мовчить. Як це ми справді забули благословити його і побажати йому щастя? Марко, ми ж раді… А хіба Ашіма незадоволена нами, старими недотепами? – занепокоївся він. – Вона скаржилася тобі на нас?

Марко повеселішав.

– Вона просто вибігла, – засміявся він. – Хіба ж ви щось таке зробили, дядьку, щоб Ашіма могла бути вами незадоволена?

– Авжеж, зробив, – загримів Мафіо. – Та я ж бігав навколо неї, як наречений, намагаючись угадати її найменше бажання. А твій батько? Коли не кинусь його шукати, то обов'язково знайду в Ашіми.

– Ми бажаємо вам обом великого щастя, – серйозно сказав Ніколо. – Їй нелегко буде вирушити до Венеції.

– Тату, вона рада поїхати у Венецію, – сказав Марко.

Ця розмова викликала в них спогади про батьківщину. У кожного в серці таїлась туга за нею, то спалахуючи, то затухаючи. Тепер ця туга охопила й Ашіму. Коли Марко не було дома, вона часто йшла до Ніколо й Мафіо слухати їхні розповіді про далеку країну, їй навіть снилось уже місто на ста островах. Інколи їй здавалося, що вона ще малою дитиною бігала поміж колонами П'яцети.

Минуло літо, а за ним і осінь. Позолочені дахи монастиря на скелястому острові вкрилися тоненьким шаром снігу. Імператорський канал замерз, хоч ще не важко було прокладати серед криги шлях для кораблів і човнів. Зима була коротка й тепла. Скоро знову засяяло весняне сонце, розпустилися бруньки і земля вкрилася зеленню.

Марко Поло цілими днями був зайнятий своїми службовими справами. Часто з ним у дорогу вирушала й Ашіма, але здебільшого вона залишалася вдома з Мафіо й Ніколо Поло.

Невтомним купцям було важко сидіти без діла. Вони пообіцяли Марко нікуди не їздити в торговельних справах, поки він був намісником. Тому, щоб згаяти час, вони полювали або ловили рибу в багатій на озера місцевості на північ од великої ріки. Ніколо Поло навіть забив двох левів і подарував шкури з них Ашімі. Брати з нетерпінням чекали, коли вже Марко звільниться з посади намісника. Вони вирішили, що після цього всі поїдуть до двору великого хана і при слушній нагоді спробують випрохати в нього дозвіл на повернення в рідний край.

В бамбуковій хижці різьбяра стояла припорошена маленька фігурка – вершник на коні. Обличчя верхівця було з пучку завбільшки, але так майстерно вирізане, що здавалося живим. Це був милостивий намісник Марко Поло. Інколи старий брав фігурку в руки і задумливо розглядав її. Ванг сказав, щоб він вирізав на ній слова: «Чужоземний диявол». Але старий не зважувався це зробити. Фігурка давно вже стояла на поличці, припорошена пилом.

В майстерні різьбяра все йшло по-старому. Шю зрідка грав на сопілці веселих пісень, які він сам складав. В тиху годину звуки його мелодії долітали аж до імператорського каналу.

Ванг останнім часом працював у кузні в іншому кінці міста. До кузні було далеко, і тому він відвідував старого різьбяра тільки в неділю. Старий майстер і Шю з нетерпінням чекали його приходу. Вони боялися, що бунтівлива вдача призведе колись Ванга до нещастя.

Одного дня до них з'явився якийсь чоловік і, боязко озирнувшись на всі боки, прошепотів:

– Ванга заарештовано. Тільки нікому нічого не кажіть!

– А за що? – вигукнув Шю. Слова незнайомця вразили його, як грім.

Чоловік застережливо підняв руку.

– Тихо! – попросив він. – Ходімо в хатину.

Старий різьбяр, крекчучи, піднявся з землі.

– Ходімо, Шю, – сказав він і взяв за руку сліпого. Вони зайшли в хижку і посідали на долівку.

– Мені треба негайно йти звідси, – мовив незнайомець. – Якщо вони дізнаються, що Ванг жив у вас, то, напевно, прийдуть і сюди.

– Розкажи, що сталося, – попросив старий.

– Я працював з Вангом у кузні, – заговорив незнайомець. – Ми кували мечі і вістря для списів… Ванг іноді виїздив у села і розвозив зброю. Коли вчора ввечері він повернувся, його забрали солдати намісника..

– Солдати намісника, – прошепотів Шю.

– Ну, я піду, – промовив незнайомець. – Якщо дізнаюся що-небудь, то передам вам.

– Гаразд, – сказав старий.

Незнайомець устав. Він був маленький, але жилавий. Тихою, м'якою ходою він вийшов з кімнати і потонув у натовпі торговців і покупців.

– Ви казали, що в нього великі очі, гордовитий Погляд, довгий ніс, темна борода і високе чоло? – Шю наморщив лоба, про щось напружено думаючи. Він намагався уявити собі пана намісника таким, як змалював його старий різьбяр.

– Може, пан намісник зовсім не такий гордовитий, як вам здалося, дідусю, – спробував підбадьорити самого себе сліпий Шю. – Чого ви мовчите? Вони заарештували Ванга. Що ж нам робити?

– Треба чекати, Шю, – відповів старий, через силу підводячись з долівки.

– Я побіжу в місто і розповім про все людям! – Шю весь тремтів. – Якщо вони кинуть його у в'язницю, я попрошу пана намісника змилостивитись над ним. Може, він справедлива людина, дідусю. Про нього ходять непогані чутки.

«Якби ж загрожувала тільки в'язниця!» подумав різьбяр.

– Ходімо надвір, Шю. Там не так жарко… Треба чекати. Може, його й випустять…

Старий сам не вірив у свої слова, але ж не міг він сказати сліпому, що боїться гіршого. Ванг кував зброю і роздавав її людям, йому вже довелося відсидіти в камбалійській в'язниці, де його затаврували, як злочинця. А людину з тавром вдруге не помилують.

– Дідусю, подайте мені свого вершника на коні.

Різьбяр дістав хлопцеві з полички дерев'яну фігурку. Шю обмацав її пальцями і віддав назад. Потім вони обоє вийшли з хатини і сіли біля столика. Вітер ворушив лапате листя банана. Шю прислухався, схиливши голову. Хлопець і сам не знав, чого він чекає і на що сподівається. Сонце, схиляючись до заходу, почервоніло. Але Шю не бачив його. Він тільки помічав, що його проміння вже не таке пекуче, як раніше. Наближався вечір.

– Ви прийшли три роки тому, – озвався старий. – Ванг і ти. Спочатку сусіди казали мені: «Як ти можеш брати до себе в дім таку людину! Навіть не знаєш, хто він: злодій чи вбивця…» Але Ванг допомагав їм, і вони стали приходити до нашої хатини, слухати його розповіді… «Ти правильно зробив», сказали вони йому… 1 ще любили вони слухати, як ти граєш на сопілці…

Смеркло, потім настала ніч. Різьбяр і Шю лежали і до самого світанку не могли заснути. Вони чекали… Третьої ночі до них знову прийшов незнайомець.

– Прокиньтесь. Я маю вам щось сказати, – прошепотів він. – Тільки не лякайтесь!

– Ми не спимо, – відповів старий.

Шю не міг вимовити й слова.

– Не знаю, як вам сказати, – завагався незнайомець. – Але ви повинні це знати.

– Кажи! – звелів старий.

– Оті негідники засудили Ванга до смерті.

Тоді Шю голосно промовив:

– Я йду в палац намісника.

– Тихо, – схвильовано прошепотів незнайомець. – Ти хочеш, щоб мене теж заарештували?

Шю встав.

Незнайомець вишмигнув з хатинки.

– Вночі ти нічого не вдієш, – звернувся різьбяр до хлопця. – Вартові схоплять тебе і кинуть у башту. Зачекай до ранку. Я теж піду з тобою.

Коли дзвін пробив першу ранкову годину, старий і хлопець вийшли з хатини. Шю тримав у руці свою бамбукову сопілку. На вулицях ще нікого не було.

Вони підійшли до канцелярії намісника і попросили дозволу на вхід. Вартові зареготали.

– Хочете говорити з милостивим паном намісником? Ану геть звідси!

Шю сів під стіною і став грати на сопілці свою власну пісню.

– Нехай сидить, – мовив один з вартових. – Весело грає. Можна співати й танцювати під його музику.

Старий різьбяр сів біля Шю і безнадійним, непорушним поглядом втупився в ворота.

Повз них проходило багато добре зодягнених, ситих людей. Коли Шю переставав грати, старий розповідав йому про все, що відбувається навколо.

Вартових змінили.

– Спробуємо ще раз, – сказав Шю.

– Ми не можемо вас впустити, – співчутливо відповів їм вартовий. – Ідіть додому… А завтра вранці приходьте знову.

Але різьбяр і Шю лишилися біля муру. Старий дістав рис, м'ясо та кухоль води, і вони поснідали.

Раптом Шю почув цокіт копит. Відчинились ворота. І вартові в один голос вигукнули:

– Увага й послух!

Капітан охоронців намісника в'їжджав у місто.

Шю поставив на землю чашку з рисом, схопився з землі і кинувся до воріт. Він упав під копита коневі і звів на верхівця свої згаслі очі. В руці він тримав бамбукову сопілку.

Капітан Янг натягнув повід. Він глянув на хлопця і враз упізнав його. Перед ним був сліпий Шю.

– Шю, як ти потрапив сюди? – спитав він. – Встань!

Сліпі вміють зберігати в пам'яті голоси знайомих людей так само, як зрячі – їхні обличчя. І Шю одразу впізнав голос носильника Янга. Ні, ні, він не помилився. Це був той самий Янг, який так часто приходив колись у кузню Ванга.

Хлопець розгублено звівся на коліна.

Капітан Янг скочив з коня і підняв сліпого.

– Що сталося, Шю? – тихо, щоб не почули вартові, спитав він.

– Ванг у тюрмі, його засуджено до страти, – прошепотів Шю.

Янг не став гаяти часу на марні роздуми.

– Розшукаєш квартиру капітана Янга, – пробурмотів він. – Негайно приходь до мене. – І голосно додав: – Іди геть, сліпий! Ледве не потрапив під копита.

Він пришпорив коня і поїхав у місто.

Шю і старий різьбяр з'явились на квартиру до Янга і розповіли йому все, що сталося.

Капітан довго сидів біля столу, замислившись. Потім сказав:

– Ідіть додому і заспокойтесь. Нікому нічого не розказуйте…. Ванг не повинен умерти!

Марко Поло сидів у своєму кабінеті і звіряв річні звіти. На великому столі лежали папери, пачки грошей і печатка намісника. Це була остання перевірка, яку він робив, перебуваючи на своїй високій посаді. Через кілька тижнів він складе свої повноваження. Новий намісник, якийсь татарський князь, уже вирушив до Ханьчоу.

Почулися кроки, і Марко Поло невдоволено підняв голову. Ввійшов секретар.

– Що там таке? – спитав Марко.

– З вами хоче говорити капітан Янг, милостивий пане.

Марко Поло відсунув убік папери.

– Нехай зайде.

Обличчя капітана немов скам'яніло. Він сказав сліпому: «Ванг не повинен умерти». А що він зробить, коли намісник відмовиться допомогти? Може, не треба було йти до нього? Важкі сумніви краяли його серце.

– Що сталося, Янг? – спитав Марко.

І Янг розповів йому все про коваля Ванга. Марко слухав із спокійним виразом на обличчі. Він дізнався про те, як Саїд, шпигун міністра Ахмеда, ще в Камбалі кинув коваля до в'язниці. Той самий Саїд, який згодом викрав Ашіму. І ще пригадалося Марко, як носильник Янг прийшов до нього і допоміг врятувати Ашіму. Тепер Янг просив помилувати свого друга Ванга. Але ж Ванг був заколотником. Суддя присудив його до смерті… Марко Поло взяв державну печатку і зважив її в руці. Три роки прослужив у нього Янг капітаном охорони.

– Він розвозив по селах зброю, Янг, – вагаючись, мовив Марко Поло. – За це карають смертю.

– Він не повинен умерти, – палко сказав Янг. – Я прошу вас, милостивий пане, звільніть його. Ванг не злочинець, його затаврував, як злочинця, шпигун Ахмеда. Вони забрали у Ванга кузню, і йому довелося жебрувати з сліпим хлопцем. Зрозумійте його гнів, пане! Зрештою, що він такого зробив? Хіба він убив когось? Украв щось?.. Прошу вас, допоможіть йому!

Марко Поло підійшов до Янга.

– Я не можу його звільнити. Ви самі це розумієте, капітане Янг.

– Ви маєте велику владу, милостивий пане, – наполягав Янг.

– Янг, я ніколи не забував, чим зобов'язаний вам, – сказав Марко. – Тепер ви просите за свого друга. Але якщо я його звільню, люди, які заздрять мені, донесуть імператорові, що намісник Ханьчоу випускає з в'язниць людей, котрі вчинили злочин проти його величності…

Янг зблід і мимоволі схопився за меча, але потім отямився. Рука його залишилась безсило лежати на держаку.

– Ванг не повинен умерти, – пробурмотів він.

– Візьміть себе в руки, капітане Янг, – мовив Марко Поло, – і слухайте, що я вам скажу… Я помилую коваля Ванга. Його буде засуджено на довічне заслання. Вас я відпускаю від себе і доручаю доставити заколотника на місце заслання. – Марко підійшов до Янга і поклав йому на плече руку. – А шлях туди довгий, – додав він. – Мені жаль втрачати вас.

Ввечері Янг під'їхав до бамбукової хижки старого різьбяра. Шю здалеку почув, що наближається верхівець.

– Це він, дідусю? – схвильовано спитав сліпий.

– Він, Шю.

Велике, золоте сонце сховалось за прозору хмаринку. Злива освіжила землю. На траві виблискували мільйони краплинок, в калюжах відбивалось світло.

Янг прив'язав до кілка коня і зіскочив з насипу.

– Я приніс вам хорошу звістку, – сказав він. – Милостивий пан намісник помилував Ванга, засудивши його на довічне заслання.

– Хвала небу, що він хоч зберіг йому життя, – вигукнув старий різьбяр.

В сліпих очах Шю заблищали сльози.

– Ванг ніколи вже не повернеться? – спитав він.

– Тобі можна супроводжувати його, Шю, – сказав Янг. – Намісник доручив мені доставити Ванга на місце заслання.

Тоді старий різьбяр зайшов до своєї хатини і дістав з полиці дерев'яну фігурку вершника, потім узяв різець і на твердому дереві викарбував ієрогліфи: Івей вай сінь – Чесне чуже серце.