Текст книги "Незвичайні пригоди Марко Поло"

Автор книги: Віллі Мейнк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 28 страниц)

ВІЙНА У ВІРМЕНІЇ

Люди говорили приглушено і злякано озиралися навкруги, немов чекали на свою голову нового лиха. Містом пронеслась війна, руйнуючи будинки, топлячи кораблі, списами й стрілами шматуючи закривавлені тіла.

Осяяна осіннім сонцем, гавань Лайї здавалась мертвою. Понад берегом росли пальми. Темні гори оточували блакитну мерехтливу бухту.

Ніколо й Мафіо Поло пішли до селища венеціанських купців. Два роки тому вони виїхали звідси на батьківщину. Тоді Лайя була квітучим торговельним містом; на її вулицях можна було зустріти купців з Венеції і Генуї, з Багдада й Ормуса, людей з усіх країн світу. Тепер усе лежало в руїнах. Матері полохливо забирали своїх дітей, коли вулицями проходили чужоземці.

Що ж трапилось?

Месер Неллі, єдиний венеціанець, який ще залишився в Лайї, зустрів їх із щирою радістю і запросив до себе додому. Від нього вони й дізналися, що трапилося в місті кілька тижнів тому.

Єгипетський султан Байбарс з величезним військом вдерся у Вірменію і спустошив десятки міст і сіл. Столицю Сіз було захоплено й розграбовано, палаци й сади зруйновано.

Коли жителі Лайї дізналися про наближення ворожого війська, вони повтікали в гори або кинулись шукати рятунку на кораблях, які стояли в порту. Солдати султана пограбували покинуте місто, а потому спалили його. Кораблі було захоплено й потоплено. Дві тисячі вірмен і франків загинуло під час цієї навали.

– А де ви ховалися? – спитав Мафіо Поло.

– Я втік разом з вірменськими торговцями в гори. Коли ворожі війська вийшли з міста, ми повернулися. Наше селище було розграбоване, але, на щастя, не зруйноване. Згодом почали потроху повертатися й жителі.

– Значить, тепер мандрувати небезпечно? – спитав Ніколо Поло.

– Я не боягуз, – відповів Неллі, – але вночі не ходжу по вулицях.

Брати пішли в порт. Вони були зовні не схожі: Мафіо Поло – присадкуватий, із грубим, насмішкуватим обличчям, а Ніколо – стрункий, жилавий, з різко окресленим лицем. Але вони завжди розуміли один одного без слів. Зараз кожен з них вичікував, хто першим заговорить про потаємну турботу, що гнітила їхні серця.

– Можна відіслати Марко назад у Венецію разом з капітаном Антоніо, – сказав Мафіо.

– Можна.

Вони трохи помовчали. Море блищало проти сонця, аж очі сліпило. Корабель на ньому здавався чорною тінню.

– А що він робитиме у Венеції? – спитав Ніколо. – Сам у Венеції…

– Нехай краще залишається з нами. Та й чи витримає він, коли ми відішлемо його назад?

Брати переправились на корабель і піднялися на палубу. Там їх з нетерпінням чекали капітан Матео і Марко. Вони вже знали про війну.

– Ну що, тату? – спитав Марко. Він стояв перед батьком, майже однаковий з ним на зріст, з вузьким, ще трохи дитячим обличчям, яке говорило про його допитливий розум та багату уяву, і дивився на батька з острахом. – Ми все одно поїдемо! Нас ніщо не затримає, чи не так?

Не одержавши відповіді, він обернувся до дядька Мафіо:

– Чому ви мовчите?

Мафіо нахмурився.

– Це не така проста справа, Марко. Чого доброго, ще згубимо свої голови. А це мені не до смаку.

Марко сердито відмахнувся рукою. Однак Мафіо стояв на своєму.

– Запитаємо капітана Матео. Нехай він вирішить. Як ти гадаєш, Ніколо?

Той ствердно кивнув головою.

– Хай його біс візьме, того триклятого султана! – тільки й мовив капітан Матео.

Ченці пішли в монастир. Наступного ранку брат Джіельмо повернувся звідти сам. Старий, сивий чернець був пригнічений. Він попросив у Ніколо й Мафіо Поло кілька хвилин для розмови. Брати завели його до себе в каюту.

Відсапуючись, брат Джіельмо сів на лавку.

– Ви, напевне, чули про останні воєнні події?

– Так.

– І що ви збираєтесь робити?

– Взявши все, що нам треба, будемо продовжувати свою подорож.

Брат Джіельмо розгублено глянув на співрозмовників. В очах Мафіо блиснули насмішкуваті іскорки. Обличчя Ніколо лишилось спокійним.

– Я прошу вас не вирушати далі, доки в країні не запанує лад.

– Ні, брате Джіельмо, – відповів йому Мафіо Поло. – Якщо ми будемо вагатися на самому початку мандрівки, то ніколи не досягнемо мети. Де брат Ніколо да-Віценца? Він поділяє вашу думку?

Джіельмо почервонів.

– Брат Ніколо лежить хворий у госпіталі, – збуджено сказав він.

– Отак раптово захворів? – спитав Ніколо Поло.

Чернець втомлено махнув рукою. Чи варто було звалювати вину на іншого? Правда, це брат Ніколо умовив його відмовитись від подорожі, але ж він не дуже йому й заперечував. Він так само не любив небезпек і пригод, як і брат Ніколо, котрий від страху аж захворів.

– Їдьте самі, панове. Хай вам бог помагає! – мовив брат Джіельмо. – А ми повернемось до Італії. Я старий, безсилий, буду вас тільки обтяжувати.

Мафіо Поло допоміг братові Джіельмо вибратись на палубу, йому було жаль ченця.

– Ми не сердимось на вас, брате Джіельмо. Ми, купці, непосидячі люди. Нас завжди тягне в далекі краї. Задля вигідної справи ми ладні поїхати хоч на край світу. Бувайте здорові! Бажаємо вам щасливого повернення на батьківщину!

Ще місяць пробули венеціанці в Лайї, аж поки не одержали добрі вісті. В країні поволі оживала торгівля. Знову в порт почали заходити кораблі. Ремісники, повернувшись до міста, взялися до своїх справ, будівельники заходилися біля зруйнованих будинків.

Одного осіннього дощового дня венеціанці залишили місто. З ними їхало ще чимало купців, які теж прагнули дістатися через Багдад і Моссул до Ормуса, розташованого на березі Персидської затоки. По дорозі через Вірменію до них приєдналося ще кілька купців, і, зрештою, утворився неабиякий караван.

Спочатку життя, сповнене перемін, подобалося Марко. Країна, по якій вони їхали, здавалася йому надзвичайно великою, анітрохи не схожою на Венецію. Караванний шлях пролягав по диких, скелястих горах і безкрайніх родючих полях. Часом з ранку до ночі вони не зустрічали жодної живої душі, жодного селища. А потім раптом перед їхніми очима в широкій улоговині поставало велике місто.

На вершинах гір біліли сніги. В низовинах без упину йшли дощі. Річки виходили з берегів, і тоді караванові доводилось далеко обминати їх. Однак ніщо не могло спинити мандрівників.

НІЧНА РОЗМОВА

У невеличкій кімнатці караван-сарая горіла лампа. Двері були відчинені. Марко неспокійно перевертався на своїй постелі. Поруч спав Матео. Надворі все було огорнуте непроникною темрявою, тільки зірки палахкотіли на небі. Посередині чотирикутного, вистеленого каменем двору плюскотів водограй.

Інколи Марко здавалося, ніби він уже не знати коли вирушив у мандрівку. Життя чужих міст так захопило юнака, що спогади дитинства зблідли в його пам'яті, йому навіть здавалося, ніби Венеція з її каналами й островами була лише прекрасним сном, який він бачив колись давно.

Скинувши ковдру з козячої шерсті, хлопець підвівся з постелі. Крізь відчинені двері він побачив біля водограю дві чоловічі постаті. Темна ніч якось дивно посвітлішала, немов зірки наблизились до землі. Вдалині почулося надривне виття й скавучання шакала. Потім знову запала тиша.

Пересвідчившись, що Матео міцно спить, Марко вийшов надвір. В сусідній кімнаті лежали батько й Мафіо Поло. Марко наблизився до водограю і змочив собі чоло.

Чоловіки урвали розмову. Один з них, високий, кремезний, підвівся з землі і обійшов навколо водограю. Він був одягнутий у важкий парчевий плащ, його темні очі запитливо дивилися на Марко.

– А, це ви! – промовив він. – Я вже думав, що якийсь шпигун, котрого цікавлять чужі розмови. Сідайте до нас, месер Поло.

Марко впізнав чоловіка. Це був персидський купець Хаджі-Мухаммед. Він з видимою насолодою говорив по-італійськи, вживаючи неаполітанську говірку.

:– Вибачте, я не хотів вам заважати, – відповів Марко.

– Ходіть сюди! Ходіть! Такої ночі розкриваються серця. Так кажуть у нас у Кірмані, коли на небі сяють зорі.

Марко попрямував за ним. Приклавши за персидським звичаєм праву руку до грудей, він уклонився чужинцеві.

– Хасан-бек із Самарканда, – відрекомендував його Хаджі-Мухаммед. – Іде в Ормус.

Чужинець, середній на зріст, присадкуватий чоловік, теж вклонився і пробурмотів привітання.

Між чоловіками лежала на землі скатертина, і на ній стояв глек з холодним овечим молоком та два келихи. Наливши один з них, Хаджі-Мухаммед подав його юнакові.

– Як вам сподобався Моссул? – спитав він італійською мовою.

Марко попросив купця говорити по-персидськи – він помітив, що чужинець не розуміє італійської мови. Марко ж за час подорожі завчив уже чимало персидських слів, так що міг порозумітися з іншими.

– Раніше Моссул був чудесним містом, – сказав Хаджі-Мухаммед.

Караван прибув сюди лишень учора, і в Марко склалося враження, що це місто нічим не відрізняється від інших торговельних міст, які йому довелося бачити. В ньому були такі самі тісні вулички з землянками й маленькими будиночками, білі мечеті з голубими, позолоченими куполами і з тонкими, гостроверхими мінаретами, були й широкі вулиці з глухими стінами, за якими ховалися будинки й садки багатіїв. На базарах продавали гаптовані золотом і сріблом муслінові тканини. Вздовж цегляних музеїв і склепів густо тулились крамнички. Шевці, сидячи перед своїми майстернями, шили строкаті, з візерунками черевики й оздоблювали їх самоцвітами та срібними нитками. Мідярі кували горщики й казани, столяри вирізували скриньки з жовтого бука.

Це було якесь безладне, гучне життя, зовсім не таке, як у Венеції, легше, строкатіше, але водночас чимось і схоже на нього. Бракувало тільки кораблів, великих вітрильників і галер, моря й лагуни, палацу дожів і важкої пишноти собору святого Марка.

– Ви так замислились, юначе, – сказав Хаджі-Мухаммед.

– Моссул – прекрасне місто, – відповів Марко. – Ви маєте рацію.

Хасан-бек нагнувся вперед і гаряче промовив:

– Нема більше краси в нашій країні. Татарські копита розчавили її!

Він знову відхилився назад, немов той вигук забрав усі його сили.

– Хасан-бек утратив під час татарського нападу свій дім, майно й сім'ю, – тихо пояснив Хаджі-Мухам-мед. – Колись Іран був могутньою країною. Скрізь співали про мужність іранських вояків. Але потому ми втратили силу. Аллах прогнівався на нас. По нашій беззахисній землі промчали орди чужинців. Міста було зруйновано, села спалено, поля стоптано й перетворено на пасовиська для татарських коней. Нашою країною володіють чужинці, і війнам немає кінця.

Хаджі-Мухаммед говорив по-італійськи. Хасан-бек, втупившись поглядом у сріблястий струмінь водограю, лишався байдужим до розмови.

– Розкажіть мені що-небудь про свою країну, – попросив Марко.

– Ні, вже пізно, юначе. Завтра вранці, з першим криком віслюка, ми вирушаємо в дорогу. Ви будете стомлені.

– Я б слухав вас усю ніч, – сказав Марко.

І тоді, підлещений увагою хлопця, персіянин почав свою розповідь:

– Коли так, то послухайте історію про багдадського каліфа. В ті часи я був не старший, ніж ви зараз. Багдад тоді був столицею могутньої держави. В ньому, у розкішному палаці, жив каліф, глава всіх правовірних. Місто славилося на весь світ як центр торгівлі, арабської науки й мистецтва. Я знаю багато міст, але рідко яке могло зрівнятися з Багдадом. Каліф назбирав стільки багатств, що всі інші володарі в цілому світі могли про них тільки мріяти. Але він і пальцем не поворухнув, щоб захистити себе від воєнної загрози.

Хаджі-Мухаммед притишив голос, і Марко довелося ще дужче напружити слух, щоб усе зрозуміти.

– В той час татарські хани почали розширяти свої володіння. Їх було четверо братів. Старшого звали Менке, він правив у столиці татар, оголосивши себе володарем володарів. Після підкорення Китаю і суміжних з ним земель братів потягло на нові завоювання.

Вони вирішили, розділивши між собою світ, створити грандіозну державу. Один з них мав посуватись на схід, другий – на південь, а ще двоє – розширяти свої володіння в інших частинах світу.

Хан Улагу зібрав величезне військо й рушив на південь. Повірте мені, месер Поло, я не з лякливих, та коли я вперше побачив татар, мене наче паралізувало від страху. Це було тринадцять років тому. Вони підкорили на своєму шляху всі країни і підійшли до Багдада – сто тисяч вершників і піхотинців. Татарський хан вирішив обдурити ворога. Сховавши в лісі дві армії, він на чолі невеличкого загону наблизився до міських воріт.

Багдадський каліф, сподіваючись розгромити купку ворогів, вийшов з своїми охоронцями з міста. Мене й сьогодні розбирає гіркий сміх, коли я пригадую той день. Як можна було пійматися на таку незграбну хитрість! Хан Улагу для виду почав відступати. В лісі армію каліфа було оточено і в кривавому бою зниіадно. Каліфа забрали в полон, і Багдад потрапив до рук переможців.

Коли Улагу вступив у місто, то, на превеликий свій подив, знайшов там башту, повну золота. Він наказав привести до себе каліфа і спитав його: «Я бачу тут башту, повну золота. Чому ж ти не використав цих багатств, щоб створити могутню армію? Адже ти знав, що я йду. Тепер ти будеш покараний за свою жадобу!» Він наказав заперти каліфа в тій башті, і той загинув з голоду серед своїх багатств.

Хаджі-Мухаммед замовк. Чутно було тільки, як хлюпотить у фонтані вода і як іржуть та б'ють копитами в конюшнях коні. Похолодало. Наближалася північ.

Хасан-бек прокинувся з дрімоти. Він підвівся, вклонився і промовив:

– Час спати! Хай благословить вас аллах!

– Спасибі вам за розповідь, Хаджі-Мухаммед, – сказав Марко.

– Нізащо! Я ж вам казав уже: коли сяють зорі, розкриваються серця. На добраніч, месер Поло!

Марко повернувся в кімнату, замкнув двері і ліг на свою постіль, його здолала втома. Все ще думаючи про нічну розмову, він незчувся, як заснув.

Коли Марко вранці прокинувся, на подвір'ї стояв гамір. Пронизливо ревли віслюки, гавкали собаки, мекали вівці і лунали збуджені вигуки служників та погоничів.

Матео вже був надворі і клопотався біля вантажу.

Ранок був туманний, вологий. Сонце тільки-но виткнулось з-за горизонту, і його перші промені пронизали ранкову імлу, осяваючи неспокійний караван, що саме готувався вирушити в дорогу.

Ніколо Поло зайшов до кімнати сина.

– Доброго ранку, Марко. Я маю з тобою поговорити. Марко здивовано глянув на батька.

– Недобре, що ти входиш в надто тісні стосунки з незнайомими людьми. Мені це не подобається.

– Але ж, тату, Хаджі-Мухаммед такий самий купець, як і ми з вами. Чом же я не повинен говорити з ним? – з якоюсь упертістю в голосі запитав Марко.

– А другий?

– Це Хасан-бек. Я його вчора вперше побачив.

– Його звати Хасан-бек? – мовив Ніколо Поло. – З'являється серед ночі чужинець, а мій син одразу ж сідає біля водограю і веде з ним розмову.

Марко зблід. Він ледь стримався, щоб не відповісти батькові різким словом. Останнім часом відносини між Ніколо й сином зіпсувались, і Марко не міг збагнути чому. Батько став скупий на слова і відповідав на запитання сина невлад.

– Значить, мені дозволяється говорити тільки з вами, дядьком і капітаном Матео?

Ніколо Поло поглянув на двері:

– Ти не хочеш мене зрозуміти!

– Але ж я маю намір познайомитись з країною і її мешканцями. – Марко говорив майже благально. – Ми розмовляли про Багдад, про завоювання міста татарами…

– Ти не сказав їм, що ми їдемо до великого хана як посланці від папи?

– Не обмовився жодним словом.

– Нікому не говори про це! – з притиском мовив Ніколо. Голос його зазвучав тепліше: – В цих краях люди неспокійні. Нас чекає далека, небезпечна подорож. В горах блукають розбійницькі племена. Вони засилають в караван своїх шпигунів. Ось чому не можна говорити біля водограю з чужинцями.

Ніколо Поло встав.

– Коли ми подорожували вдвох, – мовив він, – Мафіо і я, все було простіше. Але тепер з нами ти….

– Тату, про мене ви не турбуйтесь, – вигукнув Марко. – Невже ви думаєте, що я не можу постояти за себе?

– Безперечно, ти можеш постояти за себе, – посміхнувся Ніколо. – Я тільки хочу сказати, що обережність ніколи не завадить. Коли люди починають лаяти татар, краще мовчати. Ми – купці і посланці папи. І якщо нам пощастить, якщо не будемо дурними, то повернемось у Венецію багатими людьми. Завжди пам'ятай: перш за все ми – купці.

Сонце сховалося за суцільними хмарами. Почало мрячити. Стояли передвесняні дні – з теплими ночами, з туманами на світанні, з одноманітним дощем до самого вечора.

Караван супроводили п'ятнадцять джигітів, які мали охороняти купців від нападів. Східні володарі надавали великої ваги торгівлі з країнами Заходу. Тому вони посилали з караванами дужих, надійних людей. Платили їм залежно від відстані.

Поміж слугами й коноводами, переважно людьми худими й невисокими, Матео здавався велетнем з персидського епосу. Він був одягнений у шкіряне вбрання і від цього його широкі жести і пружна хода ще більше впадали у вічі. Хоч він знав лише кілька персидських слів, однак умів чудово порозумітися з усіма, бо кожен намагався второпати, що мали означати оті його жести, оте підморгування, ота міміка. Доки Матео був на суші, він і не бажав собі іншого життя.

Але з наближенням тієї хвилини, коли караван мав вирушити в путь, настрій його все більше й більше псувався. Винна в усьому була висока, дужа кобила Джульєта, котру з такими труднощами підшукали для капітана Матео. Своє важке тіло вона несла легко й спокійно, і не було людини, яка б здатна була вивести її з рівноваги.

Караван рушив. Першим виїхав з двору караван-баша. За ним поважно виступав коричневий на масть мул-вожак. На його яскраво вичищеній вуздечці мелодійно подзвонювали срібні дзвіночки. Вожак був навантажений подарунками папи для великого хана.

Марко випустив повід свого коня і підійшов до Матео, щоб допомогти йому сісти в сідло. Джульєта стояла, немов укопана. Погоничі мулів і коноводи співчутливо споглядали, як Матео, сопучи й крекчучи, влазив у сідло. Один джигіт засміявся. Матео зміряв його гнівним поглядом, і той, одразу ж посерйознішавши, почав куйовдити свою бороду.

Марко ляснув кобилу по крупу і вона пішла риссю. Здавалося, що Джульєта отак собі спокійно трюхикатиме хоч на край світу.

– Як ви себе почуваєте? – спитав Марко капітана Матео, тримаючись біля самого його стремена.

Той у відповідь тільки сердито зиркнув на юнака. Дощ розмочив землю, і дорога була геть розбита копитами. У заглибинах стояли жовті калюжі.

Капітан Матео і Марко трималися за вожаком, позаду них – Ніколо й Мафіо Поло, які добре їздили верхи і тому вибрали собі чудових скакунів. На весь світ славились персидські коні, за них платили по двісті турнезьких фунтів. Їх високо цінували індійські магараджі. Щоправда, персидські скакуни жили недовго в цьому жаркому кліматі, бо постійна вологість і спека руйнували їхній організм.

Персія мала також найбільших і найкрасивіших у світі віслюків. Зовсім невибагливі до їжі, ці тварини могли перевозити великі вантажі. З них і складався, головним чином, караван. Схиливши голову, вони невтомно йшли своїм шляхом. І коли траплялось, що один з них, підсковзнувшись, падав, інші спинялися й спокійно чекали, доки рушить увесь караван.

Але найкраще витримували важку дорогу верблюди. Навантажені паками кірманських килимів, мосульської парчі, шовку й оксамиту, вони впевнено ступали по глинистому шляху.

Караван замикали джигіти, які, незважаючи на погану дорогу, весь час хвацько показували свою майстерність у верховій їзді.

Трохи проясніло. Пелена хмар де-не-де розірвалася, засиніло небо. На сході бовваніли вкриті лісами гори.

– А чи не здається тобі, що їхати стало легше? – озвався Матео, випростовуючись у сідлі.

– Дуже добре їхати, капітане Матео, – гаряче запевнив його Марко.

– А знаєш, чого мені зараз найбільше хочеться?

– Звичайно знаю! Вам хотілося б стояти біля штурвалу.

– Вірно! Перед тобою розкинулось море, вітер надимає вітрила, хвилі б'ються об борт. Один поворот керма, і ти вже відчуваєш, як чудова посудина з дерева й заліза слухняно піддається твоїй волі, як вона, погойдуючись, стрілою мчить по хвилях… Ти розумієш, Марко? Що важить у порівнянні з кораблем якийсь там кінський круп? Хіба можна верхи на конячині мандрувати так, як на кораблі? Найменший човник дорожчий для мене за Джульєту. Всі кістки вже болять!

– Але на кораблі в пустелю не поїдеш, – заперечив Марко.

– Твоя правда. І мені не лишається нічого іншого, як потоваришувати з Джульєтою.

Через вісім днів перед очима мандрівників з'явились будівлі й башти Багдада. Вогненне сонце стояло на небі, осяваючи все яскравим світлом. Воно ніби зачепилось за вершечок мінарета, надаючи найрізноманітніших барв цегляним дахам і розсипаючи свої промені по рудуватих водах Тігру. Потім воно непомітно спустилося за тоненький мармуровий шпиль і кілька секунд висіло на даху величного мусульманського монастиря. Вечірні сутінки простягли свої пальці до його пурпурової краси, небо згасло, і весь світ обгорнувся сірим серпанком.

– Ось ми й у Багдаді, Джульєта, – сказав капітан Матео.

Марко посміхнувся.