Текст книги "Незвичайні пригоди Марко Поло"

Автор книги: Віллі Мейнк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 28 страниц)

В ДОЛИНІ АНГЕЛА СМЕРТІ

Вони їхали на своїх конях через королівство Бадахшан. Час від часу Ніколо Поло занепокоєно поглядав на небо.

– Скоро піде сніг, – сказав він братові.

– Доведеться чекати весни, – відповів Мафіо.

І обоє подумали про дорогу через країну мовчазних льодовиків Бам-і-Дуньях або Дах Світу, як називали її тамтешні жителі.

Вітер гуляв серед високих гір, вривався в долини й низини, приносячи з собою крижаний подих верховіть. Листя на деревах по-осінньому зів'яло і вкрило землю шурхітливим килимом. В сірому безхмарному небі літали коршуни, шуліки і соколи.

Марко їхав поряд з караван-башею. Розбита безліччю копит дорога тяглася вздовж великої річки. В затишній бухті стояв човен. Тримаючи напоготові спис, рибалка висліджував у прозорій воді свою здобич. На схилах високої гори пасся табун диких овець. Марко бачив, як тварини, відчувши небезпеку, тривожно підняли голови. В цю мить з засідки вилетіла стріла. Найбільший баран, що пасся на краю табуна, підскочив угору і' впав на землю. Він судорожно забився, підняв голову і враз непорушно розтягнувся на землі. Стадо, мов вітер, помчало в гори. Тоді з кущів вийшов високий, одягнений у звірячі шкури мисливець і, не звертаючи уваги на караван, вправними рухами почав оббіловувати убиту тварину.

– Бадахшан – багата країна, – сказав Насреддін. – Ви поїдьте до гори Сікінан. Там можна знайти найкоштовніші в світі рубіни. Татарські хани носять їх у золотій оправі на халатах замість ґудзиків. Ні, краще не їдьте до Сікінану, бег Поло. – Покарбоване зморшками обличчя Насреддіна враз спохмурніло. – Король під страхом смерті заборонив викопувати рубіни. Мабуть, не дурний володар. Розуміє, що ці камінці швидко втратять ціну, якщо кожен зможе брати їх, скільки йому забажається. Він каже, що рубіни належать тільки йому. І дуже обережно витрачає їх. Посилає в подарунок князям і королям, віддає як данину своєму володарю, монгольському імператору, деякі рубіни обмінює на золото. Хитрий король… Принагідно дарує їх і чужинцям, які проїжджають через його країну.

Коні бігли швидкою риссю по кам'янистій дорозі. Вони мали такі міцні копита, що їх навіть не треба було підковувати. Ці коні могли мчати галопом по вузеньких скелястих доріжках на найкрутіші гори. Жителі країни запевняли, що ще недавно у цих місцях водились коні, які походили від знаменитого Буцефалоса Александра Македонського. Вони від народження мали на лобі мітку. Розводив таких коней дядько короля. Він не схотів поступитися своїми правами перед володарем і за це був страчений, його вдова, сповнена відчаю і гніву, наказала передушити всіх тварин. Так зникла назавжди знаменита порода.

Насреддін притримав свого рисака. Вони саме під'їхали до краю скелястого плато. Перед ними в глибоку ущелину зривався водоспад. Вітер кидав в обличчя мандрівників дрібний водяний пил.

– Погляньте, юний пане, – сказав Насреддін, – онде Сікінан. – Він показав на високу гору, що здіймалася над іншими вершинами. – До неї два дні їзди.

– У мене немає бажання втрачати голову, – відповів Марко.

Насреддін урочисто підняв руку і прошепотів:

– Хай вас захистить аллах!

Ашіма їхала разом з Матео в кінці каравану. Вісім днів тому вони покинули Балх. Дівчину все ще гнітили спогади про базар работорговців, про жорстокі удари, про жахливий нічліг і залізні кайдани. Досі ще ніхто не бачив її посмішки. На її юному, майже дитячому обличчі немов закам'янів вираз страждання. Вона опиралася всевладному почуттю щастя, що заполонювало її серце і, здригаючись, наслухалася до прикрих голосів страху й недовіри.

Ті губи нечутно вимовляли ім'я: «Матео». Чуже, але прекрасне слово.

Голоси нашіптували їй: «Зачекай. Він купив тебе за сто дукатів… Ніхто не викидає задарма своїх грошей… Хіба ти не знаєш, що люди злі?.. Але ж жінка, що сиділа поруч з тобою, така ж рабиня, як і ти, дала тобі хліба… А Матео подарував тобі коня і шовковий, підбитий хутром халат… Хто він такий, цей чужинець? Добрий чарівник, бог, котрий звільнив тебе?»

Такі думки товпилися у її голові, піднімались до осяйних вершин і звідти падали в темні прірви.

Безвітряний вечір спускався з гір у долини й низини.

Караван досягнув невеличкого міста. Ашіма несміливо зиркнула на Матео. Дівчина відчувала, що його гнітить якась турбота.

Худе тіло Ашіми облягала м'яка хутряна одежа. Рани на ній уже загоїлись, боліли лишень кісточки ніг, коли вона вдаряла ними об стремена.

В караван-сараї дівчина перша зіскочила на землю. Вона одводила коней, вносила для купців шовкові подушки й килими і узагалі намагалася будь-чим прислужити мандрівникам.

– Сідай-но, Ашіма, – буркітливо сказав їй Матео, показуючи на одну з подушок. – Ти й досі ще худенька, як кізка, але ми тебе все одно відгодуємо.

Дівчина глянула на нього стурбовано й з острахом. Він помітив її лякливий погляд.

– Не бійся, Ашіма! – Він намагався пригадати ті окремі персидські слова, які вивчив по дорозі. – Не бійся, ти залишишся з нами.

Він лагідно посміхнувся.

– Лягай спати, кізочко. А я ще піду трошки погуляю надворі. – Кивнувши їй, він вийшов з караван-сарая.

Гомін дня затих. Матео чув тільки, як десь неподалік шумувала річка та слуга з брязкотом опускав у колодязь відро. В кімнатах погасили світло.

Одна турбота гнітила Матео. Він не мав грошей. Його гаманець був зовсім порожній. Мафіо Поло дав йому двісті дукатів, щоб він купив для Ашіми коня й шовковий халат. Тепер він думав про майбутню мандрівку через зловісну країну вічної криги, що розкинулась в надхмарній високості. Чом він раніше не брав участі в торговельних операціях купців?

Матео відчинив двері до кімнати Марко.

– Ти ще не спиш?

– Сідайте, Матео, – радісно озвався юнак. – Я записую все, що мені розповів Насреддін про Бадахшан.

Матео трохи полегшало на душі.

– Ти ще станеш справжнім вченим, – сказав він. – Тільки не дуже покладайся на того дідугана. Він усе висмоктує з пальця. Що ти знайдеш тут, крім гір, річок та овець, яких ми бачили? – Матео сперся головою на руку. – Що ти скажеш про мою донечку? Хіба вона не схожа на справжню принцесу в своєму шовковому халаті? От якби ти навчив її трішки говорити по-італійськи.

– Вона слово боїться мені сказати. Коли я проходжу повз неї, вона опускає очі.

Матео ствердно кивнув головою.

– Треба мати терпіння. Ти пам'ятаєш, якою вона була? Ніби квітка, розтоптана в пилюці. Тепер вона потроху піднімається.

Марко відклав убік гусяче перо. Свічки заливали рядки літер блідим світлом.

– На відстані двох днів їзди звідси є гора Сікінан, – замислено мовив він. – Там – найкращі в світі рубіни. Варто тільки нахилитись, і бери, скільки хочеш.

Матео насторожився.

– Що ти кажеш? – його обличчя пожвавішало, очі спалахнули.

– Так воно і є, Матео. Тільки при цьому можна втратити голову. – І Марко розповів усе, що він чув від Насреддіна.

– Значить, гора називається Сікінан і до неї їхати два дні? – пробурмотів Матео й голосно додав: – Записуй усе, Марко. Капітан повинен занотовувати все, що трапиться в дорозі. Я більше не буду тобі заважати. На добраніч!

Але, перш ніж вийти, він ще раз обернувся.

– Ти повинен трохи піклуватися про Ашіму. Пообіцяй мені це. Адже ми тут довго залишимось… – Він раптом завагався. – Я не можу завжди бути з нею.

В словах Матео Марко не вловив нічого особливого.

– Гаразд, гаразд, я потурбуюся про Ашіму. На добраніч!

Грюкнули двері. Марко раптом відчув себе недобре. Все тіло в нього ніби горіло. Він загасив свічки, ліг і вкрився до самого підборіддя шкурами. Тепер йому навіть під ковдрою стало холодно. Він цокотів зубами. Але невдовзі йому полегшало і він міцно заснув.

Матео тихенько переступив поріг. В кімнаті горіла ще свічка. Дівчина лежала вже в ліжку. Побачивши його, вона удала, що спить. Але потім трохи розплющила очі і почала стежити за кожним його рухом. Чом він не лягає спати? Серце її забилося швидко й нерівномірно. Матео попорпався в своїх речах, витяг звідти якісь мішечки й гаманці, зняв з гачка свою важку шубу і поклав її поряд з іншими речами.

Ашіма від страху не могла поворухнутись. Ось велетень схопив свого меча. Тепер він здавався їй ще більшим. Крик застряв у горлі дівчини. Рабський страх стиснув її серце. Ось велетень підступив до її ліжка. Вона заплющила очі. Ось він підняв меча… Це той, що подарував їй шовковий халат, підбитий хутром… За що ж він хоче її вбити? Це, певно, лютий чарівник, а не Матео. Великий чужинець – добрий. Зараз він прийде і звільнить її.

– Матео! – вигукнула вона. Вперше в житті вона назвала його ім'я. Дівчина розплющила очі. Жахлива картина розвіялась, злого чарівника більше не було. Ашіма бачила перед собою обличчя доброго чужинця і чула його заспокійливі слова.

Матео став перед нею навколішки і відкинув їй з обличчя пасмо волосся.

– Тобі щось примарилось, кізочко? Ну, спи. Ти вже вмієш вимовляти моє ім'я? От чудово! Матео ненадовго залишить тебе. Спи. Не турбуйся, коли ранком не побачиш мене в кімнаті. Я повернуся…

Матео загасив свічку і вийшов з кімнати.

Він тихенько причинив за собою двері. Ашіма так і лишилася лежати з розплющеними очима. Тепер уже морок не лякав її. В її вухах ще й досі лунав заспокійливий голос Матео. Вона намагалася повторити його слова: «Тобі щось примарилось, кізочко?» Однак не могла второпати їхнього змісту.

Поволі спливав час. Хтось важким кроком пройшов через двір. Потім знову запала тиша. Дівчина провела рукою по м'якій хутряній ковдрі. Де подівся великий чужинець? Неспокій закрався в її душу. Чом він так пізно пішов кудись? Після напруженої верхової їзди Ашіма була дуже стомлена, і все ж таки не могла заснути. Вона чуйно наслухалася до кожного шереху. Ні. Жодного звуку, який би свідчив про його повернення.

Ашіма відкинула ковдру і встала. Вона одягла свій шовковий халат, відчинила двері і виглянула надвір. На небі блищали зірки, повний місяць заливав подвір'я блідим світлом. За зачиненими дверима спали мандрівники. Десь там була й кімната молодого пана. Чи не піти до нього? Ашіма знала, що він – друг великого чужинця. Він зрозуміє її хвилювання, з ним вона знайде спільну мову.

Ніч була холодна. Дівчина почала дрижати. Хіба ж наважиться вона зайти до кімнати молодого пана? Ашіма повернулася до себе в кімнату, сіла на постіль і непорушним поглядом втупилася в темряву. Минали години. Ашіма боролася зі сном. В пам'яті її спливали одна за одною картини – добрі й злі. Вона опустилася на ковдру. «Тобі щось примарилось, кізочко?» Невже це він повернувся? На обличчі Ашіми проступила щаслива посмішка. Сон забирав її в свої обійми.

Тільки-но почало займатися на світ, як Ашіма прокинулась. Постіль великого чужинця була порожня. Надворі чулися голоси. Конюхи вели із стаєнь коней на водопій до річки. Дівчина нашвидку вмилася біля колодязя і побігла до дверей, що вели в кімнату молодого пана. Вона стиха постукала, приклала до дверей вухо і кілька секунд наслухалася. Але турбота за Матео примусила її забути страх. Ашіма ще раз постукала і покликала молодого пана. Їй здалося, начебто вона почула стогін. Тоді вона обережно, готова кожної миті кинутись навтікача, відчинила двері.

Коли її очі призвичаїлись до напівмороку, вона побачила на постелі Марко. Він поворухнувся і застогнав. Дівчина підбігла до нього і стала навколішки.

– Що з вами, пане?

Марко не зрозумів її: дуже схвильована, вона заговорила своєю рідною мовою.

– Що з вами, пане? Ви занедужали? – спитала вона по-персидськи і приклала руку до його гарячого чола. – Принести вам води?

Дівчина хутко вибігла з кімнати і скоро повернулася з кухлем води.

– Прокиньтесь!

Марко заборсався під ковдрою. Ашіма змочила хустинку і поклала йому на лоба. В цю мить він розплющив очі, однак не впізнав її. Він бурмотів щось незрозуміле. Дівчина взяла Марко за плечі і спробувала підвести й напоїти. Та тільки-но вона його трохи відпустила, як він одразу ж упав на спину.

– Зачекайте, пане, – мовила Ашіма. – Зараз я повернуся.

Вона вибігла надвір і постукала в двері купців. Чийсь гучний голос запросив її в кімнату.

Дівчина ще не опам'яталася як слід, і тому слова ніби самі зривалися з її вуст.

– Великий чужинець… Матео… щез… Юний пан… хворий… – бурмотіла вона.

– Що ти кажеш, Ашіма? – вигукнув Ніколо Поло. – Марко хворий?

– Так, пане, хворий. В нього обличчя аж горить.

– Ти чуєш, Мафіо?

Брати поскидали ковдри й квапливо подалися за Ашімою в кімнату Марко. Схилившись над хворим, Ніколо Поло обережно підняв його голову і влив у рот трошки води.

– Марко, ти чуєш мене? Це я, твій батько. Він не розуміє мене, Мафіо! – Ніколо безпорадно обернувся до брата. – Але ж у нього розплющені очі. Що він каже?

Марко бурмотів щось нерозбірливе, повторюючи одні й ті ж самі слова.

Мафіо Поло нахилився до рота хворого і лише похитав головою.

– Він якусь нісенітницю бурмоче. – Мафіо рішуче випростався. – Треба привести лікаря. Ашіма, ти залишишся біля нього, доки ми не повернемось.

Дівчина кивнула головою.

– Матео зник, – тихо сказала вона. На її слова ніхто не звернув уваги. Тоді вона сіпнула за рукав Мафіо Поло.

– Що ти хочеш, Ашіма?

– Матео зник, пане, з учорашнього вечора!

Мафіо відмахнувся.

– Повернеться! Ти доглядай молодого пана!

Ашіма сіла біля Марко на м'який килим. Стогін хворого не зачіпав її серця. На її обличчі знову застиг вираз страждання. Якимось чужим, відсутнім поглядом вона дивилася повз хворого. Зник великий чужинець, котрий захищав її, як батько. Той, хто врятував її із біди. І саме тоді, коли її душа почала прокидатися, він пішов геть. Пішов у ніч, взявши з собою меча.

Ніколо й Мафіо Поло повернулися з лікарем та його служником. Лікар був високий, пихатий старик, його темне обличчя облямовувала біла, як сніг, борода. Помахом руки він одігнав цікавих, що зібралися біля дверей.

– Залиште мене з хворим наодинці, – суворо сказав він.

Брати нерішуче перезирнулись, але потім пішли-таки за двері з тривожними, похмурими обличчями. За ними рушила й Ашіма.

– Найкраще буде – виконати всі його бажання, – мовив Мафіо Поло.

Вони стали чекати. Ніколо Поло неспокійно ходив по двору. Бадахшанський купець, що їхав з ними в каравані, спробував його заспокоїти.

– Довіртесь йому. Він уже вилікував не одного хворого. Кажуть, що він був у Індії і вивчав там таємниці магії.

Однак ці слова не могли заспокоїти Ніколо Поло.

Через деякий час двері відчинилися, і лікарів служник закликав братів досередини.

Хворий заспокоївся. Здавалося, що жар у нього трохи спав. Лікар бурмотів собі під ніс якісь незрозумілі слова і робив рукою таємничі знаки. Потім він тричі вклонився і, задкуючи, залишив кімнату.

– Нехай двері будуть відчинені! – наказав він.

Служник приніс великий ящик і відкрив кришку. Присутні побожно мовчали, спостерігаючи, як старий запалював тріски, як він довго сидів, підібгавши під себе ноги, на килимі і непорушно дивився на цівку диму. Крізь відчинені двері дим затягало до кімнати. Потім служник подав старому віяло з барвистих пір'їн. Той з нестямним криком вбіг у кімнату і віялом почав розганяти дим.

Коли старий відпочив після свого напруженого лікарювання і отримав десять дукатів, він дістав з ящика якийсь синій порошок і наказав давати його хворому невеличкими дозами через кожну годину разом з чашкою козячого молока.

– Він видужає? – спитав Ніколо Поло.

– Ангел смерті забирає до себе душі мандрівників, – пробурмотів старий. Раптом він пожвавішав і сказав: – Ви перебуваєте в долині ангела смерті. У вашого сина чорна пропасниця. Якщо аллах захоче, він видужає. Коли він оклигає, нехай його винесуть на гору. Чисте небесне повітря проганяє духів хвороби.

Він витягнув поперед себе руку, наче бажаючи прочитати по її лініях долю хворого. То була маленька, пухнаста рука, яка швидко схопила п'ять дукатів, які йому ще на додачу поклав Ніколо Поло.

Марко лежав з заплющеними очима і спокійно дихав.

– Він спить, – сказав Ніколо і обернувся до дівчини: – Залишайся біля нього, Ашіма. Доглядай його, щоб видужав! – його обличчя втратило суворість, а руки стали якісь безпомічні.

Коли Матео залишив караван-сарай, він уже вирішив про себе, що вчинив неймовірну дурницю. В першу мить він хотів було повернути коня і їхати назад, але одразу ж згадав, скільки ще необхідних речей бракує Ашімі для мандрівки, і переборов нерішучість. Скільки разів ішов він за покликом свого почуття і завжди виходив сухим із води. Безлюдною вулицею він під'їхав до міських воріт і довго сперечався з вартовими, мішаючи італійські й персидські слова, поки солдати, лаючись, не відчинили йому ворота.

Десь надвечір він досяг підніжжя гори Сікінан. Назустріч йому виїхав загін вершників: це були солдати бадахшанського короля, які охороняли королівські копальні. Тепер Матео зрозумів, як непродумано вчинив. Він, звичайно, не думав, що досить тільки під'їхати до Сікінану і можна набрати скільки хочеш коштовних рубінів. Ні, він був свідомий труднощів, які чекали на нього. Однак його не покидала віра в щасливий випадок, котрий врешті мав повернути все на краще.

Верхівці були в срібних кольчугах і чорних шоломах. Вийнявши шаблі, вони з загрозливими обличчями оточили Матео. Командир наказав йому негайно злізти з коня. Матео продовжував спокійно сидіти в сідлі. Він вичікував, сторожко позираючи на вояків.

– Злазь, нікчемна собако! – закричав командир.

Матео зрозумів лайку. Його брови грізно зійшлися на переніссі. Він підняв руку.

– Не кричи, пуцьверінок! – спокійно сказав він.

Почувши чужі слова, командир оторопів. Матео поклав руку на держак свого меча. Після короткої суперечки було домовлено, що Матео поїде разом з вершниками. Так він вирушив назад, уже як полонений, оточений з усіх боків вояками короля, напружено чекаючи, що ж буде далі.

Йому було майже весело. Очима знавця він оглядав породистих коней і багато оздоблену зброю. Це були не звичайні солдати. Вони їхали так швидко, що Матео ледве встигав за ними. Їхні кольчуги виблискували в промінні вечірнього сонця.

На горі, що бовваніла над рівниною, немов велетенський пиріг, височів мисливський замок. По дорозі їм траплялися кіннотники й піхотинці. Гурт людей з палицями, барабанами й ріжками запопадливо дав дорогу, коли повз них промчали королівські кіннотники. Матео здогадався, що ці люди повертаються з полювання.

Ворота замка відчинилися. Загін в'їхав на подвір'я і там спішився. Не встиг Матео й отямитись, як двоє озброєних охоронців ввели його в якусь жалюгідну комірчину і замкнули за ним важкі двері. Тепер він мав доволі часу, щоб подумати про своє становище. Було темно, хоч око виколи, – кімната не мала жодного вікна. Матео став навпомацки шукати, де б сісти, і зрештою наткнувся на дерев'яний оцупок.

Він втомлено опустився на нього і задумався. «Не так уже й погано складаються справи, – спробував він утішити себе. – Зброї ж вони не забрали. Значить, я потрапив не в руки розбійників».

Почулися кроки й голоси, двері відімкнули. Четверо озброєних вояків вивели Матео з кімнати і звеліли йому віддати меч. Він, вагаючись, виконав їхній наказ.

Його привели у велику, розкішно оздоблену залу. Він спинився, немов заворожений. До його вух долинуло перешіптування багатьох людей. Крізь натовп вельмож він пройшов до золотого трону і вклонився. Хто мешкає в цьому палаці? Якийсь король?

Матео опустився на одне коліно. Незвичайне оточення в першу мить збило його з пантелику. Перед ним сидів на троні молодий черевань. Він щось сказав гучним голосом, звертаючись до Матео.

– Благородний пане, я не розумію вас! – мовив Матео і підвівся з підлоги. Тепер він був вищий за всіх на цілу голову. Володар суворо дивився на нього. Потім щось наказав, і двоє вельмож негайно вийшли з зали.

Матео почував себе ніяково. Не дуже-то приємно, коли на тебе витріщають очі, немов на якогось чудернацького звіра. Володар тимчасом розмовляв з трьома сановниками, які стояли біля нього і з глибокою повагою ловили кожне його слово. Невдовзі до залу ввели літнього чоловіка, який одразу упав перед володарем на підлогу, потім підвівся і на різних мовах заговорив до Матео. Почувши італійські слова, Матео полегшено зітхнув.

– Так, так, – радісно вигукнув він. – Тепер я вас розумію!

Його громовий голос було чутно навіть у найдальших закутках.

Перекладач застережливо підняв руку.

– Не так голосно, пане! Ви стоїте перед його величністю найсвітлішим королем Бадахшана. Відповідайте на його запитання!

Матео на знак згоди кивнув головою. Він більше не почував ніяковості. Принаймні тепер його зрозуміють. В голові в нього проясніло.

– Його величність найсвітліший король Бадахшана хоче знати, хто ви такий і звідки прибули? – спитав перекладач.

– Я славнозвісний капітан Матео і прибув з Венеції, перлини Адріатичного моря.

– Його величність найсвітліший король Бадахшана зволить цікавитись, чи в вашій країні всі люди такі високі на зріст, як ви?

– Є великі, є й маленькі. Але таких заввишки, як я, славнозвісний капітан Матео, власник чорної барки, небагато знайдеш у всій Венеції.

– Його величність найсвітліший король Бадахшана хоче знати, чому славнозвісний капітан Матео, власник чорної барки, прибув у королівство Бадахшан?

Матео крадькома роздивлявся обличчя володаря. Воно було хитре, а в куточках рота ховалась ледь помітна посмішка. Придворні перешіптувались між собою.

– Я подорожую з трьома славнозвісними венеціанськими купцями в Китай, до двору великого хана. В дорозі до мене дійшли чутки про величезні багатства і благородство його величності найсвітлішого короля Бадахшана. Кажуть, що на горі Сікінан є рубіни завбільшки з голуб'яче яйце, і такі красиві, що з ними не може зрівнятися ніщо в світі.

На обличчі короля ще виразніше проступила посмішка.

– Його величність найсвітліший король Бадахшана хоче знати, де славнозвісний капітан Матео, власник чорної барки, навчився так брехати? Його величність найсвітліший король Бадахшана звертає твою увагу на те, що через п'ять хвилин ти втратиш голову.

Матео байдуже дивився поперед себе і мовчав. В залі запала мертва тиша. Король бавився золотою китицею, що звисала з пурпурної скатертини. На його плащі виблискували рубіни.

Через кілька секунд він звернувся через перекладача до Матео з новим запитанням:

– Його величність найсвітліший король Бадахшана хоче знати, чому ти не відповідаєш?

– Я думаю, як мені доведеться їхати без голови до двору великого хана.

По залі пробіг тихий гомін. Король голосно зареготав і ляснув себе по товстих стегнах. В ту ж мить придворні теж зареготали. Король раптом спохмурнів, і всі в залі замовкли. Тільки в кутку якийсь хлопець продовжував хихотіти. Всі з обуренням повернули до нього голови.

– Його величність найсвітліший король Бадахшана наказує славнозвісному капітанові Матео, власникові чорної барки, перед стратою пообідати з його величністю найсвітлішим королем Бадахшана.

Король плеснув у долоні. Чотири чорні раби внесли вкритий червоним оксамитом паланкін, на якому сяяли прикраси з рубінів.

Його величність найсвітліший король Бадахшана встав з свого трону і сів у паланкін. Придворні – а попереду всіх спантеличений Матео – посунули за королівським паланкіном.

– Краще б ти бігав, товстун, – пробурмотів Матео, – тоді б з тебе був зовсім пристойний король.

Проминувши кілька кімнат, вони зайшли у велику залу, де вже було накрито до обіду стіл. Король наказав Матео сісти на подушці праворуч себе. Слуги почали вносити безліч їжі та всіляких напоїв.

Король їв страшенно багато. З рота в нього капав жир. Потім він підняв золотий кухоль і, з насолодою відригнувши, випив вина.

– Чудовий був би з тебе король, якби ти менше їв і менше пив, – пробурмотів Матео і взявся за їжу.

Трохи поївши, він відригнув так гучно, що аж його сусід праворуч з переляку випустив фазанячу ніжку. Потім він одним духом випив великий келих вина. На обличчі короля з'явилась доброзичлива посмішка.

– Ти був би зовсім пристойним королем, якби мав на плечах мою голову, – пробурмотів Матео.

Коли король пив, придворні теж мусили випивати свої келихи. Матео дивувала витривалість короля, який міг, не п'яніючи, спорожнити стільки чарок. Один за одним падали під стіл сп'янілі придворні, що викликало кожного разу у найсвітлішого короля нестримний регіт. Слуги брали нещасних за барки і, як мішки, витягали з зали.

Матео був у доброму гуморі. Він уже втратив відчуття часу і забув про своє небезпечне становище. Поруч лежав п'яний перекладач. Слуги виносили останніх вельмож; його величність, розливаючи на килим вино, виспівував диких пісень.

– А ти веселий король, товстун, – ревів Матео. – Це говорить тобі славнозвісний капітан Матео, власник чорної барки. – Він знову налив і випив. Обличчя його королівської величності ніби танцювало в нього, перед очима і здавалося йому велетенським. До його слуху долинав громовий регіт. Миготіли свічки й рубіни, вся зала була заллята червоним світлом. Матео, похитуючись, піднявся, зробив непевний крок і впав на руки слуг.

Прокинувшись, Матео ніяк не міг збагнути, ніч надворі чи день. Голова в нього гуділа, нагадуючи про дику п'янку. Він знову сидів у темній, без вікон комірчині і, сповнений глибокого каяття, думав про свою безглузду поїздку до гори Сікінан. Життю його скоро кінець. Прощай, маленька Ашіма, тримайся тільки за Марко. Якщо Матео не повернеться, він зуміє захистити тебе.

– Славнозвісний капітан Матео, власник чорної барки, сів у калюжу, – гірко посміхнувшись, сказав він.

Минуло кілька годин. Нарешті Матео почув кроки. Грюкнув засув. До кімнати ввійшли два вояки і перекладач, блідий, мов крейда. Надворі, тримаючи за поводи коней, стояли солдати. Матео здивувався, побачивши там і свого осідланого коня. Що це мало значити? Чи не думають вони відтяти йому голову десь у лісі? Його пройняв ще більший подив, коли солдат віддав йому меча.

Перекладач хрипко промовив.

– Його величність найсвітліший король Бадахшана звелів передати славнозвісному капітану Матео, власнику чорної барки, оцей гаманець з рубінами як подарунок од його величності найсвітлішого короля Бадахшана. Якщо ж ти ще раз з'явишся біля гори Сікінан, його величність накаже вирвати тобі нігті, потім відрубати пальці, відтяти руку, відрізати вуха й ніс, виколоти очі і нарешті, так сказав його величність найсвітліший король Бадахшана, тупою, іржавою шаблею відсікти голову.

– А ти непогано завчив своє доручення, – вражено пробурмотів Матео.

Перекладач віддав йому мішечок з рубінами і вклонився.

– Прощавайте, чужинець, – прошепотів він. – Ніколи більше не з'являйтесь у цих місцях. Ви – перша людина, якій вдалося врятуватися од смерті. Хай благословить вас аллах!

Матео скочив на свого коня і пришпорив його.

– Швидше тікай звідси, славнозвісний капітан Матео, власник чорної барки, поки товстопузий диявол не додумався відрізати тобі пальці, руку, ніс, вуха й голову.

Матео галопом вилетів за ворота. Позаду лишились гора Сікінан, пагорб з замком, що нагадував велетенський пиріг, неясний, мов сон, спогад про громовий регіт могутнього товстуна й оте жалюгідне хихотіння хлопця в кутку.

Марко повертався до свідомості. Ось до його слуху звідкись здалеку долинув голос:

– Тепер він лежить зовсім спокійно, Мафіо.

Марко намагався збагнути зміст слів: «Тепер… він лежить…» Це була важка справа. Як не напружував він увагу, але ніяк не міг упіймати останнього слова. Воно провалювалось кудись у безпросвітний морок.

На його чоло лягла чиясь рука, легка й холодна. Марко розплющив очі. Перед ним було чуже дівоче обличчя.

– О пане, гляньте! – вигукнула дівчина.

Над ним схилився батько.

– Хвала небу, він опритомнів, Мафіо! Ти мене бачиш, Марко? Ти впізнаєш мене? Він кивнув головою! – сказав Ніколо Поло і тихцем витер з очей сльозу. – Ти помітив, Мафіо? Він мене впізнав. Ашіма, принеси йому молока і синього порошку!

Марко ворухнув губами, його мучила спрага і страшна втома. Батько підвів його за плечі, і Ашіма влила йому в рот молока з синім порошком.

Після цього він міцно заснув.

Коли пізно ввечері прокинувся, дівчина сиділа біля нього. Вона була сумна і задумлива.

– Ашіма! – тихо покликав він. – Чому ти така зажурена?

– Ви проснулися, юний пане? Як ви себе почуваєте? – На мить її обличчя опромінилось радісною посмішкою. – Принести вам що-небудь поїсти або попити? Ой і зрадіють ваш батько й дядько!

– Котра зараз година, Ашіма?

– Дуже пізно, юний пане. Скоро північ. Я принесу вам поїсти. А тоді розбуджу панів. Вони наказали мені негайно будити їх, як тільки прокинеться юний пан.

– Поклич також Матео! Чуєш, мого друга Матео! Він нічого не казав?

– Так, слухаю вас, – безгучним голосом відповіла дівчина. – Зараз я принесу вам поїсти. – І вона тихенько вийшла з кімнати.

Невдовзі вона повернулася, принісши йому міцного курячого бульйону. Марко поїв з її допомогою і знову ліг. Він стомився, але відчув, що слабість в усьому тілі поступається місцем життєвій силі.

Ввійшли Ніколо й Мафіо Поло.

– Марко! Як ти себе почуваєш? Ти поїв! Ну, тепер ти видужаєш!

На обличчі батька хлопець прочитав радість і якесь несміливе сподівання.

– Уже все гаразд, тату! Ашіма дала мені супу.

– Ну й викидаєш ти коники, Марко! – мовив Мафіо. – А ми накупили для тебе чудових речей. Здивуєшся, коли побачиш.

Марко посміхнувся. Він почував себе дуже втомленим. «Де це Матео?» подумав він. До його слуху ще долинули слова батька:

– Ходімо, Мафіо, хай спить.

Наступний день був сонячний і вітряний. На подвір'ї караван ладнався в дорогу.

Ніколо й Мафіо Поло пішли в місто. Хворий ще спав. Ашіма, втомлена після безсонної ночі, впоравшись з своєю роботою, чекала, поки прокинеться юний пан.

Раптом вона здригнулась. Чи не спить вона? Може, це їй примарилось? До її слуху долинув добре знайомий голос, що заглушав усі інші голоси. Схрестивши на грудях руки, дівчина відступила назад. Її біле, як сніг, обличчя залилося краскою.

В цю мить відчинилися двері. В кімнату ввірвався жмут сонячного проміння, і на порозі з'явилась постать великого чужинця.

– Ось і я, – вигукнув він. – Чого ти дивишся на мене, як на привид, кізко? Чому це Марко ще спить? І чому він такий худющий? – Матео понизив голос. – Він хворий?

Марко прокинувся. Після сну він почував себе сильнішим.

– Це ви, Матео! А я дивувався, чому ви вночі не прийшли до мене. Мабуть, міцно спали? – В голові юнака зовсім проясніло. Дивлячись на Матео, який стояв, щось обмірковуючи посеред кімнати, Марко збагнув, що під час його хвороби відбулись якісь події. Він перевів погляд на Ашіму. Дівчина навіть не поворухнулась.

– Гляньте, Матео, – мовив він італійською мовою, – у Ашіми з очей течуть сльози, а обличчя радісне. Ось вона вже й сміється.

– Я піду по воду, – сказала Ашіма.