Текст книги "Незвичайні пригоди Марко Поло"

Автор книги: Віллі Мейнк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 25 (всего у книги 28 страниц)

ПОЇЗДКА В ШАНЬТУ

Дім Хіу Хенга був розташований у центрі міста, неподалік від дзвіниці. Четверо служників ходили по кімнатах тихіше, ніж завжди, і перемовлялись лише пошепки. В бібліотеці вченого сиділи троє чоловіків, стомлені після тривожної ночі, і писали обвинувачення проти Ахмеда. Марко Поло з жахом довідався про безмежну кількість злочинів, які вчинив за дванадцять років свого урядування міністр Ахмед.

Час минав у напруженій роботі, і вони майже не помітили, як дзвін на вежі пробив першу ранкову годину, як сонце піднялося над вершиною Тай-Хінга і залило золотистими променями стривожене місто.

На столі лежало обвинувачення. Залишилось тільки ще раз проглянути його і тоді разом з звітом коменданта охорони палацу відіслати в Шаньту ханові Кублаю.

Марко Поло підпер голову руками і заплющив очі. Сонячні промені дратували його. Він все ще ніби бачив перед собою полковника Ван Ку, який, високо піднявши голову, чекає смертельної стріли, і враз, немов підкошений, падає на підлогу, йому вчувався холодний голос хана Коготая: «Кидайте меч! Ви заарештовані!» В напівдрімоті він згадав Ашіму і знову відчув радість, що дівчина звільнена. Вона любить його і обіцяє поїхати з ним у Венецію.

Сон торкнув його своїм крилом.

– Нехай спочине, – мовив Хіу Хенг. Слуги тихенько поставили на стіл сніданок і вийшли з кімнати. Але почуття Марко були так загострені після подій минулої ночі, що він одразу почув тихе перешіптування і притишені кроки. Марко підвів голову.

– Я трохи заснув, – сказав він.

– Спочиньте, – озвався до нього Хіу Хенг. – Ви заслужили на відпочинок. – В його погляді сзітилася прихильність. – Обвинувачення готове. Ми чекаємо хана Коготая. Ляжте, пане Марко Поло. Вам сон потрібніший, ніж нам, якщо ви збираєтесь їхати в Шаньту.

– Я залишусь тут, – запропонував Марко Поло. – Можливо, в розмові з ханом Коготаєм буде необхідна і моя присутність.

– Якби не смерть Ван Ку! – промовив раптом генерал Чен.

Хіу Хенг схилив голову. Потім узяв обвинувачення, почав читати:

– Ми, недостойні, просимо його величність великого хана Кублая, володаря світу, імператора Китаю…

Спокійний, діловий тон Хіу Хенга брав за серце дужче, ніж вибух гніву. Марко Поло судорожно стискував руки, генерал Чен неспокійно бігав по кімнаті, коли Хіу Хенг знову підсумовував звинувачення проти Ахмеда: «Ахмед не доповів його величності про витрату двохсот тисяч паперових грошей, він самовільно підвищив до другого розряду шість міністрів, використовував кур'єрську службу його величності для власних цілей… Він запровадив податки за торгівлю дикою пшеницею, дровами, фарфором, шовковицями, кам'яним і деревним вугіллям, матерією, оливками… Він стратив верховного цензора Цуі Ю, начальника відділу центральної канцелярії Чжоу Іна, державних секретарів Фенг Куея і Пан Кі та багатьох інших, які стояли йому на дорозі. Він кидав у в'язниці заслужених чиновників і ставив на їхнє місце людей з своєї кліки, він розтрачував державні гроші, він нагромадив величезні скарби, він викрадав дружин і дівчат з вельможних родин…»

– Мовчи, Хіу Хенг! – попросив генерал Чен.

Вчений поклав листа на стіл. Марко Поло встав і підійшов до вікна. Двір заповнили озброєні люди. Будинок був одрізаний од навколишнього світу. Вони стали в'язнями двірцевої охорони і навіть не знали, що робилося в місті.

Бездіяльне чекання було нестерпним. Чому не приходить хан Коготай? Адже він знає, що обвинувачення вже готове.

Марко Поло з тривогою думав про Ашіму. Він так і не побачить її до від'їзду в Шаньту. А може, він уже ніколи не побачить її? Ця думка здалася йому такою дикою, що він заперечливо похитав головою, немов відганяючи її від себе.

Все залежало, від настрою хана Кублая. Якщо йому дошкулятиме біль у животі або якщо він буде в поганому настрої з якоїсь іншої причини, він засудить їх до смерті, навіть не вислухавши обвинувачення… Джамбуїк-Хатун – у Шаньту. Ахмед був її улюбленцем. Хіба вона не скаже свого слова? Нащо він тільки дав умовити себе взяти участь у вбивстві Ахмеда? Чому Хіу Хенг посилає до хана Кублая саме його, Марко Поло, чому він сам не їде до імператора з обвинуваченням?

Марко Поло підняв голову і зустрівся поглядом з Хіу Хенгом. Йому стало соромно за свою легкодухість. Як він міг, бодай на одну мить, забути про те, як повівся Ахмед з Ашімою і з ним самим? Та й чи не став би він все одно в'язнем Ахмеда, якби цей злочинець лишився живим? Марко з задоволенням пригадав, що він вирішив перейти на бік Хіу Хенга ще до того, як дізнався про викрадення Ашіми.

– Ви турбуєтесь про свою наречену, – мовив Хіу Хенг. – Ми зробимо все, що в нашій силі..

В його голосі відчувалася теплота. Ніколи ще китайський учений не був такий близький йому, як у ці хвилини.

– Дякую вам, милостивий пане, – сказав Марко Поло. – Гадаю, що все буде гаразд.

Ввійшов служник і доповів, що з ними хоче говорити хан Коготай. Всі відразу забули про втому. Вони підвелися з своїх місць і, стоячи, зустріли коменданта. Двоє охоронців виструнчились біля дверей. Невисокий, кремезний хан Коготай підійшов до Марко Поло, відкинув назад голову і колючим поглядом окинув його з голови до ніг. При повному бойовому оснащенні, у шоломі з срібною стрілою, що захищала чоло і спускалася на носа, він нагадував задерикуватого півня. Охоплений після нічних подій почуттям великої відповідальності, він щосили намагався зігнати з свого обличчя бодай найменші сліди властивої йому добродушності.

Оглянувши як слід високого, широкоплечого венеціанця, хан Коготай узяв руки в боки, став поважно походжати по кімнаті. Раптом він спинився, виставив уперед вказівного пальця і сказав:

– Значить, ви хочете їхати в Шаньту? Гаразд, їдьте в Шаньту… Його величність вирішить, що робити… Скажіть йому, що я буду охороняти імперію. Не забудьте сказати цього. Вас супроводитиме тисяча воїнів. Ви будете їхати не в голові і не в хвості, не з лівого і не з правого боку колони. Солдати весь час слідкуватимуть за вами. Пам'ятайте про це! Я наказав убити вас, якщо ви спробуєте тікати. Сьогодні вранці з Камбалі виїхав кур'єр. Коли ви прибудете на місце, верховний цензор Юсю Темюр уже передасть мій звіт його величності. Я написав усе так, як бачив на власні очі… Юсю Темюр – мій родич. Якщо хочете, можете привітати його від мого імені… А тепер беріть обвинувачення і йдіть. Загін уже чекає вас надворі.

Хан Коготай витер з чола піт після такої довгої промови.

– Дякую за почет, який буде мене супроводжувати, – сказав Марко Поло з легкою іронією в голосі. – Він досить численний… Я привітаю від вашого імені Юсю Темюра і скажу імператорові, що ви охороняєте імперію.

Він злегка вклонився і за монгольським звичаєм доторкнувся пальцями до серця, щоки і чола.

– Так, так… – мовив хан Коготай, втішений його словами.

Хіу Хенг підійшов до Марко Поло і мовчки обняв його. Генерал Чен зробив те ж саме.

– Так, так… – знову пробурмотів хан Коготай. – Хай захистить вас вічне небо.

В дворі на Марко Поло чекав гарячий, у яблуках кінь. Це був найкращий доказ прихильності хана Коготая до венеціанця. Марко Поло скочив у сідло, і, оточений вершниками, рушив у дорогу.

Важкі думи зникли. Втоми наче й не було. Вітер обвівав йому обличчя. Сонце спускалося на західні гори, за білими мурами, цвітом цвіли дерева й кущі, кінський тупіт зливався у якусь хвилюючу мелодію. Нічні події в палаці кронпринца здавалися тепер Марко ніби сном. Його заполонило п'янке почуття волі.

Він стиснув ногами боки коня, вдарив його злегка нагайкою, схилився до гриви і тихо гукнув:

– Ану, швидше, моя пантера!

Він відчув, як напружились м'язи на тілі чудового скакуна. Відкинувши назад голову, кінь пронизливо заіржав і стрілою понісся по дорозі, його копита ледь торкалися землі. Марко здавалося, наче він летить. Ось вони проминули північні ворота. Перед ними лежала широка дорога, що вела до мисливських угідь на берегах Білого озера і до літньої резиденції імператора в Шаньту.

Обличчя татар блищали. Припавши до грив своїх коней, вони час від часу щось радісно вигукували. В повітрі свистіли нагайки, зброя сяяла на сонці, вороні скакуни мчали, розпластавшися над землею, і лише гриви розвівалися на вітрі.

Звістка про смерть тирана Ахмеда випереджала вершників. Країна була охоплена гарячковим хвилюванням. Гнівними поглядами проводжали люди татарський загін. По дорозі Марко Поло дізнався про те, що в деяких містах спалахнули повстання і для придушення їх послано війська. Скрізь стояли наготові загони солдатів. З вуст в уста передавали імена Ван Ку та Хіу Хенга.

Протягом усієї мандрівки Марко Поло не залишало почуття надії. Він думав про майбутнє і зовсім забув про небезпеку, яка нависла над ним зараз. І тільки тоді, коли Марко з вершини гори побачив вдалині літню ханську резиденцію з її квітучими садами, з її будинками, палацами і пагодами, він згадав, яке важке у нього завдання.

Одягнений у червоне шовкове вбрання з гаптованими золотом стрічками, молодий чиновник зустрів Марко Поло поштивим поклоном.

– Милостивий пан головний цензор Юсю Темюр чекає на вас, милостивий пане.

– Ведіть мене до нього! – наказав Марко.

Юсю Темюр зайняв високу посаду недавно. Марко Поло не знав його.

Переступивши поріг, Марко на мить оторопіло спинився: йому здалося, що перед ним сидить не хто інший, як хан Коготай, з котрим розстався чотири дні тому. Схожість була неймовірною. Але скоро Марко пересвідчився, що головний цензор багато чим відрізняється від свого родича. Тоді як обличчя коменданта видавало грубу добродушність, Юсю Темюр, навпаки, весь був пройнятий хитрістю. Маленькими оченятами, байдужими і холодними, він глянув на Марко, ніби пронизав його наскрізь, але не озвався жодним словом. Тривала мовчанка пригнічувала Марко, однак він сміливо дивився в очі головному цензорові, чекаючи, що буде далі.

Нарешті низенький, кремезний монгол промовив:

– Говоріть, пане Марко Поло.

Він виставив наперед круглу, поголену голову і втупився в Марко своїми колючими холодними очима. Дивлячись на старече, покраяне зморшками обличчя цензора, Марко згадав, що він чув про цю людину. Юсю Темюр лише кілька років тому прибув з гучною помпою до імператорського двору з рідних татарських степів. Колись у молодості він був бойовим товаришем хана Кублая. Тепер імператор викликав його і з якоїсь незбагненної примхи призначив головним цензором, хоч той не знав ні китайської, ні уйгурської мов. Щоправда, він чудово знав людей, цілком покладаючись на свій гострий природний розум. Він мав великий вплив на хана, і тому придворні всіляко улещували його, відповідаючи люб'язними посмішками на його грубі жарти.

– Ваш родич хан Коготай шле вам привіт, – сказав Марко Поло.

– Ви прибули сюди для того, щоб передавати привіти? – спитав Юсю Темюр.

– Ні, – коротко одказав Марко Поло. – Запитуйте, і я буду вам відповідати… Ви знаєте, що я привіз з собою обвинувачення.

Головний цензор узяв з рук Марко товстий рукопис і байдуже поклав його на стіл.

– Скільки вам років? – спитав він. Марко Поло здивовано глянув на цензора.

– Двадцять дев'ять, – відповів він.

– Скільки чоловік ви убили в бою? Що хоче від нього цей старий?

Чому він ставить такі дивовижні запитання? Венеціанцеві здалося, що вузенькі очі дивляться тепер на нього з явною приязню. Чи, може, це просто погляд мисливця, який з насолодою роздивляється на благородну постать загнаної в пастку дичини?

– В бою – жодного! – відповів він. – Нащо ви питаєте мене про це, Юсю Темюр?

На обличчі старого проступив вираз розчарування.

– Мовчіть! – суворо наказав він. І після довгої мовчанки додав: – Коготай – герой. Коли ми вирушали в бій, наші вороги тремтіли. – Раптом він вибухнув гнівом: – Дурні ви! Ховаєтесь за товстими мурами і морочите голову помазанику божому хану Кублаю!

Марко Поло вирішив, що найкраще буде відповідати на дивну поведінку головного цензора байдужістю.

– Значить, хан Коготай доручив вам передати мені привіт. – Юсю Темюр надовго замислився, потім підняв голову і промовив: – Він прислав до мене кур'єра… Це ви відрубали голову пацюкові Ахмеду?

Він узяв з стола обвинувачення і дав його Марко Поло.

– Я не розуміюся на таких речах. Прочитайте мені, щоб я міг усе розповісти його величності.

Головний цензор сів навпроти Марко.

Протягом двох годин він уважно слухав обвинувачення Ахмеда. До них ніхто не заходив. Вечір кинув у кімнату свою тінь. Літери стрибали в Марко перед очима, голова боліла від напруження – адже йому весь час доводилося перекладати китайські ієрогліфи на татарську мову. Нарешті, полегшено зітхнувши, він прочитав останнє речення.

На обличчі Юсю Темюра не поворухнулась жодна риска.

– Я все чув, – сказав він. – Його величність не можна зараз хвилювати. Завтра вранці я передам йому все. А тепер ідіть! І не смійте виходити за межі палацу!

Марко Поло залишив кімнату цензора з двоїстим почуттям. Він не знав, чи вірно діяв, чи ні. Судячи з того, як поводився старий лис, можна було думати різне. Але десь у глибині душі Марко відчував, що їхні справи не такі вже й погані, особливо коли пригадував слова: «Це ви відрубали голову пацюкові Ахмеду?»

Слуга показав Марко приготовану для нього кімнату. Коли Марко вийшов ще трохи погуляти в сад, то помітив чотирьох охоронців, які не спускали з нього очей.

Вранці головний цензор сказав Марко:

– Я все передав його величності, його величність зараз сидить у своїй курильні. Ідіть до нього… Він бавиться павиними перами.

Роса на траві ще не виблискувала під промінням сонця. Обтяжені краплями стеблинки хилилися до землі. На лузі самотньо стояв фламінго.

У внутрішніх покоях палацу було тихо.

– Його величність погано спав, – сказав Юсю Темюр.

«Що він хоче від мене? – подумав Марко Поло. – Настрахати мене?»

На боці в Юсю Темюра висів меч з оздобленим золотом і коштовними каменями держаком.

Вже розвиднілось, але сонце ще не зійшло. День ще тільки народжувався. Для людини, яка не могла заснути вночі, це були найбажаніші хвилини. Але це був і час страти.

Марко йшов у супроводі охоронців, сповнений важких роздумів. Як він повертатиметься назад цією дорогою – вільним чи в кайданах?

Юсю Темюр сказав:

– Немає підстав радіти.

У відповідь йому Марко Поло тільки грубо засміявся.

– Ви хочете мене залякати, Юсю Темюр? – спитав він. – Я не каюся.

Він уповільнив кроки, немов хотів цим показати, що йому зовсім байдуже, коли буде вирішена його доля.

– Але немає ніяких підстав і не радіти, – озвався хитрий старик.

Марко думав, що станеться з батьком і дядьком, коли його заарештують.

– Онде курильня, – мовив Юсю Темюр і показав на жовтобілу, ніби з слонової кістки, будівлю, що стояла на рівнині між квітниками й луками. Обсаджена деревами дорога, вздовж якої стояли імператорські охоронці, раптом скінчилась.

– Почекайте тут, пане Марко Поло, – сказав Юсю Темюр. – Я доповім його величності про ваш прихід.

Дві служниці, тихо сміючись, вибігли в парк. Їхні строкаті халати зникли за кущами.

Хан Кублай сидів на дивані з чорного дерева. Сива борода спадала йому на груди. Лівою рукою він спирався на велику подушку, а в правій тримав келих з вином. На килимі сиділа, скоцюрбившись, співачка і грала на гітарі.

Його величність підніс до рота келих, випив вино, а келих кинув на килим. Скрізь валялись павині пера.

Біля столика стояв гостроносий собака з розумними очима. Стіни кімнати були обтягнуті розмальованим шовком.

Марко Поло окинув швидким поглядом кімнату. Потім, разом з Юсю Темюром, уклякнув перед імператором і став чекати запитань. Серце його билось спокійно.

– Хай вона перестане грати, – промовив хан Кублай. – Хай іде геть.

Співачка тричі вклонилася і вийшла з кімнати.

– Юсю Темюр і Марко Поло, – звернувся до них імператор. – Сядьте переді мною.

Марко і головний цензор сіли на килим. Служниця підсунула їм м'які шовкові подушки. Над головою імператора розкинув крила вишитий на шовку журавель. В кімнаті не було вікон, але всю її заливало світлом, бо за спиною в Марко і Юсю Темюра саме сходило сонце. Імператор дивився на нього крізь відчинені двері. На обличчя йому лягав червоний відблиск, згладжуючи зморшки.

– Дай нам м'ясо, – наказав імператор служниці, яка поралася в кутку біля жаровні.

Марко Поло бачив, як тремтіли у служниці руки, коли вона подавала імператорові маленький рожен з круглою, слонової кістки ручкою.

Юсю Темюр пересунув свій меч за спину. Імператор і– головний цензор з великим апетитом взялися за їжу. Марко Поло здалося, що його величність навмисне зволікає розмову. Може, він хоче помучити його?

Раптом, зовсім несподівано, імператор сказав:

– Значить, ви убили міністра Ахмеда… Джамбуїк-Хатун дуже розгнівана.

Він узяв у руку три павині пера і подув на них. Пір'їни розлетілися у різні боки: дві впали біля столика, а третя опустилась на жаровню і згоріла.

– Якщо Найян турбуватиме нас і далі, – мовив хан головному цензору, – треба буде його розбити.

Марко Поло знав, що імператор любить наближатись до цілі манівцями. Зараз він завів розмову про свого свояка Найяна, який на півночі Китаю виставив проти нього військо і збирав спільників. Але в наступну хвилину хан міг одним словом винести присуд. Марко чекав цього, затамувавши подих. Він ніяк не міг забути тремтячих рук служниці, яка подавала м'ясо його величності.

– Юсю Темюр розповів мені все, – мовив імператор, запихаючи в рот шматок м'яса. – Я чув ваше обвинувачення. Хана Коготая треба буде нагородити… Ви знаєте, що вбито намісника Ханьчоу за те, що він родич Ахмеда? Скрізь почалися заворушення. Мої війська придушили їх.

Побачивши на обличчі імператора вираз глибокого задоволення, Марко Поло цілком заспокоївся. Він підвів голову і тепер дивився прямо на його величність, чекаючи вироку.

– Ахмед обдурив мене, – мовив хан Кублай. – Тепер я знаю це. Але як можна було вбивати його без суду? Ви, Юсю Темюр, сказали: «Добре, що вони його вбили. Якби ми кинули його до в'язниці, нам довелося б кожного дня годувати його і витрачати марно харчі». Так ви сказали… Сегетю Вагадур, Тула Темюр і ви, Юсю Темюр, негайно поїдете в Камбалі. Нехай Хіу Хенг скличе всіх чиновників, літніх, досвідчених придворних та вчених і познайомить їх з обвинуваченням. Після цього винесете вирок. Це мій наказ.

Марко Поло і Юсю Темюр тричі торкнулися чолом підлоги, його величність звернувся до Марко:

– Вас я призначаю намісником Ханьчоу. Юсю Темюр видасть вам золоту дощечку… Повертайтесь в Камбалі, а звідти якомога швидше вирушайте в дорогу…

Помахом руки він дав знати, що розмову закінчено.

Знову Марко Поло йшов обсадженою деревами доріжкою, вздовж якої стояли охоронці його величності, йшов і ніяк не міг збагнути всього, що допіру скоїлося. Він був вільний. Його величність довірив йому найвищу посаду, яку будь-коли займав в імперії чужинець. Марко Поло з Венеції став намісником Ханьчоу.

Марко відчував страшенну втому, бо за минулі п'ять днів і п'ять ночей майже не спав. І тому, діставшись до свого ліжка, він заснув міцним сном.

Наступного ранку Юсю Темюр приніс йому золоту дощечку з лев'ячою головою і печаткою великого хана.

– Дякую вам, Юсю Темюр, – радісно посміхаючись, сказав Марко Поло.

– Ох, і дурні ж ви! – сердито відповів йому старий татарин. Потім трохи ласкавіше додав: – Глядіть, щоб вас не схопили охоронці її величності Джамбуїк-Хатун. Біля палацу стоїть ваша особиста охорона. Цю охорону вам дав його величність. Беріть її з собою до Ханьчоу, пане намісник.

Марко Поло наказав осідлати коня і того ж дня на чолі загону охоронців з п'ятсот чоловік вирушив до Камбалі. З ним поїхали, як наказав імператор, Сегетю Багадур, Тула Темюр і Юсю Темюр.

На подвір'я садиби Марко Поло в Камбалі зайшов якийсь незнайомий чоловік, його зустрів носильник Янг. Він уважно оглянув добре одягненого гостя.

Незнайомий розправив плечі, з гідністю наморщив обличчя і мовив:

– Ти не дивись на мене, а йди й скажи своїм хазяям, що з ними хоче говорити Фан Кунг-до. Чого ти чекаєш? Позичити тобі свої ноги?

– Я не можу вас впустити, – нерішуче озвався Янг. – Милостивий пан ще не повернувся…

Фан Кунг-до розсердився.

– Негайно йди до своєї пані і скажи їй, що з нею бажає говорити Фан Кунг-до. Хіба твою пані звати не Ашіма? Бачиш, я все знаю. Скажи їй, що я давній друг Матео. Побачиш, як ти ще бігтимеш по мене.

Скоро Янг повернувся.

– Пані чекає вас, – мовив він.

– От бачиш, голубчику? Хіба я тобі не казав? Ну, веди мене.

Янг, посміхаючись, повів гостя в дім.

Ашіма схвильовано чекала незнайомця, який приніс звістку від Матео. Сьогодні вранці з Шаньту прибув посланець і передав їй від Марко Поло листа з радісним повідомленням, що все скінчилося добре і він їде в Камбалі.

Це був щасливий день.

– Сідайте, чужинцю. – Ашіма показала йому місце біля столу, нетерпляче чекаючи, що він скаже. – Як чудово, що ви прибули саме сьогодні! – вигукнула вона. – Кажіть швидше, що з Матео? Ви пробачте мені моє нетерпіння!

Фан Кунг-до, роззявивши рота, дивився на Ашіму. Все складалося зовсім не так, як він сподівався. В ясних очах дівчини танцювали неспокійні вогники. Вона була прекрасна. Чорне з синім відтінком блискуче волосся облямовувало її повне, овальне обличчя, дві бірюзові шпильки і темночервона квітка прикрашали її зачіску.

Під її запитливим поглядом Фан опустив очі.

На обличчі дівчини промайнув переляк.

– Чому ви мовчите? – нетерпляче спитала вона.

– Я – Фан Кунг-до, – глухо відповів він. – Друг Матео… Його кращий друг…. Він просив передати привіт Ашімі і Марко Поло…

Більше він не міг дивитися в широко розкриті від страху очі дівчини і схилив голову на руки. Немов здаля до нього долинав її голос:

– Скажіть же мені, що сталося! – В її голосі звучав відчай. – Де Матео? Ви повинні сказати мені все!

Тоді Фан рішуче випростався, немов відчуваючи на собі погляд Матео. Він дістав гаманець з рубінами та грошима й поклав його перед собою на стіл.

– Матео помер під великим вітрилом. Він був щасливий, бо помер на воді. Вмираючи, він посміхався… «Все, що я маю, – сказав він, – належить Ашімі… Гроші, рубіни – все. Залишайся з нею і з Марко. Я так бажаю». Це були його слова. Ось я й приїхав до вас. Власними руками я насипав над ним могилку. Біля самої річки…

В очах Ашіми не було сліз. Її думки полинули в минуле. Того вітряного весняного дня до неї з'явився великий чужинець. Рабиня дала їй шматок хліба. Вночі вона лежала прикована ланцюгом, як собака. Потім прийшов Матео і взяв її за руку. «Ходімо, донечко, – сказав він їй. – Я куплю тобі шовковий халат. Нічого не бійся, коли з тобою капітан Матео. Ніхто тебе не скривдить!» І тоді вона вперше пошепки вимовила його ім'я: «Матео».

Прокинувшись від спогадів, Ашіма попросила:

– Розкажіть мені все.

І він розповів їй, що під час походу на Ціпангу Матео був тяжко поранений і ледве дістався до китайського узбережжя. Трохи оклигавши, капітан вирушив до Камбалі. Вони познайомились випадково в одному китайському містечку, де Фан Кунг-до поставили за безвинну гру в кості до ганебного стовпа. Матео, який саме проїжджав через містечко, допоміг йому в скруті, і відтоді вони весь час були разом. Але рана давала себе знати, і коли їм залишилось два дні дороги до столиці, Матео остаточно зліг. Капітан лежав у хижці на березі великої річки і марив про море. Він хотів умерти на воді, під великим вітрилом. Тоді Фан Кунг-до найняв судно і з допомогою носильників переніс Матео на палубу. Перед смертю капітан просив Фана знайти Ашіму й Марко і розповісти про його смерть.

Ашіма слухала Фана і ніби бачила перед собою Матео, чула його стурбований голос: «Стало холодно, донечко. Засиділися ми». Це було того вечора, коли Марко сказав їй: «Я відвезу тебе в Куньмін… Ми поїдемо разом: Матео, ти і я».

І ось Матео вмер. «Треба розповісти про це Марко», подумала Ашіма.

– Я зробив усе, що ти просив, Матео, – тихо сказав Фан. – Тепер ти можеш бути спокійним. І я теж зовсім спокійний, ти ж бачиш, брате…

Він довго чекав, що Ашіма знову озветься до нього. Рот її був напіввідкритий, на обличчі застигла німа скорбота.

– Якщо хочете, я можу залишитись у вас, – тихо запропонував Фан Кунг-до.

– Я повинна розповісти про все Марко, – мовила дівчина, ніби не чуючи його. – Він скоро повернеться… – І враз, затуливши обличчя руками, майже закричала: – Так, я повинна сказати про це Марко!

Фан Кунг-до вийшов з кімнати.

– Вона плаче, – сказав він Янгові. – Я не можу бачити її сліз. Тому я й вийшов. Якщо ти їхній слуга, то ми ще познайомимось з тобою. Там на столі лежить гаманець з рубінами. Не чіпай його!