Текст книги "Незвичайні пригоди Марко Поло"

Автор книги: Віллі Мейнк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 28 страниц)

Імператор обернувся до китайського вченого Хіу Хенга і сказав:

– Ви чули мої слова?

Старий учений відповів йому:

– Найбільше мистецтво – вміти читати в людських серцях. Якщо ти нездатен одрізнити справжній діамант від фальшивого, ти втратиш свої гроші. Якщо довіришся поганій людині, ти можеш позбутися свого життя. Але якщо ти привернеш до себе серце сильного, вважай, що ти виграв битву.

В ІМПЕРАТОРСЬКОМУ САДУ

Імператриця Джамбуїк-Хатун лишилася в Камбалі.

Вона була однією з чотирьох головних дружин хана і мала великий вплив на державні справи. Триста дівчат обслуговували її. Пажі й придворні дами намагались відгадати її найменше бажання, тремтіли, коли вона вибухала люттю, плакали вимушеними сльозами, коли бачили на обличчі своєї господині сум, улесливо розхвалювали її прив'ялу красу.

Джамбуїк-Хатун чекала міністра Ахмеда. Зустрічі з ним нагадували їй молодість, яку вона провела в привільних степах. Часом в її серці спалахувала туга за життям у наметах, їй знову хотілося скочити на породистого рисака і помчати шаленим галопом назустріч вітру. В такі хвилини вона почувала себе нещаснішою за тих жінок, котрі скніли десь у злиденних хижках і на обід готували жменьку рису.

Втомлена бездіяльністю, імператриця ходила широкими, швидкими кроками по парку. Лице її було так нафарбоване, що скидалось на мертву маску з завченою посмішкою, яка ледь торкалася куточків рота.

За нею нечутно ходили чотири служниці.

День був нестерпно жаркий, здавалось, немов вітер дме з самого пекла. Імператриця згадувала дні своєї молодості. Вона сіла на край басейну і дістала люстерко.

До неї підійшла юна й струнка, як лілея, служниця і подала їй подушку.

– Іди геть! – розлючено закричала імператриця і вдарила служницю в обличчя. – Усі йдіть геть! Я не хочу вас більше бачити!

Служниці зникли. Їм лишилось тепер одне: сховавшись за деревами, чекати наказів своєї господині.

Джамбуїк-Хатун сиділа непорушно. За будівлями і мурами, що захищали парк од вітрів, розкинулось місто. Там вирувало життя, співуче, дзвінке, повне сміху і сліз. Там ніжні руки китайських майстрів вирізували з дерева й слонової кістки богів, селян, дівчат і дивовижних звірів, виточували з нефриту коштовний посуд, кували срібло й золото, вишивали на шовку розкішні барвисті квіти й птахів, плели з бамбука й рисової соломи кошики… Там селяни, тримаючи важкими, загрубілими руками дерев'яний плуг, орали болотисті низовини і жовті, розпечені на сонці горби, там вони гнули спини перед пихатими чужинцями.

Саїд, ситий, добре одягнений, ішов залюдненими вулицями й провулками. Служба в Ахмеда подобалась йому. До свого нового пана Саїд відчував безмежну відданість. Він з гордістю згадував свою поїздку з Канчоу в Камбалі, яка так чудово змінила його життя.

Він спинився перед худорлявим, засмаглим пекарем, який смажив на олії невеличкі фігурки з тіста.

– Що в тебе є? – спитав його Саїд поблажливим тоном, немов великий пан. За кілька місяців життя в достатках щоки його округлились.

Пекар швидким поглядом зміряв чужинця, потім кинув кілька підсмажених, хрумких фігурок на тацю ї підніс її Саїду до самого носа.

– Ось що в мене є! Засмажені на олії маленькі Ахмеди! Спробуйте! Десять вен маленькі, двадцять – середні. Сміховинна ціна, запевняю вас, засмажені на чудовій олії. Ох, маленькі Ахмеди! Хай їм чорт, ви тільки гляньте, як вони хрумтять!

Глуха лють прокинулась у грудях Саїда. Оцей смердючий китаєць зважився глузувати з його пана Ахмеда.

– Чому ти називаєш їх «маленькими Ахмедами»? – спитав він, намагаючись приховати хитруватий, насторожений вираз, що з'явився в нього на обличчі.

– Що це ти мелеш? – вигукнув пекар, почувши, що запахло небезпекою. – Ти хочеш мене образити?

Він почав скликати ремісників і торговців, які працювали поблизу:

– Лі, ходи-но сюди! Ванг, прошу тебе, принеси молоток! Янг і Ву, хіба ви не чуєте, що цей чужинець хоче накликати нещастя на голову порядного китайського торговця?

Переляканого Саїда оточили люди з похмурими, загрозливими обличчями.

– Що від тебе хоче оця дерев'яна диня?

– Ану, геть звідси, син черепахи!

– Дайте йому в собачу пику, цьому носатому дияволу!

Кремезний Ванг, одягнений у шкіряний фартух, виступив наперед і спитав у пекаря:

– Що він тут казав?

– Каже, ніби я продаю маленьких Ахмедів! Та я ніколи в житті такого не говорив, – мовив пекар, лукаво зиркнувши на своїх друзів. – Це він так сказав. Еге ж, це він ужив отакі слова. Хай наш милостивий Ахмед, паш добрий пан, живе десять тисяч років! Хай його підсмажать у пеклі, нашого милостивого Ахмеда! Повірте мені, що це його власні слова.

Відчайдушна хитрість пекаря викликала серед присутніх голосний регіт.

Але Саїд втратив самовладання.

– Ні, це він так сказав! Він образив милостивого пана Ахмеда! – люто кричав Саїд. – Я приведу зараз поліцаїв, його місце у в'язниці, серед пацюків!

Торговці й ремісники занепокоєно перезирнулися. Кілька з них крадькома втекли. Пекар зблід, його пройняв раптовий страх за жінку і трьох дітей. Але тут коваль Ванг схопив Саїда за карк і стукнув його об мур.

– Іди звідси геть! – наказав він.

Тимчасом пекар зібрав докупи своє начиння, поставив плитку на чотирикутну дошку і зв'язав усе вірьовками. Потім узяв вантаж на плечі і подався в іншу частину багатолюдного міста.

А коваля Ванга опівдні схопили стражники і кинули у в'язницю.

– Ти – корисний слуга, – сказав Саїдові Ахмед і подарував йому срібний келих. – Тільки дивись, щоб одного чудового дня оті китайські собаки не скрутили тобі голову.

Ахмед мав у Камбалі таємний будинок, про який знали лише кілька його найближчих друзів. Він щомісяця міняв у ньому слуг, садівників, кухарів та іншу челядь, відсилаючи їх у найдальші закутки імперії. В той час як імператор проживав у Шаньту, а найстарший принц Чінкім розважався полюванням, Ахмед користувався необмеженою владою. До нього в потаємний будинок приходили посланці й кур'єри. Вони повідомляли його про найважливіші події і одержували від нього накази.

Прибуття християнських купців, які з'явилися, як посланці папи, дуже занепокоїло можновладного міністра. Він побоювався, що чужоземці підірвуть й вплив на імператора.

Спершись підборіддям на руку, він нервово тарабанив пальцями по губах. В його голові роїлись думки.

У них золота дощечка… Якби ж ти, Абака, прибрав їх своєчасно з дороги! Десь у Кашгарі або в Лопі! Ніхто б і уваги на це не звернув. А тепер уже надто пізно. Імператор прийняв їх з усіма почестями… Ти пишеш, що вони везуть з собою красиву дівчину?

Тоненькі пальці ще дужче затарабанили по губах. Ахмед підвівся і вийшов з темного приміщення в залитий сонцем сад. За ним, як тінь, ловлячи очима кожний його рух, вислизнув Саїд.

– З вами могло б трапитись нещастя, панове, – бурмотів Ахмед. – Китай – небезпечна країна… Але це було б дуже незграбно. Ахмед працює інакше. Він тонше плете свою павутину.

– Саїд! – гукнув він.

– Я тут, пане!

– Зачекай мене. Я піду до імператриці.

Західний вітер ніс у парк куряву пустелі. Джамбуїк-Хатун кинула в басейн золотим рибкам смачне тістечко. Рибки повиринали з води, ловлячи крихти, і на гладенькій, як скло, поверхні басейну знялися брижі.

До Джамбуїк-Хатун несміливо підійшла служниця.

– Прийшов милостивий пан міністр Ахмед.

Імператриця підняла голову і одним порухом руки змела в воду останні крихти.

– Я чекаю на нього.

Ахмед низько вклонивсь і мовчки зупинився перед імператрицею. На його брунатному обличчі з випещеною бородою застиг вираз шанобливого захоплення.

– Це ви, Ахмед, – втомленим голосом озвалася Джамбуїк-Хатун. – Чого я не поїхала в Шаньту на соколине полювання… Ви не можете собі уявити, як нудно жити серед оцих мурів!

– Ваша величність, ви глибоко засмутили б мене, коли б поїхали! – відповів Ахмед. – Ми повинні багато чого обговорити з вами. Як би я міг без ваших мудрих порад вести державні справи так, щоб догодити його величності імператорові? – І тихіше додав: – У вашій присутності я забуваю всі турботи, що обтяжують мене.

Імператриця умлівала від його красивих слів і німих поглядів.

– Ви чуєте, як шумить вітер у деревах? – спитала вона.

Листя, що вже почало жовтіти, тріпотіло од вітру.

Імператриця й Ахмед рушили підметеними доріжками парку до Зеленої Гори. По великих квітниках походжали фазани, пави й горді фламінго. Зелену Гору було насипано руками. Вона мала милю в обхваті і здіймалась на сто кроків над землею. На тому місці, звідки забрали землю, тепер був ставок. У ньому плавали лебеді. На вершечку гори стояв красивий павільйон.

Імператриця сіла на лавку серед квітучих кущів і запросила сісти Ахмеда.

– Ви говорили про турботи, які вас обтяжують. Чи я не можу вам допомогти?

На обличчі Ахмеда промайнула вдоволена посмішка, йому хотілося за звичкою спертися підборіддям на руку і затарабанити пальцями по губах, але він згадав, що сидить біля імператриці, і спритно, як актор, удав, що дуже стурбований.

Він на мить завагався, потім мовив:

– Китайці – непокірний народ, нездатний оцінити безмежні блага від урядування його імператорської величності.

Джамбуїк-Хатун роздратовано відмахнулась рукою, і тоді Ахмед покірним голосом, ледь чутно, сказав:

– Ніколи вже не повернуться найщасливіші дні мого життя…

Імператриця провела рукою по своєму шовковому вбранню. В її очах спалахнули теплі вогники, які прикрасили непорушне, нафарбоване обличчя.

Ахмед, відкинувшись назад, уважно роздивлявся її у профіль. Він навчився бути терплячим і, прагнучи до чогось, завжди починав дуже здалеку.

– То, значить, вам не до серця служба у нас? – спитала імператриця.

– Яку вагу має моя скромна служба? – відповів Ахмед. – Мене турбує те, що одного чудового дня мої щирі слова не знайдуть шляху до серця його величності.

Ахмед стежив за птахом, котрий непорушно висів у повітрі поміж деревами, потім каменем упав на землю і, схопивши кігтями якусь маленьку тваринку, знову знявся вгору.

– Я вас не розумію, Ахмед.

– В Шаньту прибули чужоземні посланці і вже зуміли своєю улесливістю завоювати милість його імператорської величності.

Ахмед, затамувавши подих, вичікував, яке враження справлять його слова.

Джамбуїк-Хатун, від якої можна було чекати всяких несподіванок, насмішкувато спитала його:

– А ви що, міністре Ахмед, боїтеся їх?

– Я думаю про благо імперії.

– Імператор розумніший за вас, – суворо мовила імператриця.

Міністр Ахмед схилив голову. Погамувавши своє розчарування, він сказав:

– Пробачте, ваша величність.

ЗИМОВИЙ ДЕНЬ У КАМБАЛІ

Падав м'який лапатий сніг. Він кружляв у повітрі, осідав на засклені різнобарвним склом дахи палаців, на міські ворота й павільйони, зависав на голих деревах і сріблястих ялинах, лягав блискучим шаром на розбиті дороги.

Білий колір – колір трауру в китайців. Якщо помер родич або друг, вони одягають біле вбрання.

Білий колір – колір щастя у татарських володарів. Коли настає перший день нового року, вони одягають біле вбрання.

В клітці лежав тигр. Поклавши голову на лапи, він похмуро дивився поперед себе тьмяними непорушними очима. Перед ним червонів шматок закривавленого м'яса. Маленький чорний песик шматував його гострими зубами і гарчав так загрозливо, ніби був страшнішим за свого великого друга, з яким жив у клітці з самого дитинства.

Марко Поло, незважаючи на густий сніг, спинився перед кліткою. В одежі, підбитій горностаєм і облямованій соболиним хутром, він не відчував ні холоду, ні вогкості. В ніс йому вдарило гострим запахом. Марко спробував піймати погляд хижака і пробудити в його байдужих очах бодай іскорку почуття.

– Ти вже не впізнаєш мене, Турго?

Чорний песик люто загавкав і кинувся на залізні штаби клітки. Марко посміхнувся.

– Ти вже не впізнаєш мене, Турго?

Марко відступив назад. Тигр з ревом рвонувся до ґрат і вдарив могутньою лапою по залізних штабах, аж задрижала вся клітка. Песик люто гавкнув.

– Даремно все це, Турго.

Тигр відскочив назад і почав бігати по клітці – від ґрат до стіни, від стіни до ґрат. З неба падав білий, лапатий сніг.

А тоді ще сяяло сонце. Ти пам'ятаєш, Турго?

Був кінець квітня. На широкій Камбалійській рівнині зеленіли хліба і розквітали дерева. Імператор з величезним почтом виїхав з міста. Три головних дружини супроводжували його, сидячи в позолочених візках. І тільки Джамбуїк-Хатун, якій полювання вже не давало втіхи, лишилась у Камбалі.

Імператор сидів з дванадцятьма сановниками в дерев'яному павільйоні, який несли чотири слони. Зовні павільйон було обтягнуто тигровими шкурами, всередині – устелено гаптованими золотом килимами.

Марко випала висока честь їхати з імператором у його павільйоні.

Десять тисяч сокольничих несли найцінніших, спеціально навчених для полювання соколів. У своєму павільйоні імператор теж мав дванадцять найкращих птахів.

Протягом двох днів процесія, що нараховувала біля сімдесяти тисяч чоловік, посувалася на північний схід. Неподалік від імператора погойдувались на спинах верблюдів та мулів клітки з тиграми й леопардами. Хан Кублай любив, сидячи в безпечному місці, дивитись, як видресировані хижаки кидались на оленів, козуль і диких віслюків, як вони шматували їх своїми могутніми лапами, впивалися їм у шию жахливими іклами. В одній з кліток сидів білий тигр Турго, присланий імператору з півдня якимось татарським ханом.

Імператор став табором на березі широкої річки, неподалік від її гирла, посередині оточеного сокольничими й нагоничами багатого на дичину району. Марко не міг навіть уявити собі щось подібне. За кілька годин, на зеленому лузі виросло ціле місто з вулицями, провулками, крамничками, майстернями і заїздами. В суворому порядку вистроїлись павільйони і розкішно обладнані намети для синів, придворних і жінок імператора, оточені меншими наметами охоронців і сокольничих.

Намет, у якому розташувався імператор, міг умістити десять тисяч солдатів. Позаду знаходилась кімната й спальня великого хана, підперта дерев'яними, позолоченими колонами.

На березі річки стояли клітки з хижаками. Тигр Турго, збуджений галасом і роздратований голодом, розлючено ревів. Він почув запах свіжої рослинності і здогадувався, що десь неподалік, у лісах і на рівнинах, має бути дичина.

Марко стояв на пагорбі і оглядав це дивне мандрівне місто. Вечірнє сонце освітлювало строкаті намети і позолочені колони. На зелених луках паслися неозорі табуни коней, мулів, верблюдів. Річка бігла вдалину, ніби широка мерехтлива дорога.

Четверо служників винесли на пагорб паланкін і поставили його на землю біля Марко Поло.

Вузенька рука відкинула фіранку.

– Я побачив, що ви стоїте самі, бег Поло, – озвався люб'язний голос. – Дозвольте побути з вами.

– З великою охотою, – радо відповів юнак.

З паланкіна виліз міністр Ахмед і злегка вклонився.

– Ви вперше берете участь у мисливських розвагах його величності? – спитав Ахмед.

– Вперше.

– Я був не старший за вас, коли прибув до двору його величності, – сказав Ахмед.

Марко, який цінив цього розумного, вольового чоловіка, очікувально мовчав.

– Інколи мене проймає бажання знову стати звичайним купцем… Але ви ще молодий і повний сили, бег Поло… Я часто думаю про свою батьківщину. Моє рідне місто розташоване в родючій долині. Наш дім стояв неподалік від річки. Я часто сидів на березі і дивився вслід човнам і кораблям. – В голосі Ахмеда з'явились жартівливі нотки: – Нащо я вам розповідаю про це, бег Поло? Ви, напевно, не маєте наміру повернутись на свою прекрасну батьківщину… Смійтесь наді мною і над моїми дурними бажаннями. Чого вам ще хотіти? Ви користуєтесь милістю його імператорської величності…

Над луками піднімався вечірній туман. По річці котились свинцеві хвилі.

– На мене ви можете також завжди розраховувати, бег Поло, якщо вам стане сутужно.

Ахмед подав знак слугам.

Серце Марко сповнилось дружнім почуттям до цієї могутньої, страшної для багатьох людини.

– Дякую вам, милостивий пане, – сказав він.

Міністр, висунувшись з паланкіна, прошепотів майже на вухо Марко:

– Бережіться Хіу Хенга. Тільки нікому не кажіть про це.

Слуги, ступивши в туман, понесли паланкін з пагорба. Присмерк гасив усі барви.

У вухах Марко все ще лунали слова: «Бережіться Хіу Хенга».

«Найвище мистецтво – читати в людських серцях…» «У вашого сина – блиск на обличчі і вогонь у очах». Думки спалахували одна за одною. Марко пригадав випадок, який трапився в Камбалійському палаці.

Імператор лежить на своїй постелі, оточений пажами й міністрами і велить подати келих з кобилячим молоком.

Хіу Хенг говорить:

– Минуло три роки. Ваша величність, ви наказали через кожні три роки відчиняти в'язниці і звільняти в'язнів з невеликою провиною.

Імператор замислено дивиться в стелю.

– Немає кращого напою, ніж холодне кобиляче молоко, – каже він. І через деякий час додає: – Міністр Ахмед, а що ви скажете на це?

– Потрібна сильна рука. Тому, хто з неповагою говорить про його величність, місце в тюрмі.

Білі брови Хіу Хенга здригнулись.

– Мабуть, ви маєте рацію, Ахмед, – каже хан Кублай.

Міністр вдоволено схиляє голову.

– Хіу Хенг, мені потрібен список ув'язнених!

Про цей випадок і згадав Марко, стоячи на пагорбі в тумані. «Бережіться Хіу Хенга!» Слова Ахмеда ніби застряли в його голові, йому здавалося, ніби невидима, тонко сплетена сітка обплутала весь оцей натовп. Тільки хто її тримає в руках? Хан Кублай? Ахмед? Хіу Хенг?

Наступного дня почалося полювання, – незабутня подія, жорстока і водночас прекрасна. Верхівці доповіли, що поблизу з'явилися журавлі, чаплі та інші птахи. Слуги відсунули фіранки, і імператор, лежачи в павільйоні, наказав випустити соколів.

Вони вихопилися в блакитне небо, круто піднялися над своїми жертвами і потім стрімко впали на них, завдаючи їм смертельних ударів кігтями й дзьобами.

Марко напружено стежив за боротьбою, яка точилася в повітрі. Імператор підвівся і помахом руки дозволив придворним випустити й своїх птахів.

Наступного дня хан Кублай забажав полювати на більшу дичину. День був не по-весняному жаркий, вітер ледве повівав. З самого світання мисливці й нагоничі оточили багату на дичину місцину поміж двома річками. Вони вигнали із сховищ диких баранів, гірських козлів, оленів, козуль, спрямовуючи їх назустріч мисливцям.

Імператор стояв, спершись на одну з колон свого павільйону. Слони спинились. Страхітливо ревли тигри й леопарди, чуючи поживу. Охоронці наготувались відчинити клітки. В цю мить мисливці вигнали з лісу чудового оленя з могутніми, гіллястими рогами.

– Випустити тигра! – вигукнув тремтячим голосом імператор.

Турго одним стрибком вискочив з клітки у росяну траву, пригнувся до землі і почав скрадатись навпроти вітру до лісу. Попереду, гавкаючи, біг чорний песик.

Марко чув, як в грудях у нього гучно калатається серце. Вигуки нагоничів змовкли. Запала мертва тиша.

Чорний песик, заскавчавши, кинувся назад, оббіг навколо тигра і знову вскочив до клітки. Охоронці й солдати, затаївши подих, стежили за тигром.

Раптовий неспокій охопив Марко. Він весь тремтів від нестерпного напруження. В свідомості з перебільшеною чіткістю закарбовувались предмети й люди, що оточували його. Він бачив: Ахмед з блідим обличчям прихилився до колон; старший охоронець імператорської варти Ван Ку кидав одверто зненависний погляд на Ахмеда; сивий Хіу Хенг стояв зовсім спокійно і тільки перебирав руками гладенький, холодний шовк на рукавах, що звисали аж до землі; імператор зігнувся, немов наладнавшись до стрибка…

Він бачив це і одразу ж забував. І вже ж ті картини врізалися в його пам'ять, наче вимальовані червоною кіновар'ю на чорному тлі.

Олень стояв, піднявши голову, і обнюхував повітря. Боки його тремтіли, по всьому тілу пробігав легкий дрож. Він повернув голову, злякано побіг у затінок дерев, враз спинився і кинувся через галявину зовсім у протилежному напрямку.

У високій траві промайнула смугаста спина тигра. Нарешті олень почув свого ворога, набагато страшнішого за всіх отих крикливих, двоногих створінь, які вигнали його з лісу. Він помчав, охоплений жахом, то завертаючи по колу, то кидаючись убік.

«Біжи в ліс!» хотів було гукнути Марко і аж здригнувся, уявивши, як щось непередбачене може перешкодити нерівній боротьбі.

Жахливий голод, що допікав тигрові, був сильніший за бажання побавитись із своєю жертвою. Він зробив величезний стрибок, витягнувшись усім тілом над високою травою, різко повернувся і спробував учепитися в бік жертві.

Пройнятий смертельним відчаєм, високий, коричневої масті олень обернувся і наставив на ворога роги. Під тиском важкого тіла роги зламалися. Турго заревів від болю, ударив лапою по коричневій шкірі і впився зубами в спину нещасної тварини. Олень упав додолу. Тоді тигр перевернув його і прокусив йому шию. Олень захрипів в агонії.

Ця боротьба відбулася за якихось п'ятдесят кроків від павільйону. Слони поводились неспокійно, і охоронцям весь час доводилось з допомогою залізних гаків нагадувати їм про їхній обов'язок – служити живими колонами для імператорського будиночка.

Хан Кублай підняв руку.

– Заперти його в клітку! – наказав він.

Чорний песик, сердито гавкаючи, плигав навколо мертвого оленя. Охоронці почали наближатися до тигра, що шматував свою жертву. Біль, який завдавали йому рани від оленячих рогів, сповнював його люттю, і він бив лапами ще тепле тіло тварини.

– Назад, Турго!

– Чуєш, Турго? Назад!

Тигр підняв голову і люто заревів. Трава навколо почорніла від крові. Сонце сховалося за хмарою. Тіні від дерев, слонів, кліток і людей розтанули.

– Негайно заженіть його в клітку!

Охоронці кинулись із списами на хижака. Довгий аркан обвив йому шию. Песик вчепився зубами в руку одного з охоронців, але той відкинув його геть.

Хтось списом влучив Турго в рану, заподіяну оленем. Тигр, оскаженілий від болю й люті, піднявся на задні лапи і збив охоронця з ніг.

Слони затрубили, піднявши хоботи. Павільйон захитався. Хан Кублай обома руками вчепився в поручні. Старший охоронник Ван Ку спустив мотузяні сходи і хутко скочив на землю. На мертвого оленя ніхто не звертав уваги.

Раптом у голові Марко блискавкою промайнула смілива думка. Він вирішив показати свою мужність і відзначитись у присутності імператора.

Рука Хіу Хенга лягла хлопцеві на плече.

– Стійте! – прошепотів китайський учений.

Але Марко вже схопив списа і перескочив через поручні.

Турго вирвався з кола охоронників. Раптом він побачив перед собою Марко. Несподівана поява юнака злякала хижака, і він відскочив назад. Другий аркан обхопив йому шию.

Охоронець, скориставшись слушним моментом, гукнув:

– Назад, Турго!

Чорний песик, спонукуваний штурханами і сердитими окриками, побіг вузеньким проходом поміж списами до клітки. За ним, опустивши голову, потрюхикав і Турго.

Залізні грати з гуркотом упали вниз.

– Ти вже не пам'ятаєш мене? – знову спитав Марко.

Сніг став рідшати. Марко пройшов через високі ворота в Тайду – резиденцію імператора. Вартові привітали його. Біля дзвіниці, розташованої в центрі, він побачив старого чоловіка в гостроверхому, жовтому капелюсі. Чоловік стояв, згорбившись, перед майстернею канатника і тримав на мотузку бурого ведмедя.

Марко мимоволі уповільнив крок і провів рукою по лобі. Що йому нагадує цей гостроверхий капелюх з стареньким пером, це засмагле, зморшкувате обличчя, отой ведмідь з сумними очима?.. Немало фокусників проживало в Камбалі. Їх було тут тисячі – з усіх кінців світу. Марко вже хотів було рушити далі. І враз старий помітив багато вдягненого пана. Покірно зігнувши спину, він наблизився до Марко.

– Дайте що-небудь, милостивий пане. Не для мене. Я хочу купити їжі своєму Геркулесові. А то він здохне.

Його голос постарів, зробився хрипким. Ведмідь мав стомлений вигляд і весь дрижав.

Сніг перестав. На землі чітко відбились сліди прохожих. Ремісники й торговці відчиняли свої крамнички. Загін солдатів вийшов з дзвіниці і попрямував вулицею.

– Дайте що-небудь, благородний пане.

Дві дворняжки, підібгавши хвости, скрадалися навколо ведмедя.

Де лишилося дитинство? Ще вчора воно ніби маячило десь у повитій туманом далині. Все, що він робив і про що думав, стосувалось тільки сьогоднішнього дня. Адже він став улюбленцем імператора Китаю. Його мрії здійснились.

А тепер ось перед ним стояв старий циган з ведмедем і благально тримав перед собою дерев'яну тарілку так, начебто він примандрував сюди безконечними шляхами з єдиною метою: нагадати багато зодягненому панові про чорняву дівчину, котра сиділа біля моря на кам'яних східцях вілли і наслухалася до дзвінкого голосу Джованні, що линув над лагуною. «Де ж дівся Піпіно?» подумав Марко. Напевно, це не він, не той циган. Адже з ним немає Піпіно.

– Хто ти такий, старий? – спитав Марко.

Циган насторожився, почувши знайому італійську мову. Він підняв голову з орлиним носом і глянув на багато зодягненого пана. З його обличчя одразу ж зник вираз покірливості. Відчувши, що може добре заробити, він схопив свій бубон і вдарив у нього. Де він бачив цього пана? Та даремно він напружував свою пам'ять, у якій закарбувались тисячі переживань і зустрічей.

– О, я вас знаю, благородний пане! – вигукнув він, _ Хто ж може вас не знати? Навіть діти вимовляють ваше ім'я з пошаною. Ви – сама доброта. Поглянь-но, Геркулес. Це той пан, що кинув нам на тарілку срібні діргеми.

Марко засміявся, відкрив гаманця і дав старому золотий дукат.

– Де ти залишив свого Піпіно? – спитав він.

Старий захоплено розглядав золоту монету. Ось вона лежить у нього на коричневій долоні, жовтий, блискучий шматочок металу, багатство, на яке можна досхочу наїдатися цілих чотирнадцять днів.

– О Геркулес! – простогнав він. – Дякую, пане! Мільйон разів дякую! Ви попадете в рай. Поглянь, Геркулес. До нас з'явився ангел. О, якби це могла бачити наша Зусінка! Але хто ж ви такий, пане? Вибачте, що я питаю вас. Моя Зусінка була гарна, як квітка. У мене її вкрали в Багдаді лихі люди. Ви хочете знати, де Піпіно? Піпіно вмер. Вірна була тваринка, його завжди заїдали блохи. Я йому своїми руками викопав маленьку могилу. Тепер я постарів, благородний пане… Дякую вам!

Радість від того, що він чотирнадцять днів буде наїдений, затуманила голову циганові. Він лякливо оглянувся на всі боки і притулив міцно затиснуту в кулак монету до грудей. Може, великодушний чужинець передумає і відніме в нього гроші? За довгі роки жебрацького життя він добре взнав такі жорстокі жарти.

– Ходімо, Геркулес, – прошепотів він і сіпнув за мотузок. Безперестанку кланяючись, тягнучи за собою ведмедя, він відійшов кілька кроків, а потім кинувся бігти, затиснувши в кулаці золоту монету.

Марко замислено дивився йому вслід.

– Прощай, старий!

Доля циганської дівчинки пройшла через усі його дитячі мрії і посилила його потяг до далеких мандрівок.

Гостроверхий, жовтий капелюх погойдувався в такт дрібним крокам старого. Марко бачив, як він загубився у людському вирі, потім з'явився вже в другому місці, аж доки, нарешті, зовсім не зник з поля його зору.

Коли багато років тому Марко залишав Венецію, то був твердо переконаний, що одного чудового дня він, немов казковий принц, урятує Зусінку від жорстоких людей. Він швидко побіг за циганом на подив усіх ремісників, торговців і прохожих.

– Стривай, старий!

Ферко притиснувся до ведмедя. Він вирішив, що багатий пан хоче забрати в нього золотий дукат. У відчаї він ударив у бубон і закричав:

– Танцюй, Геркулесе! Милостивий пан хоче, щоб ти танцював. Прошу вас, не забирайте в мене дукат…

Прохожі почали спинятися, зацікавлені дивною сценою.

– Мовчи, старий, – роздратовано мовив Марко. – Невже ти не впізнав мене?

Та як старий міг пригадати молодого Поло? Тоді Марко був струнким п'ятнадцятилітнім хлопцем, тепер перед циганом стояв високий чоловік з м'якою кучерявою бородою, що обрамляла розумне обличчя.

– Ви – Ферко, циган. Пам'ятаєте: ми шукали свою подругу Джіаніну на Аквілейській дорозі…

Старий забув свій страх. Він випростався і урочисто сказав:

– Милостивий пане, я знав, що зустріну вас. Ох, Геркулес, який же маленький світ! От тільки свою Зусінку ми ніде не зустріли…

Старий говорив, але Марко не чув його: він думав про минуле. Знову згадував Венецію, розшуки Джіаніни, зустріч з старим Ферко на Аквілейській дорозі. Врешті думки його з далекого дитинства вернулися до живої дійсності. Він вийняв гаманець і поклав старому на дерев'яну тарілку ще два золотих дукати.

– Прощай, старий! Вітай Венецію, якщо коли-небудь побачиш її!

– Два золотих дукати! – прошепотів старий. І вголос гукнув услід щедрому панові: – Завтра ж я вирушаю до Венеції! Можете покластися на мої слова! Хай бог віддячить вам за ваші добрі діла! – Знявши з голови капелюха, він розмахував ним, аж доки Марко не зник з його очей.

Небо переливалося блакиттю. Сніг на головній вулиці перетворився під незчисленними чоботами, солом'яними сандалями, валянками й копитами в кашу, бо по ній безперервною низкою тягнулися візки, віслюки, коні, верблюди й пішоходи.

Саїд, який невідступно слідкував за Марко, вийшов з-за дерева. Останнім часом він погладшав. Товсті щоки надавали його обличчю з випнутими губами і широким, спадистим лобом виразу поблажливої доброти. Навіть Матео не впізнав би в ньому свого колишнього худого лопського знайомого з вовчим обличчям.

Раптом потік возів, людей і навантажених тварин спинився. Погоничі натягнули поводи, опустили батоги. Чорні шкіряні ремені тоненькими зміями лягли на сніг. Стих людський гомін. Ремісники повиходили з своїх майстерень і поставали на краю вулиці, торговці залишили свої прилавки і стали вздовж вулиці. Навіть злодії засунули руки – на цей раз у свої власні кишені – і стали вздовж вулиці.

Гнітюча мовчанка… Потік життя ніби потрапив під шар криги.

Хитаючись, вони йшли повз вози. Очі у них згасли і десь глибоко сховались у западинах. Жінки й чоловіки з двома кривавими знаками на запалих щоках, що навіки затаврували їх, як злочинців.

Попереду йшов Ванг. Саїд не впізнав би коваля, якби поруч з ним не йшов пекар, обережно підтримуючи його під руку. На виснаженому тілі, що нагадувало кістяк мерця, теліпалось лахміття.

– О боже праведний! – заплакала якась жінка. Двоє дітей розгублено чіплялися за її спідницю.

Саїд заховався за спинами перехожих. Раптом він підняв голову.

Марко Поло, поминувши низку возів і тварин, підійшов до нещасних.

– Що це за люди? – спитав він пекаря.

Той глянув на багато зодягненого пана нестямними очима.

– Це в'язні, відпущені на волю милістю його імператорської величності, – сказав Лі. І враз, втративши самовладання, закричав: – Хай він живе сто тисяч років… Щастя й благословення на його голову!

На плече йому заспокійливо лягла кістлява рука. Весь натовп, схлипуючи, крикнув:

– Сто тисяч років!

І той крик пролунав, як жорстоке глузування з самих себе…