Текст книги "Незвичайні пригоди Марко Поло"

Автор книги: Віллі Мейнк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 28 страниц)

На швидких конях під'їхав загін поліцаїв. Погоничі на возах підняли свої батоги і натягнули поводи. Колеса покотилися по дорозі, задзвеніли дзвіночки, торговці й ремісники з похмурими обличчями повернулися до своїх майстерень і крамничок.

Тепер Марко почав розуміти усю безмовну велич китайського вченого, який служив імператору заради того, щоб якось пом'якшити долю свого пригнобленого народу.

«Ваша величність, ви наказали через кожні три роки відчиняти в'язниці і звільняти в'язнів з невеликою провиною».

Але ж чому Ахмед застерігав його від Хіу Хенга?

Життя при дворі хана Кублая було повне таємниць і прихованої боротьби за владу, яку вели з посмішками на обличчях.

Саїд швидко забув неприємну зустріч. Він не думав також і про помсту пекарю, котрий колись так непоштиво говорив про Ахмеда. Ні, він тепер зневажав дрібні шпигунські справи. Є кому без нього стежити за різними обідранцями. Тепер Саїд став майже паном. Та й справді: може, мине небагато часу і Ахмед за вірну службу дасть йому якусь теплу посаду.

Рожеві промені призахідного сонця танули в холодній блакиті. Над будинками здіймався дим. Рипів сніг під ногами.

На подвір'ї сидів сліпий хлопець і грав на бамбуковій сопілці.

РОЗЛУКА

Дні при дворі великого хана були схожі на барвистих метеликів, що бездумно пурхають по садах і квітниках. Придворна служба геть заполонила увагу

Марко, тому він мало бував у своїй чудовій садибі, відокремленій від гомінкої вулиці трьома дворами. В тінистій альтанці любила подовгу сидіти Ашіма.

Грюкнули двері. Це прийшов додому Марко. Він не помітив її. Ашіма пройшла по траві до басейну з золотими рибками, розташованого посеред двору. Біля води ріс кущ жасмину. Чого б їй не прикрасити волосся квітами? Вона стала навколішки на край басейну і глянула в воду.

Раптом дівчина почула якийсь шум і здригнулася. Вона швидко схопилася і побігла назад в альтанку. Серце в неї калаталося так, ніби її спіймали на чомусь поганому.

Може, їй піти в кімнату? Полуденне сонце пекло немилосердно. Вітер ані кине.

Марко ніби й не помітив, що дівчини немає на подвір'ї. Якийсь чужий, охоплений неспокійною діловитістю, він швидко пішов у будинок. Хтозна, про що він зараз думав. Ашімі здавалося, ніби він зовсім змінився останнім часом.

При дворі великого хана весь час влаштовували бенкети. Імператор подарував Марко вишитий золотом костюм. Він був оздоблений перлинами і коштовними каменями. «Ціна йому – п'ятнадцять тисяч бізантін[18]18
  Бізантіна – візантійська монета.


[Закрыть], – пояснив Марко дівчині. – Ти лиш глянь, Ашіма, такого вбрання не носить навіть дож Венеції. За нього можна купити цілий корабель!» Звичайно, розкіш імператорського двору трішки засліпила його. Де вже йому було помітити дві білі квітки жасмину в чорному волоссі дівчини!

Напевно, сидить зараз у своїй кімнаті і записує все, що побачив і почув при дворі імператора. Або, схилившись над книгами, вивчає татарську чи уйгурську мову. Кажуть, що кунгуратський народ віддав на службу імператорові тисячу найкрасивіших дівчат, дочок князів та інших родовитих людей. Коли хто-небудь з сановників забажає взяти собі жінку, він звертається до імператора з проханням. Якщо імператор ставиться до нього прихильно, то віддає йому одну з цих юних красунь та ще й з великим посагом. Так його величність дбає про своїх вельмож.

А хіба вона, Ашіма, гірша за дівчат кунгуратського народу? Дівчина провела пальцем по лобі й носі і торкнулася красивих губ.

Вона сиділа в альтанці і мріяла. Якби хто-небудь спитав її: «Що було найкращого в твоєму житті?» вона знала б, що відповісти. Не щось велике, особливе, не коштовні прикраси з діамантів і перлів. Ашіма нічого не знала про страшну небезпеку, яка загрожувала Марко того весняного вечора в Канчоу. Тому ніщо не затьмарювало її прекрасних спогадів про ту вечірню розмову з Матео і Марко. Коли Ашіма розповідала казку про дивовижного коня та синів індійського короля, вона вперше відчула себе вільною від похмурих тіней минулого.

Вона запам'ятала кожне слово. В кімнаті було темно. Вугілля перегоріло, і в металічній жаровні лишився тільки білий попіл. «Якби ти мала чарівного коня, – сказав їй тоді Марко, – ти б вмить покинула нас». «Похолодало. Ти змерзла, донечко», згадується їй стурбований голос Матео. Але Марко раптом каже: «Я одвезу тебе в Куньмін, Ашіма. Коли ми дістанемося до двору великого хана, я попрошу в нього дозволу поїхати через Китай. Ми вирушимо всі разом: Матео, ти і я».

Це, мабуть, туга за домівкою ятрить їй серце. Ось уже кілька років вони прожили у великому, гомінкому місті, а він і досі ще жодного разу не обмовився про те, що одвезе її в Куньмін. Ох, вона й сама добре не знає, чого їй бажається. Може, вийти зараз з альтанки і заспівати пісню? Або нарвати лугових квіток. І те добре й те. Але все ж таки найкраще лишитися в альтанці. Своїм співом або навіть своєю появою вона може перешкодити Марко, а цього їй ніяк не хотілося. Можливо, він зараз знову готується до якогось бенкету чи прийому при дворі імператора. Раптом вона почула його оклик:

– Ашіма, де ти?

Їй здалося, що в голосі Марко прозвучала турбота. Ашіма сховалася в затінку і стала вичікувати. Хіба ж вона може так раптово вийти на яскраве сонце? Хіба ж вона не стомилась? Очі її майже заплющилися. Мабуть, він уже стоїть біля дверей і нетерпляче чекає на неї.

– Ашіма!

Марко швидким кроком зайшов до альтанки. Дівчина сіла на лавку і поклала на коліна руки. Він закрив собою весь отвір.

– Ти заквітчалась, Ашіма. Як тобі личить це!

– О, я була трохи заснула. Ви вже давно дома, Марко?

Ашіма від хвилювання не наважувалась глянути на нього. Він помітив квіти. Гаряча радість залила рум'янцем її щоки. Але, звівши на нього очі, дівчина помітила, що думки його вже далеко звідси.

– Ходімо швидше в кімнату, – мовив він. – Матео піде разом зі мною до імператора. Імператор чекає нас.

Ашіма пішла з ним садом до будинку. По дорозі вона вийняла з волосся квітки жасмину й кинула їх у воду. Її було байдуже, в якій справі Марко й Матео підуть до імператора; адже вона й гадки не мала, що йдеться про її долю.

Дві квітки жасмину плавали на воді в басейні. Трави і квіти чекали нічної роси.

Марко вперше був присутній на таємному засіданні Тайї, верховної судової палати, яка, крім того, ще здійснювала керівництво армією. До Тайї входило дванадцять татарських князів. Вони вносили на розгляд імператора пропозиції про призначення і заміщення воєначальників, про нагороди, переведення військ з однієї провінції в іншу, а в дні війни були йому за радників. Крім членів Тайї на засідання з'явились Ахмед, Хіу Хенг, астролог, один командир сотні, Марко й Матео. Хан Кублай дозволив усім сісти на подушки.

Татарські князі тісним півколом оточили імператорський трон, посідавши спинами до інших присутніх. Слуги почали безшумно розносити кумис, молоко й рисове вино. Імператор помахом руки підкликав до себе широкоплечого, голомозого командира сотні, татарина з племені кереїтів.

– Ну, розповідай, що ти бачив і чув у Ціпангу. Говори все, що знаєш.

Голомозий почав:

– Ваша величність, безсмертний і наймогутніший володар світу, повелитель країн від сходу до заходу сонця, імператор великої імперії Китай, послали хана Онка і Єке Черена на острів Ціпангу, що лежить у Великому океані. Як ви наказали, ми вирушили на кораблі – хан Онк і Єке Черен, перекладач і сто вояків, – щоб домогтися покори чужого володаря і взяти з нього данину.

Через дев'ятнадцять днів ми прибули до одного з островів і сказали: «Ми хочемо говорити з вашим королем. Він повинен підкоритися наймогутнішому з володарів світу, великому хану Кублаю, і сплатити належну данину». Ті відповіли нам: «Пливіть далі на схід, і ви дістанетесь до великого острова, на якому володарює наш король».

Ми знову вирушили в дорогу і пливли ще кілька днів, доки не прибули в Ціпангу. Хан Онк і Єке Черен з двома вояками та перекладачем пішли до палацу володаря. Дах його палацу вкрито товстими золотими плитами. І килими всередині теж із золота. Ось що ми побачили там.

Ми поминули багато зал і кімнат, в яких стояли маленькі столики з чистого золота.

Король Ціпангу не захотів прийняти хана Онка і Єке Черена. «Нехай ідуть до Токімуна, – сказав він. – Що їм треба від мене?» Тоді ми попрямували в другий палац до Токімуна, їхнього головного міністра. Хан Онк і Єке Черен віддали йому послання вашої величності, і той одразу ж його прочитав. «Хто ви такі, що зважуєтесь звертатися до нас з такими нахабними вимогами», спитав він. Хан Онк відповів йому: «Ми посланці наймогутнішого володаря на землі, імператора Китаю. Якщо ви виконаєте його вимоги, він буде милостивий до вас. Якщо ж ні – імператор піде на вашу країну війною».

Почувши ці слова, Токімун розлютився: «Візьміть їх обох і відрубайте їм голови! – наказав він. – Інших відпустіть. Нехай вертаються і перекажуть нашу відповідь великому хану». В ту ж мить хана Онка і Єке Черена стратили. Ми швидко повернулися на корабель і залишили гавань. Ось і все, що я можу розповісти.

Голомозий упав перед імператором на підлогу.

Хан Кублай вислухав його, нічим не зраджуючи свого хвилювання. Дванадцять міністрів з пихатими обличчями непорушно сиділи на подушках, втупившись своїми розкосими, вузенькими очима у великого хана.

– Ти кажеш, що весь дах із золота? – після тривалого роздуму перепитав імператор.

– Ваша величність, я бачив це на власні очі.

Хан Кублай раптово обернувся до китайського вченого.

– Що ви скажете на це, Хіу Хенг?

– Ціпангу розташований посеред Великого океану. Війська вашої величності звикли воювати на суші.

– Ахмед, а яка ваша думка?

– Треба помститися за смерть сміливців – хана Онка і Єке Черена.

– Гаразд, – мовив імператор. – Ідіть і чекайте, що я вирішу.

Хан Кублай залишився в залі з міністрами Тайї. Всі інші вийшли в коридор і там стали чекати, тихо перемовляючись між собою.

Матео, який уже трохи навчився чужої мови, зрозумів, про що розповідав голомозий, йому вже давно набридло жити в місті та їздити з Ніколо й Мафіо Поло. І ось траплялася нагода знову вийти в море, взятись за штурвал або навіть стати капітаном.

До океану було не більше чотирьох днів дороги, але за всі ці роки Матео лише раз бачив на власні очі морське узбережжя, бухту з безліччю кораблів. Яке чудове море! Скрізь воно виблискує такими самими розкішними барвами, котить на берег прозорі хвилі, обмиває зелені острови, яких ще ніколи не бачило людське око.

Якби він не думав тоді про Марко й Ашіму, що чекали на нього в Камбалі, то пішов би простим матросом на перший-ліпший корабель. Що його тримає в Камбалі? У Венеції він міг би купити собі суденце і ще дещо до нього, бо придбав з допомогою братів Поло чимало золота.

Його тримали тут зелені острови, сподіванка на якусь повну пригод мандрівку, що вимагала мужності й хоробрості, потяг до незвичайних переживань… І тепер усе це було так близько, залежало тільки від ухвали отих пихатих татарських князів.

– Ти сказав йому, що я непоганий моряк? – вже втретє запитав він Марко.

– Я розповів йому, – відповів, посміхаючись, Марко, – що ви славнозвісний капітан Матео, власник чорної барки, найкращий моряк у світі.

Міністр Ахмед підійшов до Марко й Матео. Останнім часом йому вдалося завоювати прихильність Марко. Молодий Поло вважав його чесним слугою імператора і розумним державним діячем. Напруженість у відносинах між Ахмедом і Хіу Хенгом прикро вражала його.

– Імператор послухає моєї поради, – сказав Ахмед. – І ви, бег Матео, навіки вкриєте себе славою. – Він люб'язно посміхнувся.

– Щось довго триває нарада, – мовив Матео. Ахмед обернувся до Марко:

– Чи не бажали б і ви взяти участь в експедиції? А втім, ви, мабуть, більше хочете залишитись при його імператорській величності.

Марко швидко зиркнув в обличчя Ахмедові.

– Я буду робити те, що забажає його величність, – мовив він.

Ахмед схилив голову на знак своєї цілковитої згоди.

– Мені було б дуже важко, бег Поло, якби ви покинули Камбалі.

Слова Ахмеда розтривожили душу Марко. Звичайно, його не менше, ніж Матео, приваблювала сповнена пригод морська мандрівка. Але тут було про що й подумати. Ніколо й Мафіо Поло часто виїжджали з міста. Крім того, він саме замовив собі у мосьє Буше, придворного ювеліра його імператорської величності коштовну прикрасу… Камбалі – цікаве місто. Де він ще зможе так багато взнати корисного, як не тут? І чи варто бентежити свій розум золотими дахами й золотими столами?

Одного чудового дня він скаже Ашімі: «Тепер я повезу тебе в Куньмін, в прекрасне, як сонце, місто».

Напевне, дівчина гадає, що він забув про свою обіцянку. А він часто згадує той вечір, коли Ашіма сказала йому: «В Куньміні протягом цілого року цвітуть квіти».

Мабуть, вона сумує за батьківщиною, але ще не час їхати на південь. Генерал Байян, прозваний Стооким, після впертої кількарічної боротьби підкорив багату провінцію Маньї, на півдні Китаю, скинувши там короля Суня. Тепер Маньї була в руках хана Кублая. Під його владу потрапив і Куньмін. Однак не завадило б трохи зачекати, поки в країні відновиться порядок, порушений війною.

Дві квітки жасмину в чорному дівочому волоссі були коштовніші за золоті дахи.

Мосьє Буше, золотар з Парижа, пообіцяв виготовити для нього браслет, найкращий з усіх, які будь-коли виробляли в його майстерні.

– Дівчина, яка живе у вас, дуже сумуватиме, коли ви покинете Камбалі, – сказав Ахмед капітану Матео. – Я чув, що ви любите її, як свою доньку…

Матео підняв голову і сміливо глянув на всемогутнього міністра. Той ледь сягав йому до плечей.

– Це правда, пане міністр.

На обличчі Ахмеда промайнула переможна посмішка.

– Я вас розумію. Хіба можна подолати в собі потяг до моря! Іноді мені теж хочеться бути далеко від Камбалі.

Ахмед заклав руки за спину і попрямував у другий кінець коридора. Там він спинився біля вікна. Ніхто не здогадувався, які думки хвилюють його.

А в цей час за високими темними дверима засідала Тайї, вирішуючи долю десятків тисяч людей.

Нарешті один з особистих охоронців короля покликав Хіу Хенга, Ахмеда й астролога до імператора. Татарські князі, тихо перемовляючись, пройшли через коридор. Голомозий схопився з крісла й низько вклонився.

Марко й Матео теж вклонилися.

Чекання стало нестерпним. Нарешті Ахмед вийшов від імператора.

– Бег Матео, – мовив він із стриманою люб'язністю. – Його імператорська величність призначили вас капітаном корабля. Хай щастя не покидає вас на службі в нашого всемогутнього володаря, великого хана Кублая.

Марко й Матео вийшли з палацу з суперечливими почуттями. Вітер стих. На доріжках парку простягнулись довгі вечірні тіні. Венеціанцям не хотілося сідати в паланкін, і тому вони звеліли носильникам повертатися додому без них.

– Про Ашіму не турбуйтеся, – сказав Марко.

Матео мовчав. В спину їм світило сонце. Скрізь вздовж дороги стояли охоронці імператора, озброєні стрілами, луками й гострими списами.

– Багато років тому я був солдатом іспанського короля, – сказав Матео. – Я втік од нього, бо не захотів плентатись по дорогах в строкатому мундирі… Ти розумієш мене, Марко? – спитав він. І, не чекаючи відповіді, повів далі: – Хіба я не справжній моряк? Але Венеціанська республіка не довірила мені корабля, бо я не синок патриція. І ось тепер мені дає корабель китайський імператор. Це тоді, коли я вже посивів, Марко. – Охоплений раптовою радістю, він обняв Марко за плечі. – Глянь на мене, тепер я справді капітан Матео. Ти чуєш? Капітан Матео. Ну, вимов ці слова ще раз!

– Капітан Матео!

– Але я бачу, ти зовсім не радий, Марко.

– Ні, – коротко відповів той.

Тепер Матео покине його. Коли ж він повернеться назад?

Цирульник голив якомусь чоловікові голову. Канатник натягував перед своєю майстернею вірьовки. В закуреній кузні палахкотів вогонь, молоти били по металу. В аптеці продавались цілющі корені, трави, кістки тигра в червоному вині та інші ліки. Вулиця дзвеніла, гукала, виспівувала, бубоніла на різні голоси. Над безкрайнім людським морем погойдувалась хмара куряви.

– Вони працюють з рання до вечора, – сказав Марко. – Роботящий народ.

– Я скоро повернуся, – сказав Матео.

Через три двори, через садок, повз басейн з золотими рибками вони пройшли в дім.

– Ось і ми, Ашіма, – сказав Матео.

Від його великої радості не лишилося й сліду.

ТИХІ НОЧІ

У кузні горів вогонь. Над покришеним деревним вугіллям тремтіли сині вогники. Коли повітря з міха роздувало вугілля, воно спалахувало червоним полум'ям, освітлюючи чорну од кіптяви кузню і обличчя коваля та його молодого помічника Шю Льєн-цанга. Мускулисті груди коваля прикривав шкіряний фартух. Щоки його були спотворені двома знаками, якими таврували злочинців.

Коваль вийняв з вогню розпечений до білого шматок заліза, поклав його на ковадло й почав оббивати молотком, розсипаючи навколо лункий дзенькіт, аж доки не надав йому потрібної форми. Потім кинув його на купу заліза, витер піт і глянув на вулицю.

– Скоро вечір, Шю, – мовив він. – Іди на вулицю до своїх товаришів.

– Я піду на подвір'я, батьку Ванг.

Шю впевненим кроком вийшов через маленькі дверцята з кузні, і скоро до слуху Ванга долинули ніжні звуки його бамбукової сопілки.

Вогонь у горнилі догоряв. Ванг зняв шкіряний фартух і, одягнувши куртку, вийшов на вулицю. Почало сутеніти. Торговці складали свій крам, купці замикали крамниці.

Якось зовсім раптово настав вечір. Важкі удари дзвона перекрили глухий вуличний гомін. Замовкла бамбукова сопілка. Прийшов веселий пекар і приніс своєму другові печиво.

– Їж, Ванг, – сказав він і, озирнувшись на всі боки, прошепотів: – Мені треба поспішати. На добраніч, Ванг.

Стало зовсім темно. Повз Ванга пройшов молодий, добре одягнений чужинець. Помітивши на щоках коваля знаки злочинця, він прискорив крок.

– По що приходив Лі? – поцікавився сліпий Шю. – Я чув його голос.

Але Ванг мовчав. Він усе ще відчував на собі погляд чужинця. Дзвін на дзвіниці вдарив удруге. Коваль гірко засміявся.

– Бережіться, я злочинець! – гукнув він до якогось чоловіка, що саме перед його кузнею лупцював свого впертого віслюка.

Втретє вдарив дзвін. Вулиці міста, огорнуті нічним мороком, були зовсім порожні. Де-не-де горіли тьмяні ліхтарі. Велике місто було ніби безмежна пустеля. Мертва тиша ще підсилювала враження. Перед дзвіницею стояли двоє татарських вояків з луками. Якийсь чоловік вичікував у темному завулку, поки повз нього пройдуть гомінливі патрулі. Високий, сутулий, вузькоплечий, він здавався кволим, його обличчя ховалось у темноті. Він ішов обережно, тримаючись затінку попід мурами. Врешті він спинився там, де провулок вливався в широку вулицю. Ліхтар освітив на мить обличчя незнайомого. Воно було сховане під чорною маскою, яка прикривала чоло, скроні й ніс. Дочекавшись, поки вдалині завмерли вигуки патрулів, він озирнувся на всі боки і перебіг на другий бік вулиці.

В кузні Ванга було темно. За дверима, що виходили на вулицю, лежав Шю. Він чув те, чого не могла почути жодна людина. Ось з своєї нори вискочив пацюк, шмигнув на город до капусти і почав її гризти. Двоє людей перелізли через стіну і, важко дихаючи, спинилися посеред двору. Один з них прошепотів:

– Ось ми й прийшли.

Скрипнули двері, і люди вступили в кузню. Потім він почув тихі кроки і відчинив двері. Зайшов незнайомець у масці.

– Веди мене до Ванга! – наказав він.

– Ходімте, пане.

Коваль, пекар Лі, кравець Ву і носильник Янг сиділи, зігнувшись, біля каганця, що освітлював тільки їхні голови та плечі. Вся кімната тонула в пітьмі.

– Я незнайомий кур'єр, – назвався чоловік. – Не вставайте, слухайте мене. – Він подивився на сліпого Шю і після деякого вагання сказав: – Хлопець хай вийде'.

Шю хотів було слухняно відчинити двері.

– Хай лишається тут, – заперечив Ванг. – Шю нікому нічого не скаже, пане. Навіть якби його забили до смерті, Шю нічого не скаже.

– Гаразд, – мовив незнайомий кур'єр. – Хай лишається.

Шю зрадів, сів у темному кутку і став наслухатися до розмови дорослих.

– Коли ми запалимо на горах сигнальні вогні? – спитав нетерплячий Лі.

Вангові пригадалось темне, смердюче підземелля, в якому його протримали три роки. Шрами палали на його щоках.

Носильник Янг і кравець Ву мовчали.

– Ще не настав час, – промовив незнайомий кур'єр. – Але мені веліли переказати, щоб ви були наготові.

– Тигр, який пожирає надто багато людей, врешті сам упаде в яму, – сказав носильник. – Сьогодні Ахмед знову був у імператриці…

– Ще не настав час, – повторив незнайомий кур'єр. – Яма ще не досить глибока.

– Коли мені скажуть: «Убий його», я задушу його власними руками, – похмуро мовив Ванг.

– Краще, якщо ти будеш кувати мечі і вістря для списів.

Незнайомий кур'єр мовчки оглянув напружені обличчя і сказав:

– Ахмед одібрав у селян бамбукові гаї й сам збагачується на продажі бамбука. Він заборонив біднякам ловити в річках і струмках рибу. Цілі сім'ї змушені поїти й годувати військових кур'єрів. Якщо ж люди обурюються, їх б'ють.

– Те ж саме робиться І в нас, – сказав кравець. – А ось учора до мене приходив один селянин і розповів, що мусить продати свою доньку, бо пан забрав у нього худобу!

– А яка дорога стала сіль! – мовив пекар.

– Підвищено також ціни на коней, – додав носильник.

– Скоро на базарах буде більше жебраків, ніж торговців і покупців.

– Милостивий пан Ахмед і його чиновники збагачуються все більше й більше, а ми голодуємо…

Схвильовані люди заговорили вголос. Незнайомець підняв руку і змусив усіх замовкнути.

– Хоанг Чін вийшов надвір, – сказав сліпий Шю. – Я чую його кроки.

Люди затамували подих і прислухались. Але вони нічого не почули.

Хоанг Чін був хазяїном розташованої поруч з кузнею таверни. Він продавав за високу ціну погану рисову горілку. В нього часто пиячили солдати.

– Тепер він знову зайшов у дім.

– Шю, сядь біля порога й слідкуй, щоб ніхто нас не підслухав, – сказав невідомий кур'єр. – Якщо помітиш що-небудь підозріле, негайно стукай у вікно.

Шю вийшов з кімнати. Кілька хвилин тривала тиша. Люди сиділи навколо лампи, заглибившись у важкі думки.

– Але ж ми зібрались тут не для того, щоб говорити про ціни на коней, – незадоволено мовив Ванг.

– Ванг, говоріть тихо і слухайте, що я вам скажу. У Ахмеда з'явився новий диявольський намір. Щоб догодити імператриці, він хоче стратити невинну людину.

– У-у, сатана! – простогнав Ванг.

– Товста Джамбуїк-Хатун не краща за Ахмеда.

– Завтра я буду продавати «маленьких Джамбуїк-Хатун», – почав нахвалятись пекар.

– Без солі! – додав носильник.

Але Ванг гнівно глянув на пекаря.

– Краще б ти тримав за зубами свого надто балакучого язика! Може, ти забув, що я потрапив у в'язницю через твоїх «маленьких Ахмедів».

Лі винувато опустив голову.

– Розкажіть нам про диявольський намір Ахмеда, – попросив Ву.

Чоловіки підсіли ближче до лампи. Незнайомий кур'єр почав тихо розповідати:

– Вчора імператриця, лежачи в купальні, наказала принести їй солодких яблук. Через деякий час служниця повернулася і плачучи доповіла, що не може подати її величності яблук, бо віслюк, який їх віз, звалився в горах у прірву. Ви, напевне, знаєте, що з Маньї кожного дня привозять естафетою найкоштовніші фрукти. Дорога йде повз страшні урвища, по хистких містках і кам'янистих стежках, які інколи бувають такими вузькими, що навіть двоє людей не можуть розминутись. Але Джамбуїк-Хатун, не отримавши солодких яблук, аж почервоніла від люті. Вона покликала двох охоронців і звеліла їм посадити служницю за грати.

– Закидати б її камінням! – схвильовано мовив Ванг.

Незнайомий кур'єр розповідав далі:

– Наступного ранку до імператриці прийшов на прийом Ахмед, і вона сказала йому: «Коли хан Кублай, мій повелитель, перебуває в Шаньту, я не отримую навіть солодких яблук. Міністр Ахмед, вам належало б краще піклуватись про порядок у Камбалі». Цю розмову чула одна служниця. Вона каже, що після слів імператриці Ахмед зблід, як смерть. Він одразу ж на-, казав кинути носильника до в'язниці і ранком стратити його.

Незнайомий оглянув палаючим поглядом присутніх.

Ванг заскрипів зубами.

Пекар закрив руками обличчя.

– Це якийсь диявол! – сказав носильник. – Всі ненавидять його.

– Життя китайця для нього не дорожче, ніж життя собаки.

– Всі повинні знати про злочини Ахмеда, – мовив незнайомий кур'єр. – Потурбуйтесь про це. Але будьте обережні.

– Скоро світанок, – глухо промовив Ванг. – Ми чули, як в'язні кричали, коли на шию їм падає сокира ката… – Він підвищив голос: – І ви кажете, що час ще не настав!

– Тепер послухайте, що я вам скажу: носильника не стратять. До світання його буде врятовано.

Чоловіки полегшено зітхнули. Вони відхилились трохи назад, і їхні обличчя поглинув морок. Кур'єр з вузенькими плечима і руками вченого викликав у них майже забобонний страх. Вони чули в його словах силу. І тому довіряли йому.

– Хто ви такий? – спитав пекар і одразу перелякався свого балакучого язика.

Ванг щось сердито пробуркотів.

– Такий самий китаєць, як і ви, – відповів незнайомий кур'єр.

«І не боїться вночі ходити по місту», подумав носильник.

П'ять разів ударив дзвін.

– Скоро він прийде до вас. Ванг, ви повинні сховати його в себе. Будьте обережні, щоб його не побачив ваш сусід.

– Він прийде сюди? – вражено спитав Ванг.

– Ви боїтесь?

Обличчя Ванга вихопилось з темноти.

– Я вас не розумію, пане…

– Гаразд, Ванг, я не хотів вас образити. Він пробуде у вас три дні, і потім ми переправимо його з Камбалі в безпечніше місце. А тепер слухайте, що передав вам мій повелитель. Завтра до вас під'їдуть два вози і привезуть вам залізо. Куйте з нього мечі і вістря для списів. Лі, Ву і Янг, ви роздасте їх нашим друзям і скажете їм: «Гостріть зброю й будьте наготові». Ось що я мав переказати вам від імені мого повелителя. Шю постукав у вікно:

– Зачекайте трохи тут, – сказав незнайомий кур'єр. – Я зараз повернуся.

– Я чую чиїсь тихі кроки, пане, – збуджено прошепотів Шю. – Попід самими стінами скрадаються два чоловіки… Ось вони стали… Знову йдуть.

Незнайомий кур'єр поклав хлопцеві на плече руку:

– Не бійся, Шю. Це наші друзі. Іди і впусти їх.

В темну майстерню вступили два чоловіки. Один з них сказав:

– Пане, ось він. Тільки вранці помітять, що його немає. Тепер я піду.

– Зачекайте! Ти чуєш що-небудь, Шю?

– Ні, пане.

– Ну, тоді йдіть. Дякую вам. Передайте це всім, хто вам допомагав.

Чоловік тихо рушив на вулицю. Коли незнайомий кур'єр зайшов із звільненим вантажником у кімнату, всі стояли навколо лампи.

– Ось він.

Ванг обняв вантажника. Інші мовчки вклонилися йому.

– Я – Хан Ель-канг, – назвався чоловік. Раптом він сів, затулив обличчя руками і заплакав.

– Не плач, Хан, – співчутливо мовив Лі. – Адже тепер ти на волі.

Чоловік устав.

– Коли запалять на горах сигнальні вогні? – суворо спитав Ванг.

– Куйте зброю. Коли ми матимемо зброю, скоро запалають на горах сигнальні вогні. Смерть злочинцю Ахмеду!

– Смерть злочинцю Ахмеду! – тихо повторили присутні.

Незнайомий кур'єр вийшов на вулицю і зник у мертвій тиші ночі.

Саїд тихенько посміхнувся. Він чув стомлену розмову патрульних, які йшли просто на нього. На дзвіниці саме почав бити дзвін, і його удари попливли над плескатими, сірими дахами. В цю мить патрульні помітили Саїда. Вони наказали йому спинитись і оточили його. Патрульні повеселіли, як-не-як, а мають тепер хоч невеличку розвагу в своїй нудній нічній службі. Але Саїд витягнув срібну дощечку канцелярії таємних справ і показав її командиру.

– Читайте! – пихато сказав він.

Командир перевірив печатку, віддав Саїдові по-військовому честь і повернув йому дощечку. Патрульні рушили далі. Саїд кілька секунд дивився їм услід. Ніч була сповнена ніжних чарів. На захмареному небі мерехтіли лише поодинокі зірки. Обриси присадкуватих, притиснутих один до одного будиночків розпливалися в мороці. Як прекрасно почуваєш себе, коли завжди можеш вийняти срібну дощечку і показати її солдатам!

Саїд усім серцем ненавидів Марко Поло, за яким він стежив, виконуючи доручення Ахмеда, ось уже протягом кількох років. Як на нього, то він давно б уже знищив молодого венеціанця, йому полегшало на серці, коли він дізнався, що велетень, якого він після зустрічі в Лопі боявся, немов вогню, покинув Камбалі і плавав тепер десь у Великому океані. Згідно повідомлень, що надходили звідти, йому ніколи не судилось уже повернутися до Камбалі.

Молодого Марко шпигун ненавидів так само, як І його хазяїн, і тому він не мав пристраснішого бажання, ніж допомогти чимось Ахмеду розправитись з імператорським улюбленцем. Він дивувався поблажливості Ахмеда і водночас відчував, що терпець його скоро урветься. Милостивий міністр став нервовим і дратувався через найменшу дрібницю, а під час останньої розмови з венеціанцем ледь не зірвав з себе маски ввічливої запопадливості. У Саїда невистачало розуму, щоб збагнути, як тісно його доля пов'язана з життям венеціанця.

І ось він скрадався вздовж білих стін, чекаючи якогось щасливого випадку. Час від часу він підтягувався на руках і заглядав через мур до двору. В зеленій альтанці все ще горіло світло. Він знав тут кожен куточок, знав, хто є дома, де і як розташовані окремі кімнати, міг навіть угадати, хто йде подвір'ям – молодий пан чи хтось інший, йому були відомі всі подробиці життя в садибі чужинців.

Раптом Саїд почув чиїсь швидкі кроки. Дуже здивований шпигун притисся до стіни і схопився за кинджал. Не встиг він отямитись, як повз нього промайнула висока постать. На мить він побачив закрите чорною маскою обличчя. Що було робити? Кликати поліцаїв? Адже досить йому гукнути, як з дзвіниці одразу ж наспіли б поліцаї. Чи, може, краще самому наздогнати людину в масці?

Темна постать зникла з очей Саїда. Тоді шпигун кинувся їй услід. Тільки куди ж дівся незнайомець? його вже ніде не було видно. Забувши про обережність, Саїд наддав ходу.

Чоловік у масці стояв, сховавшись за деревом, і вдоволено спостерігав, як переслідувач вихором промчав повз нього. Коли шпигун був уже далеко, незнайомий, зігнувшись, перебіг вулицю, звернув у завулок і зник у темряві.

Саїд спинився, ледве переводячи подих, і став роздивлятися навкруги, даремно намагаючись що-небудь побачити серед густого мороку. Далі як за кілька кроків нічого не було видно. Стовбур дерева, що росло неподалік, злякав Саїда. Соромлячись свого страху, він гнівно загнав у кору гострий кинджал. Чужинець утік. А може, він десь засів і чигає на нього? Саїд вийшов, на середину вулиці і попростував назад, раз по раз озираючись, чи ніхто не йде за ним назирці. Діставшись до садиби Поло, він знову зайняв свій спостережний пункт.

В альтанці все ще горіло світло.

Далі чекати було безглуздо. Зустріч на темній вулиці справила на вбогу уяву Саїда більше враження, ніж він того хотів, йому вчувалося, ніби хтось підкрадається до нього, ввижалися якісь тіні. Коли крізь тоненьку стіну кімнати для слуг долинув легкий кашель, Саїд здригнувся.