Текст книги "Незвичайні пригоди Марко Поло"

Автор книги: Віллі Мейнк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 28 страниц)

ХЛОПЕЦЬ ПОВИНЕН ЩЕЗНУТИ

Нічний морок огорнув Венецію. Тільки де-не-де вулиці й канали скупо освітлювали олійні ліхтарі. Частина їх горіла лише протягом першої половини ночі, бо ненажерливі відкупники, які орендували нічне освітлення, заощаджували на олії. Впроваджені сенатом в окремих сестіріях[2]2
  Сестірії – райони Венеції.


[Закрыть] «Сеньйорі ді нотте»[3]3
  Сеньйорі ді нотте – нижчі судові органи.


[Закрыть], котрі мали наглядати за поліцейською службою і виносити судові вироки в справах крадіжок, грабунків і вбивств, уже не на одного відкупника наклали великий штраф, оскільки скупість цих людей завдавала великої шкоди громадській безпеці.

Одного разу вночі банда грабіжників напала навіть на високого чиновника із «Сеньйорі ді нотте», якогось причіпливого суддю. Бандити забрали в нього яскраво-червоний плащ, гаманець з грішми і вже ладналися відрізати йому пальця, щоб заволодіти коштовним перснем, але в цю мить на допомогу сановникові приспіли робітники арсеналу. Злодії зникли, немов їх поглинула ніч, і суддя відбувся лише переляком.

Небезпечно було ходити пізньої пори вузькими незабрукованими вулицями. Особливо темно було в сестірії ді Кастелло, неподалік від арсеналу, який був оточений з усіх боків водою і своїми мурами нагадував фортецю. В його масивних будівлях містилися найважливіші майстерні Венеції, де вправні руки ремісників будували й оснащували кораблі – від руля до вітрил. Тут ремонтували судна, які побували в битвах з норманами й генуезцями. Тут був величезний військовий склад міста, тут стояли торговельні кораблі, військові кораблі і галери.

Десь о другій годині ночі до входу в арсенал наблизилася велика барка. Двоє факельників, на носі й на кормі, освітлювали темну поверхню каналу. Четверо солдатів рівномірно, не кваплячись, занурювали у воду весла. За спиною в них стояв молодий офіцер і уважно дивився на сторожові башти, що височіли обабіч проходу. У відповідь на оклик вартового офіцер назвав визначений для цієї ночі пароль. Одразу ж було піднято важкі дубові грати, і барка безшумно в'їхала до арсеналу.

П'єтро Бокко, один з шести патронів арсеналу[4]4
  Патрони арсеналу – управителі арсеналу, яких призначав сенат.


[Закрыть], які наглядали за роботою майстерень і складів, цієї ночі ще не спав. Його опали важкі думки, як завжди, коли йому випадало чергувати і доводилось спати в спеціальній вартівні.

Почувши за дверима кроки, він підвівся, поправив на собі червоний жилет і накинув на плечі фіолетовий сюртук. До кімнати зайшов молодий офіцер і доповів П'єтро Бокко, що на території арсеналу все в цілковитому порядку. Обличчя П'єтро різко змінилося. Тепер на ньому не було й сліду невдоволення. Він розмовляв з офіцером так, начебто ця людина щойно принесла йому якусь добру новину. П'єтро Бокко умів приховувати свої справжні думки. Тільки його сірі очі протягом усієї розмови холодно поблискували.

Через кілька хвилин офіцер, задоволений тим, що нічого не трапилось, залишив кімнату і пішов до барки.

Вартовий на передній башті, якому було добре відомо, що в арсеналі перебуває офіцер, почав вигукувати імена охоронців інших башт. «Дімітро!» «Ернесто!» «Бенедетто!» – лунало серед ночі. І кожного разу чулась голосна відповідь: «Єсть!» на знак того, що охоронець не спить.

Знову підняли дубові грати, і барка з озброєним» факельниками зникла в темряві.

П'єтро Бокко сів на різьблений стілець, сперся ліктем на стіл і втупився поглядом у тьмяне світло лампи. Все було так само, як і кожної ночі. До його слуху долинали вигуки вартових, і він навіть уявляв собі, як довкола арсеналу попід мурами ходить патруль. Та це його мало хвилювало, його думки кружляли навколо одної, головної, і, немов пальці грабіжника, навпомацки все ближче й ближче підсувалися до неї.

Все було так само, як і кожної ночі, тільки по його обличчю було видно, що сьогодні він зробить вирішальний крок. Але чому раптом така втома проступила на його лиці, шо завдяки сивій бороді здавалось ще довшим? Може, його виснажила безсонна ніч, проведена в роздумах і внутрішній боротьбі? Чи, може, він шукав у собі сил для рішучих дій, які чекали на нього? П'єтро Бокко, патрон арсеналу, заплющив очі і схилив на стіл голову.

Тьмяне світло лампи відбивалося в шибці вікна. Тепер вигуки вартових лунали десь далеко: «Дімітро!» «Ернесто!» «Даніело!» «Бенедетто!» Час спливав нестерпно поволі.

Остання торговельна операція П'єтро Бокко була невдалою. Два кораблі з скляним посудом, сукнами і золотими виробами потрапили до рук кроатських піратів. Може, цей самотній чоловік зараз думав у вартівні про цю втрату? Його багатства зменшились. Та нелегко вибити з сідла таких купців, як П'єтро Бокко; вони вперті й хитрі, і коли йдеться про золото, дукати і політичну владу, ладні спілкуватися бодай з самим дияволом.

П'єтро спав, поклавши голову на руки. Світло осявало його сиве волосся. Та сон не заспокоював його. Невдовзі він підняв голову і злякано глянув на вікно, йому здалося, начебто він побачив там обличчя хлопця, котрий щойно приснився йому. За темною шибкою йому привиділось лице його племінника Марко Поло. Бокко сердито протер очі, одвернувся од вікна і почав ходити по кімнаті. Потім відчинив двері і покликав вартового. Той квапливо схопив піку і зайшов до кімнати.

– Приведи мені писаря Луїджі!

– Слухаю, пане!

Вартовий хутко побіг по коридору, потім звичайним кроком спустився по сходах і повільно пройшов через двір до кімнати Луїджі. По дорозі він буркотів собі щось під ніс, сердитий на патрона, який звелів посеред ночі будити бідного писаря.

Все було вирішено. Якщо задумане пощастить здійснити, то він, П'єтро Бокко, швиденько оволодіє спадщиною Ніколо Поло. Тоді йому вистачить грошей на те, щоб спонукати старшину виборців у своїй сестірії, благородного месера Моросіні, обрати його, П'єтро Бокко, до сенату.

Сенатор П'єтро Бокко! На шляху до нього стояв тільки його племінник Марко Поло. Адже про повернення Ніколо Поло нічого було й думати. Що ж стосується сестри, то вона не переживе смерті свого сина.

П'єтро висунув у вікно голову і подивився на безконечний розсип зірок. Ніч була тепла, і лише легенький вітерець навівав прохолоду. У воді відбивалися зорі і відблиски смолоскипів. З будівельного складу долинав приємний запах букових і соснових дощок, з яких теслярі мали виготовляти щогли й весла.

Сенатор П'єтро Бокко! Якби його обрали сенатором і знову призначили патроном арсеналу, він би не знав більше цього принизливого нічного чергування. Це робили б три інші патрони, які не засідають у сенаті. Крім того, він міг би не жити постійно в арсеналі і мав би вдосталь часу для вигідної торгівлі.

Робітники арсеналу називали палац, у якому він мешкав, «пеклом». І вони мали цілковиту рацію. Не дуже приємно було жити в оцій похмурій, незатишній будівлі. Другий палац, в якому мешкав Паоло Фрагіпані, одержав назву «чистилища» і був не набагато кращий від будинку П'єтро Бокко. Зате палац третього патрона арсеналу славився, як «рай».

П'єтро Бокко пригадав, як у таємній боротьбі за краще приміщення в арсеналі він зазнав поразки, бо не спромігся підсунути відповідальному сенаторові стільки дукатів, скільки дали двоє його конкурентів. Все залежало від грошей. А гроші міг придбати лише той, хто споряджав і відправляв кораблі до портів Візантії і Александрії, до берегів Франції, Іспанії, Англії, Португалії, Північної Африки і Малої Азії. Особливо прибутковою була торгівля з країнами Близького й Далекого Сходу.

Очі П'єтро Бокко палали. Він думав про те, як розбагатіли купецькі сім'ї, які ще кілька років тому не мали аніякісінької ваги. Багатство дало їм і політичний вплив, їх було обрано в сенат або призначено на прибуткові місця – послами при чужоземних дворах. Він теж стояв на надійному шляху, та всі його честолюбні наміри зірвала ота невдала торговельна операція.

Раптом він почув за дверима кроки. Хтось постукав. До кімнати несміливо ввійшов писар Луїджі Фаріно.

– Я до ваших послуг, пане, – вклонившись, мовив він. – Що ви хотіли?

П'єтро Бокко випростався в своєму кріслі і пильно глянув на писаря. Та Луїджі був не з тих, на кого можна нагнати страху. Всі добре знали, що він за всяких обставин умів зберігати самовладання. По його обличчю важко було збагнути, які почуття сповнюють його: біль чи радість, страх чи гнів. Йому не раз доводилось виконувати таємні доручення П'єтро Бокко та інших панів, котрі цінували його мовчазність і холодний спокій.

– Сідай, Луїджі. – Патрон показав йому на стілець, що стояв перед столом. Він спробував надати своїм холодним очам привітності і навіть на мить подумав, чи не відмовитись від свого наміру. Байдужість Луїджі сьогодні не подобалась йому.

Але він швидко відігнав від себе цей хвилинний сумнів і раптом сказав:

– Луїджі, один хлопець повинен щезнути!

Луїджі не зводив погляду з патрона. Обличчя в нього було таке спокійне, наче йому побажали доброго дня.

«Неприємний тип, – подумав П'єтро Бокко. – Але він мені потрібний». І тому голосно промовив:

– Ну, то як, Луїджі?

– Все залежить від того, пане, скільки…

П'єтро Бокко роздратовано махнув рукою.

– Ти ж знаєш, що за добру службу я плачу добрі гроші.

– Кажете, хлопець повинен щезнути? – перепитав Луїджі. – Як це зрозуміти?

– Зовсім просто, – різко відповів патрон. – Він не повинен ніколи з'являтися більше ні в Венеції, ні в будь-якому іншому місті, де мають вплив венеціанці!

– Гаразд, пане!

Довгасте обличчя П'єтро Бокко із зціпленими губами і красивим чолом було похмурим і рішучим. Тепер уже не лишалось шляхів до відступу. Він вийняв гаманець і відлічив двадцять п'ять дукатів.

– Решту двадцять п'ять одержиш після виконання мого доручення.

Він схилився над столом і тихо назвав ім'я хлопця. Луїджі байдуже згріб гроші в кишеню і хутко покинув кімнату.

ДЖІАНІНА

Тендітна дівчинка з чорним волоссям мешкала з своїми батьками в невеличкому дерев'яному будиночку, оточеному садочком. Не часто випадало їй бути вільною протягом другої половини дня. Роботи вдома було багато. Батько її, майстер склодувної майстерні, працював з ранку до ночі. Коли він повертався додому, то сідав за стіл і задумливо розкладав перед собою проби дзеркального скла, звіряв їх при світлі свічки, вивчав, як вони віддзеркалюють навколишні речі. Він розмірковував, як зробити ще кращими й досконалішими муранські дзеркала, котрі користувалися скрізь великим попитом і високо цінувалися навіть візантійським імператором.

Кожне дзеркало мало для нього свою душу. Одне було брехливим і фальшивим, друге – чесним і правдивим, трете – пихатим і холодним, як пещений панич. Відрізнялися вони одне від одного, головним чином, тим, як у них відбивались лінії й кольори обличчя. Одне дзеркало підлещувало, друге непідкупно показувало найменшу зморшку, трете виблискувало красою і водночас забирало людську теплоту.

Батько Джіаніни хотів зробити таке дзеркало, яке б відтворювало не лише зовнішні риси лиця, а й те, що вдихнуло в нього життя. Він був від природи тихою, задумливою людиною і не любив багато балакати. Тому, живучи поряд з дівчинкою, він нічого не знав про неї. Він ставив собі за мету вдихнути людські почуття в мертве дзеркало і водночас забував про людей, які жили разом з ним.

Мабуть, саме це було причиною бездушності й крамарської вдачі матері Джіаніни. Раніше вона була іншою. А може, на неї так вплинуло монастирське оточення. Повернувшись з роботи в монастирі або з своїх таємничих походів з листами в багатий квартал Ріальто на Великому каналі, вона не знаходила доброго слова для своєї доньки. Тільки й шукала приводу, щоб полаяти її. А коли була в поганому настрої, то навіть била дівчинку або погрожувала віддати її в служниці. Ось уже рік вона вимагала від свого чоловіка дозволу на це. Але той і досі не погоджувався.

Джіаніні минуло дванадцять років. Хоч як невесело жилося їй у батьківському домі, вона не втрачала своєї дитячої життєрадісності, була запальною і пустотливою.

І Джованні, що жив з батьками по-сусідськи, часто чув, як вона співає під час роботи. Її спів нагадував пташиний щебет. Але вночі дівчинка лежала на ліжку і ніяк не могла розібратися в питаннях, що поставали перед нею. Тоді вона часто починала ні з того ні з сього плакати. Таким було життя. Світло й морок межували в ньому. Зараз Джіаніна сумна, а там, дивись, уже й засміялася. В її маленькому серці знаходилось місце для всього, чим тільки багатий світ: для сонця і тіні, для золота й жебрацького лахміття.

Дівчина любила ті години, які вона проводила разом з Джованні й Марко. Минуло вже вісім днів після їхньої останньої зустрічі, і вона з радістю чекала побачення. Але Марко повідомив, що зможе приїхати до них лише в кінці наступного тижня. Отже, треба було ждати ще десять днів.

Якось увечері мати прийшла додому раніше, ніж завжди. Ледве переступивши поріг, вона привітно покликала Джіаніну, яка саме рвала в саду абрикоси.

– Ходи-но сюди, доню! Постав кошика в куток і сідай. Я хочу тобі щось сказати.

Джіаніна здивовано глянула на матір. Що трапилось? Може, мати така рада, бо одержала від когось дуже щедру винагороду? Батька ще не було вдома. Абрикоси стояли біля скрині, і здавалося, що то не абрикоси, а маленькі золоті м'ячики. Їхній приємний запах виповнював усю кімнату. Раптом у дівчини з'явилося почуття, що вона зараз дізнається про щось неприємне, таке, чого вона вже давно чекала із таємним страхом.

– Я була у месера Кельзі, доню. Оце тільки що від нього. Добрий, великодушний чоловік! Глянь, він одразу ж дав мені наперед п'ять цехінів.

Мати поклала на стіл гроші і впилася в них жадібними очима.

– Добрий, великодушний чоловік, – тихо повторила вона ще раз. – Ти підеш до нього наймичкою! – промовила вона раптом уже іншим голосом. – Отримаєш, донечко, красиву сукню. Месер Кельзі обіцяв бути дуже добрим до тебе. Ти що ж – зовсім не рада? Невдячна! Твоя мати мотається з ранку до ночі, щоб прогодувати тебе, а ти сидиш, як пень! Язика в тебе відібрало, чи що?

Мати метушливо бігала по кімнаті, не дивлячись на доньку.

Дівчинка непорушно сиділа на стільці. Тільки що вона рвала абрикоси і раділа тому, що сяяло сонце, шелестів вітер у листі і все в саду аж буяло. Будинок, сад, безліч дзеркалець у кімнаті, спів Джованні в сусідньому садку, щасливі години з друзями – скоро все це буде лише чудовим спогадом.

– Ой мамо! – заплакала дівчинка. – Хіба ви не знаєте, що месер Кельзі б'є своїх служниць? Месер Кельзі – лиха людина. Всім це відомо!

– Не кажи дурниць, дівчино! – сердито гримнула мати. – З завтрашнього дня месер Кельзі – твій хазяїн. Не спробуй говорити про нього щось погане!

Коли додому прийшов батько, між ним і матір'ю зчинилася гостра суперечка. Але вона тривала недовго, – мати таки наполягла на своєму.

Батько приніс додому дзеркало надзвичайної краси, і йому думалось, що тепер він уже недалеко від мети. З допомогою особливого точила він сподівався надати йому чудового блиску, щоб можна було віддзеркалювати найніжніші кольори і відтінки.

– Зрештою, повинна ж дівчина коли-небудь братися за роботу. Чим раніше, тим краще. Месер Кельзі й справді дуже цікавиться нею. Добрий, великодушний чоловік! Ох, П'єтро, ось же стоять абрикоси! Їж, їж!

– Де вона? – обірвав батько жінчину балаканину.

– Де ж вона може бути? Там, у Джованні, ледащо!

– Поклич її!

Мати насторожилась. Це вже звучало, як наказ.

Давно вона не чула від свого П'єтро такого тону. Жінка побігла в сад і почала гукати доньку.

– Джіаніна, Джіаніна! Де ти? Ходи-но сюди! Батько хоче поговорити з тобою!

– Вона йде вже, сусідко! – Над живоплотом з'явилось добродушне обличчя каменяра Ернесто. – Не будь до неї дуже суворою, Єлена! – сказав він.

– Не суньтеся в чужі справи! – відрубала мати Джіаніни.

Дівчинка пролізла крізь живопліт і, витираючи сльози, підійшла до матері. Все сталося так раптово, що вона навіть не встигла отямитись.

Батько чекав на неї з непорушним обличчям і, коли вона зайшла до кімнати, глянув на неї спокійним, допитливим поглядом.

– Ти плакала, донечко? Але ж це не так страшно. Мусить же колись скінчитись дитинство.

Джіаніна обняла батька і гірко заплакала. Він міцно пригорнув її до себе.

– Не плач, донечко! Не плач!

Коли вона трохи заспокоїлась, батько розповів їй про своє власне дитинство.

– Мені було десять років, коли я пішов до склодувної майстерні. Важка робота випала мені, донечко. Але ж ти знаєш, що твої бабуся й дідусь були бідними рибалками, і кожне сольдо було їм дороге. Біднякові гірко дається хліб. Ось так і тепер. Ти вже велика дівчина, тобі дванадцять років, та й гарна ти, як троянда. Поглянь на себе в оце дзеркальце. Ну, що скажеш?

Побачивши в дзеркальці своє заплакане обличчя, Джіаніна мимохіть засміялась.

– От вона й знову сміється, – сказав П'єтро дружині.

У матері потеплішало на серці.

– Ти тільки й знаєш, що свої холодні дзеркала, – мовила вона, витираючи рукою очі. – Всю душу їм віддав. – І одразу ж звернулась до Джіаніни: – Коли будеш вільна, можеш завжди відвідувати Джованні! Ох, боже, зовсім забула!.. Треба ж овочів нарвати… – І вона квапливо подалася на город.

– Доню, мама не хоче тобі зла. Все буде гаразд.

Джіаніна ще тримала в руці дзеркало.

– Яке гарне, тату! Як джерело, коли в нього заглядає сонце.

Батько підвівся і запалив свічку.

– А тепер піднеси його ближче і глянь на свої очі!

Джіаніна глянула в люстерко і здивовано сказала:

– Тату, у мене великі очі, немов не мої. Вони темні, а в глибині їх видно малесеньку свічку і ваше обличчя. Але кольорів я не можу розрізнити. Все таке тьмяне, тату. Якби подивитись при сонячному світлі!

– Треба, щоб кольори вловлювались і при свічці, – мовив батько.

Він уже знову заглибився в свою роботу.

Месер Кельзі був високий на зріст і дуже худий. На лоб йому спадало пасмо чорного, як смола, волосся. Він за звичкою щохвилини відкидав його назад, і навіть дивно було, як у нього вистачало часу ще й для численних торгових справ.

Месер Кельзі володів луками, на яких паслися його вівці, корови й бики. На його землях визрівала золота пшениця, його сади давали безліч фруктів, які він щоранку відправляв човнами для продажу на площу святого Марка або на монетний двір.

Месер Кельзі тримав багато батраків і служниць. Він був суворим хазяїном, любив сунути носа скрізь, де тільки можна, бив служниць без будь-якої на те причини. Окрім землі й цегляного будинку, збудованого на кам'яному підмурку, він володів ще майстернею, де виготовлялось віконне й дзеркальне скло.

Його доньки, Джульєта й Ангела, товсті й випещені, були оточені постійним піклуванням, і в майбутньому обіцяли стати ще огряднішими.

Кожного ранку месер Кельзі ходив до церкви і вже пожертвував святим не одну сотню свічок.

Він любив їсти жирні каплуни і запивати їх французьким, грецьким або іспанським вином. Каплунів для нього готували особливим способом. Їх начиняли цибулею і прянощами, потім смажили, доки вони не вкривалися хрумкою скоринкою. Пір'я на голові месер Кельзі забороняв вискубувати чи обсмалювати.

Джіаніна цього не знала. Служниця нічого не сказала їй про це. Можливо, її розсердило те, що новенька з першого ж дня почала працювати на кухні. З надзвичайною старанністю, боячись зробити щось не так, як слід, Джіаніна роздмухувала вогонь, носила воду, обертала рожен і поливала птицю жиром. В кухні пахло, як біля жаровень на площі, де смажать м'ясо. Дим виїдав очі. Джіаніна не слідкувала за тим, щоб пір'я на голові каплуна не обсмалилось, і навіть спробувала обскубти його геть.

Друга служниця, яка працювала на кухні, раз по раз зиркала на Джіаніну і, мабуть, помітила, що та накоїла лиха. Через деякий час вона з удаваним переляком сплеснула руками і лицемірно сказала:

– Джіаніна, що ж ти накоїла! Обсмалила пір'я на голові! Хазяїн буде сердитись! Я зараз швиденько принесу води!

Вона вибігла з кухні і цілих півгодини не поверталася назад.

До кухні зайшов месер Кельзі і весело промовив:

– Ну, як тут мій каплунчик?

Він відкинув з лоба пасмо волосся і, заплющивши очі, втягнув у себе запах смаженого м'яса. Потім він підійшов до рожна, і вмить його хороший настрій – результат щойно завершеної вигідної операції з торговцем худобою – обернувся в нестримну лють.

Злякана Джіаніна помітила, як на шиї в нього набрякли жили і краска залила його обличчя.

– Що ти накоїла? – накинувся він на дівчину. – Ох ти ж ледащо, чорноока злодійка! Що ти зробила з моїм каплуном? Я тебе вб'ю, я… – Він аж задихався, немов йому здавили горлянку. Це ж просто жах! Це бридке дівчисько мало нахабство підсунути йому каплуна без пір'я на голові!

Месер Кельзі підняв руку і щосили вдарив перелякану дівчину в обличчя.

– Геть з моїх очей!

Він був хоч і сухорлявий, але дужий. Каплунці, очевидно, йшли йому на користь.

Джіаніна, похитуючись, підійшла до столу і схопилася за нього. Після другого удару вона ніби втратила слух, а третього удару і стусанів ногою вже майже не відчувала. А тимчасом каплун і далі весело смажився на вогні, брався коричневою хрумкою шкіркою і пахнув приправами й хорошим маслом. Хіба не добрим, не великодушним був месер Кельзі?

Товста, випещена Джульєта заглянула до кухні і, побачивши розгніваного батька й дівчину, що лежала на підлозі, сказала:

– Чого ви, татку, так завжди хвилюєтесь? Ох, скільки мороки з цими служницями!

Ніколи ще Джіаніна не почувала такої ненависті, як у цю мить. Вона покинула каплуна на рожні. Хай згорить, хай заповнить чадом усі кімнати. Дівчина вискочила з будинку, немов за нею гналися, і, не відповідаючи на запитання, побігла геть. Він побив її, як худобу! Обличчя в неї палало, губи набрякли, вуха боліли. На березі біля ставка дівчина впала на траву. Серце її калатало в грудях.

Очима, затуманеними від сліз, Джіаніна дивилася крізь густе мереживо листя на небо та білі хмари.

«Мусить же колись скінчитись дитинство», сказав батько. «Глянь у дзеркало, – нашіптував якийсь голос. – Які в тебе красиві очі. Ти розрізняєш кольори? Твої очі – темні острівці серед голубого озера. Не плач, донечко. Мусить же колись скінчитись дитинство».

Це був голос Джованні. Але ж Джованні тут не було.

Джіаніна, ніби заціпенівши, підвелася, глянула на ставок, на траву, на дерева, відчула подих теплого вітерця.

Тільки тепер дівчина збагнула, що сталося. Цей нелюд побив її, і вона навіть не знала, за що. Що ж вона таке накоїла? їй згадувалось обличчя Джульєти. Охоплена раптовим гнівом, дівчина рвонула пучок трави.

– Ненажери! Ненажери! – лунав її голос над мовчазним ставком. – Ненажери!

Десь плигнула у воду злякана жаба. Пахло болотом, очеретами і рибою.

– Хай вам чорт, месер Кельзі! – процідила вона крізь зуби і вмить перелякано зіщулилась. Чи не потемніло небо, чи не розверзлася земля? Дівчина несміливо озирнулася навкруги. Нічого не трапилося.

Дерева погойдувались під подихом вітру.

Джіаніна була на самоті з своїм гнівом.