Текст книги "Незвичайні пригоди Марко Поло"

Автор книги: Віллі Мейнк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 28 страниц)

СІЛЬ

Майже в ту саму годину, коли після шістнадцятилітнього урядування помер своєю смертю дож Венеції Реньєро Зено, скінчився й строк служби патрона арсеналу П'єтро Бокко. Згідно закону він пробув на цій посаді тридцять два місяці і збувся свого звання сімнадцятого липня 1268 року.

Тепер уже месер П'єтро Бокко жив не в «пеклі» – похмурому палаці за масивними мурами арсеналу – а переселився у свій дім, розташований над одним з рукавів Великого каналу. Нарешті він знову почував себе вільно і міг повністю проявити свої сили. Смерть сеньйори Поло і призначення його опікуном та управителем майна племінника були для нього саме вчас.

Він знищив писаря Луїджі Фаріно, котрий надто дошкуляв йому своїми не в міру настирливими натяками, і надалі був готовий з допомогою хитрощів і сили змітати з свого шляху всі перешкоди. Щождо племінника, то П'єтро Бокко здавалося, що в руках брата Лоренцо він не стане для нього обтяжливим.

П'єтро Бокко мав намір згодом ближче придивитися до Паоло, який, на його думку, був у надто тісних стосунках з хлопцем. Слуга не подобався йому. Правда, у П'єтро Бокко не було жодних доказів, які б підтверджували його підозру, але підсвідомо він відчував, що слуга знає більше, ніж йому належить знати. Одначе тепер його увагу заполонило інше, і все, що не було з ним безпосередньо пов'язане, відступило на задній план.

П'єтро Бокко, відіславши секретаря, який знайомив його із списком закуплених товарів, замислено ходив по кімнаті, його голова була сповнена думками. На високому чолі то сходилися, то розгладжувалися зморшки, а зведені докупи брови чорніли над орлиним носом, немов грозові хмари. Він думав про п'ятнадцять мішків солі, що лежали. в нього на складі, і про барку, яка з відчайдушними людьми на борту мала непомітно пройти вночі – крізь кільце поліцейської охорони. За цю ризиковану операцію можна було заплатити в'язницею і засланням, але, водночас, вона обіцяла і тисячу дукатів.

М'який персидський килим поглинав кроки П'єтро Бокко, який невпинно ходив по кімнаті.

«Це що – страх, П'єтро Бокко?» спитав він самого себе, його рот скривився в глузливо-презирливу посмішку. Для далекосяжних планів страх був поганим порадником. Але ж він таки відчував страх, хоч і намагався приховати це від себе. Немов маленький хижак, сидів він у якомусь куточку мозку месера Бокко, прагнучи паралізувати його сили. Чи, може, сумління нагадувало про себе?

На обличчі П'єтро Бокко знову проступила беззвучна посмішка, спотворивши його правильні риси.

Сумління? Що важило сумління в ці часи, коли під натиском дукатів ставали глухими серця?

Адже заслання і в'язниця загрожували лише в тому разі, коли б задум не вдався.

Тисяча дукатів! Як приваблювали вони П'єтро Бокко!

Тепер П'єтро давно вже вирішив, що був би дурнем, коли б відмовився від цієї справи.

Він через силу відігнав від себе важкі думки. Крім невгамовного честолюбства, месер Бокко володів ще й багатою уявою, яка не раз допомагала йому знаходити вихід у хвилини вагань.

Сонце кинуло на стіл і на килим тінь од віконної рами.

П'єтро Бокко не помічав цього.

Вітер завивав за стінами. В кімнату долинав плюскіт хвиль і людські голоси. П'єтро Бокко не чув нічого.

Він мріяв про найвищу посаду, яку республіка могла дати людині купецького походження.

П'єтро Бокко уявляв себе одягненим у пурпурне вбрання, яке носили дож та його радники, йому надано всі привілеї дворянства. Тисячний натовп вигукує: «Хай живе П'єтро Бокко!» «Хай живе великий канцлер П'єтро Бокко!»

Його обрано пожиттєво на високу посаду, нагороджено орденом святого Марка, його називають «ваше превосходительство», а під час аудієнцій йому поступаються місцем усі сенатори і судові чиновники міста, за винятком радників дожа та прокураторів[7]7
  Прокуратори – вищі чиновники Венеціанської республіки.


[Закрыть]. Йому довірено велику печатку республіки, відкрито всі державні таємниці.

І все це він! Великий канцлер П'єтро Бокко!

П'єтро Бокко провів рукою по лобі і раптом пробудився від своїх мрій. Хтось постукав. В його очах з'явився холодний блиск. Відчинились двері, і слуга доповів, що прийшов хазяїн барки Матео, який сам себе гордо величав капітаном.

– Скажи йому, хай зачекає! – суворо наказав П'єтро Бокко і знову замислився.

Тепер він уже твердо обмірковував свої плани. Мрії про майбутнє немовби омолодили його. Взагалі, відколи П'єтро Бокко звільнився від суворої, одноманітної служби в арсеналі, він почував себе бадьорішим, жадібним до торгових справ. Ще й сьогодні його проймав холодний дрож, коли він згадував, якими сірими й утомлюючими були оті тридцять два місяці.

А він же думав залишитись ще на тридцять два місяці.

Ні, час в арсеналі минув для нього недаремно, йому вдалося зав'язати чимало корисних знайомств. Ось хоч би з власником барки Матео, який уже не раз ставав йому в пригоді. Матео, котрий любив, щоб його називали капітаном, був одчайдушною людиною. Лагуну й фортечні укріплення він знав, як свої п'ять пальців, а під час змагань на човнах, що провадились кожного року, здобував перші премії. Дехто жартома говорив, ніби він спілкується з самими духами вітрів. Траплялося, що навіть за найбільшого штилю він умів спіймати трішечки вітру, і того було досить, щоб дістатися до призначеного місця. Але тихцем про капітана Матео говорили й інше.

П'єтро Бокко відчинив двері і гукнув слузі:

– Хай зайде капітан Матео!

Матео, присадкуватий чоловік років п'ятдесяти, увійшов до кімнати широким, пружним кроком моряка. Він тримав у руках картуз і мружився проти сонця, яке било йому просто в обличчя.

– Ви хотіли бачити мене, месер Бокко?

– Радий бачити тебе в своєму домі, капітане Матео! – тепло привітався Бокко й ляснув у долоні. З'явився слуга. – Принеси вина, тільки хутко!

Месер Бокко обернувся і зустрівся поглядом з Матео. Той неквапливо опустив повіки.

– Сідай, капітане!

«Дужий, як бик», подумав П'єтро Бокко, дивлячись на його широкі мускулисті плечі.

Матео сів і поклав на коліна руки. Долоні в нього були надзвичайно широкі. П'єтро Бокко з подивом відчув, що йому зробилося не по собі, коли він побачив перед собою присадкувату, міцну постать гостя.

Коли слуга приніс вино, йому ніби полегшало.

– Вип'ємо, капітане! – П'єтро Бокко підняв склянку і подивився на неї проти світла. З дна піднімалися ніжні, прозорі перлини.

Обоє випили.

Матео обережно поставив склянку на гаптовану золотом скатертину, витер рот рукою і очікувально подивився на П'єтро Бокко.

– Як справи, капітане? Готовий твій корабель? – П'єтро Бокко виставив уперед гостру борідку і важким, владним поглядом втупився в Матео.

– Я наказав пофарбувати свій корабель у чорний колір. – Матео неквапливо підбирав слова. – Корабель чорний, а вітрила – темночервоні.

– Добре!

П'єтро Бокко опустив голову і раптом знову підвів її, немов бажаючи цим швидким рухом поставити свого співрозмовника в скрутне становище.

– Матео, йдеться про сіль, – заговорив він без будь-якого вступу, уважно дивлячись на руку моряка, яка лежала на скатертині. Рука поступово стискувалась у кулак. П'єтро Бокко з задоволенням відзначив дію своїх слів.

– Сто дукатів твоїх, капітане! Чи, може… ти боїшся? – Останні слова вихопилися в нього, немов отруйна стріла. Матео поворухнув своїми могутніми плечима. Його великий, мов картоплина, ніс, як і завжди, коли Матео був схвильований, виблискував усіма барвами райдуги.

П'єтро Бокко уважно стежив за кожним порухом на обличчі співбесідника.

– Сто дукатів за одну ніч! Подумай, Матео!

– Скільки там мішків, месер Бокко?

– П'ятнадцять!

Матео невдоволено звів брови. Він збагнув маневр П'єтро Бокко, який своїм запитанням хотів спонукати його до непродуманої згоди. «Чи ти боїшся?» Губи моряка скривила ледь помітна глузлива посмішка, йому не подобалося, як вівся з ним вельможний пан: то він називав його капітаном, то знову просто Матео! А хто він сам, оцей П'єтро Бокко? Навіть не сенатор…

Капітан Матео встав і стримано промовив:

– Сіль дорого коштує в Болоньї або в Падуї, месер Бокко. Ви кажете – сто дукатів за одну ніч. Але вибачте, це може коштувати також пожиттєвої галери або навіть голови. Ви добре знаєте, як суворо карає закон за контрабандну торгівлю сіллю.

П'єтро Бокко почервонів од злості. Але він стримався і мовив з вимушеною доброзичливістю:

– Сядь, капітане! Невже ми не дійдемо згоди про оплату твоїх послуг!

Матео з видимим невдоволенням опустився в крісло.

– Один чоловік з мого екіпажу занедужав, – пробурчав він. – Доки я не знайду для нього заміни, нічого не можна розпочинати.

«Невже він справді злякався? – подумав П'єтро Бокко. – Чи, може, він каже це для того, щоб набити собі ціну?»

Матео мовчав.

«Мене кругом пальця не обкрутиш», думав він, дивлячись з непроникливим обличчям кудись поперед себе.

Тоді П'єтро Бокко змінив тактику. Зрозумів, що з Матео не поведешся, як з отим Луїджі Фаріно, земля йому пером!

– Ти – пофарбував свій корабель у чорний колір? Це чудова ідея, – похвалив він Матео. – A lavostre salute[8]8
  A lavostre salute! – За твоє здоров'я! (італ.).


[Закрыть], капітане!

Вони випили.

Золоте вино знову полилося в різьблені келехи. Матео терпляче вичікував. Його невдоволення швидко минуло. Справи треба влаштовувати з розумом, а на почуття не зважати.

Вино було добре.

П'єтро Бокко розмірковував уже над другою пропозицією, котру збирався зробити Матео. Раптом месер Бокко згадав широкоплечу, дужу постать слуги Паоло, і йому спало на думку щось таке, від чого він зразу повеселів.

– А в мене, капітане, є один надійний хлопець для нічної поїздки, – сказав він.

– Двісті дукатів, месер Бокко, ні на один дукат менше! – мовив Матео, не звернувши уваги на слова П'єтро Бокко.

– Гаразд, капітане! Двісті дукатів!

– І надійний, дужий помічник! – вів далі Матео.

– І надійний помічник! Пий, капітане! – А про себе сказав: «Хай тобі чорт!», хоч і не ясно було, кого він має на увазі: Матео чи Паоло.

Капітан, задоволений пропозицією, щось пробуркотів собі під ніс. Обоє, такі несхожі один на одного, – довгобразий П'єтро Бокко і Матео з широким м'ясистим тім'ям – схилилися над столом і почали обговорювати подробиці майбутньої операції.

Беззоряний вечір поступово переходив у ніч. Злегка повівав вітерець.

Паоло вийшов з дому і попростував вздовж каналу.

По воді тінями пропливали човни й барки, до слуху Паоло долітав приглушений гомін.

Якесь недобре передчуття злегка пройняло його. Сьогодні після обіду до Марко з'явився посланець від П'єтро Бокко і передав прохання дядька, щоб хлопець відпустив до нього на ніч Паоло. В месера Бокко захворів слуга, сказав посланець. Марко не запідозрив у цьому нічого поганого, тим більше, що останні тижні дядько мало цікавився ним. Тому він не відмовив опікунові.

«Але чому саме на ніч?» Паоло ніяк не міг заспокоїтись, йому дуже хотілося повернутися назад. Він боявся, що проти молодого хазяїна готується замах.

Хвилі монотонно билися об кам'яні сходи, які вели від води до дверей будинків, що стояли обабіч каналу. Зовсім близько виднілися дубові стояки, до яких прив'язували човни. Паоло обережно перейшов вузеньким містком і опинився біля ширшого каналу. Перший же дім тут належав П'єтро Бокко. Цим водним шляхом можна було виїхати просто до Великого каналу.

Паоло постукав у двері, йому відчинив слуга, який начебто вже чекав на відвідувача. Він підняв до обличчя Паоло двосвічковий канделябр. «Це ти, Паоло? – спитав він з легким розчаруванням у голосі. – А я думав…»

Він не встиг скінчити фрази, його обірвав голос П'єтро Бокко.

– Хто там?

– Паоло прийшов!

Почулася приглушена лайка.

Паоло, вибравши хвилину, пошепки запитав:

– У вас захворів слуга?

– Про що ви там перешіптуєтесь? – роздратовано крикнув П'єтро Бокко. – Ведіть його до мене!

Слуга, освітлюючи шлях, пішов попереду через вестибюль, геть заставлений мішками. Паоло удав, ніби спіткнувся, і, падаючи, ухопивсь за один з мішків. Невже це сіль?

На лобі в нього проступив піт.

– Ану, обережніше! – почув він зовсім близько той самий грубий голос.

Не встиг Паоло отямитись, як опинився перед П'єтро Бокко. Світло свічки осявало його довгасте обличчя, на якому гарячково блищали випуклі очі. Месер Бокко стояв на порозі складу, що чорною пащею зяяв у нього за спиною.

– Мій пан послав мене до вас, – сказав Паоло.

– З власної волі ти, мабуть, не прийшов би? – спитав П'єтро Бокко. І, звернувшись до слуги, наказав: – Постав свічник на підлогу і йди геть!

Він глянув на пісковий годинник і швидким рухом пригладив на голові волосся. В цю мить знадвору долинув знайомий скрегіт – то причалила барка.

– Нарешті, – пробурмотів месер Бокко і вже привітніше звернувся до Паоло: – Ти поїдеш з капітаном Матео в Сан-Ніколо. Завтра вранці повернешся назад.

Не чекаючи відповіді, він підійшов до дверей і відчинив їх. Потягнуло вологим повітрям, разом з ним досередини ввірвались запахи мулу, води й найрізноманітніших покидьків. Перед домом стояла висока барка, обриси якої зримо проступали у вечірніх сутінках. Чулися приглушені вигуки команди.

З трюму перекинули трап, що з'єднав барку з кам'яною набережною.

На порозі з'явився капітан Матео і своїм широким, важким тілом заповнив весь отвір дверей.

Паоло все ще непорушно стояв на місці. Їхати в Сан-Ніколо? Ця пристань знаходилась у межах венеціанської митної зони, і ніхто не міг заборонити П'єтро Бокко перевезти до Сан-Ніколо наготовлені мішки, в яких, на думку Паоло, була сіль.

«Але чому саме вночі? І чому все робиться так таємниче?» вже котрий раз запитував себе Паоло. Він добре знав, як небезпечно брати участь у таких операціях. Ніхто потім не спитає, чи ти поїхав з власної волі чи тебе присилували.

Першою урядовою ухвалою сеньйорії під головуванням нового дожа Лоренцо Тьєполо була заборона вивозу солі в сусідні північно-італійські міста. Ця ухвала була відповіддю на відмову сусідів продавати венеціанським торговцям хліб для республіки. На півдні Італії, в Сіцілії, звідки, в основному, завозилось зерно, цього року випав неврожай, на півночі ж, навпаки, жнива були багатими, а в Ломбардії навіть найкращими за останні роки. Щоб запобігти голоду, республіка була змушена ввозити зерно з Далмації. Але далмацькі купці, користуючись скрутним становищем Венеції, правили за хліб дуже дорого.

Заборона вивозу солі так боляче вдарила по північно-італійських містах, що вони, об'єднавшись на чолі з Болоньєю, вирішили силою зброї домогтися її скасування. Тимчасом нестача солі призвела до нечуваної дорожнечі й контрабандних махінацій, які затівали нечесні люди.

Даремно намагався Паоло позбутися важких думок. Неприховане збудження П'єтро Бокко, тривожне хлюпотіння хвиль і перешіптування хазяїна й капітана аж ніяк не могли розвіяти підозри й страху в цього завжди сміливого хлопця. Він знав: беручи участь у контрабандній операції, він цілком і повністю віддається в руки свавільному П'єтро Бокко.

Щождо самого П'єтро Бокко, то для нього найризикованіше було вивантажити мішки з дому. Тому він так потерпав у ці хвилини.

– В лагуні добрий вітер, – сказав Матео.

– Такий вітер швидко домчить вас до Сан-Ніколо, – іронічно посміхнувшись, додав П'єтро Бокко.

За кілька хвилин матроси навантажили мішки з сіллю на барку. П'єтро Бокко, підкликав до себе Паоло.

– Це капітан Матео. Ти повинен слухатися його.

– Так, пане. – Паоло пильно глянув у вічі Матео, який лише на два пальці був нижчий від нього.

– Іди на борт! – наказав Матео. На його широкому, м'ясистому обличчі з'явився доброзичливий вираз. Він не приховував, що Паоло йому подобається.

Капітан Матео не боявся ні чорта, ні смерті, і, звичайно, – менш за все пихатого П'єтро Бокко.

– Давайте гроші, месер Бокко. Ви ж бачите, що все готово. Тепер успіх залежатиме від волі божої.

– Ось гроші. Лічіть. – П'єтро Бокко рушив до світильника, який стояв на кам'яних сходах.

Однак капітан Матео, не полічивши, засунув гроші в кишеню. А ще через кілька хвилин чотири веслярі погнали барку в темну ніч.

Вони завернули у Великий канал. Назустріч їм пливли човни. При світлі їхніх смолоскипів Паоло, сидячи біля керма, помітив, що суденце Матео пофарбовано в чорний колір. Він плив на чорній барці з темночервоними вітрилами. Це ще більше посилило його неспокій. Він перехопив кермове весло в ліву руку, а правою намацав кинджала, захованого під курткою, того самого кинджала, який загубив Джорджіо під час нападу на Марко.

Капітан Матео стояв над закритим трюмом і дивився кудись уперед понад зігнутими спинами веслярів. Раз по раз його погляд падав на Паоло, який без особливих зусиль орудував кермом.

– Забрати весла! – наказав капітан Матео. Повз них, мало не зачепивши їх бортом, проплив корабель.

На Великому каналі життя вирувало й увечері і лише опівночі, коли на воду падало бліде місячне світло, засинали будинки й мости, кораблі й канали, засинали й люди – багаті і бідні, одні – блаженно простягнувшись під шовковими ковдрами, другі – скоцюрбившись під лахміттям і мішками.

Матео недарма обрав для своєї поїздки саме вечірній час. Пожвавлений рух на каналі дозволяв легше проскочити повз контрольні пости. Месер П'єтро Бокко добре продумав усю операцію. Якщо барка потрапить до рук поліції, він виправдається тим, що дав наказ одвезти вантаж до Сан-Ніколо. Адже капітан Матео користується поганою репутацією, і месер Бокко скаже, що він діяв з власної ініціативи.

Береги розступилися, і барка ввійшла в канал Джудекка. Вона тримала курс на тісний прохід між островами Джудекка та Сан-Джорджіо. «Чому ж капітан не поїхав через канал Сан-Марко?» думав Паоло.

Матео обрав цей шлях недарма. На каналі Сан-Марко, напроти П'яцети, патрулювало багато поліцейських човнів. Та й не дуже хотілось йому проїжджати повз червону каторжну галеру.

Чорна барка поминула прохід між островами. Ліворуч, навколо церкви, поприпадали до землі рибацькі хижі Сан-Джорджіо, праворуч на острові Джудекка якісь три постаті подавали знак смолоскипами.

– Швидше! Вперед! – наказав капітан Матео і хутко побіг на корму. – Дай кермо, Ернесто! Піднімай вітрила!

Барка летіла над водою, немов тінь. Капітан Матео спрямовував її до берега. Скоро вони вже пропливали повз пагорб Сан-Спіріто і острів-фортецю Повельгію, де шастали поліцейські човни. Матео наладнався до зустрічі з ними. Швидким маневром він хотів провести свій корабель під самим їхнім носом.

Паоло вже не мав часу для розмірковування. В нього не лишалось сумніву, що вони пливуть не в Сан-Ніколо. П'єтро Бокко заманив його в пастку.

Глухий гнів сповнив його груди. На борту – чотири чоловіки, крім того, дужий, як ведмідь, капітан. Паоло спробував згадати обличчя й постаті екіпажу, але пам'ять відродила лише кривоногого Ернесто. Заглиблений у свої роздуми, Паоло навіть не встиг добре роздивитися на своїх супутників. Залишалось тільки одне: змінити курс барки, убити капітана Матео, а інших принести до покори кинджалом. І водночас Паоло усвідомлював, що ця спроба приречена на цілковиту невдачу.

Вітер свистів у вухах, барка скрипіла й стогнала, збурені хвилі перехоплювалися через поручні. Барка йшла, круто нахилившись на один борт. Зосереджений і напружений до краю, капітан Матео вправно вів човен крізь морок ночі.

Над головою Паоло туго напиналося вітрило, наче ось-ось мало тріснути. Гнів у серці Паоло перейшов у сліпу лють. Таку лють він відчував лише раз у своєму житті, ще в будинку для сиріт, коли його ледь не до смерті побив наглядач. Хлопець забув усю свою розсудливість.

Трьома стрибками він досяг Матео, штовхнув його, ошелешеного від несподіванки, в груди і ударом кулака вибив у нього з рук кермо. В ту ж мить барка випрямилась, злякано залопотіла вітрилами і, втративши швидкість, застрибала на хвилях.

– Ти здурів! – крикнув Матео і, розставивши свої величезні руки, кинувся на супротивника. Однак він не забув і про барку. – Бери кермо! – наказав він Ернесто, який уже стояв поряд, готовий встряти в бійку. – Всім залишатись на місцях!

Матео й Паоло схопили один одного в обійми. Жили набрякли у них на шиї і на лобі. Кривоногий знову поставив барку за вітром. Палуба нахилилася до води, і супротивники завмерли на кілька хвилин, спершись кожен на одну ногу і намагаючись зберегти рівновагу. Матео, немов кліщами, стиснув тіло Паоло, аж у того під курткою ручка кинджала боляче вперлася в ребро.

Нарешті обоє, не втримавшись, з гуркотом полетіли на палубу.

Паоло вмить зірвався на ноги. «Витягуй кинджал!» промайнуло в його голові. Але незрозуміла симпатія до супротивника паралізувала його рухи. Він не схопився, за кинджал, хоч і знав, що боротьба триватиме до кінця, доки хтось з них не загине на цій палубі.

Капітан Матео, нахиливши голову, кинувся на Паоло, який стояв, тримаючись за поручні. В останню мить йому вдалося відскочити вбік. Капітан так гепнув кулаком об поручні, що вони аж розкололися.

Вони билися, немов велетні прадавніх часів. Все, що потрапляло їм під ноги, відлітало геть: дошки, такелаж, парусина, людські тіла.

На розбитому обличчі Матео проступив вираз неймовірного подиву. Він примружив очі і труснув головою, щоб побороти в собі заціпеніння. Лице його видавало нелюдське напруження. Раптом він широко розставив ноги, нахилився усім тілом уперед і з блискавичною швидкістю обхопив Паоло руками.

Обидва знову полетіли додолу.

– Диявол! – прохрипів Матео. Зненацька він учепився в зап'ястя Паоло і заломив йому руки. Той почав одчайдушно оборонятися, стогнучи від болю, відчуваючи, що втрачає свідомість. Хтось із команди заніс над його головою сокиру.

Матео через силу став на ноги і витер з обличчя кров і піт і здивовано глянув на свій набряклий, закривавлений кулак. «Святий боже!» пробурмотів він.

Раптом Матео побачив занесену над головою Паоло сокиру.

– Геть від нього! – гримнув він. – Залиште його в спокої!

Боротьба не загасила в ньому того доброзичливого почуття, яким він пройнявся до Паоло в першу хвилину знайомства. Навпаки, це почуття навіть ще зміцніло. «Нічого, скоро очуняє», подумав Матео, дивлячись на непорушне тіло свого супротивника.

– Ну, друже, сподіваюся, що ти більше не накоїш дурниць! – пробурмотів Матео. Похитуючись, він підійшов до кривоногого і взяв з його рук кермо. Тепер уся його увага знову була спрямована на те, щоб провести корабель через штормову ніч.