Текст книги "Незвичайні пригоди Марко Поло"

Автор книги: Віллі Мейнк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 28 страниц)

ВЕСНОЮ 1269 РОКУ

Швидко проминули зимові місяці з карнавальними святами. Настала весна і вкрила береги каналів і проток ніжною зеленою ковдрою, зігнала з високого небесного склепіння хмари. На деревах і кущах розпускалися листки й квітки.

На острові Ріальто, де й узимку ні на мить не втихомирювалося кипуче ділове життя, настав час готуватися до далеких мандрівок.

Кораблебудівники вбивали останні цвяхи в торговельні каравели, спорудження яких було розпочато в минулому році. Весною або влітку ці кораблі мали вперше вийти в море з ескадрами республіки. Щороку збільшувалася кількість суден, які під венеціанськими прапорами із золотим левом вирушали в усі кінці світу, і що далі, то дужче зменшувався вплив найнебезпечнішої суперниці – Генуї. Чотири ескадри привозили в Венецію товари з Індії, Греції, Палестіни, Сірії, Єгипту, Африки та країн, розташованих по узбережжю Чорного моря. З Венеції ці товари розвозили по всій Європі.

Месер П'єтро Бокко поїхав із своїм секретарем в Старе Ріальто. Він був у доброму гуморі – троє його партнерів доручили йому придбати на аукціоні за найвищу ціну – дві тисячі п'ятсот дукатів – корабель другої ескадри. П'єтро Бокко не мав сумніву, що такою сумою йому вдасться вибити з сідла усіх конкурентів. Ескадра мала вирушити в дорогу десь у середині квітня.

Взимку П'єтро Бокко не марнував часу. На складах у себе вдома, а також у найнятих на березі Великого каналу підвалах він зібрав чимало всіляких товарів: скла, дзеркал, ваг, сокир, зброї, гребінців з слонової кістки та інших речей. На сході ці товари легко було обміняти на приправи, золотий пісок, шовк, коштовні камені і килими.

Непогано йшли справи й з племінником, принаймні так гадав месер Бокко. Після останньої сварки хлопець більше не виявляв непокори і ретельно відвідував Лоренцо. Здавалось, він погодився вступити в квітні до школи при бенедиктинському монастирі в Сан-Ніколо.

Біля Понте дела монета месер П'єтро Бокко вийшов із своїм секретарем з барки і попрямував вуличкою золотарів, різьбярів по кістці та міняйл до Старого Ріальто, де вже зібралося чимало купців. Він вітався з знайомими, проходив попід арками, збудованими для захисту від дощу, то тут то там затівав розмови, корисні для майбутніх торговельних справ. Потім він наказав своєму секретарю, який невідступно ходив за ним, накупити на Ріва ді ферро[10]10
  Ріва ді ферро – базар залізних виробів.


[Закрыть] всілякого залізного краму, а сам подався в таверну біля церкви Сан-Джакомо випити кухоль вина.

Довго затриматися йому там не довелося. Слуги вже виносили з приміщення і розставляли під фіговим деревом біля церкви стільці й стіл для чиновників, які мали провадити аукціон. Потроху надходили й торговці. Розбившись на купки, вони жваво обговорювали перспективи аукціону. При цьому кожен обережно намагався вивідати у свого співбесідника його найвищі ставки. Аукціон за старовинною традицією розпочався з продажу кораблів першої ескадри.

Весь день панувало пожвавлення. Після обіду, коли було продано кораблі першої ескадри, надійшла черга до другої. П'єтро Бокко не мав сумніву, що йому вдасться придбати за дві тисячі найкращий корабель другої ескадри. Таким чином, він заощадив би для себе і для своїх партнерів п'ятсот дукатів. А може, йому поталанить, і він купить добру галеру навіть за півтори тисячі. Щасливий випадок на аукціоні неабищо важить.

Однак справи повернулись гірше, ніж він сподівався. Якийсь незнайомий купець перевищив усі можливі ставки і одержав кращий корабель за три тисячі дукатів. П'єтро Бокко довелося вдовольнитися меншою, хоч і непоганою галерою, яку він придбав за дві тисячі.

В наступні дні роботи було багато: вербувати матросів, вантажити товари і виконувати безліч всіляких формальностей у магістраті Ріальто.

Месер П'єтро Бокко не збирався сам вирушати в дорогу. Патроном корабля для подорожі до Бейрута, Дамаска й Кіпра став один з чотирьох його партнерів – діловий, заповзятливий чоловік років сорока.

Серед завербованих матросів був і Маріно. На корабель месера Бокко він з'явився заради Марко, котрому хотів зробити приємність. Взагалі йому було байдуже, куди плисти: у Візантію, Александрію, Марсель, Амстердам чи в будь-який інший порт.

Протягом останніх місяців Маріно не раз зустрічався з Марко. Він довідався від хлопця про його сварку з месером Бокко і тому сказав собі: «Що ж, нехай хлопчина подивиться на світ. Дурнішим від цього не стане. Чого йому скніти в монастирі, коли він цього не хоче?»

Якось перед обідом до Марко прийшов Джованні. Подолавши вагання, він переступив знайомий поріг, його зустріла служниця Марія.

– Джіаніна пішла на базар, – сказала вона, – але молодий пан вдома, і, звичайно, буде радий бачити свого друга. Заходь до кімнати.

Джованні навіть зрадів, що Джіаніни немає вдома. Краще він наодинці поговорить про все з Марко,

Постукавши в двері, хлопець рішуче зайшов до кімнати.

– Добрий день, Марко! – бадьоро мовив він. – Ось я й завітав до тебе.

Марко вражено підвів голову. Перед ним стояв Джованні. Це здалося йому таким звичайним і зрозумілим, що він, не роздумуючи, забувши ніяковість, сказав:

– Це ти, Джованні? Ну, сідай.

Він підсунув товаришеві стільця, і той сів. Хлопці намагалися не дивитися один на одного.

– Як справи, Джованні? – перший урвав мовчанку Марко. – Вигляд у тебе непоганий. Ого, які плечі стали!

– Це від роботи. Глянь на мої руки! – Гість простягнув Марко долоні. Той з діловим виглядом оглянув їх, провів двома пальцями по мозолях і багатозначно звів догори брови.

Друзі перезирнулись і з полегшенням засміялися. – Чого ж це ми стоїмо і дивимось на мої долоні! – радісно мовив Джованні.

– Як добре, що ти прийшов, – озвався Марко.

За звичайними, буденними словами вони намагалися приховати своє хвилювання і глибоке внутрішнє вдоволення.

– Я весь час хотів прийти до тебе, – почав Джованні. – Адже я спочатку нічого не знав про ту одежу, яку ти мені послав. Ти, звичайно, нічого поганого не мав на думці. Тепер я розумію, чому ти розсердився, коли Джіаніна принесла її назад. Але ж ти знаєш мого батька… Сьогодні він сказав мені: йди до Марко і поговори з ним. Ось я й прийшов… Мені теж нелегко було. Батько без ноги… Тепер він збирається рибалити…

– Тобі Джіаніна не розповіла, що я тоді наговорив від злості? – спитав Марко. – Вона тобі обов'язково розповість. Вона дуже розгнівалась…

– Джіаніна нічого мені не казала, – відповів Джованні. – Чого тільки наговориш, коли розсердишся. Це я знаю.

– Добре, що ти прийшов, Джованні, – повторив Марко. – Я тобі розповім одну річ, але поклянися, що ти нікому не скажеш жодного слова.

– Клянусь! – урочисто промовив Джованні. Марко підійшов до скрині і підняв віко.

– Ходи-но сюди! – Він відкинув убік одяг, що лежав зверху. Перед здивованим Джованні з'явилися два кинджали, маленький слон із слонової кістки, який завжди стояв на столі, широкий золотий браслет, туго набитий гаманець і два мішечки з сухарями.

– Потім вам доведеться якось самим усе влаштовувати, коли мене тут не буде, – промовив таємничим голосом Марко. – Інакше не можна…

Джованні запитливо глянув на нього.

– Я тебе не розумію, Марко, що ти надумав?

– Джіаніна теж не повинна поки що нічого знати про це. Я розповім тільки тобі. Я відпливаю на кораблі в Дамаск. Бачиш, усе вже готове. Браслет належав матері, слон – теж. Все це я беру з собою. Можливо, зустріну батька. Тоді я покажу йому ці речі… Ти ж знаєш, що мене примушують іти в монастирську школу. А тепер з цього нічого не вийде… – Марко взяв один кинджал і віддав його товаришеві. – А це для тебе, Джованні. Бери. Ти подарував свій кинджал Паоло, щоб він мене захищав. Паоло сам розповів мені… Бери цей кинджал замість того.

Марко обережно поклав одежу поверх дорогоцінних речей і закрив скриню, його серйозне обличчя проясніло. Тепер, розповівши другові свою таємницю, він відчув себе вільніше.

– Отже, ти хочеш покинути Венецію, – мовив Джованні, беручи кинджал. В його голові визрівало важке рішення. Після всього, що сталося між ними, Джованні вважав за необхідне довести товаришеві, що в цей важкий час він цілком на його боці.

– Якщо ти хочеш, Марко, я попливу з тобою.

Він сказав те, що могло мати для нього нелегкі наслідки, і все ж таки не каявся. Ні, Джованні й на думці не мав відмовлятися від своїх слів. Хіба б він покинув у біді свого товариша? От тільки батько й Джіаніна та ще робота у майстра Бенедетто… Кінець тоді його кораблебудуванню. «Ми робимо Венецію королевою, – казав майстер Бенедетто. – Що значила б Венеція без наших кораблів? То не просто кораблі, то дерев'яні перлини, зарубай це собі на носі! Інакше ніколи тобі не стати справжнім кораблебудівником!» Такі думки проносилися в голові Джованні.

Марко бачив перед собою ясні очі друга, які очікувально дивилися на нього. Він відчував, що це рішення нелегко далося Джованні.

– Тобі не можна плисти зі мною, Джованні, – сказав він. – Подумай про Джіаніну. Ти мусиш піклуватися про неї… Ні, не можна тобі плисти зі мною. Матросові Маріно нелегко буде й одного провести на корабель.

Джованні спробував умовити товариша перебратися до нього на Мурано і там таємно пожити деякий час, але Марко відповів йому, що П'єтро Бокко саме там його й шукатиме, йому не лишається нічого іншого, як покинути Венецію. Хіба Джованні не знає, що він, Марко, надумавши щось, завжди доводить справу до кінця. І Марко в яскравих барвах змалював перед товаришем свою майбутню морську мандрівку й ті пригоди, які чекають на нього в Дамаску. Джованні слухав його, і все було так, як і раніше, коли вони сиділи на кам'яних східцях вілли і зачаровано дивились на лагуну, віддаючись мріям. Тільки Джіаніни не було з ними.

На пропозицію товариша – довірити таємницю й дівчині – Марко заперечливо похитав головою.

– Ти повинен зрозуміти мене, – сказав він. – Тільки одній людині розповів я про це – тобі, Джованні.

Джованні розумів друга. Почуття щастя від того, що Марко виявив до нього таке довір'я та ще й подарував кинджал, пересилило біль розлуки.

Було домовлено, що Джованні розповість Джіаніні про втечу Марко лише тоді, коли той уже плистиме на кораблі у відкритому морі. Так хотів Марко.

Того дня, коли мала відпливати друга ескадра, йшов дощ. Проклинаючи негоду, вантажники вносили до трюму останні тюки з товарами. Месер П'єтро Бокко стояв з патроном корабля на набережній і давав йому поради. Той тільки байдуже відмахувався рукою. Скільки разів йому вже доводилося вислуховувати такі напучення!

Капітан корабля стояв на палубі, покрикуючи на матросів. Він волів, щоб вони робили якесь діло, бодай навіть зовсім непотрібне, аби тільки не байдикували., Звичайно, найкраще було б перечекати дощ, але кораблі другої ескадри повинні були залишити гавань і звільнити місце для інших суден, котрим теж належало готуватися в дорогу.

Після того, як корабель було навантажено, на борт гордовито, з шпагою при боці, вступив чиновник з міського управління. За ним із списком товарів у руці йшов писар. Востаннє треба було перевірити, чи правильно сплачено мито, чи немає на борту заборонених товарів і чи дотримано всіх інших правил.

Матрос Маріно із змішаним почуттям стежив за чиновниками, які спускалися в трюм. Попри всі труднощі, йому вдалося непомітно провести на корабель свого юного приятеля, і тому він з острахом і надією чекав закінчення огляду. Було б дуже прикро, якби хлопця схопили в останню мить.

Месер П'єтро Бокко, не маючи вільного часу та й до того ж не бажаючи більше мокнути на дощі, попрямував до Ріальто, де на нього чекав секретар. Він жодної хвилини не лишався без діла, влаштовуючи заразом по кілька справ. Цього року П'єтро Бокко сподівався досягти значних успіхів.

Марко сховався з своїми двома мішечками сухарів у темному кутку і з гарячковим нетерпінням ждав відплиття, йому довелося зазнати тисячу страхів, доки носії і матроси вантажили останні товари. Дерев'яні шпики були присунуті один до одного так щільно, що між ними ледь-ледь можна було протиснути руку. Марко сидів у кінці темного проходу, сподіваючись, що його врятує темрява. Чиновник, який провіряв корабель, робив своє діло з пихою і надзвичайно ретельно, бо патрон судна не всунув йому в кишеню жодного дуката. Серце у Марко мало не вискочило з грудей, коли він почув на сходах кроки. Матрос присвічував лампою. Відповідаючи на запитання чиновника, патрон пояснював, що міститься в ящиках.

Вони прямували вузеньким проходом якраз до того місця, де сидів Марко. Час від часу вони спинялися, перекидались короткими фразами і йшли далі. Марко, хвилюючись, прислухався до розмови, не розуміючи її змісту. Якщо вони зараз не повернуться назад, його побачать. Він притиснувся до дощок і затаїв подих. В цю мить він ладен був закричати: «Ну, йдіть, йдіть і витягайте мене!» Аби лиш швидше скінчилося це нестерпне чекання.

Чиновник наштовхнувся ногою на мішечки з сухарями, які Марко поклав поперед себе.

– Що це таке? – здивовано спитав він. – Матросе, а подай-но сюди лампу!

Тьмяне світло вихопило з пітьми постать хлопця, який похмуро дивився на чиновника.

– Патрон! – крикнув чиновник. – Погляньте, що я тут знайшов. А ви ще запевняли, ніби у вас усе в цілковитому порядку! – Він добродушно засміявся: – Що, хлопче, мав бажання вирушити в морські мандри? Виходь з свого закутка! Ще трішки замалий для такої справи. І не дивися на мене так похмуро. Колись будеш радіти, що я тебе знайшов.

Патрон сердито пропхався вперед. Глянувши на хлопця, він стримав лайку, яка вже ладна була зірватись з його вуст.

– Це ти? – здивовано спитав він. І, повернувшись до чиновника, пояснив: – Це небіж П'єтро Бокко. Я накажу відпровадити його до дядька.

Він узяв у матроса лампу, а йому звелів відвести хлопця до месера Бокко і пояснити, що трапилося.

– Ось бачите, який добрий нюх у наших властей, – долетів самовдоволений голос чиновника до вух Марко, коли він піднімався на палубу.

Марко безвільно плівся за матросом. Він був так глибоко розчарований, що не звертав уваги на гарячкову метушню на кораблі, нічого не бачив і нічого не чув. З неба сіявся дощик. Схиливши голову, Марко крокував по грязюці й калюжах до Ріальто.

Матрос спробував втішити його, але Марко мовчав.

НІЧНИЙ ГІСТЬ

Коли Джованні повернувся після роботи додому, батька ще не було. Ернесто був-таки змушений позичити в месера Кельзі двісті цехінів. Він купив за них човна і відтоді щодня виїздив рибалити. Додому він повертався пізніше за всіх, щоб більше вловити риби. Борг не давав йому спокою. З рибальства ледве можна було прохарчуватися, а ще треба було платити проценти. А як піддати гроші? Щоб позбутися тяжких дум, Ернесто все частіше заходив у винарню, де залишав останнє сольдо.

Джованні думав про Марко. Йому хотілось допомогти товаришеві, однак хлопець не знав, як це зробити. Хвилинами йому навіть здавалося, що доля зовсім не лиха до Марко. Хтозна, як йому було б на чужині. Та коли Джованні згадував тугу Марко за далекими країнами, його сміливі мрії, він ще чіткіше усвідомлював, яким лихом було б для нього на багато років потрапити за монастирські стіни.

Зійшов місяць, засяяли зорі, заснули пташки. Джованні побачив крізь кущі, як мати Джіаніни запалила в своїй кімнатці свічку. Почувся скрип милиць – це додому повертався батько. Хлопець побіг йому назустріч.

– Ти, мабуть, давно вже мене чекаєш? – мовив Ернесто. – Довелося трішки затриматися, зате маємо непоганий улов.

По запаху вина, який тримався ще в складках батькової одежі, та й по блиску в очах Ернесто, Джованні збагнув, що той сьогодні добряче хильнув. Він був веселий, начебто позбувся всіх своїх турбот. В торбі він приніс кілька рибин. Джованні вийняв їх і приготував батькові вечерю. При цьому він розповідав, як його похвалив сьогодні майстер Бенедетто.

Слухаючи сина, Ернесто з насолодою уминав їжу. Від роботи і від випитого вина його пройняла непереборна втома. Зразу ж після вечері він ліг і заснув.

В маленькому будиночку стало тихо. Сон здолав і Джованні. Ні син, ні батько не чули, як за вікнами пролунали тихі кроки, не побачили темної постаті, яка обережно пройшла через палісадник.

Чиєсь обличчя схилилось до шибки – незнайомець намагався розглядіти ледь осяяну місячним світлом кімнату. Потім він постукав пальцем у шибку. Його не почули. Він повторив свій тихий, але настирливий стук. Першим прокинувся Джованні. Він підвівся на ліжку й прислухався. Батько ще спав.

Що його розбудило? Жодного звуку не чути. Певно, це йому приснилось. Він заспокоївся, ліг, але одразу ж знову схопився з постелі – хтось постукав ще раз.

За вікном пролунав знайомий низький голос:

– Джованні! Джованні!

Джованні скинув з себе ковдру, підбіг до вікна і притиснувся обличчям до шибки. Він ще не міг збагнути, чи це все дійсність, чи йому тільки привиділось.

Перед вікном, освітлений місяцем, стояв багато одягнений чоловік, дуже схожий на Паоло. Ось він посміхнувся і рукою показав хлопцеві, щоб той відчинив двері й впустив його. Коли Джованні побачив посмішку, він переконався, що це дійсно Паоло. Він кинувся до дверей, перевернувши по дорозі стілець, і, не відчуваючи болю, закричав:

– Тату! Прийшов Паоло! Прокиньтеся, тату! Ох, де ця защіпка!

Врешті йому вдалося вибратися з кімнати. Він відчинив сінешні двері і гукнув у пітьму:

– Паоло! Я знав, що ти повернешся.

Паоло обняв хлопця, підняв його вгору і так вніс до хати.

– Тихіше, Джованні! – прошепотів він.

– Що там скоїлось? – пролунав з кімнати голос Ернесто.

Джованні, ледве переводячи подих від міцних, дружніх обіймів, із слізьми радості в очах, вигукнув майже обурено:

– Тату, хіба ви не чуєте? Паоло повернувся!

Він кинувся в кімнату, обхопив батька, який підвівся на ліктях, за плечі і сказав:

– Погляньте, тату, Паоло знову в нас!

Тимчасом в кімнату зайшов і Паоло.

– Ернесто, це справді я. Прошу тебе: пусти мене на ніч.

– Паоло, живи в нас, скільки хочеш, – втрутився Джованні. Він не давав дорослим і слова сказати. – Тату, адже він може залишитись у нас назавжди. Правда? Скажіть йому!

Ернесто ствердно кивнув головою.

– Звичайно! Паоло може бути у нас, скільки схоче. А тепер сідай, Паоло, й відпочинь. Мабуть, добре набив собі ноги. А ти, Джованні, візьми й підсмаж йому риби.

Паоло затримав Джованні, який уже кинувся було до кухні. Він сказав, що не голодний, неабияк порадувавши цим хлопця, котрому зовсім не хотілось покидати кімнату. Кожне слово Паоло було йому цікаве, та й сам він збирався немало розповісти своєму старшому другові.

Тимчасом Ернесто встав і запалив лампу. Він з подивом оглянув пишне вбрання Паоло.

– Непоганий у тебе вигляд, Паоло. Ну, розказуй нам, що з тобою скоїлось. Ми вже насумувалися тут, коли ти зник… Аж ти ось знову прийшов.

– І капітан Матео буде радий, – докинув Джованні. Він був такий щасливий, що не міг мовчати.

– Капітан Матео? – перепитав Паоло, наморщивши лоба. – Хіба його не кинули до в'язниці?

Тільки тепер Ернесто й Джованні збагнули, чому Паоло безслідно зник після тої ночі.

– Ти даремно тоді втік, Паоло, – сказав Ернесто. – Контрабандистська поїздка скінчилась щасливо. Капітану Матео вдалося втекти від поліції.

На кілька хвилин у кімнаті запала тиша. Слова Ернесто викликали в голові Паоло багато думок. Отже, він може вільно ходити по Венеції, не ховаючись, як злодій?

– Де ж ти взяв таку одежу, – спитав нарешті Ернесто. – А втім, коли не хочеш, не розповідай…

Паоло присунувся до столу і сперся на нього руками.

– Я розповім тобі все, що зі мною сталося, Ернесто. Нехай і Джованні послухає. Тоді ви самі вирішите, як я діяв: вірно чи ні… Ох, Ернесто, мені аж не віриться, що я знову в Венеції!

Паоло дивився повз обличчя друзів на тьмяне світло лампи. Нічого не додаючи і нічого не пропускаючи, він почав розповідати про свої пригоди. Ернесто й Джованні напружено слухали. Крізь шпарки у вікні до кімнати проникали нічні звуки. Десь тріснула гілка, чи, може, птах забив уві сні крильми. Здалеку донеслося валування собак.

Джованні, як зачарований, слухав розповідь Паоло, його очі розширились від подиву і мовчазного захоплення.

– П'ятсот дукатів дав мені на прощання Анджоліно. «Хтозна, як складеться твоя доля в Венеції», сказав він. Я полюбив його, як друга, але щось тягнуло мене в Венецію. Мабуть, життя в горах не для мене…

Паоло замовк. В кімнаті пахло дешевою олією з лампи і горілим ґнотом. Стояла така тиша, що, здавалося, чути було, як калатало серце.

Джованні думав про Марко і Джіаніну. Як вони зрадіють, коли взнають завтра вранці про повернення Паоло. Може, Паоло навіть порадить Марко, як врятуватися від тієї осоружної монастирської школи? Джованні хотів одразу ж розповісти про долю товариша, але Паоло саме запитав:

– А як твої справи, Ернесто?

– А які в мене можуть бути справи? – гірко промовив Ернесто. – Моя справжня робота скінчилася для мене назавжди. Я купив собі човна і щодня їжджу ловити рибу.

І Джованні вже ні про що інше не міг думати, окрім батькових турбот.

– Месер Кельзі позичив двісті цехінів…

– Помовч, Джованні, – перебив його батько. Хлопець розгублено глянув на Ернесто. Чому б не розповісти Паоло про їхнє горе? Адже він був ніби старшим братом у їхній сім'ї. Та більше говорити й не треба було.

Паоло добре знав, що то значить, коли позичаються гроші в такої людини, як месер Кельзі.

– Я часто думав про вас, – почав він, підшукуючи слова, якими б можна було запропонувати Ернесто допомогу. – Я завжди питав себе: як там живуть Ернесто і Джованні…

– Тепер нам уже непогано, можеш не турбуватися, – сказав Ернесто.

Джованні зрозумів, що зараз йому найкраще не втручатися в розмову.

– Уявляю, як у тебе зараз на серці, – вів далі Паоло. – Месера Кельзі я знаю. Більше, Ернесто, ти не будеш його боржником. Завтра вранці віднесеш йому двісті цехінів.

Паоло вийняв з кишені гаманець і, незважаючи на протест Ернесто, виклав на стіл дукати.

– Я роблю так, як зробив би Анджоліно, – мовив він.

Цієї ночі в будиночок на острові Мурано знову повернулась радість. Двісті золотих дукатів лежали на столі.

– Ну, Паоло, я твій боржник, – сказав Ернесто. – У пана Кельзі очі полізуть на лоба, коли я поверну йому гроші.

Паоло, посміхаючись, дивився поперед себе. Він почував себе тут, як в рідному домі. Минулі події ніби зблякли в пам'яті. Завтра вранці він поїде до рибалок на острів Лідо і запитає, чи не приймуть вони його в свою громаду.

Цієї ночі він майже не спав, лежав з розплющеними очима і думав. Джованні розповів йому про Марко, який десь там сидить запертий, чекаючи тієї страшної хвилини, коли його на багато років буде позбавлено волі.

Однак Марко ще надто юний, де ж йому самому ви рушати в далекі мандри!

Чи варто допомагати йому тікати з дому? Відповіді на це питання Паоло не міг знайти.