Текст книги "Незвичайні пригоди Марко Поло"

Автор книги: Віллі Мейнк

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 28 страниц)

Він любив темні, тихі ночі, доки на нього не чигала ніяка небезпека. Але тепер краще було йти додому.

Марко Поло сидів у альтанці і по рукопису, взятому в бібліотеці, записував історію військових походів хана Кублая в китайські провінції. Чітко, старанно вимальовані ієрогліфи сповнювали його подивом. Марко радів, що він здатен читати ці складні знаки. Адже щоб проникнути в таємниці чужого письма, йому довелося витратити кілька років напруженої праці. В нього вже зібралася ціла книга нотаток про країни, з якими він знайомився під час мандрів.

Рукопис прославляв діла хана Кублая. Марко ще раз пробіг очима перші речення: «Хан Кублай досяг влади завдяки визначній мужності, доброчинності й розуму, в противагу своєму молодшому братові Арік-Бука, якого підтримувало багато татарських князів. Перш ніж вступити на трон, Кублай добровільно служив у війську, прагнучи брати участь в усіх походах. У своїх вчинках він завжди виявляв мужність і сміливість, а що стосується воєнного мистецтва і військової спритності, то його вважали найрозумнішим і найздібнішим воєначальником в історії всіх воєн…»

Легкий вітерець зашелестів у листі дерев, війнувши прохолодою на Марко. Юнак склав докупи аркуші паперу і закрив переплетену в шовк книгу на застібку з слонової кістки.

Вперше, відколи Марко жив при дворі хана Кублая, він не поїхав у літню резиденцію імператора. Кублай доручив йому вивчати грошову справу. Марко з властивою йому наполегливістю взявся за дослідження таємниць камбалійської монети, його завжди дивувало, що торговці за надруковані паперові гроші з печаткою великого хана можуть придбати будь-яку річ, немов паперові знаки виготовлені з справжнього золота або срібла.

Інколи Марко здавалося, що імператор володіє таємницею алхіміків. Справді, хіба ж він не перетворював папір на золото? Адже в його державі можна було за надруковані папірці купити золото, срібло і всі товари, які тільки забажаєш.

Кілька днів тому Марко відвідав майстерні, де виготовляли паперові гроші. За матеріал правила кора шовковиць, яку розмочували, розтирали на кашу і виготовляли з цієї маси папір, схожий на бавовняний, але чорного кольору. Потім його розрізали на різної величини прямокутні шматки. Чиновники, що користувалися особливою довірою, ставили на них свої печатки, і, нарешті, старший монетний майстер штемпелював їх кіноварною печаткою імператора. Тепер монета виходила в світ. Ніхто в імперії не смів відмовлятися брати паперові гроші. За підробку грошей карали смертю.

Легкий вітерець повівав серед нічної тиші, погойдував трави і квіти, грайливо шепотів з листочками. Болюче почуття самотності сповнило Марко. Він звик до гучних, розкішних бенкетів, а йому доводилось сидіти посеред велетенського міста наодинці з самим собою, з своїми бажаннями і спогадами. На дзвіниці п'ять разів ударив дзвін. П'ять співучих ударів поплили серед ночі і згасли. Якась сонна пташка на яблуні стріпнула пір'ям, цвірінькнула тоненьким голоском і знову сховала голову. Над землею піднімався вологий туман, квіти непомітно розкривали свої бутони. Все в природі спало, і тільки в голові Марко прокидалися думки і одягалися в образи й мрії.

Незнайомий кур'єр зняв маску і сховав її в кишеню. З тихого скрадливого кроку він перейшов на твердий, енергійний, випрямив спину, підняв голову. Перед ним були міські ворота з вартівнею. Вартові вклали стріли в луки, але в ту ж мить упізнали Ван Ку.

– Увага й послух! – вигукнув один із них і дзвінким голосом склав перед командиром рапорта.

Полковник Ван привітно подякував і зайшов до вартівні.

– Чого це він ночами блукає по вулицях? – спитав один з вартових.

– Не чіпай його, – відповів другий. – Спробуй, поговори з Ван Ку.

Вартовими були китайці з далеких провінцій імперії.

Раптом перед ними з пітьми виринув Саїд. Він витягнув свою срібну дощечку і спитав:

– Кого ви щойно впустили досередини?

– А тобі яке діло? – похмуро відповів вартовий і віддав назад дощечку. – Іди додому й лягай спати!

– Але ж скажи мені, кого ти впустив? – повторив своє запитання Саїд і, не діждавшись відповіді, підвищив голос: – Ну говори ж. Ти ж бачив печатку на моїй дощечці?

– Дай йому списом по спині! – сонно мовив другий вартовий і, сплюнувши, позіхнув.

Розлючений Саїд подався геть.

– Зачекайте, – гукнув він, відійшовши на надійну відстань. – Я вам це ще пригадаю!

Небо стало геть чорним, і тільки далекі зірки високо над горами прикрашали його. Повільно спливав час. Пекар Лі, носильник Янг і кравець Ву, скрадаючись садами і задвірками, розійшлись по своїх домівках. На перехрестях вулиць тьмяно горіли ліхтарі.

Ашіму розбудив якийсь крик. Вона підвелася, злякано озирнулась навкруги і, затамувавши подих, стала напружено прислухатися. Ні, не чути нічого, тільки серце калатає. Вона сама. А може, це вона кричала уві сні і прокинулась од власного крику? Відколи Матео немає дома, її часто охоплює незрозумілий страх. Знову снилось далеке минуле: іржаві кайдани на ногах, гнівні слова й удари хазяїна. «Ох ти, непотріб, ніхто тебе не хоче купувати!» їй навіть вчувався грубий, хрипкий голос…

Але ж це був тільки сон…

Крізь вікно в кімнату линув запах свіжої трави. Яке прекрасне життя! От тільки коли б не турбота про Матео. Він плаває десь далеко у Великому океані на своєму кораблі понад підводними горами, рибами, водяними демонами, скляними храмами й палацами і навіть не здогадується про небезпеку, яка скрізь чигає на нього.

Ашіма ніколи не бачила моря, але Марко й Матео не раз розповідали їй про його безмежні простори, про його осяйну красу. Чому й досі немає жодної звістки від моряків, котрі вирушили завойовувати острів Ціпангу? Вже минула осінь і зима, вже весна прикрасила ніжною зеленню луки й крони дерев, уже над полями вітер хвилює жовті хліба, вже темні літні ночі сповістили про недалеку осінь, а від Матео не було жодної вісточки.

Ашіма підійшла до вікна і побачила в альтанці світло. Воно немов цідилося крізь листя і тихо лягало поміж рухливими тінями. Це світло здалося дівчині таким нереальним, що її пройняв страх. Вона згадала крик, який розбудив її і, затремтівши, відступила в рятівну темінь. Їй раптом чомусь подумалося, що крик долинув з альтанки. Її злякана уява малювала страхітливу картину: Марко з блідим обличчям лежить на землі і, поранений, стікає кров'ю. Той крик все ще лунав у її вухах. Мабуть, щось трапилось! Ця думка надала їй сили подолати страх. Накинувши на себе халат, вона побігла в сад, до альтанки, босоніж по теплій, мокрій траві. Перед входом дівчина спинилась. Тіло її раптом розслабло, вона полегшено зітхнула й опустила руки.

Марко спав, поклавши голову на свої книги. На столі стояли дві свічки. Тиха, мирна картина розвіяла весь страх дівчини.

Лишати його отак спати в незручному положенні? Якби знати, що йому сниться…

Дівчина тихо сіла на лавку. Хіба не може статися так, що вітер перекине свічку і вогонь обпече обличчя Марко? І вона тоді докорятиме собі, що отак просто пішла в кімнату. Вона посунулась на край лавки і тихо прошепотіла:

– Марко! Прокиньтеся!

– Ашіма, це ти! – вигукнув він, піднявши голову і побачивши перед собою всю в білому, наче привид, дівчину.

Ну от, він упізнав її. Тепер їй лишається тільки повернутись до себе в кімнату.

– Ти боса, – сказав він стурбовано. – Простудишся. Сідай, Ашіма.

– Я вийшла трішки погуляти в сад. Ніч така чудова.

– Всі вже сплять, – мовив Марко, – і тільки ми з тобою ще сидимо.

Листя співало свою нічну пісню. А перед входом в альтанку ніч огорнула яблуні чорним мороком.

– Якби знати, звідки приходять мрії.

– Ти мріяла, Ашіма?

– Я почула крик, прокинулась і дуже злякалася.

– Мрії приходять і зникають, як зірки на небі.

Їхня розмова текла, ніби струмок у тихій долині. Не дивлячись одне на одного, вони говорили про мрії й про зорі.

– Мрії бувають прекрасніші, ніж бенкет з золотими келихами, – сказав Марко. – Але ж завжди мріяти не можна.

– Ні! – І те коротке слово вдарило Марко, немов стріла.

Її обличчя враз замкнулося. Нічого йому дивитися на неї. Ось зараз вона встане і байдуже скаже:

– Мені вже треба йти спати. Тоді він промовив:

– Імператор хоче послати мене в Маньї, Ашіма. Я просив його про це. Але треба почекати, доки повернеться Матео… Тобі більше не подобається в Камбалі? – Не одержавши відповіді, він додав: – Ми можемо виїхати хоч і завтра!

Ашіма схрестила на грудях руки.

– Я вже й сама не знаю, – сказала вона. – Я боюся за Матео… Ох, Марко, я навіть не знаю, чи мені хочеться їхати в Куньмін. Там у мене немає жодної близької людини… І я нікого не знаю… Однак мені пора спати. На добраніч, Марко.

– Буона ноте, – гукнув він їй мовою своєї батьківщини.

– Буона ноте, – відгукнулась дівчина до нього з темряви.

Двері тихо зачинилися. Подих вітерця загасив свічку.

ПРИДВОРНІ ІНТРИГИ

Хан Кублай повернувся з Шаньту в Камбалі. Протягом трьох днів не припинялись бенкети, які імператор влаштовував для своїх придворних і посланців. В них брало участь більше вісімдесяти тисяч чоловік. Володар сидів на своєму високому троні, повернувшись обличчям до півдня. Біля столу стояли придворні, котрі подавали імператорові страви й напої. Ніс і рот у них було закрито шовковими хустками, щоб навіть їхній подих не долітав до імператорських страв і напоїв. Паж подав імператору золотий келих з вином, відступив на три кроки назад і став навколішки. Всі придворні й гості теж опустились на коліна і низько схилили голови.

Володар підніс келих до вуст. В ту ж мить арфісти вдарили по струнах, заграли цимбали, барабани й духова музика.

Високий володар випив і опустив келих, його пооране зморшками жовтосіре обличчя почервоніло. Музика затихла, дами й кавалери встали з підлоги і зайняли свої місця По праву руку від хана Кублая сиділи його сини, внуки й родичі. Стіл і лавка у його старшого сина Чінкіма були трохи вищі, ніж у інших синів.

Великий хан Кублай, імператор Китаю, сидів на високому, оздобленому драконами троні і дивився понад головами придворних і гостей. Шовкові, гаптовані золотом і сріблом, вишиті квітами й фігурками звірів вбрання створювали таку багату на барви картину, що її не міг би намалювати жоден художник.

Імператор помахом руки підкликав до себе придворного. Він бажав говорити з Марко Поло. На його обличчі з'явився лукавий вираз, але одразу ж зник, як тільки підійшов венеціанець. Марко вклонився. Міністр Ахмед протиснувся ближче до трону. Хіу Хенг, як і завжди, стояв, схрестивши руки, зліва від трону.

– Ви вивчали в Камбалі грошову справу, – мовив хан Кублай. – Скажіть, чи добре вона налагоджена?

Марко знав, що імператор любить короткі відповіді. Не вагаючись, він відповів:

– Я в захопленні від мудрої фінансової політики вашої величності.

Раптом хан Кублай відчув у животі тупий біль. Володар вмить спохмурнів. Пажеві було наказано принести вина. Знову зазвучали інструменти, і знову гості й придворні низько схилили голови, чекаючи, доки імператор не кине свого келиха на підлогу.

– Ахмед хоче збільшити податки, – сказав імператор. – Мені потрібні гроші на утримання армії. Чи, може, не треба збільшувати податки?

Марко Поло замислився. Навіть у найдальших закутках зали стихли розмови, немов усі відчули, яку важливу справу обговорюють біля трону.

Марко помітив, що Хіу Хенг дивиться на нього з неприхованою тривогою. Вперше перед ним. розкрилося обличчя китайського вченого. Потім він відшукав очима Ахмеда, який привітно посміхнувся до нього і злегка кивнув головою.

– Не можна обтяжувати народ новими податками, ваша величність, – мовив Марко.

Імператор обернувся до Хіу Хенга.

– А якої думки ви, Хіу Хенг?

Вчений став перед імператором, злегка вклонився і сказав:

– Пастух стриже своїх овець двічі на рік. Якщо ж він почне стригти їх щоденно і віддавати вовну своїм хазяям, ті, звичайно, радітимуть, що її так багато, але вівці тоді не матимуть захисту від холоду та спеки, і, зрештою, загинуть. Хіба ж можна забирати всю шерсть? Народний достаток має свої межі. Міністр Ахмед хоче забрати все, та чи ж це не така сама помилка, як і щоденна стрижка?

На обличчі хана Кублая ще різкіше позначилися зморшки. Гомін у великій залі перейшов у шепіт. Хіу Хенг, Марко Поло і Ахмед стояли біля трону, притягуючи до себе сотні цікавих, насмішкуватих і заздрісних поглядів.

А хан Кублай думав у цю мить про таємне повідомлення, яке він одержав кілька днів тому. Похід проти Ціпангу, незважаючи на великі затрати, закінчився поразкою. Майже весь флот було знищено. Ханові потрібні були гроші, щоб споруджувати нові кораблі і зміцнювати свою армію, бо його головний супротивник, онук хана Октая Кайду, заворушився у своїх володіннях понад рікою Іміл, намагаючись об'єднати в союз проти хана Кублая татарських князів на півночі Китаю.

Імператор відкинувся на спинку крісла. Глибокі зморшки покраяли його чоло. Очі похмуро палали, його пройняла відраза до цього натовпу розкішних, легковажних придворних, які тільки й думали, що про насолоди. Він сидів на своєму золотому троні, високо над усіма, і терзався важкими роздумами.

його погляд перебігав з Марко Поло на Хіу Хенга, з Хіу Хенга – на Ахмеда. Хто вони такі? його друзі чи вороги? Хан Кублай самовдоволено посміхнувся: хто б зважився бути його ворогом? Але владу треба щоденно завойовувати і зміцнювати, і тому він не міг обійтися без Хіу Хенга, Марко Поло, Ахмеда та багатьох інших, котрі допомагали йому володарювати над чужими народами. Він цінив їхній розум, хоч і не любив жодного з них.

Після тривалої мовчанки імператор сказав Ахмедові:

– Ви – міністр фінансів. Ви чули, що сказали ці двоє? Тепер я хочу почути вашу пораду.

Ахмед не видав свого вдоволення. Він розумів, що хоче сказати хан Кублай. Ти, Ахмед, повинен дістати для мене гроші. Ось що значили його слова. Настав час завдати удару ненависному Хіу Хенгові. З Марко Поло, оцим молодим лисом, який так уміло вкрався в довір'я імператора, він розрахується пізніше.

З належним благоговінням Ахмед став перед ханом.

– Ваш відданий слуга просить у вашої величності кілька хвилин уваги. Я, недостойний, своїм обмеженим розумом наважусь порівняти державні справи з великим полем. Раніше ніхто не обробляв його, і воно було все заросле травою. Але тепер, за дорученням вашої величності, я розорав його. Частина його вже оброблена, а частина ще ні. Подекуди воно тільки-но засіяне, а подекуди вже й зеленіє вруно. Якщо ж не буде призначено охоронця і посіви витопчуть, урожай визріє жалюгідний.

Міністр Ахмед навмисне зробив паузу і швидко глянув на хана, який слухав його з явним інтересом.

– Людина, яка наглядає за моїми діями, – канцлер Хіу Хенг. Фактично він охороняє поле. Та якщо він не матиме достатньої енергії, зусилля того, хто обробив поле, будуть марними. Якщо ж він і матиме таку енергію, але небо не пошле дощу, поле не вродить. Якби ваша величність надали мені ще більшої влади, це й було б тим дощем, що потрібний для врожаю. Тому я прошу ласки вашої величності.

Хан Кублай вдоволено посміхнувся до Ахмеда.

– Прудконогого собаку не люблять лисиці, – сказав він. – Але як можна, щоб його не любив господар? Я наказую канцлерові Хіу Хенгу надати міністрові Ахмеду повну свободу дій у фінансових справах. Нехай Коготай потурбується про посилення охорони Ахмеда.

Ахмед переміг. По залі з вуст в уста пробігла звістка про те, що хан Кублай обдарував ще більшою владою міністра фінансів,

Дні покоротшали. На вулицях Камбалі з'явились навантажені вугіллям вози. Перед садибою венеціанців теж спинився віз, і з нього висипали чорне каміння. Живучи в Венеції, Марко не мав жодної уяви про камінці, які горять набагато краще, ніж деревне вугілля, і цілу ніч зберігають жар. Але за останні роки йому довелося побачити стільки незвичайних речей, що його вже ніщо не дивувало.

На вулиці й провулки Камбалі прийшла осінь. Вітер мчав над скошеними полями, шарудів у загорожах з рисової соломи, розгойдував дерева в імператорському парку і зривав з гілля листя.

Двадцять восьмого вересня дуже пишно було відсвятковано день народження імператора. Двадцять тисяч князів, офіцерів, чиновників та інших вельмож одержали гаптовані золотом і сріблом вбрання, білі чоботи та багато оздоблені жовті пояси. Марко теж отримав від імператора новий одяг. Коли всі зібралися у великій залі, здавалося, ніби там самі королі.

Але небо в цей день було сіре, каламутне, і в імператора знову болів живіт. Християни, сарацини, буддисти, представники всіх релігій і всіх народів, які жили при дворі великого хана, просили своїх богів послати йому благословення і довгі роки життя, здоров'я й щастя. Татарські піддані й народи підкорених країн прислали ханові коштовні подарунки.

Магометанські купці принесли імператорові, який дуже любив мисливство, соколів та орлів з Киргизії. На знак особливої ласки хан Кублай наказав поставити перед ними страви з свого власного стола. І раптом сталось щось нечуване: чужоземці, знітившись, відмовились їсти подану їм їжу. Найстарший з них, високий, білобородий купець, насмілився пояснити, що вони вважають м'ясо нечистим, оскільки воно приготовлене з тварин, забитих не за законами їхньої релігії.

Хан Кублай наказав покликати магометан до трону.

– Мої страви вам не до смаку, – сказав він, аж пожовтівши від гніву, – а тому беріть свої речі і йдіть геть!

Тоді полковник Ван Ку впав перед ханом навколішки і попросив вислухати його.

– Що ви хочете? – здивовано спитав його хан Кублай. – Кажіть швидко.

Ван Ку підняв голову і гучним голосом промовив:

– Пробачте, ваша величність, але я мушу вам розповісти, що я вичитав у священній книзі сарацинів. Там написано: «Убивайте всіх, хто молиться багатьом богам».

Запала мертва тиша. Полковник Ван Ку, за походженням китаєць з півночі, хоробрий воєначальник, зважився відкрито виступити проти магометан. Всі добре знали, що цей удар у першу чергу спрямовано проти імператорського улюбленця Ахмеда, який завжди роздавав своїм єдиновірцям найкращі посади.

Магометанські купці спинились. Хан Кублай підкликав їх до себе.

– Ви чули, що сказав Ван Ку?

Старий купець розгублено озирнувся. Тоді до трону підійшов Ахмед, упав навколішки і попросив слова. Але хан Кублай велів йому мовчати. Одному з придворних було наказано привести магометанських учених, і коли вони з'явились, імператор спитав найповажнішого з них:

– Чи у вашій священній книзі написано: «Убивайте всіх, хто молиться багатьом богам?»

Вчений зніяковів.

– Так, написано, ваша величність, – відповів він.

– І ви вірите, що ваші священні закони – від бога? – Імператор говорив діловим, спокійним тоном, ніби хотів підбадьорити вченого.

– Без сумніву, ваша величність! – твердо відповів учений.

Тоді імператор вкрадливо запитав:

– Якщо ваш бог наказав вам убивати невірних, чому ж ви не виконуєте його заповідей?

Підступне запитання примусило магометанина забути про обережність.

– Ми ще не можемо цього зробити. Для цього ще не настав час, – відповів він.

По залі пронеслась хвиля обурення. Ахмед судорожно стиснув кулаки. Гнів і ненависть сповнили його серце.

– Але я можу убити вас! – вигукнув хан Кублай. – Візьміть його і відрубайте йому голову! Інших киньте до в'язниці!

Охоронці схопили нещасних і потягли через залу.

Ван Ку відійшов від трону, його друг Чжоу Ін, начальник одного з відділів центральної канцелярії, мовчки поклав йому на плече руку.

Міністр Ахмед був збуджений до краю, його ніби хтось здавив за горло. Ці дурні накоїли такого, що могло зруйнувати все створене ним. Про нього, то хай відрубують тому старому голову, а інших згноять у тюрмі. Це його не турбувало. Але він дуже добре знав, що гнів хана Кублая, розпалений невірними собаками, впаде на голову всіх магометан.

Ахмед відшукав очима Ван Ку, який стояв, розмовляючи з Чжоу Іном. Поки він ще думав, як порятувати становище, в його мозку вже визрівав план помсти Ван Ку. Як тільки він знову закріпить свої позиції, то одразу ж знищить отого Чжоу Іна з центральної канцелярії, друга полковника Ван Ку.

Вгамувавши свій гнів, Ахмед знову попросив володаря вислухати його.

– Ну, говоріть, Ахмед, – дозволив хан Кублай. Його голос уже пом'якшав.

Міністр попросив імператора поки що затримати виконання наказу і запропонував викликати ще двох магометанських учених для роз'яснення корана. На превеликий подив присутніх хан Кублай погодився.

Хто міг здогадуватись, що вирішить імператор? Він був примхливий, як хвороба, яка то свердлила його шлунок, то залишала його в спокої. «Небо он жовте, як сірка, – погана прикмета. Чи варто гнівати чужих богів?» думав він.

Обличчя хана Кублая, спустошене пристрастями і властолюбством, було сіріше за камінь. В свою колісницю він запріг чужих богів і людей. Людьми він грався, як ляльками, але перед чужими богами відчував якийсь забобонний страх. Кожен народ сповідав свого пророка: християни – Ісуса Христа, сарацини – Магомета, євреї – Мойсея і китайці – хана Загомомбара. Кублай молився всім чотирьом богам і в усіх чотирьох прохав собі підтримки.

По залі пробіг гомін – до трону наближалися двоє мусульманських учених. Уважно оглянувши їх, хан Кублай наказав їм підвестися з підлоги. Вони намагалися приховати своє хвилювання. Один з них був невисокого росту, геть сивий, зморщений. Очі його неспокійно бігали. Другий був високий чоловік з кістлявим обличчям і довгими руками. Зустрівшись очима з поглядом Ахмеда, він на мить опустив повіки. На його лиці проступив глибокий, зосереджений спокій.

– Чи правда, що ваша священна книга велить убивати всіх іновірних? – спитав імператор.

Всі мовчали, не зводячи очей з мусульманських учених.

І раптом сталося щось несподіване. Жовті хмари на небі розійшлися, і сонячні промені пронизали сірий осінній день. Тьмяна черепиця враз засяяла золотом. По залі пробіг легкий неспокій. На тлі темних різьблених стін пломеніло золото, срібло, діаманти, барвисті шовки й червоні колони. Все приміщення заповнилось світлом.

– Це правда, – почав високий, худорлявий магометанин. – Аллах велить убивати людей, що моляться багатьом богам. Але це стосується лише тих, хто не визнає вищого божества. Оскільки ж ваша величність на початку всіх своїх наказів називає ім'я бога, вас не можна зарахувати до таких людей.

Хана Кублая, котрий у несподіваній появі сонця побачив не що інше, як божий знак, цілком задовольнила відповідь магометанина. Він наказав негайно ж відпустити заарештованих, а вченим дав багаті подарунки.

Зима прийшла сніжна й морозна. Одного дня в кузню Ванга прибіг сліпий Шю і схвильовано сказав:

– Батьку Ванг, заарештовано пекаря. Солдати ходять по хатах і розшукують зброю. Янг передав, щоб ви негайно тікали.

Хлопець намацав мозолисту руку коваля.

– Скажіть же що-небудь, батьку Ванг, – мовив він, звівши догори перелякане обличчя.

Ванг пригорнув хлопця.

– Тікати, – глухо мовив він. – Але куди ж ми підемо з тобою, Шю? Адже на щоках у мене випечено тавро злочинця. Тут кожен знає, хто я такий. А хто дасть мені роботу в іншому місті? Там просто подумають, що я злодій або вбивця.

– Я вмію грати на сопілці. Ми не помремо з голоду. Тільки поспішайте, батьку Ванг. Я чув, як кричали жінки, коли солдати заходили в будинки. Вони розбивали сокирами двері. Я боюся, батьку Ванг. Ходімте, – тихенько додав Шю.

Коваль відчував, що хлопець весь тремтить, йому пригадалась в'язниця, в якій він мало не загинув. Тепер заарештували пекаря Лі, його завжди веселого товариша. Солдати ходять по вулицях, щоб привести до покори бунтівливих китайців. Коваль думав про ту ніч, коли до нього в дім завітав незнайомий кур'єр. Тоді в його серці спалахнула надія. Йому принесли залізо, і він почав кувати мечі та вістря для списів. Тепер надія вмерла в серці Ванга.

– Ходімо, Шю, – сказав Ванг. – Ти гратимеш на сопілці, а я жебракуватиму… Прекрасне життя в Китаї, Шю.

– Я вже чую їх, батьку Ванг. Вони вибивають двері. Скоро вони прийдуть сюди. Треба поспішати.

Навантаживши на віслюка свої мізерні пожитки, Ванг вивів його через задні двері у вузенький провулок. Солдати тарабанили вже у ворота.

– Вперед, сіренький! – тихо мовив Ванг.

Шю міцно тримався за повід, його хлоп'яче обличчя посіріло від горя.

– Може, ми ще повернемось коли-небудь сюди, – пробурмотів Ванг.

Глиниста дорога була розбита пішоходами, кіньми і віслюками. Перед будинками лежали купи брудного снігу. Багато крамниць і майстерень було замкнено. Через південні ворота потоком сунули біженці. Вартові пропускали їх, бо їхній командир, полковник Ван Ку, наказав не затримувати жодної людини.

А в цей час міністр Ахмед, влада якого після імператорських іменин ще більше зміцніла – плів свої сіті. Народ голодував. З нього здирали останні копійки. Державна каса наповнювалась, і хан Кублай не цікавився, звідки беруться гроші. Ахмеду вдалося обвинуватити начальника відділу центральної канцелярії Чжоу Іна в непослуху і домогтися від імператора дозволу на його страту.

Полковник Ван Ку одягнув поверх свого мундира біле вбрання і пішов на те місце, де було поховано знівечене тіло друга. Він довго стояв перед могилою. Вартові біля в'язниці не зважувалися прогнати його, хоч стояти на цьому місці було суворо заборонено.

– Він убив тебе, – промовив Ван Ку. – Але я помщуся за тебе. Я не заспокоюся, доки його тіло не кинуть собакам. Клянуся тобі… Клянуся!

Коли він пішов з могили друга, його обличчя було суворе, мов залізне.

Одного ясного, морозного дня 1282 року Марко дізнався про цілковиту невдачу морського походу в Ціпангу. Дві тисячі китайських джонок, маючи на, борту понад сто тисяч солдатів, підійшли до Ціпангу. Військо висадилось на узбережжі багатого острова і в першому бою геть знищило ворога. Але скоро Токімун, зібравши з усіх кінців острова свої сили, вдарив по татарах і китайцях, завдав їм поразки і прогнав на кораблі. Невдовзі налетів страшний північний вітер, який майже повністю знищив ханський флот.

«Венеція! О Венеція! – думав Марко. – Матео ніколи вже не побачить тебе». Марко не мав сумніву, що хоробрий Матео бився в перших рядах, тож і мало надіявся на те, що він залишився живим.

Прийшовши додому, Марко з силувано веселим обличчям проскочив до своєї кімнати. Він не хотів зараз зустрічати ні Ашіми, ні батька, ні Мафіо Поло. Невже така людина, як Матео, може не повернутися? Марко поринув у спогади. Ось Матео, вправно орудуючи своїм велетенським мечем, б'ється з караунасцями. На шию йому падає петля і валить його на землю. «Тікай, Марко!» кричить він, задихаючись. Матео сидить у земляній в'язниці і вириває з рук вартового спис. «Хасан-бек мертвий. Ходімо, Марко, у нас немає часу». Зоряної ночі, незважаючи ні на примарні тіні, що залягли біля дороги, ні на хижих звірів, що скрадаються лісами, ні на завивання шакалів, вони тікають від караунасців…

Марко здавалося, ніби він чує лагідний голос свого друга, і з кожною фразою в його уяві все виразніше поставали картини минулого. «Ти ще живий, Матео?» питав він, як дитина, сам себе і чекав відповіді, наче вона могла прийти з глибини його серця. Але відповіді не було.

Він підняв голову і озирнувся навкруги. Тиша в будинку пригнічувала його.

«Не плач, Ашіма, – сказав Матео, покидаючи Камбалі. – Марко лишається з тобою». І пішов.

Марко захотілось раптом поговорити з батьком і дядьком. Вони тільки вчора повернулись після довгої мандрівки. Їхня невгамовна діяльність розчулювала Марко. Задля вигідної справи вони їздили з одного кінця країни в другий, з міста в місто, з провінції в провінцію, незважаючи ні на які труднощі. Марко було навіть трохи соромно, що він за всі ці роки не покидав Камбалі, якщо не рахувати короткочасної мандрівки в Шаньту та поїздки з імператором на північ на полювання.

Щоправда, служачи почесним пажем імператора, він заробив набагато більше золота, аніж його можна було б придбати торговими справами. Та й вони самі радили йому триматися при дворі, адже доки він користувався милістю імператора, їм легше діставалися всілякі торговельні пільги.

Вже восьму зиму Марко жив у Камбалі, не рахуючи дороги з Венеції в Китай, яка тривала три з половиною роки, йому здавалося, ніби з часу дитинства і юності прожито ціле людське життя.

Дитинство було так далеко, як рідна Венеція – від Китаю. Інколи в хвилини самотності він згадував юного кораблебудівельника Джованні з прекрасним голосом, чорняву, непосидючу подругу Джіаніну і вірного слугу Паоло, але їхні обличчя спливали в пам'яті тільки неясними тінями. Виразніше згадувалася йому могила матері на тихому цвинтарі в Сан-Міхеле і старий циган Ферко в своєму гостроверхому капелюсі, який надовго полонив уяву Марко своїми вигадками про викрадену в нього десь у Дамаску чи в Багдаді доньку Зусінку.

З неясною сподіванкою і таємною турботою в серці Марко йшов до Ніколо й Мафіо Поло. По дорозі він зустрів Ашіму, яка випадково опинилась у коридорі. Звичайно, дівчина й на думці не мала затримувати його; напевне, він знову страшенно зайнятий або після своєї нелегкої служби хоче трохи відпочити.

Ніколо й Мафіо, як Марко й гадав, сиділи біля столу, схилившись над списками товарів, рахунками, купками паперових грошей і гаряче сперечалися. Побачивши Марко, вони замовкли.

– Ніколо, прийшов твій пан син, – добродушно пожартував Мафіо. – Чим заслужили ми честі вітати вас у своїй кімнаті, месер Поло?

Марко сів до столу. Він раптом відчув себе впевненіше. Батько й Мафіо, щойно повернувшись з далекої мандрівки, обговорювали вже якусь нову справу. Вони були діловими, мужніми людьми, і змістом їхнього життя була торгівля. І він, Марко, теж належав до них.

Всі їхні думки були зайняті майбутньою операцією, тому вони одразу ж попросили в Марко допомоги й поради.

Розмовляючи з старшими, Марко непомітно спостерігав їхні обличчя. Незважаючи на важке, повне небезпек життя, яке батько й дядько вели з молодих років, вони майже не постаріли. Хоч борода і скроні у Ніколо Поло посріблилися сивиною, ніхто б не подумав, що за кілька тижнів йому мало сповнитись п'ятдесят років. Він тримався прямо, мав швидку ходу, а рухи – врівноважені і впевнені. Та й дядько Мафіо, якому вже було п'ятдесят два роки, не втратив свого невичерпного гумору і ніколи не скаржився на слабість. Вони були купцями, і Венеція, центр усієї торгівлі на Заході, могла пишатися ними. Але що знали про них правителі Венеціанської республіки? Що їм було відомо про Китай, про цю казково багату й гарну країну?

Настала задумлива пауза, яка була ніби містком між діловою частиною розмови та інтимною. Мафіо Поло перший перейшов його.

– Ти глянь на нього, Ніколо, – сказав він, посміхаючись. – Дванадцять років тому він ще був хлопчиськом. Пам'ятаєш, як одного разу увечері він зайшов до нас у кімнату в самій нічній сорочці і спитав, – Мафіо заговорив тоненьким дитячим голоском: «Пробачте, тату, мені треба щось запитати в дядька… Ви казали, дядьку, що кожний, хто наближається до великого хана, повинен цілувати землю. Ви теж так робили?» – Мафіо голосно засміявся і продовжував звичайним тоном: – А тепер він сам живе при дворі і, мабуть, уже сотню разів лежав у пилюці перед його величністю. Але він таким і залишився, як був: ніколи не заспокоїться, поки не взнає, скільки золотих і мідяних монет лежить у гаманці. Але, мабуть, серед вельможних панів ти знайшов більше міді, ніж золота?