Текст книги "Підняти вітрила!"

Автор книги: Раду Тудоран

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 27 страниц)

Стерновий почухав голову:

– Давайте триста драхм, тобто п'ятнадцять ікосарів!

В Антона очі полізли рогом. Ціна йому видалась божевільною. За такі гроші міг жити цілий місяць найбільший візир. Але по обличчю вірменина майнула задоволена усмішка. Однак Акоп з базару швидко прогнав її й почав бідкатись, заламуючи руки:

– П'ятнадцять ікосарів? Звідки мені взяти такі гроші, палікаре? Будь же ти людиною і змилуйся над бідолашним розореним купцем.

Герасім завагався. Мабуть, він справді загнув понад міру, так можна й відігнати клієнта, але той, зиркнувши на стернового, мабуть, подумав, що моряк розсердився, бо сказав, важко дихаючи:

– П'ятнадцять ти сказав? П'ятнадцять я даю, бо я такий. Щедрість мене й погубила. Коли прийдемо в Пірей, я вам дам ще й кашемірову перську шаль – пам'ятайте Акопа з базару.

– Гаразд, пане, давайте завдаток – і по руках!

– Коли ми вирушаємо? – спитав вірменин, марно силкуючись приховати нетерплячку.

– Тільки-но настане слушний час – або вночі, або завтра вранці, – відповів цього разу Антон Лупан. – Отже, ви, ефенді Акопе, повинні бути тут увечері разом зі своїм майном.

Відлічивши п'ять ікосарів завдатку, вірменин щось подумав, дав ще десять, тобто повну плату, і пішов до трапа назадгузь, кланяючись на кожному кроці. Цієї миті капітан відчув якийсь дивний погляд десь із натовпу на пристані – швидкий і пронизливий. Він пильно подивився туди, але в юрмиську на березі не помітив жодного обличчя, яке могло б привернути увагу. «Здалося», – подумав він і обернувся до своїх.

Ті вже помилися, переодяглись і готові були в дорогу. З'явився й Ісмаїл, одягнений по-морському, але замість берета на голові в нього була феска.

– Гей, Ісмаїле, ти йдеш з нами чи додому? – спитав Антон.

Кок нерішуче знизав плечима і враз сахнувся назад, побілівши, мов стіна.

Саме тут нагода сказати, що Ісмаїл ще парубком пройшов Чорне, Мармурове, Середземне, Червоне моря, ходив навіть в Індійський океан на всіляких кораблях з різними капітанами, він переборював шторми, бився з тратами, рятувався в корабельних катастрофах —» одне слово, людина бувала й відважна. І хоч його зовнішність – був він низенький, лисуватий, голова кругла, мов гарбуз, обличчя жовте, ніс восковою грудочкою приліпився між маленьких оченят, а під носом вусики з двох дюжин ріденьких волосин – не відповідала його відвазі, одначе ніхто не ризикував ставити її під сумнів – ні друзі, ні вороги.

Отож товариші здивовано підвели голови, побачивши жах, що враз вималювався в нього на обличчі.

Перед трапом стояла, взявшись у боки, велика й опасиста туркеня. Ноги її, що, здавалися, були товщі, ніж кнехти на пристані, взуті в жовті чоботи з запущеними під бузкові шаровари халявами, одягнута вона в голубу мантилью, а обличчя покривала чорна чадра, під якою вгадувалися жваві очі – такі бувають у чортів у пеклі.

Ісмаїл хитнувся ще крок назад, обличчя його з білого стало червоне.

– Гюльсум! – ледве чутно простогнав він. Туркеня ступила до нього.

– А, знайшла я тебе, розбійнику! – почули ті, хто знав турецьку мову. – Ти втік з «Пенелопи», втік від кіра Яні і вирішив, що втечеш і від Гюльсум? Куди ти запропастився ще з осені, негіднику? – вела далі туркеня. – Піти – то ти знав, а прислати гроші – ні. Я продала віслюка, чуєш, волоцюго!

Ісмаїл проковтнув клубок сліз і болю:

– Гюльсум!..

– Я продала ятаган, атласні шаровари… Килим…

Ісмаїл витер очі.

– А зараз куди ти йдеш, негіднику?

– Я повернувся додому, Гюльсум!

– В одязі гяура? Згинь з моїх очей і одягни шаровари!

Кок подався задки на ніс, а там стрімголов скотився вниз. Жінка залишилася стояти перед трапом, взявши руки в боки, притупуючи ногою так, що здригалася пристань і дзвеніли кнехти.

– Пане, – обізвався Герасім, аж нетямлячись, – а може, випустити Негріле, як ви вважаєте?

Капітан заспокоїв його:

– Герасіме, тут родинні справи, ми не маємо права втручатися в них, хоч би там що!

Невдовзі Ісмаїл вийшов на палубу уже в шароварах і в свиті. Замість фески на ньому був тричі намотаний тюрбан, і він почував, що голова важка, мов після бенкету.

– Пане! – пошепки звернувся він до Антона. – Дати п'ять лір, могти?

– Авжеж, Ісмаїле. Це твоє право. Тільки лір у мене нема, є ікосари.

– Ікосар добре, міняти в міняйло.

Взявши гроші, кок пішов до трапа ходою хворої людини.

– Ісмаїле, не забудь, уночі відчалюємо! – гукнув йому Герасім по-турецькому, щоб зрозуміла і дружина.

– Він прийде, коли я йому дозволю! – відповіла Гюльсум, злегка розгойдуючись усім тілом за два кроки перед своїм нещасним чоловіком.

Якщо вона ще раз прийде, я викину її в Босфор! – скреготнув зубами Герасім, почорнівши на виду.

– Дивись, щоб часом не було навпаки…

– Ну, гяури, – сказав Антон, переймаючись знегодою бідолашного кока, – ходімо й ми – решту все залишімо на волю аллаха!

РОЗДІЛ IX
«ЩАСЛИВОЇ ДОРОГИ, ПАНЕ ВАЯН!..»

У супроводі чотирьох гяурів і Негріле Антон Лупан пішов бродити по місту, але спершу попросив людей зачекати на пристані, а сам пішов у контору порту оформити, як того вимагає закон, документи на корабель і на екіпаж, щоб усе було готове до відходу.

Капітан зупинився біля дерев'яного щита на двох стовпах, прикритого зверху дашком. Такі щити були в усіх портах, і жоден моряк не пройде мимо, не прочитавши вивішеного списку загиблих кораблів, який доводився до загального відома.

Ясна річ, тоді не було сьогоднішніх засобів інформації, отже, в списки вносились кораблі, загибель яких міг хтось підтвердити. Але знаючи про сумну долю одного, ніколи не можна мати певності, що не зазнав катастрофи й ще хтось, бо ж про чиюсь загибель звістки ніколи й не надійде.

За звичаєм, який виробився в портах, Антон прочитав список до кінця, як це робить кожен моряк, сходячи на берег.

З тих суден, які мали прийти в Стамбул, загинули останнім часом сім баркасів, один трьохсоттонний бриг, два пароплави й чотири каїки.

Капітан «Сперанци» відчув, як серце його стислося: один із двох пароплавів, що зазнали катастрофи, був «Гельдер» під голландським прапором, ним він ходив колись до Індії. Ідучи з Одеси в Стамбул, «Гельдер» потрапив у шторм і був викинутий на мілину за сім миль західніше від Румель Фенера. З екіпажу врятувалися лише шість чоловік… Поміж загиблими був і капітан ван Зволлер, якого Антон добре знав…

Список загиблих кораблів – це ніби знак жалоби, мов чорний креп на дверях будинку, де хтось помер, він виповнює душу кожного моряка сумом. Але моряк, зосередившись думкою про загиблих, іде потім до судна, піднімає якір і виходить у море, навіть якщо знає, що колись і він поповнить список, бо коли завагається, то вже не буде моряком.

Залагодивши справи в конторі, Антон Лупан повернувся до своїх, і вони всі разом пішли до міста.

Екіпаж «Сперанци» ледве пробивався крізь натовп і через кількасот метрів узяв праворуч, на кам'янисту вулицю, яка так круто бралася на горб, що подекуди були зроблені східці, отже, по ній не їздили ні підводи, ні карети. Тут ходили тільки носії з вантажами – жилуваті широкогруді люди, одягнені в білі брудні шаровари, жовті жилети, і всі в фесках. На плечах у кожного подушечки, напхані клоччям, на які вони клали важкий вантаж.

На вулиці було повно шолудивих псів, що сумно дивились на перехожих, на носіїв, на віслюків, а ті звично обминали їх – вони зналися давно.

– Тьху! – сплюнув Хараламб. – А яка краса здасться, коли дивитися знизу!

– Старе місто! – відповів Антон. Його нічого тут не дивувало. – Йому вже дві з половиною тисячі років!

– А як старе, то не може трохи обновитись чи хоч почиститись?

Чужоземець, уперше потрапивши до Стамбула, може поблукати з перших же хвилин у лабіринті його вулиць, вуличок і кривих провулків, які в'ються й вигинаються без початку й без кінця, усі вони однакові, і ніде нема табличок з назвами.

Засноване майже за сім сторіч до нашої ери греками і переходячи по черзі з рук у руки найрізнішим володарям, це місто, – воно звалося колись Візантія, – розвивалося абияк. Володарі зводили палаци, вежі й фортечні мури, християни – церкви, мусульмани – мечеті, які дивують і зараз очі, а решту вже довершили бог і пророк.

Греки, переважно рибалки й купці, були не настільки войовничі, щоб захистити свою домівку, і вона, сягнувши свого найбільшого розквіту, перейшла потім до інших рук: перси Дарія І, афінці й спартанці, македонці, далі римляни, один з імператорів яких, Константан, дав Візантії своє ім'я, – і цю назву, Константинополь, і по сьогодні вживають деякі іноземці на прикрість туркам. Турки захопили місто лише в середині XV сторіччя, після трьох облог, зробили його столицею турецької імперії і відтоді не випускають з рук. Але, перейменувавши Константинополь на Стамбул, щоб стерти й сліди минувшини, вони не помітили, що нова назва – навіть не турецьке слово. У покореному місті було дуже багато греків, і це цілком природно. Жили вони переважно в передмістях, які є ще й сьогодні, і коли йшли звідти у своїх справах, то казали: «Eis ten polin», що означало: «Я йду до міста». З цих слів, переламаних на турецьку, і вийшла оттоманська назва для покореного міста – Істамбул. Отже, в сьогоднішнього Стамбула від греків залишилась не тільки основа, а й його назва, яку ти досі, читачу, вважав за турецьку.

До обіду екіпаж «Сперанци» встиг пройти по всіх вулицях Стамбула.

– Давайте зайдемо й на базар, – запропонував Антон, – потім десь поїмо, хоча тутешні їдальні мені дуже не подобаються. Побоююсь, ми жалкуватимемо за Ісмаїлом!

– А може, він ще повернеться! – сказав Мігу. – Невже… – Але так і замовк, не доказавши, бо побачив самого Ісмаїла – з тюрбаном на голові і в шароварах, він ішов їм назустріч, жвавий і гордий, наче брат самого султана, а поряд ступала моторненька маленька туркеня, щебечучи з-під чадри. – Дядьку Ісмаїле! – гукнув хлопець.

Побачивши своїх, кок зупинився, зрадів, низенько вклонився, полишив свою туркеню й підійшов до них.

– Що з тобою, Ісмаїле? – радісно спитав капітан, не вірячи власним очам.

– Я все добре, пане!

– А дружина? Що ти з нею зробив?

Ісмаїл закліпав очима.

– Яка дружина? Гюльсум?

– Авжеж, адже ти з нею пішов з пристані. Що ти з нею зробив?

– Вдома!

– А це хто?

– Це? Дружина. Лалель!

Почувши своє ім'я, туркеня радісно защебетала під тоненькою чадрою й по-дружньому махнула чужинцям рукою.

– Тьху, та бий його лиха година, цього турка! – здивовано вигукнув Хараламб, намагаючись розгледіти під чадрою обличчя Лалель, сміх якої пропік йому серце.

Ісмаїл підійшов до Антона, понурив очі й попросив сором'язливо, мов хлопчак.

– Пане, дати ще п'ять ікосари. Можна?

– Звичайно, Ісмаїле! Тільки ж дивись, не викидай їх на вітер.

– Я не кидати, пане. Я дати Лалель.

Туркеня знову засміялася, аж затремтіли чадра й шовкова мантилья, потім рушила за Ісмаїлом, жваво вицокуючи своїми маленькими каблучками по бруківці вулиці.

Антон смикнув за рукав Хараламба, який втупився їй услід.

– Ходімо, хлопче, не витріщай очей! Повір мені: з турками жарти кепські!

Базар у Стамбулі – це величезна зала на кілька гектарів, але його радше можна вважати за місто посеред міста, бо тут є свої вулиці, провулки, переходи й майдани, усі під одним скляним дахом. Сонячне світло пробивається крізь нього тільки ледь-ледь, допомагаючи продавцеві приховати гандж свого товару. Обабіч вуличок стоять лавки, великі чи маленькі, майже в кожній із них у глибині є прихована кімнатка, де в шафах, скринях і ящиках, обкованих залізом, зберігаються цінні речі.

Загалом кожна вуличка має свій товар. На одній продаються парфуми, чотки, гребінці, перські люстерка з тонко розписаною каймою, на другій – полотно, шовк, індійський кашемір, вишиті золотом сорочки, перські шалі, вуалі, парча – одне слово, все, що може пошити, пофарбувати й виплести з бавовни, вовни, золота й срібла людська рука від Лондона до Байджі. Ще на одній вулиці можна знайти найдивовижніше взуття, яке навіть неможливо уявити на нозі європейця. Японський шовк, сап'ян, оксамит, парча найрізніших кольорів були використані для того, щоб надати найнесподіваніша форм цьому виробу, який обтягає ногу. Далі йшли лавки килимів, каптанів, ятаганів і ножів, лавки, де продавалися золоті й срібні нитки, кисети, жилети, доломани. Але найбільші багатства, що їх неспроможна осягнути жодна уява, приховувалися в лавках старовинної зброї, бо тут багатства більше, ніж коштовного каміння в усіх мішках у ювелірних лавках. Тут можна знайти дамаські шаблі, лати, списи, сідла, прикрашені золотом і коштовним камінням, старовинні рушниці з кременем або з ґнотом, які зачаровують майстерним оздобленням, – та що там казати, тут є всяка зброя, що її войовники носили при собі від часів Чінгісхана, а може, ще й давніше.

Ідучи повз ці лавки, де царствували поважні багаті купці, Антон подумав, що варто купити кілька рушниць, звісно, не старовинних.

Вони вже прямували до виходу через вулицю килимів, коли Ієремія зненацька вигукнув:

– Дивіться, пане, наш вірменин!

І справді, в лавці стояв чоловік у золотистому каптані й про щось жваво розмовляв з так само розкішно одягненим купцем. Глянувши на нього, Антон Лупан враз переконався, що це таки Акоп. Два чорні служники, стоячи навколішки, швидко зашивали туго напханий мішок, який зовні здавався бідним. Вірменин ще поговорив трохи з іншим купцем, і вони обидва подалися в задню кімнатку.

– Чи ти ба, як одягнений наш жебрак! – сказав Хараламб. – Треба було попросити в нього тридцять ікосарів, якщо не більше!

Антон Лупан знизав плечима – його не цікавило чуже майно. Зате Герасім, ясна річ, розсудив інакше, і гірко доведеться бідолашному Акопові, якщо він з'явиться в порт у золотистому каптані!

На протилежному боці вулиці перед лавкою сидів на бруківці старий продавець тютюну у брудному тюрбані, насунутому на очі, обличчя його ховалося в скуйовджену, давно не чесану бороду, одягнений він у драний довгий каптан. Антонові видалось дивним, що той приблукав зі своїм товаром сюди, на вулицю килимів, бо тютюном торгували в іншому місці.

Двері в глибині лавки прочинилися, з них вийшли Акоп і купець, кожен із них тримав у руках по скриньці.

В очах старого продавця тютюну сяйнув і тут же згас короткий зблиск. Антона Лупана охопило те саме дивне хвилювання, як і вранці на пристані, коли він відчув у натовпі чийсь погляд. Він так і застиг на місці, втупившись у продавця тютюну. Але той сидів непорушно й байдуже, і стільки втоми було в його очах, що капітан «Сперанци» вже не сумнівався, що йому все приверзлося.

* * *

Перед обідом Антон купив чотири револьвери й три голландські рушниці-двостволки – один ствол для кулі, другий для шроту.

Відправивши людей зі зброєю й коробками набоїв у порт, він зайшов у готель «Пера-Палац» погортати газети, бо вже кілька місяців не знав, що діється в світі.

У холі він побачив, як коротун-негр у тюрбані, більшому, ніж сам, зносив з другого поверху вниз валізу в шкіряному чохлі, – певно, хтось із подорожніх вибирався з готелю. Антон мимохіть глянув на валізу, і вона видалась йому знайомою. За крок повернув голову і глянув ще раз. Так, він уже десь бачив цю валізу і тепер силкувався пригадати, де саме й за яких обставин.

«Мені вже починає ввижатися!» – Він сів у крісло з рисової соломи, попросив кави й почав гортати газети, відігнавши думки і про валізу, і про все інше. За якусь мить хмарка набігла на його чоло, і він мимоволі стиснув газету. Телеграма з Лондона повідомляла, що Чарлз Дарвін захворів і надій на одужання мало.

Ім'я вченого тісно пов'язувалося з Антоновими планами, він сподівався на його підтримку і, перш ніж вирушати в дорогу, хотів побачитися з ним і попросити поради, цього разу віч-на-віч, а не листовно. Антонові потрібна була підтримка великого дослідника. Він у тратив друга, а тепер загрожувала небезпека втратити і справжнього натхненника цієї подорожі.

Антон відклав газету й заглибився в думки. На якусь мить з'явилася навіть зневіра, але він прогнав її. Зараз уже відступати не можна, бо, по правді, дорога почалася. У нього є корабель, є шестеро надійних людей. При згадці про них обличчя капітана просвітліло, ніби сонячний промінь, прорізавши тютюновий дим, що здіймався густими клубами аж до стелі, впав на нього.

У холі було повно людей, здебільшого європейці, ділові люди або туристи. Раптом у цьому гаморі капітан «Сперанци» почув голос, ввічливий голос усіх готельних портьє:

– Bon voyage, monsieur Vaillant![11]11
  Щасливої дороги, пане Ваян! (Фр.)


[Закрыть]

Антон Лупан спантеличено підвів голову. Невже він писнув і вві сні йому причулося? Наступної миті скочив на ноги мов опечений. Валіза! Це ж П'єрова! Так, вона потерлася, але він її впізнав!

Валізи вже не було перед дверима, її хтось забрав і вийшов. Антон навіть не побачив того чоловіка, та хіба то може бути хтось інший, а не П'єр, якого він вважав загиблим? Сумніви, викликані розпливчастими свідченнями старого Іфріма, підтвердились аж тепер!

Антон метнувся до дверей, розкидаючи людей, ніби втративши глузд, вигукуючи на ходу:

– П'єр!.. П'єр!.. П'єр!..

Він вискочив за двері, опинився в юрбі перехожих, які заполонили всю вулицю, глянув в один бік, у другий, котів був бігти вгору, але передумав і подався вниз, та аби гнув, що марно шукати тут, і повернувся, задиханий, у готель.

– Хто той пан, який щойно пішов? – спитав він у портьє.

Той здивовано глипнув на нього, потім байдуже відповів:

– Пан П'єр Ваян.

Антонові кров бухнула в обличчя, він обхопив голову руками.

– Скажіть, будь ласка, – обізвався він, трохи заспокоївшись, – ви давно знаєте П'єра Ваяна?

– З того часу, як відкрився наш готель, тобто три роки. Він постійно приходить до нас.

– Ви впевнені, що це саме П'єр Ваян?

Портьє усміхнувся, впевнено розкрив книгу реєстрацій.

– Ось, пане, паспортні дані, а поліція, як ви знаєте, зобов'язує нас ретельно перевіряти документи іноземців. Подивіться самі: П'єр Ваян, інженер, французький підданий, народився в Сен-Мало 8 серпня 1842 року…

Антон глибоко зітхнув. Тепер нема жодного сумніву. П'єр живий… Але як його знайти?

– Ви не знаєте, куди він пішов?.. Не дивуйтеся, що я так розпитую, – це мій друг, а я кілька років вважав, що він загинув.

– Не знаю, – відповів портьє. – У всякому разі, думаю, що він не виїжджає з Туреччини, бо в нього, здається, багато роботи в Анатолії. Сюди він приходить кілька разів на рік, очевидно, по справах у міністерство.

– Як же мені його знайти? Ви не знаєте, у нього є друзі, знайомі, може, хтось провідував його тут?

Портьє похитав головою:

– Ні, пане, він весь час сам, його ніхто ніколи не провідував.

Антон подякував і сів у крісло. Передовсім слід заспокоїтись і впорядкувати думки, виробити план…

Отже, і мови не може бути, щоб вирушати сьогодні.

У порту він скаже про це людям. Складніше з Акопом, бо той поспішає.

По дорозі ним володіло тепле почуття, непокоїла тільки одна думка: якби він підвів погляд на мить раніше, то зараз був би разом з П'єром. Ото було б щастя, аби він привів його на палубу «Сперанци»!.. І його знову охопив неспокій… Що сталося з П'єром після нападу піратів, як він врятувався, де був стільки часу, чому не подавав про себе звістки?

Раптом йому сяйнуло в голові. Куди йде подорожній її готелю, якщо не на вокзал чи в порт? Треба поспішати, і, хто знає, може, вдасться зустріти його.

Антон кинувся бігти і за кілька хвилин уже був на палубі, ледве переводячи дух.

– Хлопці, – звернувся він до всіх. – Думаю, ми не зможемо вийти сьогодні вночі. Якщо вірменин не погодиться відкласти поїздку, скажіть йому, що я повернусь за годину й віддам йому гроші.

– Нічого він не одержить, – відповів Герасім. – Наш вітрильник не пароплав, щоб відходити за розкладом.

– Гаразд, скажеш йому про це сам. А зараз – ноги п руки і подивись на пристані, який корабель відходить І чи нема серед пасажирів француза П'єра Ваяна…

– П'єра Ваяна, пане? – ошелешено перепитав стерновий.

– Так. Здається, він не загинув, а живий і здоровий… Якщо знайдеш, приведи його сюди, але не марнуй часу. Решта всі чекайте тут, поки я повернусь! – Але, ступивши крок, зупинився: – Ієреміє, іди й ти!

Вони бігцем подолали міст через Золотий Ріг, поминули нову митницю і невдовзі були на пероні вокзалу і Каїк-хане. Поїзд вирушав через півгодини, але паса-жири-мусульмани, які приходили на станцію за десять Годин раніше, давно вже сиділи по вагонах. П'єра не було ніде. Антон стояв на пероні, поки й поїзд пішов, але все марно. Через годину відходив ще один поїзд з вокзалу Гайдар-паша, на березі Анатолії.

Антон з Ієремією найняли довгий і вузький каїк з трьома веслярами і попросили їх гребти щосили. Чотири кілометри до приморського вокзалу шлюпка подолала менше ніж за півгодини. Вони прибули саме вчасно, щоб обстежити від кінця в кінець поїзд, напхом напханий правовірними. П'єра Ваяна не було й тут. Залишалася тільки пристань. Тож якщо подорожній вибув з міста не через вокзал і не через порт, то він міг полетіти тільки на крилах.

Каїк примчав їх до пристані Галати, де стояла «Сперанца».

– Герасіме, ти знайшов його? – гукнув капітан, стрибаючи на палубу, здивований, що не бачить П'єра.

Стерновий знизав плечима:

– Нема його, пане. Сьогодні ввечері відходив тільки один пароплав, я заглянув у всі каюти, перевірив журнал реєстрації пасажирів, перепитав усіх людей…

– Отже, він у Стамбулі. Залишимось тут і завтра, будемо шукати його, – вирішив Антон. – Хлопці, ви повинні мені допомогти. Ієреміє, тримай ікосар і повертайся на вокзал Гайдар-паша. Ти, Хараламбе, – на Каїк-хане. Залишайтеся там до завтра до обіду, дивіться, які поїзди відходитимуть, і не пропустіть жодного пасажира…

Він змалював їм зовнішність П'єра Баяна, особливо його валізу, яку можна було впізнати за багатьма готельними наклейками.

– Якщо побачите когось схожого на нього, підходьте й розпитуйте. Помітити його не дуже важко, бо там небагато європейців. Ти, Герасіме, не випускай з очей порту…

Не встиг він закінчити, як під несміливими кроками заскрипів трап і на палубі з'явився, понуривши голову, знічений Ісмаїл.

– Пане! – обізвався він до Антона ні живий ні мертвий. – Дати ще п'ять лір, можна?

Капітан збентежено знизав плечима. Гаманець кіра Леоніди був не бездонний, а гроші ж потрібні ще й на дорогу до Пірея… Правда, є ще п'ятнадцять Акопових ікосарів.

– Не можна дати? – злякано перепитав Ісмаїл.

– Якщо дуже треба, я, звичайно, дам. Тільки ти нагодився не в слушний час. Та що ти в біса робиш з такими грішми?

– Для дружини, пане, треба дати.

– А хіба я не дав тобі п'ять ікосарів в обід?

– Дати Лалель. Тепер треба дати Муфіде. – І Ісмаїл показав на пристань, де стояла тонка й висока, мов мінарет, туркеня.

– То в тебе тут цілий гарем! – вигукнув капітан. – Хоч би попередив! То на цьому вже кінець?

– Ще є Валіде, – відповів ніяково кок.

– Ну гаразд, ось п'ять ікосарів для Муфіде і п'ять для Валіде, але для інших уже не проси! Може, ти хочеш, щоб ми продали корабель заради твого гарему? А тепер іди до Муфіде, і щоб завтра до обіду я тебе тут не бачив.

– Ми не йти вночі? – спитав Ісмаїл, жвавішаючи.

– Ні! І знай, більше грошей я не дам!

– Валіде робити сараїлі, я завтра приносити. Сараїлі Валіде смачно-смачно!

Кок пішов, похитуючись, мов буйок, біля Муфіде, А Антон подався до міста. Спершу відвідав представництво Франції, і, хоч після обіду тут було зачинено, йому вдалося знайти секретаря консульства.

– Ви знаєте інженера П'єра Ваяна, французького підданого?

– Особисто не знаю, але чув про нього, – доброзичливо відповів секретар. – Він недавно обмінював паспорт, і цим займався саме я.

– То чому ж ви його не знаєте особисто?

– Бо він прийшов не сам, а прислав готельного служку. Це дозволяється у Стамбулі, – ви, мабуть, знаєте. Очевидно, пан Баян дуже зайнятий…

Антон пішов звідси трохи заспокоєний. Він не просунувся вперед ні на крок, але тепер був певен, що знайде П'єра.

До вечора він бродив по вулицях, заходив у кав'ярні, в холи готелів, придивлявся до перехожих, сподіваючись випадково побачити його, але покладав найбільші надії на своїх людей на вокзалах.

Коли повернувся в порт, прибув саме Акоп, а з ним цілий караван віслюків та носіїв. Скринь він привіз дві, а не одну, не один тюк, а три, крім того, з десяток мішків. На жаль, не було Герасіма. Але вірменин, уже в тій самій поношеній свиті, в якій приходив раніше, побачивши розгубленість на обличчі Антона, підійшов, б'ючи низькі поклони, і сказав медовим голосом:

– Хай не сердиться ефенді капітан: пожитків виявилось більше, ніж я думав. Але я чесно заплачу.

– Про це ви домовитеся з моїм стерновим, коли він прийде.

– А навіщо відкладати? Ми домовились про п'ятнадцять ікосарів, я дам ще п'ять.

Антон не одразу зметикував – багато це чи мало, тому загаявся з відповіддю.

– Ще десять! – вихопився Акоп, глянувши на нього. – Ще п'ятнадцять!.. Разом тридцять…

Не почувши відповіді, бо капітан тільки здивовано дивився на нього, вірменин дістав повний гаманець і поспішно мовив:

– Сорок, якщо тридцять мало. Плачу одразу. Як хочете – лірами, наполеонами, ікосарами?

– Мені однаково, але я вимушений повідомити погану новину: ми затримаємось ще на один день. Якщо ви поспішаєте, то пошукайте іншого капітана.

Вірменин сахнувся, ніби його торохнули по голові, потім глянув на пристань, на носіїв.

– Кого я знайду зараз? Якщо ми домовилися, я йду з вами. Але завтра підемо, не будете відкладати, це напевно?

– Певним не може бути навіть аллах. Якщо буде попутний вітер…

– Гаразд, – погодився Акоп, розуміючи, що нема іншої ради. – Можна вантажити речі?

– Звичайно!.. Гей, Крісте, відчини трюм. А ти, Мігу, притримай Негріле, щоб не залишив нашого гостя без свити.

На пристані стояв митник, байдуже дивлячись на Акопові мішки, але час від часу боязко зиркав по боках. Коли пожитки були вже в трюмі, вірменин підійшов до нього, всунув щось у кишеню, одержав папір з печатками і повернувся на палубу, полегшено зітхнувши.

– Тепер можете спокійно йти, – сказав йому Антон. – Але завтра щоб були тут перед обідом.

– Іти? – злякався вірменин. – Навіщо йти, якщо заплатив? Я залишаюся тут! – І він сів зверху на трюмі.

– Вас ніхто не проганяє, – відказав капітан. – Я думав, може, у вас є справи в місті.

Невдовзі повернувся Герасім. До завтра не відчалюватиме жодне судно – ні пароплав, ні вітрильник, ні навіть баркас.

– Де ми покладемо спати вірменина? – спитав Антон. – Забрати його до себе в каюту, чи ви візьмете в кубрик?

– Подивимось, що він сам скаже… Гей, пане, ходімо вибирати ліжко! Бажаєте каюту-люкс чи вдовольнитесь звичайною? Але це коштуватиме ще один ікосар, бо за ночівлю ми не домовлялися.

– Я спатиму тут. У мене є подушка й ковдра.

– Ти глянь на нього, скупія! – прошепотів Герасім до Антона. – Він ладен повіситись за ікосар!

– Та облиш його, Герасіме! Він щедро заплатив! Знаєш, скільки я взяв з нього? Сорок золотом!

– А це ж як, пане?

– У нього виявилось зайве майно.

– Бачу, ви осягаєте ремесло купця, – задоволено усміхнувся Герасім. – Ну, якщо так, треба поводитися з ним чемніше… Ефенді Акопе, я пожартував! За каюту не треба платити нічого.

На його подив, вірменин навіть не поворухнувсь.

– Дякую, я вже сказав – буду тут. Я не можу спати в каюті, бо задихаюся від спеки.

– Яка спека? – прошепотів Герасім. – Чи я не бачив, як він гасав по пристані, мов жеребець? – І додав голосніше, ледве стримуючись, щоб не засміятися: – Добре, ефенді Акопе! Спіть, де хочете, але знайте, на палубі є великий пес-вовкодав, його звати Негріле. Познайомитеся з ним самі!

Рано-вранці Антон подався на Каїк-хане і знайшов там Хараламба.

– Не треба стояти тут весь час. Поки нема поїзда, можна піти в місто, але постарайся прибути сюди вчасно.

Потім Антон сів у шлюпку й подався на Гайдар-пашу.

П'єра Ваяна не було ніде.

У дирекції залізниць капітан «Сперанци», заплативши бакшиш кільком чиновникам, дізнався, що П'єр Ваян тут не працює. Один із чиновників, байдуже сховавши хабар до кишені, порадив звернутися до військового міністерства, але Антон не міг собі цього дозволити – він уже розтринькав усі гроші по кабінетах оттоманських чиновників.

Він піде в Пірей з дошками кіра Леоніди, потім верметься сюди й почекає трохи, ходитиме в недалекі рейси по архіпелагу, коли з'являтиметься вантаж, адже це, власне кажучи, не змінювало його планів. Все одно в Середземному морі треба залишатися до наступної весни – щоб зібрати необхідні кошти для майбутньої подорожі.

Але що там діється в порту? Якийсь солдат у фесці, в червоній туніці і в зелених шароварах з примкнутим багнетом до гвинтівки вартував біля корми «Сперанци», Крістя Бусуйок стояв на палубі, а Акоп заламував собі руки.

– Що сталося? – спитав Антон, вибігаючи на палубу.

– Штраф, пане, – відповів плотогон, показуючи папір з печаткою.

Папір з султанським гербом сповіщав турецькою й французькою мовами, що, оскільки з судна скидали сміття в порту, шхуна «Сперанца» під румунським прапором повинна заплатити штраф у розмірі тисячі лір, інакше…

Капітан відчув, що втрачає самовладання. Він навіть не уявляв, що фінанси падишаха в такому жалюгідному стані!

– А той башибузук на пристані чого стоїть?

– Його поставили вартувати нас. Щоб ми не втекли. Саме тут нагодився Герасім.

– Що будемо робити? – спитав його Антон, показуючи папір.

Стерновий почухав голову.

– Тисяча лір? Гм!.. Хитрий султан!.. Але заспокойтеся, пане, на цю болячку є ліки! Ходімо разом, а там буде видно!

Коли вони ступили на трап, їх наздогнав Акоп:

– Ефенді капітане, поговоріть там, переконайте, якщо вони погодяться, я можу позичити вам трохи. Ви дасте мені розписку…

– Бісів купець! – сказав Герасім, коли вони вже повертали до контори. – Розорений-розорений, а з нас може останню сорочку зняти.

Капітан порту був похмурий чоловік з вигнутим, мов ятаган, носом.

– Ви прислали нам оце? – спитав Герасім, підходячи до столу.

Капітан почепив на ніс окуляри, які на ньому мали вигляд двох бесаг на спині слона.

– Так, я. Ви принесли гроші?

– Ви, мабуть, жартуєте, ефенді! Тисяча лір за те, що ми нібито викинули сміття? Чим ми могли вас розгнівити?

– А, не знаєте, хоч і моряки!.. Сміття осідає на дно сьогодні, завтра, потім кораблі не зможуть пристати до берега.

Герасім подумав якусь хвильку, пильно дивлячись на капітанів ніс, ніби саме звідти міг прийти порятунок. І тут побачив склянку, яку капітан підніс до рота.

– Ефенді капітане, – почав стерновий, уздрівши порятунок не на носі, а в склянці. – Здається, ваші розрахунки неправильні. Я вважаю, якщо підніметься дно, то підніметься й вода.

– Це неправда!

– Ні, правда, і я вам докажу. Ось дивіться, я беру склянку, наливаю в неї воду, отак-о… А тепер, будьте ласкаві, візьміть окуляри… Що відбувається, коли моряк кидає совок сміття біля берега? – Герасім обернувся до Антона й пошепки попросив кілька ікосарів. – Ну, дно піднялося чи ні? – спитав він, опустивши монету У воду.