Текст книги "Підняти вітрила!"

Автор книги: Раду Тудоран

сообщить о нарушении

Текущая страница: 23 (всего у книги 27 страниц)

Відтепер вони опинилися в руках долі, ніхто не міг нічим зарадити, залишалося тільки чекати кінця. Спробувати поставити вітрило – означало, що воно вмить буде пошматоване вітром. А якби навіть і вдалося його поставити, то про яке маневрування можна думати, коли від однієї щогли не видно до другої, а довкола острови!

– Кинути штормовий якір! – крикнув Антон, вирішивши поставити проти уйлява всі можливі засоби.

Штормовий якір – це довгий мішок, відкритий з обох боків, мов водостічна труба, зшитий із найгрубішої парусини і такий великий, що в нього могло б поміститися все майно корабля. На одному з кінців є металеве кільце, яке тримає його відкритим, за це кільце гусячою лапкою чіпляється канат або сталевий трос завдовжки метрів десять. Коли корабель не може ні маневрувати, ні кинути якір, а хвилі ледь не перекидають його, єдиним порятунком залишається цей мішок. За бортом він наповнюється водою, важчає і трос, який протилежним кінцем прив'язаний до носа, повертає форштевень до вітру і спиняє корабель.

Через годину уйляв трохи втихомирився, але ще дихав грозовими поривами. За кілька сотень метрів за кормою чутно було, як розбиваються об скелі хвилі, а це доказ, що берег близько, тепер уже ніхто нічого не міг зробити… Надходив кінець, це відчували всі…

Люди не бачили один одного, але між двома поривами вітру чули зморене дихання і вгадували погляди, сповнені відчаю й безнадії. Колись вони думали, що найбільша небезпека чаїлася в океані, в його безмежному обширі, а зараз розуміли, що берег – невимірно небезпечніший.

Тільки Ісмаїл посміливішав у ці важкі хвилини, у ньому прокинувся його давній егоїзм. І кок думав, теж по-гяурськи, майже радісно потираючи руки: «Ага! Хотіти висаджуватися я? Тепер висаджуватися всі!»

Але тут відчув, що палуба побігла кудись під ногами, і він ударився носом об парапет.

– Аллах, аллах!..

Він хотів був кинутись у воду, не думаючи про те, що людина, опинившись між скелями в розбурханому морі, не може мати іншої долі, аніж корабель, який вона покинула в такий підлий спосіб.

Ісмаїл підлий? Чом би не так! Тільки невимірний сум привів його до цього, тобто до думок і дій, несумісних з його вдачею.

Але вони не наскочили на скелю – це великий якір вгризся в пісок і втримав судно. Невдовзі і другий якір зачепився за дно, і десь за сотню метрів корабель зупинився під берегом, де шаленіли хвилі. Тепер обидва якорі тримали надійно, бо чувся тільки скрегіт напнутих ланцюгів.

Ісмаїл спантеличено закліпав очима, не знаючи, радіти йому чи розчаровуватись.

– Ну, розорали ми дно, брате! – сказав Хараламб, витираючи піт на обличчі.

Ієремія розпростався, мов зморена людина в полі.

– Проборонували ми його, хлопче! Як гарні господарі!

Хараламб усміхнувся.

– Як вони звуться, оті, що живуть на дні моря, Ісмаїле? Сирени? Схоже на те, що ми їм поорали!

Але кок замість того, щоб підтримати жарт, надувся, виказуючи свою боягузливість.

– Сором так говорити, Хараламб! Хотіти сказати капітан?

Ісмаїл боягуз? Гай-гай!.. То бідолашного кока, який душею й тілом прив'язався до «Сперанци», сама думка, що його висадять, позбавила глузду, відтак він був би здатний на будь-що, аби тільки догодити капітанові.

РОЗДІЛ XXVIII
ЗОЛОТИЙ БЕРЕГ

Уйляв принишк поміж дерев, за глетчерами, затаївся за вершинами гір, де були його схованки; там він знов збере сили і накинеться на інші кораблі. Трохи згодом пішов дрібний і холодний дощ, він проникав навіть крізь провощений одяг.

Перед світанком хвилі заспокоїлись, задрімали й скелі на берегах, вимучені за цілу ніч, і тоді дозорцям здалося, ніби від берега долинає якесь скавчання, ніби скиглять кинуті щенята, але вартові після уйлява навіть не звернули на них уваги.

Дощ посилювався, а крики на березі не вщухали, навіть, навпаки, чулися дедалі чіткіше, переплітаючись із нелюдськими криками й жалібними стогонами, аж волосся ставало сторчма на голові.

– Та що ж це, в дідька, може бути? – спитав Ієремія, обертаючись до плотогона.

Але й той мовчки знизав плечима, хоч теж був невимовно стривожений.

– Чуєте, пане? – спитав Герасім, прислухаючись до берега.

Повів вітру розсунув дощову імлу, мов завісу, в боки, і вони побачили край букового лісу юрбу майже голих людей, які тиснулись одне до одного, мов вівці взимку. Ті, що опинилися зовні, бігали довкола цього кола, пригнувши голови, мов тварини, намагаючись пробратися всередину, в тепло, і кричали від безсилля й холоду.

Блек Педро – він спав на палубі, під дощем і, безперечно, теж чув крики – навіть не поворухнувся. Хтось із тих, що на березі, побачив корабель і одразу сказав про це всім, ті злякано підвели голови і майнули в кущі.

– Це не алкалуфи. Вони з племені она! – сказав Антон Лупан.

Вогняну Землю заселяли тоді двоє людських племен, які дуже відрізнялися одне від одного, хоча й були американського походження. Численніше – плем'я она – нараховувало десь із вісімсот душ, а алкалуфи – лише половину його. Пізніші дослідники нараховували їх до п'ятисот, а ще інші називали півтораста, щонайбільше двісті.

На відміну від дуже низеньких алкалуфів з жовтою або червоною шкірою, з грубими рисами, з плескатим носом, люди з племені она були високі, дуже рідко нижчі метра вісімдесяти, гарної статури, сильні, мали продовгувате обличчя й маленький, гарно виписаний ніс.

Алкалуфи ходили між островами на пірогах, а плем'я она кочувало тільки по суходолу, і світ його закінчувався там, де закінчувався берег.

Обоє племен не ворогували, але й не дружили, спілкувалися між собою тільки жестами, бо розмовляли різними мовами.

Тим часом уже добре розвиднилось, дощ обіцяв стихнути. На протилежному березі затоки алкалуфи розпалили вогнища. Як їм вдалося вберегти сірники в дощ, коли їхнє нікчемне дрантя не захищало як слід навіть тіла, залишалося таємницею.

Оскільки уйляв поламав дещо з оснастки і, перш ніж вирушати в дорогу, треба було полагодити, капітан вирішив скористатися нагодою й висадитись на берег: може, вдасться заприязнитися з аборигенами.

Спустили шлюпку, в неї сіли капітан і Хараламб, за весла взявся Ісмаїл.

– Ісмаїле, дивись не потрощи шлюпки! – гукнув Герасім, як турботливий господар.

Але турок, надувшись перед Антоном, налягав на весла й гнав човна прямісінько туди, де пристати було найнезручніше.

Герасім знову закричав:

– Ісмаїле!.. Ісмаїле!..

І враз із лісу донеслося, але вже іншим голосом:

– Ісмаїле!.. Ісмаїле!..

Стерновий стріпнув головою й витріщив очі. Це не луна, бо не було її ні вчора, ні сьогодні. Усі в човні здивовано перезирнулися.

– Ісмаїле, трохи лівіше! – знову крикнув Герасім.

– Ісмаїле, трохи лівіше! – одразу ж почувся голос з берега.

– Що це таке, пане? – здивувався Хараламб. – Може, нам краще повернутися?

Але човен уже вискочив носом на пісок. Ліс починався кроків за двадцять, кущі загойдалися.

– Не показуй рушниці! – порадив капітан Хараламбові.

– А якщо вони нас зустрінуть стрілами? Хіба можна знати, що їм спаде в голову?

– Стережіться-а! – почувся стурбований голос Аднани, коли Антон ступив ногою на берег.

– Стережіться-а! – тепер уже з лісу порадив їм жіночий голос, хоч і не такий чарівний.

Лише тепер капітан нарешті, здається, збагнув щось і почав сміятися, піднімаючи руки й показуючи, що він не має ні зброї, ні злого наміру.

– Гей, ідіть сюди! – гукнув він якомога спокійніше.

– Гей, ідіть сюди! – повторив голос з-за дерев.

Але ніхто не з'явився. Аборигени ховалися в кущах, очевидно, крізь листя роздивлялися, що діється на березі.

– Вони бояться! – вирішив Хараламб.

Кущі тим часом знову заворушилися. Антон Лупан дістав кольорову хустину з кишені й почав розмахувати нею в повітрі.

Гілля в одному з кущів розсунулось, дві голови зацікавлено глянули на берег і за мить знову сховалися.

– Гей, іди до Ісмаїла! – спробував кок і собі щастя.

– Гей, іди до Ісмаїла! – знову почулося знайоме відлуння.

Цього разу на узліссі з'явився чорний, мов згасла головешка, тубілець.

– Ісмаїле, гляди не злякай його, бо я тобі голову скручу!

– Я не злякати, пане. Гей, іди сюди!

З-за кущів з'явився ще один тубілець, потім ще, – і невдовзі вже п'ятеро чоловік турботливо оточували шостого, старішого, вищого й сильнішого з-поміж них, який, мабуть, був вождем. Одні з них тримали дерев'яні списи з загостреними кам'яними наконечниками, другі стріли й луки, ще дехто мав пращі, але ворожості не відчувалося. Проте Хараламб – він стояв найближче до човна – поглядав краєчком ока на рушницю.

– А якщо вони їх зараз оточать? – тремтячим голосом спитала Аднана стернового на палубі «Сперанци».

Герасім почухав голову:

– Та чи я знаю? Ієремія, візьми-но про всяк випадок мушкет!

А з лісу виходили все нові й нові люди племені она, всі високі й дужі. Вони заповнювали весь берег біля шлюпки і сідали так, щоб прихистити свого вождя. На вождеві – хутряний одяг, накинутий на голе тіло, саме тіло вимазане чимось чорним, мабуть, товченими головешками.

Але кока здивувала не сажа на його тілі, бо й на інших було щось подібне, а те, що у вождя на обличчі, від одного вуха до другого, були намальовані дві широкі смуги – червона вгорі над ротом, біла на підборідді. Де вони знайшли тут, на краю землі, ці фарби – яскраву білу цинкову й гарячий кармін, яких він не міг купити навіть у Стамбулі?

Капітан подарував вождеві кольорову хустину, що викликало крики радості в аборигенів, а вождь усміхнувся і так стукнув кулаком Антона в груди, що той аж поточився. Усі троє гостей вимушені були витримати зливи ударів кулаками у груди на знак дружби.

Ісмаїл не говорив нічого, тільки гикав, готовий витерпіти будь-що, зате Хараламб іноді скрипів зубами.

– Пане, якщо так буде ще трохи, я почну давати здачі!

– Не можна! Вони показують, що в них нема лихого наміру.

– Отак? То покличмо всіх, хай вони і їм покажуть!

Трохи пізніше, коли Антон Лупан вирішив назвати це місце бухтою Дружби, Хараламб запропонував, потираючи вкриті саднами груди:

– Краще підійде назва бухта Стусанів!

«Сперанца» стояла тут до обіду. Вождь разом з кількома своїми людьми прийшов у гості на борт, потім екіпаж, закінчивши лагодити пошкодження, зійшов на берег. Дощ нарешті вщух, і, хоч небо було вкрите сірими хмарами, повітря видавалося прозорим і приємним. Тубільці сіли колом на мокру землю й почали частуватися сухарями та консервованим м'ясом, яке їм подарували моряки. Вони звикли дуже важко здобувати собі їжу, але ця манна небесна не вимусила їх втратити самовладання й накинутись на неї, хоч голод, видно, й доймав їх.

Моряки розглядали аборигенів із жвавою цікавістю, а Ісмаїл, не знаючи, як догодити капітанові, вирішив спробувати, як кажуть сьогодні, використати останній шанс і відновити загублений престиж.

Перш ніж хто-небудь устиг схопитися й спитати, куди він іде, кок стрибнув у шлюпку, наліг на весла й попрямував до корабля, який погойдувався на якорі…

Чи не проснувся в його душі часом дух пірата? Чи не надумав він підняти вітрила й піти геть, покинувши всіх напризволяще?..

Але тут усі побачили, що Ісмаїл повертається, ще ревніше налягаючи на весла.

Кок вискочив на берег і сказав, затинаючись:

– Пане, я хотів їм співати газель!

Екіпаж зайшовся сміхом. Сміявся й похмурий Герасім, і наймовчазніший та найсором'язливіший Крістя Бусуйок, і Ієремія, і Хараламб, сміялася Аднана, сміявся Мігу, сміявся б і Негріле, якби саме тоді не грався на березі з місцевими собаками.

Та Ісмаїла мало обходив би цей сміх, якби залишився похмурий Антон. Та сміявся й капітан, сміявся до сліз, як цього ще ніколи не бачив пригнічений кок.

Ісмаїл знову виповнився пихою, як і тоді, коли ніхто не міг дотягнутись до його тюрбана. Вдавано поважно глянувши на всіх, він поставив фонограф на найсухіший камінь, покрутив ручку, поставив голку, і наступної миті милий голос, який може співати так тільки в Стамбулі, пролунав на дикому березі півострова Брекнок, тобто там, де – можна поклястися з чистою совістю – фонограф почули вперше.

Але що це? Аборигени не лякаються, не витріщають очей, не падають на коліна, мов перед божеством, до ніг Ісмаїла?

Аборигени спокійно їли й далі, ніби кожен мав в лісі, принаймні, по фонографу. Тільки деякі з них, не припиняючи їсти, почали хитатися в такт, а це була ознака, що газель їм сподобалась.

Доївши сухарі, аборигени племені она почали підводитись і поодинці підходити до фонографа, зачаровані, як ми сказали б, музикою, не виказуючи однак найменшого подиву перед співучим інструментом.

Для Ісмаїла це вже було занадто. Він схопив апарат і пішов, розлючений та обурений, до шлюпки.

Та не встиг він ступити й кілька кроків, як почув позад себе жіночий голос, хоч і не такий ніжний, як у фонографі, але голос, який співав – о аллах! – ту саму газель!

Аборигенка, – без чадри, чорна з голови до п'ят, тільки зуби біліли, – співала газель, м'яко похитуючись, а разом з нею похитувались і всі жінки племені.

Кок зупинився, ледве не випустивши фонограф з рук, витріщився на неї, хитнув головою, а потім кинувся бігти так, ніби за ним гналася нечиста сила.

– Ісмаїле! Не йди! – крикнув Герасім.

І тубільці, яким цей крик сподобався більше, ніж спокійна мова, почали кричати всі водноголос:

– Ісмаїле! Не йди!..

Ясна річ, це могло б перелякати будь-кого, а не тільки кока, і трохи пізніше, коли вони поверталися на корабель шлюпкою, Антон Лупан пояснив їм те, що вичитав ще з книжок Дарвіна й щоденника діда Леона:

– Я вже говорив вам, що тутешні аборигени, особливо з племені она, можуть дуже легко імітувати будь-яку мову, і ви самі пересвідчились у цьому.

– А газель? Чому вони не дивувалися? – спитав набурмосений Ісмаїл.

– Газель їм сподобалась, ти в цьому міг переконатися, їм подобається всяка музика, і вони зачаровано слухають її, забуваючи й про голод, і про холод, і про всі свої нещастя. Фонограф справді їх не здивував, хоч я певен, вони вперше бачили щось подібне, але, безперечно, їхній розум не може збагнути, що йдеться про людську вигадку; вони сприйняли його як щось природне, як пташку, що літає, чи стеблинку, яка зеленіє щороку. Це стосується не тільки фонографа, Ісмаїле. А втім, їх нічого не дивує, вони нічого не пам'ятають і не згадують потім. Здається, вони не мають такої здатності, як згадки, окрім своїх навичок, і навіть не хвилюються при зустрічах. Приміром, якби хтось із їхнього роду кудись зник і повернувся, скажімо, через рік, ніхто не здивувався б, побачивши його, ніхто не спитав би, де він бродив стільки часу. А що стосується його самого, то він теж не відчув би хвилювання, побачивши своїх.

– Як це так? – вихопився Ієремія, неймовірно здивований. – Щоб я повернувся додому в село через рік чи через два і мене ніхто не спитав би, де мене в дідька носило?..

Хоч «Сперанца» підняла якір відразу, до вечора вони не змогли вийти в океан. У сутінках зупинилися біля північно-західного боку півострова Брекнок. Вихід у Тихий океан вартували дві групи маленьких острівців, але їхні непривабливі назви на карті – Лихо східне й Лихо західне – вимусили Антона глянути на них трохи скоса.

Далі на захід видно було ще один архіпелаг з островами – скелястими, високими, вершини яких ховалися в хмарах. Це місце звалося Мілкі Вей – назва, яка викликала жах серед тих небагатьох мореходів, котрі наважувались обігнути з півдня Вогняну Землю.

Капітан «Сперанци» остерігався ділитися з екіпажем цими зловісними передбаченнями і тривожився сам, однак небезпеки цілу ніч не було ні з боку двох Лих, ні з боку Мілкі Вей.

Другого дня вранці шхуна, гнана західним бризом, лагідним, мов вітер Середземного моря, вийшла в Тихий океан і полегшено зітхнула після тривалого плавання в тіснинах протоки, де на неї щомиті чигали скелі. Антон Лупан весь час озирався назад, здивований такою мирною зустріччю. Це що, оповідь Леона Ваяна неправдива?.. Чи вони єдині мореплавці, яких грізний Мілкі Вей вирішив пощадити, як це трапляється іноді з тиранами?

За кілька годин після того, як Мілкі Вей залишився позаду, сховавши голову в хмари, – мабуть, тільки тому «Сперанца» пройшла повз нього непомітно, – його запізніла лють перетворила без попередження бриз в ураган.

Екіпаж ледве встиг спустити вітрила, щоб їх не пошматувало, і п'ять днів буря гнала корабель на зюйд-вест. Хто при такому вітрі ризикнув би шукати вхід у затоку Кука або в якусь іншу, коли скелясті острови тільки чекали, коли ти наблизишся, щоб схопити в свої кігті й жбурнути на дно, розтрощивши на друзки?

Відтак «Сперанца» мала ввійти в протоку Бігл зі сходу, а не з заходу, пройшовши двісті п'ятдесят миль, яких не помітив ніхто – ні капітан, ні Мартін Стрікленд, який завдяки цьому залишився без аборигенів, найнятих у дорогу.

2 січня, коли буря вщухла, шхуна була південніше мису Горн і, як і слід було сподіватися, на всьому й досі розлюченому обширі океану не видно жодної піроги з алкалуфами. Вони, передбачливіші, аніж чужинці, чи, може, кращі знавці погоди, зупинились десь поміж островами раніше, ніж почалася буря.

Але – і це вже справді дивно – через чотири дні «Сперанца» зустріла їх майже всіх: вони гуртом ішли в протоку, ніби Блек Педро спромігся розтлумачити, де вони зустрінуться.

Насправді дістались вони сюди тільки інстинктивно. Проводячи більшу частку життя на воді і знаючи всі шляхи на цьому архіпелазі, вони відчували навіть, в якому місці поверне гнаний бурею корабель.

Зустрілись вони після обіду 5 січня саме там, де капітан сподівався побачити на якорі корабель П'ера Баяна. «Сперанца» обігнула мис Горн, звідти при попутному вітрі пішла прямо на північ, залишивши праворуч острів Леннокс, потім Піктон і зайшла нарешті в протоку. На північ простяглася аргентінська територія Вогняної Землі, на південь острів Наваріно.

Антон стояв на носі, тримаючи перед собою карту, і хвилювався дедалі дужче. Серце його билося зараз так, як рідко може битися серце землянина. Він здалеку впізнав гори Олівія, під схилами яких кинув колись якір бриг «Бігл», тут він разом зі своїм другом думав стати на тривалу стоянку. Далі протока ширшала, відкриваючи праворуч маленьку затоку, в глибині її вирувала недосліджена експедицією Дарвіна річка, а більше нічого не видно.

Обличчя капітана зблідло, серце, мабуть, утомилося битися так довго між надією й сумнівами, кров застигла в жилах, і він заціпенів, стискуючи в руках підзорну трубу. Отже там, за цими висотами, починалася невідома земля, він за дві милі від неї, але бухта була порожня, «Есперанси» не видно ніде.

О пів на сьому «Сперанца» кинула якір у глибині затоки. Рівно о сьомій капітан спустився в каюту до Мартіна Стрікленда. А той, радий, що знайшлися аборигени, зустрів його в доброму гуморі:

– Ну, капітане, ось ми майже на місці! Завтра будемо в Ушуайї, і я висаджуюсь!

– Ви помиляєтесь, пане! – похитав головою капітан.

Мартін Стрікленд тільки очі витріщив на нього.

– У вас є календар? – вів далі Антон.

– Звичайно!

– Тоді ви, певне, знаєте, яке сьогодні число.

– П'яте січня, – відповів пасажир «Сперанци», починаючи вперше від початку подорожі дивуватися.

– Пане, виповнилось рівно місяць, як ми ввійшли в Магелланову протоку, і наша угода закінчилася три хвилини тому.

– Справді! – погодився Мартін Стрікленд. – Тому й кажу, що завтра я висаджуюсь.

– Не завтра, а сьогодні! Але спершу віддайте мені належні гроші!

Пасажир здивовано глянув на нього і спокійно відрахував двісті п'ятдесят фунтів стерлінгів новенькими папірцями.

– Прошу, ось ще десять за те, що допровадите мене до Ушуайї! – сказав він, кинувши банкноту на стіл.

Капітан узяв належні гроші, останню відсунув убік.

– Я не маю наміру везти вас до Ушуайї, і ніхто не може мене присилувати! Прошу вас негайно зійти з корабля й забрати речі. У противному разі я змушений буду викинути все за борт.

Ось так! Досі Мартін Стрікленд не уявляв собі, що є людина, котра може пересилити його самого та фунти з його кишені.

– Ви, мабуть, жартуєте, капітане! – сказав він, заворушившись, бо зненацька відчув, що в нього засвербіло все тіло.

– Мені не до жартів! Прошу звільнити каюту!

– Гаразд! Я висаджусь, але ж не зараз, коли настає ніч, а завтра вранці! Де ж я спатиму? – гаркнув Мартін Стрікленд, схоплюючись на рівні й тримаючи руку в кишені.

Антон Лупан давно вже запримітив, що його пасажир в одній кишені тримає гроші, а в другій револьвер, бо для нього і те, й друге – зброя однакової цінності.

– Пане, – обізвався він спокійно, – револьвер є і в мене, а в моїх людей рушниці. Отже, я чекаю, коли ви висадитесь.

Мартін Стрікленд повагався якусь мить. Затятість капітана видалась йому абсурдною, однак він досить добре знав людей, щоб вичитати в їхніх очах несхитне рішення. Даремно чинити опір, бо ні гроші, ні благання, ні револьвер не допомогли б йому.

– Все одно я не зможу перевезти сьогодні весь вантаж: у мене п'ять вагонів знаряддя та інструментів. А їх за годину не перевезеш, – зупинився він уже в дверях.

Тут саме нагодився Герасім. Капітан усміхнувся:

– Герасіме, нашого пасажира треба висадити зараз на берег. Довезіть його шлюпкою до берега. Але він просить залишити до завтра вантаж. Скільки ми попросимо за це?

Стерновий одразу второпав, у чому тут справа, але спершу почухав голову за своїм звичаєм, а потім невинно сказав, ніби йшлося про казна-яку дрібничку:

– Та чи я знаю, пане, скільки? Мабуть, фунтів десять, щоб він не думав, ніби ми розбійники.

Коли шлюпка з Мартіном Стріклендом і Блеком Педро причалила до берега, почалася мжичка – гіршого й не придумати!

На борту «Сперанци» відсутність пасажира поки що не змінила нічого. Люди так само спали в трюмі на вантажі Мартіна Стрікленда, Негріле у буді на палубі, Аднана в кубрику, а капітан у кормовій каюті сам. Але капітан, замість того щоб спати, радіючи, що кинув якір у тому місці, до якого він прагнув, мов до казки, хвилювався дедалі дужче. Вже настала північ, а він ніяк не міг склепити очей…

Алкалуфи на березі, притиснувшись одне до одного, спали під дощем, який не вщухав.

А Мартін Стрікленд розлючено ходив по березі, натикаючись на камені, і лаяв Антона Лупана. Блек Педро розвів вогнище на березі річки, але хіба зігрієшся біля вогню, коли тобі ллє на голову?

Час від часу він кидав оком на протоку, де мріло світло «Сперанци», що стояла на якорі. Проклятий капітан!.. А може, послати Блека Педро, хай візьме алкалуфів, пірогою вони підкрадуться до шхуни, вискочать на палубу й виріжуть увесь екіпаж? Від скількох би турбот він позбувся! Не треба було б вивантажувати п'ять вагонів на неходжену землю, не треба було б три дні пхатися пірогою до Ушуайї, щоб знайти інший корабель…

Але, на його нещастя, він розумів, що «Сперанцу» нелегко взяти. Хоч би там не було собаки! Аби знаття раніше, то давно отруїв би його чи послав Блека Педро, щоб той садонув пса ножем.

Зараз пізно! Навіть якщо вахтові задрімали, собака все одно почує пірогу за п'ятдесят кроків і почне гавкати, і досить буде одного пострілу, щоб прогнати алкалуфів.

Мартін Стрікленд визнав своє безсилля. Капітан, такий порядний і люб'язний, виявився розбійником – та ще й таким розбійником, якого не подолати. Він – сильніший і краще озброєний.

Нарешті світанок почав вимальовувати неясні тіні – спершу з'явилась темна маса лісу, потім схили пагорбів, а пісок під ногами почав дивно виблискувати, ніби це і не пісок, а товчений діамант.

Волоцюга раптом зупинився, витріщив очі. Наступної миті він уже забув і про дощ, і про холод, і про Антона Лупана: припавши гострим носом до землі, ніби голодний ворон, що знайшов поживу, почав провівати вологий пісок.

– Золото, Педро! – заволав він. – Золото! Ми не йдемо нікуди, залишаємось тут. Бери алкалуфів, і розвантажуйте корабель!..