Текст книги "Підняти вітрила!"

Автор книги: Раду Тудоран

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 27 страниц)

– Дядьку Ісмаїле, гляньте вгору!

Мішок зі спини кока впав на землю.

– Зараз-зараз злазити вниз!

Угледівши свого господаря так високо, Негріле стривожено загавкав, потім стрибнув на палубу, сперся лапами на щоглу й почав вити.

– Ну, давай униз, Мігу! – звелів Герасім, цілковито задоволений спритністю юнги.

Швидко минали пообідні години. Були прибиті щаблі на велику щоглу, залишились вони й для малої, стали на свої місця реї, прикріплені на довгі балансири, канати й шкоти на блоках тільки чекали, щоб їх натягнули, бракувало лиш вітрил.

Невдовзі на кораблі зібрався весь екіпаж, і тут почалося таке, чого Мігу досі не бачив. «Сперанца» змінювала свій вигляд щохвилини. Принесли вітрила, прив'язали до рей, де вони й мали бути, – тільки потягни за фал і піднімеш їх. На палубі біля фок-щогли з'явилися дві бочки, по одній біля кожного борту, їх поставили на бруси, заокруглені за формою бочок, і міцно прив'язали мотузками.

– А це для чого? – спитав хлопець Герасіма.

– Для води, Мігу, бо інакше що будемо пити і як готувати їжу в дорозі?

Потім принесли бочку з рапсовою олією для ліхтарів і ще одну, з гасом, для ламп, а на високій щоглі, мов з-під землі, з'явився бронзовий дзвін. Хлопець підійшов ближче, зацікавлено оглядаючи його, побачив на ньому літери й прочитав по складах:

– Спе-ран-ца.

– Ісмаїле! – гукнув Антон Лупан, вийшовши з каюти. – Давай вечеряти, поки не налетіли комарі.

Уперше він був одягнутий по-морському, хоч міг носити цей одяг весь час. Але, мабуть, оскільки не було корабля, то не хотів здаватися нікому сухопутним капітаном.

Тепер усе відбувалося інакше, ніж на суші, – чи, може, Мігу так здалося.

Ні, таки щось відбувалося! Бо й хліб, і баранина особливо смачні, і Ісмаїл, хоч і бурчав, здавався лагідним, і цей дзвін на щоглі так таємниче виблискував у сутінках, і Дунай так незвично схвильований, наче й він чекав, що станеться щось із «Сперанцою»… Тільки Хараламб був ще самотніший у своєму селянському одязі…

– Хлопці, – обізвався Антон під кінець вечері, – відтепер ми починаємо моряцьке життя. Ми не будемо поліцейськими один для одного, але ви повинні без ремствування виконувати всі мої розпорядження. Герасіме, ти, як старший стерновий, будеш моїм помічником і начальником команди. Признач людей сьогодні на нічну вахту. О восьмій годині заступає перша вахта. Не забудь поставити ліхтар на щоглу. Завтра, якщо буде сприятливий вітер, вийдемо на ходові випробування в море…

Так, почалося морське життя. Геть, ну геть інше, ніж на землі.

– Бам-бам! – почувся дзвін на щоглі.

Мігу лежав на верхній койці, а внизу під ним стерновий. Праворуч були койки для Ієремії й плотогона, Ісмаїлові залишалася одна з двох під обшивкою, і він з годину вагався, котру ж вибрати. Нарешті, коли його здолала дрімота, він упав на найближчу й заснув мов убитий.

– Бам-бам, бам! – знову долинуло знадвору бамкання дзвона.

– Дядьку Герасіме, чому він дзвонить?

– Відбиває години вахти. Ну спи, Мігу, бо завтра важкий день.

– Я вже сплю. А дядько Ієремія на вахті?

– Так. 0 дванадцятій заступить Бусуйок, а о четвертій я.

– А мене ви коли поставите на вахту?

– Трохи пізніше, коли привчишся до морської справи.

– Але ж дядько Ієремія…

– Він уже був моряком… Та чому ти, в дідька, не спиш?

Ісмаїл розплющив очі, перейшов на друге ліжко й пробурмотів:

– Завтра працювати. Вночі спати-хропіти!.. Невже шепіт Мігу не дає йому спати?

Дзвін на палубі тричі вибив два короткі удари й один довгий.

– Уже пів на дванадцяту, – сказав стерновий.

– Звідки ви знаєте?

– Зараз я поясню тобі, причепо, бо, бачу, що не відстанеш.

– Я слухаю, дядьку Герасіме. – Мігу аж перехилився через край койки.

– Бачиш, на кораблях моряк стає на службу через кожні чотири години – о дванадцятій дня, о четвертій по обіді, о восьмій вечора і так далі. Цей час називається вахтою. Ясно?

– Ясно. А при чому тут дзвін?

– Тут ось що. Вахтовий щопівгодини б'є у дзвін. Якщо він став о восьмій вечора, як, приміром, Ієремія, то о пів на дев'яту б'є один раз. Це означає півгодини. О дев'ятій він б'є двічі, це означає, що минула година від початку вахти. І так далі, додаючи по два удари на кожну годину. Щойно ти почув, як вибили тричі по два удари, це означає, що від восьмої години, тобто від початку вахти, минуло три години. А оскільки потім був ще один удар, довгий, то це…

– Одинадцять з половиною, дядьку Герасіме! Тепер мені ясно!

– Але це означає й ще одне: пора замовкнути!

– Мовчу… Але я хотів би спитати ще: звідки дядько Ієремія знає, що так треба вибивати?

– Я навчив сьогодні всіх.

– А якби я вас не спитав, то ви мені й не сказали б!

На палубі почулись кроки, потім голос Ієремії:

– Бусуйок, ти спиш? Вставай!

Плотогон пробурмотів щось крізь сон і перевернувся на другий бік. Але Ієремія взяв прута на палубі, просунув крізь ілюмінатор і штурхонув ним.

– Ну, соньку, вставай!

– Дядьку Герасіме, – спитав Мігу, коли Крістя пішов по трапу, ступаючи по східцях, наче по колодах на плоту. – А звідки вони знають, коли треба вибивати? У них є годинник під рукою?

– Аякже. Капітанів.

Надворі вдарив дзвін, сповіщаючи про закінчення першої вахти.

– Уже північ, Мігу. Якщо не замовкнеш, кінець дружбі.

– Я вже сплю! Тільки ви ще не сказали, навіщо треба вибивати.

– Щоб усі знали, скільки часу минуло…

– А навіщо це знати, коли всі сплять мов убиті!

– Ну, бісеня, це вже забагато запитань! Є дуже великі кораблі, на них десятки моряків… Там сплять не всі… А потім, хоч-не-хоч, це давній звичай – і моряки дотримуються звичаїв краще, аніж усі інші люди.

Ісмаїл зненацька зупинився посеред кубрика.

– Якщо ти не мовчати, то я тебе купати в Дунаї!

Тільки тепер юнга, скріпивши серце, вмовк. Невдовзі він почув, як похропують Герасім і кок. У кубрику гуло, ніби тут було повно джмелів, як у лісовому дуплі. Крізь ілюмінатор заглядав місяць, обмацуючи долівку срібним променем. За бортом тихенько хлюпотів Дунай.

– Бам-бам, бам! – долинуло знадвору.

«Пів на другу!..» – прошепотів Мігу, провалюючись у сон.

Тільки острах торкнувся його дрімоти – щоб не приснився дід Іфрім, як він снився раніше, ще коли хлопець не став моряком.

РОЗДІЛ VII
ДОШКИ В ПІРЕЙ

Коли Мігу проснувся, в каюті не було нікого, а в ілюмінаторі замість місяця гойдалося сліпуче сонце.

– Комедія! – буркнув юнга, зіскакуючи з койки, але враз похитнувся, ледве втримавшись на ногах.

Знадвору долинав якийсь дивний шум, ніби лотоки шуміли.

– Ми вийшли в море! – вигукнув хлопець, кидаючись до дверей.

На палубі Мігу спантеличено протер очі: землі ніде нема, і спробуй здогадайся, чи ти біля Суліни, чи під Стамбулом, тільки морська вода, така спокійна здалеку, розгойдується велетенськими валами… Він три місяці дивився на море з берега, та чи міг знати, що воно так витанцьовує?

– Доброго ранку! – почувся за спиною голос Антона.

Капітан стояв на носі й дивився в підзорну трубу.

Юнга злякано обернув до нього голову:

– Ми вже вирушили на Стамбул? А я хотів послати додому листа…

– Заспокойся! Хіба ти забув – учора ми вирішили, що сьогодні виходимо в море на випробування?

Зненацька вітрила зашуміли, щогли «Сперанци» вигнулись і потягли корабель у хвилі, аж вода дійшла до парапету. Мігу вчепився за люк.

– Ми не перекинемось?

Ніхто йому не відповів, усі займались своїми справами, так ніби палуба стояла рівно.

– Чому корабель іде так, на борту?

– Бо вітер по траверсу, а в нас нема баласту.

– Справді? – буркнув юнга, не второпавши нічого.

– А тобі не зле в морі? – спитав його Антон. – Нічого не болить, не нудить тебе?

– Ні, пане, я почуваю себе добре. – А їсти хочеться?

– Навіть дуже.

– Отже, в тебе морська душа. Ісмаїле, зараз гість прийде до столу!

Проковтнувши сніданок, ніби він цілий тиждень не їв, Мігу пішов подивитися, що робиться на кораблі. Він подався вздовж парапету, косуючи одним оком на хвилі, які підводили голови, готові метнутися вперед.

– Доброго ранку, дядьку Герасіме! – привітався він, діставшись до стерна. – Скажіть, будь ласка, що це таке – вітер по траверсу?

– Це вітер, який віє збоку, отак, як зараз.

– А що таке баласт?

– Різноманітний вантаж – пісок, каміння, який кладуть у трюм, коли нема іншого вантажу, щоб корабель осів у воду. Бо інакше при сильному вітрі він може перекинутись.

Навіть перекинутись? А в них же нема баласту!..

Однак тут відбувалися тільки випробування, тобто люди перевіряли управління вітрилами, ходові якості корабля, самі звикали до нього, адже дехто зовсім не знав моряцької справи.

Коли бугшприт показав на Зміїний острів, Антон вирішив повертатися в Судіну.

– Знаєш, яка в нас зараз швидкість, Герасіме? – спитав він, перехилившись до стерна. – Чотири вузли! А бриз тільки дихає!

– Я ж вам казав, пане, такого ще одного корабля нема більше в світі! Ви побачите його в шторм!

Мігу вперше чув деякі слова: бриз він ще уявляв собі, а кого спитати про вузли?

– Усім стояти по місцях! – крикнув капітан.

Люди розбіглися по палубі кожен на визначене йому місце, але не було ні поспіху, ні суєти.

Лунали команди, шуміли вітрила, крутилося стерно, і коли юнга отямився, то сонце вже світило в потилицю, а не в очі. «Сперанца», мов слухняний кінь, який відчуває вуздечку, змінила курс і тепер ішла до Суліни, тягнучи за собою білу борозну в синьому морі.

– А мені що робити? – спитав Мігу капітана.

– А ти дивись і запам'ятовуй усе, що тут робиться.

Це теж наказ, який треба виконувати. Мігу озирнувся довкруг, але нічого особливого не відбувалося, тільки море з голубого ставало сірим, Ієремія та Крістя Бусуйок, помивши палубу, зайнялися кожен тим, чим підказувало серце, – перший у затінку під великою щоглою чистив ганчір'ям заіржавілого мушкета, другий гуляв поглядом по вітрилах. Негріле тримався біля капітана на носі, ніби його хтось поставив пильнувати за безкінечним морем, Герасім вдивлявся в далину з-за керма, Ісмаїл дофарбовував шлюпку.

Вештаючись по палубі від носа до корми, шмигаючи під реями, Мігу навіть не помітив, що з певного часу не відчуває хвилювання моря, не боїться навіть тоді, коли корабель сильно нахиляється.

Тільки-но вони пришвартувалися в порту, як на палубу стрибнув огрядний чоловік і спитав, де капітан.

– Я – Леоніда Велісаратос, експортер із Бреїли. Ви не чули про мене? – почав він швидко.

– Не чув, але ви все одно заспокойтеся, бо цим не виграєте нічого, кіре Леонідо!

– Та як же мені заспокоїтись? Ви ж навіть не знаєте, скільки я настраждався!..

Поки купець галасливо скаржився, Герасім облишив роботу, підійшов ближче і став уважно прислухатися.

– У мене гниє ліс у порту!

– А про що мова, пане? – спитав капітан «Сперанци».

– Дивіться, нинішньої весни я домовився з кіром Яні, що він «Пенелопою» зробить два рейси з будівельним лісом до Пірея. Я навіть доставив товар сюди, щоб кір Яні не піднімався до Бреїли…

Герасім ступив ще крок уперед і нашорошив вуха, хоча не виказував жодним рухом інтересу до незнайомця та його біди.

– Я дотримав слова і послав ліс сюди ще перед Великоднем, – вів далі кір Леоніда стражденно. – А він лежить он на пристані і гниє, вісім вагонів чудових букових дощок!..

– А ви не намагалися знайти другого капітана? – співчутливо спитав Антон Лупан.

Герасім підступив ще на крок ближче.

– Шукав, та не знайшов, – бідкався купець. – Приходить мало суден і малі, а ті, що проходять, то вже зайняті… Пропаде товар або впаде в ціні – і мене здійме на сміх кір Піколакі в Піреї.

– Пане, – зрадів капітан, що йому поталанило з товаром. – Якщо ви нам довіряєте, то ми саме готуємось піти в…

Тут Герасім ступив ще крок і опинився між ними.

– А як же бути з пшеницею кіра Лівардіті? – спитав він з найсерйознішим виглядом.

– Який Лівардіті? – здивувався Антон. – Вперше про нього…

– Отакої, а я й забув вам сказати. Ходімо в каюту, я віддам вам гроші, бо вчора одержав завдаток. А ви, – не дуже ввічливо сказав він купцеві, – почекайте тут, я зараз повернусь.

– Ну, скажи-но, шахраю, що ти надумав? – спитав Антон, коли вони зайшли в каюту.

– Ви скільки ходите по наших портах, пане? – хитро всміхнувся Герасім.

– А який тут зв'язок з моїм запитанням?

– Хіба ви не чули, як тут, у нас, вершаться справи?

– Гаразд, але баєчка з кіром Лівардіті шита занадто білими нитками! Думаєш, він не бачить!

– Йому лишається тільки заплющити очі. Зараз граємо ми, а він танцює. Якби ми потрапили йому до рук, він нас пожалів би?

– Але ж це не чесно, Герасіме!

– Честь – за зовнішністю людини, пане. Дозвольте мені довершити оборудку. Я хочу трохи наварити з нього.

Стерновий вийшов на палубу сам.

– Мені дуже прикро, пане! Ми з капітаном думали зробити вам добро, але завдаток – не іграшки: три сотні драхм, п'ятнадцять ікосарів золотом. Кір Лівардіті назад його не візьме, якщо ми не покриємо ці гроші бодай такою самою сумою.

– А якщо я покрию витрати? П'ятнадцять ікосарів, ти сказав? Я плачу – ти забираєш дошки?

– Та хіба я знаю, чи погодиться кір Лівардіті? Почекайте хвилинку, я поговорю з капітаном. – І стерновий подався в каюту. – Пане, сидіть тут і не показуйте носа на палубу. Я – до кіра Панайотіса.

– А купець?

– Хай погріється трохи на сонці та розплавить свій жир.

Герасім повернувся від кіра Панайотіса, сумно хитаючи головою.

– Майже неможливо, пане! Чоловік кіра Лівардіті й розмовляти не буде, якщо не дамо і йому сотню драхм.

– Ви мене розорите! Менше не можна? Одного ікосара мало?

– П'ять ікосарів на бочку!

Кір Велісаратос витер піт з чола.

– Добре, даю двадцять ікосарів, а потім повішусь.

– Навіщо вішатись, кіре Леонідо? Платіть тридцять п'ять ікосарів і живіть.

Гендляр схопився рукою за горло.

– Звідки ти взяв тридцять п'ять, розбійнику? – спитав він хрипко.

– Хіба я не сказав, що взяв п'ятнадцять ікосарів завдатку? За законами торгівлі, завдаток слід повертати подвійним.

– Ну з цим ми дійшли згоди: ви повертаєте п'ятнадцять, я даю п'ятнадцять і на додачу ще п'ять ікосарів для цього гульвіси.

– Ні, не так, кіре Леонідо. Навіщо вам віддавати наші ікосари? Ми поклали їх у гаманець і не візьмемо звідти!

Це вже було занадто! Відчуваючи, що божеволіє, кїр Велісаратос зробив останнє зусилля зберегти розум.

– Добре! – сказав він, розуміючи, що нема сенсу чинити опір. – Я плачу тридцять п'ять ікосарів. Коли почнете вантажити дошки?

– Тільки-но домовимось про ціну, одразу й почнемо.

– Гаразд, яка твоя ціна?

Герасім знизав плечима, почухав голову, сів на люк і запросив сісти поряд кіра Велісаратоса.

– Яка ціна? Зараз підрахуємо. У вас вісім вагонів дощок?.. Будемо рахувати за десять, саме стільки бере наш корабель.

– А чому рахувати за десять, коли в мене лиш вісім?

– Ми не можемо йти з порожнім трюмом! Бо загинемо, пане!

– Добре, хай буде десять, – погодився кір Леоніда, клекочучи від гніву.

– Далі. Подивімося, скільки коштує бук у Бреїлі і скільки в Піреї. Ого-го, в Піреї дерево дороге!

– А це тебе стосується?

– Воно не стосується, я тільки так прикидаю, для підрахунку. Отже, в Бреїлі він коштує п'ять леїв…

– Це неправда, він мені обійшовся в десять!

– Стривайте, пане. Ви можете давати й двадцять, якщо такий щедрий. Отже, п'ять леїв у Бреїлі, у Піреї буде двадцять драхм, а може, навіть двадцять п'ять…

– Та звідки! Я зійшовся з кіром Ніколакі за десять.

– Він обманув вас, кіре Леонідо, – співчутливо похитав Герасім головою. – Там ціна двадцять п'ять драхм, якщо не всі тридцять, повірте мені! Отже, якщо ви дали п'ятнадцять леїв за метр, то чистого прибутку буде двадцять п'ять драхм. Ну, дивіться, пане, аби ви не говорили, ніби ми вас обдираємо, ми не вимагаємо поділити прибуток навпіл. Дайте нам лиш по десять драхм за метр. Драхми чи леї, однаковісінько, тільки платити їх треба золотом….

Купець підскочив ніби ошпарений і почав репетувати:

– Десять драхм за метр? Та це ж розбій!

– Послухайте, пане! – гостро сказав Герасім. – Ви дуже добре зробите, якщо стулите писок… Ми не виламали двері у вашій хаті, не залізли до вашої кишені. Ми назвали свою ціну. Якщо ви не пристаєте, то бувайте здорові!

– А що мені робити з дошками?

– Чекайте кіра Яні. Або скиньте їх у Дунай.

– Десять драхм за метр?

– Десять. Але це зараз, бо за годину ціна може піднятися.

– А ви знаєте, скільки це грошей?

– Чому ж не знати? П'ятдесят ікосарів золотом і тридцять п'ять за відшкодування;..

– Добре! – обізвався гендляр, подумавши трохи. – Я плачу відшкодування, а решту заплатить кір Ніколакі в Піреї.

– Ні, пане. Зробимо так, як годиться. Зараз ви заплатите відшкодування, бо чоловік кіра Лівардіті чекає, дасте нам завдаток – і гукайте носіїв. Коли весь товар буде завантажений, додасте до завдатку стільки, щоб була половина суми. А на другу половину дасте нам листа, щоб нам її виплатив у Піреї ваш чоловік.

– А якщо ви зникнете по дорозі? – спитав кір Леоніда.

Герасім, примружившись, зловороже глянув на нього, потім оволодів собою, здвигнув плечима й відповів насмішкувато:

– Так, пане, у кожному ремеслі є свої небезпеки! Ви втратите гаман грошей, а ми втратимо шість душ людей.

Вантажити почали по обіді. Крістя Бусуйок обмацував жовті букові дошки, і в нього аж серце краялось, що вони відправляються в чужу країну.

Дошки вантажили аж до світанку. Коли сонце зійшло, трюм був повний, і в «Сперанци» від води до планшира залишався тільки метр.

– Що скажеш, Герасіме, витримає? – спитав капітан.

– Не турбуйтеся, пане! Ми могли б узяти ще два вагони. – І стерновий додав, хитрувато усміхаючись: – Бо саме за стільки ми й сторгувалися.

Антон Лупан засміявся від щирого серця:

– Потрусив ти кіра Леоніду!.. Де це ти навчився так сильно перекривати дихання людям?

– У кіра Яні і ще в багатьох кірів Яні!

– Ти ніби справді пройшов науку в усіх кірів Яні! Вісімдесят п'ять ікосарів – це ж справжнє багатство, Герасіме!

– Я знаю, так сказав і купець.

А купець уже чимчикував по пристані з виглядом задоволеної людини.

– Ти глянь на нього! – здивувався Герасім. – Він іде, ніби на весілля, а не на обдирання!.. Доброго ранку, пане! Ми вже готові в дорогу. Ви принесли гроші?

– Приніс, – відповів гендляр, витягаючи з кишені повний гаманець. – Ходімо вниз перелічимо.

Перерахувавши гроші, Герасім з якимось острахом поклав їх знову в гаманець і зважив на руці.

– Ну, тепер і я знаю, яке золото на вагу! У вас є ще такі гаманці, кіре Леонідо?

– Є. Але вони мої.

Стерновий співчутливо похитав головою:

– Важке у вас життя, мабуть, пане! Носити при собі такий тягар! Це ж лише на латання кишень треба викинути ціле багатство!

Купець знизав плечима.

– О, я й забув, – сказав він, хитрувато усміхаючись. – Я зустрів кіра Лівардіті. Він зичить тобі доброго здоров'я!

– Справді? – У Герасіма не здригнувся жоден м'яз, і він теж усміхнувся у відповідь. – Він не сердиться на мене, що я так наплутав з його пшеницею?

– Ніскілечки. Навіть дуже зрадів. Мабуть, збожеволів від злості.

Стернового почав виводити з себе добрий настрій цього купця.

– І ви щось занадто радий, пане! – пробубонів вія.

– А чому мені не радіти? Я відправив товар, позбувся клопоту…

– Ну, то зараз, коли ви віддали гроші й підписали папір, я вам дещо скажу. Але спершу сядьте, щоб часом не знепритомніти: якби ви не погодились на тисячу драхм, ми відвезли б ваші дошки і за двісті, пане! Ну то як, поменшало трохи радості?

На якусь мить купець пожовтів, потім почав сміятися і сміявся, аж зайшовся кашлем.

– Ну, а тепер, братику, сядь же й ти, бо і я скажу тобі слово: учора я одержав листа від кіра Ніколакі, він пише: «Кіре Леонідо, присилай дошки, бо дуже великий попит. Плачу тобі будь-скільки – сорок, п'ятдесят драхм за метр, бо інакше втратимо покупців і станемо посміховищем».

– Ну, гаразд, пане! – скрипнув зубами Герасім, ледве тамуючи лють. – Іншого разу я тобі це пригадаю.

Залишившись удвох із Антоном, Герасім дав собі волю:

– Ось бачте, пане! А ви кажете, я перекрив йому дихання!

– Та облиш його! Краще нам приготуватися до відплиття. Піду в контору, і за годину, думаю, можна буде піднімати вітрила.

При думці, що вони відпливатимуть, Мігу відчув, окрім неспокою, якусь безмежну радість. Колись він повернеться додому, до батька-матері, і буде для них не тягарем, а допомогою, бо прийде не з порожніми руками. Так він і написав у листі додому, якого відправив сьогодні.

– Ми справді зараз відчалюємо, дядьку Герасіме?

– Так, саме зараз, поки попутний вітер. А ти візьми зонд і зміряй, скільки води на дні трюму.

Мігу швидко виконав наказ, радий, що вони вирушають, радий, що йому довірили таку важливу справу.

– Води на три пальці, дядьку Герасіме!

– Це, вважай, нічого. Але, втім, навіщо вона нам? Берись за помпу й відкачуй її!

За півгодини, коли юнга, розчервонілий, облитий потом, відкачав воду з трюму, з контори повернувся Антон Лупан.

Хараламб стояв на пристані, як і раніше – шапка на потилиці, свита через плече, в зубах червона пеларгонія. Трохи вище почав швартуватися пасажирський пароплав я Галаца.

– Ну, брате, відв'яжи швартов! – гукнув йому Ієремія.

Хараламб нагнувся до кнехта й почав відв'язувати канат, не випускаючи квітки з зубів.

– Ну, не забудь же! – напучував його двоюрідний брат. – Прийдеш додому, перекажи моїм, хай не турбуються…

По трапу прибулого пароплава сходили пасажири. І враз Хараламб, глянувши на них, випустив квітку з зубів. Серед інших з пароплава сходив чоловік, високий і плечистий, як гайдук, з довгими конопляними вусами, з кілком під пахвою і такий похмурий, що аж острах пробирав від його вигляду. За ним ступав поліцай з пістолетом і ятаганом, кидаючи крижаний погляд довкола, як і всі поліцаї.

Хараламб зблід.

– Що з тобою? – спитав Ієремія.

– Водовоз! Тепер мені гаплик.

– Тікай!

Еге, легко сказати! А куди? У комиші, як дід Іфрім?

Хлопець швидко зиркнув туди-сюди і одним скоком опинився на палубі «Сперанци», майнув над палубою, втягнувши голову в плечі, і пірнув у люк…

Порт з пароплавами, які задимлювали небо, з вітрильниками, які розгойдували щогли серед диму, поволі даленів. За протокою було вже море, відкриваючи перед «Сперанцою» ворота Леванту.

Залишився далеко позаду й піщаний берег. Якийсь час він ще виднівся, потім вода почала підніматися, закриваючи спершу пісок, потім і комиші, тільки верби ще височіли, ніби росли в хвилях.

На палубі вщух гамір і запала тиша. Тріпотіли вітрила поміж білими хмаринами, обшивка корабля пошепки розповідала морю свою історію ще звідтоді, як була вона не корабельним, а звичайним деревом у лісі.

Герасім стояв біля стерна, капітан праворуч біля нього, решта всі поряд з ними, а форштевень у цей час прокладав їм шлях…

П'ятнадцятого липня 1881 року «Сперанца» вирушила в дорогу, піднявши вітрила…