Текст книги "Підняти вітрила!"

Автор книги: Раду Тудоран

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 27 страниц)

Раду Тудоран
ПІДНЯТИ ВІТРИЛА!
Роман

^© _{http://kompas.co.ua – україномовна пригодницька література}

_{Перекладено за виданням: Radu Tudoran. Toate pinzele sus! Editura Ion Creanga, Bucuresti, 1980}

_{Скорочений переклад з румунської МИКОЛИ ЧИЩЕВОГО}

_{Художник ВІКТОР ХОМЕНКО}

ЧАСТИНА ПЕРША
ВОРОТА ЛЕВАНТУ

РОЗДІЛ І
У КОЖНІЙ КОРАБЕЛЬНІЙ КАТАСТРОФІ Є ТАЄМНИЦІ…

У середині березня 1881 року грецький корабель «Пенелопа», навантажений добірною пшеницею з Береганських степів у Румунії, спускався по Дунаю до Суліни, щоб далі вийти в море і взяти курс на Пірей.

Капітан кір[1]1
  Кір – пан (грецьк.).


[Закрыть] Яні Гініс, спритний торговець і досвідчений моряк, був хрещений усіма бурями грецького архіпелагу. І тільки в цій подорожі він, здається, трохи помилився. На початку грудня «Пенелопа» натрапила в Бреїлі на ранню кригу і ледве пробилася крізь неї до місця зимівлі в протоці Мачін. Коли зважити, що корабель, який стоїть при березі, дає не прибуток своєму господареві, а, навпаки, самі лише збитки, стане ясно, чому на чолі капітана з'явилися три нові глибокі зморшки.

Кригу треба оббивати з обшивки корабля щодня, ба вона може розтрощити судно, а ці поганці, члени екіпажу, сидять у теплому кубрику, жеруть смажену баранину та бенкетують за твої гроші!

– Гей, Ісмаїле, Марулісе, Ніколо, Герасіме! Пильнуйте хоч трохи за кригою, бо недалеко до біди!

Одначе негідники не дуже беруться до роботи, а тільки скалять великі, мов у коней, зуби, вичищені за зиму об смажену баранину. Двадцять баранів купив їм кір Яні та ще чотириста п'ятдесят хлібин – як тут не схопитися за голову!

Але з горем-бідою перебули вони несподівану зимівлю, і тепер корабель, полишивши позаду лихі пригоди, ішов униз, до моря, до архіпелагу, де квітнуть апельсини й лимони.

«Пенелопа» – судно не дуже велике, радше баркас, – як називав його сам капітан, коли вдавав із себе надто скромного, – з двома щоглами, воно могло взяти на борт десь вагонів із п'ять вантажу – саме стільки на ньому було зараз пшениці. Під цією вагою корабель глибоко осів у воду, так що борт стирчав назовні всього лиш долоні на чотири, – невеличкі хвилі можна долати відважно, а з штормом краще не зустрічатися. Та за майже двадцять років плавання капітан жодного разу не помилявся. Він умів очікувати холодний вітер і заздалегідь ховатися в портах від негоди, навіть якщо випадало подовжувати собі дорогу на дні або й на тижні…

Дув західний вітер, і корабель з великим вітрилом на одному борту, з малим – на другому ішов жваво, розраховуючи прибути до Суліни на третю годину по обіді.

Капітан сам став до стерна, бо, хоч вітер і попутний, у цьому вузькому рукаві він не ризикував довірити судно комусь із команди.

Яні Гініс – чоловік хирлякуватий, з невеличкою голівкою, з відвислими щелепами, зате з напрочуд жвавими маленькими оченятами. Одягом він не вирізнявся з-поміж капітанів-земляків, тобто, носив чоботи з короткими халявами, поверх чобіт – штани із сірої парусини, розкльошені внизу на лікоть, підперезані в поясі поверх смугастого светра широким ременем, поцяцькованим срібними цвяшками. У прохолодну пору року, як оце зараз, такий одяг доповнювався короткою курткою з грубого сукна, – вона і тепло тримала, і не сковувала рухів; на лисій, мов турецький гарбуз, голові, стриміла голуба шапочка з пухнастою китичкою, що метлялася на вітрі, і жодної прикраси – ні позолочених ґудзиків, ні пришитих якорів, ні інших брязкалець, які виказували б у ньому справжнього морського вовка.

Але на відміну від усіх капітанів світу, кір Яні курив не люльку, а сигари, мов лорд чи великий купець, на подив портових роззяв. Не зважаючи ні на кого, він пихкав собі й отримував двоє задоволень одразу – від куріння й від жування, бо поки половина сигари згоряла, другу половину він зжовував, смакуючи гіркий тютюн.

Ось і зараз капітан димів сигарою й жував її водночас, не випускаючи стерна з рук, а вітер підхоплював дим і ніс його до кубрика, де він перемішувався з клубами диму, що виходив з люка. Весь екіпаж смажив під палубою на вугіллі придбаного в Тулчі справжнього доброджського барана, ніжного й жирного, яких не знайдеш навіть у Стамбулі. Це був уже двадцять перший за нинішній рейс, і кір Яні, який оплатив їх усі, ледве стримувався на саму згадку про них.

Зате одна думка втішала його – на носі судна, зіпершись ліктями на парапет, незрушно стояв незнайомець, випадковий подорожній, і кір Яні не міг відвести очей від його потилиці. Поряд із ним на голих дошках палуби розвалився якийсь чоловік, схожий на волоцюгу, з торбою за плечима, затиснувши поміж колін мушкета – спав, чи тільки дрімав, чи внюхувався в запах смаженої баранини.

Ці люди не були членами екіпажу, отож треба пояснити їхню появу на «Пенелопі».

Того дня, коли «Пенелопа» пришвартувалася до старого молу в Галаці і капітан вирішив затриматися тут до завтра, бо в нього були справи до співвітчизників у місті, бухарестський поїзд привіз по недавно відкритій новій лінії і висадив на ще не добудований перон одного пасажира. Це був чоловік років тридцяти чотирьох, трохи вищий середнього зросту, з чорними іскристими неспокійними очима, з каштановим волоссям, з різкими рисами обличчя.

На відміну від інших пасажирів вагона першого класу, одягнених у чорні рединготи, з накрохмаленими комірцями, наш молодик був у зручному коричневому костюмі, у гольфах і в черевиках із широкими носаками. Коли сусіди по купе з великою гідністю одягали чорні літні плащі, він зняв із вішака пелерину і недбало взяв її під пахву, схопив невеличку жовту валізу, відчинив двері купе, що виходили надвір, і вискочив на перон раніше, ніж зупинився поїзд. На пероні він одразу метнувся до багажного вагона, звідки невдовзі носії почали витягати скриню з латунними замками, оковану металевими пасами.

– Обережно, пильнуйте, щоб нічого не побилося!

На велетенській скрині, яку знімали з багажного вагона, було написано:

ANTON LUPAN

ingenieur

– Куди нести скриню, пане? – спитав один із носіїв.

– Знайдіть повіз – і в порт. А я прийду туди пізніше, – розпорядився подорожній.

Перекинувшись кількома словами з машиністом, наш подорожній пішов через пагорб до міста, ніби йому було геть байдуже до вантажу.

Візник, якого знайшли носії, спантеличено знизав плечима, – йому ще не доводилося бачити таких подорожніх, у яких явно не всі вдома, – смикнув віжки і рушив у напрямку порту.

Біля пристані саме швартувався грецький корабель, і капітан у збитій на потилицю шапочці лаявся з екіпажем, кусаючи від досади сигару. Двоє людей, стрибнувши на берег, повільно затягували швартови на причальних кнехтах.

Антон Лупан тим часом добирався до міста, але думки його були не про скриню. Чим ближче підходив він до бюро пана Якомакі, де був уже кілька місяців тому, то дужче охоплювала його тривога. Правду кажучи, він і не сподівався почути кращої звістки, ніж минулого разу.

Латунний дзвіночок, підвішений знадвору, розігнав недільну дрімоту в конторі, і служник, молодий хлопець, що сидів за кривоногим столиком у кутку приміщення, скочив на ноги.

– Де кір Якомакі? – спитав відвідувач.

Хлопець, не відповівши, кинувся до бічних дверей і крикнув кудись угору по сходах:

– Кіріє!.. Кіріє!..

Під важкою ходою заскрипіли сходи, і перед гостем постав сам кір Якомакі в атласних капцях із загнутими носками, в чорній святковій свитині із золотою прошвою, в підбитій соболиним хутром, в одній руці він тримав чотки, а в другій – довгий ебеновий цибух, якого Антон уже бачив минулого разу.

– Прошу вибачити, кіре Якомакі, якщо я завадив вам, – почав він, дивлячись на цибух і на чотки. – Я вже був у вас торік у листопаді. Чи нема новин за цей час про П'єра Ваяна або про його корабель?

Кір Якомакі здивовано глипнув на нього, як дивляться на божевільного, потім звів руки до неба, а кущуваті вуса настовбурчились на повному, гладенько виголеному обличчі, видаючи роздратування, яке він, людина терпляча й добре вихована, намагався приховувати.

– Ти питаєш про той баркас, який загинув п'ять років тому під час війни? Постав на ньому хрест, як це зробив і я!

Купець узяв з полиці давню реєстрову книгу, розкрив її і ляснув долонею по пожовклій від часу сторінці.

– Глянь сюди! – сказав він. – Товар вирушив із Стамбула третього квітня одна тисяча вісімсот сімдесят сьомого… Маслини, олія, рис, кава, апельсини, лимони – сім вагонів… То щастя, що воно не оплачене, інакше я пішов би з торбами!

І, показавши на дві перехрещені лінії на списку неодержаного товару, кір Якомакі знову підняв до неба чубук та чотки:

– Постав хрест, братику, як це зробив і я!

Антон Лупан не сподівався іншої звістки, але він не міг так просто поставити хрест на житті людини, як це зробив кір Якомакі на семи вагонах товару, що затонули в Чорному морі або їх викинуло хтозна-де на берег.

Вийшовши з контори кіра Якомакі, Антон швидко подався Князівською вулицею в порт, слушно розміркувавши, що візник не чекатиме надто довго.

Була неділя, година друга по обіді, і багато міських жителів упереміж із слугами, з солдатами у піхотній формі, з залізничниками та з дітьми ішли туди, звідки чувся галас.

За кількасот метрів ліворуч відкрився велетенський пустир, простилаючись аж до моря. Тут високо здіймалися в небо гойдалки, мов літаючі риби, поволі підіймались і м'яко опускались полиці чортового колеса під настрашені або втішні вигуки публіки. У натовпі метушилися продавці лимонаду, медяників, фісташок, халви й рахат-лукуму.

Антон зупинився, глянув на це юрмище і всміхнувся. Пробігши поглядом по натовпу, він помітив ятку і за мить уже проштовхувався туди, знову забувши про візника в порту.

На ятці, складеній у зруб із обаполів, угорі біліла вивіска, на ній кремезний піхотинець, скинувши рушницю до очей, стріляв услід туркові, що тікав; феска з турка злетіла, шаровари на ньому ззаду були порвані. Вхід до ятки закривав довгий прилавок, біля нього стояли лікоть до ліктя багато стрільців, затято поливаючи кулями фігурки, вишикувані під стіною в глибині, але ті стояли непорушно, на велику радість господаря ятки та його дружини, огрядної вусатої молодиці, які жваво перезаряджали зброю, щоразу хапаючи монетки.

З протилежного боку до ятки проштовхувався якийсь цибатий обірванець з торбою через плече та з іржавим мушкетом під рукою. Біля прилавка цибатий поклав свої пожитки долі, понишпорив у кишенях, знайшов монетку, яку вусата молодиця вихопила в нього з руки, взяв заряджену рушницю, сперся ліктями на дошку й невпевнено почав вибирати цівкою фігури в глибині.

– Яку збити? – спитав він нарешті басовито.

– Наречену, дядьку, збийте наречену! – закричали діти, які тислися за спинами стрільців.

Чоловік пошукав поглядом наречену, підняв рушницю і, здається, не цілячись натиснув на спуск. Залунала галаслива музика катеринки, пікколо-флейт та бубонців, і наречена, під руку з офіцером-уланом, рушила, ковзаючись по похилій рейці, до глядачів. Діти від радості почали стрибати, плескати в долоні й кричати. Інші стрільці криво усміхнулися.

Вусата молодиця кинула невдоволений погляд своєму чоловікові, потім подала влучному стрільцеві заряджену рушницю. За тодішнім звичаєм, забутим сьогодні, той, хто влучив один раз, мав право вистрілити ще раз безплатно; якщо він влучав десять разів підряд, а таке траплялося не щодня, йому належав приз. І, нарешті, якщо стрілець зіб'є всі цілі, не схибивши жодною кулею, йому, крім того, належало по одному золотому полу[2]2
  Пол – золота або срібна монета вартістю в десять леїв.


[Закрыть] за кожні десять фігур. Отже, він міг швидко розбагатіти, але такого, ясна річ, не траплялося майже ніколи.

– А зараз яку фігуру збити? – знову спитав обірваний стрілець.

– Ведмедя, дядьку, ведмедя! – закричали діти.

Чоловік прицілився, і ведмідь важко впав під звуки катеринки. Знову залунали дитячі вигуки. Решта стрільців, все ще недовірливі, поклали рушниці й витріщились на обірванця. Антон Лупан несамохіть ступив крок уперед.

– Коваля, коваля! – збуджено закричали діти.

Чоловік прицілився, сухо тріснула дошка, в яку впилася куля, коваль з червоним обличчям і рудими вусами заходився бити по ковадлу.

Вусата молодиця скрипнула зубами і кинула вбивчий погляд на свого чоловіка. Той рішуче підійшов до стрільця.

– Ну, досить! – сказав він, забираючи в нього рушницю.

Натовп запротестував:

– А то ж чому? Хай стріляє! Це його право.

Власник ятки криво подивився на глядачів, зиркнув на жінку, теж скрипнув зубами, але не мав що вдіяти.

І так під радісні вигуки дорослих і дітей після пострілів упали заєць; олень, кабан, лисиця, почав рухатись човен по озері, а пожежник привітав присутніх помахом пожежного шланга.

Коли впала десята фігура, люди почали кричати:

– Приз, пане! Приз!

Власник ятки нагнувся до скрині в кутку, підняв віко, витяг звідти гіпсову статуетку, яка зображувала чи собакововка, чи дике порося, і з досадою поставив на прилавок.

– Ну, а тепер геть звідси! – гаркнув він.

Але натовп запротестував, і власник вимушений був поступитися.

– Перепілку, дядьку! – закричали діти. – Прачку!.. Садівника!.. Овечку й барана!..

Стрілець збив усі цілі підряд, не промахнувшись жодного разу. Вусата жінка кудись зникла й не з'являлася більше.

Після десяти пострілів стрілець одержав ножик з багатьма лезами, на якому локомотив випускав дим із труби. Потім ще десять пострілів – і всі фігурки були збиті.

– Пол! Пол! – закричали люди.

Власник ятки дурнувато стояв по той бік прилавка.

– Нема в мене зараз! Хай прийде ввечері, я тоді йому дам!

Натовп почав ревти:

– Е-е, не крути, пане! Забирати – то ти знаєш, а віддавати…

І хоч як власник відмагався, врешті-таки вимушений був викласти золоту монету…

Переможець узяв її, подивився з одного боку, з другого, спробував на зуб, потер об порваний рукав, нарешті поклав до кишені і знову простяг руку до рушниці.

Антон Лупан, не відводячи погляду від влучного стрільця, підійшов до нього й поклав руку на плече. Це саме та людина, яка йому вкрай потрібна…

– Ходімо зі мною, хлопче! – сказав він тоном, що не допускав заперечень.

Але обірванець вагався, дивлячись на фігурки в глибині.

– Я зачиняю, не можу більше! – гаркнув власник ятки.

Антон стиснув за руку стрільця, тягнучи його за собою.

– Ходімо, і ти матимеш більше, ніж один пол!

Переконаний не словами, а рішучим тоном, чоловік затримався лише для того, щоб забрати торбу й мушкет, які лежали долі, гіпсового собаку й ножика з локомотивом.

Коли вони проштовхались на край пустиря, де людей було менше, Антон спитав:

– Як тебе звати, хлопче?

Той хотів був буркнути: «А тобі яке діло?», але, підвівши очі, побачив таку щиру усмішку, що відчув себе переможеним.

– Ієремія, – відповів довірливо.

– А мене Антон Лупан.

– Антон?.. У нас у селі був один дяк, його теж звали Антон. А ви не з попівського роду?

– Наскільки знаю, в нашому роду не було попів.

– Справді?! – Ієремія прикинувся здивованим. – А в нас у селі чоловіків називають Йон, або Васіле, або Ієремія, як я, чи Хараламб, як мій двоюрідний брат. Антоном звали тільки дяка…

– Де ти навчився так добре стріляти? – спитав Антон.

– У Грівіці, там ми мали досить куль і турецьких фесок, у які можна було цілитись скільки завгодно. А зараз, тільки-но взяв у руки рушницю, то ніби відчув себе її братом…

При цих словах Антон пильніше глянув на нього. Чоловік поряд з ним був, сказати б, довготелесий, аби не такий плечистий, зате голову мав маленьку, таку собі пташину голівку з гострим носиком, з близько посадженими оченятами, то хитруватими, то насмішкуватими. Одягнений він у драні полотняні штани, зашнуровані до колін ремінцями від постолів, зверху на ньому лата-ний-перелатаний морський одяг, який не пасував ні до штанів, ні до овечої шапки на голові.

– А з мушкетом ти що робиш? – знову спитав Антон.

– Так собі тримаю, хай і в мене буде сяке-таке майно. Я сторожував з ним в одного боярина за Братешом.

– А що ти вмієш робити?

– Я корабельний тесля, пане, але після війни не можу знайти роботи. Раніше приходили турки, греки, і я вистукував молотком на їхніх баркасах собі трохи грошей. Або в Тулчі робив човни для рибалок. Тепер греки приходять рідко, бо вони, здається, налякані, а турки – ті трохи розсердились на нас.

– А читати, писати, рахувати вмієш?

– Якраз стільки, щоб люди не казали, ніби я зовсім дурний.

Антон помовчав якусь часину, потім обернувся до нього й спитав напрямки:

– Слухай, Ієреміє, ти не хочеш піти зі мною? Наскільки я розумію, тобі нічого тинятися в цьому місті!

– І в іншому теж, пане. Куди ми вирушаємо?

– Та… на край світу…

Ієремія мимоволі стишив кроки і, збивши шапку на потилицю, почухав голову.

– А це не задалеко? – спитав він, скоса глянувши на свого сусіду, побоюючись, чи той не глузує з нього.

– Далеченько, то правда! – твердо відказав Антон Лупан.

Однак Ієремію ця відповідь тільки розпалила, і він відчув, як у нього засвербіло скрізь – і в серці, і в мозку, і на тілі.

Здогадавшись про його стан, Антон Лупан задоволено усміхнувся, а по якімсь часі спитав, просто так, між іншим:

– На морі ти був коли-небудь? Боїшся його?

– Боюсь?.. От, їй-богу, не знаю… Але море знаю. Два роки був теслею на турецькому кораблі і ходив скрізь – до Стамбула, в Салоніки, ми доходили навіть до Пірея.

Антон захоплено стрепенувся, обличчя його проясніло. Цей чоловік випробуваніший, ніж він підозрював. Тепер тим більше не можна випускати його з рук, бо другого такого не знайти.

– А ти часто п'єш? – випитував він його далі.

– Та де там, пане! – Ієремія глянув на нього. – Навіть у свято ні… Ось тут приключилась одна клята історія…

– Що за історія? – спитав Антон.

– О, історія! У Суліні є один пройдисвіт, мій двоюрідний брат Хараламб, він теж корабельний тесля. Вдома у нас нема власної землі, і ми ще маленькими прийшли до міста навчитися якогось ремесла… Тепер він у Суліні, як я вже казав, працює цього літа на верфі, тобто лагодить кораблі австріякам, бо він не тільки тесля, а ще й коваль, прекрасний майстер, ох, жаль, що нема в нього клепки в голові! А коли настала відлига, це десь тижнів три тому, його ніби лихоманка вхопила, закортіло йому женитися і край. Інакше, каже, піду світ за очі, брате, або повішусь, бо я так більше не можу! Чи не ошаленів він часом? «То одружуйся в Суліні!» – кажу я йому. А він, бачте, дуже перебірливий. У Суліні жодна не припала йому до душі, отож йому треба в Галац, там є між ким вибирати! «Та хто ж за тебе піде, ти, придурку? Чи не бачиш, що ти голодранець?..» Та що там довго балакати, пане! Я наймав кімнатку в одного водовоза, людини заможної: у нього мурований будинок, комори, хліви, повітки, а найголовніше – дві водовозні бочки, в які він запрягає по парі арабських коней. А тому пройдисвітові, моєму двоюрідному братові, тільки-но він прийшов до мене, запала в очі Гіочіка, донька водовоза, дівчина з посагом, з золотими сережками і вродлива, вродлива збіса, повненька, кругловида, мов квіточка. А треба сказати, що й він, Хараламб, парубок показний, не такий довготелесий та кістлявий, як я, хоч мій батько і його батько – рідні брати. Дівчата, коли бачать його, чманіють з першого погляду, не зважають, що він голодранець. Отож і водовоз не мав що вдіяти… Вони справили йому новий одяг і нові чоботи, такі, зі скрипом, – одне слово, нарядили його, як не був наряджений ніхто в нашому роду. Переселився Хараламб у їхній будинок і жив там, як сир у маслі, три тижні… І саме на сьогодні призначили весілля… Але, бачте, десь удосвіта, годині о третій, Хараламб смикає мене за рукав і каже: «Ієреміє, я йду! Чуєш, як свистить? Згори спускається німецький корабель…» – «Ти збожеволів?» – «Ні, але з мене досить. Чуєш, віддай їм весільний одяг і чоботи, бо вони на мене малі…» А він міг би, пане, піти одягнений по-людськи, а не в своєму дранті… Удень вони спохопилися, що жених пропав, здійняли галас та крики, і водовоз викинув мене надвір з мушкетом і з торбою, а більше я нічого й не мав, не буду брехати. Нібито я винен у всьому, нібито я спокусив його дочку!.. Ось так, пане, й сталося, що я тиняюсь по базару…

– Інакше кажучи, сьогодні тобі ніде переночувати! – сказав Антон Лупан.

– То пусте, я йду з вами не тому, що мені ніде переночувати! – відповів Ієремія обурено.

За такими балачками вони непомітно дістались до порту. Антон ще здалеку побачив повіз та візника, який дрімав, але спершу подався до судна, пильно придивляючись до нього. На палубі – ні душі. Вітрила сяк-так згорнені на реях, скрізь валялися бухти канатів, що свідчило про недбальство екіпажу, з носового люка пахло смаженою бараниною.

Ієремія теж підійшов, жадібно вдихаючи пахощі.

– Але ж ви мені не сказали, як і куди ми вирушаємо, пане! – обізвався він, витягуючи шию до люка.

– Герасіме!.. Ісмаїле!.. Ви оглухли, негідники? – почувся розлючений голос, і на палубі з'явився капітан, тягнучи за собою якийсь тюк, але ніхто не вийшов йому допомогти. З кубрика чувся сміх і веселі вигуки.

– Гуляєте за мої гроші! – вигукнув капітан, безсило лютуючи. – Ну, стривайте, ось прийдемо в Пірей, я вам покажу!

Ієремія не дуже дослухався до тих криків, тим паче, що розумів не всі грецькі слова, а слухав Антона Лупана, який розповідав йому про майбутню дорогу. Потім сказав, дивлячись якось скоса:

– Я не знаю, де ця країна, але з ваших слів виходить, що туди треба йти цілий рік.

– А може, й два!

– Та що ви кажете?

Ієремія був радше цікавий, аніж переляканий, і вже дивився не скоса, а прямо, і в очах його виблискували іскорки.

Капітан, оскільки ніхто з команди не прийшов йому допомогти, сам-один посунув до трапа, тягнучи за собою тюк. Антон Лупан жваво привітав його, заступивши дорогу:

– Добрий день, капітане Яні!

Капітан виплюнув сигару з зубів.

– А ти звідки знаєш, що я капітан Яні?

Незнайомець на причалі хитрувато усміхнувся йому:

– Варто тільки глянути на вас, то одразу побачиш, що ви капітан. Та ще й який капітан! Я, правду кажучи, навіть подумав, що ви можете бути власником великого вантажного судна.

Кір Яні надувся, розправив груди, глянув орлом. Потім сплюнув, прикидаючись сердитим.

– Мені не треба великого судна, братику. Мені краще бути капітаном на власному кораблі!

– А оцей прекрасний корабель ваш?

Та одразу збагнувши, що передав куті меду, не дав йому оговтатись, бо капітан міг би й справді розсердитись. Він назвав його Яні – так звалися всі капітани з архіпелагу. Отже, швиденько постарався перемінити мову на інше й сказав:

– Ви, мабуть, ідете в Пірей, капітане Яні. Так?

– Хай і так… А що вам до того?

– Я хочу, щоб ви взяли двох подорожніх…

– А куди вам треба, братику?

– До Стамбула, а може, й далі…

Капітан витріщив очі. Дивно, що так ошатно одягнений молодик хоче мандрувати на його судні, коли за два-три тижні можна дочекатися пасажирського корабля. Якщо в нього є гроші, а це відчувається, то навіщо поспішати? І раптом йому сяйнула думка: «Він натворив біди, вчинив шахрайство або, може, навіть убив когось і хоче якомога швидше сховати кінці… Це поважна птиця, треба скористатися нагодою та обскубти її гарненько!» А вголос відповів, намагаючись бути стурбованим:

– Так, братику, брати тебе чи не брати? А якщо я вклепаюся з тобою в халепу?

Антон Лупан зрозумів хід його думок, але не вважав за потрібне щось з'ясувати перед ним, – хай думає, що хоче.

– Ну, кіре Яні, кажіть, скільки це коштуватиме?

– Харчі мої?

Ієремія знову ковтнув слинку, – з люка почулося, як зашипіла баранина, видно, її перевертали на мангалі.

– Так, харчі ваші, кіре Яні!

Капітан дістав нову «Гавану» й відкусив кінчик.

– Ти спатимеш у моїй каюті – п'ять ікосарів[3]3
  Ікосар – грецька монета вартістю 20 драхм.


[Закрыть]. Він спатиме на палубі – два ікосари. Іншого місця в мене нема.

– Де він спатиме, побачимо потім. Отже, така ваша мова: сім ікосарів – і по руках.

Капітан зачудовано закусив сигару: «Треба було сказати двадцять, а може, навіть двадцять п'ять ікосарів. Ну й віслюк же я!» Але вже пізно, капітан мусить дотримувати слова, якщо він капітан.

Візник з Ієремією перенесли скриню на палубу, і тепер два подорожні могли вирушати в дорогу.

Капітан поспіхом спустився в каюту, швиденько замкнув шафи й шухляди, показав пасажирові, де той спатиме, а сам зібрався до міста.

– Коли ми вирушаємо, кіре Яні?

– Якщо буде попутний вітер, то завтра в обід!

– Ну, Ієреміє, пора пересвідчитись, чи справді той баран такий смачний, чи тільки здається.

І вони обидва попрямували до носового люка.

– Добридень, палікари![4]4
  Палікар – хлопець-молодець (грецьк.).


[Закрыть] – гукнув Антон Лупан з порога. – Зичу вам смачного, бо, бачу, маєте біля чого поратись. Здається, ви роздобули чудового барана!

– Просити до столу! – сказав один чоловік із екіпажу, почервонівши, мов парубчак, бо саме він вибирав і смажив барана.

Це був корабельний кок і водночас помічник стернового Ніл Жіфер Ісмаїл, людина років сорока, дрібненький, але жилуватий, як і всякий моряк, з кругленькою головою, з жовтим від природи, а не від якоїсь хвороби обличчям, з настовбурченими під носом-картоплиною вусиками, ніби він сердився на весь світ.

– Та невже! – вигукнув стерновий, не обертаючись до прибулих. – Аби я не залишив його на Червоному морі, то з голосу міг би сказати, що це Антон Лупан!

При цих словах він повернув голову і ледь не вдарився об стелю, бо був майже вдвічі вищий, ніж Ісмаїл.

– Свята прародителько, та це ж таки він! – вигукнув, то бліднучи, то червоніючи. – Звідки ви тут, пане? Невже з нечистим злигалися?

Антон Лупан пильно глянув на нього і прояснів на обличчі:

– Невже це ти, Герасім-контрабандист із роду шахраїв і дурисвітів?

– Так, це я, пане, ви можете кричати скільки завгодно, я тут не боюсь нікого. То в Порт-Саїді я попросив би говорити тихше: мені дуже не подобаються арабські в'язниці.

Вони потиснули один одному руки, потім щиро обнялися, як двоє давніх друзів після довгої розлуки.

– Братове, – почав Герасім, тепер уже грецькою мовою, обернувшись до своїх, які здивовано витріщили на них очі. – У сімдесят восьмому році я й мій брат Панаїт були в Порт-Саїді на арабському кораблі…

– І переправляли гашиш! – урвав його мову Антон Лупан.

– Але то був лише приробіток, пане. Не міг же я вдовольнятися тими десятьма піастрами на місяць, які платив мені жаднюга-капітан.

– Сідати обідати! – ще раз запросив Ісмаїл новоприбулих.

Люди з екіпажу посунулись на лавах обабіч столу, вивільняючи місце для гостей. Ієремія залишив торбу біля трапа, але з мушкетом не розлучився, так і сів, тримаючи його під лівою рукою.

– Як я вже вам казав, братове, – вів далі Герасім, – це було в сімдесят восьмому році, ми чекали в Порт-Саїді вантаж до Бербери. Стоїмо біля причалу, а довкруг нас снують безліч суден та баркасів – і турецьких, і грецьких, і арабських. А народу на причалі видимо-невидимо – купці, носії, моряки, роззяви, жебраки. Біля нас пришвартувалася шхуна якогось Гусейма, а в цього Гусейма була сестра, Аднана, яку він бив щодня. Чому він бив її і навіщо возив із собою по морях – хто міг знати? В арабів не так, як у нас, не спитаєш, не вивідаєш, а коли подивишся трохи довше, ніж слід, то можеш одержати ножаку в горлянку… Отож одного ранку Гусейм знову взявся чубити свою сестру. Дівчина не плакала, тільки скрипіла зубами та виблискувала ненависно очима: видно, горда, хоч з вигляду й дитина. Ми ж на це навіть дивитися не ризикували. Тільки поглядали краєчком ока та мовчки лаялись. А одного разу якийсь молодик, бачте, ніби глузд стративши, зупинився на причалі, почервонів, потім метнувся на трап, скочив на палубу і одним ударом кулака в щелепу звалив араба за борт, мов тюк. Жаль, що поблизу не було жодної акули; витягли люди цього мерзотника!.. І той юнак, який зробив це, ось він, перед вами.

Усі повернули голови до гостя й почали з цікавістю розглядати його. Бо кожному, хто подорожував там чи хоч чув із розповідей про тамтешні звичаї, це видасться неймовірним. Ієремія, хоч і не все зрозумів з грецької мови, теж витріщив очі на Антона Лупана, забувши навіть про барана. Виходить, новий його пан – людина, яка стрічається не щодня. Тепер він був радий, що пішов разом з ним, бо ще донедавна думав, що вночі, попоївши смаженої баранини, він тихенько дасть драла, адже це йому нічого не варто.

А Герасім тим часом вів далі, розпалюючись:

– Звістка про те, що хтось побив Гусейма, миттю розлетілася по всьому порту. Був там один старий, я вже забув, як його звати; він тримав лавку на причалі – у нього можна було знайти й каву, і тютюн, і бурштин. Люди вважали його дуже мудрим, казали, що він веде свій родовід від пророка. От той старий і сказав: «Тільки аллах має право карати правовірних. Але якщо знайшовся гяур, що побив Гусейма, то браво йому! Гяур – витязь, і його повинні шанувати всі!» Отак сказав старий, і так воно й було. Ім'я Антона Лупана стало відоме на всьому Червоному морі…

Слухачі були в захопленні. Ієремія набундючився, ніби це говорилося про нього самого. Скільки він мріяв зустрітися з людиною шанованою й відважною!

– Але скажіть-но, пане, яким вітром вас прибило сюди? – спитав Герасім, знову заговоривши по-румунськи. – Років два тому я чув, що ви стали помічником капітана на голландському кораблі. А дехто твердив, ніби будуєте залізниці в турків.

– Будував я й залізниці, був і помічником капітана, маю навіть диплом капітана… А з якого ти роду-племені – грек чи румун, бо я й досі не знаю? По-нашому говориш, ніби народився в Румунії…

– Він грек, пане, з-під Пірея, – підскочив Нікола, другий стерновий.

Герасім похнюпив голову і засоромився, мов дитина.

– Ви йдете з нами, чи я неправильно зрозумів? – спитав він по якімсь часі.

– Ні, ти зрозумів правильно. Піду з вами до Стамбула або до Пірея, буде видно… Я хочу придбати корабель…

Почувши це, Герасім спитав, бо серце старого морехода загорілося:

– І куди ви думаєте йти? Скільки морів проорете?

– Багато!.. – відповів Антон Лупан.

– Пане, – правив своєї стерновий, – я спитав не тому, щоб спитати. Ви ще добре не знаєте мене, але прошу вірити мені, бо я не базікало. Тож подумав: може, вам потрібен стерновий.

Антон окинув його довгим поглядом і сказав:

– Звісно, потрібен буде, і якщо ти згодний, то кращого мені й шукати не треба. Тільки б знайти корабля для такого керманича!.. А де зараз Панаїт?

– Брат мій?.. Царство йому небесне! Замучили пірати рік тому.

– Шкода! Дуже порядний чоловік був…

Увечері другого дня «Пенелопа» прибула до Тулчі, а наступного дня вітер перемінився на західний, і завдяки йому корабель кіра Яні в полудень підійшов до Суліни.

Упродовж двох днів подорожі пасажир доскіпливо оглядав судно оком знавця і дійшов висновку, що «Пенелопа» – не те, що йому треба.

Справді, корабель за формою був не дуже вдалий, борти подекуди прогнили або запліснявіли, цим судном ще можна було перевозити на недалекі відстані якісь вантажі, але воно геть не годилося для важчих випроб.