Текст книги "Підняти вітрила!"

Автор книги: Раду Тудоран

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 27 страниц)

Заглиблений у малювання, Ісмаїл не відповів, однак це не завадило рибалці почати балачку:

– Звідки ви повернулися так швидко? Чи виходили тільки на прогулянку?

Цього разу Ісмаїл підвів очі й глянув на нього, щоб побачити, який він із себе, коли меле такі дурниці.

– На прогулянку? – перейшов він на мову рибалки. – Що ти таке кажеш? Ми повертаємося з Африки.

– З Африки? Та ну тебе! Як це можна піти в Африку й повернутися за кілька днів? Адже минулого тижня ви стояли тут!

– Ми?

– А то хто ж! Я навіть здивувався, що ви так мало стояли. Тільки-но кинули якір і одразу знялися.

Кок «Сперанци» відклав убік пап'є-маше і пильніше глянув на чоловіка край пристані. Дивлячись на його чисті очі і ясне обличчя, ніхто не сказав би, що в нього не всі вдома.

– Ти бачив мене тут тиждень тому? – спитав Ісмаїл, натискуючи на кожне слово, ніби розмовляв з дитиною.

– Я не пригадую всіх, хто був на палубі, але цей корабель був! Дивись, та сама корма, той самий парапет, люки, щогли, – та що там балакати, я ж добре бачив, адже в мене нема більма!

– Оцей корабель? – перепитав кок, відчуваючи, що його починає лихоманити.

– Авжеж, цей, а то ж який?

– «Сперанца»?

Рибалка глянув на бронзові літери на кормі.

– Здається, «Сперанца», – відповів він, але вже із сумнівом. – Я не пам'ятаю назви. Бо впізнаю кораблі так, як і людей – з вигляду.

– Та йди ти під три вітри! – вибухнув Ісмаїл, відчуваючи, що починає божеволіти він, а не рибалка, і взявся до малювання.

Рибалка, звісна річ, не пішов, бо пристань вільна для кожного, але вже нічого не говорив, тільки зацікавлено розглядав шхуну та час від часу знизував плечима.

Герасім повернувся години за дві перед тим, як кір Яні пришвартував свій корабель. Стерновий «Сперанци» не довго розтлумачував екіпажеві «Пенелопи» про Гаїка, і вдова Маруліса за взятий з його майна оброк мала за що жити сама й ростити дітей.

РОЗДІЛ XV
З КНИГИ ДРУЖБИ

На світанку п'ятого вересня «Сперанца», яка йшла з Пірея при сильному попутному вітрі – рідному братові того, що затримав їх у Середземному морі, продублювала, як кажуть моряки, мис Малес на південному сході Пелопоннесу, а під вечір уже була на траверсі мису Матапан, готова взяти курс у Мессінську затоку.

Життя на борту ішло тим звичаєм, який встановився з приходом Аднани. Левант із його тривогами залишився позаду, а попереду відчинялася брама в інший світ.

Капітан тим часом сидів у каюті й писав меморандум Адміралтейству; закінчивши писати, починав спочатку, вважаючи, що він не досить переконливий і доладний… Потім подумки обмірковував промови, які він виголосить перед моряками й рибалками в Сен-Мало, щоб підняти їх у дорогу на схід.

Шостої ночі по правому борту здійнявся посріблений місячним світлом мис Спартіовенто, а на світанку бугшприт указав на берег Сіцілії. Корабель тримав курс на північ, ловлячи вітер правим бортом і важко просуваючись уперед протокою. В обід кинули якір у бухті навпроти Мессіни, і Ісмаїл у супроводі Мігу та Ієремії зійшов на берег по овочі й питну воду.

– Землетрус! – закричав юнга, тільки-но ступивши не твердий причал після шести днів хитавиці.

– Ого-го! – закричав і Ієремія, відчуваючи, що земля безглуздо вислизає з-під ніг.

– Не є землетрус, – засміявся Ісмаїл. – Це запаморочення робити хвилі! – пояснив бувалий моряк.

«Сперанца» затрималася тут не більше двох годин. Шлюпка повернулася навантажена помідорами, картоплею, кавунами, лимонами, апельсинами й бананами…

На світанку наступного дня у вітрила зненацька вдарив один із тих поривів вітру, які здатні покласти корабель на борт і навіть пустити його на дно.

«Сперанца» не пішла на дно, а за чверть години описала велику дугу й повернула назад, замість Марселя – на Порт-Саїд.

Коли налетів вітер, Антон саме писав у каюті і раптом побачив, що стінка нахилилась до нього, книжки з полиці впали на стіл, на койку, на підлогу, розсипавши тисячі аркушиків.

Капітан метнувся нагору, але вихор уже пролетів, Герасім знову тримав стерно в руках, а «Сперанца» спокійно йшла, ніби нічого не сталося.

– Що це було, Герасіме? – розгублено спитав Антон.

– Тірренське море привітало нас із прибуттям, пане!

У каюті капітан почав збирати книжки й папери і раптом остовпів, забувши про все на світі: поміж розкиданих паперів лежав якийсь лист, написаний кострубатим почерком і підписаний Абдулою. Дивно, як він опинився тут, серед його навігаційних книжок?

«Капітане, – прочитав Антон у листі, – хай сатана дає тобі здоров'я…» – «Корабель уже готовий два місяці, – читав він далі, – і ми чекаємо тільки наказу, куди йти…»

Антон швидко закліпав, стріпнув головою, втягнув повітря в груди і, стиснувши папір, нестямно почав читати далі:.

«Я мав пригоду з тим розбійником-французом, Баяном, – бий його лиха година! – він ледь не проламав мені череп одного дня, так само, як це він зробив з Алі-ель-Ардом, коли ми привели його в Мусара. Я з радістю убгав би його в мішок з камінням і кинув у море. Але я підкорився твоєму наказові й витерпів його примхи. І справді, корабель, який він нам зробив, перевершує всі, що я бачив, відколи аллах дав мені очі, капітане. Але зараз, коли вітрильник готовий, дозволь мені розчерепити голову негідникові, щоб побачити, де приховується непокора…»

Антон не читав далі, а метнувся, спотикаючись, по трапу.

– Хлопці! – закричав він на палубі. – Я знайшов слід П'єра! Безбородий забув листа між моїми паперами!

Окрім Герасіма, який не міг залишити стерна, всі збилися довкруг капітана, неспроможні нічого збагнути. Ісмаїл ступив крок уперед, ударив себе в груди і чванькувато сказав:

– Не Безбородий забувати лист! Я його класти там!

– Що ти кажеш? – ніби сам не свій, прошепотів капітан.

– Я шукати ряса, знаходити лист! – ще дужче набундючився кок.

– А чому ж ти досі не сказав? – вибухнув Антон Лупан, аж тепер збагнувши все, і схопив кухаря за плечі.

– Забути! – простодушно відповів Ісмаїл.

– Сто чортів тобі в печінку! – лайнувся Герасім від стерна.

Усі лаяли Ісмаїла, погрожували кулаками, хоча, о другого боку, їхні серця й переповнювала радість. Тільки Ісмаїл спантеличено й невинно твердив своє:

– Безбородий не забувати лист… То я шукати ряса…

– Герасіме, ти знаєш, де Мусара? – спитав капітан.

– Нібито чув, але не можу сказати напевно, пане!

– І я чути! – додав кок.

Бліда Аднана з широко розплющеними очима ' сказала:

– Я знаю, де Мусара… Там найлютіші пірати в світі!

– І де ж він?

– У Червоному морі. Він біля…

– Гаразд, покажи мені його на карті.

Це сталося 12 вересня 1881 року о шостій годині ранку, як згодом буде записано в бортовому журналі.

Капітан вибіг на палубу, перестрибуючи через два східці.

– Стерно праворуч! – крикнув він, охоплюючи подумки всю голубінь Середземномор'я. – На Порт-Саїд, Герасіме!

* * *

«І пекло не занадто глибоко, і небо не дуже високо, коли йдеш визволяти друга з біди. І камінь не занадто твердий, якщо треба прорубати дорогу крізь нього, і води не дуже глибокі, і полум'я не всепожираюче, коли йдеш крізь нього…»

Так записано в книзі дружби!

12 вересня, коли до Марселя залишалося ще днів десять ходу, «Сперанца» повернула в протилежний бік і майже цілий місяць ішла Середземним морем до Порт-Саїда.

Олія кіра Ніколакі пішла в мандрівку, про яку ніхто й подумати не міг. Але кому зараз до неї діло? Капітан давно вже викинув би бочки за борт, та вони потрібні були йому замість баласту.

Іноді бив сильний вітер, іноді тільки легенький бриз, і тоді «Сперанца» невдоволено тріпотіла вітрилами, інколи налітали справжні шторми.

Нічого особливого не сталося в їхньому житті, тільки сонце сходило не. за кормою, а попереду, та ще стерновому треба було тримати новий кут на компасі. А блоки скрипіли так само, так само пахла смола, розігріта на сонці, такими ж чарівними були ночі, коли місяць осріблював палубу. Та ще Аднана тепер, як повноправний член екіпажу, стояла на вахті – в дозорі чи біля стерна.

Вирушивши від острова Гоццо 25 вересня, куди вона зайшла по провізію, «Сперанца» не зустріла землі до 2 жовтня, коли по правому борту з'явилася Александ-рія. Тут теж було гніздо піратів Безбородого, і вони, може, чекали розпоряджень від нього, не знаючи, що його з'їли акули. Їх можна було б намацати зараз, і Антон з радістю накинув би зашморг на шию кожному з них, але він мусив іти вперед, як веліла книга дружби.

Два дні плавання в збурунених водах гирла Нілу – і 5 жовтня вранці дозорний побачив праворуч ліс пальм, а між ними виріс ще один ліс – ліс щогл. Це був порт Дум'ят, розташований при впадінні найбільшого рукава річки в Середземне море.

Увечері цього ж дня, пройшовши десять годин по патоці Мензале, вони побачили попереду мінарети Порт-Саїда, які стриміли з хвиль, ніби морські боги заклали місто у воді.

– Герасіме, – сказав капітан, підходячи до стерна, – я думаю, треба повідомити власті, узяти якесь підкріплення, може, канонерку, бо інакше, як каже Аднана, дуже небезпечно. Піратів багато, у них на острові є рушниці і навіть гармати, а не тільки ятагани, як у бандитів з Егейського моря.

– Хай вас бог боронить, пане! Не треба говорити ні и ким. Навпаки, ми повинні все зберегти в якомога більшій таємниці. Скажімо, що йдемо, приміром, у Берберу… З піратами або не треба зв'язуватися, або перемогти їх власними силами, хоч би які вони сильні. Гадаєте, у них нема вивідників у портах? Я думаю, вони підкупили й деяких службовців у митницях, у поліції, в конторах портів. Досить нам десь тут обмовитись словом, як на острові не знайдемо нікого. Або втрапимо в пастку.

Це було слушно. Тому в Порт-Саїді капітан зійшов на берег сам і, пильнуючи, щоб не вступити ні з ким до розмови, бо в кожному вбачав піратського вивідника, записав у журналі корабель та екіпаж, заплатив за прохід через канал і за буксир.

На щастя, караван каїків та баркасів був готовий у дорогу. «Сперанца» прибула вчасно, щоб прилаштуватися до нього, інакше довелось би чекати два-три дні, поки набереться інших вітрильників, адже капітанові не дуже з руки самому оплачувати буксир, бо вітрильники не можуть самотужки йти по вузькому каналу, де вітер віє наосліп, а дорогу слід тримати рівно, мов по залізничній колії.

В обід вервечкою рушили на південь, поміж пісків, мов караван верблюдів, і весь чао, поки й запала темрява, подорожні не бачили нічого окрім сумного каналу. Антон згадав, що П'єр копав цей канал і зараз питав себе, де саме.

Настав вечір, але караван ішов далі при світлі електричних прожекторів на буксирі.

– Що то за дерева, пане? – спитав уранці Мігу, показуючи на обрій.

Вершина одного пагорба була оточена рядком гострих кілків, які віддалеки скидалися на пальми дивовижної породи.

Капітан глянув у підзорну трубу, і враз його тіло здригнулося від жаху, хоч він уже не вперше бачив таке.

– Це не дерева, Мігу, а повішені люди!

Всі підійшли ближче, неспроможні повірити, що в одне місце можна зібрати стільки смертей.

– П'ятнадцять! – нарахував Ієремія.

– Ні, сімнадцять! – заперечив плотогон, обізвавшись уперше за сьогоднішній день.

І той, і другий, хоч у них обсипало морозом спини, знову почали рахувати. Раптом Мігу побачив ще одну низку, на другому пагорбі.

– Дивіться! Он ще!

– Що тут було, капітане? – спитав стерновий.

Йому теж доводилось бачити повішених, але ніколи стільки, як сьогодні, – аж страшно.

– Мабуть, піймали банду розбійників, із тих, що грабують каравани.

– А може, це пірати.

– Може, й вони.

У ті роки піратів на Червоному морі було густіше, ніж жаб у ставку.

– Буде небезпечно, дуже небезпечно! – прошепотіла Аднана капітанові, бо повішені нагадали їй можливість зустрічі зі смертю на острові.

Вона бувала на острові Мусара, багато разів ходила туди на кораблі Гусейма і знала, як важко викоренити піратів. Коли одних спіймали й покарали, це не означає, що не залишилось інших. А на тому острові вони почували себе, мов у найнеприступнішій фортеці. Навіть військові кораблі вимушені були обминати його, хоч би скільки гармат і війська вони мали на борту, бо там найбільша перешкода – сила-силенна підводних скель. Нічого не скажеш, Безбородий із своїми поплічниками вибрав зручне місце для кубла. Туди могли підійти лише ті, хто добре знав дорогу.

Вони довго обмірковували, як розтоптати піратське гніздо. Важко сказати, чи боявся хто, усі готові були йти за капітаном, але навряд чи хтось уявляв, що їх чекає.

О десятій годині ранку шхуна була біля пристані Суеца, і перед нею відкривалося Червоне море.

– Герасіме, ходімо разом! – сказав капітан, коли скинули трап. – Усім бути на борту і в розмови ні з ким не встрявати!

За півгодини капітан і стерновий повернулися з носіями-фелахами, які несли дивний вантаж. Лише зблизька всі побачили, що то дві гармати й два лафети. Їх установили на носі біля якорів. Потім принесли бочку пороху і ящики з ядрами.

– Хто був в артилерії? – спитав Герасім.

У той час малі судна, які ходили Червоним морем, ніколи не ризикували виходити в дорогу беззбройні. В Суеці і з протилежного боку, в Баб-ель-Мандебі, на пристанях завжди можна було купити гармати, як сьогодні мовиться, при оказії. Коли небезпека минала, капітани одразу ж їх продавали, і таким чином гармати перекочовували з півночі на південь, а через місяць поверталися зворотним шляхом.

Отже, ніхто в порту не здивувався, побачивши, що «Сперанца» озброюється, і можна було не боятися, що це мулятиме очі котромусь із вивідників. Бракувало гармашів – поклик Герасіма залишився без відповіді. І Ієремія, і Хараламб, і плотогон воювали в піхоті. Тільки Ісмаїл чванькувато заявив, що одного разу йому довелося вистрілити з гармати, теж у сутичці з піратами.

Іншої ради не було, і невдовзі Ісмаїл почав навчання з майбутніми гармашами. Через два дні кожен із членів команди умів зарядити гармату і прицілитись, на превелику гордість кока.

А «Сперанца» тим часом долала Червоне море, готуючись до жорстокої зустрічі.

* * *

На сході Червоного моря, між 25-ю і 26-ю паралелями, із хвиль витикається одне з найбезладніших у світі нагромаджень островів, відоме під назвою архіпелаг Шейхарат, який намагаються обминати всі мореплавці. Плетиво коралів, прихованих лише на вершечок під водою, так густо засноване між островами, що крізь нього можуть пройти тільки мешканці моря, а якщо туди заходив корабель, це означало для нього неминучу загибель.

Посеред цієї дивовижної фортеці, зведеної природою, острів Мусара здавався найнеприступнішим редутом. Утворений трьома високими скелями, з'єднаними трьома підводними рифами, він справді скидався на трикутний бастіон, готовий відбити нападника з будь-якого боку.

На цих скелях, твердила Аднана, пірати встановили гармати, біля кожної з них стояв вартовий і стежив у підзорну трубу за морем. Жоден чужак не міг непомітно підійти до цього лігва, по всьому острову швидко здіймалася тривога, і пірати хутко займали бойові позиції – одні біля гармат, інші з рушницями в шанцях, виритих у коралах над берегом.

Хоч би які були відважні й кмітливі люди в екіпажі «Сперанци», пробратися туди вони могли завдяки хитрості, поєднаній з рішучістю перемогти, сповнити обов'язок дружби.

Від Суеца до Шейхарата десь із триста миль, які при попутному вітрі шхуна подолала за тиждень, і 13 жовтня рано-вранці дозорець побачив перші острови, які витикалися за горизонтом.

Капітан весь час хвилювався, його доймали сумніви й надії, а після крику дозорця він відчув, ніби серце зупинилося. П'єр був тут, за кілька миль, і після стількох років чекання, після розшуків в усіх портах Середземного й Егейського морів він за кілька годин зможе обняти його. Але зараз ці години здавалися довшими й важчими, ніж усе чекання досі.

«Сперанца» несла на носовій щоглі чорний прапор, знак піратів, а на хрестовинах по червоному вимпелу.

– Якщо вони не перемінили розпізнавальних знаків, – сказала Аднана, – ми зможемо підійти на сотню метрів. Три роки тому, коли я була тут востаннє, розпізнавальним знаком у парні числа місяця були червоні вимпели, а в непарні – жовті. Потім Безбородий розпорядився поміняти їх місцями, бо втік один із ватажків, і він боявся зради.

– Ти ба, які вони мудрі! – здивовано пробурмотів Герасім. – Ну, то коли будемо їх вішати, я спитаю, якого кольору вони хочуть зашморг!

А корабель підходив до островів, і ті вимальовувались дедалі чіткіше.

– Хлопці, пора вам змінити одяг, бо починається комедія! – сказав капітан.

Люди спустилися в кубрики, а невдовзі повернулися один по одному з пов'язаними на головах тюрбанами, у накинутих на плечі шалях і в шовкових хустках вірменина, підперезані так, ніби були в каптанах. Капітан і собі натягнув рясу Безбородого, як і належало ватагові.

– Ісмаїле! Перевір гармати! – звелів капітан.

– Уже перевір! – поважно повторив кок.

Ієремія стояв біля одної гармати, Хараламб – біля другої, Мігу приготував мішечки з порохом, Крістя Бусуйок – ядра, а Ісмаїл поважно розпоряджався, адже він – начальник артилерії.

Однак коли треба було ослабити чи натягнути вітрила, люди розбіглися по палубі за наказом капітана, бо ж вони мусили турбуватися не тільки артилерією, а й маневреністю корабля.

– Ось він! – вигукнула Аднана, показуючи на обрій.

Поміж двома низькими островами, які ніби розпливалися вбоки, з'явилися три скелі.

Коли дивитись на море попереду, не подумаєш, що там чекає небезпека. Але ті, хто вмів читати хвилі, бачив з їхніх обрисів, які там приховувались гострі скелі, мов заточені зуби пилки, що могли розрізати форштевень, обшивку і кіль.

Антон і Герасім стояли обабіч Аднани, яка тримала стерно.

– Ти впізнаєш дорогу? – стурбовано спитав її капітан.

Вона не відповіла, тільки кивнула головою, не відриваючи погляду від моря.

– Видно когось біля гармат? – спитала дівчина.

Антон оглянув острів у підзорну трубу.

– Дивно, але ніде ніякого руху!

– Отже, ми вгадали розпізнавальні знаки. Інакше вже була б метушня.

Короткими рухами Аднана повертала стерно, і шхуна залишала за собою зміїстий слід. Інколи то з того, то з другого борту хвилі відкривали шпилі скель; дивлячись на них, люди здригалися від думки, що було б, аби відчайдушний керманич не обминув їх вчасно.

– У тому листі говорилося про корабель, – обізвалась Аднана розгублено, хоча стерно тримала твердо. – Де ж він може бути? Якірна стоянка он там, ліворуч.

– Може, вони сховали його за островом? – відповів капітан.

– Ні, звідти підійти неможливо – серед рифів нема жодного вільного місця.

До берега залишалося не більше п'ятисот метрів. Антон обстежував у підзорну трубу берег та укріплення.

– Що таке? – вигукнув він раптом. – Дивіться, хтось повішений на середній скелі!

У нього аж отерпло все тіло й завмерло серце. Невже вони повісили П'єра, щоб покарати його за бунтівливість, коли він їм уже не потрібен, бо добудував корабель?

– А он і праворуч ще, пане! – вигукнув Мігу, зір в якого був такий, ніби він дивився в підзорну трубу.

«Сперанца» тим часом ішла вперед, вміло маневруючи. До острова залишалося всього метрів двісті. Мігу показав рукою:

– Дивіться, он ліворуч ще один!

– Господи, та тут ніби відбувся бій! – пробурмотів Антон. – Здається, на березі лежать трупи, ти бачиш, Мігу?

Юнга вискочив на парапет і пильно подивився на берег.

– Справді, пане! – вигукнув він. – То мертві пірати, я впізнав їх по тюрбанах.

– Не була б це пастка! – сказала Аднана.

Тут, на рейді, хвилі були спокійніші, але їх чорно-червоний колір не давав змоги побачити приховані скелі.

– Твоя правда! – погодився капітан. – Ми не повинні цьому вірити. Гей, Ісмаїле, приготуй гармати! А ви, хлопці, приготуйте рушниці, бо вони можуть знадобитися.

Негріле, який стояв, зіпершись передніми лапами на парапет, і допитливо розглядав незнайомий острів, підняв тремтячу морду вгору, неспокійно понюхав повітря і враз почав вити. Вив він не зі злості, не зі страху, не від безсилля – це було виття жалю, що краяло серце.

І тут усі побачили, – до берега було не більше сотні метрів, – що на острові панують смерть і пустка, лише кілька хирлявих пальм на бідній землі погойдували темним гіллям, ніби жалобними стрічками.

– Острів залишений! – розчаровано пробурмотів капітан.

– Вони втекли! – додала Аднана.

– Судячи з усього, їх прогнали!

Тепер на березі чітко виднілися трупи, на скелях стояли мертві гармати, і вітер подеколи байдуже доносив трупний запах.

Капітан, хоч зовні й здавався спокійним, безнадійно питав сам себе, в якій частині острова він знайде труп свого приятеля.

– Приготуватись до висадки! – наказав він.

Люди кинулись до вітрил. «Сперанца», слухаючи руку Аднани, описала коло, стала носом проти вітру і повернулася правим бортом до вирубаного в скелі причалу. За сотню метрів від її корми видно місце, де, судячи з усього, був спущений на воду корабель піратів, – тут лежали купи трісок, шматки дощок, колоди, стружка, – явні ознаки завершеної роботи. Але самого корабля не було, він пішов – і не знати куди.

Першим висадився на берег Негріле. Не встигла «Сперанца» пришвартуватися як слід, він стрибнув через парапет і кинувся вздовж берега, не перестаючи вити.

На вершині видно було повішених, які розгойдувалися під вітром, усі в каптанах – їх носили не бранці, а їхні охоронці, пірати Безбородого.

Стіни лівої скелі, де, очевидно, був грот, зяяли чорним проваллям. Судячи з задимленого каміння, з форми розвалу, у гроті, мабуть, стався вибух страшної сили.

Даремно краялось серце капітана: на всіх трупах були каптани. І якщо трупи лежали тут, кинуті напризволяще під сонцем і вітром, це означало, що перемогли піратів, бо інакше живі пірати потурбувались би похоронити загиблих.

Негріле раптом замовк, зупинився, прищуливши вуха, обернувся до скелі на правому боці острова, гребнув пазурами пісок і метнувся несамовито туди.

– За ним! – гукнув капітан.

Від скелі ляснув постріл, куля вгризлася в дірчастий риф, сипнувши пилюкою в очі Негріле. Собака відскочив убік, озирнувся на своїх і знову кинувся вперед, розлючено гавкаючи.

Ще одна куля свиснула в повітрі, і собака впав.

– Він убив його! – закричав Мігу.

Та Негріле підвівся, крутнув хвостом і знову кинувся до скелі, звідки лунали постріли, цього разу стрибаючи зигзагами на трьох ногах, бо четверту, передню, тягнув.

Перед скелею було кам'яне підвищення, там собака зупинився й поповз на животі, як солдат, що чекає підмоги. За кілька хвилин весь екіпаж був біля нього.

Під стіною скелі блиснув ствол рушниці. Ієремія миттю послав туди кулю. Розбита рушниця підскочила вгору, а з-за кущів підвелась якась проява, охоплена жахом, мов загнаний звір.

– Ієреміє, пильнуй! – звелів капітан. – Решта за мною!

Коли вони пройшли кілька кроків, проява, яка тремтіла й стежила за ними божевільними очима, стрибнула вбік, спробувавши втекти. Так само безрозсудно чинить і звір, коли його оточують мисливці.

– Стій! – крикнув капітан.

Чоловік долілиць упав на землю.

– Пощади, пане! – простогнав він.

– Хто ти? – спитав капітан грецькою мовою.

– Абдула! – відповів той, не підводячи голови від землі.

Антон здригнувся.

– Це ти писав Безбородому нинішньої весни?

– Я, пане.

– Де француз?

– Утік, нема!

– Коли втік?

– Три Місяці тому. Двадцятого липня, тоді була різанина.

– І куди він пішов?

– Не знаю. Змилуйтеся наді мною!

Антон був схвильований. Звісно, ця проява перед ним не могла знати, куди подався бранець. Але що сталося тут три місяці тому?

– Встань!

Чоловік підвівся. Він був довготелесий, кістлявий, крізь лахміття проблискувала брудна шкіра, волосся аж до плечей, обличчя заросле, видно було тільки здичавілі очі.

– Ну, розкажи, що тут сталося, як утік француз?

Люди стояли кругом пірата з рушницями в руках, неспроможні вимовити й слова. Тільки Мігу стояв поодаль, зіпершись на каміння, на очі його накочувались сльози, а сам він погладжував лапу Негріле.

– Йому болить, а він не може сказати… – плакав юнга.

– Ми його перев'яжемо – і все буде гаразд, – заспокоїв хлопця Герасім. – Аби тільки кістка не перебита!

– Але ж вона перебита, дядьку Герасіме!

Несамохіть бігаючи очима по людях, пірат зустрівся поглядом з Аднаною і, побачивши її лише тепер, знову затремтів.

– Це ти…

– Так, Абдуло! Ти мене пам'ятаєш? – На блідному обличчі дівчини з'явився вираз зловорожості.

– А-а… Гусейм?

– Його з'їли акули!

Очі пірата ледь не вискочили з орбіт.

Сонце підбилося вже високо, і, незважаючи на осінню пору, спека серед закритих рифів ставала вбивчою. Подих вітру замість прохолоди приносив трупний сморід.

– То що тут сталося? – повторив капітан.

– Полонені повстали, пане. Їх було чотирнадцять разом з французом, вони захопили нас хитрістю… – В очах пірата блиснула зненависть. – Спершу задушили вартового внизу, забрали в нього каптан і рушницю. Відтак один із них дістався до грота, де ми тримали порох, підпалив його, а потім… Була велика різанина!

– Вас скільки було?

– Тридцять сім. Двадцятьох ватажків, крім мене, вони вбили, повісили вгорі, біля гармат, а решту, поранених і здорових, закували в кайдани й забрали з собою на корабель.

– Ото вони повішені під Суецом, Герасіме! – сказав капітан.

– Можливо, пане.

– Не можливо. Я певен!.. А ти як врятувався, поганцю?

– Я кинувся вплав он до того острова, там заховався, бо шукали саме мене, а коли вони пішли, я повернувся. Думав, може, врятувався ще хто-небудь, але всі, кого вони не забрали, були мертві, так я й залишився сам.

– І відтоді ти тут?

– Так. У мене було трохи харчів…

– І чого ти чекав? На що сподівався?

– Думав, прийде Безбородий…

– Безбородий не прийде ніколи! Його теж зжерли акули!

При цих словах пірат знову впав, ударившись лобом об землю.

– Пощади, пане!

Антон помовчав, ще раз глянув на жалюгідний острів, на хирляві пальми, на пропечене сонцем каміння рифів, на три скелі бастіону, завалений грот…

– Заберіть його! – звелів він, показавши на пірата. – Усі на борт! Нам тут робити нічого!

– І куди ми вирушаємо, пане? – спитав стерновий, нахиляючись, щоб узяти на руки Негріле.

– За П'єром Баяном, Герасіме!

Вони одразу ж рушили на Суец, залишивши проклятий острів. Капітан стояв біля стерна, в дозорі була Аднана, прив'язаний до носової щогли пірат блукав поглядом по палубі, стомлені люди відпочивали в затінку вітрил, Негріле лежав з закривавленою пов'язкою на нозі, затиснутій між дві дощечки, а Мігу сидів поряд і гладив його по шиї, нашіптуючи на вухо ласкаві слова.

Вони пройшли майже півтори тисячі миль сюди, витратили цілий місяць на плавбу, стільки ж їм треба назад: півтори тисячі миль і місяць безсонних ночей, боротьба з штормами, гнітючість штилів, сотні годин напруження й неспокою… І все, вважай, намарне.

Так, «Сперанца» не досягла мети в цій подорожі, але виконала до кінця повеління з книги дружби.