Текст книги "Підняти вітрила!"

Автор книги: Раду Тудоран

сообщить о нарушении

Текущая страница: 27 (всего у книги 27 страниц)

РОЗДІЛ XXXIII
ПРИГОДА НЕ ЗАКІНЧУЄТЬСЯ

У Пунта-Аренас завантажили вісім вагонів вугілля; воно було легке, заповнило весь трюм, і люди турбувались, де спатимуть…

По пристані йшов поліцейський і наліплював оголошення:

ПРЕМІЯ

500 песо кожному, хто приведе в губернаторство живого або мертвого Педро Філіпо Госте, прозваного Блек Педро, який разом із своєю бандою у ніч з 26 на 27 грудня вирізав екіпаж шхуни «Матадор» під мексіканським прапором, 5 січня убив моряків із чілійського пароплава «Коломбія», а наступного дня спалив канонерку «Гумбард»…

Перед трапом зупинилась маленька бричка, запряжена білим поні: приїхав із шпиталю Ісмаїл. Він пролежав там два місяці, бо вирішено було краще почекати тут, поки рана заживе, ніж вирушати в океан.

Антон Лупан спустився перший, мимохідь глянув на оголошення – такі самі він читав і в місті. Потім з другого боку спустилася Аднана, вони допомогли зійти Ісмаїлові, він узяв милиці під руку, і всі рушили поволі вперед.

– Робити сараїлі! – сказав кок на палубі перед носовим люком.

Сараїлі? Що за вигадка? Чи не забув він розум у шпиталі?.. Та ні, Ісмаїл знав більше, ніж інші!

– Давай спершу приміряємо ногу, побачимо, чи я не помилився, – урвав його Хараламб.

Він два дні вистругував дерев'яну ногу, вкладаючи в роботу все вміння, на яке тільки був спроможний.

Ісмаїл прив'язав ременями дерев'янку і, не полишаючи милиць, ступнув кілька кроків.

Усі дивились на нього стривожено, болісно. Але кок, пройшовши отак до трюму, обернувся до них, побачив їхню гіркоту і тоді усміхнувся жваво, усміхнувся від усього свого звитяжного серця.

– Дякувати, Хараламбе!

Ісмаїл незграбно стукнув дерев'янкою. Відтепер він завжди чутиме цей стукіт, що стане частиною його життя, так само, як скрипіння блоків, дзенькіт ланцюгів, шум форштевня, вахтовий дзвін.

Стерновий нагнувся до Антона, чухаючи голову, і ніяково сказав:

– Пане, я й не знаю, як його далі бути… Бачте, з вугіллям воно якось… Брудне, то вже нехай, але ж там нема вільного кутка…

Капітан узяв Аднану за руку.

– Все ясно, Герасіме. Цій біді можна зарадити. Півгодини тому ми одружилися. Ісмаїл був свідком.

– От і добре! – вигукнув Хараламб. – Бо я вже думав просити в неї руки, якщо ви не візьмете.

Люди заходилися мити палубу, натирати до блиску мідь, бо видався сонячний день, інакше й бути не могло! – розквітчали корабель прапорами, заклечали буковими гілками, жаль тільки, що не було смерек!

Увечері почалося гуляння. Горіли підвішені на вантах, на реях усі ліхтарі, скільки їх знайшли в себе, ба навіть позичили кілька штук у сусідів – в аргентінського катера і шведського пароплава. Під щоглою стояв великий стіл, всі ласували смаженою бараниною, бо вже навіть забули її смак, оглушливо горлав Ісмаїлів фонограф… Коли фонограф замовк, Мігу почав грати на сопілці, люди співали й танцювали на палубі, а Негріле, аж нетямлячись від щастя, метався між Антоном і Аднаною. На березі зібралося багато людей. Перед трапом походжав поліцейський. У Пунта-Аренас не пригадували такого балу.

Опівночі Антон Лупан, який сидів поряд з Аднаною, підняв келих, подивився на екіпаж і сказав:

– Любі мої друзі! Ми разом уже дуже довго, незабаром три роки. Пройшли велику дорогу, щоб я міг сповнити свою давню мрію – зробити те, чого не могли здійснити інші. Нас не чекають ні почесті, ні гроші, але світ, якщо він справедливий, нас не забуде. Мені дуже прикро, що сьогодні, коли здійснений цей давній намір, нема між нами мого друга, і ніхто не знає, куди кинула його доля. Я піднімаю цей келих за його здоров'я, якщо він живий, а якщо загинув – то за пам'ять П'єра Ваяна!

Екіпаж підвівся на ноги, і якусь часину всі стояли мовчки, посмутнілі, ніби відчуваючи над собою тінь людини, яку вони любили, не знаючи її.

– Ну, а зараз відпочивати, – вирішив Антон. – Завтра на світанку вирушаємо!

«Сперанца» два дні йшла через протоку. Дощ не вщухав, а втім, інакше й не могло бути, бо не сповнювалось би те, що записано в морських книжках. Антон Лупан стояв, зіпершись на парапет на носі, і дивився на пустельні береги, затягнуті туманом. Не видно було вогнів, димів, пірог алкалуфів… Але, може, саме цієї миті на березі протоки чи на пустельному острові якийсь алкалуф, одягнений у тюленячу шкуру, взутий у постоли, шукає місце для вогнища, а другий теше сокирою колоду для майбутньої хати… Так, зерно їхньої праці відродиться, як зернина пшениці.

Антон Лупан окинув людей поглядом і раптом здивувався. Невже оцей широкоплечий і дужий парубок Мігу – отой самий хлопчак, який прийшов три роки тому на корабель у гирлі Дунаю?

– Мігу!

– Слухаю! – відповів юнга, підходячи перевальцем, – так ходять моряки, які давно плавають.

– Коли ж ти виріс такий великий, хлопче? – Антон ще раз окинув його поглядом знизу вгору, і душу його виповнила гордість. – Ось прибудемо в Марсель, і підеш складати екзамени!

– Я ж ще не вийшов роками!

– То нічого. Я позичу тобі пару своїх, тільки ж гляди, не осором мене.

Попереду якесь маленьке двощоглове судно, судячи за формою, китобій, ледве ловило вітер, намагаючись просуватися проти відпливу.

– Гей! – гукнув капітан звідти, коли вони підійшли ближче. – Куди ви йдете?

– У Буенос-Айрес!

– Ляжте в дрейф, будь ласка! Я дам вам лист!

– Ніс проти вітру! – звелів Антон Лупан, скоряючись морським законам честі.

Вони описали велику дугу, і невдовзі обидва судна стояли поряд, а відплив тихенько відносив їх до виходу з протоки. На палубі китобоя горів вогонь під двома казанами – витоплювали жир. Капітан підійшов до парапету з аркушем у руці.

– Ми знайшли його три дні тому, у пляшці, коли розрізали кита. Тут йдеться про корабельну катастрофу, але, на жаль, уже давню. Ми поки що не йдемо нікуди, стоятимемо в протоці, будемо запасатися дровами. Якщо ви йдете в Буенос-Айрес, візьміть, будь ласка, і передайте в контору.

Аркуш запліснявів, але текст в основному було видно добре: «Рятуйте наші. душі!»

Рука Антона затремтіла, обличчя зблідло, ноги підкосились, він сперся на парапет, відчуваючи, що впаде.

«Шхуна «Есперанса», – писалося там, – під французьким прапором 3 січня 1882 року вийшла з Сен-Мало до Пунта-Аренас…»

– Що таке, пане? – стурбовано спитав Герасім, побачивши, як зблід капітан.

Той мовчав, втупившись у папір, розумів лише деякі слова, які перемішувались у нього в голові:

«Атлантичний океан… шторм… 17 березня… поламалося стерно, впали щогли… катастрофа… 28°15′ за… довг… 47°7′ пі… шир… З восьми чоловік екіпажу п'ятеро живі: капітан П'єр Ваян, стерновий Роже Перо…»

Антон не читав далі, він швидко подався в каюту, потім зупинився і сказав голосом, якого ніхто не впізнав:

– П'єр Ваян!.. Може, він ще живий…

– Тоді, пане, відвезіть якомога швидше папір! – сказав капітан маленького судна. – Щасливої дороги, і я вірю у вас!

– Спасибі вам, капітане! Хай буде благословенне небо, що послало вас на мою дорогу! І ви самі будьте тисячу разів благословенні!

Антон спустився в каюту і схиливсь над картою з компасом у руці. Але саме там, де вказувалось місце катастрофи, океан був білий, ніде ні острова, ні латочки суші, на десятки миль довкруг лише вода. І все-таки неможливо, щоб П'єр помилився.

Через кілька хвилин люди побачили, що капітан піднімається сходами вже трохи спокійніший.

– Куди ми йдемо, пане? – спитав Герасім. – Не в Буенос-Айрес?

– Ні, ідемо на схід, шукати П'єра Баяна!

– А вугілля?

Вони мали вивантажити його в Буенос-Айресі до 15 лютого, так записано в контракті. Але тепер Антон Лупан забув, що пишеться в книгах купців, як забув і тоді, коли віз бочки кіра Ніколакі до острова Мусара. Зараз перед його очима знову постали сторінки величної книги дружби, яку ніколи не слід забувати!

– Вугілля! Ми використаємо його як баласт, а якщо воно нам не буде потрібне, викинемо в океан!

Люди спантеличено глянули на нього.

– Ви що, вагаєтесь? – здивувався Антон.

Аднана заперечливо хитнула головою. За нею решта відповіли водноголос:

– Ні! Ми підемо туди, куди ви нам скажете! Ми моряки!

– То в дорогу!

Герасім крутнув стерно, вітрила залопотіли, напнулись, і «Сперанца» занурилась носом у хвилі.

Шхуна мчала у світанку при сильному ходовому вітрові, на щоглі майорів румунський прапор. Форштевень знову почав свій тріумфальний марш плавби, і «Сперанца» тріпотіла білими вітрилами, в передчутті нової дороги.