Текст книги "Підняти вітрила!"

Автор книги: Раду Тудоран

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 27 страниц)

– А далі що робити? – уже по-справжньому перелякався Антон трохи згодом. – Може, не будемо поспішати, щоб не уподобитись тому щасливчикові, який виграв у лотерею слона й радів цілий день, а потім жахнувся, бо харчування ссавця його розорило.

Щастя, що в житті цих двох друзів сумніви одного врівноважувалися запальністю другого.

– Друже мій, – відповів П'єр, – той чоловік був просто дурень. Я на його місці пішов би в Африку, і слон там харчувався б сам, як і тисячі інших слонів.

– Що ти хочеш цим сказати? – спитав Антон.

– Будемо шукати команду…

– А чому капітан не знайшов жодної людини?

– Він старий і зневірений, як і всі старі, що тільки зітхають за давніми часами замість того, щоб зрозуміти день сьогоднішній. Якийсь час ми возитимемо вантажі по Егейському морю, по Мармуровому і за рік, якщо справи підуть гаразд, матимемо досить грошей на дорогу через Атлантику.

– Але ж наш контракт з дирекцією залізниць закінчується лише через рік!

– Один із нас залишиться і відповідатиме за обох. Адже ми підміняли інших.

– Воно то так, але ті люди принаймні були тут, їх бачили, вони ходили одержувати гроші.

– Можна облагодити й це! Чого тільки не можна облагодити в Туреччині! Я знаю тут службовців, які в одній і тій самій фірмі обіймають по кілька посад. Вчинимо так і ми. Хтось із нас буде водночас і П'єром Баяном, і Антоном Лупаном, падишах же із свого бюджету оплачуватиме їх обох, а це, зважаючи на наші потреби, дуже важливо…

Антон слухав його й недовірливо похитував головою.

– Але перш ніж шукати екіпаж, – провадив далі П'єр, – треба, мабуть, перемінити назву корабля. «Марта» щось говорить тобі?

– Жіноче ім'я…

– Звичайно, але навіщо на кораблі ім'я жінки, коли це не ім'я моєї коханої, бо й самої коханої в мене нема.

– І в мене теж! – зітхнув Антон.

– Юначе, ти сам вибрав свою дорогу! Але тепер назад вороття немає! Буде в тебе ще й кохання, якщо матимеш для цього час… «Марта» – мабуть, ім'я дружини капітана. Бідолашний чоловік вимушений був підкоритися варварському звичаєві. Якщо капітан не охрестить корабля іменем своєї дружини, це означає, що він не житиме з нею. У Сен-Мало був один рибалка, який мав шість жінок і шість разів міняв назву свого шлюпа. Коли він одружився всьоме, вранці після весілля, як водиться, пішов на берег з пензликом і фарбою, щоб здійснити належний ритуал. Але якийсь жартівник випередив його, і вночі шлюп набув собі ім'я, що справді підходило йому: «Синя Борода». Я не жартую: на березі Ла-Маншу всі знають цю історію.

– І він не перемінив назви? – спитав, усміхаючись, Антон.

– Ні, старий рибалка вирішив, що так буде краще. Але повернімося до «Марти»… Ти яке ім'я їй пропонуєш?

– Не знаю… Думаю, тут повинен бути якийсь символ, пов'язаний з нашими бажаннями.

– Тобто знову ритуал?

– Але ритуал благородніший, аніж у твого рибалки!

– Згода. Тоді назвім її «Есперанса»…[7]7
  Есперанса – надія (фр.).


[Закрыть]

Увечері того ж самого дня «Марта» мала вже нове ім'я, французький прапор і п'ять чоловік команди, ба навіть капітана, який, може, й справді був капітаном, але це підтверджували не документи, яких у нього не було, а галасливі портові свідки, готові поклястися на біблії або на корані.

– Хто з нас іде на борт, а хто залишається на суходолі? – спитав П'єр.

– Безперечно, відпливаєш ти. Ти досвідченіший моряк, ніж я, – відповів Антон.

– Гаразд, хай буде так. А ти представлятимеш мої інтереси в султана.

Увечері Антон, уже сам, перетнув Золотий Ріг човном і повернувся до залізниці.

Наступної неділі, прийшовши в порт, на причал Га-лати, Антон тільки очі витріщив: «Есперанса» стояла на тому самому місці, але здавалася меншою, осіла у воду.

П'єр сидів за столиком біля щогли й розмовляв з якимось незнайомцем у розкішній шубі. Це – кір Цімінадіс, найбільший купець на Босфорі, Мармуровому морі й на архіпелазі. «Есперанса» саме завантажилась його товаром: маслини, рис, олія, кава, лимони й апельсини – усього понад сім вагонів.

Антон перелякано глянув на вусатого велетня серед команди. Лише зараз помітив у нього глибокий шрам на обличчі.

– Його, здається, не було минулого разу. Ти не боїшся його?

– Сотіра? Я найняв його, коли ти вже пішов. Не знаю, що він за людина, але стерновий – чудовий, принаймні так кажуть капітани.

– А твій капітан?

– Спить у каюті, на кормі. Ні до чого діла йому нема. Через два рейси я вже сам буду за капітана.

– Ти, бачу, взяв товар! То як, ми розбагатіємо чи ні?

– Так, щойно підписав документи з кіром Цімінадісом… – якось стурбовано сказав П'єр. – Може, краще б ти пішов у цей рейс?

– Чому? – здивувався Антон.

– Бо треба йти в Галац. Ти відвідав би батьківщину. Адже не бачив її стільки літ!

– Це правда, але якщо ми хочемо якомога швидше піти через Атлантику, то не будьмо сентиментальними! Іди ти, як і домовились, ти досвідченіший, ніж я, тільки назбирай чим більше грошей!

– І ти теж! Не будь жалісливим, обдери султана!

«Есперанса» підняла якір цього ж дня по обіді, бо подув вітер від Мармурового до Чорного моря, а таке трапляється тільки десять – п'ятнадцять днів із щорічних трьохсот шістдесяти п'яти.

Антон Лупан провів її аж до артилерійських казарм на Топ-Хане. Там він став і дивився вслід шхуні, поки її триколірний прапор загубився в голубому серпанку Босфору, розчинилися в мареві одне по одному білі вітрила, зникла остання щогла…

Так вони розлучилися, і відтоді він не мав жодної звістки про П'єра Ваяна…

Через три дні Стамбул затрясла лихоманка: почалася війна на Балканах. Перелякані турки бігали по вулицях, греки й болгари поховалися.

Антон з тривогою чекав повернення «Есперанси», але коли минув місяць і про неї нічого не було чутно, він подумав, що війна вимусила П'єра заховатися з кораблем в одному з рукавів Дунаю. Надіявся, що той виплутається, бо знав його мудрість і відвагу.

Але ось на початку травня Румунія виступила війною проти Оттоманської імперії.

Тепер і волохові було небезпечно залишатися на турецькій землі, бо турки дуже лютували. Антон Лупан залишив недобудовану залізницю і поспіхом скочив на якесь судно, що йшло до Мармурового моря. Це був старенький італійський бриг з вітрилами й машиною. У нього був не гвинт, а лопаті, рухався він дуже важко, а в погану погоду погрозливо хитався.

На цьому кораблі Антон пройшов Середземне й Червоне моря, Персидську затоку, а через рік, коли вщухла війна на Балканах, повернувся до Стамбула з дипломом другого штурмана і з сотнею фунтів стерлінгів у кишені, а це таки була чималенька сума, бо вона в десятки разів перевершувала зароблене в султанському Стамбулі.

Антон сподівався, що П'єр тим часом теж дещо заробив, і тепер вони могли б вирушати через океан.

Але шхуна не повернулася в Босфор, ніхто її не бачив, ніхто нічого не знав про неї. Пан Цімінадіс був наполовину розорений, під час війни греків не щадили, і він тепер рвав волосся на голові, бо втратив значно більше, аніж товар на «Есперансі».

– Вона потонула, невже ви не розумієте? У мене є листи від кіра Якомакі з Галаца.

– Звідки пан Якомакі знає, що вона потонула?

– Бо не прибула! Чи, може, ви думаєте, що вона полетіла в рай?

Антон не міг повірити, не розумів. Може, «Есперанса» зазнала катастрофи, тоді гинуло багато кораблів, але невже його друг не врятувався?

Він написав у Сен-Мало. Йому відповів найменший П'єрів брат: дід Леон хворий, не виходить зі своєї каюти й чекає з мандрів блудного внука, а від П'єра вже більше року нема ніяких звісток.

Антон написав кірові Якомакі в Галац. Купець відповів, що він не одержав товару. Інше його не обходить.

Тоді написав капітанам портів у Бургас, Варну, Констанцу, Суліну, Одесу, запитуючи, чи не знають вони чогось про «Есперансу». Одні не відповіли, інші навіть не чули про такого корабля.

Настали чорні дні в житті Антона Лупана: пропав безвісти друг, рідніший за рідного брата, пропала «Есперанса», як символ усіх надій, пішов прахом їхній задум перейти через океан.

Антон Лупан будував залізничні мости, вокзали, віадуки, елеватори… Час від часу навідувався до Стамбула, щоб дізнатися, чи нема новин про П'єра Ваяна. Та коли минув ще один рік, зрозумів, що чекати марно.

Зате в нього прокинулося бажання самому довести до кінця давній задум. Він уже зібрав двісті п'ятдесят турецьких лір і, буваючи у Стамбулі, нишпорив на причалі Галати, сподіваючись знайти корабель, схожий на «Есперансу». Але по війні тут продавалися тільки баркаси та нікудишні ялицеві каїки, які годилися хіба що для Босфору та Дарданелл, для Мармурового моря, принаймні для архіпелагу, однак коштували вони в три-чотири рази більше, ніж їхня шхуна. Історія з «Мартою» не повторювалася. Двісті п'ятдесят лір сьогодні не вистачило б навіть для завдатку за такий корабель, як «Есперанса».

І саме тоді будівництво турецьких залізниць зайшло у безвихідь: після війни падишахова скарбниця ледве дихала. Антон Лупан добрався якимось баркасом до Пірея, там найнявся другим штурманом на голландський пароплав, що йшов до Індії, дійшов з ним до Сінгапура, де склав екзамени перед Морською комісією й одержав диплом першого штурмана, а це давало йому право ходити на будь-яких кораблях помічником капітана, або, як сьогодні сказали б коротко, – старпомом.

1881-го року, повернувшись на Середземномор'я, він уже мав п'ятсот фунтів стерлінгів, а завдяки екзамену, складеному в Марселі, одержав диплом капітана далекого плавання, – тобто піднявся на найвищу сходинку в ієрархії моряків і міг тепер командувати кораблями необмеженої тоннажності в усіх морях світу. Отже, на додачу до свого колишнього фаху, яким він оволодівав довгі роки, майже несамохіть зробив повну кар'єру моряка.

Тепер його знали багато капітанів і матросів від Марселя до Пірея й Порт-Саїда. У Суеці, в Бербері його знали носії, рибалки, голі дітлахи, які байдикували на причалах, чекаючи, коли їм кинуть монету.

Хоч моря набагато просторіші, ніж суходіл, доріг там менше, бо нема численних перехресть до кожного міста й села, а тягнуться вони, мов нитка, від одного порту до іншого. Зате вони більш ходжені, і моряки знають їх краще, ніж люди на суходолі.

Сьогодні кораблі ходять за упорядкованим розписом, а зустрівшись, за традицією, якої не знищила поява машин, вітають один одного гудками й прапорами і розходяться кожен своєю дорогою.

А колись було не так: зустрівшись у морі, капітани розвертали судна носом до вітру і з віддалі в десять кроків починали балачки або запрошували один одного на абсент, на чашку кави й на цигарки. Матроси, перехилившись через парапет, теж точили ляси, як і їхні капітани-зухи. При таких зустрічах люди обмінювались новинами, зав'язували знайомства, які тривали досить довго.

Згадки про це життя, невідоме сухопутним людям, гріли серце Антона Лупана. Тепер у нього були гроші, був і диплом капітана. Корабля він зможе колись знайти, зможе врешті зібрати й досить грошей, щоб купити провізії та заплатити екіпажеві. Але чи під силу йому самому, без П'єра, повести екіпаж за тисячі миль крізь шторми, урагани й неминучі небезпеки, якщо не знайде ключа до суворого серця цих незвичайних людей, висмикнутих з корінням із землі й пересаджених, мов дикі рослини, на безмежне поле вічно звихреного, вічно неспокійного океану?

Нарешті Антон твердо вирішив відвідати батьківщину, почував себе зобов'язаним побачити її зараз, коли знову готувався надовго залишити її. Але передовсім хотілося пошукати, востаннє, сліди П'єра Баяна.

Бухарест виріс, але все одно видавався дуже маленьким; він ніби не вміщався в своїх вулицях. Пагорб монастиря Михая-Воде став нижчий, Димбовиця, розкішна в його спогадах дитинства, була затиснута в якийсь канал. Горішина в саду всохла, на вулиці з'явилася бруківка. У батьківській хаті жив сліпий старець, який, плачучи, обійняв Антона. Сама хата аж по вікна вгрузла в землю, стріха звисала, мов крила обскубаного ворона.

Антон знайшов маленьку скриньку – в ній зберігався весь набуток старого Лупана. Батько весь час, навіть стоячи над могилою, вчив дітей грамоти і за ці роки, монета до монети, зібрав сотень дві золотих. Вони та ще жменька фамільних коштовностей були невеличким скарбом. Лист, написаний дуже каліграфічно, сповіщав:

«Оскільки я відчуваю, що заплющу очі раніше, ніж побачу тебе, то залишаю тобі прощальну думку й своє благословення. Ти, мабуть, відчував, що після смерті твоєї матері у мене не було інших думок, окрім про тебе. І зараз, наприкінці днів, скажу, що я обмежував свої потреби, аби легше жилося тобі. Єдине моє бажання – не протринькай те, що я тобі залишаю, а використай для здійснення намірів твоїх і твого друга. Якщо ж ви відмовились від свого задуму, то витрать гроші на будь-що, але тільки на користь людям…»

Ця несподівана вказівка вразила Антона і ще раз, мов міцний опорний стовп, підкріпила його давнє прагнення. Всю зиму він намагався щось дізнатися про П'єра. Але ні портовики, ні купці, ні митники нічогісінько не чули й не знали про нещасного мандрівника та про його корабель.

Весною Антон продав батькову хату, і тепер у нього разом з тим, що залишив покійний, було досить грошей на корабель. І ось тут, у гирлі Дунаю, він випадково наткнувся на «Есперансу», яка здалася йому звісткою від П'єра Баяна. Корабля треба було відкопати з піску, полагодити, повернути до життя і в супроводі тіні зниклого друга перейти через океан до далекої землі, про яку вони мріяли вдвох довгі роки.

Він піднявся на пристань, мокрий і задубілий від холоду. Десь далеко проспівав півень, сповістивши північ… Сліпо блимали, догоряючи, ліхтарі на всіх трьох кораблях.

Ледве Антон ступив на палубу «Пенелопи», як перед ним виросла чиясь тінь.

– Це ти, Ісмаїле?

Кок прислухався до холодного вітру з півночі, який погрожував посилитись до ранку, і гірко зітхнув:

– Цей вітер добре йти на Стамбул.

– Так, Ісмаїле. Кращого й бажати не треба.

Турок зітхнув ще глибше.

– Завтра ви сходити на берег?

– Так, я залишаюсь тут.

– І Герасім брати з собою?

– Так, беру. Я не знав, що він тобі сказав про це.

Після тривалого мовчання кок нарешті зважився і, звівши очі на Антона, сказав благально, впалим голосом:

– Пане, взяти і Ісмаїл!

При світлі ліхтаря, що висів на щоглі, очі його були жовті, сумні, наче в бездомного собаки, а на обличчі був вираз постарілої дитини, полишеної батьком-матір'ю. Тільки скуйовджені й погрозливо настовбурчені вуса, мов голки в їжака, здавалося, були готові щомиті встряти до бійки.

– Я стояти біля стерна, мити палуба, шити вітрила, робити все-все!.. – благально правив своєї турок. – Готувати мусака[8]8
  Мусака – страва з рубаного м'яса з баклажанами (турецьк.).


[Закрыть]… Пекти сараїлі[9]9
  Сараїлі – пиріг на меду з горіхами (турецьк.).


[Закрыть]… Я гарний кок…

Антон деякий час зважував його поглядом. «Вірний і чесний», – вирішив він. Чи міг він знати, скільки прикростей доведеться пережити через цього сором'язливого Ісмаїла, у скільки халеп вони всі вскочать завдяки йому? І водночас чи міг він знати, яким дорогим, яким неоціненним виявиться одного дня цей невисокий і сумовитий чоловік, попри всі неприємності й халепи!

– Гаразд!.. – відповів він, повагавшись. – А ти знаєш мій намір?

– Знаєш: Герасім сказати.

– Ну, то ще раз зваж: ми йдемо на край землі.

– Іти зараз! – пожвавішав кок.

– То проси розрахунок у кіра Яні й залишайся з нами!

Ісмаїл зітхнув, але вже полегшено, глянув на нього теплими очима й сказав:

– Дякувати!..

РОЗДІЛ III
ЗУСТРІЧ НАПРИКІНЦІ БЕРЕЗНЯ

Сонце ледве піднялося на небі, коли «Пенелопа» віддавала кінці й важко повернулася вниз, узявши курс на Стамбул. Віяв північний бриз, дуже сприятливий для такої дороги.

Четверо людей на пристані махали на прощання руками, а екіпаж, уже поріділий, сердечно відповідав їм. Тільки капітан, стоячи за стерном, затиснув у зубах сигару і навіть не озирнувся. Він був сердитий, бо, по-перше, втратив дармового пасажира, з якого, певне, можна було б витягнути кілька дзвінких монет, а по-друге, клятий волох загріб у нього Герасіма. Ісмаїла не дуже шкода – від нього самі збитки при його умінні смажити баранину.

– Щасливої дороги й попутного вітру, капітане Яні! – гукав Герасім з пристані, збивши берета на потилицю, підставивши груди під порив вітру.

Це був високий чоловік, широкий у плечах, весь – ніби налитий металом, одне слово, людина, на яку при потребі можна покластися. Чорні жваві очі, пишні й настовбурчені вуса, ледь прибиті сивиною, кругле підборіддя, міцна шия надавали йому зухвалого вигляду, який вимушував кожного задираку ставитись до нього шанобливо.

– Ну от ми й залишили кіра Яні! – сказав Антон Лупан, коли «Пенелопа» віддалилась.

Люди збилися довкола нього.

– Зараз ми зробимо ось як: Ієреміє, ти підеш до міста й пошукаєш, де ми могли б зупинитися на якийсь час. Ісмаїле, ти залишаєшся тут, з речами, поки вернеться Ієремія, потім знайдете підводу й перевезете їх до господаря. Тільки обережно зі скринею, щоб там нічого не побилося. Коли закінчите, підете вздовж протоки до маяка, там і знайдете мене з Герасімом.

– Сьогодні ми не їсти? – спитав Ісмаїл.

Власне, це його не дуже турбувало, просто за звичкою турбувався про інших.

– Будемо, але готувати тобі сьогодні не доведеться, – відповів Антон. – Та ти не сумуй! Коли ми обживемося, ти готуватимеш усе, що заманеться, навіть сараїлі. А поки що харчуватимемось у закладі через дорогу. Ти вже зараз можеш піти й побачити, що нам дадуть на обід.

– Смажений короп! – упевнено відповів кок.

– Звідки ти знаєш?

– Я нюхати.

Усі троє зайшлися сміхом на превеликий подив Ісмаїла.

– Отже, про обід ми можемо не турбуватися, – сказав Антон. – Кожен хай робить те, що сказано. І приходьте до нас якомога швидше. Ієреміє, знайди кілька лопат.

– Не турбуйтеся, пане: лопати знайде мій двоюрідний брат Хараламб.

Залишившись сам, Ісмаїл обережно сів на скриню Антона Лупана, запалив люльку, підтягнув ближче мішок – сірий, довгий і широкий мішок з парусини, в яких моряки тримають усе своє майно, і, понишпоривши в ньому, дістав продовгувату дерев'яну коробочку, повну пензликів та різних фарб у баночках.

Кок якийсь час дивився крізь прижмурені повіки на голий берег, освітлений вранішнім сонцем, потім дістав з мішка шматок пап'є-маше, розгладив на коліні, змішав фарби й почав малювати краєвид, який бачив перед собою.

Раптом Ісмаїл стрепенувся, вдихнув у себе повітря і, облишивши мистецькі вправи, метнувся в заклад черва дорогу.

– Кіре Арістіде! – закричав він, притиснувшись скуйовдженими вусами до шибки. – Класти лавровий лист, класти перець і робити малий вогонь! Згоріти риба!

Давши ці поради, Ісмаїл відійшов і глянув на вивіску. Йому давно кортіло намалювати її – нову, гарну, але грек, затятий і скупий, нізащо не погоджувався. Це була стара іржава вивіска, на ній ледь можна було прочитати:

АРІСТІДЕ ПАНАЙОТІС

кава чай обід

«У СУМНОГО ПАЛІКАРА»

– Навіщо сумний? – спитав Ісмаїл.

– Хай співвітчизники знають, як я тужу за батьківщиною.

Але кок дуже добре розумів цей хитрий виверт. Співвітчизники, які заходять до цього далекого від рідного краю шинку, веселяться, а не сумують.

– Усе гарно намалювати, написати Ісмаїл! – правив він своєї щоразу, коли проходив тут. – Гарно малювати, гарно писати: «У веселий палікар».

Даремно. Кір Панайотіс залишався несхитний.

Ісмаїл ще раз подивився на вивіску, похитав головою і знову повернувся до своєї картини.

А тим часом Антон Лупан і Герасім ішли вздовж протоки вниз. Невдовзі перед ними розкинулось море, позолочене сонцем, яке червоно сходило. На зюйд-ості ще видно було «Пенелопу», яка швидко віддалялася, гнана холодним бризом. У відкритому морі перекочувалися запінені хвилі – отже, вітер буде сильний.

Герасім зупинився на березі, засунувши руки в кишені, і дивився вслід судну. На його обличчя набігла тінь.

– Бачте, пане, – сказав він з якимось подивом, – кіра Яні я не поважав і тому зрадів, що трапилась нагода послати його до дідька, але за «Пенелопою» в мене болить душа. Я ходив на ній три роки, і хоч це були не легкі роки, зараз, коли вона пішла без мене, то таке враження, ніби я забув на ній частку своєї душі. А я оце стою й підраховую, якою повинна бути душа в моряка і що з неї залишиться, коли він залишає частку її на кожному кораблі, на якому плавав?

Антон Лупан поплескав його по плечу:

– Не думай про це, Герасіме! Незабаром ми матимемо чудовий корабель, а для роботи потрібна буде вся душа. Тож дивись, щоб із «Пенелопою» не пішла навіть крихта її!

– Згода, пане. Але тут річ ось про що: вітер невдовзі перейде в бурю, і я не знаю, як з трьома людьми на борту кір Яні зможе потрапити в Босфор. Боюсь, аби завтра ввечері «Пенелопа» не лежала десь на березі Анатолії. Щастя, що там нема скель. Жаль людей…

Через кількасот метрів вони підійшли до жертви катастрофи, на яку вчора ввечері натрапив Антон. Герасім спершу зацікавлено обійшов її довкола, потім раптом застиг, приклавши руку до рота.

– Та це ж «Марта»! Я можу поклястися, бо плавав на ній п'ять років між Ла-Маншем і Середземним морем.

– Ти не помилився, – відповів Антон Лупан, в душі якого знову піднялося вчорашнє хвилювання. – Тільки тоді, коли корабель зазнав катастрофи, він уже звався не «Марта». Трапилася з ним історія, я тобі колись розкажу. А зараз давай подивимось, як знову спустити судно на воду. Було б жаль, якби воно загинуло тут, на березі.

Герасімові очі заблищали.

– Пане, це незрівнянний корабель! Ми йшли по хвилях Біскайї і завше були певні, що він не осоромить нас. Правда, він танцював на хвилях, мов підпилий старий, але на палубу не падало жодної краплі води. Ми могли вивішувати сушити білизну, коли інші кораблі були мокрі до клотика… А чий він зараз?

– Був мій і мого приятеля, який, мабуть, загинув тут разом з усім екіпажем. Ти, може, чув про піратів…

Герасім зблід, потім почервонів:

– Безбородий? Клянусь, коли зустріну, накину йому зашморг на шию. Бідолашний Панаїт, брат мій, теж загинув два роки тому. Тільки де знайти того розбійника? Від якогось часу за ним і слід прохолов.

– Зашморг на ньому ми затягнемо вдвох, Герасіме! Друг, якого він убив, був для мене більше, ніж брат. – Та враз Антон прогнав сум і сказав, опанувавши собою: – Зараз ми все детально оглянемо, підрахуємо, скільки потрібно буде матеріалів, потім я піду до капітана порту скласти купчу…

– Тобто як? Хіба корабель не ваш? У кого ж ви його куплятимете?

– Він уже не мій. Після певного часу кожен уламок корабельної катастрофи переходить у власність держави.

– Ось тобі й маєш! Як на мене, то я не питав би нікого. Отаке – сам побудуй корабель, а потім хтось прийде й вимагатиме за це гроші! Нічого собі порядочки!..

Години дві вони обстежували корабель дошка за дошкою. З заростей навпроти маяка вийшли троє людей з лопатами на плечах – Ієремія, Ісмаїл і якийсь незнайомий.

– Це Хараламб, пане! – сказав Ієремія, коли вони підійшли ближче. – Я вирішив узяти його з собою, хай нам допоможе, бо в нього зараз нема роботи.

– Дуже добре! – відповів Антон Лупан, потискуючи руку Хараламбові і пильно придивляючись до нього.

Новоприбулий був такий, яким Антон і уявляв його собі: парубок років двадцяти п'яти, не дуже високий, але й не низенький, широкоплечий, з тонким і гнучким станом, ступав він упевнено і водночас легко, мов спритний звір у лісі, обличчя видовжене, губи червоні, мов стиглі райські яблука, волосся чорне, кучеряве. Обличчя як обличчя, але ніс… Ніс у Хараламба з тонкими ніздрями, що тремтіли, мов листя тополі на вітрі; його лінія продовжувала лінію чола, а нижній кінчик так рішуче загинався, затінюючи верхню губу, що жінки, тільки глянувши на нього, відчували, що втрачають віру і в свого чоловіка, і в диявола, і в бога. На такого парубка краще повіситись, ніж кинути його посеред дороги!.. А ще й юне тіло, широкі плечі, білі зуби, смагляве обличчя, були ще й очі – зелено-золотисті, вони ввібрали в себе світло сонця квітневого полудня і всю весняну зелень у гаю. Те світло марно намагалися затінити густі брови, марно намагалися пригасити довгі вії, сонце не згасало в них і в сутінках, а весняна зелень гаїв грала будь-якої пори року.

«Оце парубок!» – подумав Антон Лупан, спантеличено дивлячись на нього, зачарований світлом очей.

– І яким вітром ти прибився до Суліни? – спитав він, кліпаючи.

– У мене, як і в Ієремії, пане, багато братів, а землі мало, і ми розсипались хто куди набути якогось ремесла. Я працював трохи на млині в Бреїлі, потім учився в теслі, а звідти, вже два роки тому, австрійці запросили мене сюди на будівництво…

«Ну й ну! – дивувався Ієремія, слухаючи свого двоюрідного брата. – Тебе запросили австрійці на будівництво? А не кажеш, що тесля погрожував убити, сам знаєш за що!»

На березі протоки біля маяка з'явився дід Іфрім, трохи подивився на них, потім повернувся і зник у кущах.

– Ну, ставайте до роботи! – вирішив Антон, побачивши, що сонце вже високо. – Хараламбе, якщо хочеш нам допомогти, ми тобі будемо вдячні.

– З радістю, пане. Що ви маєте на увазі?

– Спершу треба відкопати корабель з піску.

Крім лопат, у них не було більше нічого, і можна тільки уявити, якою довгою й гіркою буде їхня праця! Відкопати корабель з піску!

Але робота лякає тільки лежебок. Ми ж уважно подивімось на це, бо все почалося саме звідси.

Антон Лупан підстрибнув і, вхопившись руками за планшир, виліз на палубу. Герасім подав йому лопату, потім теж піднявся таким самим чином. Палуба була розграбована до єдиної дошки, але зараз це навіть добре: можна було роздивитися, що всередині.

Поки Герасім викидав пісок надвір, Антон Лупан, згинці під палубним перекриттям, пильно обстежував «Есперансу» від форштевня до ахтерштевня, пригадуючи з хвилюванням той день, коли корабель стояв на якорі біля причалу Галати і він разом з П'єром так само оглядав його тоді, березневого дня. З кожним кроком на обличчі в нього проступало задоволення. Дерево, міцний дуб, було ціле, а зроблене все – на совість, що вказувало на майстерність голландських чи норвезьких корабелів, спадкоємців славнозвісних вікінгів. Від удару на кораблі, викинутому на берег, не тріснув борт, жодна дошка не відскочила вбік. Звісно, треба буде повністю перекрити палубу, поставити щогли, вітрила та ще багато дечого…

До обіду вони відкопали кіль. Антон уважно оглядав обшивку і не приховував задоволення.

– Гей, Ісмаїле, тепер можна піти до столу. Ми всі заслужили смаженої риби. Після обіду допоможеш Герасімові, бо всередині багато піску. А я тим часом поговорю з капітаном порту; може, він уже повернувся з полювання.

– Пане, – звернувся до нього Ієремія, коли вони йшли в порт, – ви можете оселитися в кімнаті мого брата, він все одно ночує в сусідів. Я, Герасім та Ісмаїл будемо жити в одного рибалки неподалік.

– Добре, Ієремія. Але згодом ми поставимо барак на березі моря, щоб не гаяти часу на ходіння до міста й назад.

– А ми довго тут затримаємось? – спитав Герасім.

– Три-чотири місяці, а може, й довше.

Одразу по обіді Антон Лупан пішов до контори. Жінка, яка вчора смажила бичків, сьогодні патрала качку під навісом. Зсередини долинав стукіт гральних костей.

– Шість-шість! – почувся чийсь голос.

Антон спантеличено зупинився на порозі: крім капітана в червоній фесці, що сидів спиною до дверей, тут не було нікого. Але капітан ляпнув долонею по столу й переможно вигукнув, нахилившись до свого невидимого переможеного супротивника:

– Перемога! Не грай зі мною, якщо не вмієш!

– Добрий день, пане!

Капітан важко обернувся разом із стільцем і застиг з витріщеними очима.

– В-ви г-говорите по-нашому?

Він здивувався, як і старий Іфрім, бо і йому прибулий видався іноземцем.

– Я міг би говорити й по-турецьки, – відповів Антон, глянувши на його феску.

– По-турецьки?.. Не вмію!

Цей чоловік став капітаном порту шість років тому завдяки якомусь незрозумілому для всіх і для нього самого випадку. Замолоду він займався городництвом. А городник на Дунаї мусить бути водночас і добрим човнярем, знати на річці дороги так, як знають візники на землі.

Пізніше австрійці найняли його за лоцмана для капітанів кораблів, які плавали тут недавно. На старість, коли в нього ослаб зір і він уже не міг бути добрим лоцманом, австрійці подарували йому гарні окуляри і, заручившись думкою Європейської Дунайської комісії, поставили капітаном порту, навіть не перевіривши, чи має чоловік хоч якусь підготовку для цього. Правда, тоді ніхто до пуття й не знав, що входить в обов'язки капітана порту, особливо такого, як Суліна.

Йому вручили журнал і товстий статут. Капітани кораблів самі робили записи в тому журналі, а капітанові порту залишалося тільки ставити печатку й витирати піт на чолі.

– Ви давно тут? – спитав Антон, заходячи спереду.

Капітан зиркнув одним оком на журнал, другим на статут і зробився жовто-зелений, мов перезрілий огірок.

– Уже давненько. Ще з-перед війни.

«Зараз він почне перевіряти журнал», – подумав капітан, вважаючи, що перед ним інспектор з Бухареста. Досі ніхто його не перевіряв, ніхто не втручався в його справи…

– Я вам писав минулої зими з Бухареста… Капітана облив холодний піт. Мимоволі погляд його пробіг у шухляду столу, де лежало, припадаючи пилом, багато листів.

– Про шхуну «Есперанса» ви чули?

– Чи я чув, пане?.. Тут багато кораблів проходить.

– Я маю на увазі корабель, захоплений піратами напередодні війни…

– А, так! Пірати Безбородого! Авжеж, пригадую!

– То чому ви не відповіли мені?

– Чому я не відповів?.. – капітан геть розгубився. Антон пильно глянув на нього, потім зненацька простяг руку до столу і взяв товстий статут.

– Що тут написано?

Це була таємниця капітана порту, про яку не здогадувався ніхто. Нещасний узяв статут у свої тремтячі волохаті руки, крутив-вертів, потім дурнувато втупився в нього. Треба ж було цьому незнайомцеві за одну мить відкрити те, про що інші не здогадувались роками!

– Важко без окулярів! – насмішкувато кинув Антон.

Він уже звик нічому не дивуватися. Тут Левант, а Левант приховує багато див.

Капітан кинув статут і, обігнувши стіл, підійшов до Антона, геть жалюгідний.

– Пане, не губіть мене! У мене є п'ятнадцять полів, я віддам вам їх усі, тільки нікому нічого не кажіть!

Антон глянув на нього, як той тремтить, притиснувши руки до грудей, і важко дихає, обливаючись потом.

– Не треба мені й гроша. Скажіть тільки, як ви виконуєте службу, не вміючи читати й писати? Ви не одержуєте листів, інструкцій, розпоряджень?

– Ні! Ніхто сюди не втручається.

– А коли одержуєте платню, не розписуєтесь?

– Платню мені привозить один капітан з Галаца, він і розписується замість мене: ми давні приятелі… Пане, ви, здається, прекрасна людина! Не кажіть нікому, і я вам обіцяю…

– Не завдавайте собі клопоту! Якщо ви не знали грамоти тоді, коли мені було потрібно, то байдуже, що не знаєте її зараз! Я хотів вирішити з вами одну справу, але, боюсь, це вам не під силу…