Текст книги "Підняти вітрила!"

Автор книги: Раду Тудоран

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 27 страниц)

РОЗДІЛ V
ЕКІПАЖ

Цього вечора Ісмаїл аж землі під собою не чув від гордощів: плотогон уплітав, мов казковий велетень, а потім сказав так, як досі не говорив ніхто:

– Я ось що скажу: такої страви, думаю, не їдять навіть бояри у великі свята.

А якби кухар приготував свою знамениту мусаку!

Антон Лупан сидів на покуті і всміхався.

– Ви раді, що прибуло щоглове дерево? – спитав Ієремія.

– Радий, звісно, але ще більше радий, що до нас прибув такий славний моряк!

– Та й який моряк! З нього буде чудовий стерновий! – додав Герасім, не випускаючи плотогона з очей.

Той засоромився. Йому здалося, ніби з нього кепкують.

– Наберіться терпцю, – сказав він, похиливши голову, – і я ще покажу, на що здатний. Адже я лише сьогодні вперше побачив море.

– Заспокойся, хлопче! Ти нам до вподоби!

Крістя Бусуйок підвів очі й глипнув на Герасіма:

– Отже, ти не глузуєш із мене?

– Отакої! Хіба ти не зрозумів, що ми тебе хвалимо?

– Але дивись, не підведи нас! – почувся голос Антона. – Якщо хочеш дійти тільки до Цареграда, то кажи відразу, щоб ми знали, на що розраховувати.

– А ви куди йдете?

На це запитання треба було відповідати. Антон уже все пояснював Герасімові, Ієремії та Ісмаїлові. А зараз випадала нагода ще раз розказати все детально, хай би й Хараламб почув. Двоюрідний брат Ієремії не ходив по морях, але якби його вдалося вмовити приєднатися до екіпажу, це було б краще, аніж наймати незнайомого моряка.

Антон розгорнув на столі велику карту земної кулі. Навіть моряки вперше бачили таку карту. А Ієремія, Хараламб та Крістя, мабуть, не бачили ніякої.

– На цій карті вся наша земля, з континентами, морями й океанами, а ми ось тут! – почав Антон, ткнувши олівцем у якесь кільце. – Бачите, ось Чорне море, а на захід від нього – Румунія. Ви вважали, що вона безмежна, а гляньте, яка вона малесенька проти решти світу!

Ієремія приклав руку до рота й похитував головою – звичний жест селянина, коли він чимось здивований.

– Ой пане, яка велика наша земля! А хто ж ми проти неї? Лиш нікчемні кузьки!

– Дивіться далі, – провадив Антон, показуючи олівцем. – Ось Середземне море, біля нього Чорне здається малесеньким блюдечком. А Середземне, у свою чергу, здається ставком перед Атлантичним океаном… Коли у нас сонце заходить, в іншому кінці землі, на Алясці, Таїті чи на Гаваях, починає світати. Коли ми лягаємо спати, в інших краях люди починають день. Життя безперервно шумить на землі. Якщо спробуєш охопити хоч думкою обшир усього світу, то відчуєш, що ти вже не такий безпорадний перед ним, як вважає Ієремія. Я вирішив дістатися в один із закутків землі, де сьогодні ще лишилося місце, не досліджене жодним мандрівником.

– Отже, ми підемо на край землі? – важко видихнув Крістя Бусуйок.

Антон Лупан по черзі глянув на всіх. Герасім сидів, зіпершись ліктями на стіл, і на його виду не можна було прочитати нічого. Ієремія прибрав руку від рота і тільки кліпав очима, крадькома позираючи на всіх. Ісмаїл спохмурнів, і все, що говорилося потім, ніби й не стосу-пилося його. На обличчі Мігу з'явилося якесь запальне світло, жваві очі заіскрилися, хоч у них ще не згас колишній смуток. Він занадто малий для такої дороги!..

Хараламб насунув шапку на очі, склав руки на грудях і відсунувся від своїх сусідів – йому з ними нічого ділити.

– Хай буде й край землі, якщо тобі хочеться так сказати! – відповів Антон плотогонові. – Але ви не лякайтеся, бо дорога далеко не така важка, як здається. Це – як разів двадцять пройти до Пірея…

– Десь так! – потвердив Герасім з непроникним обличчям.

Решта всі мовчали. Навіть в очах Крісті, який стільки мріяв піти в далекий світ, зараз з'явився сумнів. Тільки Мігу, розчервонівшись, дивився жваво.

Антон Лупан почухав голову, несамохіть повторивши Ієреміїн жест. Цим людям набагато важче втлумачити те, що він роками обмірковував разів з П'єром. Чи зрозуміють вони все? Чи розповісти їм про мандрівку Дар-віна, про щоденник старого корсара, про експедицію, в якій загинув Арнольд Ваян?

– Я хочу, – нарешті сказав він, – дійти туди тому, що не дійшли інші, хоч вони й намагалися це зробити. Це клятва, яку я дав самому собі – не залишити недослідженим це місце.

– А навіщо, пане? – спитав Герасім.

– Навіщо?.. Якби перші мореплавці, котрі вирушали в далекі дороги, питали так, то ми, мабуть, і досі не знали б, що земля кругла. Ті, що мандрують у невідомість, приносять людям знання про світ, а наскільки більше ти знаєш, настільки впевненіше почуваєшся в ньому. Крім того, такі відкриття допомагають людям зблизитися між собою, зламують межі, які їх розділяють. Колись, коли всюди будуть прокладені дороги, коли ніде не залишиться жодного недослідженого місця, безкінечна земля не лякатиме ніскілечки і ми не будемо почуватися безпорадними на ній. Важко зрозуміти те, що я кажу?

Усі промовчали, тільки Мігу прошепотів: «Ні!», але Антон не звернув на це уваги, та й ніхто його не почув.

– А ти чому замовк, Ісмаїле? Раніше ти був сміливіший!

Кухар підвів свої жовті, ніби в зажуреного собаки, очі:

– Іти!

– Звичайно! – підтримав його й Герасім. – Ми моряки, і підемо туди, куди ви нас поведете!

– Добре, але я хотів би, щоб усі зрозуміли мою думку.

– Чого не зрозуміємо сьогодні, зрозуміємо завтра. У мене інше в голові: мандрівники, які пройшли світ, Магеллан, Колумб і хто там ще, бо я тільки чув про них, мали під рукою відповідні засоби, і все одно їм довелося скрутно. А як ми будемо виплутуватись? У вас у самого є чи хтось дасть гроші на таку дорогу?

– Для початку є.

– А потім хто платити? – цілком слушно спитав Ісмаїл.

– Не турбуйся, Ісмаїле. Платитиму вам я, ви навіть матимете частку прибутку.

– А прибуток де брати? – правив своєї кухар.

– Там, де брав його й кір Яні.

– Возити товар у Пірей, Стамбул?

– Так, до наступного літа возитимемо товар у Стамбул, у Пірей, скрізь по Середземномор'ю, де можна буде.

– А потім? – не вгавав Ісмаїл.

– На наступне літо, думаю, у нас буде досить грошей, щоб вирушити за Гібралтар до Пернамбуко, Ріо-де-Жанейро, Буенос-Айреса. Ясно? – відповів Антон, показуючи на карті дорогу.

Про Гібралтар кухар нічого не сказав, тільки коли олівець пішов через океан, він гикнув і затяг швидко, спантеличено:

– Аллах-аллах!..

– Ось куди нам треба дійти! – сказав Антон, зупинившись олівцем біля мису Горн, на найнижчій точці Південної Америки. – Ну, Ісмаїле, що ти на це скажеш?

– Товар возити – мало заробляти, – відповів кухар, трохи оговтавшись.

– Звідки ти знаєш?

– Кір Яні говорити.

– А ти хотів, щоб він тобі сказав про свій справжній заробіток? Тоді йому довелось би платити тобі більше.

Кухар і тепер не заспокоївся і все поглядав крадькома на океан, що розкинувся від Гібралтару до берегів Південної Америки.

Герасім, почухуючи голову, глянув на Антона і сказав із сумнівом:

– Пане, а наш корабель придатний для такої дороги? Я вже казав, що знаю його, але ж…

– Ти чого вередувати? – сердито підскочив кухар.

– Заспокойся, він не вередує, – втрутився Антон. – Чоловік спитав… Герасіме, як ти вважаєш, у Магеллана і в Колумба кораблі були більші? Чи зроблені краще? Я вже не кажу про весь досвід, набутий мореплавцями за кількасот років… Отже, не сумніваймося в нашому кораблі, а спитаймо самих себе, чи ми готові в таку дорогу.

– Уже спитали, – відповів Герасім, кивнувши головою. – З усіх нас моряки тільки ви, я та Ісмаїл…

– Ієремія теж кілька років ходив по морях.

– Я знаю. Знаю й цього парубка, який прийшов сьогодні, бо перший замилувався його відвагою. Я вже вам говорив, що з нього буде добрий моряк. Але якщо й так, то нас тільки п'ятеро. Треба ще, принаймні, трьох.

– Нема потреби напихати стільки людей на корабель. Якщо знайдемо ще одного, то буде досить, щоб мати три вахти по два чоловіки… Хараламбе, може, ти підеш?

Парубок засовався, настовбурчившись, мов їжак.

– Та я ж не моряк. Навіщо я вас зв'язуватиму?

– Ти нас не зв'язуватимеш. Навпаки, станеш нам у великій пригоді. Навчишся моряцької справи, чи не так, Герасіме?

– Навчиться, але поки навчиться, нам доведеться трудитись замість нього.

– Хараламбе, ти не відповів!

– Не піду я, пане! Ви не гнівайтесь, але в мене інше на думці.

– Бідна твоя голівонька! – почав кепкувати з нього Ієремія. – Ти одружишся тоді, як я стану ченцем! Ніби я тебе не знаю!

– Що будемо робити, Герасіме? – спитав Антон, трохи розчарований відмовою Хараламба. – Не хотілось би брати першого стрічного…

– А тут його важко й знайти. Та почекаймо, пане: цими днями має прийти «Пенелопа», щось вона довго затримується; може, я вмовлю Маруліса, він порядний чоловік і прекрасний моряк. Кір Яні тим часом поповнить екіпаж, отже, совість моя буде чиста.

– Згода. До відходу ще є час, почекаємо! – вирії шив Антон і зупинився поглядом на плотогонові – чи не поквапився він зарахувати в екіпаж цього сором'язливого й мовчакуватого чоловіка. – Крісте, ти вирішив піти з нами тільки до Стамбула?

– А мені, пане, однаково, що Стамбул, що край землі, – зніяковіло відказав Бусуйок.

Усі зайшлися сміхом від таких по-дитячому безпосередніх слів – чистих і щирих. Сміявся навіть Хараламб, незважаючи на свою їжакувату зовнішність. Тільки Мігу тихенько сидів у закутку й сумно дивився на Антона. Глянувши на нього, Антон кліпнув:

– Що з тобою, Мігу?

Хлопчина не міг вимовити й слова, хоч очі його промовляли все. На обличчі Антона з'явилась усмішка.

– Кажеш, чому ми про тебе не подумали? – спитав він, почухавши голову. – А ти хочеш іти з нами?

– Я пішов би, пане! – відповів хлопчина, і обличчя його спалахнуло. Він похнюпив голову й додав тихше, боязко зиркаючи з-під брів: – Тільки я ніколи не був у морі і геть нічого не знаю… – І враз, охоплений страхом, що може залишитись сам на цьому пустельному березі, вибухнув: – Візьміть мене, пане, я робитиму все, що ви скажете! Працюватиму день і ніч і, клянусь, не порушу слова!

– Врешті-решт, – обізвався Антон, – на кожному кораблі потрібен юнга…

– А що таке юнга? – спитав Мігу, важко дихаючи.

– Учень-моряк.

– То візьміть мене, пане, і я буду гарним учнем!..

– Що скажеш, Герасіме?

– Чи я знаю? Як самі вважаєте… Якщо по правді, то хлопець розумний, відважний. З нього може вийти гарний моряк.

Мігу слухав затамувавши віддих. У вухах дзвеніло, весь світ поплив перед очима. Ніби вві сні, він почув голос Антона:

– Але ж буде дуже важко, хлопче, нас чекає багато небезпек, минуть роки, поки ми повернемось назад… – Тут голос його забринів тихше, але ніби ще зухваліше: —… Якщо взагалі повернемось!

На якусь часину запало мовчання; моряк звичний до небезпек, він може не повернутися додому, і ця думка – частка його життя.

– Я згоден, пане!.. – прошепотів Мігу.

У цілковитій тиші шепіт пролунав як клятва на все життя. Антон кивнув головою й сказав уже іншим тоном:

– Ієреміє, завтра справиш морський одяг для Крісті й для Мігу!

Мігу почервонів, обличчя його стало, сказати б, мов ліхтар на вежі маяка.

– А Негріле, пане? – раптом гірко схопився хлопець.

– Візьмемо, звичайно! Чи ти хочеш, щоб ми й собаку нарядили в морський одяг?

Від крику Мігу Негріле стрепенувся й кинувся до нього – стривожено й допитливо водночас. І собака, і його господар одразу метнулися наввипередки довкола барака, і в темряві довго чулися радісні вигуки впереміш із гавканням. Коли вони повернулися – хлопець задиханий, розкошланий, собака, висолопивши язика, – усі готувалися до завтрашнього дня. Треба було законопатити палубу й пофарбувати обшивку. Кухар задоволено потирав руки, ховаючи усмішку в колючі вуса.

– Чого такий радий, Ісмаїле?

– Якщо фарбувати, то я потім писати-малювати…

На кораблі повинна бути написана назва. А хто це краще може зробити, ніж кок? Ісмаїл радів подумки, що нарешті покаже свою майстерність, за яку в Стамбулі так цінували його власники баркасів і каїків.

– Цього не треба буде! – сказав Антон (і так байдуже, розбійник!), навіть не здогадуючись, як він засмутив кока. – Ми виллємо на верфі літери з бронзи, – пояснив капітан.

– Виллємо?.. – спантеличено перепитав кок.

– Авжеж. Так вони не зітруться, не треба буде весь час підмальовувати їх пензлем.

Цього кок ніяк не міг збагнути. Він тільки похилив голову до землі, охоплений великим розпачем… Тонуть твої кораблі, Ісмаїле!

– А як наш корабель зватиметься, пане? – спитав Ієремія.

Кок глянув на нього, ніби на пришельця в іншого світу. Чи не однаково, як він зватиметься, якщо літери будуть вилиті з бронзи!..

Антон мовчав, згадавши, як він уже говорив про це з П'єром на пристані Галати. Чотири роки минуло відтоді!

– Назва корабля мусить ввібрати в себе жагу й устремління екіпажу, – сказав він майже тими самими словами, що й тоді. – Нас веде надія, отже, витлумачимо колишнє ім'я й назвемо наш корабель «Сперанца»[10]10
  Сперанца – надія (румунськ.).


[Закрыть]. І, думаю, це буде точно.

Люди знизали плечима. Назва видалася їм і не гарною, і не поганою. То пізніше вони відчують, що назва корабля буде для них всеохоплюючою і живою, мов ім'я рідної дитини.

РОЗДІЛ VI
ДОГЛЯДАЧ МАЯКА

У червні дні довгі, час ніби зумисне зупиняється для того, щоб люди могли зробити якомога більше. І вони працювали – від світанку до смеркання…

Одного дня перед обідом, оскільки кок не кликав людей до столу, Антон заглянув під навіс і побачив, що той щось майструє.

– Що це таке? – спитав він Ісмаїла.

– Потім бачити!

А потім усі побачили, що це звичайна собача буда, така є на подвір'ї в будь-якого селянина. Кок, у пориві натхнення, зробив ще й дверцята на завісах і навіть засув, а вгорі прорізав кругленьке віконечко, певне, мав на думці засклити його.

– Навіщо вона?

Ісмаїл підвівся, випростав спину, полегшено зітхнув і відповів, гордий, що додумався про це раніше від інших:

– А Негріле де спати?..

Антон почухав голову, визнавши подумки допущений прорахунок у своїх планах.

По обіді кок довершив роботу – пофарбував буду у жовтогаряче, а над дверима написав зеленим, голубим, червоним і жовтим (чого не зміг зробити на обшивці корабля) ім'я її нового власника.

Наступного дня буду перенесли на палубу й закріпили на кормі так, щоб її не змила жодна хвиля.

Це все відбувалося в середині червня, корабель невдовзі мали спускати на воду. Але до того часу сталися дві події. Перша дуже втішила Ісмаїла, бо дала змогу показати хист маляра, а друга відкрила важку таємницю, виповнивши тривогою серця всім, особливо Антонові Лупану.

* * *

Одного ранку, після того, як цілу ніч лютувала буря, кір Арістіде Панайотіс, власник портового шинку, побачив, що його стара вивіска валяється на землі, прибита грязюкою.

Дід Іфрім, щойно погасивши ліхтарі, тепер повертавсь і побачив невтішного торговця біля так понівеченої вивіски, ніби чорти нею гралися.

– Кіре Арістіде, – обізвався доглядач, – я можу тобі зарадити!

– Як?

– Коли кажу, не питай більше нічого! Дістань тільки нову бляху.

Кір Арістіде у своєму горі геть забув про Ісмаїла, хоч той давно просив намалювати нову вивіску, котра личила б, як він казав, справжньому палікарові. А дід Іфрім не забув, бо недавно Ісмаїл намалював його портрет на великому шматку пап'є-маше… Навіть баба, хоч яка вона проклята, сплюнула, щоб не зурочити, побачивши діда на портреті, гордого, мов імператор, червонощокого, ніби йому двадцять років.

Ось чому доглядач маяка подався до Ісмаїла, майстра-маляра. Той, лишень почувши, яку радість послав йому аллах, покинув усе, схопив пензлі, фарбу і, навіть не спитавши дозволу в Антона, подався до шинку. Правда, роботи тут залишилось мало, а людей вистачало.

Захопившись малюванням, Ісмаїл забув про свої обов'язки кухаря. Та якби навіть приготував щось, то люди навряд чи їли б.

Дід Іфрім покрутився трохи внизу, потім піднявся на борт до стернового. Антон разом з Мігу закінчував розрахунки робіт. Знедавна Антон відкрив, що вівчарик, хоч і дуже малограмотний, однак легко схоплює смисл друкованого слова, а цифри – ті ніби взагалі не складають ніяких труднощів для нього. Невдовзі в особі Мігу він мав помічника, на якого й не сподівався, коли брав хлопця в екіпаж.

Зараз Мігу писав цифри, які йому диктував Антон. Хлопець важко водив незвичною до олівця рукою, насуплений, але коли перейшли до додавання, обличчя проясніло, очі засвітилися, мов живе срібло, а підрахунки робив одним подихом, ніби в голові була лічильна машинка.

Знадвору крізь цюкання сокир і стукіт молотків долинув голос діда Іфріма:

– Чув бурю цієї ночі?

– Аякже, що я, мертвий!

– Ого, буря була куди твоє діло! У грека зірвало вивіску, в мене погасило ліхтар на маяку! А як стогнало море! Точнісінько як і тоді, коли вас викинуло на берег.

Герасім повернув голову і здивовано глипнув на нього.

– Діду, ідіть спати! Що за нісенітниці ви верзете?

Дід Іфрім закліпав очима, покрутив головою, потім зайшовся п'яним сміхом:

– Справді, то були не ви… Ага, то були оті!.. Бо якби ви, то хіба б ви ходили зараз вільні?

– Ідіть, діду, звідси, бо баба поб'є кадкою по голові!

Доглядач маяка ковтнув ще горілки з пляшки, яка була в нього в кишені, глянув на Герасіма і враз закам'янів, витріщивши перелякані очі.

– Кидай пістоль! – гаркнув він, метнувшись назад, до люка.

Негріле почав затято гавкати, бігаючи навколо корабля. Антон став на порозі барака з записником у руці, його ніби підштовхував якийсь дивний неспокій, і він отетеріло дивився на діда Іфріма.

– Хлопці! – гукнув Герасім, перехилившись через поручні. – Ідіть хтось сюди й заберіть його звідси.

Але старий уже отямивсь і засміявся, мов дурень, показуючи щербаті зуби.

– Отже, це були не ви!.. – сказав він. Потім пильно глянув на Герасіма: – А ти дуже схожий на нього!

– На кого?

– Еге, на кого!.. На стернового! – Він на мить замовк і повторив; – На стернового! Він теж був такий сильний, як ти, тільки, здається, трохи нижчий. Так, нижчий, це точно. І ще в нього був шрам, отут-о, на обличчі.

Антон Лупан випустив записника з рук.

– Шрам на обличчі? – пробелькотів Герасім.

Сталося щось незбагненне. Ці слова викликали в його голові справжню бурю. Він пильно глянув на Іфріма, щось зважуючи.

– Його звали Сотір?

– Сотір! Так називав його високий француз…

Антон Лупан за два стрибки по трапу опинився на палубі. Герасім уже схопив старого за горлянку й гаркнув:

– А ти звідки знаєш?

Ось воно, оте справжнє запитання!

Чотири місяці були вони поряд із дідом Іфрімом, зустрічалися майже щодня, іноді пригощали. Поміж людей у порту і в місті його вважали за людину порядну, яка боїться бога й своєї баби, тільки що випивака й базіка.

Легко зрозуміти, що зчинилося в душі Антона. Але й Герасім розбурхався не менше. Сотір, стерновий з «Есперанси», – його гарний друг.

– Він був мені як брат, але я давно втратив його сліди. Моряк роками може не зустрічатися зі своїми приятелями. Кажи, що з ним сталося, розбійнику, бо задушу!

Антон Лупан ледве вирвав старого з його рук.

– Він скаже нам усе. Не поспішай, Герасіме! Зараз хай він віддише, бо ти його придушив.

Герасім сів на люк, намагаючись притлумити лють, що клекотіла в ньому.

Поки він сидів, обхопивши голову руками, старий, про якого думали, що він ледве дихає, розплющив одне око, потім друге, враз підхопився, мов сарана із стерні, і скочив через парапет з висоти п'ять метрів. Спершу можна було подумати, що він так і розтягнеться на піску. Але наступної миті той уже мчав до комишів, пригнувшись аж до землі, мов польова миша, і ніхто його не наздогнав би, та Негріле стрілою майнув за ним, стрибнув на спину й повалив на землю.

Старий спершу все заперечував, нарешті зізнався. Він знався з піратами Безбородого рівно десять років, але тільки давав їм притулок, переховував у комишах, іноді приносив їсти та возив награбовані речі в Галац, де збував купцям.

– І більше нічого, люди добрі, клянусь вам, ось хрест святий! Я не ходив з ними, не грабував, не вбивав!

– Брешеш! А звідки ти знаєш, як усе тут сталося? Звідки ти знаєш Сотіра?

І дід Іфрім розказав усе. Потвердив, що стернового зарізав він сам, власноручно, загнавши ятаган у груди, коли Безбородий схопив його ззаду за руки. При світлі блискавки він і побачив у бідолашного моряка глибоку борозну на лівій щоці, це обличчя й досі ввижається йому вві сні: Сотір упав біля стерна, намагаючись дотягтись до пістолета, що валявся долі, й вистрілити ще раз, перш ніж віддати богу душу… Так загинув весь екіпаж, захоплений зненацька серед ночі. Марно моряки стріляли наосліп з пістолетів і рушниць – вони нічого не бачили, а пірати підкрадалися поповзом під парапетом з-за щогл і знали заздалегідь, що треба робити.

Далі Антон згадав те, що старий казав йому раніше. Ніхто не прийде на допомогу нещасним, коли пірати нападають і грабують викинутий на берег корабель: люди в місті сидять, замкнувшись, охоплені страхом. Тільки другого дня, коли пірати вже давно заховались по своїх кублах у комишах, нагодиться якийсь милостивий чоловік, перш ніж забрати сяке-таке добро, що залишилось тут, закопає тіла в пісок. Багато, мабуть, на цьому безлюдному березі лежить моряків, похованих без могильного насипу, бо ніхто не знає ні їхніх імен, ні бога, якого вони згадували перед смертю.

– Француза хто вбив? – здавлено спитав Антон.

Доглядач маяка витріщив очі й глибоко захрипів.

– Кажи, вбивце, бо я тебе не випущу живим! – заревів Герасім.

– Не знаю… Коли впав стерновий…

Слова його ледве можна було розрізнити. Коли впав Сотір, почувся звідкись, ніби згори, голос, який щось гукав до стернового незнайомою мовою. «На щоглу, за французом!» – гаркнув Безбородий. Він знав усі чужі мови. Тут блиснуло ще раз, і, підвівши голову, Іфрім побачив того француза, який добрався вже до половини щогли, – він був тільки в сорочці, білявий, високий і слабкий, але неймовірно затятий, стріляв з пістолета й дерся все вище – щоб не потрапити в полон.

Антон так стиснув кулаки, аж нігті вгрузли в тіло, хоч він нічого й не відчував.

– Далі! – видихнув.

Доглядач маяка глянув на нього закривавленими очима, кілька разів крякнув, сплюнувши червону слину, заплющив очі, глибоко зітхнув і витягнувся на піску, ніби дух з нього вилетів.

– Кажи далі! – прошепотів Антон, охоплений тривогою, якої не міг погамувати.

Та все марно. Старий лежав нерухомо й німо. Герасім знову кинувся до нього, але люди зупинили:

– Облиш, він уже готовий! Отямиться – тоді й спитаємо!

– Мігу! – звелів Антон. – Знайди капітана порту й поліцейського, хай негайно ідуть сюди!

Хлопець разом з Негріле побіг, а люди похмуро сіли на пісок. Нікому не хотілося братися до роботи.

Через якусь часину старий убивця сторожко розплющив очі, тихесенько, непомітно підтягнув ноги, потім миттю підхопився і блискавично метнувся в зарості. І це було так несподівано, що всі тільки розгублено глянули йому вслід. Опам'ятавшись, кинулись навздогін, та за старим і слід прохолов…

Його шукали цілий день, обнишпоривши всі комиші, загрузали в трясовині у плетиві гирл і проток, заходили в гнилу воду по пояс або й по шию… Цілий день лунали в заростях собачий гавкіт і крики та лайки людей, – але все марно… Вони вже ніколи не дізнаються про долю старого вбивці… Він зник, мов крізь землю провалився…

Герасім, почорнілий на виду, цілу ніч крутився в своєму гамаку в бараці, стогнучи.

Антон Лупан, підклавши руки під голову, теж лежав, втупившись розплющеними очима в непроникний морок. «Може, він не загинув?» – уже вкотре питав він сам себе, охоплений тривогою, якої йому довго не вдасться погамувати. Так, цілком можливо, що П'єр тоді врятувався і блукає десь по світу. Після подібних потрясінь люди іноді виходять несповна розуму, втрачають пат м'ять, живуть і не знають, ні хто вони, ні звідки. Може, й тут так само, а може, інакше. Неспокій охоплював Антона, а темрява окутувала крихту надії, заронену старим розбійником…

Коли запали сутінки, світло на маяку не засвітилося. По той бік протоки біля води допізна стояла баба з кадкою в руці, а може, так вона простояла й до ранку, бо коли розвиднилось, баба стояла на тому самому місці, непорушна, мов стовп, тільки риб'яча луска на оці блиснула в промені сонця, що сходило. В обід прийшов чоловік, присланий доглядати маяка замість утікача. Тоді стара зв'язала свої пожитки в вузол, сіла в човен і погребла до протилежного берега протоки, сиділа вона рівно, тільки руки злітали з веслами. Припливши, витягла човна на берег, перекинула його догори дном, ударила каменюкою, проламала днище, щоб ним уже ніхто не міг скористатися, і пхнула в протоку – хай несе вода до моря. А сама, закинувши вузол за спину, з кадкою в руці пішла до порту, там сіла на землю, чекаючи пароплава, ні до кого не обзиваючись жодним словом і нікому не відповідаючи. І отаку, німу й ніби без людської душі в тілі, ввечері її узяв пароплав, щоб завезти хтозна-куди вгору по Дунаю…

* * *

Через кілька днів «Сперанца» погойдувалась на хвилях неподалік від берега. Буксир, з капітаном якого Антон домовився напередодні, прийшов на світанку і легко стягнув канатом шхуну на санях по піску, а потім завів у море, на глибину.

За інших обставин це була б радісна подія, як завше, коли спускається на воду корабель, але Антона гнітили гіркі турботи. У людей, які тепер знали причину його смутку, був такий самий настрій.

«Сперанца» з готовими щоглами, що лежали на палубі, попрямувала до порту, услід за буксиром, який задимлював чисте небо. «Потужна машина! – подумав Герасім, тримаючи в руках стерно. – За одну годину зробила те, чого двадцятеро людей з підоймами не зробили б за день. Потужна, але занадто гуде й димить».

Біля пристані Антон стрибнув на палубу вантажного пароплава – він уже домовився з його капітаном. Ісмаїл і Герасім кинули швартови, два матроси на вантажному судні зловили їх і прив'язали до кнехтів.

До Антона підійшов капітан вантажного пароплава.

– Будемо зараз піднімати? – спитав він, показуючи на щогли.

– Так, зараз, бо корабель без щогл – мов людина без голови.

Загув підйомний кран, стріла повернулась – і гак повільно опустився прямо в руки Герасімові, який швидко вчепив на нього першу щоглу, маленьку. Маленька-маленька, але коли вона почала підніматися вгору, стало видно, яка вона насправді велика.

– Яка її довжина? – спитав капітан, коли друга, довга щогла зводилась у небо.

– Двадцять п'ять метрів, – відповів Антон.

– Де ви їх знайшли, такі довгі й рівні?

– Тут, у наших горах.

– Чудові сосни у вас!

– І люди теж! – відповів Антон, зирнувши на Крістю.

Плотогон стояв на палубі «Сперанци» і, задерши голову, дивився, як щогли вершечками чіплялися за пухнасті хмари на небі. Це були величні щогли, і Крістя, широкоплечий, з дужими грудьми, з бородою, що розвівалась на вітрі, теж був величний…

– Гей, пане! – гукнув Герасім. – Аж тепер я почуваю себе на своєму місці!

До обіду щогли були надійно закріплені, і люди почали вантажити на борт свої пожитки. Тільки Хараламб не мав нічого – він був тут гість, а не моряк.

Останнім без ніякого остраху на палубу піднявся Негріле, ніби все життя жив на кораблі. Ісмаїл зустрів його на трапі і підвів до жовтогарячої, так майстерно зробленої буди. Але пес, усім на втіху, обійшов буду, зацікавлено понюхав її, потім задер ногу на розмальовані двері, безсоромно дивлячись просто в вічі Ісмаїлові. Весь екіпаж аж ліг зо сміху. А Негріле, ніби йому байдужісінько до всього і до всіх, подався по палубі, принюхуючись до кожного місця, далі скочив на люк і влігся на осонні.

Сьогодні, як і першого дня, екіпаж обідав у кіра Панайотіса. Ісмаїл не мав змоги готувати, але якби й приготував, то все одно довелось би все викинути за борт, такий він був сердитий. Що з того, що на шинку красується тепер нова вивіска «У палікара веселити», намальована його рукою, коли цей триклятий пес так виставив його на посміх?

Після обіду всі розійшлися по своїх місцях, як їх і розставив Антон. Перш за все поставили бугшприт, цю дивну щоглу, яка стриміла над форштевнем, мов вус велетенського жука. Закріпили його ватерштагом знизу, до форштевня, товстими канатами до обшивки, а штагами – до фок-щогли (так називається передня щогла на носі). Герасім виліз на нього й почав прикріплювати розтягнуту на всю довжину бугшприта сітку.

– А для чого вона, дядьку Герасіме? – спитав Мігу, який єдиний тинявся по палубі без діла.

– Щоб ти не впав у воду, коли ітимеш по бугшприту! – відповів стерновий, ховаючи усмішку у вуса.

– Ну, без жартів, дядьку Герасіме.

– Які ж це жарти, хлопче? Хіба ти не юнга?

– Так, юнга.

– То чому ж ти дивуєшся? Місце юнги саме отут, де я зараз!

– Тобто, на цьому, як ви його називаєте, бугшприті? А що ж мені там робити? Ви глузуєте з мене, дядьку Герасіме!

– Аніскілечки. Бачиш, тут, попереду, кріпиться трикутне вітрило, яке називається фок. Щоб підняти його або опустити, треба пройти по бугшприту.

Мігу опечалено сів на палубі.

– Але ж мені страшно! – признався він.

– То тільки спершу, – підбадьорив його Герасім. – Згодом звикнеш. Поки подолаєш страх, ходитиме хтось інший, а ти дивитимешся.

Серце в хлопчини стало на місце. Він глянув униз на воду, глянув на бугшприт, і той уже не здався йому занадто довгим.

– Дядьку Герасіме, а можна, я підійду до вас зараз?..

Повертаючись із контори, Антон Лупан побачив, що Мігу на самісінькому кінчику бугшприта закінчує прив'язувати сітку, а Герасім, підібгавши по-турецькому під себе ноги, сидить на палубі й милується його спритністю.

– Що ти про нього скажеш, Герасіме?

– Якщо не гнутиме кирпи, то буде з нього гарний моряк.

– Покваптеся закінчити все якомога швидше, бо сьогодні будуть готові вітрила, а завтра вийдемо в море на ходові випробування.

– Добре, пане. Нам залишилось зовсім мало.

– Що саме, дядьку Герасіме? – спитав Мігу.

– Оці дубові дощечки треба прикріпити між вантами, як щаблі. Коли вилазитимеш на щоглу, то буде легше.

– Ет, на щоглу я вилізу й без них, я на це майстер!

– Майстер?! Ну, хлопче, ти вже знахабнів! Де ти бачив щоглу в своїй кошарі у горах?

– Щогли не бачив, дядьку Герасіме, зате високих дерев скільки завгодно!

– Отак?! – аж тепер збагнув усе стерновий. – Отже, ти лазиш, мов білочка? Ану, давай для початку на малу щоглу!

Мігу швиденько зняв чоботи, бо відколи став юнгою, то ходив не в постолах, обхопив щоглу руками і, допомагаючи собі голими п'ятками, поліз по ній, уявляючи собі, що видирається на високу смереку в лісі. Біля хрестовини зупинився.

– Ще вище, дядьку Герасіме? – спитав він звідти.

– Вище! Аж до клотика!

Діставшись до верхівки щогли, Мігу схрестив ноги на гладенькому дереві і звідти глянув униз. Першої миті він ледь не зомлів. Дунай виднівся, мов сіра сонна змія. Кілька пароплавів і баркасів були ніби маленькі блохи, а зелені комиші в добрий людський зріст здавалися ланом пшеничного вруна. Усе було звідси мале-мале, тільки море розкинулося ще ширше. Мігу повернув голову у другий бік, до землі. По пристані йшов Ісмаїл з мішком за плечима, зігнувшись під його вагою. Негріле грався з кухарем, хапаючи його за поли. Видно, кок забув образу, і тепер вони знову здружилися.