Текст книги "Підняти вітрила!"

Автор книги: Раду Тудоран

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 27 страниц)

– Хоче нас убрати в шори! – шепнув Герасім Антонові, підморгуючи.

Ювелір обстежував камінь під лупою, повертаючи навсібіч, і рухи його ставали дедалі м'якші та бридкіші.

– Фальшивий, – сказав він нарешті.

– Гаразд, пане, ми підемо до когось іншого, хто краще бачить. – Герасім знову підморгнув капітанові.

І, схопивши камінь, він повернувся до дверей. На його подив, гендляр не гукнув його, а зайнявся своїми справами, навіть не глянувши на нього.

– Пане, – стурбовано сказав стерновий на вулиці, – може бути чортівня!

– Та що ти кажеш, Герасіме! Давай спробуємо інші.

– У вас є ще? – спитав другий купець, повертівши камінь навсібіч так само, як це зробив і перший.

Діаманти виявились фальшивими всі до єдиного.

– У нас є сапфіри…

– І смарагди…

– І гранати теж фальшиві?

– І рубіни?

– Ну, то ось перли.

– Фальшиві, панове!

Герасім вийшов на вулицю й сів на край тротуару.

– Ох Акопе, з'їли б тебе собаки! Чому ти не з'явишся зараз? А я ще дивувався, пане, як це він дозволяв мені вибирати найбільші!

Небо нахмурилось, як і стерновий, готуючись до бурі.

РОЗДІЛ XVII
КОЛИ ЗАПЛУТУЄТЬСЯ ЯКІР

Іноді трапляється так, що якір застряє і його не можна висмикнути навіть усіма лебідками. Тоді залишається одне з двох: або стояти склавши руки й чекати, поки зогниєш разом з кораблем, або рубати ланцюг.

«Сперанца» стояла біля пристані у порту Марселя, і плата зростала від дня на день, звалюючись на голову капітана.

– Здається, тут нам і клямка, Герасіме!

– Почекаймо трохи, капітане. Може, з'явиться якийсь вантаж.

У портових купців є правило: якщо ти опинився в скруті, тоді і ягня стає вовком.

– Пане Ламбрініс, – сказав Антон Лупан, заходячи в контору до купця, – ми думаємо піти в Гібралтар. Ви маєте якийсь вантаж для Барселони, Валенсії?

Купець пригадав Герасімові слова про просиджування штанів.

– На Гібралтар? І коли ви думаєте йти?

– Якомога швидше.

– І ви вважаєте, що в мене повинен бути товар на першу ж вимогу моряка? – Очі купця заграли, відплачуючи капітанові за стернового. – Корабель не може йти туди, куди хочеться капітанові, а тільки туди, куди його посилає потреба. У мене є трохи залізних виробів для Пірея.

«Сперанца» стояла на якорі вже п'ять, днів, і майже одразу почалися нещастя. Першого вечора, побачивши все, Антон Лупан скликав людей на раду до себе в каюту.

– Хлопці! – почав він, намагаючись не втрачати самовладання.

– Ми опинилися в дуже великій скруті. Ви вважаєте, що треба когось звинувачувати?

– Винен тільки я, пане! – сказав опечалено Герасім.

Всі, окрім кока, заперечливо захитали головами.

– Що, Ісмаїле, – спитав капітан, – ти хотів би, щоб ми продали його шкуру? Але ж її ніхто не купить, бо вона продірявлена.

– Не знімати шкура, не робити печеня. А що їсти завтра?

Грошей, одержаних від пана Ламбрініса за перевезення маслинової олії, ледве вистачило заплатити за найм пекарні, купити п'ятдесят мішків борошна та послати п'ять каблограм П'єру Ваяну в Пернамбуко, Байя-Бланку, Ріо-Де-Жанейро, Монтевідео й Буенос-Айрес – порти, де, як розраховував Антон, ці послання могли наздогнати його.

«Вирушаю через Антлантику, – говорилося в каблограмах, – почекай мене або залиш у будь-якому порту Латинської Америки відповідь про місце зимування…»

Витративши ще трохи грошей на утримання корабля та людей, капітан залишився майже з порожнім гаманцем.

– У нас ще є п'ятдесят франків. З ними, при потребі, ми протягнемо з тиждень! – відповів він кокові.

– А поїм?

Багато слів навчився Ісмаїл із мови гяурів і вимовляв їх як тільки міг старанно, калічачи немилосердно, звісна річ, але думку все одно можна було зрозуміти. Тільки слово «потім» вимовити він не міг. «Потім, турку!»– кричав йому на вухо Ієремія. «Поїм!» – гордовито відповідав кок, впевнений, що говорить точнісінько так, як треба.

– Поїм? – перепитав Антон, вважаючи, що якщо він заговорить його словами, то той краще збагне. – Не забувай, Ісмаїле, у Суліні, тоді, коли ми спустили корабель на воду, в нас не залишилось ні мідяка. Я думаю, наука з цього нещастя повинна піти нам на користь: усе, набуте неправдою, піде прахом! Не будемо дуже разраховувати на ікосари та на фунти стерлінгів. Дармовий гріш піде у воду. Ось, скажімо, почнемо подорож, то в майбутньому будьмо обачніші.

– Ще один Акоп нам не трапиться! – гірко зітхнув Герасім.

– І не треба! Знайдемо товар і зробимо роботу чесно…

– Якщо купці дізнаються, що ми в безвиході, вони нас так закрутять, що олія потече…

«Сперанца» стояла на якорі, Герасім з Антоном оббивали пристані, тикалися в усі контори, а платня за стоянку зростала…

Капітан одержав листа із Сен-Мало, але писав не дід Леон, а один із його внуків:

«Я Андре, найменший П'єрів брат. Ви, може, й не пам'ятаєте мене, бо мені було тільки п'ять років, коли ви були в нас; ви ще зробили тоді вітрячка, він і досі в мене є. Зараз я механік і теж пішов би з П'єром, але мама вже старенька. Мій старший брат Луї, ви його називали «вчений», пішов на «Есперансі». Дідусь не може вам написати, він хворий і не підводиться ще з осені. Він дуже зрадів, коли прийшов П'єр, бо ми вважали його загиблим. Але дідусь засумував, коли П'єр сказав, що ви загинули разом з кораблем. П'єр вас шукав цілий місяць, пане, а пересвідчившись, що нема жодної надії, повернувся додому. Він був тут місяць, до грудня, ходив у Лондон кораблем, розмовляв з паном Дарвіном, потім побув ще тиждень удома, зробив усе, що треба для дороги, і пішов…»

Антон не міг повірити: П'єр вирушив усього лиш за кілька днів перед тим, як він послав йому звістку з Галліполі! І через отаке незначне запізнення між ним і другом, між «Есперансою» і «Сперанцою» сьогодні розкинулись океанські обшири!

«Дідусь дуже зрадів, що ви живі, – сповіщав далі лист. – Він просить, щоб ви сіли на пароплав до Монтевідео й почекали П'єра там. Пароплав іде всього лиш вісім днів, і ви зможете випередити його. Дідусь вірить, що тільки ви зможете дати добру пораду П'єрові, оскільки знаєте його давно і разом обмірковували плани подорожі. Ідіть за ним, пане, просить дідусь, і не залишайте його самого…»

Та й без прохання Антон не залишив би свого приятеля. Треба йти за ним навздогін, знайти будь-де, але йти не на пароплаві, а «Сперанцою», символом майбутніх звершень, «Сперанцою», яка належала їм обом!

Та поки що не було жодного купця, який хотів би переправити вантаж у Бразілію, в Аргентіну чи ще кудись у тому напрямку, а без вантажу… Сьогодні, в кінці січня, гаманець майже порожній…

– Чому ти не присилаєш людей по сухарі? – спитала якось Аднана. – Вони вже готові два тижні.

– Пришлю… Але побоююсь, що доведеться брати їх у борг.

Час минав неспокійно, а в душах людей з дня на день зростала тривога. Так минув і другий місяць року.

Була карнавальна пора, люди у Франції гуляли, берег Середземного моря від Ніси до Марселя тонув у квітах, а «Сперанца» знемагала біля пристані, чекаючи своєї зорі, яка мала зійти на весняному небі і вказати їй дорогу.

– Що їсти сьогодні? – питав кок.

– Візьми ось франк, піди на базар і купи салату. Олії в нас досить, а хліба візьмемо в борг!

Люди нудились на палубі, шили вітрила, плели канати, прали білизну, але все одно не мали куди діти час і просто лежали собі горілиць, вдивляючись у задимлене пароплавами небо.

А в Антона був і ще один клопіт: Аднанин батько втрачав зір, сидів сидьма в хаті і тільки іноді, в обід, виходив на подвір'я, усміхаючись сутінкам, які затягували йому очі, своєю смиренною і повною гіркоти усмішкою.

Хоч минуло вже досить часу, щоб «Есперанса» прибула в Латинську Америку, від П'єра не надійшло жодної звістки. Однак Антон не втрачав Надії: у південній півкулі зараз закінчувалося літо, наближалася осінь, і, щоб дістатися до Вогняної Землі, П'єр неодмінно мусив чекати в якомусь порту, наприклад, у Монтевідео, щонайменше до листопада. Отже, ще були шанси наздогнати його, аби з'явився вантаж…

У чеканні, яке могло б зламати людину слабшу духом, минули місяці лютий, березень, а під кінець квітня Антон прочитав у газетах, що помер Чарлз Дарвін, і ця звістка виповнила сумом його серце.

Він не знав Дарвіна особисто, ніколи не бачив його, але саме Дарвін і дід Леон були, не відаючи того, натхненниками подорожі, про яку Антон мріє й сьогодні.

Минали місяці, а «Сперанца» барилася в Марселі. Минув травень, за ним червень, настав липень, а купця все не було…

Щоб люди не померли від голоду, а контора порту не продала корабель з аукціону, Антон Лупан час від часу робив невеличкі рейси – у Перпіньян, у Тулон, по одному разу був на Корсіці і в Алжірі. Проте це не дало значного прибутку, люди одержали якісь мідяки на кишенькові витрати, Герасім та Ісмаїл вислали трохи грошей додому, де один мав багато дітей, а другий багато дружин. Однак загалом шхуна й досі стояла в марсельському порту…

Під кінець місяця Антон почав упадати в відчай, хоч і намагався приховати свій стан від людей і від Аднани. Це був останній тиждень, коли ще можна було вийти й знайти П'єра на півночі протоки.

У ці дні Антон Лупан, охоплений смутком, ладен був, хоч у нього й краялось серце, продати корабель, розлучитися з людьми, заплатити їм і вирушити через Атлантику пароплавом, як і радив дід Леон.

Та ось одного дня перед носом «Сперанци» пройшов англійський пароплав «Брістоль», який брав товар для Бразілії. Це був новенький вантажний гвинтовий корабель на п'ять тисяч тонн, недавно спущений на воду. Коли капітан цього корабля, пришвартувавшись, кинув оком на «Сперанцу», яка біля «Брістоля» здавалася горіховою шкаралупою, то тільки здивовано вигукнув. Командував пароплавом Джон Теннісон, той самий, якого Антон зустрів у Галліполі й залишив позаду в Дарданеллах на старому судні «Вікторія». Той самий Джон Теннісон, який у Піреї підтвердив, що «Сперанца» загинула в Егейському морі.

Цього разу капітани нікуди не квапились, вони ходили в гості один до одного, годинами просиджували в каютах, вивертаючи морські мішки споминів.

– Отже, ви не перемінили своєї думки! – сказав Джон Теннісон. – А я не пішов би в Магелланову протоку, навіть якби мені платили по сто фунтів стерлінгів за кожний рейс. А втім, моя компанія вважає теж так само. Ми ходимо в Бразілію, в Аргентіну, до Буенос-Айреса, але далі ні. Для Тихого океану ми надаємо перевагу давній дорозі через Індійський. Знали б ви, скільки пароплавів гине в тому краю бур і штормів!

Антона Лупана лякали не шторми, а штиль у марсельському порту.

– Нам би тільки знайти товар. Купці нас обминають, ніби ми зачумлені.

– Що ж тут дивного? Хто зараз хоче зв'язуватися з суденцем на сотню тонн, коли один вантажний може взяти десять ешелонів? Вдовольняйтеся Левантом, друже, а ще краще пересідайте на пароплав. Знаєте, скільки грошей можна заробити за місяць? Тридцять фунтів стерлінгів, я вже не кажу про інші прибутки.

Під кінець тижня трюми «Брістоля» були повні.

Опівночі екіпаж «Сперанци» розбудив глухий грім, скрегіт металу, а вслід за ним лайки, крики. Італійський пароплав «Аванті» з Неаполя, капітан якого, не слухаючи порад штурмана, заповзявся вночі пришвартуватися, врізався форштевнем у вантажний корабель, що стояв поряд із «Сперанцою», і проламав йому обшивку, ніби розтрощив горішка.

Коли Антон Лупан разом з екіпажем вибігли на пристань, «Брістоль» уже стояв кормою вгору, а покалічений ніс поволі занурювався під шум води, яка ринула в пробоїну.

– Він тоне! – закричав Мігу, побачивши, як нахиляються щогли. – Пане, чи не краще нам відійти подалі, щоб не захопило й нас, коли він перекинеться?

Антон заспокоїв його, ляснувши по плечу:

– Не бійся, він не потоне: пароплави мають перегородки, вода набереться тільки в носовий відсік.

На світанку «Брістоль» стояв на воді, задерши корму вгору; скрипіли лебідки, вивантажуючи товар…

Через кілька годин, коли портові власті склали протокол і гамір трохи вщух, Джон Теннісон прийшов на палубу «Сперанци» і спустився в каюту капітана. Його, здавалося, геть не турбувало нещастя, і все-таки Антон відчув себе зобов'язаним висловили співчуття:

– Сподіваюсь, директорат компанії не звинуватить вас. Це був би абсурд, адже ви стояли біля пристані й мали вогні.

– Ні, мій любий, не турбуйтеся! – засміявся гість. – Запевнюю, мені ще й премію видадуть! – І, побачивши подив в очах Антона Лупана, пояснив: – Я так закрутив мізки портовим властям, що протокол вийшов цінніший, ніж усі поеми лорда Байрона. Морський трибунал визнає за нами такі збитки, які в п'ять разів перекриють реальні, включивши сюди й запізнення, а не тільки ремонт… Та я прийшов не заради цього. Ви й досі в скруті?

– Так. І якщо я не вирушу через Атлантику в найближчі чотири-п'ять днів…

– З екіпажу й досі ніхто не втік?

– Жоден!

– Тоді можна вважати, що це не просто моряки, а сердечні люди.

Гість кілька разів глибоко затягнувся з люльки, на якусь часину задумався, а потім спитав глухуватим голосом:

– Отже, ви вирішили будь-що дістатися туди?

– Так. Особливо тепер, коли туди вирушив мій друг.

– Ну, гаразд, – сказав капітан пароплава. – Я, здається, можу допомогти вам. У мене є один пасажир з п'ятьма вагонами вантажу. Мета його подорожі – Вогняна Земля, але він не може знайти жодного пароплава, який допровадив би його туди. Це, мабуть, золотошукач, наскільки я зміг зрозуміти, бо від нього самого не можна витягнути й слова. Ну, ви погодитесь?

– Тільки б він погодився. Він довіриться шхуні в сто тонн?

– Я впевнений. То такий, що, здається, пішов би навіть на човні. Він весь ранок шукав агентів в Аргентіну чи в Бразілію, але цього тижня, як я знаю, туди не йтиме жоден пароплав. Йому легше було б у Шербурзі чи в Гаврі, бо Марсель менше зв'язаний з Атлантикою.

– Але з нами він ітиме багато повільніше, ніж пароплавом!

– Зате ви привезете його прямісінько туди, куди йому треба. Але вважайте, бо під його придуркуватістю, здається, ховається величезна хитрість. Ваш давній друг Джон Теннісон трохи розбирається в людях. Пильнуйте, аби він не дізнався, що це і ваша мета.

– Я навчився багато дечого в таких справах! – відповів, усміхаючись, капітан «Сперанци».

– Ну, тим краще. Отже, чекайте його тут… Ввечері підете зі мною? Я запрошений на вечерю на борт «Аванті».

– Невже ви подружилися з капітаном?

– А чому б і ні? Адже вдарились не ми, а наші кораблі.

– Дякую вам, але я вечерятиму з екіпажем, – відповів Антон, відмовляючись від макаронів на користь салатові.

За годину навпроти «Сперанци» зупинився чоловік – високий на зріст, виснажений, мов гончак, що повернувся з полювання, і такий худий, що обличчя просвічувалося, мов на анатомічному малюнку. Нордичне підборіддя прикривала норвезька борідка, радше руда, аніж русява. На прибульцеві величезний сірий капелюх, квітчастий жилет, сірий піджак з чорними шнурками на лацкані і картаті штани, рівні, мов ринва, пружно зав'язані над чорними черевиками.

– Гей, тут є хтось? – крикнув він і постукав по трапу ціпком із срібним набалдашником.

Екіпаж дрімав на палубі, ніби й не бачив його. Чоловік знову постукав по трапу і крикнув уже голосніше:

– Гей! Повмирали там усі?

– Що ви хочете? – спитав стерновий, спокійно підводячись.

– Чий це прапор? Перський, сіамський?..

– Румунський, пане!

– Румунський?.. Ага, я щось пригадую: ви билися з турками. А де капітан? – спитав він потім.

– Внизу, в каюті.

– Скажіть йому, що я хочу його бачити.

Герасім покрутився ще трохи на палубі, а потім сказав, повернувшись із каюти:

– Капітан запрошує вас до себе.

– Він не хоче вийти?

– Вважає, що краще буде, коли ви до нього зайдете.

Незнайомець засміявся, зненацька охоплений добрим гумором:

– Мені подобається ваш капітан: це означає, що в нього є кров у жилах. Саме такий чоловік мені й потрібен!

Він піднявся на палубу, спустився в каюту, низько нагнувшись, щоб не вдаритись.

– Ви Антон Лупан?

– А з ким я маю честь? – спитав Антон, дивлячись на гостя з удаваною розгубленістю.

– Мартін Стрікленд.

– Не можу пригадати…

– Бо не маєте звідки. Я так звуся лише місяць.

При цих словах чоловік сів біля столу, зняв капелюх, дістав з кишені плескату пляшечку, відгвинтив жовтий металевий корок, який перетворився в чарочку, налив туди і повільно, крапля по краплі, випив.

Капітан «Сперанци» спокійно й терпляче дивився на нього.

– Ви мене не питаєте нічого? – здивувався Мартін Стрікленд після тривалої мовчанки.

– Чекаю, коли самі скажете.

– Отак? Мені подобаються не дуже цікаві люди.

Прибулий зняв пенсне й подививсь на капітана. Тепер його обличчя перемінилося цілковито. Антон побачив, що очі його, які здавались за окулярами мертвими, зараз завзято виблискували.

– Капітане! Ви хочете заробити трохи грошей?

– Якщо для цього треба когось убити, то ні.

– На жаль, мова про набагато важчу справу, аніж злочин, – засміявся гість.

Кажучи це, він нагнувся до глобуса, що стояв на столі, й легенько крутнув його, примружено дивлячись поглядом, у якому перемішалися бридливість і невдоволення, на континенти й океани, чекаючи, коли в капітана лопне терпець.

– Таж спитайте мене що-небудь! – вибухнув він нарешті, жбурнувши окуляри на підлогу й розчавлюючи їх каблуком.

– Скільки діоптрій? – спитав Антон, піднімаючи один уламок.

– А більше ви нічого не хочете дізнатися про мене?

– Мабуть, ні. Поки що, з вашого дозволу, я спитав, скільки діоптрій у ваших окулярах?

– Жодної! Це чисте скло!

– Я так і подумав!

– І хочете знати…

– Не хочу я нічого знати. Кожна людина може носити окуляри, якщо вони їй подобаються.

– Я їх ношу, щоб змінити зовнішній вигляд.

– Це мета, яка виправдовує страждання.

– Ага! Гадаєте, мене розшукує поліція?

– Помиляєтесь, пане.

– Ну, гаразд, якщо ви хочете, щоб я вам сказав…

– Пане, – перепинив його Антон, – навіщо ви так стараєтесь?

– Гаразд! Але ж я не англієць. Думаю, ви це помітили?

– Звичайно.

– І не француз.

– Я й це помітив.

– Тоді, на вашу думку, до якої нації я належу?

– Ні до жодної.

Мартін Стрікленд скоса глянув на Антона Лупана, зваживши його поглядом, у якому перемішалися насмішкуватість і подив, і сказав:

– Я канадець, але тільки за місцем проживання. Я не знаю, звідки прийшов туди мій батько – з Франції, з Шотландії, з Німеччини чи із Скандінавських країн. Він не говорив жодного разу. Мати моя, здається, ельзаска, але я й цього не знаю напевно!

– Давайте не будемо досліджувати вашу біографію! – перепинив його Антон Лупан, граючись уламком скла.

– Згода! Дивіться, не поріжтеся склом.

– Не турбуйтесь! Я тримав у руках небезпечніші речі.

– Я думав, що, одягнувши окуляри, бачитиму себе інакшим, – засміявся Мартін Стрікленд. – Уявіть собі, що я сам собі бридкий. Нещодавно, коли я глянув у дзеркало, мені захотілося надавати собі ляпасів. З вами ніколи не траплялося нічого подібного?

– Ні, я знаходжу сам з собою спільну мову.

– Це дорожче, ніж копальня золота. Це кажу вам я, фахівець. Бо я мав золоті копальні на Алясці й копальні діамантів у Кейптауні…. – Мартін Стрікленд знову крутнув глобус, і на ньому замиготіли моря й континенти у плетиві меридіанів. – Ви вважаєте мене за божевільного? – спитав він раптом, обхопивши глобус руками.

– Рішуче ні, хоча, здається, так вам було б вигідно.

Дивакуватий гість витріщив очі, ніби опинився голяком виставлений на світло. Антон Лупан кинув уламок скла на стіл і глянув на годинник, який показував сьому.

– Ага! У вас таки ввірвався терпець! – задоволено вигукнув Мартін Стрікленд.

– Помиляєтесь, пане! Терпець у мене не ввірвався, але зараз має прийти один покупець фрахтувати судно.

– Отак?! Яка ж тоннажність вашої шхуни?

– Сто тонн.

– Скільки людей екіпажу?

– Сім.

– І коли ви можете вирушити в дорогу?

– Будь-коли плюс двадцять чотири години.

Мартін Стрікленд усміхнувся:

– Капітане, мені подобається ваша манера розмовляти. Ми можемо вирушити завтра ввечері?

– Куди?

– Ось воно нарешті, запитання! – вибухнув гість. І крутнувши глобус, показав пальцем через Атлантику, вздовж берегів Бразілії, Уругваю, Аргентіни, й зупинився на півдні континенту, біля мису Горн. – Вогняна Земля! – сказав він, чекаючи, що людина перед ним спаленіє.

Антон Лупан цілком спокійно глянув на свого годинника.

– Дуже добре, пане! Виходимо завтра ввечері, о сьомій, якщо це вам підходить!

* * *

«Сперанца» готувалася до відплиття після піврічного чекання в Марселі. Носії переносили в її трюм вантаж із «Брістоля»: скрині, бочки, тюки, в'язки лопат, сап, кирок та найрізніші сита й решета, поки екіпаж робив відповідні приготування з кораблем.

О шостій годині Мартін Стрікленд прибув у порт в екіпажі, повному пляшок.

– А багаж ваш де? – спитав Герасім, виходячи йому назустріч.

– Оце й усе! – показав на екіпаж пасажир «Сперанци». – Більше мені нічого не треба. Скажіть носіям, хай перенесуть його в каюту капітана. А він сам де зараз?

– Тут. Звелів мені чекати ваших розпоряджень.

– Добре, добре! У мене є ще тридцять ящиків зі склом. Поставте їх у трюм поверх вантажу, щоб можна було будь-коли взяти пляшку. Ясно, стерновий?

Кинувши це, Мартін Стрікленд зайшов у каюту, ліг на койку не роздягаючись і відтоді не виходив на палубу.

А капітан «Сперанци» й Аднана обмінювались останніми словами перед розлукою, стоячи під лагідним промінням сонця, що опускалося між щоглами.

– Чи не краще було б залишитись?

За шість місяців у Марселі вона звикла бачити «Сперанцу» в порту, а весь екіпаж у пекарні. Антон Лупан навчився навіть пекти хліб.

Капітан відповів їй так само, як і Джону Теннісону:

– Так, залишитись було б краще. Але я, якби навіть хотів, зобов'язаний іти, щоб не залишити друга самого. Певен, що я йому потрібен.

– Але ж ти вирушаєш з людиною, якої не знаєш! Антон засміявся.

– Мої інтереси не співпадають з інтересами Мартіна Стрікленда. Він шукає золото, а я щось інше. Така нагода трапляється не часто, особливо тоді, коли заклинило якір. Ти ж знаєш, як важко було знайти в Марселі товар до мису Горн. Мартін Стрікленд для нас – порятунок.

– Порятунок! Порятунок! – пробурмотіла Аднана, не осмілюючись глянути на нього. – А залишитись тут означало б смерть?

Він дивився на її чорні вії, які несміливо прикривали очі, дивився на її порожевіле обличчя – і на серці йому ставало тепліше. У своїх чарах маленька сирена була така сором'язлива, така невинна!

– Ні, Аднано! – відповів він. – Це, може, означало б… може…

Вона звела очі, і на коротку мить їхні погляди зустрілися, зрозумівши решту слів, бо вона зблідла і почала швидко дихати, наче задихалася.

– Але бачиш, – вів далі Антон зміненим голосом, – сильніше, ніж смерть.

– Я тебе розумію! – відповіла Аднана.

– Але ж ми повернемось! – докинув він.

– Я вас чекатиму!.. – хитнула вона головою, не дивлячись на нього. – Екіпаж «Сперанци» мені вірить?

– Звичайно! Принаймні капітан не сумнівається в; тобі!

– Уже пора, пане! – вигукнув Герасім.

Екіпаж розв'язав вітрила. Ієремія й Хараламб стояли біля кабестана. Аднана пройшла по палубі, обняла кожного й пішла до трапа. Негріле сумовито продибав за нею, ніби відчуваючи розлуку. Дівчина нахилилась і схопила його за шию.

– І ти йдеш на край землі? Не забувай Аднани, мій звитяжний, любий мій Негріле!

Ланцюг заскреготів. Вітрило на носі почало підніматися вгору. Аднана обернулась до капітана «Сперанци». Якусь часину вони стояли отак обличчя в обличчя за крок одне від одного, слухаючи спів ланцюга.

– Якір підірвано! – гукнув Хараламб, налягаючи на ручку кабестана.

Вітрила на щоглах напнулися. Аднана відчула, що якір ніби впився в її серце.

– Щасливо залишатися, Аднано! Пильнуй, щоб хліб був смачний!

– Я старатимусь! – кивнула вона головою. – Щасливої дороги!

І перш ніж Антон устиг щось збагнути, вона схопила його руки, поцілувала одну по одній і бігцем метнулась до трапа, а за мить кормові швартови впали у воду з виляском чабанського нагая.

Капітан вхопився за штифти стерна, дивлячись на руки, які поцілувала бідолашна сирена. Ніс шхуни крутився, вибираючи дорогу між кораблями. Капітан не міг озирнутися на пристань. Аж за фортами, які стерегли вхід до порту, він глянув на берег, але там уже не видно було ні пристані, ні Аднани. А попереду розкинулося море, залите передзахідним сонцем аж до обрію, манливого й непостійного, якого ніхто ніколи не зміг досягнути. Антон глибоко вдихнув повітря, аж кості в нього затріщали.

– Підняти всі вітрила, Герасіме!