Текст книги "Підняти вітрила!"

Автор книги: Раду Тудоран

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 27 страниц)

Мігу почув з-за дверей знайоме вуркотіння. Він одразу ж згадав ченця, бесаги, порожню клітку і це саме дивне вуркотіння, яке так розбуркало його уяву… Може, йому й зараз причувається? Ну, тепер він пересвідчиться!..

За дверима висіла клітка, а всередині в ній був голуб з рожевими грудьми й вуркотів, стукаючи дзьобиком по клітці…

Хлопець розгублено вийшов на палубу, пройнятий болючими думками. Може, всі голуби на світі вуркочуть однаково, а людське вухо неспроможне відрізнити їх. Але він міг поклястися, що це вуркотіння він уже чув.

Тим часом з трюму на палубу вийшли троє людей з землистими обличчями.

– Лакі, Ніколо! – закричав Герасім, кидаючись до них. – Яка радість, що я вас знайшов! А це хто? Я його не знаю.

– Митрофан, наш новий стерновий, гарний наш друг. Можеш потиснути йому руку, це порядна людина.

– Тільки Маруліса щось не видно.

Нікола понурив голову:

– Убили бідолаху, він бився, як лев, але розбійники оточили нас дуже вміло.

– Чернець із святої гори, чи не так? – люто спитав Герасім.

– Так! – потвердили водноголос усі троє.

– Тільки він не чернець, а Безбородий, відомий пірат, – додав Школа. – А ти звідки знаєш?

– Зараз побачите. Він забив вам дула рушниць клоччям…

– Саме так. А капітана почастував сигарою, скачавши, що вона не знати з якого дорогого тютюну. Тепер ясно, що цей святий тютюн, який так гарно пахне, наморочить голову. Кір Яні поласився, а за чверть години вже лежав на палубі з виряченими очима… Ми кинулись допомогти йому. А коли отямились, то побачили, що п'ять розбійників уже вискочили через парапет, ніби u води вродилися… У тебе ні рушниці, ні ножа, а вони – кожен з ятаганом. Бідолашний Маруліс схопив багор і почав битися з ними, поки й побив його на друзки, н тоді вони ввігнали в нього ятагани.

– Тепер вони розплатяться й за нього, і за інших усіх, кого вбили! – сказав Герасім.

Пірати завовтузились. Немічний витріщив очі й почав гикати.

Раптом Негріле, який весь час крутився біля них, показуючи зуби, прищулив вуха до люка й почав тихенько гарчати.

– Е-е, а там хто? – спитав Герасім.

Чорнявий чоловік з гачкуватим носом, з стомленими очима, в яких угадувалась хитрість, заплутався в чорній свиті, прошитій витертими срібними нитками, намагаючись вийти з трюму.

– А хай тобі біс! – вигукнув Хараламб, теж здивовано витріщивши на нього очі. – Аби не борода, я сказав би, що це пан Акоп!

– Акоп з базару? – швидко спитав незнайомець, опинившись нарешті на палубі. – Ви знаєте Акопа? Я його брат, Гаїк.

Герасім ляснув себе долонею по лобі:

– Братове, тепер усе прояснюється! То, кажеш, ти Акопів брат? Обидва зубожілі купці! Ти йдеш у Пірей з якимось лахміттям спробувати щастя на новому місці, бо в Стамбулі не можна жити.

– Так! – потвердив Гаїк.

– А скарб у каюті чий? – підскочив Ієремія.

В очах вірменина спалахнули іскри.

– А там усе ціле? – спитав він, подавшись до трапа. – Ніхто нічого не вкрав?

Усі збилися довкола трюму; Аднана, нічого не розуміючи з мішанини грецької й румунської мов, стояла біля Антона. Тільки кір Яні сердито міряв кроками палубу, крутячи носом від запаху прілої пшениці.

– Та облиште, кіре Яні! – сказав Нікола. – Невже ви вважаєте, що буде щось путнє з вашої пшениці, якщо вона чотири місяці пролежала у вогкості. Дивно, що вона й досі не проросла. Краще нам викинути її за борт і позбутись цього запаху, від якого ми очманіли, сидячи під замком.

– Ні, Ніколо! – заперечив Антон. – Пшеницю треба зберегти як баласт до Пірея.

– А ви чого втручаєтесь? – здивовано глянув на нього кір Яні.

– Я вважаю, що маю право не тільки втручатися, а навіть давати розпорядження, як один із тих, хто врятував вас із рук піратів, – відповів капітан «Сперанци». – Ясно?

Кір Яні так розлючено втягнув повітря в груди, аж сигара заіскрилася.

Антон Лупан глянув на вершину пагорба, де почала гойдатися шорстка трава, на обрій і сказав до своїх:

– Хлопці, наведіть порядок на палубі і будьте готові підняти якір. Через півгодини буде північний вітер. Бідолашному Ісмаїлові вже надокучило, мабуть, чекати нас. – Потім обернувся до Аднани, яка тінню ходила ні ним, злякано позираючи на Гусейма. – Ти хочеш нам допомогти?

Дівчина кивнула головою, кліпнувши повіками. В очі Антонові хлюпнула хвиля подиву, і він на мить завагався, не знати чому.

– Пірати звили кубло на цьому острові чи в іншому місці?

– У них багато кубел, я всіх не знаю. І ніхто не знає всіх, бо Безбородий приховує їх, у кожному місці її нього інші люди, вони незнайомі між собою. Ці, яких ви захопили, тільки два роки тут. Справжнє їхнє гніздо в Александрії. Там кожного з них вважають за порядну людину – один моряк, другий купець.

– Мають, певно, й кораблі.

– Так, з місяць тому приходив сюди один.

– І куди він пішов?

– Як я зрозуміла, в Александрію, взяв у печері частину здобичі, яка зібралася тут за два роки.

– Що за печера?

– Я можу показати, якщо хочеш.

До них підійшов Мігу.

– Пане, – сказав він таким тоном, наче повідомляв найбільшу таємницю, – внизу в каюті є клітка з голубом.

Антон Лупан усміхнувся з його таємничого тону.

– Голуб, кажеш? Сподіваюся, ти не дуже злякався?

– Ви про що? – спитала Аднана, а дізнавшись, «похмурніла. – Це поштовий голуб. Безбородий бере його з собою й посилає ним звістки.

– Тепер усе ясно! – просвітлів Мігу, коли капітан переклав йому слова Аднани. – А я й не знав, що голуби такі розумні…

– Не всі, Miry, а тільки поштові. Якщо їх не дуже довго тримати в іншому місці, щоб не призвичаїлись до нього, то вони повертаються до свого гнізда.

– А в бесагах Безбородого до чого він міг звикнути? До темряви? Так він і через рік повернеться назад!..

Коли юнга пішов, задоволений, що розкрив таємницю, Антон глянув на Аднану:

– Ходімо?

– Ходімо… А вони нас не спіймають?

– Хто?

– Безбородий та інші. Я їх дуже боюсь. Безбородий купив мене в Гусейма. Місяць тому, коли він був тут, хотів уночі прийти до мене. Я схопила ніж у руку і пригрозила: «Якщо підійдеш, то не дивитимусь, куди вдарити!» Він тоді пішов, лаючись, а другої ночі прийшов знову, ще рішучіший. Я не помітила, що в нього ятаган у руці, ударила ножем наосліп, влучила в плече і в шию, але не мала сили доконати. Щастя, що надбігли інші, бо він мене вбив би. «Заспокойся, брате, – сказав йому Гусейм. – Ну, вб'єш ти її, а який тобі зиск?..» Він не мене жалів, він боявся, що Безбородий забере гроші, які заплатив за мене. Через два дні він пішов у Стамбул.

На обличчі Антона вже вдруге за нинішній день з'явилася така невластива йому жорстока усмішка.

– Учора ввечері, – вела далі Аднана, – побачивши, що голуб повернувся, я вирішила, що життю моєму кінець. І поклала собі битися, скільки зможу, а потім покінчити з собою.

Антон здригнувся.

– Ходімо, – сказав він швидко, ніби остерігаючись її погляду. – Ходімо, бо не можна гаяти час.

– Візьми ще людей, – попросила Аднана, знову злякано глянувши на берег. – Нам потрібні й ліхтарі!..

Стежка ледве вгадувалась поміж рудуватим камінням на пагорбі. Дівчина подерлася вгору по ній і зупинилась перед кількома хирлявими маслинами.

– Ось вона! Ідіть за мною.

Герасім опустив рушницю й засвітив ліхтар. Ієремія пробив так само.

– Герасіме, а це не може бути пастка? – спитав він тихо.

– Ну й сказав же! Ти бачив, які в неї очі?

– Та чи я знаю?! Після того ченця я вже нікому не вірю.

Про всяк випадок Ієремія взяв рушницю під пахву так, щоб можна було вистрілити будь-якої миті.

Після кількох поворотів галерея почала ширшати, потім вивела у велетенський грот, стіни якого таємниче поблискували при світлі ліхтарів.

Попереду, почулося дивне шемрання.

– Що це? – спитав Антон.

– Море шумить, – відповіла Аднана. – Печера виходить на протилежний бік острова.

– Отак?! Чудове кубло знайшли собі пірати!

– Ідіть сюди! – дівчина взяла ліхтар у Герасіма. – Ось усе, що залишилось. Найцінніше вони вже забрали.

Під стінами стояли скрині, купами лежали тюки, мішки, килими, старовинна зброя, мідний посуд.

– Кажеш, найцінніше забрали? – спитав приголомшений Антон. – Таж лиш цього вистачить на весь базар!.. Хлопці, беріть, скільки зможете донести, і кличте інших. Треба все це винести якомога швидше, бо й ніч нас тут застане.

– Не турбуйтесь, пане! – сказав Герасім. – Нас багато, і сили нам не позичати.

– Аднано, – сказав Антон, коли вони залишились самі, – ходімо до протилежного берега.

– Але на це треба півгодини.

– То нічого… А чому Гусейм не пішов сюдою назад?

– Не міг без ліхтаря. Він би розтрощив тут собі голову.

Шум хвиль чувся так явно, ніби море було на віддалі простягненої руки. Антон ішов попереду з ліхтарем, Аднана за ним – так тихо, що навіть не чутно було її кроків.

– Отже, ти не сестра Гусейма!

– Ні, мої батько й мати з Ель-Міни.

– Ель-Міна? Це, здається, невеличке містечко в Сірії?

– Так. Але ми виїхали звідти, коли мені було ледве два роки. Тато мій – канатник. Один знайомий капітан підбив його перебратися в Марсель, бо там, мовляв, його вироби мали б великий попит. Там я жила до десяти років, вчилась у французькій школі. Батько працював важко, ми не розкошували, але ніхто й не нарікав. Жили на вуличці біля Плас де ля Кордері, туди щодня приходило багато моряків з усіх країн. Мама моя часто розмовляла з ними, розпитувала, звідки вони, і якщо хтось приносив вісточку з рідного краю, на її очі наверталися сльози. Коли мені виповнилось десять років, вона вирішила провідати батьківщину і взяла мене з собою. Тато погодився. Ми сіли на корабель, де капітаном був його товариш, і на початку літа вирушили… Ішли тим кораблем тижнів три, аж до Кіпру, ще день-два – і прибули б на місце, але однієї ночі проснулись від жахливих криків: горів корабель. Коли ми вискочили на палубу, скрізь палахкотіло полум'я. Один старий моряк кинув нас у шлюпку, але людей було дуже багато… Шлюпка перекинулась… Щастя, що я плаваю змалечку, – не знаю, коли навчилася, але в морі біля Марселя я плавала так, ніби ходила по вулиці. Це мені пригодилося тоді, тої нещасної ночі, коли я несвідомо плавала в морі, червоному від полум'я…

Антон слухав розповідь Аднани і ніби бачив усе наяву: пустельне море, дівчинку, що бореться з хвилями, корабель, охоплений полум'ям, мов плавучий смолоскип….

– Плавала я дуже довго, не мала сили кричати, га й марно було б кричати, – плавала й плакала. Згодом корабель потонув, і стало темно. Мені здалося, ніби я опинилась в іншому світі, дивно тільки, що людей не було. Ти плавав коли-небудь сам у відкритому морі?.. Мені було страшно, я не відчувала втоми, чекала тільки, щоб зустріти маму. Знала – якби пішла на дно, то ми зустрілись би швидше, але руки й ноги мої рухались самі собою. Я наткнулась на шматок напівобгорілої щогли і вчепилася в нього. І чи заснула, чи знепритомніла – і досі не знаю. Коли розплющила очі, сонце вже зійшло, море було спокійне, і ніде не видно анічогісінько. Я згадала, що трапилось, і мене охопив жах…

Аднана замовкла на часинку. Антон чув її дихання, І в грудях у нього зростав невимірний жаль.

– Ти вважаєш, що твоя мама…

– Так! – відповіла гірко Аднана. – Не міг врятуватися ніхто. Під обід з'явився корабель, мене витягли и води… Але краще хай би я залишилася там, хай би моне з'їли акули. Це був Гусеймів вітрильник!

– Ну, добре, – Антон стиснув кулаки, – а ти не могла поскаржитись нікому? У портах є представники влади, попросила б у них захисту, вони тебе відправили б до батька.

– Марно! – гірко відповіла дівчина. – Ти хіба не знаєш портів, не знаєш Гусейма? Хто ризикнув би заміщати мене і на якій підставі, коли він доводив із судимими документами, що я його сестра, передана йому під опіку? А як би я могла поскаржитись комусь, якщо пін ніколи не залишав мене саму?

– Скільки років минуло відтоді, як ти потрапила йому до рук?

– Вісім.

– А з Безбородим коли він злигався?

– Років три тому. Він тоді ходив по Середземному й Червоному морях, возив різні вантажі, переважно гашиш. Одного разу ми йшли в Суец. За нами ув'язався французький військовий корабель. Гусейм спершу думав утекти, але невдовзі збагнув, що це йому не вдасться. У нас було мішків сто гашишу, ми взяли в Греції. І капітанові, і всьому екіпажеві загрожувало тривале ув'язнення. Вони не довго радились, спустилися із сокирами в трюм і прорубали обшивку. Ми ледве встигли сісти в шлюпку, як вітрильник пішов на дно. Звичайно, ніхто не сумнівався, що тут справа нечиста, але що вдієш, коли нема доказів? Гусейм тільки посміювався мовчки.

– Чому ти не попросила допомоги тоді?

– Сьогодні я вже знала б, що робити. А тоді забракло духу. Люди Гусейма стояли за спиною і вгородили б мені ножа, заїкнись я хоч словом. Коли б це сталося в відкритому морі, може, військові забрали б нас із собою, переправили б у якийсь порт, і тоді моя доля перемінилась би. Але, на моє нещастя, ми були поблизу Кріту, вони нас відпустили, і ми попливли шлюпкою до берега. Там і зустріли Безбородого. Гусейм, залишившись без корабля, пішов до нього на службу.

– Гірко тобі довелося, – сказав Антон. – Але тепер усе позаду. Ми візьмемо тебе до Марселя, там пошукаємо твого тата…

– Це правда? – Аднана приклала руку до серця. – Ви відвезете мене до батька?

Антон зупинився. Попереду виднілося слабеньке світло. Через кілька кроків галерея повернула вбік, і звідти видно було латочку моря.

Капітан «Сперанци» вийшов з підземелля й закам'янів. Спершу подумав, що вони не на східному боці острова. Але впізнав берег, стежку, якою піднімалися на пагорб, шлюпка лежала там, де вони її витягли на пісок, тільки тепер на неї набігали хвилі.

– Що таке? – спитала дівчина.

Антон випустив ліхтар з рук та так і заціпенів. «Сперанци» не було, ніби її проковтнуло море. На горизонті тьмяніло сіре вітрило.

РОЗДІЛ XIII
АКУЛИ

Ісмаїл проснувся, але оскільки його ніхто не турбував, він задоволено заплющив очі, радий, що може трохи поспати на килимі, якого він подарував Лалель.

– Лалель, Лалель, – зітхнув Ісмаїл.

У відповідь почувся приглушений стогін. Кок протер очі.

– Хто там? – спитав він рідною мовою, забувши про гяурів.

– Це я, Акоп, ефенді Ісмаїле!

– Ти? І що ти тут робиш?

– Нічого, – застогнав вірменин. – Вони забрали в мене все, вони мене розорили.

Кок скочив на ноги, але вдарився головою об низеньку стелю і враз пригадав, що його залишили на палубі, а він у трюмі.

– Як я опинився тут? – спитав він своєю мовою, навпомацки знайшовши вірменина і схопивши його за бирки.

– Я й сам не знаю, – Акоп затремтів усім тілом. – Пам'ятаю тільки, що вони накинулись на мене гуртом.

– А я що робив?

– Ти спав, ефенді, тримаючи рушницю на колінах.

– А як же вони накинулись на тебе, коли були зв'язані?

– Бач, вони всі гуртом, отак, як були зв'язані, підповзли до мене й почали просити: «Розв'яжи нас, якщо хочеш жити!»

– Чому ти не закричав, чому не втік? – скреготнув зубами кок.

– У мене забракло сміливості, ефенді Ісмаїле…

– Отже, ти їх розв'язав, мерзенний гяуре!

– Я розв'язав тільки Безбородого. А решту всіх, крім хирлякуватого грека, він розв'язав сам. Потім підійшов до тебе, взяв рушницю, ударив прикладом по голові, і ти беззвучно впав.

– Ага! Ось чому в мене така гуля, – помацав кок голову. – А далі?

– Вони поставили вітрила і знялися з якоря. Не встигли ми навіть відійти від берега, як вони кинулися в трюм, все цінне з мого майна перенесли в каюту капітана, а нас замкнули сюди.

– І давно це сталося?

– В обід. А зараз, мабуть, ніч…

У каюті капітана скрипнули двері, кілька людей спустилися по трапу й почали голосно розмовляти. Ісмаїл приклав вухо до тоненької перегородки, яка відділяла трюм від каюти.

– Вас треба було б усіх повісити, мерзотники, але я вас милую, бо ми зробили добре діло! – почувся голос Безбородого.

– Добре діло – то м'яко сказано, капітане, – відповів хтось. – Адже ми захопили скарб. Утрачене на острові – ніщо порівняно з тим, що знайшли тут. А на додачу маємо й чудового корабля!

– Так, – погодився Безбородий. – За нього ми виручимо добрі гроші, 3 Александрії підемо в Порт-Саїд, перемінимо назву, оформимо необхідні документи, адже в нас є свої люди в портах, треба буде тільки знайти серйозного покупця.

– А навіщо його продавати? – здивувався хтось. – Хіба він нам не пригодиться? Може, краще, приберегти!

– Ні! У мене інші наміри.

Той самий чоловік кинув докірливо:

– Капітане, ти ховаєшся від нас, а це зле!

– Стули писок! – гаркнув Безбородий так, що Акоп, який притаївся за спиною Ісмаїла, злякано метнувся в протилежний куток трюму.

Пірати за стінкою мовчали, мов їм заціпило. Трохи згодом один із них наважився порушити мовчанку:

– Капітане, далі на архіпелазі нам бути небезпечно.

– Ти просто боягуз! – презирливо сплюнув Безбородий. – Навіть якщо всі зрадять і скажуть, куди ми пішли, то чи зможуть вони наздогнати нас тією калошею?.. І нічого скімлити, як баби!.. Ану геть звідси, залиште мене самого!

Двічі їм не треба було повторювати…

Трохи згодом корабель, який досі йшов з великим креном, вирівнявся, – отже, вони змінили курс і вітер тепер дув з корми: досі пірати ішли на ост, щоб якомога далі відійти від небезпечного місця, а тепер повернули на зюйд, обминаючи острів Скірос.

О цій же нічній порі на протилежному боці острова йшла курсом зюйд-ост «Пенелопа», гнана добрим вітром. Антон Лупан і Герасім стояли, схилившись над картою, в каюті капітана, а кір Яні розлючено ходив позад них.

– Цією плавучою труною ми ніколи не зможемо їх наздогнати! – сказав Герасім.

– Якщо труна, то геть звідси! – вибухнув капітан, прикусивши сигару.

– Людина в розпачі не думає, що каже, кіре Яні! – примирливо обізвався Антон. – Я знаю, що «Пенелопа» не виставить нас на посміх.

– Це мене не стосується, мені треба в Пірей.

– Нам теж треба в Пірей, але спершу ми повинні зловити піратів. А до того часу я, з вашої волі, командуватиму «Пенелопою».

– З моєї волі? Ні!

– Тоді всупереч вашій волі! Згода?

Кір Яні скрипнув зубами. Понад чотири місяці він не був господарем на своєму кораблі. Спершу потрапив до рук Безбородого, який тримав його під замком у трюмі, а коли вирішив, що вже врятувався, то на тобі, з'явились нові пірати! Твердять, ніби вони порядні люди, а поводяться гірше розбійників. Викинули в море; половину пшениці з трюму, зібрали все полотно, яке. тільки знайшли на кораблі, навіть простирадла, і зараз чотири гайдуки на палубі роблять великі вітрила. А як щогли поламаються?.. Подумати тільки, – замість того, щоб відправитись у Пірей, вони хочуть наздогнати Безбородого, який утікає кращим кораблем і має в запасі десять годин ходу!

– Зважмо на те, – мовив Антон, ніби вгадавши його думки, – що пірати пройшли миль сорок на захід – вони мусять обігнути острів Скірос, бо їм не випадає йти близько біля берега. При боковому вітрі це означає для них вісім утрачених годин. А коли взяти до уваги, що, рушивши на схід, вони йшли проти течії від Кіоса, до Салонік, ми стільки ж часу виграємо, опинившись на контртечії від Спорад і суходолу, то через десять – дванадцять годин ми зможемо бути у них на кормі.

Герасім знову похитав головою:

– Розрахунки ваші чудові, пане, але ви забуваєте, що «Пенелопа» в житті не робила більше п'яти миль на годину…

Цієї миті на палубі почувся тріск щогл. Капітан «Пенелопи» метнувся до трапа. Антон і Герасім подалися за ним.

Сильні пориви напнули вітрила, і щогли, нахилені до носа, затріщали, готові ось-ось переламатися.

– Спускайте вітрила, чого ви чекаєте! – крикнув кір Яні.

– Мабуть, справді, пора, пане! – сказав і Герасім.

– Ні! – заперечив Антон. – Укріпіть канатами щогли!

При кожному пориві вітру «Пенелопа» занурювалась у воду носом, бугшприт іноді довго не з'являвся на поверхні.

– Перенести весь вантаж на корму! – звелів Антон. – Звільнити носову частину трюму!

Прямо по курсу видно було мис Саракімонес на півдні острова Скірос. Антон відчув, як калатає його серце. Наближалася найважча хвилина цієї небезпечної гонитви. Він знав: якщо зараз «Сперанца» взяла курс на південь, вони її вже не зможуть наздогнати. Єдиний шанс – обійти раніше від неї острів Скірос і перерізати дорогу.

Щогли, хоч і укріплені, тріщали. Кір Яні метався по палубі, лаючи весь світ, але на нього ніхто не зважав.

Гаїк висунув голову з носового люка. Поки в кожного було роботи невпрогорт, він знайшов час поголитися, помитись і тепер, мов дві краплі води, був схожий на Акопа з базару.

Сонце, щойно зійшовши, освітило мис Саракімонес. За ним розкинулось пустельне, скільки оку видно, море. Антон боязко обстежував обрій з краю в край, але ніде не бачив ні щогли, ні вітрила.

– Мігу! Ану, піднімись на клотик і подивись звідти!

За кілька хвилин Мігу був на вершечку щогли.

– Бачу корабель! – вигукнув він звідти. – Але дуже далеко, бо видно тільки щогли.

– Куди він іде?

– На південь, за вітром.

Герасім і руки опустив.

– Випустили! Тепер їх уже ніхто не зможе наздогнати.

– Так? – кір Яні не приховував радості. – Тоді повертаймо на Пірей. Нічого марнувати час!

– І справді! – підтримав його Гаїк. – Ходімо на Пірей!

Решта всі завмерли на палубі, чекаючи Антонового рішення. Той помовчав трохи, дивлячись на кожного з них, але ніби й не бачив нікого, – усе, що він планував, пішло прахом на вітрі, потонуло в Егейському морі, уже на самому початку дороги. Знову минуть роки, поки він зможе вирушити, якщо знайде людей, а сам матиме силу надихнути їх на таке зухвальство.

Він ще раз глянув на Аднану, потім стріпнув головою, стиснув кулаки і звелів, спокійно, але рішуче:

– Підняти всі вітрила! Хоч би що там трапилось, а ми повинні їх наздогнати!

Люди кинулись виконувати наказ каштана.

– Підняти все, що може ловити вітер! – знову сказав той, відчуваючи, що вони сліпо виконують його волю. – Міцніше укріпіть щогли, щоб вони не поламалися!.. Хлопці! – гукнув Антон. – Вірте в себе – і ми їх наздоженемо! То правда, в них кращий корабель, але це ще не все! Кожен моряк може помилитися, то чому не можуть помилитися пірати? Зате ми не повинні допустити жодної помилки, найменшої. І в цьому наша перевага!

* * *

Ісмаїл. прокрутив довгим цвяхом дірку в тонкій перегородці, щоб можна було побачити, що там робиться, потім викрутив два майстерно приховані гаки, і тепер треба було тільки легенько підчепити дошку, щоб опинитися біля койки капітана.

Ісмаїл прислухався, пересвідчився, що в каюті нікого нема, викрутив ще два гаки, дощаний щит опинився н нього в руках, а в пройму видно було стіл, заставлений їжею.

– Ефенді! – злякано прошепотів Акоп. – Не бери нічого! Вони повісять нас обох!

Кок простяг руку, загріб усе, що там було, прихопивши навіть твердий сухар, поставив щит на місце, прикрутив його й повернувся назад у трюм. І дуже вчасно – в каюту прийшли.

– Негідники! Хто забрав їжу?! – почувся голос Безбородого.

– Ну, тепер вони нас повісять! – заскімлив Акоп.

Ісмаїл наминав сало, забувши про коран та про його заборону їсти свинину. Жаль, що десь запропастилася люлька.

Тим часом у каюті здійнявся галас.

– Завтра вранці ми будемо біля Стампалії, – сказав хтось. – Треба зупинитись і взяти провізії.

Кок напружив слух. Стампалія – острів на півдні архіпелагу; отже, він визначив місцеперебування корабля, не утруднюючи себе вимірами.

– Киньте про це й думати! – заперечив Безбородий.

– Але ж у нас тільки десяток сухарів та трохи сала. Як можна дійти з такими харчами?

– По одному сухарю на кожного! – крикнув Безбородий. – Це все, вистачить з вас!

– А сало? – спитав хтось із піратів.

– Я тримаю його під подушкою. Видаватиму кожному по шматочку. А тепер геть звідси!

Пірати подалися з каюти, а Безбородий, залишившись сам, дістав сало, відрізав чималий шмат, розмочив у воді сухар і почав їсти, глипаючи на двері. Попоївши, сховав решту під подушку, крикнув щось стерновому, прикрутив лампу, ліг на койку і захропів. Кок задумливо почухав голову.

– Так не годиться! Якщо й вони змушені постити, то нагодувати нас навіть не подумають!

– Що ти надумав, ефенді Ісмаїле? – спитав вірменин.

– Ти потурбуйся про одне: щоб у тебе був заціплений рот!

При цих словах кок зняв щит і просунув голову в каюту, прислухаючись до хропіння Безбородого. Солонина під подушкою, досить тільки простягнути руку… Але зараз пора для інших дій!..

Ісмаїл помацав себе за поясом, дістав ополоник, нахилився до койки, розмахнувся і щосили вдарив. Голова Безбородого хряснула, ніби порожня пляшка, а сам він весь обм'як.

Ісмаїл схопив рясу Безбородого, накинув на себе, запхнув у рот піратові ганчірку, потім зв'язав його й кинув на койку.

– Ну, ось і добре! – сказав стерновий, побачивши капітана, що виходив з люка.

Той, кого він сприйняв за Безбородого, зупинився трохи на трапі, вдивляючись у темряву. Ніч була чорна, мов дно казана, море довкола стогнало; корабель боровся з хвилями, підкидаючи вгору корму, мов норовистий кінь, який хоче вдарити копитами.

Раптом Ісмаїл здригнувся: на хрестовині великої щогли виднілась тінь людини, погойдуючись у темряві..;

– Гей, капітане, чого ти там закляк? – крикнув стерновий.

Кок відчув, як піт облив його тіло. Отже, коли йшлося про зашморг, Безбородий дотримувався слова! Безперечно, той чоловік угорі – хирлякуватий грек, який зрадив ватажка!

– Іди сюди, капітане! – правив своєї пірат від стерна.

Ісмаїл погамував калатання серця, обернувся й щосили опустив йому на черепок ополоника.

– Ага, ви відкоркували пляшку! – вигукнув дозорець з носа. – А про мене забули!

Він бігцем подався до стерна. Але не встиг навіть спитати, чому це стерновий так швидко напився, що лежить на палубі, як і сам, одержавши ополоником по лобі, простягнувся поруч.

Ісмаїл залишив їх, непритомних, закріпив, як міг стерно, метнувся до носового люка і взяв його на засув. Отже, останні два пірати опинились під замком і вже не могли вийти.

«Сперанца» стогнала, борючись із хвилями без стернового й без дозорця. Розчищаючи люк, Ісмаїл побачив праворуч маяк, але йому ніколи було роздумувати, що це за земля.

– Виходь, Акопе, здамо трюм іншим!

Вірменин боязко підвівся.

– Це ти, ефенді Ісмаїле? Вони тебе не повісили?

– Іди сюди й допомагай! – замість відповіді поквапив його кок.

За кілька хвилин два пірати з корми разом з Безбородим, якого вони ледве витягли з каюти, лежали в трюмі.

Лише тепер Акоп помітив тінь на хрестовині щогли.

– Що це? – спитав він, схопившись за серце.

– То пірат, не бійся: Безбородий повісив його, щоб ним було менше роботи.

Вірменин помацав себе за шию, ладний знепритомніти.

– Ефенді Ісмаїле, здається, мотузка затяглась у мене на шиї!

Сказавши все, що він думає про це, кок спустився в каюту, забрав сало й сухарі з-під подушки, сів на кормі й почав їсти. Порушивши раз коран, можна його посилати до дідька й далі!

– А що потім будемо робити? – спитав вірменин.

– Спершу поїмо, потім почекаємо, коли розвидниться…

– А куди ми підемо? Ти знаєш дорогу?

Ісмаїл знизав плечима:

– Судячи з цих хвиль, я сказав би, що ми в Середземному морі, а далі – аллах милостивий!

– А якщо заблукаємо? – правив своєї вірменин. – Якщо нас захопить шторм?

Кок понюхав повітря. Шторм? Поки що вітер втихає, схоже, ніби вщухне геть, хоч по морю й котяться довгі хвилі. Але Ісмаїл відчував, як закипає прихована сила в цій обманливій тиші. Була третя година ранку, мало б розвиднятися. Але море залишалося темне, на горизонті телесувалися чорні хмари, наглухо закриваючи схід сонця.

– Так, може бути й шторм! – кок не приховував остраху.

За годину, коли нарешті почало світати, вітер перетворився в легенький бриз. Але якби хтось глянув на барометр, то побачив би, що стрілка ладна була ось-ось вийти за шкалу.

Тепер добре було видно повішеного пірата з вибалушеними очима, який погойдував ногами над палубою, ніби гнав вітер над головами мандрівників.

– Ефенді Ісмаїле, він дивиться на мене!

Ісмаїл почухав потилицю. Ні, йому не передався страх вірменина, але влітку не можна тримати довго мертвого на палубі.

– Ставай біля стерна. Коли я тобі крикну, крутнеш його праворуч, – розпорядився він.

Він поліз на щоглу, дістався до хрестовини й підтягнувся до того місця, де висіла мотузка.

– Стерно праворуч! – звелів він, наготувавши ніж.

Акоп виконав розпорядження, «Сперанца» слухняно крутнулася, ставши майже вздовж хвиль, і повішений, замість того, щоб розгойдуватися вздовж палуби, загойдався впоперек. Ісмаїл влучив слушну мить і одним рухом перерізав мотузку саме тоді, коли мертвий був над хвилями.

– Стережись, щоб він тебе не оббризкав! – крикнув вірменинові.

Той затулив обличчя руками, пригнувшись за стерном, ніби чекав, що пірат упаде йому на голову. Але почув тільки сплеск – і стало тихо.

Ісмаїл почав спускатися, коли раптом зупинився й глянув на корму.

– Якийсь корабель! – вигукнув він радісно. – Чуєш, Акопе! Корабель з двома щоглами. Зараз ми роздобудемо їжу і дізнаємось дорогу! Ану, спустись у каюту капітана, візьми підзорну трубу!

– А там не заховався якийсь пірат?

– А тобі що, страшно з ним поборотися? – узяв його на глузи Ісмаїл.

Хоч вітер майже вщух, корабель ззаду наближався так швидко, ніби його гнали духи. Позад нього здіймалися чорні хмари, і море, щойно синє, потемніло й розхвилювалося. Вітрила «Сперанци» почали тріпотіти неспокійно, так собі, без видимої причини.

«Що ж це таке?» – сам себе питав кок, дивуючись швидкості незнайомого корабля. Потім враз здогадався: це шторм, він зародився десь в Егейському морі і тепер жене вітрильника.

«Вони божевільні чи ніколи не зустрічалися з штормом!» – подумав він, побачивши, що корабель іде під усіма вітрилами.

Вірменин, уже цілком оклигавши, виніс підзорну трубу.

– Акопе, давай спустимо вітрила, залишимо тільки фок, бо…

Але Акоп, прагнучи якомога швидше побачити спасіння, приклав трубу до очей і нажахано закричав:

– Пірати!.. Ефенді Ісмаїле, сховай мене кудись!

Кок вихопив у нього з рук підзорну трубу, глянув на корабель, до якого було не більш, як півмилі, – і відчув, що його ріденьке волосся стає дибки: на передній щоглі тріпотів чорний піратський прапор з черепом і схрещеними кістками – знак безжальної смерті. На носі стояли кілька чоловік з рушницями напоготові. А тут хоч би тобі ятаган! Отже, порятунку нема!

– Сховай мене, ефенді! – скімлив вірменин, заламуючи руки.

Цієї ж миті буря зі стогоном накинулась на вітрила, І «Сперанца», зануривши бугшприт у воду, пронизала пал, мов носоріг, що тікає з полум'я в охоплених пожежею джунглях. Піратський корабель одразу ж відстав на сотню метрів.

Ісмаїл поклав руки на стерно й радісно вигукнув. Тепер він не зважав на шторм, йому не страшно було, що вітер порве вітрила чи поламає щогли.

– Гей, Акопе! – гукнув він, вчепившись у стерно. – Тримайся міцніше, тепер треба боротися не з піратами, а зі штормом!

Позаду на горизонті кипіли блискавки, але грому не чутно було, бо всеньке море, з кінця в кінець – суцільний грім. Вали виростали, мов гори, «Сперанца» злітали на вершини, потім падала в запінені прірви, звідки, вдавалося, вже ніколи не зможе вибратись. Але з'являлись попереду нова гора – і бугшприт, вгороджуючись у самісіньке нутро пекла, розганяв чортів, сподіваючись енанти вгорі ангелів. Та всі до єдиного ангели втекли, І на морському обширі тепер панував лише Вельзевул зі своїм воїнством.