Текст книги "Підняти вітрила!"

Автор книги: Раду Тудоран

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 27 страниц)

Довкруг – тільки туман і гуркіт. Ісмаїл, вчепившись закляклими руками в штифти стерна, не зважав на них. Час від часу він озирався назад. Корабель піратів віддалявся чимраз далі, однак, триклятий, не спускав вітрил.

Шхуна летіла цілий день, ішла «з бурею», як кажуть моряки. Спробувати змінити курс було б цілковитим божевіллям, а втім, Ісмаїл навіть не знав, навіщо це робити, оскільки й поняття не мав, де той порт, куди йому слід прибути. Ураган ішов з півночі, а кок тримав курс на південь, готовий обійти кругом землі, якщо море десь не закінчиться або не вщухне шторм. Ввечері від корабля піратів не видно було й сліду.

– Вставай, Акопе, і принеси мені шматок солонини!

Вірменин стрімголов спустився вниз і так само повернувся.

До ночі стрілка барометра, яка безперервно падала, зупинилась, і ураган уже не дужчав. Кок стояв біля стерна, ні про що не думаючи, не рахуючи водяних гір, які він пройшов, не чуючи стогону моря, байдуже стиснувши стерно з такою силою, як стискує горло своєму ворогові покійник.

До ночі буря вщухла, а на світанку, коли на чистому небі зійшло сонце, хоч, здавалося, його вже ніколи не буде, перед «Сперанцою» з хвиль з'явився безкінечний піщаний берег.

Ісмаїл глянув у підзорну трубу. Трохи західніше зграйка пальм розгойдувала свої зелені тіні під останніми подихами вітру, ніби вітала мореплавця з щасливим прибуттям.

– Акопе, тобі пощастило! – вигукнув стерновий, усміхаючись. – Ти заплатив до Пірея, а я тебе привіз до Африки!

Потім недалеко від берега кинув якір, спустив вітрила, прив'язав їх, перевірив засув на люкові та чи надійно замкнений трюм, натягнув тент для затінку під малою щоглою і ліг на палубі, підклавши руки під голову. Жаль, що не було люльки!

– До завтрашнього ранку мене не буди, бо інакше викину тебе акулам! – сказав він Акопові.

– А тут є акули? – вірменин злякано глянув довкруг.

– Тьма-тьмуща! Отже, пильнуй!

Готуючись спати, кок передовсім скинув одяг Безбородого, бо було жарко, і тут же відчув, що в кишені ряси зашелестіли якісь папери. Хоч його й хилило на сон, цікавість вимусила подивитись, що там таке. Це був якийсь лист, написаний невмілою рукою по-грецьки. Кок, позіхаючи, ліг і почав читати:

«Капітане, хай сатана дає тобі здоров'я, щоб я тебе скоро побачив, бо вже виповнюється рік, відколи ти не був у нас. Оскільки Селім іде на архіпелаг, ти знаєш, з яким завданням, я посилаю тобі звістку з Мусара, отже, будь спокійний…»

Тут Ісмаїл втомлено зупинився. Що в дідька за Мусара? Здається, він чув його. Це ім'я людини, назва міста чи затоки – тьху, як же він не може згадати?.. Око його несамохіть ще раз ковзнуло по листу, і він стрепенувся.

«Корабель уже готовий два місяці, – писалося далі, – і ми чекаємо тільки наказу, куди йти…»

Ісмаїл звівся на лікоть і вже обома очима – розплющеними, жвавими – уважно прочитав усе, потім підхопився на ноги й закричав, ніби з глузду зсунувся:

– Акопе, вгадай, що я знайшов?.. Як же зрадіє капітан, коли дізнається!..

Невимовно схвильований і щасливий, кок «Сперанци» спустився в кормову каюту, сховав лист під книжки Антона Лупана, вибравши найнепомітніше місце, потім вийшов на палубу і ще якусь часину ходив туди-сюди. Але втома взяла своє, і він, опустившись на заготовлену заздалегідь постіль у затінку, провалився в сон, ніби в бездонну прірву.

Море було спокійне, легенький вітер віяв у напрямку Лівійської пустелі, сонце припікало дедалі дужче. Через півгодини, як заснув Ісмаїл, охопив сон і Акопа, і він упав на палубі, забувши і про свій статок, і про всі небезпеки.

Коли сонце стояло в зеніті, вірменин проснувся, скочив на ноги, ніби громом уражений: піратський корабель, мов виринувши з морських глибин, поволі наближався, гнаний слабкими подихами вітру. До нього залишалося кількасот кроків.

– Ефенді Ісмаїле! Пірати!

Кок звівся на лікоть, протираючи очі.

– Ти починаєш марити! – Але побачив корабель з чорним прапором і закам'янів.

– Спускаймо шлюпку й тікаймо на берег! – сказав вірменин.

– Занадто пізно! Нам залишається тільки битися й померти!

– Навіщо битися, ефенді? Ти сам, а їх багато. Ми попросимо в них пощади, я дам половину майна – тільки хай залишать нас живими.

Ісмаїл не слухав його, узяв рушницю, бо весь час тримав її при собі, пішов на ніс і принишк за парапетом, визираючи одним оком та чекаючи слушної миті, щоб прицільно вистрілити.

Піратський корабель наближався повільно, перевантажений вітрилами, вправно поставленими скрізь, де можна було зловити подмух вітру. Кок тільки рота роззявив, вражений такою винахідливістю. Коли пірати підійшли ближче, він закліпав очима, думаючи, що все це сон.

– Це ж «Пенелопа»! – вигукнув він.

Кілька людей на палубі «Пенелопи» підвелися, тримаючи рушниці напоготові. Ісмаїл почув, як куля цвьохнула в нього біля вуха. Акоп застогнав і впав.

– Здавайтеся! – глухо долинув чийсь голос.

«Це ніби капітан наш!» – подумав кок, нічого не розуміючи.

Через кілька хвилин обидва кораблі стояли борт до борта, новоприбулі оточили Ісмаїла, і ніхто нічого не міг збагнути.

– Де Безбородий? – спитав Антон Лупан, озираючись довкола.

Кок показав на трюм.

– Бути тут, але, може, померти, бо їсти нема, – відповів він, знову переходячи на мову гяурів. – Усі п'ять тут, один Безбородий вішати – я його кидати в море.

– Гаразд, поганине, – стрибнув Герасім, не знаючи, обіймати його чи дати по шиї. – А чого ти втікав від нас?

– Я тікати не від вас, а он від того! – кок показав на прапор з черепом, який повис ганчіркою, бо не було вітру.

Люди підняли голови й заціпеніли.

– Піратський прапор! Хто його підняв?

Кір Яні почервонів так, що навіть волосся на обличчі, здається, зробилося червоне. Антон метнувся до нього.

– Що це таке, капітане Яні? Будьте ласкаві нам відповісти!

– Так, це я його підняв! – посвідчив капітан «Пенелопи», не знаючи, чи йому випростатись, чи зробитися маленьким.

– І можете пояснити навіщо?

– Я хотів, щоб нас захопив якийсь військовий корабель і визволив мене від вас!

Екіпажі обох кораблів аж покотились зо сміху; сміявся, здавалося, навіть Негріле, який радо перестрибував з палуби на палубу.

Веселі вигуки змусили й Акопа розплющити очі, і саме тоді, коли Гаїк виткнув чорняву голову з люка. Обидва брати спантеличено дивились один на одного, нарешті впізнали й кинулись обійматися. Потім стурбовано перезирнулися.

– Ти не втратив нічого? – спитав Акоп пошепки.

– Тільки два килими, коштовності цілі. А в тебе все ціле?

– Все. Загубилось кілька камінців, але фальшивих. А на ті, нешліфовані, ніхто навіть не глянув.

Щось у їхньому вигляді було від старих акул, хоч вони й не скидалися на цих хижаків, які чинять розбій у південних морях.

Поки вірмени перешіптувалися, Ісмаїл розповів про свої пригоди.

– Ми вже вирішили звільнитися від тебе, – сказав потім Антон. – Та оскільки ти поводився звитяжно… Ну, та ми марнуємо час. У тебе є щось поїсти, бо ми помираємо з голоду!

– Ви помирати зараз, а я помирати давно!

Антон подивився в підзорну трубу на берег. Між заснулими під сонцем пальмами виднілося кілька халуп.

– Це, мабуть, село Бір-Санже. Почекаємо вітру й подамося туди, роздобудемо чогось попоїсти. А поки що треба навести лад на палубі. Кіре Яні, я повертаю ваш корабель. І моя вам рада: не покладайтесь на нього, бо він уже гнилий, мов покинута в лісі колода, але сьогодні він робив десять миль на годину. За кружний шлях і за затримку, сподіваюсь, вам відшкодує ваш вірменин.

– І нам теж! – додав Герасім, оскалюючись.

Обидва брати перезирнулись і настовбурчились. Екіпаж кіра Яні покинув «Сперанцу». Аднана завагалась.

– Ти залишаєшся з нами, – Антон узяв її за руку. – Я обіцяв, що відвезу тебе додому в Марсель.

Очі дівчини засвітилися.

– Тоді… Тоді я заберу свої речі в мсьє Яні! – І, зіпершись рукою об парапет, вона перестрибнула на сусідню Палубу.

П'ятьох піратів, непритомних від голоду й спеки, витягли на палубу.

– Аз тими що будемо робити? – спитав Ієремія. – Залишимо для розводу кірові Яні?

– Ні. Поговоримо з ними з усіма разом. Тягни їх сюди. Бо інакше, дивись, утечуть і знову розплодяться!

– Ефенді Акопе, – звернувся до вірменина Ісмаїл султанською мовою, показуючи на один із килимів. – Це твій?

– Звичайно, мій!

– А скільки ти заплатив за нього?

– Десять фунтів!

– Ефенді Акопе, навіщо ти брешеш? Ти заплатив тільки три фунти!

– А це тебе стосується?

– Так, бо я хочу купити його й передати в Стамбул кіром Яні.

– Прошу! Я продам його за п'ятнадцять фунтів!

Герасім, який був поблизу, спустився в трюм, узяв килим і подав кокові.

– Тримай, Ісмаїле! Розрахуємося потім.

– Коли потім? – простогнав вірменин.

– Наберися терпцю, нам ще багато про що треба поговорити, але не зараз… Гей, хлопці, хлюпніть-но на цих розбійників по відру води, бо вони поздихають завчасу.

Пірати лежали на палубі майже безтямні, тому їх навіть не зв'язали, а просто кинули, мов стерво.

До Ісмаїла підійшов Мігу, тримаючи люльку в руках.

– Дядьку Ісмаїле, це ж ваша! Я її он там знайшов!

– Аллах-аллах! – радісно закричав кок. – Дуже хотіти тютюн!

Він одразу ж наповнив люльку й задоволено випустив дим, мов пароплав із труби. Отак відразу знайшлися і люлька, і килим, а це навіть більше, ніж можна було сподіватися будь-якому правовірному від аллаха!

Через дві години вітер, який досі віяв у Лівійську пустелю, знову повернувся, немов дивуючись, що кораблі й досі тут.

Задзвеніли якірні ланцюги, піднялись вітрила на щоглах, і «Сперанца» рушила вздовж берега…

У Бір-Санже обидва екіпажі побенкетували так, як не бенкетували вже давно, повеселилися в затінку пальм, запаслися провізією й водою – і за все це заплатили не гроші, а дали кілька сувоїв шовку, які Герасім узяв у рахунок оброку з майна Вірменіє, порівну від кожного, щоб не сердився жоден.

Біля самого берега було глибоко, тому якорі кинули за кілька сажнів на чисте, мов у гірському струмку, дно. На борту не залишилось нікого – та й навіщо залишатись, коли палубу видно мов на долоні, а Ієремія тут же зі своїм чудовим мушкетом? Тільки Ісмаїл, сповнивши свою службу кока, пішов спати в носову каюту, бо там йому було набагато краще, аніж на осонні, де галасують гяури.

Коли сонце хилилось до заходу, люди спустилися на берег, оточені засмаглими до чорноти дітлахами, сіли в шлюпки й попрощалися з африканською землею…

Розуміючи, що не можна буде втекти, Безбородий загнано озирнувся навколо.

– Капітане! – гукнув пірат до Антона Лупана. – Ти віддаси нас до рук правосуддя?

– А ти хотів би, щоб було інакше?

Безбородий мимохіть потер шию руками.

– Капітане, – задихаючись, сказав він. – Що тобі з того, якщо нас повісять? Відпусти нас…

При цих словах в обличчя Антона Лупана бухнула кров.

– Відпусти нас, мене й Гусейма, – правив своєї пірат, – і я скажу тобі, де француз.

– Який француз?

– П'єр Баян, твій друг!

Люди остовпіли, тільки очі їхні перебігали, нічого не розуміючи, то на капітана, то на Безбородого. Антон схопив пірата за барки, затремтівши:

– П'єр живий?

– Живий. І якщо ти мене відпустиш, я скажу тобі, де його знайти.

– Як можеш доказати, що ти його не вбив?

– Он він бачив! – Безбородий кивнув на Гусейма.

– А іншого свідка ти не знайшов? – насмішкувато спитав Антон, хоч думки його закрутилися клубком у голові.

Невже П'єр справді живий? Невже Безбородий тримає його десь у схованці і тепер він міг би нарешті знайти свого друга, який зник стільки літ тому?

– Інші нічого не знають, – вів далі Безбородий. – Можеш повірити мені й Гусеймові… Ну, то як, капітане?

Безбородий бачив хвилювання Антона, бачив його збудження і був певен, що той подоланий.

Капітан «Сперанци» якусь мить стояв мов укопаний. Ніхто не знав, що з ним відбувається.

– Ні! – здавлено вигукнув він нарешті. – Будь що буде, але я не маю права тебе відпускати. Вашу долю може вирішити тільки суд!

– Ну, то ти ніколи не знайдеш П'єра Ваяна! – скреготнув зубами Безбородий.

– Якщо він справді живий, то знайду. І без твоєї допомоги. Але сподіваюся, на суді ти сам усе скажеш.

– Навіщо? Щоб міцніше затягли зашморг?

Та капітан уже не слухав його.

– Підняти якір!

Герасім і Мігу кинулись відв'язувати вітрила, Крістя Бусуйок завовтузився біля фока й найтова, питаючи сам себе, якого дідька не просинається кок. Хараламб з Ієремією налягли на ручки кабестана.

– Підняти фок і найтов! – гукнув Антон, беручи в руки стерно. – Гей, а чому Крістя сам? Де Ісмаїл?

У цей час від лівого борту почулися один по одному два сплески й розпачливий крик Аднани.

– Що сталося? – спитав капітан.

– Безбородий і Гусейм стрибнули у воду!

Дві піняві смуги неймовірно швидко тягнулися морем до берега. Ієремія кинув кабестан і схопив рушницю.

– Стривай, не стріляй! – зупинив його капітан, бо Безбородий потрібен був йому живий. – Хай вийдуть на берег, а там зупиниш їх! Спустити шлюпку!

Діти на березі злякано кинулися врозтіч. Уздовж берега стрімко, але велично спокійно, не хвилюючи води, ніби то була тільки тінь, мчала спина якоїсь тварини. За нею ще одна, потім ще, перетинаючи дорогу втікачам.

– Акули! – закричала Аднана.

Антон схопив її за плечі й відтягнув убік, ніби хотів затулити від жахливого видовища.

Перша акула ринулася вперед, ударила хвостом по воді й перевернулася на спину, показуючи білий живіт. Почувся страхітливий крик, море почало забарвлюватися в червоне.

Другий утікач метнувся вбік, хотів був повернути до корабля, але акула ударила хвостом по воді біля нього, перевернулася на живіт і потягла його в глибину, залишивши на поверхні тільки рожеву хвилю.

Пірати на кораблі дивилися поверх парапету витріщеними від жаху очима.

Ієремія, погамувавши тремтіння, відклав мушкет убік.

– Справедливий присуд! – обізвався він тихо, ніби сам до себе.

Але у важкій тиші, що запала, всі почули його шепіт, і кожного пройняв дрож.

– Ну, а далі що будемо робити, капітане? – спитав Герасім із перекошеним обличчям, хоч і був звичний до всього.

– Хто нам тепер скаже, де нам знайти вашого друга?

– Не знаю! Але ми його знайдемо, хоч би для цього й довелося обнишпорити всі моря й океани!

Він сказав це таким тоном, що в стернового не залишилося жодного сумніву.

«Сперанца» ішла на північ, коли з'явився Ісмаїл, протираючи очі, здивований, що вже вечір. Гай-гай, багато дечого з того, що сталося потім, могло б бути інакше, аби кухар, який знайшов листа в свиті Безбородого, вийшов на палубу трохи раніше.

Сонце заходило за кормою, і море здавалося кривавою ванною.

РОЗДІЛ XIV
НОВІ НЕБЕЗПЕКИ

Тридцятий день вітер дув з архіпелагу, припиняючись лише на деякий час і даючи надію мореходам, що повернеться хоч трішечки й не віятиме прямо в ніс, та після короткого перепочинку той знову брався за своє, вимушуючи всіх стискувати кулаки й лаятись.

Вони йшли зигзагами по Середземному морю, «ріжучи» вітер, як могли – одного дня йшли на зюйд-ост, наступного на зюйд-вест, але половина їхньої дороги пропадала марно, бо море дрейфувало.

Нарешті під вечір «Сперанца» обійшла мис Кріо, а на світанку вітер, затиснутий між островами, почав віяти збоку, налягаючи на правий борт. Тепер корабель Ішов уздовж західного берега острова Кріт, готуючись повернути в Егейське море.

Аднана повісила між щоглами простирадло, з-за якого виднілась тільки її голівка з мідяним волоссям, зав'язаним у вузол на голові, і вмивалася, затягнувши якусь дивну пісню ще з часів її дитинства на втраченій батьківщині, яка лежала на протилежному краю Середземного моря.

Антон слухав пісню, мов миле дитяче белькотіння, пронизане то серйозним, то сумним настроєм. Проснувся він кілька хвилин тому, але лежав нерухомо, дивлячись крізь повіки на небо, яке починало світліти, і намагався вгадати рухи дівчини. Уже місяць він спав у гамаку на палубі, віддавши каюту Аднані.

За цей місяць важкого плавання не сталося нічого особливого, але все так перемінилося! Палуба, яка, правду кажучи, завжди була чиста, зараз виблискувала, мов долівка в хаті роботящої господині. Мідь на судні щоранку натиралася так, аж сліпила очі при сонці. Екіпаж навдивовижу старанно ваксував чоботи, усі ходили тільки в чистому одязі і в напрасованих штанях, ніби готувалися на весілля.

Ієремія голився щоранку, хоч досі бритву брав у руки лише раз на тиждень. Кок по п'ять разів на день пригладжував своє ріденьке волосся, і якби хтось заглянув в ілюмінатор, то міг би захопити його зненацька, коли він крадькома видивляється в уламок дзеркала, прикріплений на полиці з каструлями.

Навіть Герасім, який дивився на все насмішкувато, іноді ловив себе на тому, що розгладжував сивіючі вуса, чого раніше за ним не водилося.

Перемінився й Мігу за цей місяць. Хоч останнім часом він і став поводитись, по-чоловічому, як бувалий моряк, зараз став сором'язливіший, аніж тоді, коли сам-один прибув у Суліну з Негріле та зі своєю чабанською сопілкою. Щодня по обіді Антон Лупан брався вчити його, але і в одного, і в другого думки були далекі від навчання. Почувши голос Аднани або зустрівшись із нею самою на палубі, хлопець червонів, мов дівиця, і ставав сам не свій.

Та найбільша переміна відбулася з Негріле. Якщо люди від соромливості або стриманості приховували свої почуття бодай про людське око, то Негріле одразу покапав, що він покорений лагідністю й ніжністю Аднани. Досі ніхто не чув такого веселого гавкоту, не бачив найнеймовірніших перекидань, ошаленілого метання по палубі, а коли дівчина, стомлена після таких пустощів, зупинялася, щоб перевести дух, або сідала замислено на бухту каната, ніхто не бачив Негріле спокійнішим і розумнішим.

Ліворуч бугшприта з'явився острів Кітіра, – отже, недалеко континент і кінець цього тривожного плавання.

Аднана висунула голову з-за простирадла, стріпнула мокрим волоссям, відкинувши його з обличчя, і глянула на людей, що почали прибирати палубу.

– Доброго, ранку! – гукала вона, даруючи кожному усмішку.

– Доброго ранку! – радо відгукувались вони.

Негріле почав бігати по палубі.

Тільки Акоп сидів, згорбившись, з червоними очима, зарослий, злякано позираючи на зв'язаних піратів, що пожали поряд. Відколи він зібрав своє майно, замкнув його у скрині й відніс назад у трюм, то вже не мав спокою.

Герасім підійшов до Антона, ледве стримуючись:

– Пане, завтра вранці, якщо вітер знову не пожартуй, ми прибудемо в Пірей. Думаю, пора вже трохи розбудити нашого купця, бо потім він вислизне в нас між мильцями.

– Безперечно, Герасіме. Зараз нам ой як потрібні гроші, адже нам треба обнишпорити архіпелаг і східну чистину Середземномор'я, скрізь, де пірати мали свої кубла. Ми дійдемо до Александрії, до Порт-Саїда, якщо і роба буде. Я не можу залишити П'єра Баяна в біді, знаючи, що він живий.

– Ваша правда, пане! У мене в самого душа була б не на місці, якби ми не виконали до кінця обов'язок.

– А як люди думають?

– Так само. Я певен, вони підуть за вами будь-куди.

– Ну, то нам бракує тільки грошей. Хто з нас торгуватиметься?

– Дозвольте мені, бо в вас занадто м'яке серце.

– Гаразд, але спершу пришли-но його сюди, я хочу з ним поговорити.

Вірменин підійшов, хитаючись.

– Сідай, ефенді Акопе! – запропонував Антон, показуючи на бухту каната. – Скажи, будь ласка, чому ти вибрав морську дорогу в Афіни?

– Караванами по суші дуже довго й небезпечно.

– Але ж, як сам бачиш, і на морі не все спокійно!

– Хто б міг подумати, що пірати поласяться на такий корабель!

– І не поласились би, будь певен! Вони ув'язалися за нами тільки через тебе. А ми втратили сорок днів, а це все гроші, я вже не кажу, що ми наражали власне життя на небезпеку, дехто міг би загинути, захищаючи твоє багатство. Тож зараз іди й поговори із стерновим про оплату.

Акоп перелякано глипнув на Герасіма і швидко заговорив:

– Ефенді капітане, я розплачуся з вами, як належить.

– Саме про це й поговорите з стерновим.

– Навіщо мені говорити з ним, коли ми можемо порозумітися з вами, як люди! Я дам вам половину з того, що маю при собі.

Стерновий усміхнувся у вуса, приховуючи хитринку, не спокушаючись щедрістю мандрівця.

– Половина – то забагато! – сказав він з такою стриманістю, якої від нього не сподівався ніхто, – Я думав просити тільки чверть, але оскільки ти такий щедрий, то зупинимось на третині.

– Згода! – враз пристав купець. – Коли прийдемо в Пірей…

– Ні, там велика метушня. Ходімо зараз у трюм і все спокійно поділимо.

Акоп кинув на Антона благальний погляд:

– Ефенді! Він з мене шкуру зніме!

– Не бійся, пане, – відповів стерновий замість капітана. – Як ми щойно домовились, так і буде!

Герасім прогаявся з Акопом у трюмі майже цілий день. Що вони там робили і про що говорили – невідомо. Тільки час від часу чутно було, як купець кричав, ніби його різали.

А «Сперанца» тим часом спокійно йшла Егейським морем.

Антон Лупан майже цілий день стояв біля стерна.

Палуба «Сперанци» мала вигляд наймирнішої корабельної палуби в світі. Дихав лагідний вітер, небо було прозоре, море зеленкувате, вітрила білі, сліпуче сонце відбивалося в хвилях, і жодна хмаринка не затінювала сріблистої дороги перед мореходами. Під вечір море змінило колір, хвилі витягалися, мов довгі стьожки, одні зелені, другі рожеві, переходячи в фіолетові біли обрію.

Антон, який досі милувався мінливістю кольорів, повернув голову й побачив поруч Аднану. Він не почув, коли вона підійшла.

– Я теж можу стояти біля стерна! – сказала дівчина, виказуючи давню задерикуватість.

– У нас досить чоловіків для такої роботи.

– Чому ж ти не ставиш інших, а сам стоїш цілісінький день? Хіба це капітанова робота?

– А яка ж капітанова?

Аднана прикусила губи, не знайшовши, що сказати.

– Дуже прикро, що ти не доручаєш мені нічого.

– Робота на кораблі занадто шорстка для твоїх рук.

– Ти забув, що вісім років підряд я займалася нею. І повір, вони не виявляли до мене жалю.

– Я вірю, але ж ми не можемо чинити так, як Гусейм і Безбородий. Нам хочеться, щоб тобі було добре між нами…

– То постав мене до стерна! Я ж тримала стерно навіть у шторм!

– А інакше ти не можеш бути щасливою? – капітан підвів очі.

Цього разу вона відвела погляд.

– Не знаю!

Але після короткої мовчанки додала рішучіше, хоч і не так задерикувато, як раніше:

– Якщо не знайду свого батька, то наймуся на корабель.

– Ти не знайдеш капітана, який згодився б мати такого стернового.

– Чому?

Але тут саме у дверях трюму з'явився Герасім, червоний на виду, мокрий як хлющ від поту, тримаючи в руці одну із скриньок купця, яку він поставив біля стерна, важко дихаючи – від хвилювання, а не від утоми, бо скринька важила не дуже багато.

– Важко довелося, зате маємо тепер справжнє багатство. Піду ще принесу килими й шовк, які нам належать.

Розуміючи, що зараз їм не до неї, Аднана повернулася на ніс корабля й сіла, на обличчя її набігла тінь смутку.

– Тепер ми багачі, пане! – сказав Герасім, кидаючи біля стерна згорток килимів. – Підвалило нам щастя!

Але, дивно, в його голосі не було радості.

– Просити їсти! – гукнув Ісмаїл, і його обличчя осяяла найдоброзичливіша усмішка в світі.

«Зараз ми повечеряємо, потім вони всі побажають мені доброї ночі!» – подумала Аднана. І раптом уся її душа збунтувалася.

– Іди вечеряти! – рішуче сказала вона, підійшовши до Антона й твердо поклавши руки на стерно.

Він спантеличено глянув на неї:

– Ти вдовольнишся стерном? Чи, може, тобі передати й командування «Сперанцою»?

Дівчина не відповіла, тільки пильно глянула на компас, як досвідчений керманич, який знає, куди йти.

* * *

Другого дня перед обідом, пробравшись поміж лісом щогл, які заступили весь порт, «Сперанца» кинула якір у Піреї, примостившись між двома трьохсоттонними бригами. Попереду диміли пароплави, дрімали вітрильники; їхні прапори засвідчували присутність тут усіх континентів, усіх країн.

Тільки-но «Сперанца» кинула швартови, у порту зчинився гармидер. Сотні людей з'юрмились на пристані, недовірливо розглядаючи екіпаж і щось захоплено вигукуючи.

Усе стало ясно біля списку загиблих кораблів: вважалося, що «Сперанца» загинула ще в кінці липня, про що свідчив капітан англійського пароплава «Вікторія» Джон Теннісон, який останній бачив шхуну, коли вона виходила з Галліполі.

Ясна річ, загиблою давно вважалася й «Пенелопа», і нею вже ніхто не турбувався, бо люди в портах звичні до всіляких нещасть.

У натовпі на пристані здійнявся ще більший галас, коли дізналися, що «Сперанца» не тільки не загинула, але й захопила піратів Безбородого і привезла їх, щоб передати в руки правосуддя.

– Герасіме! – сказав Антон, дивлячись на пристань, де нуртувало сот п'ять людей. – Піди до капітана порту, хай пришле поліцію. Бо їх, здається, можуть судити без суду.

«Сперанца» простояла в Піреї п'ять днів. Ми не будемо довго описувати це перебування в порту, бо й так запізнилися з подорожжю. Перейдемо через крики й вигуки натовпу, які вибухнули тої миті, коли пірати, зв'язані по двоє, пішли під вартою по пристані до в'язниці. Не будемо чекати тут дня суду; Антон, Аднана і решта всі з екіпажу склали письмові свідчення перед судом. Тільки Акопа не міг знайти ніхто, а його свідчень дуже бракувало, бо то ж через нього почалося все.

Поки носії розвантажили дошки, на пристані з'явилися дві жінки, одна вже в літах, друга зовсім юна, але обличчя її було зболене печаллю. Побачивши їх, Герасім зблід, мов стіна.

– Пане, що мені їм сказати? – прошепотів він до капітана.

– Хто ці жінки?

– Одна – дружина Ніколи. А молодша – вдова Маруліса. Бідолахи! Безперечно, вони вже два місяці ходять у порт, чекаючи чоловіків.

Жінки окинули поглядом корабель, безнадійно похнюпили голови й пішли.

На очі Герасімові навернулися сльози.

– Іди за ними, чого стоїш? – сказав капітан, а серце в самого закалатало.

– Як же вчинити, пане? – Герасім знову нерішуче зупинився біля трапа. – Легко приносити гарну звістку, що чоловік живий і скоро буде, а зараз я додам горя кожній з них… Ох, собаче життя!.. – І тут обличчя стернового, досі зболене, стало суворе. – Знайте, пане, коли прийде «Пенелопа», я поторгуюся з їхнім купцем.

– Це справа кіра Яні. Не будемо переступати через нього, бо він і так ладен збожеволіти.

– То це ж як виходить – жінка з дітками помиратиме від голоду, а Гаїк хай собі займається комерцією, ніби нічого й не сталося? Я не кажу, що життя людини треба оцінювати грішми, але якщо Маруліс загинув у бою з піратами, то хіба не…

– Так, справді так! Цим займешся тоді, коли прийде кір Яні. А тепер ще треба вивантажити товар, який ми взяли з печери, й передати в суд, поки знайдуться потерпілі.

– Якщо такий закон, то так і зробимо, пане, хоча, як на мене, його треба було б забрати собі, як плату.

– Облиш, Герасіме, ми не розбагатіємо на нещасті інших.

– А ви знаєте, що то за люди, оті потерпілі?..

Антон подався до міста купити пристойний одяг для Аднани та подарунки для дружини й дітей Герасіма, бо той другого дня мав їхати в Ліопесе, своє село, розташоване за тридцять кілометрів від Пірея.

Наступного ранку стерновий, сторгувавши двох віслюків, навантажив на них в'юки і рушив у дорогу.

– Побажай своїм дітям і дружині здоров'я, хоч вони нас і не знають, – сказав Антон на прощання. – Аби не так далеко, то пішли б і ми, щоб побачити твою хату.

Герасім почервонів, мов дитина.

– То було б. непогано, пане. Моя дружина дуже зраділа б, бо ж вона теж із ваших країв.

– Невже румунка?

– Авжеж, із гір Вранчі… – Повагавшись трохи, Герасім звів очі на Антона, перехопив його теплий погляд і сказав: – Ви не дивуйтеся, коли скажу, що я й сам грек тільки наполовину.

– Тобто?

– А ось так: мій батько, царство йому небесне, був румун, але втік із батьківщини ще замолоду, бо мав діло з старшим ватагом, і щоб уникнути каторги…

– Отож я й дивуюся, чому ти так гарно розмовляєш по-нашому!

Коли стерновий поїхав, Антон пішов до судді, де зустрівся з вдовою Маруліса – вони домовились про це вчора ввечері. Там він написав декларацію, суддя скріпив її своїм підписом і печаткою: екіпаж «Сперанци» дарував жінці частину здобичі, забраної в піратів, – усе буде поділено тоді, коли знайдеться потерпілий, або за три місяці, якщо його не буде.

На пристані Антона чекав кір Ніколакі.

– Я чув, капітане, ви йдете в Марсель. То правда?

Антон справді вчора ввечері говорив про це, хоча й не прийняв ще тоді твердого рішення. Він терзався всю ніч, схилившись над картою архіпелагу. Куди піти, яку дорогу вибрати, як почати одним-єдиним кораблем обстеження цієї сили островів, що ними всіяна карта? Це безнадійно.

І коли він отак стояв, схилившись над картою, йому сяйнула думка: треба йти у Францію, в Марсель, і не тільки заради Аднани, а тому, що цей порт найближчий. Антон піде в Адміралтейство, скаже все і проситиме: на островах архіпелагу пірати заховали одного французького моряка, рід цього чоловіка приніс багато слави французькому флоту в минулі сторіччя. Хай замість того, щоб робити осінні маневри в інших краях, пошлють невеличку ескадру обнишпорити архіпелаг, вони врятують П'єра, а заодно викоренять і піратів.

Однак Антон обмірковував і варіант відмови, бо знав, що не всі адмірали – справжні моряки. Тому, якщо не вдасться переконати адміралів, він поїде в Сен-Мало, де ще, може, живі дід Леон, дід Жір та інші, моряки й рибалки з діда-прадіда, і скаже їм так: «Люди добрі, внук діда Леона уже чотири роки в руках піратів…» І тоді вирушить ціла ескадра рибалок – десятки, сотні кораблів. Внуки корсарів покриють Середземне море й архіпелаг, вони зможуть обнишпорити всі острови, неодмінно знайдуть піратів і витягнуть із нір, мов пацюків!..

Отже, вперед, «Сперанцо», на Марсель!..

Звісно, зваживши все, уже спокійно, Антон подумав, що було б добре, аби його план здійснився хоч на чверть.

Тож коли прийшов кір Ніколакі, він саме збирався повідомити своє рішення екіпажеві. Жаль, що не було зараз стернового, але Герасімова наука не пропала марно…

– Мені дуже прикро, кіре Ніколакі, але про Марсель говорилося просто так. Ми, очевидно, повернемося у Стамбул…

Люди з екіпажу, хоч і не дуже розуміли по-грецьки, здогадались, про що говорить капітан, однак зробили вигляд, ніби не чують цих вигадок.

– Жаль! – зітхнув кір Ніколакі.

– А у вас що, якісь справи у Марселі? – незворушно спитав Антон.

Та що тут довго розказувати! Невідомо, чи зміг би Герасім краще облагодити ці справи, бо за півгодини балачок капітан «Сперанци» погодився завантажити триста бочок маслинової олії до Марселя за 2400 драхм, тобто за 120 ікосарів.

«Сперанца» затрималась у Піреї ще на день, чекаючи, поки повернеться стерновий. Люди розійшлися по місту, тільки Ісмаїл був за вартового на палубі. Він сів на кормовому кнехті і, поклавши шматок пап'є-маше на коліна, малював порт Пірей.

– Калі-мера! – привітався раптом хтось із пристані.

То якийсь рибалка вмостився біля корми «Сперанци» ловити рибу.