Текст книги "Підняти вітрила!"

Автор книги: Раду Тудоран

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 27 страниц)

Каштан начепив окуляри, перехилився через стіл і придивився до гранчастого скла.

– Не бачу, не піднялося! – відповів він, хитаючи головою.

Стерновий опустив ще одну монету, вона м'яко лягли на першу.

– А зараз, ефенді капітане?

– Тепер піднялося, але дуже мало.

– Справді? Ну дивіться ще, але якщо й зараз буде мало, я піду до каді…[12]12
  Каді – суддя у мусульман.


[Закрыть]

– Добре, добре! – згодився похмурий капітан, забираючи склянку. – Воно могло б піднятися й вище, але досить, не будемо більше говорити про це… А на каді ти даремно сподіваєшся – у нього більмо на оці, 1 він на все дивиться по-дурному…

– За це сміття, ефенді капітане, видайте морську книжку для одного чоловіка з нашого екіпажу.

– Документи є?

– Після всього ви ще хочете й документи?

Коли вони прийшли, повернувся й Ієремія з вокзалу І стояв на палубі, спершись на мушкет. Невдовзі повернувся й Хараламб, але новин і в нього було не більше, ніж у його двоюрідного брата.

Антон вирішив не затримуватись довше в цьому негостинному порту. З суходолу дихав легенький вітерець, але на пагорбі, по той бік Ієні Махаллі, було видно, як хитаються гілки на деревах, а у відкритому морі, скільки сягало око, грали хвилі, здіймаючи білі баранці. Отже, вітер зовсім не тихенький.

– Приготуватись до відходу! За півгодини піднімаймо якір!

Акоп полегшено зітхнув.

– А Ісмаїл? – спитав Герасім, глянувши на берег.

– Якщо не прийде, підемо без нього. Я сказав йому бути перед обідом. Дуже прикро, але, здається, йому ні крутили голову. В Галліполі чи в Піреї знайдемо іншого кока…

Антон вирішив ще раз зайти в готель «Пера-Палац».

– Я залишу тут кілька рядків для пана П'єра Ваяна, – звернувся він до портьє. – Скажіть йому, що за два тижні я повернусь сюди. Хай почекає або хоч скаже, де його шукати.

Повернувшись у порт, він ще здалеку побачив, що екіпаж, замість готувати вітрила, товпиться біля носового люка. Тільки Акоп метається по палубі, бо не може дочекатися відплиття.

– Гей, що там таке? – гукнув капітан з берега. Люди присоромлено розступилися, і Антон побачив

Ісмаїла – одягнений по-східному, той сидів на люкові, мов султан, і задоволено посмоктував люльку, оточений дружинами в чадрах. Хараламб усе крутився біля Лалель, намагаючись побачити обличчя, а туркеня жартівливо сміялася своїм тремким сміхом.

– Що, Ісмаїле, – спитав Антон, вибігаючи по трапу, – хочеш посадити на наші голови весь свій гарем?

– Вони прийшли тільки провести його, пане! – підскочив Хараламб, беручи турка під захист.

Лалель щось солодко проворкувала під вуаллю. Решта обернули голови до неї, і з-під усіх чадр ніби щось блиснуло.

– Валіде робити сараїлі, – радо сказав Ісмаїл, показуючи на цілий ряд горщиків біля люка.

Четверта дружина, якої досі ніхто не бачив і не чув, засміялася так басовито, ніби чоловік. Та й її саму, наскільки дозволяла роздивитися голуба мантилья, радше можна було б сприйняти за носія.

– Цю ми поставимо піднімати якір, – сказав Ієремія, остерігаючись близько підійти до неї.

– Ісмаїле, прощайся, ми не можемо гаяти час, – сказав Антон, ідучи до каюти.

Коли туркені підводились, Хараламб – будь що буде! – підійшов до Лалель і підняв її чадру. Гяури встигли побачити ніжне рожеве личко з червоними. губками, о білими зубками, з глибокими й голубими, мов небеса, оченятками, які злякано закліпали під довгими й важкими, ніби фіранки у спальні султана, віями. Інші три закричали, накинувшись на проклятого гяура:

– Брудний собака! Щоб тобі ворони очі виклювали!..

Гюльсум схопила в руки багор і ледве не тріснула ним по голові бідолашного Хараламба, якому нікуди було тікати.

– Чума на тебе, мерзенний гяуре!

Тільки Лалель жартівливо воркотіла під чадрою, ніби була щаслива, що моряки побачили її личко.

Туркені накинулись на неї й потягли до трапа, лаючи й трясучи, мов ганчірку.

– А ти, Ісмаїле, чому нічого не кажеш? – спитав Хараламб, підходячи до кока, який сидів на люкові, мов падишах.

– Ні, казати! Ти що шукати під чадра? Га?

«Ну, зараз почнеться», – подумали всі, але, на загальний подив, наступної миті кок, хоч і здавався осатанілим від люті, усміхнувся, зітхнув і м'яко сказав:

– Ох, аллах, аллах!.. Хараламб бачити, які я мати очі!

– Ну, годі, Ісмаїле! – знову звернувся до нього капітан, який уже встиг переодягнутися. – Підняти вітрила! Забрати трап!.. Гей, а це ще хто такий. Що таке, діду?

На пристані перед трапом з'явився бородатий чернець у дірявій скуфії, побілілій від пилюки, в маслиновій рясі, підперезаній шматком пояса. На шиї в нього висіли дешеві дерев'яні чотки, а через плече – важкі бесаги.

– Бог з вами! Хто капітан? – спитав він, осіняючи себе хрестом.

– Я. А ви, судячи з одягу, прийшли з гір Атосу?

– Саме так, – відповів чернець, піднявшись на палубу й скидаючи бесаги. – Я з монастиря святого Мини, але ходжу по світу вже більше року, збираю гроші, бо в нас згоріла церква і ми не маємо де возносити хвалу нашому владиці небесному.

– А від нас що ви хочете? – спитав Антон, пильно дивлячись на нього. Очі, голос, навіть зовнішність ченця – все видалось йому знайомим. Мабуть, він уже десь зустрічав його, бо тут багато ченців з гір Атосу.

– Нічого особливого… Я чув, ви йдете в Пірей.

– Так, у вас добрий слух.

– Я просив би взяти з собою бідного ченця, який мучиться во ім'я Христа. Я йшов пішки від Атосу сюди, шість місяців ходив і зібрав дещицю, але мало, бо люди скрізь бідні. Якщо тобі, сину, не дуже великий гак, то я просив би допровадити мене до Скіроса, бо там є віруючі і я сподіваюся зібрати трохи грошей. А потім буде видно, що далі робити; може, знайду якийсь баркас та обійду тамтешні острови… Але про це не турбуйтеся. Якщо допровадите мене до Скіроса й висадите на березі, далі мені допоможе милість божа та людська доброта.

– Що робити, Герасіме, з цим пасажиром? – спитав Антон.

– Візьмемо, пане. Втратимо небагато, якщо допровадимо його й до Скіроса.

– Дякую, бог віддасть тобі сторицею! – сказав монах і полегшено зітхнув.

– Тоді, отче, розташовуйтесь, – вирішив Антон, – бо в нас нема часу на балачки. Ну, хлопці, підняти якір!

Заскрипів важкий ланцюг, швартови впали з кнехтів, вітрила попливли по щоглах, і пристань Галати з юрбою роззяв на березі почала поволі віддалятися. Ліворуч видно було вежу Леандра, а праворуч – зруйновані стіни старого палацу.

«Сперанца» взяла курс на зюйд-вест, залишивши позаду схвильований Босфор. Праворуч купались у зелені кольорові стіни хат, білі палаци, вежі й мінарети.

– Чому вони фарбують будинки у різні кольори, пане? – спитав Ієремія.

– Це давній звичай. Раніше кожен рід людський у Стамбулі повинен був фарбувати стіни у свій колір, щоб відрізнятися від інших. Вірменів примусили фарбувати її чорне, могильне, греки були щасливіші, у них червоний колір, мов кров бика, і лише турки мали право білити вапном або користуватися іншими, веселішими кольорами. Сьогодні ці порядки вже відмерли, але люди псе одно так само розмальовують свої житла, бо, видно, звикли.

Попереду виникли важкі й високі стіни якогось химерного палацу з багатьма вежами, відбиваючись у дзеркалі моря, що було о цій порі зелене, мов смарагд.

– Це знаменита в'язниця Еді-Куле, тобто в'язниця Семи Веж, – сказав Антон Лупан.

– Але ж їх ніби чотири…

– Решта зруйнувалися. Тут свого часу були ув'язнені вороги султана, тут же тримали в темницях послів тих держав, з якими Туреччина вступала у війну. Багато голів скотилося в Мармурове море за тими стінами, які ви бачите…

– Чому ж їм не дивувати нас стількома палацами, коли вони мають за що будувати! – зітхнув Ієремія, глянувши на сералі й мечеті, які залишились позаду, на пагорбах.

– А базар? – обізвався Крістя Бусуйок, хитаючи головою. – Ви бачили, скільки там майна? Звідки вони його набрали?

Отакої! У плотогона прорізався голос!

– Був час, коли Стамбул розкошував, – сказав Аніон. – Тепер султан скубе кішку за хвіст, а нявкання чути аж у Дарданеллах.

Люди зайшлися сміхом.

– Отже, минувся їм байрам! – сказав Ієремія.

Раптом ліворуч від мечеті Султан-Селім здійнявся стовп диму, і враз омахи полум'я шугнули вгору, аж до неба.

– Що це, пане?

Капітан байдуже знизав плечима:

– Будинок горить. У Стамбулі таке трапляється часто. Досить якомусь туркові забути погасити люльку – загоряється хата, від неї друга, бо всі дерев'яні – і поки зогледишся, згорить весь куток. Якби підрахувати, скільки будинків згоріло в Стамбулі від його заснування, то виявилось би, що місто відбудоване заново десятки разів.

– Тільки мечеті й сералі не горять! Бо вони муровані! – сказав Ієремія, дивлячись на полум'я, яке вже не здіймалося до неба, а розповзалося горбом, ніби змії.

– Авжеж! – відповів Антон. – Те, що робиться для султана й для аллаха, – робиться навічно!

РОЗДІЛ X
ГОЛОСИ МОРЯ

По обіді 21 липня вони йшли Мармуровим морем на захід із швидкістю майже сім миль на годину при сильному вітрі з правого борту.

Коли острів Прінкіпо, остання згадка про Стамбул, зник за кормою, капітан покликав юнгу до себе продовжувати навчання.

З палуби долинули звуки вахтового дзвона.

– Уже п'ята година! – здивувався капітан. – Як швидко іноді минає час!

Юнга осмілів і сказав, усміхаючись:

– Бо гарний вітер, пане! Коли слабшає вітер, то й час ніби кульгає.

– Хлопче, ти тільки тиждень у морі, а починаєш міркувати, мов старий моряк!

Життя на судні йшло своїм звичаєм, і ніхто його не розтривожував. Герасім стояв біля стерна другу вахту підряд, Ісмаїл готував вечерю, плотогон був за дозорця, Ієремія спав, мов колода, бо цілу ніч промучився на вокзалі.

Хараламб трохи потинявся по палубі, дивлячись, як зникає за кормою Стамбул, але і його осилила втома, бо теж провештався на вокзалі цілу ніч; тому він спустився в каюту і, підклавши подушку під голову, заснув, й в вухах дзвеніло жартівливе вуркотіння та ніжний смішок Лалель.

На палубі окрім керманича й дозорця було ще двоє людей – подорожні. Акоп непорушно сидів на трюмі, «лякано позиркуючи довкола. Чернець сів на бухту пінартового каната на носі, начепив на ніс окуляри, зав'язані за вуха шворочкою, і смиренно читав Біблію, перебираючи пальцями зачовгані чотки, потім зирнув по боках, зняв окуляри, важко підвівся й попрямував до корми, тримаючи книжку під пахвою.

– Ти весь час мучишся, керманичу! – сказав він по-грецькому, сідаючи біля стерна.

Герасім був у доброму гуморі.

– Я не мучусь, отче, я роблю свою роботу.

– Гарна робота, але важка, чи не так, сину мій?

– Та іноді важка, іноді легка, але хоч би там як, завжди цікава.

Згодом чернець підсунувся ближче й сказав стурбовано:

– Ти не думай, сину, що при мені хтозна-яке багатство. У мене всього сто сімдесят піастрів, навіть двох лір нема. Але, бачиш, це гроші не мої, а монастиря, тому мені й страшно.

– Себто як, отче?

– Я чув, – чернець стишив голос, – ніби на цих островах водяться пірати. Вони не пограбують нас?

Керманич усміхнувся:

– Не турбуйтеся, отче, не будуть вони трудитися заради двох лір! Крім того, – вів далі Герасім, – зараз, коли з'явилося багато пароплавів, піратам дуже вкоротили руки. Є один, Безбородий, може, чули, є ще й інші, але їх мало. Тепер їм лише іноді вдається заграбастати якийсь корабель, що заблукав, чи баркас, викинутий штормом на пустельний острів…

– Ось бачиш, синку!.. А якщо сатана виведе їх на нашу дорогу, ви маєте чим відбитися?

– Щодо цього можете бути спокійні, отче. У нас люди як орли.

Чернець підсунувся ближче.

– Але ж, бачу, люди з голими руками.

– Хай вам за це голова не болить. У кожного з нас є по карабіну й досить патронів.

– Ну й добре! – сказав чернець, осінивши себе хрестом. – Але ж, думаю, ви тримаєте їх напохваті, а не десь на дні трюму?

– Авжеж, отче! Можете самі побачити – вони в кожного з нас біля койки в каюті!

– Справді? Ну, мені ніби камінь з душі звалився. А в капітана є рушниця?

– Звісно! І аж два пістолети!

Чернець глянув на двері каюти, зітхнув, потім підвівся й почалапав на ніс.

У каюті Мігу продовжував навчання. Він уже вмів виміряти дорогу на карті, вирівняти її, скорегувати, як кажуть моряки, потім перевірити за компасом, зате тепер він уже нічого не розумів. Якщо йти так, то ніколи не будеш певний, що прийдеш саме туди, куди розраховував. Дрейф, хоч скільки пильнуй за ним, не можна точно виміряти, як вимірюєш кут дороги. В коротких рейсах, приміром, від Суліни до Стамбула, його вплив невеликий. Кілька миль у той чи в інший бік на морі – це, вважай, нічого. А коли йдеш тижні чи й місяці, не бачачи землі? Збився з курсу трохи сьогодні, завтра ще трохи – і врешті опинишся там, де й не сподівався.

– Зараз я тобі все поясню, Мігу, – відповів капітан, задоволений, що в юнги розум жвавий, мов гарний вітер. – Про це я думав поговорити з тобою пізніше. Бачиш, якщо йти тільки за компасом, то можна потрапити до дідька на болото, як ти й сам сказав. Щоб уникнути цієї помилки, мореходи щодня або й кілька разів ми день вимірюють місце свого перебування за сонцем або за зірками. Для цього потрібні необхідні прилади й астрономічні таблиці. Якщо ця точка збоку від курсу, ти підкореговуєш кут на компасі, щоб підійти до неї, і так щодня, до кінця подорожі.

Вахтовий дзвін вибив тричі по два короткі удари, сповістивши сьому годину й наближення вечері.

– А зараз ходімо подивимось, що там на палубі! – вирішив капітан.

На палубі тинявся Ієремія зі своїм мушкетом, шукаючи місця, де б присісти й почати витирати іржу!

– Геть звідси зі своєю залізякою! – гаркнув на нього Герасім, побачивши, що той умощується неподалік від стерна. – Хочеш, щоб компас почав танцювати? Іншого місця на всій палубі не можеш знайти?

– Пане, а то правда, що метал збиває стрілки компаса? – спитав юнга. – Дядько Герасім прогнав і мене колись, коли я стругав сопілку біля стерна. Сказав, що й ножик може вплинути…

– Так воно і є, Мігу. Залізо дуже впливає на компас. Треба не забувати про це ніколи!

– А в нас он скільки металу на кораблі, він що, не впливає? Якорі, ванти…

– Вони всі далеко…

Цього вечора їм не судилося поїсти нормально: виявилося, що в Стамбулі через ту лихоманку перед відплиттям ніхто не потурбувався про харчі. Тих, що взяли в Суліні, могло вистачити на два-три дні. Антон вирішив зайти на Скірос, запастися продуктами, все одно треба й ченця там висадити.

Сяк-так обманувши голод, вони спустили частину вітрил, бо вітер, досить сильний, вночі обіцяв ще посилитись. Герасім засвітив ліхтарі, потім узяв у кубрику ковдру й ліг на палубі, підмостивши замість подушки бухту швартового канату.

– А ви йдіть на мою койку, – сказав він ченцеві. Той хутенько зник під палубою, прихопивши й бесаги, аби бути подалі від Негріле.

Попереду на обрії біліла світла смуга, відбиваючись у кількох хмаринах, гнаних вітром. Зате за кормою «Сперанци» була непроглядна ніч. Тільки бліда стрічка, мов стежка розлитого в воді молока, розрізувала край завіси ночі, а далі та завіса ставала ще темніша, ще важча. Рідкі спалахи маяка у Сан-Стефано, з боку Стамбула, прошивали темряву срібною шпагою. Водночас другий маяк, у Ерельї, на європейському березі, схрестив своє лезо з тим, що був ззаду. Невдовзі ліворуч з'явився ще один, важко піднімаючись із хвиль, мов погляд вартівника, який визирає через мур.

– Маяк на одну чверть ліворуч бугшприта! – вигукнув Мігу – він був у дозорі.

– Бачу, – відповів капітан від стерна. – Це маяк на Мармуровому острові.

Рівно опівночі заступив до стерна Ісмаїл, а в дозор став Ієремія. Антон залишився ще з годину на палубі, поки вони дійшли на траверс маяка. Мігу теж не спускався в каюту. Тепер острів виднівся здалеку, мов розпливчаста тінь, яка виповнює душу і острахом, і сумом.

– Це великий острів, пане?

– Кілометрів двадцять завдовжки.

– І на ньому нема жодного міста?

– Є одне містечко, Мармур, але з протилежного боку. А чому ти не йдеш спати? Не забувай, що завтра в нас багато роботи.

Почувши ці слова, Акоп, який, видно, не міг заснути, підвівся над трюмом.

– Ефенді, завтра вранці ми будемо в Галліполі?

– Так, годині о сьомій, якщо буде такий самий вітер.

– І зупинимося в порту?

– Тільки для митного догляду. Краще нам його пройти тут, а не в Чанаку.

– А не можна піти без догляду?

– Як ви можете навіть думати таке? Ви що, ніколи не плавали через Дарданелли? Хочете, щоб по нас ударили з гармати?

Вірменин хотів був ще щось спитати, але тільки зітхнув і знову всівся на трюмі.

Перш ніж піти спати, Антон Лупан підійшов до стерна.

– Пильнуй, щоб не наближатися до землі. Через дві години по правому борту має з'явитися маяк у Каракіой.

– Я знати, я багато ходити по Мармурове море. Ого, давній стерновий Ісмаїл!

Мігу хотілось залишитись на палубі, але розміркувавши, що Антон може розгніватись, він спустився в кубрик. Чернець стогнав уві сні, потім запала тиша. Не мутно було нічого окрім дихання людей та шуму хвиль за бортом.

Зненацька в цій тиші Мігу причулися дивні звуки, схожі на вуркотіння голуба, коли він взимку підлітає до вікна. Хлопець напружив слух, але вуркотіння вмовило: мабуть, це був один із голосів моря, бо море, коли вслуховуєшся в нього з середини корабля, має не один голос. Воно виє, мов вовк, стогне, мов розлючений бугай, і микає, мов собака, реве, мов ведмідь серед ягід, бекає, мов вівця взимку, плаче, мов олень, гнаний загінниками, стогне, мов хвора людина, то чому б йому не мати ще й голосу голуба, який вуркоче взимку біля вікна?..

Так подумав, мирно засипаючи, юнга, а за бортом море розмовляло на всі свої голоси.

Мігу розплющив очі, коли сонце виходило з хвиль, ніби червона феска на голові якогось оттоманського Нептуна. Зирнувши по каюті, Мігу згадав про ченця й перехилився до нього. Крізь ілюмінатор падала смуга сірого світла, розганяючи морок по кутках. Чернець спав горілиць, чорна скуфія збилася набік, а права рука була опущена вниз і стискувала мотузки бесаг. З палуби не долинало жодного звуку… Та хай йому біс! Бувають же іноді такі моменти, коли тебе охоплює страх і здається, ніби довкола все вимерло, навіть Ісмаїлове хропіння неспроможне прогнати неспокій, спричинений гнітючою тишею. Мігу знову здалося, ніби він чує вуркотіння, що лине невідь-звідки. Навряд чи це один із голосів моря, адже він ось тут, поруч, за кілька кроків!

Хлопець обережно спустився з койки, щоб не розбудити ченця. Натягуючи чоботи, побачив під подушкою в того біблію, яку чернець учора смиренно читав. Мігу ніколи не тримав у руках святої книги, і йому аж закортіло хоч глянути на неї. Він навшпиньки підійшов до койки, тихесенько витяг її, розгорнув товсту палітурку – і заціпенів, витріщивши очі… Цієї миті чернець скочив з койки, розлючено вихопив книжку і при цьому так глянув на хлопця, що той стрімголов кинувся на палубу, ніби за ним гнався сам нечистий.

Вітер змінився і віяв тепер майже з корми. Під затишком берега хвилі були менші. Одна з них ударила в борт, від глухого удару затремтіла палуба й загойдалися ванти.

Через годину румунська шхуна була в Галліполі і кинула якір на внутрішньому рейді. Від берега відчалила шлюпка, але слуга падишаха подався спершу на англійський корабель, що зупинився трохи далі й нервово подавав сигнали прапором.

Антон глянув у підзорну трубу на цей пароплав, колишній бриг, мабуть, один із перших в історії навігації, на який поставили парову машину. Колись він ходив на такому, італійському, до Персидської затоки і прокляв життя, тому здивувався, що сьогодні, через стільки років, є люди, які наймаються на нього в екіпаж.

Нарешті митна шлюпка підійшла до «Сперанци». Чиновник у фесці в супроводі страхітливого башибузука з рушницею на ремені через плече піднявся на палубу й перевірив документи на багаж. Коли він попросив підняти люк, Акоп ледве не знепритомнів, але в гармидері, що зчинився на палубі, цього ніхто не помітив.

– Тут що? – спитав митник, показуючи на мішки.

– Домашнє майно, ефенді! – забелькотів вірменин, і обличчя його набуло землистого кольору. – Хатній мотлох. Я Акоп, Акоп з базару, мав лавку в Стамбулі, але розорився і зараз хочу спробувати щастя в Афінах. ЗІ пройшов митний догляд, ось, прошу, папери…

Митник ткнувся носом у папери, але, видно, печатки й підписи не викликали в нього довіри.

– Ми трохи подивимось, ефенді Акопе, виконаємо гній обов'язок, – сказав він, спускаючись у трюм.

Вірменин зробився червоний, мов феска митника, і кинувся за ним, зашпортуючись у полах свити. Знизу долинуло перешіптування, зітхання, нарешті в отворі трюму з'явилася феска. Акоп теж виліз нагору. Обличчі! його набуло звичного кольору, тільки піт стікав струмками.

Коли турок спускався по трапу, Герасім підійшов до Антона й прошепотів:

– Цей вірменин, здається, перевозить не тільки мотлох…

– А що там може бути ще?

– Чи я знаю? Може, килими, шовк…

– Я теж так думаю, але залишмо його з богом. Ми нічим не ризикуємо: це справа митників.

Стерновий знизав плечима:

– Гаразд, пане, хай буде по-вашому, але знайте, в Піреї я в нього вирву кілька ікосарів… Чому мають зиск тільки митники?

Коли з митним оглядом було закінчено, Антон шлюпкою пішов у порт оформити документи «Сперанци», але спершу спинився, як заведено, перед списком загиблих кораблів. Прочитав список, зняв берет – знак вшанування загиблих, потім зайшов до контори, і «Сперанца» була записана після французького «Декарта» й англійської «Вікторії». Мимохіть глянувши на запис, Антон ледве не скрикнув – капітаном англійського корабля був Джон Теннісон, з яким вони плавали колись на одному кораблі в Індокитаї і заприязнились. Правда, тоді Джон був не капітаном, а практикантом.

Невдовзі «Сперанца» розвернулась і вирушила в дорогу при сильному кормовому вітрові. У протоці хвилі з Мармурового моря розбивалися, налітаючи одна на одну, розлючені, мов звірі, які, не маючи де розгулятися, запінено ревли. Шхуна, ідучи вслід за ними, майже не відчувала їхньої люті.

Лот показував трохи більше восьми вузлів, тобто мало не швидкість поштового пароплава, і судна, які вийшли набагато раніше з порту, одне по одному залишилися позаду. Залишилась позаду й «Вікторія», капітан якої, стоячи на містку, спостерігав у підзорну трубу за шхуною, дивуючись, що вона так швидко його наздогнала, хоч він підняв усі вітрила.

Весь екіпаж «Сперанци» був на палубі, навіть Акоп залишив люк трюму, який він досі недремно пильнував, і вийшов на ніс, де клекотів морський вихор, розкриваючи перед ними запінені безодні. Тільки чернець сидів у кубрику при своїх бесагах та з книжкою в руці.

Мігу зненацька, повернувши, голову, побачив білого птаха, що затріпотів між вітрилами, а потім виборсався н них і полетів до західного берега протоки. Над кораблем часто крутилися чайки, іноді навіть сідали на вершечку щогли, але це був інший птах.

– Дивіться, голуб! – крикнув Хараламб.

Що шукав голуб над протокою?

– Він заблукав, бідолаха! – сказав Ієремія.

Але в голові Мігу політ голуба поєднався з нічним гуркотінням, і хлопець замислився, дивлячись поміж щогл. Цієї миті щось легенько скрипнуло, і юнга, повернувши голову, побачив, ніби зачинився ілюмінатор.

Береги протоки були так близько, що здавалося, ніби шхуна пливе по весняному стрімкому потоку. На європейському березі стриміли голі порепані пагорби, там лиш де-не-де темніла латка зелені. На протилежному березі рослинність багатша, майже середземноморська. В одному місці видно було намети, біля яких стояли вишикувані солдати. Вище вгадувались замасковані гармати, котрі дуже швидко могли націлитись жерлами на ворожі кораблі.

Перед виходом до Кілід-Бара протока різко повертали вліво, на південь, а вітер поміж берегів все одно не втратив своєї сили. Протока все вужчала, стиснуті хвилі билися поміж собою чимдалі лютіше, і вітрильник мчав, ніби гнаний бурею. Містечко Кілід-Бар на європейському березі залишилось позаду, мов станція, повз яку поїзд іде без зупинки.

– Знавіснілі Дарданелли в цьому місці! – вигукнув Крістя Бусуйок, дивлячись на протоку оком плотогона. – Тут так, ніби на наших річках у горах!

Сказавши так багато слів, він знову замовк і мовчав, мов щоглове дерево, майже шість годин.

– Дарданелли лютують тільки при сильному вітрі. А зазвичай вони дуже спокійні, – пояснив Антон.

Він і сам ще ніколи не бачив протоку такою невгамовною і тепер уже не дивувався, що саме тут хвилі знесли міст, перекинутий через Геллеспонт Ксерксом, а перський цар, щоб покарати їх за підступність, послав людей відшмагати хвилі.

Важко було повірити, що саме тут Леандр, закоханий у Геро, кинувся вплав через Геллеспонт до коханої, яка на протилежному березі махала йому хустинкою. Це легенда, а один чоловік таки подолав протоку, і не античний герой, а людина новітніших часів – лорд Байрон, хоч його й не чекала на протилежному березі Геро його днів.