Текст книги "Підняти вітрила!"

Автор книги: Раду Тудоран

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 27 страниц)

ЧАСТИНА ТРЕТЯ
ПІВДЕННИЙ ХРЕСТ

РОЗДІЛ XVIII
НЕВИДИМИЙ МАРТІН СТРІКЛЕНД

Дув північний вітер. «Сперанца» йшла на зюйд-вест з вітрилами на лівому борту, роблячи чотири-п'ять миль на годину. Життя на кораблі набуло давнього ритму, тільки екіпаж був мовчазніший, і всі ніби весь час дослухалися, намагаючись почути срібний голосок.

Вранці люди були здивовані, що не бачать на палубі простирадла, натягнутого між вантами і щоглою. Негріле не вистрибував, а пригнічено ходив від одного до другого, запитливо дивлячись на всіх. Потім ішов на корму, ставав передніми лапами на парапет і дивився на спінену смугу позад корабля, яка губилася аж за овидом.

Третього дня вранці на горизонті, праворуч бугшприта, виткнувся з води якийсь сірий конус, мов вершина згаслого вулкана. За кілька годин з'явились нові шпилі, ніби нагромадження ненанесених на карту островів. Але до вечора ці шпилі, виростаючи з води, почали з'єднуватися в основі, і перед заходом сонця перед мандрівцями постав на захмареному овиді величезною темною плямою острів Менорка.

На світанку наступного дня шхуна була біля острова Мальорка, і цілий день повз правий борт пропливали його гористі береги з покритими снігом вершинами, хоч підніжжя тонули в зелені. То сям, то там виднілися будиночки, що прозирали крізь дерева. У бухточках – роїсько рибальських човнів, а небо біліло від чаїних зграй.

Люди на борту під наглядом Герасіма, рани якого обіцяли зажити до Гібралтара, ставали на вахту, в дозор чи до стерна, драїли палубу, зв'язували порвані канати, латали вітрила.

Балеарські острови залишились позаду, цілі дні «Сперанца» пливла між небом і водою у великій тиші при теплому східному вітрі. Мігу вимірював висоту сонця «, по двадцять разів на день від сходу, до заходу і так звик до секстанта, як до чабанської сопілки. Він вилазив на кормовий люк, бо там уподобав собі спостережний пункт, і, повернувшись обличчям до сонця, припадав оком до окуляра секстанта. У цьому дивовижному приладі море опинялося вгорі, а небо й сонце внизу. За допомогою важеля юнга повертав окуляр, зміщуючи зображення сонця з горизонтом. Звісна річ, це не просто зробити на палубі, яка ходить ходором, а триматися ні за що, бо обидві руки зайняті з приладом. Горизонт же, який гойдається перёд тобою, слід зловити саме тої миті, коли його не закриває жодна хвиля.

Коли Антон виходив на палубу, Мігу полишав вправи і вони обидва починали «визначати точку», цього разу не для розваги, а для потреб плавання. Хлопець візував сонце і, зловивши його на горизонті, сповіщав про це капітана, а той визначав час за хронометром. Потім вони спускалися в каюту й заглиблювались у розрахунки.

Ніхто не зміг би сказати, що на цей час, тобто через десять днів після виходу з Марселя, Мігу став справжнім мореплавцем. Якби поряд не було капітана, котрий підправляв його на кожному кроці, він, безперечно, заплутався б і не міг би довести жоден розрахунок до кінця. Але Антон умів пояснювати, і хлопець, вивчивши щось сьогодні, завтра вже не забував.

Крім того, він виконував і інші обов'язки на борту: драїв палубу, стояв на вахті – то в дозорі, то біля стерна, зашивав порвані вітрила, зв'язував канати, вилазив на щогли, коли треба було щось полагодити там, навіть допомагав Ісмаїлові. Ввечері, якщо юнга був вільний від вахти, знову брав секстант і починав вимірювати висоту місяця чи зірок, ніби прагнув виповнити небесне склепіння цифрами й розрахунками.

Коли залишились позаду острови Ібіза й Форментера на південному сході Балеарів, «Сперанца» знову майже два дні пливла між небом і водою, аж поки перед заходом сонця по правому борту з'явився мис Палос на іспанському березі. У присмерку того ж самого дня вони побачили, теж по правому борту, маяк у Картахені, але берег був занадто далеко, щоб угледіти й вогні міста. Потім берег знову загубився за хвилями, аж до третього дня, коли в полудень над крайнебом здійняв свої заліснені шпилі мис Хета. У глибині затоки, яка розкинулася попереду, ледь виднілись обриси білих будинків Альмерії, затягнуті голубуватим серпанком. І враз море знову запанувало на всьому видноколі.

Весь час «Сперанцу» супроводжував легенький східний вітер, який лагідно й невпинно гнав її до Гібралтара. Після мису Хета вітер трохи подужчав. І ось вісімнадцятого серпня на світанку із хвиль виринула сиза, мов штормова хмара, скеля із фортецею Гібралтар на ній. О другій годині по обіді, коли вони підійшли так близько, що можна було роздивитися жерла гармат, які визирали з-за прямовисних скель, усі, окрім Ісмаїла, – він готував на камбузі обід, – висипали на ніс, щоб побачити форт.

– Пане, – спитав Ієремія, витріщивши очі, – ця скеля завжди була такою? Вона ніби обрізана пилкою згори донизу.

– Ні, Ієреміє, – відповів Антон, хоч і сам був спантеличений не менше, ніж його люди. – Природа створила багато дивовиж, але на таке вона неспроможна. Тут працювала людська рука, і, здається, дуже тяжко.

Ієремія перехрестився:

– Мамо рідна, та скільки ж поту вийшло з них! А воно хоч дає якусь користь?

– На це запитання могла б відповісти тільки королева Англії, – усміхнувся Антон, – бо книжка з усіма розрахунками в неї!

Цієї миті вітер, ніби злякавшись велетенської скелі з гарматними жерлами, що виросли в нього на шляху, почав шаленіти, рвучи вітрила «Сперанци». Коли вони описували дугу, щоб зайти в порт, порив вітру майже поклав шхуну на лівий борт. Екіпаж покотився шкереберть по палубі до парапету. З камбуза долинув дзенькіт каструль, а Ісмаїл, мабуть, ударився об стіну, бо всі почули, як він лайнувся.

«Сперанца» пройшла перед кількома англійськими кораблями. Був між ними і панцерник «Корморант», нагадуючи своєю назвою один з найкращих військових кораблів адмірала Нельсона. З наказу капітана Мігу опустив прапор, а потім підняв, вітаючи їх за морським ритуалом, і екіпаж румунської шхуни із задоволенням побачив, що британський прапор у відповідь зробив так само, ніби перед ним була не шхуна, а такий же величний корабель, як і англійські військові судна.

Через півгодини «Сперанца» пришвартувалась до пристані в комерційному порту. Мартін Стрікленд, відколи вони вийшли з Марселя, весь час спав у каюті і розплющував очі, щоб узяти пляшку віскі та іноді перекусити щось. Не з'явивсь він на палубі й зараз. Отже, Антонові довелося самому влаштовувати всі справи перед далекою дорогою. Цього дня придбали новий комплект вітрил. В наступні дні запаслись провізією для восьми чоловік на шістдесят днів – тобто майже вдвічі більше, ніж треба було для переходу через Атлантику.

Антон розпорядився ще раз перевірити, чи все на борту надійно закріплено, і лише після цього вирішив, що можна вирушати.

Четвертого дня, коли рано-вранці буксир сповістив про своє прибуття потужним гудком, капітан підійшов до свого пасажира й поплескав його по плечу.

– Пане! Ми зараз вирушаємо через Атлантику. Чи не буде у вас якихось розпоряджень?

Мартін Стрікленд кинув оком по столу.

– Віскі! – сказав він, сягнувши рукою по склянку, яка завжди стояла в узголів'ї.

– А крім цього? – перепитав Антон.

Мартін Стрікленд осушив склянку й заплющив очі.

– Нічого! Збудите мене за годину перед прибуттям до Пунта-Аренас!..

Надворі почав з видимим нетерпінням видзвонювати якірний ланцюг… І якщо бездушний якір виказував таке прагнення дороги, то можна зрозуміти, що творилося в душі капітана.

РОЗДІЛ XIX
ПІД АФРИКАНСЬКИМ БЕРЕГОМ

Корабель, який іде з Гібралтара до Пернамбуко в Бразілії, пересікаючи найкоротшим шляхом Південну Атлантику, мусить обігнути мис на зюйд-вест і вийти до Канарських островів, які лежать між 28-ю та 29-ю північними паралелями, між 13-м та 18-м східними меридіанами, від африканського берега їх відділяє протока 50–60 миль, а це зовсім мало порівняно з безмежністю океану.

О другій годині дня 22 серпня, коли порт Гібралтар був позаду, «Сперанца» пройшла повз мис Спартель на марокканському березі, і тепер перед нею був Атлантичний океан. Весь екіпаж стояв на палубі.

– Мігу! – схвильований, як і всі, наказав капітан. – Іди до прапора: треба привітати океан!

Люди повернули голови й мимохіть витягнулись по-військовому, а прапор поволі опускався й піднімався на щоглі, вітаючи вхід «Сперанци» в океан.

Сильний порив вітру з півночі хитнув корабель на лівий борт. Усі ковзнули до парапету.

– Ого! Отак ти нас зустрічаєш? – трохи перелякано, трохи вражено вигукнув Ієремія.

– Не бійтеся! – заспокоїв усіх капітан, побачивши, що вони злякано зиркають по боках. – Океан не зліший від Чорного моря, навпаки, він, можна сказати, навіть лагідніший. Це тільки відповідь на наше привітання.

«Сперанца» йшла курсом на вест з вітрилами по лівому борту при сильному північному вітрі, який здіймав дедалі вищі хвилі. Але диво дивне: корабель ішов по цих хвилях-горах, зовсім не лякаючись їх.

– Справді, Герасіме, це незрівнянне судно! – вигукнув Антон.

– Я ж казав, пане! А чи не пора нам змінити курс на зюйд-вест?

– Ні, ще трохи пройдемо так, щоб відійти від берега. Капітан буксира порадив триматися подалі від берега, щоб не зіткнутися з піратами-маврами.

Не встиг він закінчити, як почувся голос Мігу:

– Пане, я бачу якісь човни! Вони йдуть за нами!

І справді, на південь від мису Спартель, який мрів удалині, покритий піною хвиль, біліло багато вітрил.

– Невже пірати? – спитав стерновий.

Капітан глянув у підзорну трубу.

– Так, там сім чи вісім маврійських фелук. Нема сумніву, вони нас наздоженуть і пограбують.

– Хай тільки посміють! – вигукнув Ієремія, погладжуючи мушкет.

Антон Лупан неспокійно похитав головою.

– У їхніх фелук дуже велика швидкість, а маври – сміливі й завзяті мореплавці. Мені не хотілось би зустрічатися з ними.

– Та гаразд, пане, ми вже зустрічалися з піратами!

– Безбородий мав лише кілька людей, озброєних ятаганами. А з тими, що на острові Мусара, нам не довелося битися, отже невідомо, якою ціною все це обійшлось би.

– Там ми мати гармати, баб-бах! – сказав Ісмаїл, виливаючи в цих словах своє давнє невдоволення, бо ще в Суеці просив Герасіма не продавати гармат, оскільки це позбавляло його найвищої влади над артилеристами.

– Справді, – погодився капітан. – Аби ми мали зараз гармати, було б спокійніше. Я думаю, їх дуже багато, щонайменше по двадцятеро в одній фелуці, і в усіх, очевидно, є рушниці.

А тим часом віддаль між кораблем і фелуками маврів швидко зменшувалась. Попри всю небезпеку, не можна було не замилуватись сміливістю й спритністю переслідувачів, їхні вузькі човни, не маючи ніякого баласту, окрім живого екіпажу, несли на відчай душі велике вітрило, яке вітер нагинав аж до самісіньких хвиль. Потрібна була неймовірна майстерність стернового, щоб маневрувати поміж спіненими гребенями, які могли накрити човен, потопити його чи перекинути.

«Сперанца» йшла при своїх звичних вітрилах, і поставити при такому штормі ще додаткові означало б наразити на небезпеку ванти й щогли, які й так вібрували, і їхній гул іноді пересилював стогін хвиль.

Антон Лупан опустив підзорну трубу й сказав, не приховуючи тривоги:

– Герасіме, курс зюйд-вест! Хлопці, ослабити шкоти!

Змінивши курс на чотири чверті, «Сперанца» прийняла тепер вітер з корми й відчутно збільшила швидкість. Іноді корабель проходив десятки метрів по гребені, аж поки нарешті маса води м'яко падала під форштевнем, щоб поступитись місцем іншій.

На кілька хвилин пірати завагались, потім теж змінили курс. Тільки один із човнів відстав, закрутившись поміж хвиль, але невдовзі й він кинувся в погоню.

Попереду йшла найбільша фелука. Стернового вже видно було неозброєним оком – одною рукою він тримав стерно, а другою стискував планшир. Час від часу озирався й розмахував руками, видно, підганяв інших. Мабуть, це ватаг, який умів тримати людей у покорі.

Антон глянув туди-сюди по вкритому хвилями океанові. Ніде ні пароплава, ні вітрильника. Отже треба приймати нерівний бій, не сподіваючись допомоги.

Усі люди з екіпажу, окрім Герасіма, який не міг полишити стерна, не чекаючи розпоряджень, спустилися в кубрик, повернулися звідти з рушницями й коробками набоїв і тепер чекали, поблідлі, перед парапетом, готові відкрити вогонь по маврах.

У передній фелуці було щонайменше п'ятнадцятеро людей. Усі вони простоволосі, в кожного тільки по жмутику волосся на маківці, що надавало їм войовничого вигляду. Троє чи четверо стояли на носі, поклавши на планшир рушниці.

– Пане, – сказав Ієремія, побачивши, що віддаль до першого човна швидко зменшується, – мабуть, пора знімати стернового, інакше вони відкриють вогонь.

Антон терзався: він розумів, що коли фелука опиниться під кормою «Сперанци», за нею підійдуть і решта сім, а це щонайменше сотня людей, то вони, шестеро, без стернового, не зможуть їх подолати. Очевидно, його люди до кінця не усвідомлювали небезпеку, недооцінювали маврів.

– Стривайте! – крикнув він, напружено шукаючи виходу.

Однак Ісмаїл уже підняв рушницю, а вслід за ним і решта всі, навіть Мігу, неспроможні стримати напруження.

– Стійте! – знову вигукнув капітан.

Він підійшов до Ієремії й поклав руку на плече. Передня фелука була вже так близько, що видно було шов на вітрилі, шкоти, фал. Антон показав на верхівку щогли, яка вигнулась над хвилями.

– Прицілься у фал!

Якусь мить Ієремія ошелешено дивився на нього, потім, збагнувши думку, задоволено усміхнувся.

– Якщо не влучу, значить, я не Ієремія! – вигукнув він, прикладаючи до плеча старовинний мушкет.

Маври, що досі стояли на носі фелуки, мов кам'яні ідоли, відкрили вогонь, але звуки пострілів губилися в гулі моря, ніби то були несправжні постріли. Зате над палубою свистіли справжні кулі. Ісмаїлова феска кумедно підскочила вгору, вітер підхопив її й кинув у відчинений носовий люк, на каструлі, які з грюкотом розкотилися по підлозі.

Кок остовпів, потім люто лайнувся й нахилився через парапет, витягнувши рушницю, поряд з Негріле, який розлючено гавкав.

А Ієремія, присівши на коліно перед парапетом, ретельно цілився, ловлячи шалені рухи щогли і чекаючи слушної миті.

– Ну, давай, Ієреміє, бо буде нам непереливки! – крикнув Хараламб.

Ієремія натиснув на спуск. Ніхто не почув пострілу, але наступної миті велетенське вітрило з перебитим фалом упало, метляючись, на воду, і човен, крутнувшись на місці, мов дзига, перекинувся раніше, ніж екіпаж «Сперанци» встиг збагнути, що сталося.

Довкола перекинутого човна розпачливо зводились руки, телесувалися лискучі голови з мокрими пучками волосся, а ватаг піратів, тримаючись за стерно, і далі подавав знаки фелукам.

Люди на шхуні радісно закричали.

– Стривайте, це не все, – вгамував їх капітан. – Давай ще, Ієреміє!

– І дивись добре, брате! – додав Хараламб. – Якщо не влучиш, то вони нас не пощадять!

– Було б непогано, аби й ти випустив з одну кулю по них. Бо й забудеш, як стріляти! Цілься в ту, що ліворуч, а я в другу.

Дві фелуки ішли одна за одною – тепер ще швидше, ніби їхні вітрила гнав не тільки вітер, а й лють піратів. Ті, що опинилися в воді, вчепилися в перекинуту фелуку й затято намагалися перевернути її. Коли одна з двох фелук проходила мимо, ватаг одним стрибком метнувся на неї, відштовхнув стернового, сам ухопив стерно і, нахилившись уперед, почав розлючено кричати.

– Брате, з ними не до жартів! – сказав Хараламб.

– Заціп писок і цілься, якщо вже так страшно!

Антон побачив, що кок спрямував рушницю на ватага маврів.

– Що ти робиш, Ісмаїле? Я ж казав, це не дасть нічого!

Ледве він встиг вимовити, як якась куля вибила в нього з руки підзорну трубу і зі свистом ввігналася в велику щоглу.

– Бачити? – обурено вигукнув кок. – Вони вигравати, ми стояти! Ох, аллах-аллах!.. – І розлючено кинув рушницю до плеча.

Ієремія й Хараламб вистрілили майже одночасно. Одна фелука перекинулась, друга пішла впоперек, а третя, що стрімко йшла ззаду, налетіла на неї з такою силою, що звук удару почули на палубі шхуни. Корма злетіла в повітря і впала на хвилі, водночас розсипалась на друзки обшивка другого човна.

Усі чотири невшкоджені фелуки закрутилися навколо них, потім знову кинулись у погоню. Але «Сперанца» тим часом відійшла вже далеко, маври ще трохи переслідували її, потім повернули до мису Спартель.

Антон Лупан нахилився й підняв уламки підзорної труби.

– Жаль! – сказав він. – Я дуже звик до неї!

– Труба є ще один, а де феска взяти? – поскаржився Ісмаїл.

Його розкішна червона феска не годилася вже ні на що, бо окрім дірки від кулі, на ній залишились сліди від страв, які вилились із каструль.

І саме тоді, коли Антон підшуковував слова, щоб розрадити кока, з ілюмінатора кормової каюти долинув глухий, наче з бочки, голос:

– Капітане, мені здалося, чи й справді стріляли?

– Так, пане, стріляли, – капітан здивувався, почувши голос Мартіна Стрікленда.

– Полювали на альбатросів?

– Ні. Билися з піратами-маврами.

– Ага! Поранені є?

– На щастя, ні. Але якби не влучність моїх стрільців, то нами вже ласували б акули…

Минуть ще дні й тижні, поки Мартін Стрікленд знову подасть голос, але тоді він поставить у скруту весь екіпаж.

Люди, отямившись після сутички, побачили, що вже сутеніє. Західний пруг затягли почервонілі хмари, кинувши на океан дивний сплав, якого ніколи не створить жоден ливарник. Берег на сході зник давно, не видно було навіть фелук, але в повітрі плавав погрозливий і сумний дух.

Вільні від вахти люди впали знеможено на койки, навіть не поївши. При першій же зустрічі з океаном він виявився негостинним.

Сильний північний вітер зненацька поступився вночі східному бризові, звістуючи наближення пасатів, але «Сперанцу» всю ніч мучила зла хитавиця, яка припинилась лиш на світанку. Зате після сходу сонця океан став такий голубий, як Середземне море, і спокійно дихав, ніби лагідна тварина, якої не слід боятися. Угорі ширяли альбатроси, виписуючи широкі кола над кораблем. Внизу вода кипіла від танцю тисяч найрізніших риб. Два ряди касаток супроводжували шхуну, плинучи обіч кожного борту, вони могли пливти так багато днів підряд, не лякаючись людей, котрі зацікавлено роздивлялися їх.

– Це дельфіни, пане? – спитав Мігу.

– Ні, але вони родичі і відрізняються тільки тим, що в них гостріші роти. Це касатки, морські тварини з роду китових. Вони виростають не більше метра, ну, може, півтора. А в холодніших водах, на півночі, досягають восьми метрів і навіть нападають на китів.

– На китів? – здивувався юнга. – А я думав, що на китів не зважиться напасти ніхто.

– То справді так, на них нападають тільки великі касатки, вбагатьох на одного.

Юнга здригнувся:

– І в воді гірке життя, а не тільки на землі!

Згодом Мігу, ставши на вахту в дозор, побачив перед бугшпритом дивну істоту – це була риба завбільшки з скумбрію. Вона сріблисто поблискувала у хвилях і перелітала, спалахуючи, мов бенгальський вогонь. Хлопець тільки рота роззявив, а коли дивне створіння занурилось у хвилі за кілька десятків метрів, він обернувся до капітана й спитав здивовано:

– Пане, що то таке? Риба, що літає, чи пташка, що пірнає?

– Це, мабуть, була літаюча риба.

– Літаюча риба? А хіба така є?

– Є. Тільки ти не думай, що вона літає, мов пташка. У неї є щось на зразок крил замість плавців, але вона не може далеко летіти – найбільше сотню метрів.

– Їх, мабуть, дуже мало, бо я бачив тільки одну.

– На південь їх буде багато. А тобі просто пощастило: ця, очевидно, заблукала.

І справді, в наступні дні ні Мігу, ні хтось інший з екіпажу не бачили дивовижної риби, хоча й пильнували за океаном.

І лише четвертого дня з'явились літаючі риби. Вони зграями вискакували з хвиль, одні маленькі, з долоню завбільшки, інші майже півметра завдовжки, усі сріблясті, з білою спиною, а хвіст і груди – глибокої, мов темна ніч, синяви. При світлі сонця ці кольори запаморочливо мінилися, а феєричні польоти тривали дуже коротко. Часто вранці екіпаж знаходив на палубі по вісім – десять риб одразу, які заблукали в нічному польоті.

Бриз перших днів перейшов тепер у північно-східний пасат – вітер, такий улюблений мореходами. Наш корабель, тримаючи курс на Канарські острови, приймав його прямо в корму, що вимагало від стернового виняткової уваги, зате цілими днями не завдавало ніяких труднощів людям з екіпажу.

В останній день серпня «Сперанца» йшла протокою між африканським берегом і Ланзаротами, найпівнічнішим островом із групи Канарських островів. Небо вгорі було чисте, зате горизонт довкола затягнули свинцеві хмари, непорушні й сухі, які не віщували ні шторму, ні погожої години, а тільки виповнювали душу сумом.

У такі хвилини найзатятіший моряк думає про свою домівку, якщо вона в нього десь є, про садочок із квітами, про вікно, повне сонця, про чотири білі стіни й про долівку, яка не хитається під ногами!

Океан був лагідний, але в його обширі вгадувався великий неспокій, що зачаївся під завісою хмар.

«Сперанца» цілий день пливла в цьому вузькому казані; ввечері небо світліло на дві долоні над горизонтом; гнітюча стіна, здавалося, ось-ось обвалиться… Полярна зірка щодня опускалась дедалі нижче, готуючись зовсім зникнути і поступитися місцем зорям з другої половини неба й чарівності Південного Хреста, про який з ностальгією мріють мореплавці.

Другого дня під обід за кілька миль по правому борту з'явився високий пік. Глянувши на карту, капітан пересвідчився, що це вершина гори Муда на острові Фуентевентура.

Біля підніжжя гори розкинувся маленький порт. Антонові кортіло звернути з дороги й причалити тут хоч би на півдня, бо люди заслуговували невеличкого перепочинку, але дорога попереду ще довга, і треба було поспішати, щоб наздогнати П'єра.

Острів Фуентевентура цілий день був по правому борту. Коли ввечері вони вийшли за його південно-західний берег, знову почули могутній подих океану. А тільки-но зійшло сонце, північно-східний вітер, який невтомно віяв десять днів, раптом завовтузився поміж вітрилами, потім ковзнув через парапет і влігся спати на океанському плато, мов лінивий звір.

Моряки називають такий стан океану «тепла рівнина». Це щось більше, ніж непритомність, і менше, ніж смерть. Вітрила безсило звисають на фалах, обвисають і прапори, все на борту видається незначним, непотрібним. І поки все довкола спить, душа моряка, розлючена власним безсиллям, бунтує бурхливіше, ніж будь-коли. Бунти на борту виникають частіше в години такого штилю, аніж під час найшаленішого урагану.

Ісмаїл, покрутившись по палубі, спустився в кормову каюту й підійшов до капітана, аж нетямлячись од люті:

– Пане, цей мерзотник Стрікленд чому лежати, нічого не робити? Я мусити носити нічний горщик кожен день?

У Марселі Мартін Стрікленд мав намір узяти з собою прислужника. Остерігаючись присутності ще однієї зайвої людини, про яку ніхто з них не знав нічогісінько, Антон порадив йому відмовитись, бо ж навіть він, капітан корабля, не відчуває потреби в прислужникові. Однак на наполягання пасажира він погодився, щоб один член екіпажу займався його особистими справами за окрему плату в десять фунтів стерлінгів за весь час подорожі. Сума справді чималенька, і оскільки з-поміж усіх Ісмаїл з його чотирма дружинами мав найбільшу потребу в грошах, він і порадив його Мартіну Стрікленду. Обидві сторони швидко домовились, і, може, про цю домову ніхто й не згадав би, якби не невдоволення Ісмаїла.

Антон розумів протест кока, все ж відверто мусив був визнати, що хоч Мартін Стрікленд – пасажир лінивий, але без претензій. Крім того, Ісмаїл ще кожен день приносив у кормову каюту певну кількість пляшок віскі.

Отож Антон Лупан тільки спантеличено знизав плечима:

– Ну що ж, Ісмаїле, повертай десять фунтів та й по всьому!..

– Звідки взяти? Десять фунтів мандрувати у Стамбул…

Якби міг, капітан відшкодував би власними грішми, але на той час у нього не було й мідяка, бо і свої особисті кошти, і кошти всього екіпажу він поклав у банк у Марселі.

– Тоді носити весь час?

– Так, Ісмаїле, носити!

І цього дня Ісмаїл зробив необдуманий вчинок.

Не стільки прагнучи випити, а радше помститися Мартіну Стрікленду, кок спустився в трюм, узяв пляшку віскі, сховав її в шаровари, подався на камбуз, відкоркував і почав потроху пити. Океан дрімав, а Ісмаїл, замість сп'яніти, відчував, що голова в нього світліша, ніж будь-коли, і збагнув, що його вчинок може мати дуже погані наслідки, бо ж усі знали і придуркуватість пасажира, і ту ревність, з якою він оберігав своє питво.

Отямившись, кок схопив металеву накривку, яка, на щастя, виявилась непошкоджена і її можна було припасувати на місце. Отже, якщо замість віскі Мартін Стрікленд знайде в пляшці воду, то Ісмаїл ні при чому.

Але тієї миті, коли кок відчув, що совість у нього мов кришталь і він приготувався підставити пляшку під кран з водою, якась нечиста сила почала щось нашіптувати йому на вухо.

Кок спершу витріщив очі, рука його завмерла біля крана. Наступної миті він захихотів, весело й жорстоко водночас.

І решту дня, займаючись своїми справами, він весь час хихотів, не думаючи ні про штиль, ні про арматан – гарячий вітер з піском з континенту, який мав налетіти невдовзі після обіду.

Другого дня вранці Ісмаїл, заховавши пляшку в шаровари й завбачливо прихопивши лійку, спустився в каюту Мартіна Стрікленда і, скориставшись тим, що той був п'яний, вилив у пляшку рідину з-під ліжка, хихочучи ще веселіше, бо зробив це під самісіньким носом у нещасного.

Після цього Ісмаїл повернувся до камбуза, закоркував пляшку як слід; тепер залишалося тільки віднести її й перемішати з іншими, щоб загубився найменший слід.

Треба сказати, все було зроблено так майстерно, що потім навіть кок не міг упізнати пляшки, а згодом, коли вона стоятиме в узголів'ї Мартіна Стрікленда, то вже й сам забуде про свою витівку.

Антон Лупан стурбовано дивився на похмурих людей. Він не боявся бунту на борту, але в нього краялось серце, коли бачив, якими землисто-сірими стали люди. Найгірше те, що й сам він почував себе пригніченим і не міг змусити до якогось діла. А це ж тільки початок! На екваторі такі дні мали тягнутися низкою!

На обрії виднілися дими багатьох пароплавів, але вигляд пароплава не заспокоює душу моряка, який стоїть стійма в заснулому океані, а ще дужче розлючує її.

Годині о другій по обіді на південному заході загриміло, та це нікого не схвилювало. Трохи згодом у тому ж таки напрямку нечітко завиднілися хмари. За годину вони почали проступати чіткіше, поволі здіймаючись, і тоді ніхто вже не сумнівався, що треба готуватися до бурі. Океан ожив, обличчя людей проясніли. Кілька блискавок шмагонули на горизонті. Капітан полегшено зітхнув: краще вже ураган, аніж штиль!

Океан почав хвилюватися. Та враз буря ніби зупинилась на місці, на мить запала могильна тиша. Люди побачили, як з протилежного боку швидко наближається білуватий туман, ніби охоплений полум'ям, що покривало весь обрій на північному сході.

– Арматан! – вигукнув мимохіть Антон, розлючено вдаривши кулаком по парапету.

Кок зацікавлено глипнув на нього, жартівливо підморгуючи:

– Пане, чому сердитись?

– Облиш, Ісмаїле, зараз сам побачиш!

Чорні хмари подалися назад, на південь, мов боялися зустрітися з тим дивним туманом. Тої миті, коли вітрила «Сперанци» почали тріпотіти, на палубі раптом війнуло гарячим вітром, сухим і задушливим, ніби десь відчинилася велетенська розпалена піч.

– Що це таке, пане? – спитав Герасім, охоплений принаймні подивом, якщо не острахом, хоч він ходив по багатьох морях і зазнав усіх можливих випроб.

– Це арматан, Герасіме! Бери стерно в руки, і якщо вже він нас захопив, то принаймні скористаємося з цього, бо уникнути його не вдасться.

Географи й мореходи рідко згадують про цей вітер, зате аборигени на заході Африки дуже добре знають його, палючий, мов вогонь. На щастя, арматан віє лише три-чотири рази на рік у період з липня по жовтень і щоразу залишає по собі спустошення. Температура його досягає сорока градусів, він настільки сухий, що через кілька днів висушує навіть сік у деревах. Він приносить із Сахари дрібний пісок пустелі у вигляді жовто-рудої хмари, крізь яку ледь-ледь пробивається слабеньке світло сонця. Вода миттю випаровується, залишаючи по собі лише сухе місце та сліпучий пісок.

Деякі мандрівники твердять, що після зустрічі з арматаном сторінки їхніх книжок, захованих глибоко в валізи, скручуються так, ніби вони лежали біля багаття.

Якщо вітер віє довго, то на п'ятий-шостий день тріскаються шибки, розколюється дерево, починають руйнуватися стіни хат. Але найбільш страждає людське тіло: пересихає в роті, шкіра чахне, відмирає і за кілька днів починає лущитись і опадати, мов листочки на кукурудзяному качанові.

У тубільців єдиний захист від цієї напасті – вони безперервно намашуються жиром, а потім на нього клейким шаром прилипає пісок. Втім і сама назва вітру пов'язана з цією практикою – арматан походить від слова абберахман, тобто дихати, і від слова тан, що мовою тубільців означає жир.

Коли почався арматан, «Сперанца» була на південь від Канарських островів, точніше, згідно з записом у бортовому журналі, на 27°15′ північної широти і 14°33′ західної довготи, тобто миль за сорок від африканського берега. Тут вітер уже не був такий спекотний. Але все одно, коли настав вечір, палуба й щогли шхуни біліли, ніби вимащені вапном.

Разом із сутінками задуха зменшилась, та другого дня арматан знову показав свою силу. Екіпаж, який досі ночував на палубі, перебрався в каюту, щільно зачинивши двері й задраївши ілюмінатори, – це трохи допомогло уберегтися від піску, зате повітря стало геть задушливе. Кожен із них, поспавши годину-другу, прокидався, мокрий від поту. Вахтові – в дозорі й за стерном – відчували, що пісок непомітно проник за куртки, набився у волосся, у вуха, скрипів на зубах.

Ця мука тривала майже всю ніч, вранці теж було не легше.

Перед обідом задуха стала нестерпною. Люди ходили напівголі, виливали собі на голову відра води, а вона вмить випаровувалась, змащували тіло олією, на яку налипав пісок.

Стерновому боляче було дивитись на компас, що теж побілів, як і все довкола.

Океан, хоч і порізаний довгими хвилями, здавався мертвим: зникли і альбатроси, і літаючі риби, і касатки – взагалі все живе.

Люди безперервно пили воду, намагаючись утамувати спрагу, але вода лилася в горло, ніби в діряву торбу, вони не відчували її смаку й не могли напитися.

– Скільки це триватиме, пане? – питав то один, то другий хрипким голосом.

– День, два, – відповів капітан.

А втім, екіпаж не панікував і терпляче ждав закінчення цього випробування.

Третього дня під вечір, коли «Сперанца», пройшовши триста миль, перетнула північні тропіки, арматан ущух. Через півгодини почало сутеніти, повітря проясніло, стало видно зорі – такі лискучі, ніби їх натерли піском.