Текст книги "Підняти вітрила!"

Автор книги: Раду Тудоран

сообщить о нарушении

Текущая страница: 24 (всего у книги 27 страниц)

РОЗДІЛ XXIX
СЕЛИЩЕ АЛКАЛУФІВ

Аборигени на диво дуже вправно орудували сокирами. Швидко обтесавши колоди, вони з'єднали дві по дві піроги – вийшло щось на зразок понтона, яким вони й переправили вантаж на берег.

Мартін Стрікленд вирішив розкинути свій табір там, де його так безсердечно висадив Антон Лупан…

Три дні Антон Лупан вивчав берег, кілька кілометрів пройшов угору по течії, ледве пролазячи крізь повалені дерева, аж поки опинився перед стіною, яка здавалася неприступною. Це був не бескид, не кам'яний кордон, а зогнилі стовбури, принесені водою й закам'янілі у горловині долини, пролежавши тут десятки, а може, й сотні років. Дерева, геть зогнивши, вже не мали своєї форми, вони повгрузали одне в одне, утворивши руду масу гнилизни, яка стала тверда, мов випалена глина, від часу й тиску.

Крістя Бусуйок, що був разом з Антоном Лупаном, спробував цю стіну топірцем, подивився з одного боку, з другого, глянув угору, на високу вершину і скрушно зітхнув:

– Жаль дерев!

Тільки річка пробила тут собі русло, утворивши вузенький отвір. За цим кордоном починалась таємнича земля, по якій досі не ступала нога людини.

– Як нам пройти сюдою, плотогоне? – стурбовано спитав Антон.

– Пане, якщо ви дасте мені двох людей на поміч, за тиждень я прокладу вам дорогу в рай.

– А яким же чином?

Щось забагато говорить плотогон сьогодні! А той тільки спокійно махнув рукою, витер бороду і сказав:

– Побачите!

Не було далі сенсу гаяти тут час, бо дні минали, літо не чекало. Антон хотів тільки зробити невеличку розвідку і не йти далі, поки не знайде П'єра Ваяна. Може, той пішов угору протокою, може, теж зупинявся тут, але наткнувшись на цю перепону, пішов шукати зручніше місце.

На світанку четвертого дня «Сперанца» підняла вітрила, щоб вирушати у протоку на захід. Алкалуфи залишили роботу й зібралися на березі всі разом з жінками, дітьми й собаками.

– Блек Педро! – крикнув Антон Лупан.

– Гум-м!

– Якщо сюди прийде шхуна, «Есперанса», скажи капітанові, хай чекає тут! Зрозумів? Шхуна «Есперанса». Капітан П'єр Ваян!

– Гум-м! – відповів метис, і Антон зрозумів, що той погодився.

Але Мартін Стрікленд, запінившись від люті, кинувся до берега.

– Він не скаже нічого! Ідіть і втопіться!

Він дістав з кишені якийсь папірець, тицьнув під ніс метисові й швидко почав щось говорити, показуючи на Антона Лупана.

Обличчя Блека Педро перекосилося, очі блиснули так, що кожен, побачивши їх, неодмінно злякався б, а його мукання перетворилося в розлючений рев:

– Гур-ру-у-ум! Ні! Гур-рум!

Антон не міг збагнути, як Мартін Стрікленд уплинув на нього, але ясно: від цієї миті метис – його ворог.

Тільки-но він подумав про те, як подати знак П'єрові, коли якийсь алкалуф, згорбленіший, аніж інші, закричав, б'ючи себе в груди:

– Я скажу! Я скажу!.. «Есперанса»!.. Капітан!..

Мартін Стрікленд не знав, що «Сперанца» іде до Ушуайї, та, втім, для нього зараз це було байдуже. Але якби він знав, що капітан прийняв це рішення ще тоді, коли висаджував його на берег, то луснув би від люті або знавіснів би.

Проте якби й Антон знав, що станеться згодом з його пасажиром, то переступив би через себе й відпровадив би його якомога далі, навіть без грошей. Це була його помилка, може, єдина серйозна помилка за всю подорож.

9 січня «Сперанца» рушила на захід протокою при несприятливому вітрі, роблячи ледве десяток миль за день.

А на додачу ще й Ісмаїл захворів. Він не знав, що з ним таке, але, бідолашний, лежав у ліжку, закочуючи очі, і коли питали, що в нього болить, відповідав недоладно: марив.

Лише двадцятого числа добулись вони до Ушуайї, містечка, заселеного похмурими колоністами, де був єдиний порт на протоці.

У порту була тільки контора, і в ній навіть не капітан, а просто чиновник, який був і за митника, і за поліцейського водночас, тримав він і лавку. Від нього Антон Лупан дізнався, що тут ніколи не кидала якір шхуна під назвою «Есперанса». І цьому можна було вірити, бо поява будь-якого судна в Ушуайї – незабутня подія.

Наступного ранку, коли вони вже готувалися відпливати назад, у порту з'явився фермер і запропонував подорожнім двоє поні за п'ять аргентінських песо: видно, велика нужда притиснула його, а ніяких покупців на коників не було, якщо він пропонував їх морякам. На великий подив і фермера, і екіпажу, Антон купив їх.

– Що ми з ними робитимемо? – спитав невдоволено стерновий.

– Вони нам пригодяться, Герасіме.

– А чим ми їх будемо годувати, вони ж не їстимуть сухарі з чаєм?

Звісно, і про це Антон подумав, – той самий фермер продав їм двадцять мішків вівса по десять сентаво за мішок, ще раз доказавши, що він у великій скруті.

Маленькі коники одразу потрапили під нагляд наймолодших членів екіпажу – один до Мігу, другий до Аднани. І весь час, поки шхуна йшла назад, до підніжжя гір Олівія, Негріле почував себе ображеним. Не можна сказати, що з ним погано поводився господар чи з меншою любов'ю ставилась Аднана, але обоє на цілі години забували про нього й пестили поні – заплітали гриви, розчісували хвости, намагаючись перевершити одне одного.

Тільки-но порт залишився вже далеченько позаду, на палубі з'явився кок, живий-здоровий, з рум'янцем на всю щоку, ніби ніколи й не хворів. Побачивши його, люди тільки очі витріщили:

– Що з тобою, Ісмаїле?

Ісмаїл ще раз пересвідчився, що порт далеко, а сильний вітер б'є в корму, отже, до пристані повернутися важко, відповів, хитро усміхаючись:

– Я оживати!

Отож-бо й воно, що кок тільки прикидався, аби Антон не висадив його в Ушуайї.

Під кінець місяця шхуна прибула до місця своєї стоянки. Капітан дуже здивувався, не зустрівши по дорозі пірог алкалуфів з майном Мартіна Стрікленда. Але ще більший був його подив, коли там, де він висадив свого пасажира, побачив будиночок, з димаря якого йшов дим…

Серед майна Мартіна Стрікленда, привезеного з Марселя, був, між іншим, і готовий розбірний будиночок з подвійними стінами, з дверима, з вікнами, який залишалося тільки скласти, а всередині – ліжко, стіл, піч та інше начиння – тобто все, що потрібно цивілізованій людині.

Алкалуфи, обтесавши колоди, зробили з них під керівництвом вірного метиса склад, бо скрині не могли стояти під дощем і вітром, – відтак Антон Лупан знайшов цілком упорядкований табір, який, судячи з усього, мав стояти тут довго.

Коли «Сперанца» кинула якір, згорблений алкалуф вибіг на берег і почав кричати, б'ючи себе кулаками в груди:

– Капітане!.. «Есперанси» не було!.. Я дивився, капітан!

Антон Лупан шлюпкою добрався на берег, до алкалуфа.

– Що ви тут робите?

Старий алкалуф швидко навчився чужих слів – англійських, іспанських і навіть румунських. Але зараз замість відповіді він розтулив кулак, і на долоні блиснули кілька крупинок золота впереміш із піском… Аж тепер Антон побачив, що всі алкалуфи – чоловіки, жінки, діти – навколішки повзали по березі, вибираючи крупинки золота, і зрозумів, що Мартін Стрікленд тепер не піде звідси.

Відтак, залишивши золотошукача на східному березі річки, екіпаж «Сперанци» став табором на західному, бо і їм треба було довгі місяці стояти тут. Коників підв'язали канатами під животи, підняли важелями, зробленими з рей, і опустили у воду, – ті виявились добрими плавцями й самі добралися до берега.

Річка, яку Антон назвав Олтець, на згадку про румунський Олт, стала кордоном між двома таборами, і його дотримували всі, ніби про це була домова. Тільки алкалуфи, які працювали вдень там, одержавши плату спиртом, увечері поверталися сюди, бо місце ночівлі здавалося їм тут кращим.

Майже весь місяць лютий Антон Лупан готувався до переходу через гори, терзаючись, чому не приходить П'ер Ваян, А потім з ним сталося щось дивне: він раптом почав відчувати, ніби це все сон, ніби «Есперанса» – вигадка хворої уяви, а П'єр Ваян насправді давно зник у небутті. Іноді він навіть питав сам себе, чи був той у житті, чи вчились вони разом, чи були в Туреччині й купили оцей корабель, що сьогодні зветься «Сперанца»… Від таких думок голова йшла обертом.

Тим часом Крістя Бусуйок разом з Хараламбом та Іеремією намагалися прокласти дорогу через першу перешкоду. Обійти це місце неможливо, оскільки обабіч височіли такі бескиди, на які годі було й думати видертись. Плотогон топірцем вирубав східці в закам'янілій гнилизні, виліз на стіну і, забивши там кілок, кинув униз мотузку, по якій витягнув усіх.

Там три моряки почали валити дерева. Склепіння, де клекотіла спінена річка, Крістя Бусуйок разом з товаришами підперли рядком кілків, упоперек поставили грубі колодки, утворивши загату. Через тиждень роботи вода в річці біля табору почала спадати. Зате по той бік загати вона прибувала. Ще через три дні, коли внизу ледве сочився тонесенький потічок, угорі гримнув грім, викликавши жах серед алкалуфів на березі Г стіна тріснула, ніби розколовся камінь, і розверзлася. Майже одразу в русло річки ринув потік спіненої води, несучи на собі стовбури дерев, велетенські брили криги й шматки розламаної стіни.

Крістя Бусуйок знав, що прорве загату, але не думав, що саме сьогодні, дідько його зна, як воно сталося, ніби сам диявол підклав плече, щоб допомогти йому.

Увечері капітан зібрав людей у своїй каюті на раду.

– Хлопці! – почав він стурбовано. – Здається, я вплутав вас у велику халепу, але якщо гарненько розсудити, то тут нема моєї вини.

– А що сталося? – спитав Герасім.

– Боюсь, нам доведеться зимувати тут, відтак згаємо цілий рік. Ми занадто пізно прибули. Зараз рушила крига в горах, ми не зможемо пішки перейти до океану. Це означало б, що нас може захопити лавина й стерти на порох.

Люди стурбовано переглянулись.

– А що ж робити, пане?

– Що робити? Або чекати до весни, або відмовлятися від затії. Якщо ж відмовлятися, то навіщо було приходити сюди?!

– А з продуктами як бути?

Капітан підвів очі, глянув на кожного, здивований, що ніхто не протестує. Усі були спокійні.

– З продуктами?.. Ми ще раз підемо в Ушуайю, я вам дам гроші, щоб ви послали додому, хто це захоче зробити.

– Це було б непогано, якщо доведеться стовбичити тут рік, – сказав Герасім, кивнувши головою.

– Отже, ви залишаєтесь зі мною, і ми будемо зимувати тут, у протоці?

– А чому б нам не залишитись, пане? – сказав стерновий, ніби в нього давно була готова відповідь. – Я вже переговорив з усіма. Хіба золото може збирати тільки Стрікленд? Чи нам воно завадить?

– Ось так?! – нарешті зрозумів усе Антон. – Ну, гаразд, Герасіме, збирайте золото, тільки не дуже перевантажуйте трюм, бо коли будемо повертатися, нас кине на дно перша ж хвиля.

Люди засміялися. Їх теж приваблювало золото, вони знали йому ціну, то чому ж мали проходити повз нього й не покласти в кишеню!

А капітана доймали інші думки. Він дивився на алкалуфів і похмурнів. Ніяких перемін у їхньому житті не було. Вранці вони переходили річку, весь день стояли на колінах на мокрому піску, вибираючи золото для Мартіна Стрікленда, ввечері поверталися назад, через протоку. Жінки розпалювали вогнища, чоловіки, трохи напідпитку, ішли по скойки. І не мали вони часу ні полювати, ні рибалити, а вночі спали просто неба, збившись докупи.

Незрозуміло було, як ці люди, котрі так майстерно роблять піроги, яким не треба багато пояснювати, як збудувати склад, не здогадалися звести й для себе ся-кий-такий дах над головою.

І капітан «Сперанци» вирішив переселити їх до людського житла.

Проте першого вечора, коли Антон прийшов до них, алкалуфи його не зрозуміли, тільки здивовано дивились на нього, дехто навіть зайшовся сміхом. Навіщо їм хати, коли вони від народження звикли спати на землі?

Тоді капітан «Сперанци» вдався до хитрощів. Якщо Мартін Стрікленд має хату, то чому б і йому, капітанові, не зробити таку саму? Він попросив аборигенів допомогти йому, ті з радістю погодились. Одного дня частина людей не пішла збирати золото, а залишилась по цей бік річки.

Ліс задзвенів від стукоту сокир. Дерева падали і швидко перетворювались на колоди. Алкалуфи ввечері одержали замість спирту консерви й сухарі, чому особливо зраділи жінки й діти.

Невдовзі під наглядом плотогона хата була зведена, схожа на хату в Карпатах, з гостроверхим дахом, теж із колод (ґонту вирізувати забарно, та й дерева підходящого нема).

Три сім'ї алкалуфів досить боязко сприйняли цей дарунок, дізнавшись нарешті, що хата зроблена для них. Це сталося в середині березня, коли літо наближалося до кінця, а дощі ставали дедалі пронизливіші й холодніші.

Ті, що залишились надворі, довго ходили навколо хати, боязко заглядаючи туди й сторожко прислухаючись, чи не сталося там чогось злого. Час від часу котрийсь із алкалуфів просовував голову у вікно, пересвідчувався, що люди ще не заснули, і всі чекали, коли почнеться якась непояснима біда.

Хто каже, що людина не може відвикнути від лиха, якщо вона народилася разом з ним, бреше, і його не треба слухати.

Прийшла зима на Вогняну Землю… Був серпень.

О цій порі в нас дозріває кукурудза, а тут б'є град, обчісуючи листя на деревах. Тут нема сильних морозів, як у нас узимку, не покриває землю сніг – він лежить тільки в горах, але ж до дідька холодно!

Окрай лісу виросло ціле селище з центральною вулицею, прокладеною під шнурок, ще дві пролягли впоперек.

Поні теж мали конюшню, біля конюшні була й повітка, куди алкалуфи приносили оберемки гілок – корм для маленьких коників, бо вівса їм не вистачало.

«Сперанца» ще раз сходила в Ушуайю й привезла продуктів на тривалий час.

Одразу з настанням зими неподалік звідси з'явилися тюлені. Тепер алкалуфи ходили на полювання й мали нарешті вдосталь харчів, а зі шкур моряки навчили їх шити одяг, щоб не ходити голяком у холод.

Поки одні люди вчили алкалуфів господарювати, а другі збирали золотий пісок, Антон Лупан вивчав околиці, чекаючи нагоди, коли зможе розкрити найбільшу таємницю за горами – невідому землю. Вірний обов'язкам, які взяв на себе ще коли був із П'єром Баяном, він залишився зараз сам-один і за начальника експедиції, 1 за геолога, і за географа, і за метеоролога – капітан «Сперанци» стежив за погодою, уточнював карту, збирав рослини, мінерали та лісову живність, з якої потім робив опудала з завзяттям натураліста. У трюмі більшало золотого піску, а в каюті на кормі – птахів і звірів, чимало з яких були невідомі європейцям.

Капітан перевірив на витривалість і поні, узявши їх з собою в одну зі своїх мандрівок. Маленькі чотириногі йшли, мов справжні гірські коні, несучи на собі чималий вантаж.

Отже, людям буде значно легше, бо інакше довелось би нести на собі всю поклажу й харчі.

Щоб узяти провідників і помічників з-поміж алкалуфів, не могло бути й мови. Боячись злих духів у горах, жоден з них не зважувався вирушити в експедицію.

Вершини гір і далі затягував непроглядний туман. Так тривало весь березень і квітень, коли стояла ще гарна погода, а селище алкалуфів розбудовувалось. Потім настала зима, екіпаж порався біля корабля й допомагав тубільцям. Частина з них і далі збирала золото для Мартіна Стрікленда, але моряки привчали їх до корисніших занять, зокрема до полювання.

І справді, аборигени привчилися шукати по лісах, тепер їхні жінки й діти не страждали від голоду, як у минулі зими. Але й жінки не сиділи марно. Зі шкур борсуків вони навчилися шити постоли, щоб їхні чоловіки не ходили босоніж на полювання.

Мартіну Стрікленду було байдуже до їхнього способу життя, зате не байдуже, що ті почали господарювати. Кількість збирачів золота зменшувалась, за останній тиждень не вдалося набрати навіть одної пляшки піску.

Нарешті терпець йому урвався, і одного дня він послав Педро до капітана «Сперанци».

– Що таке, Педро? – спитав капітан, здивований, що бачить у себе цього чоловіка, котрий повсякчас погрожує йому кулаком.

– Мій сеньйор хоче з вами говорити.

– Дуже добре! І де він хотів би поговорити?

– Сеньйор запрошує вас до себе в дім.

– Скажи йому, що це мені не підходить.

Нарешті після тривалих переговорів, які вимусили Блека Педро багато разів снувати між будинком і кораблем, домовилися зустрітися на березі річки. І хоч довелося голосно кричати, бо річка тут широченька, жоден з них не захотів перейти на берег сусіда.

Мартін Стрікленд почав розмову з кепкування:

– Ти став місіонером, капітане! А похвалявся, що моряк.

– Я й роблю моряцьку справу, пане! Навіть більше, бо йду дуже небезпечним морем, де не бракує піратів!

– Гм! Ти вважаєш, що ми маємо щось ділити?

– Ясна річ! Тільки не золото!

Мартін Стрікленд помовчав трохи, вороже дивлячись на нього.

– Я ось що пропоную, – почав він знову. – Скільки ти хочеш золота, щоб покинути ці краї за чотири дні?

– Якби йшлося тільки про золото і я міркував так, як міркують торгаші, то попросив би його стільки, щоб наповнити трюм, а це, ясна річ, вам не з руки. Але мене цікавить не золото, а тут ви мені нічого не можете запропонувати.

– Ти ще довго тут думаєш бути?

– Щонайменше до весни.

– Слухай, капітане! – вибухнув Мартін Стрікленд, перемінивши тон. – Я – людина небезпечна. Багато хто боїться мене.

– І ви про це говорите вголос? – іронічно усміхнувся Антон.

– Так! Тут нема ні суддів, ні поліції! Подумай про це.

– Я вже давно думаю, пане!

– І що ж ти вирішив?

– Залишаюсь! – твердо сказав каштан «Сперанци».

Мартін Стрікленд стояв мовчки, силкуючись погамувати лють.

– Востаннє пропоную, – нарешті обізвався він. – Хочеш, щоб ми жили в дружбі? Я зобов'язуюсь не втручатися в твої справи при умові, що й ти не втручатимешся в мої. Дай спокій дикунам. Не забувай, що я привіз їх сюди.

– Але ж не на власній спині. Ви не сиділи на веслах, не давали їм харчів.

– Харчі вони собі знаходили самі.

– Не завжди. Іноді вони навіть не знають, як їх знайти. Ваш обов'язок турбуватися про них.

– Я золотошукач, а не місіонер… Навіщо ти їм зробив хати?

– Вони самі їх зробили.

– Але з твого наказу!

– Це правда. А вас бере злість, що вони не мерзнуть під дощем?

– Так. Бо тепер вони б'ють байдики у теплі. Блек Педро переконає їх спалити хати, бо вони приносять їм нещастя.

Антон Лупан стиснув кулаки.

– Ви здатні навіть на таку підлість? Якщо я побачу Блека Педро в селищі, то вирву йому ноги. А коли все-таки йому вдасться заподіяти якусь шкоду, ви заплатите за це подвійно.

– Ти оголошуєш мені війну, капітане?

– Ні, але приймаю виклик!

Обидва супротивники ще раз глянули один на одного через річку, що клекотіла між ними, й повернулися один до одного спинами.

Блек Педро чекав свого пана поблизу будинку.

– Педро! – загадково обізвався Мартін Стрікленд, діставши з кишені фотокартку і звіддаля показуючи йому. – Я обіцяв віддати її тобі. І дотримаю слова того дня, коли ворога твого батька не буде на світі! – махнув він рукою на Антона Лупана, який саме сідав у пірогу.

Цього разу метис загарчав, мов звір, готовий до стрибка.

– Стривай, Педро! – заспокоїв його Мартін Стрікленд, ховаючи фотокартку. – Треба все робити обмірковано. Він хитрий, і в нього багато людей. Для того, щоб поїхати до твого батька, нам потрібен корабель. Зараз важко, бо вони всі разом, та ще й собака. Восени було б легше, але тоді я не знав, чи можна покластися на тебе і чи ти справді заслуговуєш, щоб я відкрив перед тобою цю таємницю.

Тепер Блек Педро звів отупілі очі й розгублено заревів. Хіба він не може зробити хоч що, аби тільки побачити батька?

– Ходімо, Педро! – вів далі Мартін Стрікленд. – Обміркуємо все спокійно в теплі та почекаємо слушної хвилини…

А в цей час Антон Лупан зібрав усіх своїх людей у каюті.

– Хлопці, ми привезли з собою гадюку…

Ісмаїл приклав палець до чола і хитро усміхнувся:

– Я бачити, що справа не є чистий із цей Стрікленд!

– Облиш, Ісмаїле, не вихваляй себе даремно… Зараз нам залишається тільки оплатити помилку: або ми йдемо, або сходимося з мерзотником урукопаш.

Очі в людей засвітилися.

– Відходити? А навіть думки такої не може бути, пане! – відповів стерновий, грюкнувши кулаком по столу.

– Золото, Герасіме?

– Хай би й так, та золото ми можемо знайти і в іншому місці, бо берег довгий. Але ж є ще й гордість наша!

– Ви теж такої думки? – спитав він, глянувши на всіх.

– Звичайно! Ми чоловіки чи ні, щоб боятися якесь стерво!

Нарада тривала до вечора. З настанням сутінок Ієремія узяв мушкет, бо йому випало першому, добрався шлюпкою до берега і знайшов зручне для спостереження місце на березі річки. Так вони вирішили: відтепер екіпаж «Сперанци» охоронятиме щоночі селище, аж поки алкалуфи зрозуміють, що вони мусять охороняти його самі.

Одначе люди в засідці ніколи не чули скрадливих кроків. Блек Педро жодного разу не перейшов річки, зате коли алкалуфи прибували на той бік, він про щось потай шепотівся з деякими з них.

А загалом зима минала в спокої. Вода в протоці здавалася мертвою, за цілі місяці тут не пройшов ні корабель, ні навіть пірога, ніби весь світ вимер.