Текст книги "Підняти вітрила!"

Автор книги: Раду Тудоран

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 27 страниц)

Наш подорожній замислився, втупившись у дельту Дунаю, пейзаж якої на десятки кілометрів складався лише з чотирьох елементів величезного каталога природи: комиш, верболіз, небо й вода. По якімсь часі далеко попереду виглянули кілька білих хатинок, сірі дерев'яні склади, вишикувані в одну лінію щогли…

Годиною пізніше «Пенелопа» пришвартувалась у Суліиі між двома грецькими суднами, які прийшли сюди з моря й тепер чекали попутного вітру, щоб вирушити на Бреїлу.

Тільки-но «Пенелопа» пришвартувалась, екіпаж зійшов на берег і подався до обох кораблів побачитися з земляками й дізнатися новини. Капітани сиділи на пристані під навісом одного закладу, що правив водночас і за корчму, і за кав'ярню, і за чайну. Ясна річ, кір Яні теж пішов туди і, після взаємних вітань та обіймів, присів до їхнього столу, радий, що знайшов куточок батьківщини.

Була четверта година по обіді. Весняне сонце вже відміряло добрячий шмат своєї небесної дороги і хилилося до заходу на зарослому комишами овиді. Вітер поволі стих, ніби задрімав, але для тих, хто знав його закони й відчував його таїни, було ясно, що на морі невдовзі загуляє зюйд-вест, тобто найнесприятливіший вітер для того, щоб іти на Стамбул.

Навіть нічого не спитавши кіра Яні, Антон Лупан зрозумів, що сьогодні вони не вирушать. Але це ніскілечки його не засмутило; він навіть зрадів, що вони затримаються. У цьому й полягала перевага мандрівки вутлим суденцем перед класним кораблем, який і часу не марнував би для заходу в маленький порт.

Ще на початку зими Антон думав навідатись до Суліни, бо написав багато листів капітанові порту з проханням дещо з'ясувати, але не одержав відповіді. А зараз він може сам пошукати тут сліди П'єра Ваяна.

– Пане, – сказав Ієремія – оскільки він ходив по морях, то теж трохи розумівся на вітрах. – Видно, сьогодні ми не вирушимо. То я пішов би провідати свого двоюрідного брата Хараламба.

– Іди, тільки ввечері неодмінно повернись. Бо брат ще вплутає тебе в яке-небудь сватання.

– Та ні ж бо! Йому зараз не до одружування. Він, мабуть, принишк, аби його не знайшов якийсь вивідник водовоза.

Антон Лупан подався до капітанської контори. Жінка, яка смажила під дірявим навісом бичків, сказала, що капітан порту буде лише завтра, бо пішов полювати качок… Капітан буде завтра, під обід, а «Пенелопа» має вийти на світанку!

Куди піти, кого спитати, коли на пристані тільки чужоземні моряки?

Над заростями комишів на сході височіла самотня вежа маленького маяка. Там має хтось бути.

Антон попрямував туди. В обличчя дихав вологий і солоний морський вітерець, чулося, як на пісок накочуються хвилі, долинаючи з-за стіни комишів віддаленим рокотом, приглушеним, лагідним і завше хвилюючим – його моряки часто плутають із рокотом власних душ. За кількасот метрів від води до самісіньких комишів підходили піски, відкриваючи широке й довге узбережжя з дюнами, порослими бур'янами й пирієм, що тяглися аж до горизонту.

На протилежному березі протоки похмуро бовванів маяк, оперезаний поясом потемнілого каміння. Море здавалося радше сірим, аніж голубим. Мул, нанесений сюди Дунаєм, забруднив воду аж до обрію, і лиш там виднілася сиза, мов лезо ножа, смуга води. По небу пливли білі хмаринки, а внизу, над хвилями, метушилися, кигикаючи, чайки. Вдалині забіліло вітрило на якійсь барці, а на суходолі вгадувалися чорні човни, витягнуті на пісок.

На протилежному березі протоки під маяком якась баба з дерев'яною кадкою нахилилась до води.

– Гей!.. Тітко-о! – гукнув Антон.

Стара, – довга, мов виноградна жердина, поставлена там ніби для того, щоб скласти товариство самотньому маякові, – підвелася. З-під хустки вибивалося сиве брудне волосся. Хоч до неї й далеченько, Антон побачив більмо, що блищало на сонці, мов луска.

– Що ти хочеш? – сварливим тоном спитала вона.

– Хто доглядач маяка?

– Іфрім, але його нема, розбійника!

Вона взяла кадку й пішла берегом.

– Гей, тітко! Він далеко пішов?

– До дідька в гості! Іди й ти за ним!

Антон подумав, що в доглядача маяка відповідальніші обов'язки, ніж у капітана порту, і, хоч би куди він пішов, неодмінно прийде засвітити вогні на маяку, коли почне смеркати. Залишилося терпляче чекати. Він був у воротях Леванту, а тут час не вартий нічого.

На березі моря лежало напівзасипане піском судно, і Антон здивувався, що не помітив його відразу. Це був якийсь баркас і, судячи з наметеного піску, аварії зазнав він давно. Видно, цей жорстокий берег полюбляв корабельні жертви: на північ по протоці стриміла зігнута щогла, піднявшись між дюнами, мов людська рука, що на відчай душі благає допомоги перед смертю. Нещастя, мабуть, трапилося недавно, бо інакше і щогла, і інше добротне дерево вже давно згоріло б у вогні, і це було б природним завершенням його долі в цих безлісих місцях… Трохи далі на південь височіла ще одна піщана могила, насипана поверх зогнилих снастей і почорнілого скелета корабля.

Антон ішов берегом і думав, що кожна із цих жертв приховує таємниці… Пісок дедалі глибше засмоктує корабельне дерево, і ніхто ніколи вже не зможе дізнатися, які долі розбилися тут. Кожна із цих жертв була колись кораблем із гордовитим форштевнем, з високими стрункими щоглами, з повними вітру вітрилами. Але як звали їх і їхніх капітанів, які штурмани вели їх через бурі, які пристрасті, які доблесті, які радощі, які страждання були в серцях людей з екіпажів, які ненависті, який гнів, яка любов?.. Ніхто вже ніколи про це не дізнається, все обірвала давня трагедія, все приховав пісок…

Он ще один корабель, викинутий на берег теж, мабуть, давно, бо вже наполовину засипаний піском, але завдяки тому, що дерево на ньому добротне, він витримав натиск часу та його безжального спільника – гниття. Усе придатне для чого-небудь було забране давно. Зірвані всі до єдиної дошки на палубі, обшивка теж зазнала б такої самої долі, але дерево після тривалого перебування в морській воді ніби закам'яніло, відтак не годилося для вогню. Два важкі ланцюги, звисаючи з носа, загубилися в піску, там же, мабуть, були поховані і якорі; їх ніхто не потрудився дістати, бо вони нікому не потрібні на суші. Кабестан теж ні для чого вдома, тому й стояв на своєму місці, як і решта металевих снастей, глибоко поїдених іржею.

У боротьбі викинутого на берег корабля з часом відчувалося стільки затятості, що Антон Лупан підійшов роздивитися його ближче. Видовжений кіль, майже так само, як ніс, загострена корма, тонкі і водночас міцні лінії нагадали Антонові… Враз він зблід, серце завмерло, ноги задерев'яніли…

Наступної миті серце закалатало шалено, кров шугнула по жилах, ноги самі понесли його довкола судна…

Кожна жертва корабельної катастрофи має свою таємницю. Вона тримає її в собі, приховує під піском; і ніхто неспроможний розгадати ту таємницю.

Антон Лупан зупинився біля носа корабля. На потемнілих дошках виднілися стерті часом окремі літери, і той, хто їх знав, міг прочитати назву корабля.

Мав і цей корабель свою таємницю, як і всі жертви корабельних катастроф.

Берегом ішов якийсь дідок у Свитині, важко несучи кошика з рибою.

– Добрий вечір, пане! – сказав він, шанобливо скидаючи шапку.

– Добрий вечір! – відповів Антон, ніби повертаючись з іншого світу.

– Ви знаєте нашу мову? – здивувався старий.

– А чому б не знати? Хіба я схожий на людину, що впала з Місяця?

– Ні, пане, але я подумав, що ви англієць з Комісії.

Старий поставив кошика на землю, ударив кресалом і запалив люльку.

– Ви давно в цих краях? – спитав Антон, підходячи ближче.

– Та вже давненько, бо й народився тут, але скільки років, – важко підрахувати. Чи то шістдесят п'ять, чи то сімдесят – навіть піп не може сказати.

– Ви рибалка?

– Був замолоду. Тепер мені доручили маяк.

– А, ви Іфрім, доглядач маяка?

– Саме так.

– О, а я вас шукав… Ваша баба чогось трохи зла!

– Здичавіла в цій пустелі!..

Антон Лупан хвилювався, але ніхто не зміг би здогадатися про його думки, дивлячись на нього збоку.

– Візьміть, будь ласка, сірники, не мучтеся з кресалом.

– Дякую, пане, є і в мене сірники на маяку. Комісія дала засвічувати ліхтарі. Але для люльки кресало краще.

– Ви поспішаєте?

– Ні, бо сонце ще не зайшло, а ліхтарі вже протерті.

– Скажіть, – спитав Антон, намагаючись погамувати калатання серця, – ви, часом, не знаєте, що сталося з цим кораблем?

– Та знаю, чому ж ні. І про цього, і про ті, що нижче, тільки не питайте мене, якого року це сталося. Це все беззаконня Безбородого.

В очах старого спалахнули короткі вогники, ніби в звіра, що блукає в нічному лісі. Але, може, то тільки здалося. Він сів на пісок і, пихкаючи люлькою, почав розповідати:

– Було тут кілька розбійників, їх називають піратами. Вкоренилися вони хтозна-коли, і ніхто з ними не міг упоратися. За ватага в них був Аксенте, він прийшов сюди з грецького моря, люди прозвали його Безбородим, бо не росло в нього волосся на обличчі – ні вусів не було, ні бороди, ніби в нелюда.

Старий презирливо сплюнув, погладив пишну, мов хвіст павича, бороду і повів оповідь далі. Антон сидів поряд, ледве гамуючи стукіт серця.

– Безбородий то безбородий, а бувалий, жив він серед людей, грамотний, навіть дивно, чому злигався з розбійниками. Я не знаю, по яких світах він блукав, але можу поклястися, що знає мови всіх людей у світі… Тоді тут стояв не цей маяк, а інший, ладний ось-ось розвалитися, і запалювався він тільки тоді, коли хтось згадував про нього. Добре, якщо кораблі приходили вдень, а вночі мусили чекати далеко в морі, бо інакше їх підхоплювали хвилі й викидали на пісок, розбиваючи на друзки. Вони, ті розбійники разом з Безбородим, підстерігали звечора на березі. Помітивши вітрило на горизонті, чекали, коли настане вечір, приводили бика, припинали його на березі моря і прив'язували ліхтар між рогами. Бідолашна тварина так і стояла цілу ніч, похитуючи ліхтарем. Бачачи світло, що гойдалося, ніби на хвилях, капітан у морі думав: це якийсь корабель стоїть на якорі, підійду до нього. І підходив, сіромаха, довірливо, тільки потрапляв на пісок, а тут уже порятунку не було. Розбійники налітали човнами, стрибали на палубу з ятаганами в руках, одних убивали на місці, других викидали в море, а потім забирали з корабля все, залишаючи на ньому тільки обшивку.

Антон Лупан скреготнув зубами:

– Мерзотники! І ви вважаєте, що саме так сталося і з цим кораблем? Невже з нього не врятувалася жодна людина?

– Не думаю, пане. Безбородий не лишає нікого в. живих.

– А звідки ви знаєте, що саме він доклав тут рук, а сталося не щось інше?

Доглядач маяка закліпав білими повіками, мов пушинками, ніби запитання захопило його зненацька. Потім, кинувши тайкома погляд на свого сусіда, задоволено усміхнувся, показуючи щербаті зуби:

– Та я ж усе це бачив на власні очі! Тільки, як я вже сказав, не питайте, коли саме це сталося, бо в роках плутаюсь.

– У квітні буде чотири! – буркнув Антон Лупан.

– А так, справді, це було весною, пригадую, ніби сьогодні. Видалась грозова ніч. Десь опівночі я накинув мішок на голову й вийшов до Дунаю подивитись, чи добре прив'язаний човен, бо цілу зиму я робив морський баркас і лише два тижні, як спустив його на воду. Я міг узяти на нього п'ять тисяч ок[5]5
  Око – старовинна міра ваги, дорівнює 1260–1291 г.


[Закрыть] риби і невдовзі думав вирушати вгору до рибалок, щоб привезти трохи свіженької… Я вам не сказав, що тоді вже не мав сили виходити в море ловити рибу, отже, почав промишляти трохи торгівлею. Ходив угору, до Тулчі, а іноді навіть у Галац…

Антон Лупан звівся на ноги, силкуючись приховати нетерпіння. Знав: якщо урве або хоч поквапить, доглядач маяка замкнеться в собі, як усі старі, коли робиться не по-їхньому, і тоді з нього не витягнеш ні слова.

– Отож і кажу, – вів далі той, – вийшов я на бер моря. Землянка моя була трохи нижче порту, отам, д саме зараз склад. З моря дув сильний вітер. Дунай на бух і стогнав, а по той бік, за очеретом, чутно було, як шаленіло море, сказати б, ніби його мучили тисяча чортів. І тут наче блиснуло світло в комишах… «Не інакше, знову розбійники! – подумав я. – Мабуть, уже щось відчули прокляті й готуються до грабунку!» Тоді я взяв трохи ближче до моря. Не встиг вийти з комишів, як майнула якась тінь, щось схоже на літаючого звіра швидко мчало до берега, до ліхтаря, що метався мов божевільний. Блискавка освітила берег, і я побачив корабель, як він спіткнувся, сівши днищем на пісок. Одна щогла переламалась, тільки тріск і гуркіт. Майнули шматки вітрила, підхопленого вітром, ніби сліпі чайки. Коли погасла блискавка, погас і розбійницький ліхтар Може, в заростях були ще люди і дивилися так сам як і я, але хто міг боротися з ватагою Безбородого, коли їх багато і жоден не забариться вгородити ножа груди? Почулися крики, далі постріли. Стріляли з корабля, але в кого і як, мабуть, і самі не знали… Три дні тривав шторм. Четвертого дня море заспокоїлось і ввійшло в свої береги, а на березі не лишилось і сліду ні розбійників, ні подорожніх. Тільки корабель лежав на боці, присипаний піском… Прийшли й наші люди, хотіли поживитися чимось, бо те, що море викидає на берег, нічиє, воно не належить нікому. Але не було чого взяти. Розбійники пограбували чисто все.

– І ніхто не покарав тих бандюг? – спитав Антон, важко дихаючи.

– Хто їх може покарати, пане? І як доказати? Цей Безбородий мав свого корабля, тримав його в порту, як чесний моряк, ходив вряди-годи у Стамбул, у Салоніки і навіть возив товар, так що й подумати не можна… А втім, він недовго й був тут. Тільки-но почалася війна, він підняв вітрила й пішов. Кажуть люди, ніби чинить розбій у грецьких і турецьких морях, але я не певен, чи то правда…

Тут старий побачив, що сонце ховається в зарості очерету, й заквапився.

– Я забалакався й забув про маяк, – сказав він, швидко підводячись.

Антон Лупан пішов разом з ним до протоки, їхні тіні витягувалися далеко вперед, аж до очеретів біля маяка. Уже на березі старий, відв'язуючи човен, припнутий до каменя, підвів очі й глянув на чужинця.

– Пане, вибачайте, що питаю, але моя розповідь, здається, засмутила вас., Що вам до того корабля, який уже стільки літ гниє на березі?

– То мій корабель, дідусю! – відповів Антон Лупан.

– Ваш?..

– Так, мій і мого друга, який загинув, мабуть, тоді…

Течія в протоці підхопила човен. Старий швидко нагнувся, ніби переляканий, потім випростався, дивлячись на берег, та так і стояв, аж поки човен, погойдуючись на хвилях, прибув до маяка.

Запали сутінки, і вода в Дунаї потемніла, коли Антон Лупан повернувся в порт. На кораблях світилися нічні вогні.

З дерев'яного кнехта на причалі підвівся Ієремія, спираючись на мушкет, ніби на ціпок.

– Я давно чекаю вас, пане. Будуть якісь розпорядження?

– Так. Цієї ночі ми ще переночуємо на кораблі, бо зараз ніде шукати собі притулок. А завтра вранці заберемо багаж і попрощаємося з капітаном.

– Як це так? – Ієремія невимовно здивувався. – Ви так швидко передумали? Ми вже не підемо в ту довгу дорогу, про яку ви казали?

– Підемо, але не кораблем кіра Яні…

Антон пішов на палубу шукати стернового.

– Герасіме, ходи-но сюди!

Ієремія залишився на причалі, приклавши одну руку до рота, а другою спершись на свій окований ціпок. «Тут криється якась таємниця. Щось його мучить!» – сказав він подумки, хитаючи головою.

А втім, не треба бути дуже мудрим, щоб здогадатися про це. Адже цілком природно, що й люди мають таємниці, а не тільки кораблі, викинуті на берег!

РОЗДІЛ II
І ЛЮДИ МАЮТЬ СВОЇ ТАЄМНИЦІ

Ми носимо в собі таємниці, великі чи маленькі, і коли вони відкриваються, то втрачається частина їхньої сили, а іноді втрачається вся, мов пух кульбаби під подихом дужого вітру. Ми маємо таємниці, носимо їх, страждаємо, сумуємо, плачемо через них або сміємося й радіємо…

Чому в маленьких очах кіра Яні, який бенкетував з капітанами на пристані, час від часу з'являлася хитренька усмішка? Бо капітан «Пенелопи» приховував таємницю! Може, вона крилася в тому вузлі, з яким він зійшов у Галаці, чи в другому, з яким він повернувся назад? Може, там було золото, коштовності? Греки з Галаца чи з Бреїли багато разів посилали на батьківщину свій гіркий заробіток саме такою дорогою. Переправляти сушею – небезпечно, бо в горах чатували на подорожніх розбійники. Але ж і на морі могли напасти пірати! Та до дідька, хто там зверне увагу на якесь корито, що везе п'ять вагонів пшениці!.. Може, саме тому й усміхався капітан «Пенелопи», тихенько вираховуючи ту частку, яка перепаде йому.

Чому Герасім, грек з-під Пірея, так гарно розмовляє по-румунськи, а коли спитаєш у нього про це, він похнюплює голову і стає сором'язливий, мов дитина? Хіба нема в нього таємниці?

А Ієремія?.. Антон Лупан не звернув уваги, та коли той розповідав про весілля в водовоза, голос його був з гіркуватим присмаком, мов зернина яблука на зубах… В Ієремії справді на душі було гірко: цілий рік, відколи переселився до водовоза, він потай любив Гіочіку, і про це не знав ніхто – ні вона, ні водовоз, ні навіть його двоюрідний брат, бо, може, не забирав би її в нього з-перед носа… Ієремія не мав на нього зла, не заздрив йому, навпаки, навіть пишався ним.

Але в кого нема таємниць?

Якщо хазяїна портового шинку струснути як слід, то хіба не потечуть із нього шахрайства, мов зерно з прогризеного мишами мішка?

І доглядач маяка, старий Іфрім з побілілою головою, має таємницю, таємницю набагато тяжчу, аніж усі ті, про кого ми згадували досі. І якби хтось проник у неї, то жахнувся б. Та облишимо поки що Іфріма з його таємницею!..

Чому ж дивуватися, що й Антон Лупан має таємницю?!

Давно запала ніч, чорна березнева ніч, довкола все заснуло; вщух південний бриз, вмовкло шарудіння жовтого торішнього комишу, тільки цьогорічний випинався зеленими стеблами і ніби співав величальну пісню весні, яка пробуджувала трудівницю-землю; її могли чути ті, хто мав слух до потаємного голосу стеблин, які ішли в ріст. З лагідним жебонінням Дунай ніс у діл свої води… Трохи поодаль сонно блимав маяк над морем, покритим білою югою. Ніде ні руху, ні вогника в порту. Тільки на щоглах усіх трьох кораблів світилися задимлені ліхтарі.

Антон Лупан сидів на причалі, накинувши плащ на плечі, опустивши до води ноги, трохи нахилившись уперед. Річка котила свої води вниз, його думки важко пробивалися по течії вгору.

Ця річка, яка протинала міста й країни, знайома йому давно, сімнадцять літ, з нею пов'язано стільки мрій, що іноді Антонові здавалося, ніби в них обох один початок. Він пригадав дорогу на Джурджу в 1865 році, коли йому відкрився світ перед очима, бо саме тоді, можна вважати, починалося його свідоме життя. Про те, що було раніше, він думав мало: низенька хатина в Бухаресті, під пагорбом монастиря Михая-Воде, садок з горіхами і грушами, що тягнувся аж до заболоченого берега Димбовиці, туди, де зараз міст Ізвор; тоді там водовози набирали воду в бочки, а діти передмістя галасливо купалися разом з качками й гусьми. Його дід, хоч і не вчився по чужинах, був архіваріусом при митрополиті, президентові дивану[6]6
  Диван – державна рада при князеві (румунськ.).


[Закрыть], тобто стежив за дотриманням законів, людина освічена для свого часу. Найстаршого з-поміж дітей, Антонового тата, він зробив своїм спадкоємцем, хоч той і не був дуже запопадливий до роботи і менш освічений, ніж він, однак відав архівом аж до Ясського возз'єднання Румунії. Тоді для цієї посади знайшли грамотнішого чоловіка, що здобув науку на Заході. Батько не мав університетських титулів, отож вимушений був опуститися на кілька сходинок і ковтати пилюку на досить низькій посаді.

Мати Антонова померла, народивши другу дитину, яка не прожила навіть дня. Антон залишився з батьком. Між батьком і сином-одинаком встановилася рідкісна дружба, яку Антон порівнював хіба що з дружбою з П'єром Баяном, але це було набагато пізніше.

Батько потай писав історію Румунії і так само потай готував майбутнє своєму синові. У сад на березі Димбовиці приходили з двадцятеро дітей, яких він учив грамоти, беручи по два золотих у місяць із синків заможних купців; але були поміж ними й такі школярі, з яких він не брав нічого, бо статки в тих були малі.

В усі часи на світі є люди добріші, лагідніші, мудріші, чесніші, ніж інші, і доброї пам'яті Антонів тато належав саме до таких. Знав він багато, навіть дивно було, що стільки могло вміститися в голові однієї людини, але розумів, що перед уселюдськими знаннями його власні знання дуже мізерні, тому намагався при найменшій можливості відкласти два, три, чотири або й п'ять золотих, щоб можна було згодом послати сина вчитися на Захід. Він сподівався, що наука принесе синові радість і шану, яких не довелося зазнати йому самому.

Антон пригадав день, коли вони вирушили в дорогу, вмостившись обидва на дерев'яній люльці поштового повозу, який називали вслід за чужоземними подорожніми диліжанс або омнібус. У батька розвівалась на вітрі борода – велика, біла, ніби в святих отців з монастиря Михая-Воде, лоскотала йому обличчя, – і в цьому юний мандрівник, в якого серце було, мов комашка, а душа – як небо, відчував прощальну ласку, а сам він весь був охоплений острахом і сумнівами… Адже вирушає в такий далекий світ!..

Вони зупинилися в брудному містечку на березі Дунаю і зайшли переночувати в заїзд «Hottello dei Vapori», який тримав веселий балакучий італієць. Він поселив їх у непровітрюваній комірчині біля конюшні. Були в заїзді, звісна річ, і кращі помешкання, з дерев'яними балконами, що виходили на вулицю, але то для багатих подорожніх. Батько й син пробули там два дні, чекаючи австрійського корабля. Вранці третього дня Антон сів на «Ерцгерцог Альбрехт», мабуть, найстаріший корабель у Дунайській компанії, і розлучився зі своїм батьком, навіть не відаючи, що вже ніколи не побачить його.

Відтоді він побував у багатьох країнах, вздовж і вшир пройшов Середземномор'я, знав Червоне море, Персидську затоку й Індійський океан. У світі відбулося стільки перемін, що й думкою не осягнути, а Дунай так само несе свої води.

Майже десять років Антон був у Парижі – там закінчив ліцей та політехніку, здобув диплом інженера і знайшов гарного приятеля, П'єра Ваяна. Старший на сім років, П'єр облишив навчання на інженера і в 1865 році, саме тоді, коли Антон прибув у Париж, пішов прокладати Суецький канал. Через три роки, – Антон тоді був в останньому класі і вже крутився біля політехніки, – П'єр повернувся з Порт-Саїда, засмаглий, вимучений хворобами, ослаблий, змарнілий і розчарований. Усе, що було там, у тому далекому краю, битому стужами й піщаними бурями, тепер вгадувалось ніби вві сні. Він марив, що поверне пустелю до життя, що виникнуть там нові міста й села у зелених садах – і копав канал. Працював три роки сумлінно, затято, але одного дня його силоміць репатріювали, бо полаявся з начальником дільниці – людиною мовчакуватою, з застиглим, мов у мерця, обличчям і риб'ячими очима, який не знав ні їхніх імен, ні національності, а визнавав тільки нагая для спин одурманених чорноробів.

Відтак П'єр Ваян знову вирішив стати інженером і будувати кораблі, як того волів його дід, пославши по науку в Париж.

Антон швидко заприязнився зі своїм старшим колегою, трохи сутулуватим у плечах, як усі натруджені люди, з виснаженим і передчасно порізаним зморшками обличчям, з білявим галльським волоссям, з неймовірно голубими очима, що так не пасували до його скептицизму й печалі. Чому вони заприязнилися – не знали й самі, та, врешті, й не намагалися з'ясувати.

Після навчального року молодий румун, не маючи змоги поїхати додому на канікули на два місяці, бо дорога довга й важка, подався з П'єром на північ Франції, у Сен-Мало, відоме серед моряків, рибалок і корабелів містечко. Було воно якраз саме там, де Ла-Манш зустрічається з Атлантикою. Знали Сен-Мало корсари, які впродовж кількохсот років завдавали відчутних ударів по Англії.

Там жила сім'я приятеля і дуже багато родичів, бо Баяни – старовинна родина, представники її були майже на всьому північному узбережжі Франції. Тільки П'єрів батько, – як і всі чоловіки, моряк, – загинув десь біля далеких берегів.

У Сен-Мало Антон побачив інше життя, познайомився з морем, шлюпками, кораблями, рибалками, моряками й полюбив їх. Відтепер щоліта він жив між ними, виходив у море, ставив вітрила, піднімався на щогли, тримав стерно, тягав важкі канати, чистив рибу на слизькій палубі, спав на вузькій і твердій койці, як і належить морякові, у хитавиці – то ворожій, то лагідній, під невмовкну пісню океану.

Коли шаленів шторм і рибалки не виходили в море, обидва приятелі йшли до будівельників кораблів, адже тут не було й латочки вільного місця, де б не стримів із піску скелет майбутнього корабля. Під вітром, який свистів між шпангоутами, Антон Лупан учився володіти сокирою, пилкою, свердлом і рубанком.

Дід П'єра Ваяна, pere Leon, тобто дід Леон, як називали його всі люди в містечку, досить міцний і працьовитий на свої сімдесят два роки, був людиною мовчазною. Безперечно, внук успадкував від діда деякі його риси.

Дід витягнув на пісок старий шлюп тонн на вісім, яким ходив по рибу в останні роки, поставив його перед хатою, скинув щоглу, підпер кілками і тепер постійно жив у ньому, що, врешті, не було дивно для старого моряка – у Сен-Мало багато хто перетворив на житло кораблі своєї молодості.

Нікого ні з рідні, ні з сусідів старий не пускав на борт, жив там, мов сич, сам прибирав, сам готував собі їсти й прав білизну.

Хоч дід і послав оволодівати інженерною наукою найстаршого зі своїх онуків, це не означало, що він ставився до нього з більшою любов'ю, аніж до решти кревних. Коли ж побачив, що П'єр іде морською дорогою, а він неспроможний його перепинити, як не можна зупинити оленя в лісі, старий тужливо дивився йому вслід, і ніхто не знав, звідки взялася та туга й чому вона крає дідові Душу.

Тільки з одним чоловіком зійшовся він трохи ближче – запрошував до себе в каюту, частував скляночкою абсенту в корчмі, іноді вони про щось розмовляли, хоча дід Леон і при ньому не веселішав. Цей чоловік, дід Жір, як його називали, незважаючи, на те, що йому ледве-ледве виповнилось п'ятдесят років, теж морякував. У його житті не було таємниць, але П'єр та його приятель не знали, власне, про нього нічого, крім того, що він колись потрапив у корабельну катастрофу, про яку не хотів розповідати, хоч скільки його випитуй.

Одного дня, коли дід Леон разом із цим дивакуватим дідом Жіром пішов до корчми, П'єр і Антон почали роздивлятися старий шлюп, що вгруз кілем у пісок.

– Як тобі подобається ніс? – спитав П'єр, обмацуючи закам'яніле дерево.

– Не знаю, мабуть, занадто прямий. Мені більш до вподоби, коли форштевень трохи видовжений.

– Так. Але якби ти пройшов ним по Гасконській затоці, то швидко перемінив би думку.

Двоє приятелів обстежували корабель від носа до корми, захоплюючись його міцними лініями; потім, щоб роздивитися, як він збудований усередині, піднялися по трапу на борт, пройшли по палубі і, спустившись сходнями у люк, опинились у каюті старого, де досі вони не були жодного разу.

Каюта як каюта, тільки посередині стояла чавунна грубка з виведеним на палубу димарем. Світло проникало через маленький ілюмінатор, а поруч стояла морська лампа, – вона зроблена так, що завжди стоїть рівно, хоч би як хитався корабель, тільки тут вона стояла рівно вже роки підряд.

Нічого особливого тут не було, та друзів цікавила не сама господарська обстановка в каюті, а спосіб побудови корабля.

Через дверцята під трапом вони пройшли в трюм, що правив господареві за їдальню і спальню, обстежили дубовий кістяк, ще добротну обшивку, оглянули кільову оснастку і знову повернулися в каюту.

Тієї миті ніхто з них не думав, що тут приховується таємниця, яка переверне їхнє життя.

Антон уже поставив ногу на трап, щоб піднятися вгору, коли, озирнувшись, побачив, що його приятель схилився над якимось папірцем.

– Господи! Лист від Чарлза Дарвіна!

Обоє друзів, хоч і мало цікавились природничою наукою, захоплюючись інженерством, але ім'я Дарвіна не могло не схвилювати їх, особливо коли побачили його під листом, адресованим нікому невідомому старому морякові, який жив відлюдьком у малесенькому рибальському містечку на узбережжі Франції. Та лист таки справді був адресований дідові Леонові. І П'єр переклав з англійської мови, яку опанував за ті три роки, поки працював на будівництві Суецького каналу, таке:

«Старий мій корсаре, я радий, що ти живий і все ще при силі, себто такий, яким я тебе знав. Уже три роки я тобі не писав, точніше від 8 березня 1856 року, бо я занотував у записнику дату, але за ці роки я забув і про себе самого, а не тільки про давніх і добрих друзів. Нещодавно отримав від тебе листа, швиденько відповідаю і прошу вибачення за те, що мовчав стільки часу.

Я працював ці роки над книжкою, нарешті побачив сьогодні видану друком і посилаю її тобі як людині, котра була зі мною і в моїх думках, коли я обмірковував її. У ній систематизована моя теорія про походження видів, і я дарую її тобі не для того, щоб ти згадував про мене і захищав, бодай подумки, тоді, коли інші корсари, корсари від науки, накинуться на мене. Ця книжка, я впевнений, викличе величезні невдоволення серед учених. Але я був би радий знати, що серед моїх сусідів через дорогу є чоловік, який не. лаятиме мене, і ця людина – ти, любий мій pere Lion.

Тепер щодо твого сина, відважного Арнольда. Ти справді вважаєш, що втрачена всяка надія? Що він справді загинув у тих пустельних краях? Невже ти повірив тому чоловікові? Мені це просто не вкладається в голові, особливо тому, що в цього Жерара дуже розбурханий розум. Може, не слід втрачати надію? Такий старий корсар, як ти, мусить вірити стільки, скільки плаває на воді хоч одна дошка з його корабля! Сподіваюся, ти пришлеш мені звістку. Обнімаю тебе як брата, любий мій неприборканий корсаре.

Чарлз Дарвін».

Під підписом стояла дата й місце відправки листа: «Лондон, 5 вересня 1859 р.»

– Звідки дід Леон знає Дарвіна? – спитав Антон після того, як його невимовно вражений товариш закінчив читати.

– Не знаю! Він ніколи не казав про це.

– А Арнольд, який згадується в листі, це твій батько?

– Так! – відповів П'єр, нічим не виказуючи хвилювання, яке охопило його всього: внук був дуже схожий на діда.

– Ти казав, що він загинув у корабельній катастрофі, – вів далі його приятель.

– Так, він вирушив через Атлантику в п'ятдесят третьому році, коли мені було одинадцять років, і досі не повернувся.

– А де і як він загинув? Ти не знаєш?

– Гине багато моряків; наші люди звикли, що дехто не повертається, а якщо людина не повернулася, який сенс знати більше?

– Але, може, все-таки… Бачиш, Дарвін радить дідові трохи почекати…

П'єр похитав головою:

– Ні. Лист прийшов дев'ять років тому. Тоді ще можна було сподіватися. Сьогодні вже нема ніякого сенсу. До того ж дід Жір, який пішов разом з батьком, повернувся давно й сказав, що всі загинули. Це, мабуть, про нього згадується в листі, бо його повне ім'я Жерар.