Текст книги "Підняти вітрила!"

Автор книги: Раду Тудоран

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 27 страниц)

РОЗДІЛ XVI
СПІВ СИРЕНИ

Відчаливши від піратського острова, «Сперанца» через вісім днів кинула якір у Суеці, і поки Герасім ходив до поліції, щоб забрали останнього з піратів Безбородого, Антон Лупан подався в контору.

– Ви вже повернулися з Бербери? – здивовано спитав капітан порту, – видно, пам'ятав, що «Сперанца» пройшла тут два тижні тому.

– Ми були не на Бербері, а на архіпелазі Шейхарат.

Службовець порту скочив на рівні і вигукнув, ніби був не при своєму:

– Шейхарат!.. Острів Мусара!.. Звідти ж прийшов і оцей француз, П'єр Ваян, який розбив піратів!

Тепер настала черга Антонові вигукнути:

– П'єр Ваян?!.

– Так, пане, – відповів капітан порту, не підозрюючи, який вихор думок і почуттів викликали в новоприбулого ці слова. – Він був у кінці липня, якщо хочете, можу сказати точніше. – Він погортав журнал. – Точно. Двадцять восьмого липня. Він ішов з острова Мусара і віз двадцять шість піратів, яких передав поліції. Суд над ними тривав дуже довго, і три тижні тому двадцять п'ять із них були повішені. Тільки одного, який трохи не в собі, судді пощадили, запроторивши під варту в шпиталь.

– А П'єр, П'єр Ваян, пане? Що ви знаєте про нього, бо я шукаю його вже понад чотири роки, куди він пішов?

– У Стамбул, згідно з його заявою. Ось дивіться, так і записано в журналі… Він при свідках доказав, що шхуна, якою він прийшов з острова, зроблена ним самим. Назва «Есперанса», записана вона в нас під французьким прапором… Дуже гарний корабель, пане, і добротно зроблений, – провадив той далі, не помічаючи й досі хвилювання, що охопило чоловіка, який стояв перед ним. – Я хотів сказати вам минулого разу, що він схожий на ваш, і що теж дивно, навіть назви схожі, але ви дуже квапились…

Капітан «Сперанци» тільки очі витріщив. Якби ж то сказав!.. Зараз він був би на п'ятсот миль ближче до П'єра. Але книга дружби веліла йому йти вперед, і він пройшов свою дорогу до кінця.

– А що за люди з ним були?

– Усі моряки. Шестеро з них, ось вони записані тут, пішли на «Есперансу», решта на різні кораблі. Двоє, англієць та італієць, лікувались у нашому шпиталі аж до вересня. А перед тим як репатріюватися, прийшли в контору підписати свої морські книжки.

– Отже, нема жодного з тих, хто прийшов з П'єром Баяном?

– Жодного. Всі пішли.

Антонові нічого було тут баритися, він дізнався все, що можна… Він подався на телеграф і послав три каблограми в порти Стамбула, Галліполі й Шрея – туди, де міг бути його приятель: «П'єру Ваяну. Шхуна «Есперанса». Іду з Суеца на архіпелаг. Будь-що повідом у Галліполі, де тебе знайти».

На пристані він побачив юрбу фелахів, які вивантажували з борту гармати, ядра й порох. Ісмаїл пригнічено дивився на них, бо позбувся поста старшого гармаша.

– Скільки ти вторгував, Герасіме? – спитав Антон.

– Рівно стільки, як заплатили ви. Ми не втратили ні гроша. На південь вирушає грецький бриг, а я знаю начальника команди й попросив його не бути скупим, бо ж платить не він, а капітан.

Антон піднявся на палубу:

– Хлопці, сьогодні вирушаємо! Ісмаїле, візьми гроші в Герасіма й закупи провізії на місяць. Ми не будемо заходити в порти!

При попутному вітрі від Порт-Саїда до Дарданелл можна пройти за тиждень. Але вони йшли при зустрічному північному…

9 листопада, коли вони обходили з заходу острів Родос, почався дощ, холодний осінній дощ.

Нарешті 25 числа, – вони тоді були південніше острова Кіос, – капітан не знайшов іншої ради і прив'язався до корми пароплава, що йшов у Дарданелли.

Пароплав був не дуже потужний, робив не більше трьох-чотирьох миль за годину, він важко пихкав, випускав багато диму, і той осідав на палубу «Сперанци», яка досі не знала такого бруду. На додачу стало холодно, і люди, в яких не було зимового одягу, дригоніли по кутках.

Усьому настає колись край. Пароплав, тягнучи шхуну на буксирі, прибув у Галліполі в перший день грудня. Антон скочив у шлюпку і за кілька хвилин був у конторі порту. Звісна річ, він спершу глянув на список загиблих кораблів, і на серці йому полегшало: «Есперанси» там не було.

– Шхуна «Сперанца» з Порт-Саїда в Стамбул! – сказав він, зайшовши в контору й подаючи документи. – Якщо дозволите, пане капітан, я подивлюся список суден: хочу дізнатися, коли пройшла на Стамбул шхуна «Есперанса».

– Вона не проходила! – відповів чиновник.

В Антона запаморочилась голова. Невже П'єр збився з дороги, заблукав, зазнав катастрофи, пропав безвісти?

– Звичайно, не проходила, – повторив службовець, який тим часом розкрив журнал на відповідній сторінці. – Ось: «Шхуна «Есперанса», капітан П'єр Ваян, з Порт-Саїда, без вантажу…»

Антон, аби не боявся турецької в'язниці, задушив би його.

– То це ж вона! – закричав він, перехиляючись через стіл.

– Вона не проходила, пане!

– Але ж у вас записано!

Чиновник тримався так спокійно, що можна було збожеволіти.

– У журналі є, але вона пішла не на Стамбул, а повернулася назад через півгодини.

Антон мовчав, неспроможний обізватися.

– Перше, що зробив капітан, – провадив невимовно спокійно портовий чиновник, – перевірив журнал.

– А далі?

– Далі? Капітан побачив у журналі ваше прізвище, подивився, куди ви пішли, і негайно вирушив туди.

– Коли це було?

– Та я ж вам кажу: п'ятнадцятого серпня.

Антон відчував, як на голову йому опустився величезний тягар. Тоді «Сперанца» поверталася з Африки після переслідування піратів. Прибула в Пірей десь у кінці місяця, а П’єр міг там бути числа двадцятого… Раптом йому сяйнуло: коли «Есперанса» прибула в Пірей, «Сперанца» давно вже значилась у списку загиблих кораблів… П'єр Ваян повірив, що «Сперанца» загинула… Може, він пішов далі, на Марсель, у Сен-Мало?…

* * *

Почалася зима, але Середземне море було лагідне, вітер, який долітав з Балкан, м'яко гойдав вітрила «Сперанци». Позаду залишились Пірей, мис Матапан, недалеко попереду були південні береги Італії.

– Ідемо в Марсель, відвеземо товар кіра Ніколакі! – сказав капітан.

– А потім? – спитав стерновий.

– Не знаю, Герасіме! Там буде видно.

Ніколи ще люди не бачили свого каштана таким нерішучим, стомленим, таким неуважним.

Він послав з Галліполі звістку в Сен-Мало, розраховуючи, що його друг, стомлений, як і він сам, повернувся додому: «Прибуваю в Марсель у перші дні січня».

Отже, шхуна підходила до Марселя, а екіпаж не знав, що буде далі, бо в душі Антона Лупана не було ніякого просвітку.

Коли малий архіпелаг Ліпарських островів залишився позаду, корабель пішов морем, яке було настільки спокійне, наскільки рознуртована була душа капітана.

Антон стояв, схилившись на парапет, і напружено вдивлявся в море, ніби чекав, що з хвиль почується срібний голос. Хіба не тут, у Тірренському морі, острів Капрі, пристановище сирен, які хотіли зачарувати відважного Улісса?..[13]13
  Улліс (римськ., за грецькою міфологією – Одіссей) – міфічний грецький цар, учасник Троянської війни. Його мандрівка, сповнена пригод, описана в «Одіссеї» Гомера.


[Закрыть]

Він не помітив, коли зійшов місяць, але, озирнувшись, побачив, що вітрила, досі чорні, заграли сріблом. Трохи далі стояла Аднана, вона теж зіперлась на парапет і уважно дивилась на море. Раптом його вухо вловило м'яку й ніжну мелодію – пісню з її далекої батьківщини, ту саму, яку дівчина співала вранці, але зараз вона звучала тепліше, чарівливіше, таємничіше. Дівчина співала тихо, без слів, і, мабуть, думала, що в шумі моря її ніхто не чує. Але це голос її, чи, може, він долинає із хвиль?

Ні, це таки голос Аднани, дитинно-чистий, але чому він співає саме тут, у цих водах, де втікав Улісс?

Антон протер очі і глянув на корму, стріпуючись, мов від доторку чарівливої руки.

Тут підійшов Мігу й дуже сором'язливо спитав:

– Пане, а що таке зирена?

– Мабуть, сирена, Мігу. А «зирена» вимовляє, певне, Ісмаїл, бо він не дуже добре володіє нашою мовою.

– Так, це він сказав, що Аднана – сирена й заведе нас у скруту.

Капітан засміявся, мов дитина…

«Сперанца» спокійно йшла далі морем Улісса… Минали години, ночі, дні… Аднана відбувала вахту, потім шукала собі куточок, де її ніхто не турбував, і сиділа мовчки.

В останній день року разом із сутінками праворуч бугшприта з'явилися береги Франції й вогні Тулона, які пливли аж до півночі, а опівночі зникли за свинцевою тінню мису…

Були скелі на морях, були й бурі, і тисячі небезпек, були, мабуть, і сирени! Але сирена з палуби «Сперанци» мала зійти на берег у Марселі, і Ісмаїл, в якому враз прокинулась незвичайна доброчесність, поквапився зібрати всі її речі у вузол, щоб чарівниця зійшла на берег хоч на мить швидше.

* * *

Вдруге Антон Лупан побачив «Сперанцу» у списку загиблих кораблів. Пан Ламбрініс, марсельський імпортер, повідомив контору порту, що корабель загинув з вантажем, посланим з Пірея кіром Ніколакі.

Але назва шхуни, записана на дошці з крепом, не викликала в душі капітана ніякого відчуття. Думки його зараз були про інше, він відклав на пізніше справи з митницею, конторою порту і йшов по причалах старого порту до будинку Аднани.

Майдан канатників був одразу біля порту. Зараз тут не товпились матроси й капітани, тому майдан ніби поменшав. Аднана колись думала, що він безкінечний, тільки каштани стояли так само гордовито. Серце дівчини билося сильно, підкочуючи клубок болю до кутиків вуст. Вона йшла поряд з Антоном, перетинаючи залитий сонячним світлом майдан. Він уперше тримав її під руку, і вони сором'язливо торкалися плечима одне одного.

– Коли ви виходите? – спитала Аднана, не дивлячись на нього.

– Не знаю.

Дівчина повернула голову. Відчула в його колосі сум, нерішучість, сумнів – і все це разом.

– Тільки-но розвантажимось, я поїду до Сен-Мало, – пояснив він.

Але де канатники? Де капітани вітрильників, матроси?.. У порту було більше пароплавів, ніж вітрил… За десять років майдан перемінився. У лавках продавали фрукти й овочі. Лише подекуди у дверях котроїсь із приземкуватих лавок звисали бухти канатів.

– Ось бульвар! – сказала Аднана. Вона нерішуче зупинилась, бо й бульвар наче перемінився. У наріжному будинку була пекарня, перед нею колись, – тоді Аднана ще не ходила до школи, – дідок із конопляною борідкою щоранку читав Біблію, сидячи на стільчику, а біля нього стояв кошик із білими булочками. Кошик і зараз стояв там само, стояв і стільчик, ті ж самі булочки по п'ять і по десять сантимів за штуку, але замість діда сиділа бабуся в чепчику з густим мереживом, у чорному фартуху з білими плямами від борошна.

Хлопчик з портфеликом, за яким шкутильгав кривий на одну ногу білий песик, зупинився перед кошем, поклав монетку і вибрав найрум'янішу булочку. Цуцик, терплячий і сповнений самоповаги, стояв поряд, піднявши поранену ногу. Хлопчик розламав булочку надвоє, зважив шматки на долоні, повагався трохи, простягнув більший шматок песикові, і вони розійшлися – один пішов до школи, а другий додому, шкутильгаючи по тротуару, залитому сонцем.

– Бачив? – спитала Аднана.

– Так, і я хотів би, щоб ти не обманулася, опинившись серед людей. Одні ділять хліб, а другі камінці…

– Я сумуватиму за Негріле! – сказала раптом дівчина, перемінюючи мову, ніби не хотіла, щоб він висловив думку до кінця.

Антон стишив крок і спитав тремтячим голосом:

– Аднано, тобі страшно повертатися додому?

– Так, страшно. Мені здається, я не знайду тут нікого… – А за мить додала майже із жахом: —Навіть самої себе… Здається, ніби мене нема… Я навіть не знаю, чи й раніше в мене було це саме волосся, ці самі очі, що й сьогодні, чи й раніше я теж звалася Аднана?..

Антон схопив її за руку:

– Ти стомилась, Аднано. І якщо й звали тебе колись інакше, мені подобається твоє нинішнє ім'я.

Вона звела очі й глянула на нього, ніби не чуючи слів, неспроможна повірити.

– Мені подобається твоє волосся, твої очі, ти вся, отака, як зараз, а не така, якою була колись…

Він швидко озирнувся довкола, ніби боявся, що поряд може виявитись хтось із членів екіпажу й почути його.

Ні, Аднана не розуміла, вона не могла повірити. А він, віднайшовши сміливість, говорив далі:

– Сьогодні всі мої тривоги й страждання видаються марними… Я сяду на поїзд, поїду в Сен-Мало… За два дні повернусь… Мабуть, уже й П'єр не думає про наші колишні наміри… Бачиш, Аднано, все в світі має кінець. Ми розтратили свій порив, готуючись роками до мандрівки, а вона виявилась понад наші сили.

Зараз з Аднаною розмовляв хтось інший, а не той чоловік, який знайшов її на кораблі кіра Яні, не той, що затято переслідував піратів, не той, що ходив у Червоне море на Мусара… Вона відчувала, що такий він їй ближчий, але все одно внутрішнім зором шукала того, іншого…

– Ходімо, Аднано! – враз пожвавішав Антон. – Я залишу тебе в батька, а сам… Коли повернуся із Сен-Мало, там буде видно, чим займуся… Може, продам шхуну, розплачуся з людьми, а сам піду на тутешню верф, будуватиму кораблі… Ти ж, знаєш, я будував і мости, і залізниці…

Аднана, слухаючи його, відчувала дивний неспокій, у якому переплелись і всеохоплююче щастя, і смертельний смуток.

– А якщо мій тато… якщо його нема?.. Ти візьмеш мене в екіпаж «Сперанци»?

– Ні, Аднано… Якщо твій батько… Якщо в тебе нема нікого тут… Я повернуся на батьківщину. Будуватиму й там залізниці, а колись будуватиму й кораблі. Країна моя прекрасна, Аднано… Може, вона й тобі сподобається.

Очі в Аднани раптом побільшали, вона притисла руку до серця. З-за рогу вулиці, власне вузенької й звивистої вулички, вийшов зігнутий дід, штовхаючи повний канатів візок. Через кілька кроків старий зупинився, дістав червону хусточку й витер піт на чолі.

Завваживши його непевні рухи, Антон здогадався, що дідок погано бачить, хоч на ньому й були окуляри в дротяній оправі.

– Тату! – скрикнула Аднана, кидаючись де нього.

Старий зняв окуляри, ніби сподівався, що побачить краще, похитав головою, усміхнувшись покірно і гірко.

– Це я, Аднана, тату! Ви мене не впізнаєте? – в голосі дівчини забриніли сльози. Вона швидко заговорила своєю мовою, пригадуючи слова, якими всі вони колись користувалися вдома.

Старий стрепенувся і сів на візок.

– Ви… ви померли! – сказав він, і очі його під товстими скельцями розгублено закліпали.

– Мама померла, але ж я жива! Я Аднана…

– Аднана?.. – Сухі руки затремтіли, знялися в повітрі, схопили дівчину. – Аднана?.. – прошепотів старий ще раз.

Очі його сповнились слізьми, а руки почали гладити обличчя Аднани.

Антон повернувся в порт, вирішивши зайнятися справами «Сперанци». Стерновий чекав його з документами на трапі.

– Що будемо робити, пане?

– Не знаю, Герасіме. Спершу піду в контору порту, а потім…

Але й потім він не знатиме, що сказати стерновому.

– Ви капітан «Сперанци» Антон Лупан? – спитав чиновник, глянувши на документи корабля. – Для вас телеграма із Сен-Мало.

Ну, нарешті знайшовся П'єр!

Але телеграму підписав не П'єр, а дід Леон. «Ми вважали тебе загиблим», – сповіщала телеграма, викликавши на обличчі Антона таку саму байдужу посмішку, як і тоді, коли він вдруге побачив «Сперанцу» у списку загиблих кораблів. Та від наступних слів він здригнувся. «П'єр, – говорилося далі, – пішов через Атлантику, не знаючи, що ти живий…»

Антон Лупан стояв перед конторою порту, читав і перечитував послання старого, а в душі його перемінювалися прикрість і радість. Отже, П'єр не відмовився від свого наміру, однак пішов він дуже рано. Бо якби затримався на місяць-два, вони вирушили б разом!

Стерновий, який досі чекав його на трапі, побачив капітана незвичайно збудженим.

– Герасіме, ходімо швидше вивантажимо товар пана Ламбрініса, продамо речі вірменина. Ходімо, не каймо часу!

– І куди ж ми вирушаємо?

– Через Атлантику! О!.. А маленька сирена?

* * *

По обіді цього ж дня Антон і Герасім зайшли в контору пана Ламбрініса, для якого привезли з Пірея триста бочок, як було сказано, з маслиновою олією.

Пан Ламбрініс розгублено вимахував документами на вантаж.

– Тут вказано триста десять бочок, а ви віддаєте тільки триста! Крім того, що запізнились, хочете завдати мені ще збитку?

Антон Лупан дістав з кишені папір, і стерновий сказав:

– Кіре Ламбрініс, ось папір від кіра Ніколакі: десять бочок належать нам, і ми можемо розпорядитися ними на власний розсуд…

– Але ж я їх імпортую, оплачую мито…

– Мито випадає із ціни транспортування. Ні, кіре Ламбрініс, ви не зазнаєте збитків через нас. Навіть навпаки, ми вам подаруємо й бочки, звісно, коли вони стануть порожні.

Пан Ламбрініс, здається, нарешті збагнув, що тут таке. Він озирнувся, чи ніхто з його службовців не прислухається, потім змовницьки спитав:

– Цінний товар?

– Килими й індійський шовк. Можна їх вигідно продати?

– До вечора я позбавлю вас від них.

– І яка буде ваша частка?

– Половина на половину, як і належить.

Герасім почав сміятися:

– Тобто ми товар збираємо, мучимося з ним, припроваджуємо сюди й ділимо з вами, а ви тільки штани протираєте?

В очах грека майнув гнів. Якийсь волоцюга-моряк сміє так розмовляти з ним, шанованим на весь Марсель купцем?

– Якщо це вам не підходить, то робіть як знаєте, – сказав він, оговтавшись. – Але пильнуйте, бо митники мають своїх вивідників скрізь… Прохопиться хтось десь словом…

– Так?! – невинно перепитав Герасім. – А ви не боїтесь, що вони можуть заглянути і в ваші бочки?

– Хай собі заглядають, мені-то що до того! – відповів кір Ламбрініс, але вже не так упевнено. – Я замовляв маслинову олію, заплатив мито, до мене ніхто не може причепитися.

– Ось так! Маслинова олія! Але ж ті бочки якісь дивні! Мені навіть здалося, що в деяких із них дзвенять клепки. Ну, то ходімо в трюм, пане!

– Що ви хочете? – купець поблід і заступив йому шлях.

– Щоб ви були людиною! Рука руку миє. Інакше брудними залишаться обидві… Ну, то як зробимо з килимами?

– Двадцять відсотків вас влаштовує?

– П'ять було б у самий раз. Але щоб не довго балакати, хай буде десять – і по руках, пане!

Пан Ламбрініс зітхнув до глибини душі:

– Гаразд, десять! Ох і важке ремесло!

– Це ви мені говорите? Я колись просидів півгодини у такому кріслі, як ваше, – і мене охопило шаленство.

Капітан і стерновий повернулися на борт, а ввечері Герасім пішов розрахуватися з кіром Ламбрінісом.

– Візьми револьвер, бо коли повертатимешся, то й ніч тебе захопить, – порадив Антон.

– Не треба, досить з мене й ножа. Та й який там дідько буде зв'язуватися з таким обірванцем-моряком, як я?

Герасім пройшов уже половину пристані, коли почув голос, який гукав по-грецьки:

– Гей, палікаре! Смачний був ром?

Стерновий здивовано повернув голову. Якийсь моряк із чорного вантажного пароплава злісно скалився до нього через парапет. Щось у ньому було знайоме, але лише побачивши назву корабля, Герасім згадав, де він його зустрічав…

– Який тісний світ! Ти й досі на «Оріоні», негіднику? А я вже думав, що ти за два місяці продав усі шлюпки й знайшов іншого капітана, щоб погубити і його!

Моряк лайнувся, Герасім відповів, як умів тільки він, і пішов далі не оглядаючись.

Коли стерновий пішов, Антон поставив людей на вахту, дав усім гроші, бо не хотів, щоб люди, йдучи до міста, після стількох місяців життя в морі були з порожніми кишенями, а сам пішов до будинку Аднани.

З «Оріона» спускалося двоє здоровил. Один із них, побачивши капітана «Сперанци», завагався, але, здогадавшись, що той його не знає, рушив уперед, уздовж пристані, наздоганяючи товариша.

Антон минув майдан канатників, пройшов бульваром до другої вулички, там повернув праворуч і відчинив низеньку голубу хвіртку. Перед ним було довге й вузьке подвір'я, заросле торішньою пожухлою травою, з низенькою хатинкою ліворуч, перша кімнатка якої виходила на вулицю.

Серце Антона стиснулося ще раз. Аднана з однієї в'язниці потрапила до іншої. Вона провела в рабстві найщасливіші дні дитинства, замість того, щоб, ні про що не думаючи, бігати по березі моря, стрибати на одній нозі по майдану, плавати від однієї пристані до другої…

Тепер вона опинилась на цьому тісному подвір'ї, куди не долинає навіть шум моря, біля цієї запущеної хати, яка не схожа на хату дитинства, і буде турбуватися про напівсліпого батька.

– Ми тут! – гукнула Аднана з глибини двору.

Перед коморою, що замикала подвір'я, стояв примітивний механізм для сукання мотузок – колесо заввишки в ріст людини. Аднана крутила його однією рукою, а другою махала гостеві. З середини колеса стирчав гак, за який зачіплювалась голова конопляної куделі – оце і все устаткування. Старий тримав куделю між ліктями й повільно попускав між пальцями конопляні нитки, які колесо сплітало в канат.

Антон Лупан зрозумів ще тоді, коли привів Аднану додому, що за цілий день старий не міг зробити більше десяти кілограмів каната, а тільки на цій вулиці було п'ять майстерень, кожна з яких виробляла сто разів по стільки.

– Але ж вони не такі, як мої! – сказав старий, з глибоким сумом похитуючи головою.

Може, й справді канати ручної роботи міцніші, але покупці шукали дешевих, моряки купляли те, що було в лавках. Кілька старих капітанів, зрідка прибуваючи в Марсель, інколи заходили сюди купити канати, до яких вони звикли. Але в порт приходило дедалі менше вітрильників, а старі капітани зникали один по одному.

– Тату, давайте трохи перепочинемо! – запропонувала Аднана.

Антон відвів її вбік. Він знову вагався, але вже не так, як уранці, – і серце в нього билося інакше, і очі блищали інакше, і інакше він стискував кулаки. І раптом сказав, відважно дивлячись їй в очі:

– Аднано, ми вирушаємо через Атлантику!

Ці слова, сказані швидко і впевнено, ніскілечки не здивували маленьку сирену, і вона сказала теж швидко й рішуче:

– Візьми й мене з собою!

– Ні, Аднано… Там дуже важко… Але ти нас чекай, ми повернемось… А тим часом екіпаж «Сперанци» вирішив тебе удочерити і доручив мені подбати про вашу долю. У твого батька поганий зір, він скоро не зможе працювати.

– Зможу, зможу! – м'яко, але вперто сказав старий. – Цю роботу треба робити руками, а не очима. Аби пальці були вправні, очі можуть і відпочити.

– Я хотів відкрити для вас квітковий магазин, він тобі найкраще підійшов би. Але мої люди не розуміють, як можна торгувати квітами. І тоді Ісмаїл запропонував, як він говорить по-нашому: «Робити хліб!»

– Тобто пекарня! – вигукнула Аднана, враз відчувши запах борошна, гарячої печі, запаморочливий дух печеного хліба, забувши на мить, що сирена залишається самотньою.

– Годувати людей – це дуже добре! – жваво обізвався старий.

– Отже, ми зійшлися на пекарні, – вів далі Антон. – Я вранці бачив оголошення, що здається в найм пекарня, і подумав, що Ісмаїлова думка найпідходящіша… Зараз уже все вирішено – залишилось тільки підписати контракт. Два робітники й майстер погодились залишитися з тобою.

– Отже, з завтрашнього дня почнемо пекти хліб? – вигукнула Аднана.

– Можна і з завтрашнього.

– З'явиться нова фірма: «Пекарня «Сперанца». Екіпаж не буде проти?

– Навпаки. Зрадіє від щирої душі.

Старий підвів очі, і в його голосі почулось пожвавлення:

– Будемо робити сухарі для моряків! Це краще, ніж булочки…

– Зараз із сухарями справа складніша, ніж колись. Бо кораблі, які йдуть у далеке плавання, мають на борту власні пекарні. Але оскільки мова зайшла про сухарі, – провадив далі Антон Лупан, – прийми, Аднано, будь ласка, замовлення від «Сперанци»… А зараз ходімо оформляти документи.

– Ти знаєш, – сказала дівчина, коли вони йшли до хвіртки, – я познайомилася з тим хлопцем із песиком. Це син нашої сусідки, пані Флоріон, вона тримає овочеву лавку. Чоловік її був митник, але загинув кілька років тому в нещасному випадку – потрапив під пароплав… Це порядна жінка. Думаю, ми заприятелюємо з нею.

– Ось бачиш, Аднано, життя не таке вже й чорне! Ти матимеш друзів.

– Так, я вже заприятелювала і з їхнім песиком. Один двірник ударив його каменем, і він шкутильгає, бідолаха, а коли був здоровий, пані Флоріон посилала його з кошиком до клієнтів. Ти, мабуть, не повіриш, але вона запевнює, що песик ніколи не помилявся. Вона казала йому ім'я – і він знав, куди треба йти…

– Чи ти ба! – усміхнувся Антон.

Аднана раптом зупинилась, очі її стали великі-великі:

– А Негріле?.. Я його не бачитиму стільки часу?!

Другого дня годині о десятій Аднана була на подвір'ї, коли Мігу просунув голову у хвіртку.

Стурбований юнга з червоними від безсоння очима подав їй записку від капітана:

«Аднано, я не зможу сьогодні прийти до вас і прошу тебе не приходити в порт. У нас серйозні неприємності. Завтра ми всі прибудемо на урочисте відкриття. Екіпаж «Сперанци» обіймає тебе…»

– Що сталося? – спитала дівчина, глянувши на блідого хлопця.

Той знизав плечима, ніяково усміхнувся. Вона почала наполягати, намагаючись щось випитати в нього. Але ось, ніби від потоку її слів, хвіртка почала ворушитися.

– Це Негріле! Я залишив його на вулиці! – сказав хлопець.

Від сильного удару хвіртка відскочила вбік, і собака із скавчанням кинувся до Аднани, стрибаючи на трьох лапах через бур'ян, бо поранена, хоч і загоїлась, але ще не набула колишньої спритності. Дівчина розкрила обійми, і вони обоє покотились по сухій траві.

Після цих пустощів Негріле, кульгаючи, оббіг чуже подвір'я, понюхав канати, конопляні куделі, колесо, каптан старого і весело повернувся до лагідної сирени.

Наступного ранку в дверях пекарні з'явився Ісмаїл з двома великими кошами. Кок прийшов допомогти, тож, тільки-но зайшовши, поставив коші і почав хазяйнувати біля печі.

– Що там у вас сталося? – спитала Аднана, побачивши, що й він блідий і невиспаний.

Ісмаїл знизав плечима, не відповідаючи, хоча в нього все було на язиці і йому дуже кортіло потеревенити, як він умів, по-французьки…

Під обід прийшли і решта всі, окрім плотогона, якому випало стояти на вахті. Люди зупинились перед дверима, милуючись новенькою вивіскою, на якій рука майстра намалювала «Сперанцу» з усіма піднятими вітрилами. Внизу було написано голубими, як море, літерами, на лазуровому, мов літне небо, тлі:

Boulangeri

Au bateau roumain

«Speranza»

Аднана зустріла їх схвильовано, як і годиться господині, котра вперше приймає гостей. Але ступивши на поріг, вона злякано скрикнула й притиснула руки до серця: у Герасіма перев'язана голова, а ліва рука лежала на чорній підв'язці. Решта всі силкувалися посміхатися, але було видно, що ніхто не в настрої.

– Що сталося? – злякано спитала дівчина.

Антон підійшов і погладив її по обличчю.

– Я потім тобі розповім. Найголовніше, що ми всі разом.

Фотограф-сусіда поставив апарат край тротуару, і екіпаж, з Аднаною посередині, сфотографувався під новенькою вивіскою.

Але ось фотограф закінчив роботу, і кок, повернувши голову, побачив вивіску пекарні, на якій велично пливла «Сперанца». Обличчя його спершу почервоніло, потім стало жовте, далі сизе, потім набуло першого кольору та й залишилось таким, червоним як рак.

– Хто це зробити? – спитав він розлючено в Аднани.

Дівчина здивовано скинула бровами.

– Не сердься, Ісмаїле! – втрутився капітан. – Це моя вина. Я забув сказати Аднані, що ти художник…

Кок зайшов, щось бурмочучи, у їдальню, а за ним решта, і посідали за довгий, через дві кімнати, стіл. Ясна річ, пекарня не була розрахована на гостей, але, потиснувшись, вони розмістилися всі, і не тільки екіпаж, а й кілька сусідів та друзів старого. Була й пані Флоріон, – вона прислала овочі для цього столу, був і її синок, який за останні – два дні подружився з Аднаною.

– У нас велике нещастя, Аднано… – почав капітан, нахилившись до її вуха.

Дівчина глянула на Герасіма, який намагався вламати хліба підв'язаною рукою.

– Позавчора ввечері, – продовжував пошепки Антон, – коли він повертався з міста, на нього напали і він ледве врятувався. У портах це звичне діло. Але, здається, тут рахунки давні – помста одного моряка, якого він колись загнав у кут.

– І він не міг утекти? Закричати? Де це трапилось?

– У кінці пристані. Тікати він не звик, а кричати – означало б боягузтво, отож йому тільки й залишалося прийняти бій, хоч і не рівний, бо їх було двоє, а він сам. Одного він підняв і кинув у воду. Другий ударив ножем ззаду, спершу в плече, потім у голову. Через дві родини, коли вже запала ніч, я пішов з Ієремією шукати його. Він лежав непритомний біля залізниці.

– І його ніхто не бачив? Адже там ходить багато людей…

– Хто б там сушив собі голову ним, коли на пристані багато п'яних матросів сплять цілу ніч! Небезпеки для життя нема зараз ніякої. Нещастя в іншому: ми втратили велику частину нашого майна. – І, перехопивши запитливий погляд Аднани, Антон розповів далі, силкуючись говорити байдуже, щоб не налякати її ще дужче, бо вона й так була налякана: – Герасім мав при собі п'ять тисяч франків…

Дівчина приклала руку до рота й зблідла.

– Вам треба заявити в поліцію…

. – Даремно! Розбійник – моряк з італійського пароплава, але ще з позавчора, коли зійшов з корабля, його ніхто не бачив. Звичайно, він напав на Герасіма лише з наміром помститися, але, знайшовши при ньому гроші, він не дурень ні залишати їх там, ні самому залишатися в Марселі. Очевидно, сів у перший же поїзд, доїхав до котрогось із атлантичних портів і найнявся на корабель, що йде або вже пішов в Америку…

Дівчина стиснула руки й поклала перед собою на столі.

– Ви й на нас витратили багато грошей! – сказала вона трохи згодом. – Коли я вам зможу їх повернути? Не треба мені приймати ваш дарунок!

– Не хвилюйся даремно, Аднано! То правда, зараз у нас лише сотня франків та кілька золотих монет для обміну… – Антон замовк, попорпався в кишені й дістав діамант завбільшки з горіх. – Для обміну ми маємо десять ось таких діамантів та ще сапфіри, гранати, смарагди, рубіни і майже кілограм японських перлин… Ми думали продати цей скарб трохи пізніше… Отже, ти не турбуйся, ми виплутаємось із халепи. У нас буде досить коштів на дорогу.

– І коли ви йдете?

– Може, навіть цього тижня. Я чекаю листи від П'єрового діда і від Чарлза Дарвіна. Тільки-но одержу їх, одразу ж піднімаємо якір!

Застолля тривало до четвертої години, а тоді сусіди пішли. За півгодини по тому підвелися й моряки, кожен побажавши Аднані та її батькові щастя й благополуччя. Старий цього святкового дня зігнувся, здається, ще дужче, очі його ніби згасли під скельцями окулярів. Час від часу він притискував руку до серця, але, приймаючи побажання, силкувався всміхатися, усмішка була повна гіркоти. Хто знає, може, старому батькові здалося, що він спить і бачить Аднану вві сні – і йому страшно було прокинутись.

Наостанок люди з екіпажу одержали в подарунок по плетеній булці з ініціалами кожного і, попрощавшись із господарями, пішли в порт уже веселіші, ніж прийшли.

На Плас де ла Кордері Антон Лупан з Герасімом відділились від екіпажу й пішли на вулицю міняйлів та ювелірів.

– У нас є кілька камінців для продажу, – сказав Антон ювелірові, діставши діамант, який показував Аднані.

Ювелір вийшов з-за конторки, потираючи руки. З моряками завжди добре влаштовувати оборудки.

– О! Чудовий камінь! – вигукнув він мимоволі, взявши діамант і підносячи його до світла. Але наступної миті обличчя його розчаровано згасло.